Список Шиндлера Кенилли Томас

Розділ 13

Навіть цього літа люди за мурами чіплялися за думку, що гетто — хоч і мала, але постійна їхня територія. У це було доволі легко повірити у 1941 році. Там була пошта, навіть власні поштові марки. У гетто була своя газета, хоч і друкували в ній здебільшого декрети з Вавелю та Поморської. На Львівській було дозволено відкрити ресторан, то був ресторан Фьорстера, де брати Роснери, повернувшись від небезпек сільського життя й мінливих селянських настроїв, грали на скрипці й акордеоні. На короткий час здалося, що поновиться й шкільна освіта у справжніх класах, що оркестри будуть збиратись і грати регулярно, що єврейське життя оформиться в повнокровний організм, об’єднуючи вулиці, ремісника з ремісником, ученого з ученим. Бюрократи СС з Поморської ще не продемонстрували людям, що сама думка про таке гетто — не просто безглузда вигадка, а грубе порушення раціонального руху історії.

Тож коли унтерштурмфюрер Брандт викликав голову юденрату Артура Розенцвейга на Поморську і побив його руків’ям стека, то він намагався виправити невиліковні погляди цього чоловіка на гетто як місце постійного проживання. Гетто — це запасна колія, пересадка, обгороджена автобусна зупинка. Усе, що сприяло протилежним поглядам, було заборонено до 1942 року.

Тож це гетто відрізнялося від тих, давніх, що їх старші люди з любов’ю згадували. Музика в такому місці — не професія. Були такі «не професії». Генрі Роснер пішов працювати в їдальню на повітряну базу Люфтваффе. Там він зустрів молодого шеф-кухаря на ім’я Ріхард, веселого хлопця, котрий, як це може собі дозволити кухар, ховався від історії ХХ століття серед усіляких кулінарних і барних справ. Вони з Генрі Роснером так подружили, що Ріхард посилав скрипаля через усе місто по платню для працівників кухні Люфтваффе. Німцю довіряти не можна, казав Ріхард; останнього разу один такий утік до Угорщини з усією сумою.

Ріхард, як усякий бармен на своєму місці, чув свіжі новини і був улюбленцем чиновників. Першого червня він прийшов до гетто зі своєю дівчиною з фольксдойчів — вона була в довгій накидці з каптуром на обличчі, з огляду на червневі зливи такий одяг був цілком доречним. Завдяки своїй професії Ріхард знав багатьох офіцерів, у тому числі вахтмайстра Освальда Боско, тож його запросто впустили до гетто, хоча офіційно йому там бути не дозволялося. Пройшовши крізь браму, Ріхард перетнув пляц Згоди і пішов за адресою Генрі Роснера. Генрі дуже здивувався гостям. Він попрощався з Ріхардом на кухні лише кілька годин тому, а тут він ще й із подружкою, обоє причепурились, як на офіційний візит. Генрі ще сильніше відчув, яка дивна стоїть пора. Останні два дні мешканці гетто ставали в чергу перед будівлею старого польського ощадбанку на Юзефінській, щоб отримати нові посвідчення. До жовтої Kennkarte з паспортною фотографією в сепії й великим синім «J» тепер — якщо поталанить — додавали синю наліпку. Можна було побачити, як люди виходили з банку, розмахуючи своїми картками, прикрашеними Blauschein, — немовби та наліпка доводила їхнє право дихати, їхню постійну придатність. Працівники кухні Люфтваффе, гаража вермахту, фабрики Мадріча, Шиндлерової «Емалії», фабрики «Прогрес» без клопоту отримували Blauschein. Але ті, кому було відмовлено, відчували, що навіть їхнє громадянство в гетто перебуває під питанням.

Ріхард сказав, що малому Олеку Роснеру варто пожити вдома в його подружки. Певне, він щось таке почув на кухні. Але ж він не зможе вийти за браму, сказав Генрі. Ми вже з Боско домовилися, відповів Ріхард.

Генрі й Мансі вагались і радились між собою, а дівчина з каптуром обіцяла відгодувати хлопчика шоколадом.

— Операція? — тихо спитав Генрі Роснер. — Що, буде операція?

Ріхард відповів запитанням:

— Ти Blauschein маєш?

— Звичайно.

— А Мансі?

— І вона має.

— А Олек — ні, — сказав Ріхард.

І в сутінковій мряці Олек Роснер, єдина, люба дитина, вийшов із гетто під накидкою подружки кухаря Ріхарда. Якби хтось із поліції зазирнув під накидку, і Ріхарда, і дівчину розстріляли б за цю дружню послугу. Олек теж загинув би. Сидячи в кімнаті без дитини, Роснери дуже сподівалися, що вони повелися мудро.

Польдеку Пфефферберґу, зв’язковому Оскара Шиндлера, раніше того року Симхе Спіра, високопосадовий скляр і голова ОД, доручив навчання своїх дітей.

У цьому дорученні читалася зневага, немовби Спіра йому казав: «Так, ми знаємо, що для чоловічої справи ти не годишся, але принаймні можеш передати моїм дітям те, що є корисного у твоїй освіті».

Пфефферберґ розважав Шиндлера розповідями про вчителювання в домі Спіри. Шеф поліції був одним із рідкісних євреїв, які займали цілий поверх. Там під площинними портретами рабинів ХІХ століття бродив Симхе, слухаючи завдання, які давав дітям Пфефферберґ, немовби чекав, щоб знання якимись петуніями розквітли з вух дітей. Такий собі улюбленець долі з рукою на грудях, засунутою під піджак: Спіра вважав, що ця наполеонівська поза личить кожному впливовому чоловікові.

Дружина Симхе була невеселою жінкою, дещо заскоченою несподіваною владою, яку здобув її чоловік, — можливо, через те її почали уникати старі друзі. Діти — хлопчик років дванадцяти й чотирнадцятирічна дівчинка — були слухняні, але не надто здібні.

У кожному разі, коли Пфефферберґ пішов до польського ощадбанку, він вважав, що йому спокійно дадуть Blauschein. Він був переконаний, що праця з дітьми Спіри вважатиметься необхідною роботою. У жовтому посвідченні він був записаний як шкільний професор, і в розумному світі, який поки що лише частково був поставлений з ніг на голову, то було почесне звання.

Чиновники відмовлялися ставити йому наліпку. Він сперечався і гадав, чи не звернутися йому до Оскара або гера Сепеші — австрійського чиновника, котрий керував німецьким бюро праці на тій самій вулиці. Оскар уже цілий рік кликав його на «Емалію», але Пфефферберґ завжди гадав, що праця на повний робочий день завадить його нелегальним заробіткам.

Коли він вийшов із будівлі банку, на вулиці працювали команди німецької загальної поліції, польської «Синьої поліції» та політичного відділу ОД: вони перевіряли в усіх посвідчення й заарештовували тих, хто не мав наліпки. Шеренга таких нещасних чоловіків і жінок уже стояла посеред Юзефінської. Пфефферберґ прибрав гордовитої офіцерської постави й сказав, що, звичайно ж, він має кілька професій. Але той поліцай, якому він це сказав, тільки похитав головою:

— Не сперечатися зі мною! Не маєш Blauschein — ставай сюди. Зрозуміло, єврею?

Пфефферберґ пішов і став у ту шеренгу. Міла, його ніжна красива дружина, працювала в Мадріча і вже мала Blauschein. Ось тобі й маєш.

Коли в шерензі стало більше за сотню людей, їх погнали за ріг, повз лікарню, у двір колишньої кондитерської фабрики «Оптіма». Сотні людей уже стояли тут. Ті, хто опинився тут раніше, зайняли тінисті частини двору, де колись була стайня — там коней «Оптіми» запрягали в підводи, навантажені всілякими шоколадними цукерками з кремом і лікером. Тут було не якесь там збіговисько. Серед цих людей були професіонали: наприклад, банкіри Гольцери, фармацевти, зубні лікарі. Вони стояли групками, тихо перемовляючись. Молодий фармацевт Бахнер розмовляв із літньою парою на прізвище Воль. У дворі було багато старших людей. Тих старих і бідних, які жили за рахунок пайок юденрату. Того літа й сам юденрат, що розподіляв їжу і навіть простір, був менш безстороннім, ніж раніше.

Медсестри з лікарні гетто ходили серед затриманих з відрами води — це мало допомогти проти стресу й дезорієнтованості. У кожному разі, то були майже єдині ліки, крім невеликої кількості ціаніду з чорного ринку, які могла надати лікарня. Старі, вбогі містечкові родини пили воду в напруженій тиші.

Увесь день поліція трьох видів заходила у двір зі списками і формувалися шеренги людей, яких есесівці зустрічали біля брами й вели на станцію Прокоцим. Дехто намагався уникнути цього, ховаючись по кутках двору. Але для Пфефферберґа було звичнішим крутитися коло брами, шукаючи яку-небудь офіційну особу, до якої можна звернутися. Може, там буде Спіра, наряджений, як у кіно, і охочий — із такою трохи незграбною іронією — випустити його. Та й справді — біля будки охорони стояв сумний хлопчина в головному уборі ОД, роздивлявся список, тримаючи краєчок паперу тонкими пальцями. Пфефферберґ не лише служив із ним в ОД якийсь час, а й учив його сестру, коли працював у середній школі імені Костюшка на Подґужі.

Юнак підвів очі.

— Пане Пфефферберґ… — пробурмотів він із тією, давньою повагою. Він спитав пана Пфефферберґа, що він тут робить — немовби у дворі зібрали злодіїв-рецидивістів.

— Це якесь безглуздя, — сказав Пфефферберґ, — але мені ще не видали Blauschein.

Хлопець похитав головою.

— Ходіть зі мною, — сказав він.

Він повів Пфефферберґа до старшого німецького поліцая у формі коло брами й віддав честь. Хлопець мав не дуже героїчний вигляд у цьому кумедному кашкеті, з худою, беззахисною шиєю. Згодом Пфефферберґ думав, що допоміг хлопчині поводитися більш упевнено.

— Оце пан Пфефферберґ із юденрату, — збрехав юнак, тонко поєднавши повагу і впевненість. — Він гостював у родичів.

Старший, як видавалось, уже втомився й знудився від цієї масової поліцейської роботи у дворі. Він недбало махнув Пфефферберґові — мовляв, виходь. Пфефферберґ не мав часу дякувати хлопцеві чи думати над цією таємницею: як підліток з тонкою шийкою наважився врятувати його брехнею, ризикуючи життям, і то просто за те, що він учив його сестру вправ на кільцях?

Пфефферберґ бігом помчав до бюро праці і кинувся туди без черги. За столом сиділи фройляйн Шкода і фройляйн Кнозалла, сердечні молоденькі судетські німкені.

— Liebchen[4], Liebchen, — сказав Леопольд Шкоді, — вони хочуть мене забрати, бо я не маю тої наліпки. Будь ласка, погляньте на мене! — Здоровенний, як бугай, Пфефферберґ свого часу був у польській хокейній збірній, а також у лижній. — Хіба ж я справді такий, що мене тут не треба?

Незважаючи на ті юрмиська народу, які не давали їй спокою цілий день, Шкода підняла брови і не змогла стримати усмішку. Вона взяла його Kennkarte.

— Не можу вам допомогти, пане Пфефферберґ, — сказала вона. — Вони вам не дають, то і я не можу. Мені дуже жаль…

— Але ж ви можете мені її дати, Liebchen, — наполегливо вів своєї Леопольд гучним, спокусливим, мелодраматичним голосом. — Я ж маю спеціальності, Liebchen, спеціальності!

Шкода сказала, що допомогти тут може тільки гер Сепеші, але пустити Пфефферберґа до Сепеші зараз ніяк не можна. Про це треба домовлятися за кілька днів.

— Але ж ви пустите мене, Liebchen, — не вгавав Пфефферберґ.

І таки вона його впустила. Її репутація порядної людини походила саме від цього. Шкода могла абстрагуватися від політичного тиску й була здатна, навіть у такий людний день, приділити увагу окремій людині. Хоча, мабуть, старому дідові в бородавках це б так легко не вдалося.

Гер Сепеші, котрий також мав репутацію гуманної людини, хоч і служив тій жахливій машині, швидко глянув на посвідчення Пфефферберґа й пробурмотів:

— Але ж нам не потрібні вчителі фізкультури.

Пфефферберґ щоразу відмовлявся від пропозицій Оскара, бо уявляв себе індивідуалістом, господарем свого життя. Йому не хотілося відстоювати довгі зміни за маленьку платню на похмурому Заблочі. Але він бачив, що ера індивідуалістів минає. Людині потрібна професія, основне заняття.

— Я полірувальник металу, — сказав він Сепеші. Леопольд трохи працював зі своїм дядьком з Подґужа, який керував маленьким металевим заводиком на Ренкавці.

Гер Сепеші зміряв Пфефферберґа поглядом з-за окулярів.

— Ну от, — сказав він. — Оце вже професія.

Він узяв ручку, ретельно викреслив «шкільного професора», скасовуючи яґеллонську освіту, якою так пишався Пфефферберґ, і написав: «Полірувальник металу». Пан Сепеші взяв печатку, клей, витяг із шухляди синю наліпку.

— Отепер, — сказав він, віддаючи документ Пфефферберґові, — коли раптом вас перестріне поліція, зможете їм довести, що ви — цінний член суспільства!

Не мине й року, як бідолашного Сепеші відправлять до Аушвіцу за таку зговірливість.

Розділ 14

Із різних джерел — від поліцая Тоффеля, від п’яниці Боша з «Ostfaser», текстильної фабрики СС — до Оскара Шиндлера доходили чутки, що «процедури в гетто», що б це не означало, мали посилитися. СС переводили до Кракова кілька потужних зондеркоманд із Любліна, де вони вже бездоганно попрацювали на расове очищення. Тоффель сказав: якщо Оскар не хоче, щоб у нього зупинилося виробництво, він мусить поставити розкладачки для нічної зміни після першої суботи червня.

Тож Оскар організував гуртожиток у кабінетах і нагорі у зброярському відділі. Декому з нічних робітників було в радість спати там. Інших удома чекали жінки, діти, батьки. До того ж у їхніх посвідченнях стояла священна синя наліпка.

3 червня Авраам Банкєр, управитель Оскара, не прийшов на Липову. Шиндлер іще пив каву вдома на Страшевського, коли йому зателефонувала одна з секретарок. Вона бачила, як Банкєра виводили з гетто, навіть без зупинки на «Оптимі», просто на Прокоцим. Разом з ним повели й іще декого з «Емалії» — Райха, Лезера… з десяток людей.

Оскар наказав вивести машину з гаража. Він поїхав над річкою і по Львівській на Прокоцим. Там він показав своє посвідчення вартовим коло воріт. На станції стояли цілі ешелони вагонів для худоби, вона була повна необов’язкових мешканців гетто, які стояли рівними шеренгами, усе ще переконані, — можливо, слушно, — у важливості пасивної дисципліни. Тут Оскар уперше співвідніс вагони для худоби з людьми, яких туди заганяли, — побачити це було страшніше, ніж просто почути: він так і застиг на краю платформи. Там він помітив знайомого ювеліра.

— Ви Банкєра не бачили? — спитав він.

— Він уже у вагоні, пане Шиндлер, — відповів ювелір.

— А куди вас везуть? — спитав Оскар.

— Кажуть, у табір праці. Коло Любліна. Мабуть, не гірше, ніж… — Він махнув рукою в бік далекого Кракова.

Шиндлер дістав з кишені пачку цигарок, кілька папірців по десять злотих і дав це все ювелірові. Той подякував. Цього разу їх вивели з дому взагалі без нічого. Сказали, що передадуть багаж.

Наприкінці попереднього року Шиндлер бачив в есесівському «Бюлетені з бюджету й будівництва» оголошення тендеру на будівництво крематоріїв у таборі на південний схід від Любліна. Белжець. Шиндлер уважно роздивився ювеліра. Шістдесят три, може, шістдесят чотири роки. Трохи схуд: мабуть, хворів на запалення легенів минулої зими. Костюм у тонку смужку, занадто теплий для такого дня. У ясних, розумних очах — здатність перетерпіти страждання, яке матиме кінець. Навіть іще влітку 1942 року було неможливо провести зв’язок між таким чоловіком і отими гігантським печами. Вони збираються влаштувати епідемію серед в’язнів? У них будуть такі методи?

Починаючи від паровоза, Шиндлер ішов понад ешелоном з понад двадцяти вагонів, гукаючи Банкєра. До нього з-за ґрат угорі вагонів визирали люди. На щастя для Банкєра, Оскар не замислився, чому кличе саме його, тож не зупинявся подумати, що цінність цієї людини така сама, як і всіх інших, кого загнали до вагонів Східної залізниці. Екзистенціаліста б ошелешила кількість людей на Прокоцимі, і він намагався б гукати всіх і чекати відповіді від усіх. Але Шиндлер був дуже простим філософом. Він точно знав, що тут є Банкєр, і кричав: «Банкєре, Банкєре!»

Його перейняв молодий обершарфюрер СС, люблінський спеціаліст із завантаження. Спитав у Шиндлера посвідчення. Оскар побачив у лівій руці молодика величезний, на багато сторінок, список.

— Мої працівники! — обурено сказав Шиндлер. — Незамінні працівники на виробництві! Мій управитель! Це ідіотизм! У мене контракти з Інспекцією з озброєння, а ви забираєте в мене робітників, без яких ті контракти не виконати!

— Ви не можете забрати їх, — сказав обершарфюрер. — Вони у списку… — Сержант СС знав, що всім, хто внесений у список, — одна дорога.

Оскар знизив голос до інтонації розумної людини зі зв’язками, яка ще не показала всі свої козирі. Чи знає гер обершарфюрер, скільки часу треба вчити працівників до такого рівня? На моїй «Deutsche Email Fabrik» я маю зброярський відділ під патронатом свого однофамільця генерала Шиндлера. Збій у виробництві зачепить товаришів пана обершарфюрера на російському фронті, а до того ж, пояснень щодо цього вимагатиме Інспекція з озброєння.

Молодик тільки похитав головою, як простий чиновник із перевезень, якому надокучають невідповідними проханнями.

— Я вже щось подібне чув, пане, — сказав він.

Але Оскар помітив, що офіцер збентежився.

Тоді він нахилився до обершарфюрера і негучно, на межі погрози промовив:

— Не мені сперечатися з вашими списками. Де ваш начальник?

Молодик кивнув на офіцера СС, трохи старшого за тридцять років, зі зморшкою над окулярами.

— Чи можу я дізнатися ваше прізвище, гере унтерштурмфюрере? — поцікавився Оскар, уже дістаючи з кишені записник.

Офіцер теж став наполягати на незмінності списку. Для цього чоловіка список був чіткою, резонною і самодостатньою причиною для оцього збирання євреїв і перевезення їх кудись вагонами. Але тепер Шиндлер став діяти рішучіше. Так, він чув про цей список. Але наразі його цікавить прізвище унтерштурмфюрера.

Шиндлер сказав, що має намір звернутися безпосередньо до оберфюрера Шернера і генерала Шиндлера з Інспекції з озброєння.

— Шиндлер? — спитав офіцер.

Він уперше уважно роздивився Оскара. Чоловік, одягнений, як магнат, при емблемі партії, з генералами в родині.

— Гадаю, що можу вам гарантувати, гере унтерштурмфюрере, — лагідно, притишеним голосом промовив Шиндлер, — що протягом тижня ви будете в Південній Росії.

Сержант ішов попереду, а гер Шиндлер і офіцер — далі разом повз шеренги в’язнів і повні вагони. Паровоз уже пирхав димом, і машиніст визирав із кабіни, озирався на потяг і чекав сигналу про відправлення. Офіцер попросив зустрічних чиновників притримати потяг. Нарешті вони порівнялися з одним із задніх вагонів. Там було з десяток працівників разом із Банкєром; вони сиділи в одному вагоні, немовби чекали, що їх врятують разом. Двері відімкнулись, і вони пострибали додолу: Банкєр і Френкель з адміністрації, Райх, Лезер та інші з фабрики. Вони поводилися стримано, немовби для того, щоб ніхто не здогадався, як вони раді, що їх врятували від цієї дороги. Ті, хто лишився, весело обговорили це, здається, радіючи, що звільнилося трохи місця. Тим часом офіцер енергійними рухами повикреслював працівників «Емалії» зі списків і сказав, щоб Оскар розписався на відповідних сторінках.

Шиндлер подякував офіцерові і зібрався був вивести своїх людей зі станції, але тут офіцер притримав його за рукав.

— Пане, — сказав він. — Ви ж розумієте, нам немає великої різниці — одна дюжина чи інша.

Тепер той насуплений офіцер говорив до Оскара спокійніше, немовби зрозумів, яка теорема стоїть за цією ситуацією. Ви вважаєте, що оті тринадцять лудильничків дуже важливі? То ми замінимо їх іншими тринадцятьма лудильничками, яких вам не буде шкода.

— То така незручність списків, та й усе, — пояснив офіцер.

Маленький пухкенький Банкєр зауважив, що затримана група не поклопоталася піти й отримати свої сині наліпки в старому ощадбанку.

Шиндлер, раптово спалахнувши, сказав, щоб вони негайно це зробили. Але за сердитістю ховався відчай: ці всі люди на Прокоцимі потрапили сюди, бо їм просто бракувало синьої наліпки; ось вони чекають нового недвозначного символу свого статусу — вагонів для худоби, і їх потягне паровоз кудись у невідомість. Тепер, повідомляли їм вагони, ви всі — тварини.

Розділ 15

З облич власних робітників Оскар міг прочитати дещо зі страждань гетто. Людині там не було ані часу, щоб перевести подих, ані тихого кутка, де можна сховатися, відстояти свої звички чи зберегти родинні традиції. Дехто ховався й знаходив спокій у підозрі до всіх — сусідів по кімнаті, поліцаїв ОД на вулиці. Та й найрозумнішим з них не було зрозуміло, кому варто довіряти. «Кожен пожилець, — писав молодий художник Юзеф Бау про будинки гетто, — має власний світ секретів і таємниць». Діти раптово припиняють розмову, почувши рипіння сходів унизу. Дорослі прокидаються від страшних снів про вислання й конфіскацію в повній народу кімнаті на Подґужі; самі події цих снів, сам смак цього страху мали продовження в страхах наяву. Дикі чутки обступають їх зусібіч у кімнаті, на вулиці, у заводських цехах. Спіра склав новий список — удвічі чи втричі довший за попередній. Усіх дітей відправлять до Тарнова і розстріляють, чи до Штуттгофа, де їх потоплять, чи до Бреслау, де їх перевчать на нацистів, позбавлять ознак раси, ставитимуть на них досліди… У вас є старі батьки? Усіх старших за п’ятдесят років заберуть до Велички на соляні копальні. Працювати? Ні, їх замурують у порожніх шахтах.

Усі ці чутки, більша частина яких доходила до Оскара, трималися на людському інстинкті запобігти злу, висловивши його, — переграти саму Долю, показавши їй, що маєш багатшу уяву, ніж вона.

Але того червня найгірші сни й поголоски набули конкретної форми, найфантастичніші чутки перетворилися на дійсність.

На півдні гетто за вулицею Ренкавкою здіймався горбистий парк. Там можна було тихо й непомітно, як на середньовічних картинах із зображенням облоги, зазирнути згори за південний мур гетто. Якщо їхати краєм пагорбів, то перед вами відкривалася вся мапа гетто, і можна було роздивитися, що робиться на вулицях унизу.

Шиндлер помітив цю перевагу, катаючись тут з Інґрід навесні. Тепер, вражений сценою на станції Прокоцим, він вирішив покататися тут знову. Наступного ранку після порятунку Банкєра він узяв напрокат коней у стайнях парку Беднарського. Вони з Інґрід чудово екіпірувалися для прогулянки верхи: у довгих жокейських жакетах, штанах для верхової їзди і блискучих чоботях. Дві світловолосі судетські голови високо над розтривоженим мурашником гетто.

Вони їхали ліском і швидким чвалом проминали відкриті луки. Із сідла їм було видно вулицю Венгерську, натовпи людей за рогом лікарні і, ближче, — загін есесівців із собаками, що заходив до будинків, родини, які вибігали на вулицю, натягаючи на ходу пальта, незважаючи на спеку, в передчутті довгого шляху в невідомість. Інґрід із Оскаром скерували своїх коней у тінь під дерева і стали уважно роздивлятися, що відбувається, зауважуючи дрібні деталі. Поліцаї ОД, озброєні кийками, працювали разом з СС. Дехто з єврейського загону діяв з помітним ентузіазмом: за кілька хвилин Оскар побачив з пагорба, як трьох жінок, котрі не бажали йти, вдарили кийком по плечах. Спочатку він наївно розгнівався. Есесівці б’ють євреїв руками євреїв. Протягом дня, щоправда, стало зрозуміло, що дехто з єврейської поліції бив людей, щоб врятувати їх від гіршої долі. Та й крім того в ОД працювало нове правило: коли ти не можеш вивести якусь родину надвір, то виведуть твою власну.

Також Шиндлер помітив, що на Венгерській поступово формувалися дві шеренги. Одна стояла, а людей з другої в міру її збільшення групами вели за ріг на Юзефінську, і далі вони зникали з очей. Це збирання й рух пояснити було нескладно, адже Шиндлер з Інґрід під прикриттям сосон і на висоті пагорбу над гетто були на відстані лише двох-трьох маленьких кварталів від операції.

Коли родину виводили з квартири, її членів силоміць розподіляли у дві шеренги. Наприклад, дочка-підліток з відповідними паперами опинялася в статичній шерензі і гукала до своєї літньої матері, котру гнали в другу шеренгу. Сонному працівникові нічної зміни, розбудженому посеред відпочинку, вказували на одну шеренгу, а його дружині й дитині — на другу. Посеред вулиці молодий чоловік сперечався з поліцаєм ОД.

Чоловік кричав:

— До біса Blauschein! Я хочу йти з Евою і дитиною!

У суперечку втрутився озброєний есесівець. На тлі маси мешканців гетто таке створіння у свіжонапрасованій літній формі здавалося надзвичайно ситим і бадьорим. Із пагорба було видно автоматичний пістолет в його руці. Есесівець ударив єврея у вухо і грубо на нього прикрикнув. Хоча Шиндлер не міг розібрати слів, він не сумнівався, що подібне вже чув на станції Прокоцим:

— Мені все одно. Хочеш, давай, іди до своєї жидівської шльондри драної!

Чоловік перейшов з однієї шеренги в іншу. Шиндлер побачив, як він підходить до своєї дружини і пригортає її та як під прикриттям цього жесту подружньої вірності якась жінка тихцем прокрадається в будинок, не помічена есесівцями.

Оскар з Інґрід розвернули коней, перетнули порожню алею і заїхали на вапнякову скелю в кількох метрах від попереднього спостережного пункту — звідти було добре видно вулицю Кракуса. На ближчому від них відтинку цієї вулиці коїлося приблизно те саме, що й на Венгерській. Шеренгу жінок і дітей, не дуже велику, гнали в бік Пивної вулиці. Попереду йшов один вартовий, а позаду другий. У цій колоні була очевидна неврівноваженість: дітей було набагато більше, ніж могли народити ті жінки, які з ними йшли. У хвості дибуляла маленька дитина в червоному плащику і шапочці. Шиндлер звернув увагу на цю фігурку, бо вона стверджувала себе — десь так, як отой чоловік з нічної зміни на Венгерській. Звичайно, маля проголошувало, що обожнює все червоне.

Шиндлер сказав про дитину своїй супутниці. Це, очевидно, дівчинка, сказала Інґрід. Дівчатка захоплюються кольорами, особливо отакими.

Вони спостерігали і бачили, як чоловік з Ваффен-СС у кінці колони час від часу простягав руку і спрямовував червону цяточку. Не грубо, а десь як старший брат, яким він міг би бути такій дитині. Його, напевне, офіцери просили зробити що-небудь, аби не розпалювати сентиментальні тривоги цивільних перехожих, і солдат дуже старався. Так і тривога двох вершників у парку Беднарського на хвилю несподівано вляглася. Але спокій дуже швидко минув. Адже за колоною жінок і дітей, що закінчувалася тим малям, немовби рухомою червоною крапочкою, на північ із двох боків вулиці працювали команди СС із собаками.

Вони вривалися в пропахлі важким духом квартири; про їхній рух засвідчила якась валіза, що вилетіла з другого поверху й розкрилася на тротуарі. І, тікаючи від псів, з будинків вибігали чоловіки, жінки і діти, які ховалися по горищах і шафах, у комодах без шухляд, — ті, кого оминула перша хвиля обшуків. Вони вискакували на тротуар, з криком тікаючи від доберманів-пінчерів. Здавалося, прискорилося все, і з пагорба ставало важко роздивитися, що діється. Тих, хто вибігав, розстрілювали просто на вулиці — вони під кулями перелітали через канави, їхня кров текла у риштаки. Мати й худенький синок — восьми чи, може, й неповних десяти років — сховалися під підвіконням на західному боці вулиці Кракуса. Шиндлерові стало нестерпно страшно за них, від цього жаху відібрало ноги, він ледь не випав із сідла. Він озирнувся на Інґрід і побачив її руки, туго обмотані вуздечкою. Він почув, як вона поряд із ним вигукує перелякані благання.

Оскар пошукав очима червону крихітку в дальшій частині вулиці Кракуса. Це все відбувалося менш ніж у половині кварталу від неї — ніхто не чекав, поки та колона зайде за ріг Юзефінської. Шиндлер нічим не міг пояснити оцю бійню на тротуарі. А проте вона недвозначно показувала, наскільки серйозні їхні наміри. Коли червона дівчинка зупинилася в кінці колони й хотіла озирнутися, ту жінку, що ховалася, застрелили в шию, а один із солдатів, коли хлопчик з плачем сповз по стіні, притис його голову до землі чоботом, немовби щоб зафіксувати, приставив дуло до потилиці — за інструкцією СС — і вистрілив.

Оскар знову глянув на маленьку дівчинку в червоному. Вона зупинилась і побачила, як опускається той чобіт. Між нею і передостаннім у колоні уже збільшився розрив. Знов есесівець по-братньому підштовхнув її назад у колону. Гер Шиндлер не розумів, чому він не вдарив дитину прикладом гвинтівки — адже на іншому кінці вулиці Кракуса жодного милосердя не існувало.

Урешті Шиндлер виковзнув із сідла, заточився — і відтак побачив, що стоїть на колінах, тримаючись за сосну. Оскар відчував, як його чудовий сніданок лізе з нього назад, і стримав нудоту — йому здавалося, що все його розумне тіло намагається знайти в собі місце, щоб якось перетравити те жахіття, яке він побачив на вулиці Кракуса.

Безсоромність оцих людей, яких теж мати народила, які пишуть листи додому (що вони там пишуть?), була найстрашнішим у тому, що побачив Оскар. Він знав, що їм не соромно, адже вартовий навіть не відчув, що має запобігти тому, щоб малятко в червоному побачило той жах. А найгірше: якщо вони не соромляться, значить, мають офіційне розпорядження. Ніхто вже не міг сховатися за ідею німецької культури, ніякі заяви перших осіб не могли звільнити безіменних людей від виходу з власного саду, від погляду з вікна кабінету на реальність, що діється на вулиці. На вулиці Кракуса Оскар побачив таку декларацію державної політики, яку неможливо було списати на тимчасове потьмарення. Есесівці, відчував Оскар, виконували накази свого очільника, бо інакше їхній колега в кінці колони не дав би дитині на це дивитися.

Згодом, прийнявши на душу достатню кількість бренді, Оскар напрочуд чітко зрозумів ситуацію. Вони залишали свідків, ту ж таки дівчинку в червоному, бо були переконані, що всі свідки також загинуть.

На розі пляцу Згоди стояла аптека Тадеуша Панкевича. То був старовинний заклад. Порцелянові амфори з написаними на них латинськими назвами давніх ліків, кількасот маленьких, щедро прикрашених шухлядок приховували складність фармакопеї від мешканців Подґужа. Магістр Панкевич мешкав над аптекою зі згоди влади й на прохання лікарів з клініки гетто. Він був єдиним поляком, котрий залишився у стінах гетто. То був спокійний чоловік трохи за сорок з інтелектуальними зацікавленнями. Польський імпресіоніст Авраам Нойманн, композитор Мордехай Ґебіртіґ, філософськи налаштований Леон Штейнберґ, учений і філософ доктор Раппапорт були частими гостями Панкевича. Його дім також був ланкою зв’язку, поштовим відділенням для інформації і повідомлень між Єврейською бойовою організацією (OB) і партизанами польської Армії Людової. Молоді Долек Лібескінд і Шимон та Ґуста Дранґери — організатори краківської Єврейської бойової організації — іноді обережно туди заходили. Важливо було не втягувати Тадеуша Панкевича в їхні справи, які, на відміну від політики вимушеної співпраці юденрату, вимагали лютого і безкомпромісного опору.

Площа перед аптекою Панкевича на початку червня стала своєрідною сортувальною станцією. «У це було годі повірити», — завжди потім казатиме Панкевич про те, що робилося на пляці Згоди. У парковій зоні посередині людей знову ділили і казали залишати свої речі: «Ні, ні, вам це потім перешлють!» Біля стіни в західній частині площі тих, хто опирався чи мав у кишенях підробні арійські папери, розстрілювали; жодних пояснень цього тим, хто залишився, не давали.

Оглушливий грім пострілів розбив усі надії на можливість щось змінити й про щось домовитися. Але, незважаючи на крик і лемент людей, близьких тим, у кого стріляли, деякі люди — чи то відчайдушно зосереджені на тому, що лишилися жити, чи заціпенілі від жаху, — здавалося, взагалі не помічали гори мерців. Коли під’їхали машини і загін євреїв повантажив туди тіла, ті, хто залишилися на площі, змогли знову заговорити про власне майбутнє. І Панкевич почув те, що цілий день чув від сержантів СС: «Запевняю вас, пані, вас, євреїв, везуть працювати. Ви гадаєте, ми можемо собі дозволити вас змарнувати просто так?»

Відчайдушне бажання повірити в це, напевно, було написане на обличчях жінок. А прості есесівці, які щойно розстрілювали людей біля стіни, ходили серед натовпу й радили людям позначати свої речі.

З парку Оскарові Шиндлеру не було видно пляц Згоди. Але Панкевич на площі, так само як і Шиндлер на пагорбі, ніколи доти не бачив такого холоднокровного жаху. Як і Оскара, його нудило, а у вухах шуміло, наче від удару по голові. Він настільки заціпенів від такої маси дикунства й страхіття, що не впізнав серед розстріляних на площі свого друга композитора Ґебіртіґа, автора відомої пісні «Горить!», і славного художника Нойманна. В аптеку, заточуючись, почали бігати лікарі, які примчали з лікарні у двох кварталах звідти: вони збирали на вулицях поранених. Один із лікарів просив блювотне: у натовпі з десяток людей перебували в комі, отруївшись ціанідом. Інженер, знайомий Панкевича, проковтнув порошок непомітно від своєї дружини.

Молодий Ідек Шиндель, який працював у лікарні гетто на розі Венгерської, почув від жінки, яка билася в істериці, що забирають і дітей. Вона бачила дітей на вулиці Кракуса, і серед них була Ґеня. Того ранку Шиндель залишив Ґеню на знайомих; у гетто її опікуном був саме він, оскільки Ґенині батьки ще ховалися на селі, маючи намір непомітно повернутися до гетто, де донедавна ніби було безпечніше. Того ранку Ґеня, яка завжди була сама собі пані, взяла та й пішла від жінки, яка її гляділа, до дядькового дому. Там її і спіймали. І на цій дорозі увагу Оскара Шиндлера в парку привернула її самотність у колоні на вулиці Кракуса.

Скинувши притьмом халат, доктор Шиндель побіг на площу і побачив племінницю майже одразу: вона сиділа на траві, руйнівним чином впливаючи на холоднокровність солдатської лави. Доктор Шиндель знав, наскільки це є акторством, адже не раз уночі вставав заспокоювати малу, коли їй снилися страшні сни.

Він пішов краєм площі, і Ґеня його помітила. «Не кричи тільки, — хотів сказати Ідек. — Я щось придумаю». Він не хотів жодної сцени, бо вона могла закінчитися погано для обох. Але дядько міг не хвилюватися, бо пмітив, який непроникний і ніби нерозуміючий погляд робила дівчинка. Він зупинився, вражений її хитрістю, гідною і захоплення, і співчуття водночас. У свої три рочки мала добре розуміла, що така короткочасна втіха, як кликати дядьків уголос, не має сенсу. Вона розуміла, що привертати увагу СС до дядька Ідека не треба.

Він міркував, що б таке сказати здоровенному обершарфюрерові, який стояв коло розстрільної стіни. Краще не підходити до начальників занадто скромно і не діяти через їхніх підлеглих. Знову озирнувшись до дитини, він побачив тінь страху в її очах — і тут, неймовірно продумано і зважено, крихітка стала між двома найближчими до неї солдатами, а тоді вийшла з очеплення. Вона рухалася настільки плавно й спроквола, що дядько так і завмер на місці. Потім ця картина не раз поставатиме в нього перед очима — Ґеня серед лісу есесівських чобіт. Ніхто на площі Згоди не помітив її. Тою самою хитрою, трохи непевною, трохи церемонною ходою дівчинка дійшла до аптеки на розі, тримаючись непомітної частини вулиці. Доктор Шиндель ледве втримався від оплесків. Таку виставу було варто побачити, але її природа не допускала свідків.

Він відчув, що не може піти за племінничкою, не видаючи її. Попри свої зрозумілі поривання, Ідек міркував, що той самий інстинкт, який щасливо вивів дівчинку з пляцу Згоди, приведе її до надійного сховку. Він повернувся до лікарні іншим шляхом, щоб дати дитині трохи часу.

Ґеня повернулася до тієї кімнати на вулиці Кракуса, де вона жила з дядьком. На вулиці тепер не було нікого; якщо хтось зумів перехитрувати СС, сидячи в надійному місці, то вони себе не виказували. Ґеня зайшла до будинку і сховалася під ліжком. З рогу вулиці Ідек бачив, повертаючись додому, як есесівці — остання хвиля облави — ходили й стукали в двері. Але Ґеня не відповідала. Не відповіла вона і дядькові, коли він уже прийшов сам. Ідек просто знав, куди подивитися: зазирнувши між шторою і рамою вікна, він помітив серед сірості кімнати краєчок її червоного черевичка, який визирав з-за простирадла, що звішувалося до підлоги.

На той момент Шиндлер, звичайно, вже повернув коня до стайні. Він не бачив із пагорба маленьку, але серйозну перемогу червоної Ґені, яка повернулася на те місце, звідки її забрали есесівці. Він уже був у своєму кабінеті на «Емалії» і не відчував, що готовий ділитися такими жахливими новинами з денною зміною. Значно пізніше він про цей особливий день скаже — зовсім не в манері життєрадісного гера Шиндлера, очікуваного гостя на краківських вечірках, великого марнотратника із Заблоча, — такими словами, які показують за маскою гульвіси непримиренного суддю: «Після цього дня кожна мисляча людина почала чітко розуміти, що станеться далі. Тоді я прийняв рішення зробити все, що в моїх силах, аби перемогти цю систему».

Розділ 16

СС працювало в гетто до вечора суботи. Вони діяли з такою методичністю, яку побачив Оскар під час їхніх операцій на вулиці Кракуса. Їхні дії було важко передбачити, і ті, хто втік у п’ятницю, потрапляли їм до рук у суботу. Проте Ґеня пережила цей тиждень через свою ранню обдарованість умінням мовчати і бути непомітною в червоному.

Тим часом на Заблочі Шиндлер не наважувався повірити, що дитя в червоному пережило ті операції. З розмови з Тоффелем та іншими знайомими зі штаб-квартири поліції на Поморській йому було відомо, що гетто зачистили на сім тисяч людей. Чиновник гестапо з Відділу єврейських справ був радий підтвердити такі результати зачистки. Там, угорі, на Поморській, серед паперових душ червнева операція була проголошена тріумфом.

Оскар тепер володів точнішою інформацією. Наприклад, він знав, що головним організатором операцій є такий собі Вільгельм Кунде, а відбувалися вони під керівництвом оберштурмфюрера СС Отто фон Маллотке. Оскар не вів жодних досьє, але готувався до такого часу, коли матиме повністю все доповісти — коли не Канарісу, то світові. Усе сталося раніше, ніж він очікував. У той час він дізнавався подробиці того, що раніше сприймав як тимчасове божевілля. Важкі новини він дізнавався від знайомих у поліції і від розумних євреїв, наприклад Штерна.

Розвіддані передавалися до гетто з інших частин Польщі частково через аптеку Панкевича партизанами Армії Людової. Долек Лібескінд, очільник групи спротиву Akiva Halutz, також приносив відомості з інших гетто завдяки відрядженням зі своєї офіційної роботи в «Єврейській комунальній самопомочі», організації, якій німці, дещо озираючись на Червоний хрест, дозволили існувати.

Приносити такі новини в юденрат сенсу не мало. Єврейська рада не вважала суспільно доцільним розповідати мешканцям гетто будь-що про табори. Це б збентежило людей, почався б безлад на вулицях, який би закінчився покараннями. Завжди краще дати людям змогу слухати дикі чутки, вважати їх перебільшенням і сподіватися далі. Так вважала більшість членів ради на чолі з порядним Артуром Розенцвейгом.

Але Розенцвейг зник. Продавець Давид Ґуттер завдяки своєму німецькому імені й прізвищу невдовзі став головою юденрату. Продовольчі картки тепер розподіляли не тільки певні функціонери СС, а й Ґуттер і нові радники, чиїм повноважним представником на вулиці був Симхе Спіра у своїх чоботях. Тож юденрат тепер не бачив необхідності повідомляти мешканців гетто про їхню подальшу долю, бо члени ради були переконані, що їх самих нікуди не повезуть.

Початок таких знань для людей гетто і вражаючі новини для Оскара приніс до Кракова молодий аптекар Бахнер, повернувшись через вісім днів по тому, як його загнали до вагона на Прокоцимі. Ніхто не знав, як він пробрався в гетто і чому повернувся туди, звідки СС його просто може знову відправити назад. Але, звичайно, Бахнера привабило додому тяжіння рідного і знайомого.

Він розповів те, що бачив, усій Львівській і всім вуличкам за площею Згоди. Він казав, що бачив той жах, яким усе закінчується. Очі в Бахнера були шалені, а волосся за коротку відсутність посивіло. На початку червня всіх, кого привезли з Кракова, доправили до табору Белжець біля Росії. Коли поїзди прибули на станцію, людей з вагонів вигнали українці з кийками. Там страшенно смерділо, але есесівець лагідно сказав людям, що це через дезінфекцію. Усіх поставили перед двома великими складами, на одному було написано «Роздягальня», а на другому — «Цінності». Новоприбулим наказали роздягтись, і маленький єврейський хлопчик ходив у натовпі, роздаючи мотузки, щоб зв’язувати попарно взуття. Окуляри й персні треба було зняти. Тоді в’язням поголили голови в перукарні, а сержант СС сказав, що їхнє волосся потрібне, щоб робити щось для екіпажу підводних човнів. Воно відросте, сказав він, і далі підтримуючи міф про їхню подальшу корисність.

Після цього всього жертв погнали переходом, обнесеним колючим дротом, до бункерів, позначених мідними зірками Давида і написами на дахах: «Лазні й інгаляційні кімнати». Есесівці всю дорогу казали в’язням, щоб ті дихали глибше: мовляв, це чудовий спосіб дезінфекції. Бахнер бачив, як маленька дівчинка впустила браслет на землю, а трирічний хлопчик підняв його і, граючись ним, пішов до бункера.

У бункері, розповів Бахнер, людей потруїли газом. Потім послали спеціальний загін розбирати гору трупів і відносити їх на поховання. Цей процес тривав майже два дні, розповів молодий аптекар, — за той час усі загинули, крім нього. Чекаючи в огорожі на свій час, він якось пробрався до відходка й заліз у вигрібну яму. Там він пробув три дні, стоячи по шию в людських фекаліях. Його обличчя повністю обсіли мухи. Він спав стоячи, втиснувшись у заглибину, боячись потонути. Урешті уночі він виліз нагору.

Якимсь чином він вибрався з Белжця понад залізницею. Усі розуміли, що цей чоловік врятувався саме через те, що був не при своєму глузді. Тож його хтось відмив, — мабуть, якась співчутлива селянка — і дав чистий одяг, щоб він повернувся туди, звідки його забрали.

Навіть тоді дехто в Кракові вважав історію Бахнера небезпечною чуткою. З Аушвіцу надходили листівки від родичів. Тож якщо історія про Белжець і правдива, то в Аушвіці не так. Але чи вірогідна вона? На скупому емоційному раціоні гетто люди виживали, чіпляючись за те, у що воліли вірити. Шиндлер знав із власних джерел, що камери Белжця були завершені в березні того року під керівництвом гамбурзької інженерної фірми й інженерів СС з Оранієнбурґа.

За свідченнями Бахнера, три тисячі убивств на день — цілком у можливостях такої техніки. Крематорії, які мали зробити так, аби застарілі методи утилізації трупів не гальмували новий метод знищення, ще будувалися. Та сама компанія, що працювала в Белжці, поставили аналогічне обладнання в Собіборі, також в околицях Любліна. Тендери були прийняті, і будівництво активно йшло також у Треблінці неподалік Варшави.

Усі камери й печі працювали також в основному таборі Аушвіц і великому таборі Аушвіц-2 за кілька кілометрів від Біркенау. За даними спротиву, десять тисяч смертей на день не були чимось неймовірним для Аушвіцу-2. Крім того, неподалік Лодзі був табір Хелмно, також обладнаний за новою технологією.

Писати такі речі сьогодні — банально стверджувати загальновідомі історичні факти. Але дізнатися про таке у 1942 році було як грім серед ясного червневого неба, глибоким емоційним струсом, відчуттям розладу в тій зоні мозку, де зібрано стійкі уявлення про людство і його можливості. По всій Європі того літа мільйони людей, у тому числі і Оскар, і мешканці краківського гетто, болісно пристосовували економіку власних душ до думки про Белжець і подібні місця серед польських лісів.

Того літа Шиндлер також уладнав ситуацію зі збанкрутілим підприємством «Рекорд» і за постановою Польського комерційного суду, отримав його внаслідок своєрідного формального аукціону на володіння фабрикою. Хоча німецька армія вже перейшла Дон і рухалася в бік нафтових родовищ Кавказу, Оскар розсудив за подіями на вулиці Кракуса, що вони остаточної перемоги не здобудуть. Тож настав час максимально узаконити своє володіння фабрикою на Липовій. Він і далі сподівався, майже по-дитячому, — історія згодом на цю надію не зважить, — що падіння лихого короля не забере в нього цю власність, що і в новій ері він залишиться успішним сином Ганса Шиндлера з Цвіттау.

Єрет із фабрики ящиків і далі намагався вплинути на нього з тим, щоб збудувати собі безпечну хатинку на своїй частині пустки. Оскар отримав відповідні дозволи в бюрократів. Його легендою була необхідність зони відпочинку для нічної зміни. Дерево для цього він мав: його надав сам Єрет. Коли будівлю було завершено восени, вона видавалася крихкою і ненадійною спорудою. Обшивка мала сирий вигляд і скидалася на пакувальні ящики; здавалося, вона скоро почорніє, розсохнеться і пропускатиме сніг у хуртовину. Але під час операції в жовтні це було надійне місце, де сховалося подружжя Єретів, робітники з фабрики ящиків, з радіаторного заводу і нічна зміна Оскара.

Оскар Шиндлер, який виходить зі свого кабінету морозяного ранку в день операції поговорити з есесівцем, з українським найманцем, із «Синьою поліцією», з працівниками ОД, які прийшли з Подґужа, супроводжуючи додому нічну зміну; Оскар Шиндлер, який, п’ючи каву, телефонує в кабінет вахтмайстра Боско біля гетто і щось бреше про те, що нічна зміна має залишитися на Липовій уранці, — такий Оскар Шиндлер ставив себе під ризик понад усяку межу обережної ділової діяльності. Та впливова особа, яка двічі випустила його з в’язниці, не може робити це нескінченно, навіть якщо Оскар щедро обдаровуватиме її на день народження. Цього року впливових людей відправляють до Аушвіцу. А якщо такий чоловік помирає там, його вдові приходить суха і безжальна телеграма від коменданта: «Ваш чоловік помер у концтаборі Аушвіц».

Сам Боско був високий і худіший за Оскара. Голос мав хрипкий, і, так само як Оскар, німець Боско походив із Чехії. Його родина, як і в Оскара, була консервативною і трималася старих німецьких цінностей. Він ненадовго відчув пангерманське піднесення, коли Гітлер щойно пішов угору, достоту так само, як Бетховен відчув потужну хвилю європейського захоплення Наполеоном. У Відні, де Освальд вивчав богослов’я, він приєднався до СС — частково вбачаючи в цьому альтернативу запису до вермахту, частково у швидкоплинному пориві. Тепер він про цей порив шкодував навіть сильніше, ніж Оскар знав, — і навіть повніше, ніж Оскар, спокутував його. Усе, що Оскар розумів щодо Боско, — це те, що Освальдові завжди приємно зруйнувати плани операції. Зоною відповідальності Боско був периметр гетто, і зі свого кабінету за його стінами цей офіцер дивився на операції в гетто, відчуваючи однозначний жах: Боско, як і Шиндлер, почувався потенційним свідком.

Оскар не знав, що в час жовтневої операції Боско таємно переправив десятки дітей за межі гетто в картонних коробках. Оскар також не знав, що вахтмайстер забезпечив аж десять загальних перепусток для єврейських підпільників. У Кракові активно діяла Єврейська бойова організація. Складалася вона тут здебільшого з членів молодіжних клубів, особливо «Аківи» (цей клуб називався на честь легендарного рабі Аківи бен Юзефа, який вивчав Мішну). Керували в організації подружжя Шимон і Ґуста Дранґери (щоденник Ґусти стане класичним документом спротиву) і Долек Лібескінд. Членам руху опору було потрібно вільно заходити в гетто й виходити з нього — щоб приймати нових людей, переносити валюту, підробні документи, розносити підпільну газету.

У єврейських підпільників були зв’язки з лівим крилом польської Армії Людової, яка базувалася в лісах довкола Кракова. Її партизанам теж були потрібні документи, і їх оформлював Боско. Самих тільки контактів із єврейськими та польськими партизанами було достатньо, щоб Боско повісили; але все ж він у душі ставився до себе іронічно-зневажливо, а ще — не сприймав половинчатості у справах порятунку. Боско насправді хотів врятувати всіх, і невдовзі він спробує це зробити, через що й загине.

Данка Дреснер, двоюрідна сестра Ґені — Червоної Шапочки, мала чотирнадцять років і вже виросла з тих надійних дитячих інстинктів, які вивели її крихітну родичку з очеплення на площі Згоди. Хоча вона й працювала прибиральницею на базі Люфтваффе, правда полягала в тому, що до осені всіх дівчат віком до п’ятнадцяти років і жінок, старших за п’ятдесят років, у кожному разі могли забрати в табори.

Тому того ранку, коли зондеркоманди і загони ОД посунули на Львівську, пані Дреснер повела Данку на Домбровського, до знайомої, яка мала сховок. Це була жінка під сорок, яка працювала в їдальні гестапо біля Вавелю, тож могла очікувати якоїсь пільги. Але в неї були літні батьки, які автоматично перебували в ризикованому становищі. Тож вона відгородила цегляною стіною шістдесятисантиметрове приміщення для батьків. То був дорогий проект, оскільки цеглини провозили в гетто контрабандою на дні візків із легальними товарами: ганчір’ям, дровами, засобами дезінфекції. Бог знає, скільки коштував їй цей цегляний сховок: може, п’ять тисяч злотих, а може, й десять.

Вона кілька разів казала про це пані Дреснер. У разі операції пані Дреснер могла прийти сама і привести Данку. Так що того ранку Данка і пані Дреснер, почувши за рогом вулиці Домбровського моторошний галас: гавкання далматинців і доберманів, ревіння обершарфюрерів, підсилене мегафоном, — поспішили до друзів.

Піднявшись сходами до потрібної квартири, вони побачили подругу, не на жарт налякану тим галасом.

— Судячи з усього, справи погані, — сказала жінка. — Мої батьки вже там. Дівчинку впустити можу, а вас уже ні.

Данка заніміло подивилася на стіну з брудними шпалерами. Там, замуровані, з посиленими темрявою чуттями, сидять старенькі батьки цієї жінки — і, можливо, в них під ногами метушилися щурі.

Пані Дреснер розуміла, що подруга діє раціонально. «Дівчинку можу, вас не можу», — повторювала вона. Немовби якщо есесівці потраплять за стіну, то присутність там легшої Данки буде вважатися меншим злочином. Пані Дреснер стала пояснювати, що вона не така вже й товста, що есесівці, схоже, зосередилися саме на цьому боці Львівської, що їй більше немає куди іти. І що вона теж може поміститися. Данка — дівчина надійна, сказала пані Дреснер, але з мамою їй там буде безпечніше. Навіть на око видно, що в застінку може вміститися четверо людей у ряд. Але постріли у двох кварталах звідти знищили в приятельки останній глузд.

— Дівчину можу! — закричала вона. — А ви йдіть!

Пані Дреснер розвернулася до Данки й сказала їй іти ховатися. Згодом Данка сама не розумітиме, як це вона так мовчки й покірно пішла до сховку. Жінка провела її на горище, відгорнула килим, підняла кілька дощок у підлозі. Данка спустилася за стіну. Там не було зовсім темно: батьки палили недогарок свічки. Данка опинилася поряд із якоюсь жінкою — чужою матір’ю, але поза важким духом немитого тіла вона так само тепло, безпечно пахла материнством. Жінка коротко усміхнулася до неї. Її чоловік стояв на віддалі з заплющеними очима і пильно наслухав зовнішні звуки.

За якийсь час мати приятельки запросила Данку сісти, коли вона хоче. Данка нахилилася вбік і знайшла зручне місце на підлозі сховку. Ніякі щурі її не турбували.

Вона не чула жодного звуку — ні її мати, ні приятелька за стіною нічого не казали. Попри все дівчинка почувалася несподівано безпечно. А водночас лаяла себе, що послухалася матір і механічно пішла сюди, немов дерев’яна, і боялася за маму, яка лишилася отам, у світі, де шаленіє операція.

Пані Дреснер не вийшла з дому одразу. Есесівці саме були на вулиці Домбровського. Вона подумала, що, в принципі, з таким самим успіхом може й залишитися в квартирі. Коли її заберуть, то для приятельки це не буде великою втратою. А то, можливо, й допоможе їй. Якщо з її квартири виведуть жінку, то, ймовірно, відчувши, що справу зроблено, есесівці не стануть занадто уважно досліджувати стан шпалер.

Але приятелька вже переконала себе, що в разі обшуку в присутності пані Дреснер нікому не жити. І пані Дреснер розуміла, що за такої налаштованості хазяйки саме так і буде.

Тож вона встала, тримаючи свій відчай при собі, і пішла. «Вони знайдуть мене на сходах чи в коридорі. Чому не на вулиці?» — думала пані Дреснер. Було немовби таке неписане правило: мешканцям гетто треба сидіти й труситися по домівках, доки до них не прийдуть, а кожен, хто в час операції йде сходами, якимсь чином опирається системі.

Фігура в кашкеті не дала їй вийти. Поліцай з’явився на ґанку, поглянув у темний коридор, мружачись після холодного блакитного світла надворі. Пані Дреснер і поліцай зустрілися поглядами і впізнали одне одного. То був знайомий її старшого сина, але жінка не знала, чи це могло допомогти; хтозна, що загрожує хлопцеві з ОД, якщо він не виконає наказу. Він зайшов у під’їзд і наблизився до неї.

— Пані Дреснер, — сказав він, вказуючи на сходовий колодязь, — вони за десять хвилин уже підуть. А ви посидьте під сходами. Ну ж бо. Ходіть під сходи!

Так само механічно, як її допіру послухалася Данка, пані Дреснер виконала вказівку хлопця з ОД. Вона скоцюрбилася під сходами, хоча й розуміла, що користі від того мало. Осіннє світло знадвору видавало її з головою. Якщо вони надумають шукати у дворику чи на чорних сходах, то її побачать. Оскільки по суті було все одно, стояти чи присісти, пані Дреснер стала. З парадних сходів зазирнув поліцай ОД і жестом наказав їй лишатися на місці. Тоді він пішов. Пані Дреснер почула крики, накази і благання — здається, усе діялося просто в сусідньому будинку.

Нарешті поліцай повернувся з іншими солдатами. Вона почула тупіт чобіт на парадних сходах. Почула, як хлопець німецькою повідомив, що обшукав перший поверх і там нікого немає вдома. А нагорі хтось у кімнатах є. Він настільки прозаїчно поговорив про це з есесівцями, що їй здався невиправдано великим той ризик, на який ішов цей хлопець. Він поставив власне життя на карту проти цілком імовірного шансу, що після роботи на Львівській і нижче вулицею Домбровського есесівці не розслабляться й обшукають поверх самі, знайшовши під сходами ледве йому знайому пані Дреснер.

Врешті вони не стали перевіряти його роботу. Пані Дреснер зі свого сховку почула, як вони йдуть по сходах, як хряскають дверми на другому поверсі, відчиняючи їх, як тупочуть їхні чоботи. Вона почула гучний, незадоволений голос приятельки: «…Ну звичайно, я маю дозвіл! Я ж працюю на кухні гестапо, я всіх там знаю…» Почула, як вони повели вниз когось із другого поверху — не одну людину: подружжя чи, може, сім’ю. «Викуп за мене», — подумає вона потім. Немолодий чоловічий голос, в якому відчувався бронхіт, говорив: «Але, панове, можна ж одяг узяти?» — таким тоном, як питають у носія на вокзалі про час відправлення поїздів. Есесівець польською відповів: «Не треба. Там усе видадуть».

Голоси віддалилися. Пані Дреснер почекала. Другої хвилі не було. Буде завтра чи післязавтра. Тепер вони отак ходитимуть і ходитимуть, проріджуватимуть гетто. Те, що в червні здавалося вершиною страхіття, в жовтні уже стало ледь не буденністю. І хоч як вона була вдячна тому молодому поліцаєві, але, йдучи нагору по Данку, усвідомлювала, що, коли вбивство є настільки повсякденним, систематичним, поставленим на конвеєр, як нині в Кракові, навряд чи можна тихим героїзмом відвести шаленство цієї системи. Більш ортодоксальні мешканці гетто жили за гаслом: «І година життя — все одно життя». Хлопець із ОД подарував їй таку годину. Вона знала, що більшого їй ніхто не зможе подарувати.

Приятелька нагорі була трохи знічена.

— Хай дівчинка приходить коли хоче, — сказала вона. Мовляв, ні, я вас не пустила не з боягузтва, просто такий принцип. І той принцип лишається. Вас не зможу сховати, а дочку — будь ласка.

Пані Дреснер не стала сперечатися: вона відчувала, що впертість цієї жінки — частина того самого рівняння, яке щойно врятувало її в під’їзді. Вона подякувала жінці. Данці ще може стати в пригоді її гостинність.

Тож, з огляду на своє міцне здоров’я і молодший за паспортні сорок чотири роки вигляд, пані Дреснер хотіла спробувати створити собі на цьому економічну базу для виживання: її сил може потребувати Інспекція з озброєння чи ще якась військова промисловість. Вона була не дуже певна цього. У ці дні кожен, хто мав хоч краплю глузду, розумів, що, на думку СС, смерть соціально неприйнятного єврея переважує будь-яку цінність, яку він може становити як робоча сила. І поставали питання. Хто врятує Юду Дреснера, відповідального за закупівлі на фабриці? Хто врятує Янека Дреснера, автомеханіка в гаражі вермахту? Хто врятує Данку Дреснер, прибиральницю на базі Люфтваффе, того ранку, коли СС урешті надумає не зважати на їхню економічну цінність?

У той час, коли поліцай з ОД виручав пані Дреснер у під’їзді будинку на Домбровського, молоді сіоністи з Halutz і OB готували більш суттєвий акт спротиву. Вони добули собі форму Ваффен-СС і разом із нею — можливість ходити до зарезервованого для СС ресторану «Циганерія» на площі Святого Духа навпроти театру Словацького. У «Циганерії» вони заклали бомбу, так що столи вилетіли через дах, сімох есесівців розірвало на шматки, а ще сорок було поранено.

Коли Оскар почув про теракт, він подумав, що міг би й сам там опинитись, обробляючи яку-небудь поважну особу.

Шимон і Ґуста Дранґери та їхні товариші вирішили подолати прадавній пацифізм гетто й піти на абсолютний бунт. Вони замінували есесівський кінотеатр «Баґателла» на Кармелітській вулиці. У темряві залу Лені Ріфеншталь з миготливого екрана обіцяла ласку німецької жінки далекому від дому воякові, втомленому війною за націю в дикому гетто на дедалі небезпечніших вулицях польського Кракова, — і наступної секунди все накрив жовтий спалах.

За кілька місяців OB потопить патрульні катери на Віслі, закладе бомби в різних військових гаражах по всьому місту, підготує дозволи на вільне пересування для тих, кому їх не видають, потай переправить паспортні фотографії до центрів, де їх вклеюватимуть до підробних арійських документів, скине з рейок елегантний суто арійський потяг, що ходив між Краковом і Бохнею, поширюватиме підпільні газети. Вони влаштують так, що два головні лейтенанти шефа ОД Спіри — Шпіц і Форстер — самі потраплять до засідки гестапо, у дусі старої студентської штуки. Один член підпілля, видаючи себе за інформатора, призначить цим двом поліцаям зустріч за межами Кракова. Водночас інший буцімто інформатор скаже гестапівцям, що двох очільників єврейського партизанського руху можна знайти в особливому місці зустрчі. І Шпіца, і Форстера застрелять при спробі втечі від гестапо.

Але все ж стиль опору мешканців гетто залишився таким самим, як і в Артура Розенцвейга, який, коли від нього в червні стали вимагати тисячного списку на депортацію, почав його з себе, дружини й дочки.

Тим часом на Заблочі, на задньому дворі «Емалії», пан Єрет і пан Шиндлер планували опір на свій взірець, проектуючи нові бараки.

Розділ 17

Австрійський стоматолог на прізвище Седлачек прибув до Кракова і обережно випитував про Оскара Шиндлера. Він приїхав із Будапешта, маючи список імовірних контактів і, на другому дні валізи, певну суму в окупаційних злотих; оскільки генерал-губернатор заборонив великі купюри, то гроші займали непристойно багато місця.

Хоча він видавав свій приїзд за відрядження, насправді Седлачек був кур’єром сіоністської організації порятунку з Будапешта.