Круговерть Миронова Лариса
– Дуже радий, що зустрів вас, пане, – заявив селюк. – Може, перекинемося в карти? Я маю колоду зі собою.
Він сягнув до своєї валізки, яку, либонь, знали ще сучасники Ноя, і витягнув із неї виняткову, неповторну колоду, засмальцьовану шпондерком і забруднену землею кукурудзяних полів.
Крутій Гаррі коротко й гомерично зареготав.
– Це не для мене, хлопче, – твердо сказав він. – Твій образ доволі правдоподібний. Але я все ж скажу, що ти дав маху. Селюки так більше не вдягаються ще з 1879 року. Сумніваюся, що в такій одежі ти зможеш виманити хоча б заводний годинник у Брукліні.
– О, не думайте, що я не маю грошей, – похвалився селюк. Він витягнув щільно згорнутий стосик банкнот, грубий, як горнятко, і поклав його на стіл.
– Отримав це зі своєї частки з продажу бабусиної ферми, – заявив він. – У цьому рулоні 950 доларів. Я вирішив поїхати до міста та з’ясувати, в який бізнес їх можна вкласти.
Крутій Гаррі взяв купку грошей і поглянув на неї майже з повагою у своїх усміхнених очах.
– Я бачив і гірше, – зронив він критично. – Але тобі нічого не світить у такій одежі. Тобі потрібні лаковані мешти, чорний костюм і солом’яний бриль із строкатою смужкою. Треба багато торочити про Пітсбурґ і вантажні перевезення, а також пити херес на сніданок, щоб комусь втулити цю фальшивку.
– Який його фах? – поцікавилися в Крутія Гаррі двоє чи троє чоловіків, у котрих бігали очі, коли селюк згріб свої сумнівні гроші й вийшов.
– Якийсь дивак, мабуть, – припустив Гаррі. – Або один із детективної аґенції Джерома. Або якесь нове паскудство. А, можливо, мені це лише зараз спало на гадку, це були й справжні гроші.
А селюк пішов собі далі. Мабуть, спрага знову докучала йому, бо подорожній пірнув у темну пивничку на бічній вулиці й купив собі ще пива. З першого погляду на нього очі завсідників загорілися. Але коли наполегливе та демонстративно перебільшене селюцтво відвідувача стало надто очевидним, вирази їхніх облич змінилися на сумнівну підозру.
Селюк перекинув свою валізу через ляду.
– Притримайте це для мене, пане, – попросив він, жуючи отруйний кінчик жовтої сигари. – Я повернуся після того, як пошвендяю. Пригляньте за нею, бо в ній 950 доларів, хоча, можливо, ви й не подумали б про таке, оцінюючи мене.
Десь неподалік озвався патефон, і селюк пустився у танок, а його ґудзики внизу плаща застрибали.
– Поділимо на всіх, Майку, – запропонував чоловік, котрий сидів за шинквасом, відверто підморгуючи іншим.
– Так не чесно, – сказав бармен і штовхнув валізу набік. – Ти ж не думаєш, що я поведуся на це, чи не так? Будь-хто второпає, що він не такий простий. Він один із банди Мак-Адо, мабуть. Неабияк спалився, якщо сам усе це вигадав. У жодній частині країни зараз так не одягаються, відколи почалася безкоштовна доставка по селах біля Провіденса, що в штаті Род-Айленд. Якщо він і має чогось дев’ять і п’ять, то хіба дев’яносто п’ять центів на квиток потягом до Вотербері, який відбуває за десять десята.
Коли селюк вичерпав ресурси пана Едісона для своїх розваг, він повернувся за своєю валізою. А потім почимчикував униз Бродвеєм, лупаючи навколо своїми голубими баньками. Але Бродвей однаково окидав його суворими поглядами та сардонічними посмішками. Прибулець виглядав як найдавніший жарт, який місту вже встиг набриднути. Молодик був настільки кричущо неможливим, настільки надто сільським, настільки перебільшеним, настільки перевищував найсміливіші уявлення про худобу, сінокіс і водевіль, що викликав лише досаду та підозру. І жмут сіна в його волоссі був настільки автентичним, таким свіжим, зі справжнім ароматом лук, настільки неперевершено сільським, що навіть наперсточник згорнув би своє махлярство, побачивши такого.
Селюк сів на кам’яних сходах і ще раз витягнув із валізи свій згорток із жовтими папірцями. Відділив горішню двадцятку й поманив до себе продавця газет.
– Синку, – сказав він, – збігай і розміняй її десь для мене. Я дуже скучив за курчам. Вважаю справедливим, якщо ти заробиш десять центів, якщо поквапишся.
Крізь бруд на обличчі шалапута проступив ображений погляд.
– Іди й сам міняй свої гроші. Це не справжній сільський одяг. Сам міняй свої фальшиві гроші.
На розі стовбичив ледачий закликало до казино. Він уздрів селюка, і його обличчя раптом стало холодним і доброчесним.
– Пане, – звернувся до нього селюк. – Я чув про місця в цьому місті, де чоловік може пограти в покер або потягнути картку в лото. У цій валізі лежить 950 доларів, а я приїхав зі старого Ольстера, щоб побачити тутешні пам’ятки. Не підкажете, де чоловік може поставити на кін дев’ять чи десять доларів? Я маю намір розважитися, а потім, можливо, викуплю якийсь бізнес.
Закликало виглядав ображеним і розглядав білу плямочку на нігті лівого вказівного пальця.
– Облиш, друже, – пробурмотів він із докором. – У поліційному управлінні, мабуть, чисто подуріли, що відправили тебе в такому вигляді. У такій одежі тобі не підібратися навіть до гри в кості на тротуарі ближче, ніж за два квартали. Останнього разу такий собі пан Скотті з Долини Смерті даремно намагався перевершити тебе сільськими аксесуарами в околиці. Тому вшивайся звідси. Ні, не знаю я жодних закладів, де можна поставити поліційний патруль проти туза.
Учергове відкинутий великим містом, що настільки швидко викриває штучність, селюк сів на бордюр і вирішив помізкувати.
– Це ж мій одяг, – сказав він. – Матері його ковінька, якщо це не так. Вони вважають, що я зі села, тому не хочуть мати зі мною нічого спільного. Ніхто ніколи не висміював цей капелюх в окрузі Ольстер. Гадаю, якщо хочеш, щоб люди помітили тебе в Нью-Йорку, то маєш одягатися, як вони.
Тому селюк пішов по крамницях, де чоловіки базікали, потирали руки й самовіддано обмірювали кравецькою рулеткою опуклість його внутрішньої кишені, в якій лежав рудий качан кукурудзи з кількома рядами зернят. Незабаром служки з пакетами та пуделками потягнулися до його готелю на Бродвеї, не освітленого вуличними ліхтарями.
О дев’ятій годині вечора на тротуар вийшов чоловік, від котрого відрікся б весь округ Ольстер. Яскраво коричневими були його черевики, а капелюх – останній писк моди. Його світло-сірі штани були гарненько випрасувані; світло-синя шовкова хустка визирала з нагрудної кишені елегантної англійської маринарки. А комір був таким білим, що міг би прикрасити вітрину пральні. Світле волосся молодика було коротко підстрижене, а сіно зникло.
Якусь мить він стояв блискучий, із ледачим поглядом багатія, котрий подумки складав маршрут для своїх вечірніх задоволень. Після цього він повернув на веселу, яскраво освітлену вулицю легким і витонченим кроком мільйо- нера.
Але в мить, коли він зупинився, найхитріші та найгостріші очі в місті захопили його в своє поле зору. Гладкий чолов’яга зі сірими очима підняв брови, чим прикликав двох своїх помічників із гурту гультяїв перед готелем.
– Найдоступніший простак, таких я з півроку не бачив, – зронив чоловік із сірими очима. – Гайда.
Була десята тридцять, коли прибулець примчав до поліційного відділку з історією про своє нещастя.
– Дев’ятсот п’ятдесят доларів, – захекався він, – уся моя частка за бабусину ферму.
Сержант за столом випитав у постраждалого ім’я – Джейбз Балтонґ із ферми Долини Акацій в окрузі Ольстер, а потім попросив описати грабіжників.
…Коли Конант зайшов до редакції дізнатися про долю своєї поеми, його провели повз секретарку до кабінету, прикрашеного статуетками Родена та Джона Джорджа Брауна[38].
– Коли я прочитав перший рядок «Лані та струмка», – сказав редактор, – то одразу ж втямив, що це робота того, чиє життя прикипіло серцем до серця з Природою. Простенькі рядки не ввели мене в оману. Використовувати такі прості порівняння могло лише дике, вільне дитя лісів і полів, яке одягло модний одяг і вештається Бродвеєм. Під такою одежею однаково визирає сутність.
– Дякую, – вклонився Конант. – Сподіваюся отримати чек у четвер, як завжди.
Мораль цієї історії – двояка. Можете вибрати між «залишайтеся на фермі» або «не пишіть віршів».
Хламида миру
Таємниці настільки тісно пов’язані між собою у великому місті, що аматори читання і друзі Джонні Белчемберза давно перестали дивуватися його раптовому та незбагненному зникненню майже рік тому. Тепер ця таємниця вже з’ясована, але її розгадка настільки дивна й неймовірна для розуму пересічної людини, що лише небагато обраних, котрі перебували в тісному контакті з Белчемберзом, змогли в неї повірити.
Джонні Белчемберз, як відомо, належав до еліти товариства. Позбавлений марнославства модників, котрі будь-що-будь прагнуть привернути увагу до себе ексцентричною демонстрацією заможності, він усе ж був au courant[39] у всьому, що могло додати блиску його заслужено високому становищі в суспільстві.
Особливо він вирізнявся своїми смаками в одежі. У цьому він мав цілий табун послідовників. Завжди акуратний, витончено доглянутий, маючи у власності практично необмежений гардероб – його визнавали найкраще одягненим денді в Нью-Йорку, отже, і в усій Америці. У Ґотемі не було кравця, котрий би не вважав честю привілей безкоштовно шити одяг для Белчемберза. Коли той його одягав, це була безцінна реклама.
Особливою пристрастю чоловіка були штани. Нічого в них, крім досконалості, він не визнавав. Не міг терпіти навіть дрібної м’ятої складки. Жевжик тримав у своїх апартаментах спеціального слугу, котрий прасував його величезні запаси. Друзі молодика подейкували, що він переодягався кожні три години.
Й от раптово Белчемберз зник. Упродовж трьох днів його відсутність не викликала тривоги в його приятелів, а потім вони вдалися до звичних методів розслідування. Усі вони не дали результатів. Молодик не залишив після себе жодного сліду. Тоді почали дошукуватися мотиву, але так і не знайшли його. Парубок не мав ворогів, не мав боргів, жінки також не мав. У банку тримав кілька тисяч доларів. Крім цього, зниклий ніколи не виявляв схильності до ексцентричності, бо насправді мав особливо спокійний і збалансований темперамент. Для пошуку зниклого застосували всі методи нишпорок, але все дарма. Це був один із тих випадків, що все частіше зараз траплялися, коли чоловіки зникають, як полум’я свічки, не залишаючи навіть слідів диму після себе.
У травні Том Ейрес і Ланселот Джілліам, двоє старих друзяк Белчемберза, вирушили в невеличку мандрівку на той бік. Байдикуючи в Італії та Швейцарії, вони якось почули про монастир у швейцарських Альпах, який обіцяв щось краще за зачовгані туристичні атракції. Той монастир був майже недоступним для звичайного туриста, розміщений на дуже скелястій і стрімкій гірській вершині. Його принади не рекламували, бо, по-перше, ченці варили там просто божественну наливку, яка, подейкують, набагато перевершує бенедиктин і шартрез. По-друге, там містився величезний мідний дзвін, такий чистий і скрупульозно вилитий, що не перестав звучати, відколи в нього вперше бамкнули триста років тому. І, нарешті, стверджували, що в його стіни ніколи не ступав жоден англієць. Ейрес і Джілліам вирішили, що ці три аргументи спонукають до розслідування.
Їм знадобилися два дні та допомога двох провідників, щоб дістатися до монастиря Святого Ґондро. Він стояв на замерзлій скелі, яку продували всі вітри, а сніг підступними масами вкривав її схили. Гостей ченці прийняли радо, а їхній обов’язок якраз і полягав у тому, щоб розважати нечастих гостей. Вони випили смачної наливки й визнали її винятково міцною й освіжною. Послухали величезний дзвін, що перманентно гупав, і дізналися, що вони – перші подорожні в тих сірих кам’яних мурах, куди й справді не ступала нога жодного англійця, хоч їхні неспокійні ноги обходили майже всі закутки на землі.
О третій годині дня, коли приїхали двоє молодих ґотемців, вони стояли разом із преподобним братом Христофором у великій холодній залі монастиря, спостерігаючи, як ченці крокують до трапезної. Вони рухалися повільно, парами, зі схиленими головами, безгучно ступаючи ногами в сандалях по грубих кам’яних плитах. Поки процесія повільно минала їх, Ейрес раптом схопив Джілліама за руку.
– Поглянь, – енергійно прошепотів він, – на того, хто зараз якраз навпроти тебе, по цей бік, із руками на пасі… Якщо це не Джонні Белчемберз, то хай мене грім поб’є!
Джілліум придивився і впізнав загубленого законодавця моди.
– Що за бісівщина, – здивувався він. – Що тут робить старий Белл? Томмі, це ніяк не може бути він. Ніколи не чув, щоб Белл захоплювався релігією. Більше того, він інколи молов язиком такі речі, коли правив кіньми, за які його прокляли б у будь-якій церкві.
– Це Белл, жодних сумнівів, – твердо стояв на своєму Ейрес, – інакше мені не завадить звернутися до окуліста. Але подумай, як це Джонні Белчемберз, король денді, канцлер модного одягу та Магатма рожевих камелій, стовбичить тут на морозі й кається в хламиді кольору тютюну! Мені це в голові не вкладається. Краще спитаємо веселого стариганя, котрий нами опікується.
І вони звернулися за поясненнями до брата Христофора. На той час ченці вже зайшли до трапезної, тому неможливо було вказати, кого товариші мають на увазі. Белчемберз? Але брати Святого Ґондро відмовляються від своїх світських імен після того, як приймають обітниці.
– Ви хотіли б, панове, поспілкуватися з одним із братів? Якщо зайдете до трапезної та вкажете на того, кого хотіли б побачити, то прошу дуже.
Ейрес і Джілліам послухалися поради й вказали брату Христофору на того, кого вони побачили. Це справді був Джонні Белчемберз. Тепер вони прямо зазирнули йому в обличчя, коли той сидів серед неохайних братів, не підіймаючи погляду й смакуючи юшку з грубої, брунатної чаші.
Настоятель дозволив гостям побалакати з одним із братів у приймальній, куди обіцяв його прислати. Коли той прийшов, тихо ступаючи у своїх сандалях, і Ейрес, і Джилліам витріщилися на нього з подивом і недовірою. Авжеж, це був Джонні Белчемберз, але виглядав він зовсім інакше. На його гладко поголеному обличчі застиг вираз невимовного миру, радощів досягнення, досконалого й повного щастя. Його постава була гордо прямою, його очі виблискували спокійно та милостиво.
Монах був такий самий охайний і доглянутий, як і в часи перебування в Нью-Йорку, але наскільки інакше він був одягнений! Тепер єдиною одежею чоловіка була довга хламида з грубої брунатної тканини, підв’язана мотузкою на животі, що спадала прямими, вільними складками до ніг чоловіка. Він потиснув руки відвідувачам зі своєю старою легкістю і витонченістю манер. Якщо в цій зустрічі й була якась бентега, то Джоні Белчемберз її не виявляв. У кімнаті не було де сісти, тому присутні розмовляли стоячи.
– Радий тебе бачити, друзяко, – почав Ейрес трохи незграбно. – Не очікував знайти тебе тут. Хоча це й непогана ідея. Адже товариство – це жахлива полуда. Міркую, яким було неабияким полегшенням скинути запаморочливий вихор і відійти до… м-м-м… споглядання і м-м-м… молитов і пісноспівів, і подібних до них речей.
– Облиш, Томмі, – весело озвався Белчемберз. – Не бійся, що я пущу тацю по колу. Я проходжу через це випробування з усіма цими файними хлопцями, бо такі тут звичаї. Тут я брат Емброуз. Мені дали лише десять хвилин, щоб погомоніти з вами, хлопці. То тепер модні камізельки такого покрою, що на тобі, Джілліаме, еге ж? Тепер таке носять на Бродвеї?
– Це той самий старий Джонні, – радісно вигукнув Джілліам. – Якого дідька… тобто, навіщо… Прокляття! Чому ти це зробив, друже?
– Скидай хламиду, – майже ридаючи вмовляв Ейрес, – і повертайся з нами. Стара компанія ошаленіє, коли тебе побачить. Це ж не твоє, Белл. Я знаю з півтузина дівок, котрі оплакували тебе, коли ти зник. Подай у відставку, або отримай відпустку, чи що там треба зробити, щоб звільнитися з цієї фабрики льоду. Та ти тут нежить заробиш, Джоні, і… о, Боже… ти не одягнув шкарпеток!
Белчемберз зиркнув на свої ноги в сандалях і всміхнувся.
– Ви, хлопці, нічого не петраєте, – заспокійливо промовив він. – Приємно, що ви хочете, щоб я повернувся назад, але старе життя мене більше не вабить. Я досягну тут мети всіх своїх амбіцій. Я цілком щасливий і задоволений. І залишуся тут аж до кінця своїх днів. Ви бачите цю одежину, що я ношу? – Белчемберз ласкаво торкнувся своїх шатів. – Нарешті я знайшов те, що не морщиться на колінах. Я досягнув…
Цієї миті по монастирю пролунало глибоке бамкання великого мідного дзвону. Мабуть, це був заклик для негайної молитви, бо брат Амброз схилив голову, обернувся і покинув покій без жодного слова. Він ледь помітно махнув рукою, коли проходив крізь кам’яні двері, здавалося, так він попрощався зі своїми давніми друзями. Ті покинули монастир, так більше і не побачивши свого давнього приятеля.
Саме таку історію Томмі Ейрес і Ланселот Джилліам привезли зі своєї останньої поїздки до Європи.
Дівчисько та шахрайство
Одного дня я зустрів свого старого приятеля Ферґюсона Поґа. Він – добросовісний шахрай найвищого ґатунку. Його штаб-квартира – уся Західна півкуля, а його фахом є все – від спекуляції на міських наділах Великих рівнин[40] до гендлювання дерев’яними іграшками в Коннектикуті, зробленими зі шкаралупи горіхів, почавлених гідравлічним пресом.
Час від часу, коли Поґові вдається хороша афера, він приїжджає до Нью-Йорка відпочити. Він каже, що глечик вина, буханець хліба та «З Долею ти, мабуть, посварився?»[41] приблизно такий самий відпочинок і приємність для нього, як гойдалки в атракціоні для президента Тафта.
– Дайте мені, – каже Поґ, – велике місто, щоб я міг відпочити. Найкраще – Нью-Йорк. Я не дуже люблю ньюйоркців, але Мангеттен – мабуть, єдине місце на земній кулі, де їх не знайти.
Поки Поґ вештається мегаполісом, його завжди можна знайти в одному з двох місць. Одне з них – маленька книгарня на Четвертій авеню, де він читає книги на свої улюблені теми – іслам і таксидермію. Але я знайшов його деінде – у його апартаментах на Вісімнадцятій вулиці, де він сидів у шкарпетках, намагаючись зіграти «Береги Вабашу» на маленькій цитрі.
Чотири роки він терзав цю мелодію, але якихось успіхів досі не досяг. На шифоньєрці лежав кольт сорок п’ятого калібру з воронованої сталі та щільний рулон десяток і двадцяток, достатньо великий, щоб виказувати приналежність до класу багатіїв. Поруч у приймальні нервувала покоївка, котра прибирала кімнату, не в змозі увійти чи дати драла, ошелешена ногами в шкарпетках, налякана кольтом, але безсила зі своїми міськими інстинктами позбутися магічного впливу жовтого рулону.
Поки Ферґюсон Поґ теревенив, я сидів на його валізі. Ніхто не міг бути відвертішим або чеснішим у своїх промовах. Поряд із його висловами, волання Генрі Джеймса[42] з приводу годування хлібом у віці одного місяця здавалося б халдейською криптограмою. Він із гордістю розповідав мені історії з досвіду власного фаху, який вважав мистецтвом. І мені було дуже цікаво запитати його, чи знав він якихось жінок у цій професії.
– Леді? – виправив Поґ зі західним лицарством. – Ну, небагато. Вони не дуже вправні в мистецтві шахраювання, бо вони всі залучені у вкрай банальні обов’язки. Чому? Бо мусять. Хто має гроші в цьому світі? Чоловіки. Чи ти знав колись чоловіка, котрий дає жінці долар просто так? Чоловік може подарувати іншому чоловікові все вільно, легко й на дурняк, але якщо він кине хоч пенні в один із тих автоматів, якими керує Асоціація доньок Єви, і звідти не випаде жувальна гумка з ароматом ананасу після того, як він смикне за важіль, то ви за чотири квартали почуєте, як він кличе поліційного інспектора. Чоловік – це найважча завада, з якою стикається жінка, він ощадливий, тому їй доводиться працювати понаднормово, щоб змусити чоловіка заплатити. Два рази з п’ятьох жінка нічого не досягає. Вона не може покладатися на поліцію і дорогі машини. Бо чоловік одразу ж усе помітить і долучиться до гри. Жінки змушені досягати успіху в тому, що мають, а це ранить їхні ніжні рученята. Дехто з них – це природні водостічні жолоби, і вони можуть вимивати по тисячі доларів із тонни. Ті, хто зі сухими очима, змушені вдаватися до листів із підписами, фальшивих кучериків, співчуття, вихляння стегнами, батогів із сирівцю, смачного варива, сентиментальних присяжних, замовляння зубів, шовкових запасок, пращурів, макіяжу, анонімних листів, парфумів, свідків, револьверів, турнюрів[43], фенолу, місячного сяйва, холодного крему та вечірніх газет.
– Ви просто обурливі, Ферґу, – зауважив я. – Безумовно, не буває жодного шахрайства, як ви його називаєте, у щасливому та гармонійному подружжі!
– Ну, – зронив Поґ, – нічого такого, що вимагає виклику поліції, надсилання підмоги та може стати темою для водевілю. Насправді це відбувається так: припустімо, ви мільйонер із П’ятої авеню, високого лету птаха, і з грошима у вас усе гаразд. Ви повертаєтеся додому пізньої ночі й приносите леді, котра претендує на вас, брошку за дев’ять мільйонів доларів. Віддаєте її. Вона лементує: «О, Джордже!» й перевіряє, чи вона застрахована. Відтак підіймається і цілує вас, а ви ж тільки цього й чекали. І це отримав. Оце і є підкуп.
Та я хочу розповісти тобі про Артемізію Блай. Вона була з Канзасу та й сама нагадувала кукурудзу з усім, із чого вона складається. Її волосся було жовтого кольору, як кучма цієї рослини. Її тіло було таке ж довге та зграбне, як стебло, що стирчить зі землі мокрого літа, її очі були такими самими великими та вражаючими, як зерна, а зелений був її улюбленим кольором.
Під час моєї останньої поїздки у звабні куточки вашого ізольованого міста я познайомився з чоловіком на ім’я Вокросс. Він був багатієм, мав десь із мільйон. І цей жевжик мені повідомив, що працює на вулиці. «Вуличний продавець?» – спитав я зі сарказмом. «Саме так, – підтвердив він, – я старший партнер у концерні з укладання тротуарної плитки».
Він мені сподобався. Тому я й зустрівся з ним на Бродвеї одного вечора, коли мені зовсім бракувало гарного настрою, удачі, тютюну та грошей. Він був увесь показний: у циліндрі, з діамантами, накрохмалена білосніжна сорочка. Остання вражала найбільше. Якби ти поглянув на себе в дзеркало, то побачив би, що маєш вигляд чогось середнього між графом Толстим і травневим хрущем. Удача покинула мене. Я знову дозволив собі звести погляд на цього дуку.
Вокросс зупинився і потеревенив зі мною кілька хвилин, а потім завів мене до дорогого ресторану пообідати. Там пригощали музикою Бетховена, соусом бордоле, французькою лайкою, франжипаном, дещицею зарозумілості та цигарками. Коли я щедрий, то буваю в таких місцях.
Та цього разу, я, мабуть, мав такий кепський вигляд, як у журнального ілюстратора, коли сидів там без грошей, а моє волосся було все зім’яте, ніби я був артистом, найнятим, аби почитати щось із «Шкільних днів Ельзи» в занюханому богемному театрі в Брукліні. Але Вокросс поводився зі мною, як дурень із писаною торбою. І йому було начхати на офіціанта.
«Пане Поґ, – пояснював він мені, – я вас використовую».
«Продовжуйте, – погодився я, – і сподіваюся, ви не прокинетеся».
А потім він каже мені, розумієш, який він чоловік. Він житель Нью-Йорка. Його єдиним прагненням було, щоб його помітили. Він хотів бути помітним. Хотів, аби люди помічали його й кланялися, розповідали іншим, що він за цабе. І звірився, що це завжди було жагою всього його життя. У нього був лише мільйон, тому він не міг привертати увагу тим, що смітить грішми. Він сказав, що якось намагався привернути увагу громадськості тим, що засадив часником невеличку ділянку на східній околиці міста для безкоштовного користування біднотою, але як тільки Карнеґі вчув про це, відразу ж забудував цю ділянку бібліотекою галльської літератури. Тричі він кидався під автомобіль, але єдиним результатом стало п’ять зламаних ребер і повідомлення в газетах про те, що невідомого чоловіка, зростом п’ять футів і десять дюймів, з чотирма вставними зубами, ймовірно, останнього члена знаменитої банди Рудого Лірі, збила машина.
«А ви пробували журналістів», – поцікавився я.
«Минулого місяця, – зітхнув пан Вокросс, – мої витрати на обіди для журналістів склали 124,8 доларів».
«І щось отримали за це?» – запитав я.
«Ага, – згадав він, – додайте ще вісім п’ятдесят за пепсин. Бо я мав проблеми з травленням».
«Тож як я можу допомогти вам стати популярним? – спробував пожартувати я. – Контрастом?
«Я й справді мав на увазі щось подібне цього вечора, – підтвердив Вокросс, – мене це засмучує, але я просто змушений вдатися до ексцентричності».
І тут він кидає серветку в зупу, підіймається і кланяється чоловікові, котрий жере картоплю під пальмою в іншому кінці кімнати.
«Комісар поліції», – пояснив мій супутник радісно.
«Друже, – тоді кажу я швидко, – майте амбіції, але не вибивайте драбину з-під своїх ніг. Якщо ви використовуєте мене як сходинку, щоб вітати поліцію, то псуєте мені апетит на тій підставі, що я можу бути приниженим і звинуваченим. Будьте обережні».
Коли подали сквоб[44], мені раптом пригадалася Артемізія Блай.
«Припустімо, що можу організувати, щоб ви потрапили в газети, – кажу я, – щодня по одному стовпчику в кожній із них і ваша світлина в більшості з них упродовж тижня. Скільки ви за це погодилися б заплатити?»
«Десять тисяч доларів, – не завагався Вокросс і звеселів, – але без убивств, – застеріг він. – Також не буду носити рожеві панталони на балу».
«Я б таке й не просив, – визнав я. – Буде почесно, стильно і по-жіночому. Скажіть офіціанту, щоб приніс демітассе[45] і ще трохи бобів, тоді розкажу мій opus moderandi[46]».
За годину, сидячи в червоній кімнаті в стилі рококо, ми уклали угоду. Того самого вечора я телеграфував панні Артемізії до Саліни. Вранці вона прихопила кілька світлин і листа з автографом до старійшини Четвертої пресвітеріанської церкви, отримала на горіхи та вісімдесят доларів. Юнка затрималася в Топіці достатньо довго, щоб втулити віце-президентові довірчого товариства валентинку за розклад потягів і пачку п’ятидоларових банкнотів, оперезаних стрічкою з написом «250 доларів».
На п’ятий вечір після того, як вона отримала моє повідомлення, дівчина чекала, демонструючи глибоке декольте й відповідно виряджена, щоб ми з Вокроссом відвезли її на вечерю в один із тих жіночих ресторанів Нью-Йорка, куди чоловіки не можуть потрапити, якщо тільки не грають у «безик»[47] і не курять цигарки з порошком для депіляції.
«Вона приголомшлива, – вигукнув Вокросс, коли побачив юнку, – вони дадуть за неї навіть два стовпчики».
Це була схема, яку вигадали ми утрьох. Це була добра справа. Вокросс упродовж місяця мав показуватися на люди з панною Блай із усією відвертістю, пристрастю й емоціями, на які він тільки здатен. Звісно, це нічого не додавало до його амбіцій. Чоловік у білій краватці та лакованих шкіряних черевиках, котрий смітить доларами, наче з рогу достатку, щоб пригостити вишуканими стравами та засипати квітами високу білявку, із тих, що зустрічаються в Нью-Йорку так само часто, як сині черепахи в нападі білої гарячки. Але він має писати їй любовні листи щодня – листи кохання найгіршого штибу, такі, які ваша дружина опублікує лише після вашої смерті. Наприкінці місяця він мав кинути її, а вона – подати позов на 100 тисяч доларів за порушення обіцянки.
Панна Артемізія мала отримати в нагороду десять тисяч доларів, якщо виграла б позов, а якщо програє, то однаково отримає їх. Про це підписали контракт.
Іноді вони брали мене зі собою, але не часто. Я не міг довго тримати їхній фасон. Вона іноді витягувала його листи, критикувала їх, наче йшлося про накладні на товар.
«От скажи! – казала вона. – Як це назвати: листом до торгового агента від його племінника про те, що його тітка підхопила кропивницю? Ви, східні телепні, знаєте, як писати любовні листи так само, як коники стрибунці в Канзасі тямлять у буксирах. «Моя люба панно Блай!» Невже це покладе рожеву глазур і трохи червонястого цукру на весільний торт? Як довго вдасться тримати аудиторію в залі суду такими фразами? Треба серйозно приступити до справи, називати мене «милим пупсиком», «солоденькою», а підписуватися «поганий мамин хлопчик», якщо хочете привернути увагу. Пишіть сентиментальніше».
Після цього Вокросс опустив ручку в соус табаско замість чорнила. Його листи почали читатися, як любовний роман. Я вже бачив, як присяжні кам’яніють, а жінки скидають капелюшки одна одній, аби почути, що там читають. І я вже бачив, як пан Вокросс стає таким знаменитим, як архієпископ Кранмер, Бруклінський міст або канапки зі сиром і салатом. Така перспектива, здавалося, його дуже тішила.
Нарешті настав той день. Я стояв на П’ятій авеню біля фешенебельного ресторану й спостерігав за ними. Увійшов судовий виконавець і вручив Вокроссу, котрий сидів за столом, повістку. Усі витріщалися на них, а мій приятель мав такий самий гордий вигляд, як у самого Цицерона. Я повернувся до своєї кімнати й запалив сигару за п’ять центрів, бо знав, що десять тисяч доларів були наші.
Десь за дві години хтось постукав у мої двері. Там стояв Вокросс і панна Артемізія. Вона чіплялася, так, сер, чіплялася за його лікоть. І вони мені втовкмачують, що тільки-но повернулися зі шлюбу. І торочать якісь тривіальні дурниці про кохання і таке інше. Відтак поклали якийсь згорток на стіл, сказали «На добраніч» і звіялися.
– Ось чому я кажу, – резюмував Ферґюсон Поґ, – що жінка занадто зайнята своїм природним покликанням та інстинктом шантажиста, як їй дають для самозбереження та розваги, щоб досягти успіху в шахрайському ремеслі.
– А що було в згортку, який вони залишили? – запитав я зі своєю звичною цікавістю.
– Ну, – сказав Ферґюсон, – там був квиток на потяг до Канзасу й дві пари старих панталонів пана Вокросса.
Спокуса гостиною
Коли інавгурація закінчилася, раф-райдери[48] вшанували святкування своєї присутністю. Усі знають, що ці відчайдушні та віддані колишні вояки запрудили велике місто. Газетні репортери повитягували зі своїх валіз старі капелюхи з широкими крисами та шкіряні паски й змішалися з юрбою відвідувачів. Жодної шкоди це не спричинило, крім частого вживання слова «новаки» за різних обставин. Західняки спокійно витріщалися на хмарочоси на висоті третього поверху, позіхали на Бродвеї, відкидалися у великих фотелях у готельних коридорах і загалом виглядали знудженими та пригніченими, неначе полковник, відлучений від денщика під час маневрів.
Від цієї делегації джентльменів «Королівських гончаків на ведмедів» доброго короля Тедді відколовся такий собі Реп’ях Най із Пін-Фізера в Аризоні.
Щоденний циклон у годину пік на Шостій авеню відтіснив його від компанії побратимів. Пилюка від шурхоту тисячі спідниць заполонила йому очі. Потужний гуркіт потягів, що мчали над землею, ошелешив зайду. А відблиск двох тисяч блискучих очей засліпив його.
Буря була настільки несподіваною та приголомшливою, що першою думкою Реп’яха було впасти на землю і схопитися за якийсь корінь. Тоді він згадав, що переполох вчинили люди, а не погода, і пірнув від нього з усмішкою в якийсь під’їзд.
Журналісти писали, що нічого, крім капелюхів з широкими крисами, не видавало західного походження цих ґаучо Півночі. Нехай небо протре їм очі! Костюм із чорної діагоналі[49], дуже пом’ятий у неможливих місцях; яскраво-синя краватка, зав’язана на фабриці; низький, відкочений донизу комір часів Сеймура та Блера, білосніжний, як аркуші меню на вікнах ресторанів, відчинених цілодобово, крім неділі; криві ноги – від верхової їзди; своєрідний вигин великого пальця правої руки й інших пальців – від міцного тримання ласо; глибоко вкорінена літня засмага, яку не здатне спричинити навіть найгарячіше сонце в Кейп-Мей[50]; блакитні очі, що рідко моргають і несвідомо розділяють натовп на четвірки, буцімто їх випустили зі загону; відокремлена самотність і врочистість виразу обличчя, немов в імператора або того, чиї горизонти не простягаються далі, ніж на день їзди конем – усі ці ознаки Заходу були на Реп’яху Наю. О, так, він носив капелюха з широкими крисами, любий читачу, такого самого, як ті, що носять листоноші з поштових відділень на Медісон-сквер, коли вирушать до парку в Бронксі в неділю по обіді.
Несподівано Реп’ях Най кинувся в рухомий табун столичної худоби, схопив якогось чолов’ягу, висмикнув із людського потоку та так втелющив йому в груди, що того аж до стіни відкинуло.
Потерпілий підняв свого капелюха з розлюченим поглядом жителя Нью-Йорку, котрий зазнав обурливого до себе ставлення і має намір написати про це до «Триб’юн». Але поглянув на свого нападника і второпав, що цей стусан був проявом любові та прихильності в манерах Заходу, котрий вітає своїх друзів п’ястуками нахабно та гамірно, а ворогів – пристойно та стримано, щоб добре прицілитися.
– Хай йому грець! – вигукнув Реп’ях, міцно тримаючись за передню ногу своєї жертви. – Невже це Сохатий Меррітт?
Інший чоловік був – таких щодня повнісінько на Бродвеї – дуже діловим: модний капелюх, хороший перукар, бізнес, хороше травлення і кравець.
– Реп’ях Най! – вигукнув він і схопив руку, що його ляснула. – Мій любий друже! Я такий радий тебе бачити! Яким вітром? А, справді, інавгурація. Пригадую, що ти приєднався до раф-райдерів. Ти мусиш пообідати зі мною.
Реп’ях сумно, але міцно притиснув приятеля до стіни рукою, що своїм розміром, формою і барвою нагадувала сідло Мак-Клеллана[51].
– Сохатий, – промовив він сумним голосом, що вмент порушив вуличний рух, – що вони з тобою зробили? Ти поводишся, як містянин. Вони зробили тебе в’язнем цього міста. «Ти мусиш пообідати зі мною». Раніше ти ніколи не казав би так на харч.
– Я живу в Нью-Йорку вже сім років, – пояснив Меррітт. – Уже вісім років минуло, відколи ми вкупі таврували корів у старого Ґарсії. Ходімо в кафе. Приємно знову чути слово «харч».
Вони продерлися крізь натовп до готелю і, підкорюючись закону природи, почалапали до бару.
– Кажи, – запропонував Реп’ях.
– Сухий «мартіні», – замовив Меррітт.
– Кара Божа! – вигукнув Реп’ях. – І це той сам чоловік, із котрим ми колись винищували «зеленого змія» в шинках, що утікав від нас у каньйоні Диявола? Нічого сухого не треба. Віскі без нічого й за твій кошт.
Меррітт усміхнувся і заплатив.
Вони пообідали в невеликій прибудові, що була пов’язана з кафе. Меррітт спритно ухилився від вибору свого приятеля, який уминав шинку з яйцями, замінивши його на пюре зі селери, відбивну з лосося, пиріг із куріпки та фруктовий салат.
– Того дня, – повідомив Реп’ях тихим і сумним голосом, – коли я не зможу випити більше, ніж одну чарку перед їжею з приятелем, котрого не бачив вісім років, за столом два на чотири фути в тридцятицентовому місці о першій годині третього дня тижня, то прагнутиму, щоб дев’ять мустангів протягнули мене сорок разів по ділянці землі розміром у 640 квадратних акрів. Розумієш статистику?
– Авжеж, друзяко, – засміявся Меррітт. – Офіціанте, принесіть абсенту, а що тобі, Реп’яше?
– Віскі без нічого, – траурним голосом замовив Най. – Ти раніше пив прямо з горлечка пляшки. Прямо з горлечка пляшки на скаку… аризонського «Червоного ока», а не ці помиї… Хоча, що з того? Це ж ти платиш.
Меррітт підсунув винну карту під свій келих.
– Гаразд. Вочевидь, ти вважаєш, що мене зіпсувало місто. Але я такий самий ковбой, як і ти, Реп’яше, але якимось чином не можу зважитися повернутися назад. Нью-Йорк комфортний. Я добре заробляю і живу, більше ніяких мокрих ковдр і заганяння табуна снігової бурі, сала та зимної кави та розваг один раз на шість місяців. Гадаю, що залишуся тут ще надовго. Ми підемо до театру цього вечора, Реп’яше, а після цього повечеряємо в…
– Я скажу тобі, хто ти, Меррітте, – відрубав Реп’ях, встромивши один свій лікоть у салат, а інший – у масло. – Ти – концентрована, слабка, безумовна, короткорука, козовуха панна Саллі Волкер[52]. Бог створив тебе прямоходячим і годящим для того, щоб їздити верхи та брутально лаятися. Ти осквернив його витвір, коли перебрався до Нью-Йорка, одягнувши тісні мешти, зав’язані шнурівками, і корчачи гримаси на обличчі, коли балакаєш. Я бачив, як ти арканив і в’язав бика за сорок дві з половиною секунди. А якби ти його побачив тепер, то написав би заяву комісару поліції. А ці дурнуваті напої, які ти вливаєш у себе – ці настоянки з бур’яну з жолудями в них і бальзамом – таке не гідне справжнього для чоловіка. Ненавиджу бачити тебе таким.
– Ну, пане Реп’ях, – спробував виправдовуватися Меррітт, – у дечому ти маєш рацію. Іноді я відчуваю, що мене вигодували з пляшки. Але, скажу тобі, що в Нью-Йорку комфортно. У ньому щось є – видовища та натовпи, і те, як усе змінюється щодня, і саме повітря, яке, здається, в’яже коло довжиною в один кілометр навколо шиї чоловіка, а інший кінець закріплює десь на Тридцять четвертій вулиці[53]. І сам не знаю, що це таке.
– Бог знає, – сумно промовив Реп’ях, – і я знаю. Схід тебе проковтнув. Ти був дичиною, а став телятиною. Ти нагадуєш мені вазонок із квітами на вікні. Тебе підписали й запакували. Мені аж у горлі від тебе пересохло.
– Чарку зеленого шартрезу, – звернувся Меррітт до офіціанта.
– Віскі без нічого, – зітхнув Реп’ях, – і гроші з тебе, ти ренегате заїздів.
– Винен, але благаю про милосердя, – сказав Меррітт. – Ти собі навіть не уявляєш, як це, Реп’яше. Тут так зручно, що…
– Будь ласка, не верзи мені свої дурниці, – зупинив приятеля Реп’ях. – Якби я не бачив, як ти якось переблефував трьох картярів із Мазацал-сіті з порожнім револьвером у Феніксі…
Голос Реп’яха розчинився в суцільному горі.
– Сигари! – гучно покликав він офіціанта, щоб приховати свої емоції.
– Пачку турецьких цигарок для мене, – додав Меррітт.
– Ти платиш, – нагадав Реп’ях, намагаючись приховати своє презирство.
О сьомій вони повечеряли в ресторані, який рекламують у газеті.
Того вечора там зібралося вишукане товариство. Яскраво сліпило від надмірної кількості вродливих жінок і від – нехай так – мужніх чоловіків. Оркестр грав чарівно. Як тільки офіціант передавав грошовий привіт від котрогось відвідувача, уся капела вибухала чарівними звуками. Чим більше пива пили, тим ставало гарячіше. Така закономірність.
Меррітт за вечерею намагався переконати свого приятеля. Реп’ях був його давнім товаришем, і теперішній ньюйоркець його любив. Він вмовляв друзяку сьорбнути коктейлю.
– Я візьму м’ятний чай, – заперечив Реп’ях, – заради старих часів. Але я віддаю перевагу чистому віскі. Ти платиш.
– Правильно! – підтвердив Меррітт. – А тепер поглянь на це меню, чи не знайдеться там чогось цікавенького?
– Щоб я провалився! – буркнув Реп’ях із вибалушеними очима. – Невже в цьому вагончику є всі ці позиції? Що це таке? Конина зі задишкою? Я пас. Але погляньте! Тут харчу на двадцять обідів. Зачекаю, поки сам не побачу.
Страви замовили, і Меррітт звернувся до карти вин. – Цей «медок» цілком непоганий, – зауважив він.
– Ти лікар, тобі видніше, – гмикнув Реп’ях. – А мені краще чисте віскі. Ти платиш.
Реп’ях окинув поглядом кімнату. Офіціант приніс страви та забрав брудний посуд. Гість спостерігав. Він побачив, як саме юрба розважається в ресторані Нью-Йорка.
– Якими були справи з худобою, коли ти покинув Ґілу? – поцікавився Меррітт.
– Люксусово, – відрубав Реп’ях. – Бачиш молодицю в червоному шовку з цятками за тим столом? Я б їй дозволив спекти боби на своєму вогнищі. Так, із худобою все гаразд. Вона виглядає так гарно, як той білий мустанг, якого я якось побачив на Чорній річці.
Коли принесли каву, Реп’ях поклав одну ногу на крісло поруч себе.
– Ти сказав, що це зручне місто, Сохатий, – у задумі зронив він. – Атож, місто зручне. Воно відрізняється від рівнин, овіяних північним вітром. Як ви називаєте цю мішанку в горщику з вухами, Сохатий? А, так, соус камберленд. Непоганий. Білий мустанг саме так крутить головою і трусить гривою – поглянь на неї, Сохатий, якби я знав, що зможу продати своє ранчо за справедливу ціну, то гадаю, що…
– Гярсонгу! – раптом заволав він голосом, який паралізував кожен ніж і кожну виделку в ресторані.
Офіціант приплив до столу.
– Ще два коктейлі, – замовив Реп’ях.
Меррітт поглянув на нього та багатозначно всміхнувся.
– Я оплачую, – заявив Реп’ях і видихнув у стелю дим.
Невизначена сума
Поет Лонґфелло – чи це був Конфуцій, винахідник мудрості? – зазначав: «Життя – театр, а люди в нім актори»[54]. І все не так, як здається.
Математика – от спасибі, старий друже, – єдина справедлива наука, за допомогою якої можна відміряти кількість життя, пристосувати нашу тему до законів великої формули «двічі по два – чотири». А показники, які неможливо оцінити, треба виставляти на противагу усім іншим.
Математик, прочитавши цей поетичний рядок, зауважив би:
– Гм! Молодий джентльмене, якщо ми припускаємо, що «х» – це плюс, тобто, що життя реальне, тоді все, з чого воно складається, також є реальним. Тоді все реальне те, що таким здається. Отже, якщо ми розглянемо твердження, що речі не такі, якими вони здаються, тоді виникне запитання – чому?
Але це блюзнірство, а не поезія. Ми залицяємося до солодкої німфи Алгебри, весь час гаємо, щоб потрапити в царину невловимого, спокусливого, переслідуваного, приємного, таємничого Х.
Незадовго до початку цього століття одному старому ньюйоркцю Септимусу Кінсолвінґу спала на гадку ідея. Він виявив, що хліб печуть із борошна, а не з пшениці. Відчуваючи, що зерно для борошна – у дефіциті, і що фондова біржа не має відчутного впливу на вирощування пшениці, пан Кінсолвінґ захопив весь ринок борошна.
У результаті сталося те, що коли ви або моя доморядниця (до війни їй ніколи не доводилося нічого робити власноруч, жителі Півдня постаралися), купувала буханець хліба за два центи, то ви докидали ще два центи для пана Кінсолвінґа як свідчення його проникливості.
Другий результат полягав у тому, що пан Кінсолвінґ вийшов із гри з двома мільйонами доларів комісійних.
Син пана Кінсолвінґа Ден навчався в коледжі, коли вдалися до цього математичного експерименту з хлібом. Юнак приїхав додому на час вакацій і знайшов там старого джентльмена в червоному халаті, котрий читав «Крихітку Дорріт» на ґанку свого будинку з червоної цегли на Вашинґтон-сквер. Він відійшов від справ із достатньою часткою в два центи з кожної хлібини, які, якщо їх вишикувати у ряд, п’ятнадцять разів обігнули б землю і збіглися з державним боргом Параґваю.
Ден потиснув батькову руку та поквапився до Ґрінвіч-віллідж, аби побачитися з Кенвіцом, давнім приятелем ще зі школи. Ден завжди захоплювався Кенвіцем. Той був блідий, кучерявий, вразливий, серйозний, математичний, старанний, соціалістичний, альтруїстичний і природний ворог олігархії. Кенвіц відмовився вступати до коледжу й вивчав годинникарство в ювелірній крамниці свого батька. Ден був завжди усміхнений, веселий, легкий у спілкуванні й толерантний до королів і жебраків. Двоє друзів зустрілися радісно, бо були вони повними протилежностями. Після цього Ден повернувся до коледжу, а Кенвіц – до своїх пружин і до своєї приватної бібліотеки в задній кімнаті ювелірної крамниці.
За чотири роки Ден повернувся на Вашинґтон-сквер із дипломом бакалавра та двома роками досвіду перебування в Європі. Він оцінив синівським поглядом солідний надгробний камінь Септімуса Кінсолвінґа в Ґрінвуді й відбув у нудну екскурсію машинописних документів із родинним адвокатом. А потім, відчувши себе самотнім і безнадійним мільйонером, поспішив до старої ювелірної крамниці на Шостій авеню.
Кенвіц відгвинтив зі свого ока збільшувальне скло, випхав батька з брудної задньої кімнати, розлучився з інтер’єром годинників і вийшов на свіже повітря. Він пішов із Деном, і вони присіли на лавку на Вашинґтон-сквер. Ден не надто змінився; він був мужнім і мав гідне обличчя, що мало схильність розпливатися в посмішці. Кенвіц був серйознішим, напруженішим, ученішим, більш філософським і соціалістичним.
– Тепер я пізнав, – нарешті промовив Ден, – світ цінних паперів, у чому мені дуже допомогли хитрі правники, котрі передали мені цілі колекції облігацій і бонів мого бідного старого батечка. Загалом десь два мільйони доларів, Кене. І мені повідомили, що він їх вичавив із людей, котрі платять свої гроші за хліб у пекарні за рогом. Ти вивчав економіку, Кене, і знаєш усе про монополії, трудові маси, спрутів і права простих трударів. Я ж ніколи не думав про ці речі раніше. Футбол і намагання бути добрим для своїх товаришів – такою була моя навчальна програма. Але з того часу, як я повернувся і дізнався, як саме татко заробляв гроші, я задумався. Я б дуже хотів відшкодувати все тим людям, котрим довелося платити занадто багато грошей за хліб. Я знаю, що це помітно скоротить мої статки, але хотів би вчинити чесно з ними. Чи можна це зробити знаними методами та засобами?
Великі карі очі Кенвіца спалахнули. Його тонке, інтелектуальне обличчя набуло майже сардонічного вигляду. Він схопив Дена за руку хваткою приятеля та судді.
– Ти не можеш цього зробити! – заявив він категорично. – Одним із головних покарань для вас, людей, котрі нажили маєток нечесним шляхом, є те, що коли ви покаєтеся, то виявиться, що ви втратили спроможність щось виправити. Я захоплююся твоїми добрими намірами, Дене, але ти нічого не можеш вдіяти. Ті люди вже позбулися своїх коштовних грошей. Занадто пізно виправляти зло. Ти не можеш їх їм повернути.
– Звісно, – погодився Ден, запалюючи свою люльку, – ми не зможемо вистежити кожного бовдура та віддавати йому належне. Дуже багато хліба купили за весь час. Ну, і дивні ж у них смаки. Я ніколи особливо не зосереджувався на хлібі, за винятком підсмажених грінок із рокфором, але ми могли б знайти хоча б кількох із них і повернути трохи грошей батька туди, звідки вони прийшли. Я б почувався краще після цього. Мабуть, неприємно бути пограбованими за посередництвом такої буденної речі як хліб. Либонь, ніхто не заперечив би, якби зросла ціна на варених раків чи крабів із прянощами. Берися до праці, Кене. Я хочу відшкодувати всі кошти, які тільки зможу.
– Є багато доброчинних організацій, – зронив Кенвіц механічно.
– Занадто просто, – видихнув Ден хмару диму. – Гадаю, я міг би дати місту парк або грядку спаржі біля лікарні. Але я не хочу, щоб Пол отримав вигоду з того, як ми обдерли Пітера, Кене.
Тонкі пальці Кенвіца швидко забігали.
– А ти знаєш, скільки грошей потрібно для того, щоб відшкодувати втрати споживачів від тієї афери з борошном? – запитав він.
– Ні, – твердо відповів Ден. – Мій адвокат каже, що я маю два мільйони.
– Навіть якби в тебе було сто мільйонів, – сказав Кенвіц у запалі, – то й тоді ти не міг би виправити навіть тисячну частку завданої шкоди. Ти не можеш уявити собі кількість зла, що накопичилося внаслідок неправильного використання багатства. Кожне пенні, витягнуте з худих гаманців бідноти, нашкодило їм тисячократно. Ти не розумієш. Бо не бачиш, наскільки безнадійним є твоє бажання щось виправити. За один раз зробити це неможливо.
– Облиш, філософе! – замирився Ден. – Немає такого горя вартістю в пенні, яке не виправить долар.
– У жодному разі, – стояв на своєму Кенвіц. – Я дам тобі один приклад, тоді подивимося. Томас Бойн мав невеличку пекарню на Верік-стрит. Він продавав хліб найбіднішим. Коли ж ціна борошна зросла, то й він був змушений підняти ціну на хліб. Та його покупці були занадто бідними, щоб платити стільки, тому бізнес Бойна був зруйнований, і він втратив свій капітал у тисячу доларів – усе, що мав.
Ден Кінсолвінґ грюкнув по лавці в парку міцним п’ястуком.
– Я приймаю цей приклад, – вигукнув він. – Веди мене до Бойна. Я поверну йому його тисячу доларів і куплю йому нову пекарню.
– Випиши чек, – сказав Кенвіц незворушно, – а тоді почни писати чеки для усунення наслідків. Випиши наступний на п’ятдесят тисяч доларів. Адже Бойн збожеволів після свого банкрутства й підпалив будівлю, з якої його хотіли виселити. Саме стільки це завдало шкоди. Відтак Бойн віддав Богові душу в психіатричній клініці.
– Не відходь від теми, – попросив Ден. – Бо не буде жодних страхових компаній у твоєму доброчинному списку.
– Випиши свій наступний чек на сто тисяч, – правив далі Кенвіц. – Адже син Бойна потрапив у погану компанію, коли пекарня зачинилася, і його невмотивовано звинуватили в убивстві. Його виправдали минулого тижня після трирічної судової тяганини, а уряд тепер планує зібрати з платників податків таку велику суму.
– Повернімося до пекарні! – нетерпляче лементнув Ден. – Уряду не потрібно стояти в черзі за хлібом.
– Останній рядок цього прикладу, ходімо, я тобі покажу, – запропонував Кенвіц, підіймаючись.
Годинникар-соціаліст був щасливий. Він був ворогом мільйонерів за своєю натурою і песимістом за ремеслом. Одним подихом Кенвіц міг запевнити вас, що гроші – це зло та корупція, і що вашому новому годиннику потрібне чищення і нове храпове коліщатко.
Він провів Кінсолвінґа на південь – з майдану на злиденну та бідну Верік-стрит. Вгору вузькими сходинками убогого цегляного будиночка вів він покірного нащадка спрута. Постукав у двері, і ясний голос запросив їх увійти.
У тій майже голій кімнатці сиділа молода жінка й шила за машинкою. Вона кивнула Кенвіцу як старому знайомому. Один маленький промінчик сонячного світла крізь брудне вікно пофарбував її важке волосся в барву стародавнього тосканського щита. Вона всміхнулася Кенвіцу та зиркнула дещо схвильованим поглядом.
Кінсолвінґ стояв і розглядав цю зворушливу красу в напруженій тиші. Таким чином вони перейшли до останнього рядка прикладу.
– Скільки цього тижня, панно Мері? – поцікавився годинникар. На підлозі лежала гора грубих сірих сорочок.
Читать бесплатно другие книги:
