Сезон гроз. Дорога без возврата Сапковский Анджей

Меч відьмачий (мал. 40) тим особливий, що є він начебто комплексом інших мечів, п’ятою есенцією того, що в іншій зброї найкраще. Пречудова сталь і спосіб ковки, ґномським гутам та кузням притаманна, надають клинку легкість, але й надзвичайну пружинистість. Нагострено відьмачий меч також ґномським способом, способом, додамо ми, таємним та таким, що таємницею залишиться на віки вічні, бо гірські карли в секретах своїх дуже затяті. А мечем, що ґномами вигострений, кинуту в повітря шовкову хустку навпіл розрубати можна. І такий самий фокус— а ми знаємо про те від очевидців— своїми мечами й відьмаки вміли виробляти.

Пандольфо Фортеґверра. Трактат про шляхетну зброю

Розділ 6

Недовга вранішня гроза та дощ ненадовго зробили повітря свіжішим, потім сморід сміття, підгорілого жиру й зіпсутої риби, принесений бризом від Пальміри, знову опустився на місто.

Ґеральт переночував у корчмі Любистка. Кімнатка, яку займав бард, була похватна. У буквальному сенсі: щоби розминутися й дістатися до ліжка, треба було аж хапатися за стіну. На щастя, на ліжку двоє поміщалися й можна було на ньому спати, хоча воно й тріщало, як прокляте, а сінник був геть збитий приїжджими купцями, відомими любителями інтенсивного позашлюбного сексу.

Ґеральтові, невідомо чому, у ту ніч наснилася Литта Нейд.

Снідати вони подалися до найближчого ринку, до кружала, на якому, як устиг випитати бард, подавали пречудових сардинок. Любисток пригощав. Ґеральтові те не заважало. Кінець-кінцем, часто бувало навпаки: то Любисток, як був пустим, користався з його щедрості.

Тож вони всілися за ледь оббіловані дошки столу й узялися за прожарених до хрусту сардинок, які принесли їм на дерев’яній тарілці, великій, наче колесо від тачки. Любисток, як зауважив відьмак, час від часу боязко озирався. І завмирав, коли здавалося йому, що якийсь перехожий надто настирливо на них дивиться.

— Думаю, треба б тобі,— пробурмотів він нарешті,— знайти собі якусь зброю. І носити її на виду. Варто було б зробити висновок з учорашньої події, ти так не вважаєш? Оно, глянь, бач, тамочки виставлено щити та кольчуги? То зброярня. Напевне й мечі вони там мають.

— У цьому місті,— Ґеральт обгриз спинку сардинки й виплюнув плавник, — зброя під забороною, у прибульців зброю відбирають. Схоже на те, що лише бандити можуть ходити тут озброєними.

— Можуть і ходять. — Бард рухом голови вказав на здорованя з бердишем на плечі, що вештався неподалік. — Але в Кераці видає заборони, слідкує за їхнім виконанням й карає за недотримання Ферран де Леттенхоф, який, як тобі відомо, є моїм двоюрідним братом. А оскільки кумівство— це святий закон природи, то на тутешні заборони ми обидва можемо класти з розмахом. Ми, стверджую я цим, маємо право мати й носити зброю. Як скінчимо снідати, підемо купимо тобі меча. Пані господине! Прошу підсмажити ще з десяток!

—Їм я ці сардинки, — Ґеральт викинув обгризений хребет, — і констатую, що втрата мечів— це ніщо інше, як кара за обжерливість та снобізм. За те, що схотілося мені розкоші. Трапилася робота неподалік, тож я й подумав заїхати собі в Керак та почастуватися в «Natura Rerum», у закладі, про який у цілому світі мовлять. А варто було б десь-інде з’їсти кишок, капусти з горохом або рибної юшки…

— До речі,— Любисток облизав пальці,— ця «Natura Rerum», хоча й заслужено славиться кухнею, лише одна з багатьох. Є такі корчми, де страви подають не гірші, а бува, і кращі. Хоча б «Шафран та перець» у Горс Велені, або «Ген Кербін» у Новіграді, з власним броварем. А ще в «Сонатіні» в Цідарісі, недалеко звідси, найкращі дари моря на всьому узбережжі. «Ріволі» в Маріборі та тамтий глухар по-брокілонськи, якого шпигують салом, пальчики оближеш. «Паприка» в Альдерсберзі та їхній славетний заячий окіст зі сморчками а-ля король Відемонт. «Гофмеєр» у Гірундії, ех, потрапити туди восени, після Саовіну, на печеного гуся в грушевому соусі… Або «Два в’юни» за кілька миль від Ард Каррайґ, звичайна корчма на перехресті, а подають там найкращі свинячі рульки, які я тільки їв… Ха! Дивись-но, хто до нас завітав. Про вовка промовка! Привіт, Ферране… Чи то, хм-м… пане інстигатор…

Ферран де Леттенхоф наблизився один, жестом наказавши пахолкам, аби залишилися на вулиці.

— Юліане. Пане з Рівії. Я прибув до вас з інформацією.

— Не стану приховувати, — відповів Ґеральт, — що я в нетерплячці. Про що зізналися злочинці? Ті, що напали на мене вчора, скориставшись із того, що я був беззбройний? Говорили вони про це цілком голосно й відкрито. Це доказ, що в крадіжці моїх мечів брали вони участь.

— На жаль, доказів цього немає.— Інстигатор стенув плечима. — Три ув’язнені— це звичайна піна, мало про що знають. Напали, і то факт, осмілившись, що був ти без зброї. Плітка про крадіж розійшлася неймовірно швидко, це, здається, заслуга пані з кордегардії. І відразу знайшлися охочі… Що, зрештою, мало дивує. Ти не належиш до осіб, яких дуже люблять… І не можеш похвалитися симпатією та популярністю. У камері ти вдався до побиття сусідів по камері…

— Ясно, — кивнув відьмак. — Це все моя провина. Ті вчорашні також були ображені. Не скаржилися? Не вимагали відшкодування?

Любисток засміявся, але відразу замовк.

— Свідки вчорашніх подій, — сказав уїдливо Ферран де Леттенхоф, — зізналися, що цих трьох бито бондарською клепкою. І що бито їх надмірно жорстоко. Так жорстоко, що один із них… забруднився.

— Напевне від зворушення.

— Бито їх було, — інстигатор не змінив виразу обличчя, — навіть тоді, коли були вони вже обезвладнені й не становили загрози. А це означає перевищення меж необхідного захисту.

— А я не хвилююся. Маю добру адвокатку.

— Може, сардинку? — перервав важку мовчанку Любисток.

—Інформую, — сказав нарешті інстигатор, — що слідство ведеться. Учорашні арештовані не замішані в крадіжці мечів. Допитано кількох осіб, які могли брати участь у злочині, але доказів знайдено не було. На жодні сліди не зуміли вказати й інформатори. Утім, відомо… і це головна справа, з якою я прибув… що в місцевому напівсвіті плітка щодо мечів викликала зрушення. З’явилися начебто й приїжджі, що бажають позмагатися з відьмаком силами, особливо поки він неозброєний. Тож я рекомендую бути напоготові. Не можу виключити нові інциденти. Я також не впевнений, Юліане, чи в цій ситуації товариство пана з Рівії…

— У товаристві Ґеральта, — войовниче урвав трубадур, — я бував у набагато небезпечніших місцях, у тарапатах, проти яких тутешні шибеники й до п’яток не доросли. Надай нам, кузене, якщо вважатимеш це за необхідне, збройний ескорт. Для відлякування. Бо коли ми обидва з Ґеральтом надаємо по шиї черговій босоті, то вони стануть після плакатися про перевищення меж необхідного захисту.

— Якщо це й справді босота, — сказав Ґеральт. — А не платні кати, кимось найняті. Чи слідство розглядає цю точку зору?

— До уваги беруться всі можливості,— відрізав Ферран де Леттенхоф. — Слідство буде продовжено. Ескорт я надам.

— Ми втішені.

— На все добре. Бажаю удачі.

Над дахами міста дерлися чайки.

* * *

Відвідуваннями зброярні, як виявилося, з таким самим успіхом можна було знехтувати. Ґеральтові досить було кинути оком на викладені там мечі. Коли ж довідався їхню ціну, стенув плечима й без слів вийшов із магазину.

— Я думав, — Любисток доєднався до нього на вулиці,— що ми порозумілися. Ти мав купити будь-що, аби тільки не скидатися беззбройним!

— Я не тринькатиму гроші на абищо. Навіть якщо це твої гроші. Це був мотлох, Любистку. Примітивні мечі масового виробництва. І парадні придворні мечики, що придатні хіба що для балу-маскараду, якби тобі хотілося перевдягнутися рубайлом. А оцінено їх так, що аж смішно стає.

— Знайдемо інший магазин! Або майстерню!

— Усюди буде те саме. Є попит на зброю абияку й дешеву, яка має прислужити тільки в одній порядній бійці. І не служити потім переможцям, бо, зібрана з полю бою, вона вже непридатна для використання. І є попит на лискучі оздоблення, з якими ходять фертики. І якими навіть ковбаси не порізати. Хіба що паштетну.

— Ти, як зазвичай, перебільшуєш!

— У твоїх устах це комплімент.

— Ненавмисний! Тож скажи мені, де взяти доброго меча? Не гіршого за ті, що вкрадені? Або й кращого?

— Але ж є майстри-мечники. Може б, ти й натрапив би там, на складі, на якийсь порядний клинок. Але я мушу мати меча, допасованого до руки. Викутого та вигостреного на замовлення. Це триватиме кілька місяців, а бува, що й рік. Я не маю стільки часу.

— Утім, якийсь меч ти отримати мусиш, — тверезо зауважив бард. — Причому якомога швидше, як на мене. То що залишається? Може…

Він понизив голос та роззирнувся.

— Може… Може, Каер Морен? Там, напевне…

— Напевне, — перервав Ґеральт, граючи жовнами. — Аякже. Там усе ще достатньо клинків, повний вибір, навіть срібні. Але це далеко, а нині майже дня не минає без зливи та грози. Річки збурилися, дороги розм’якли. Подорож займе місяць. До того ж…

Він зі злістю копнув дірявого козуба, якого хтось викинув.

— Я дав себе обікрасти, Любистку, насміятися наді мною та обікрасти, наче останній фраєр. Весемір мене немилосердно висміє, а товариші, якщо будуть у той момент в Оселищі, також звеселяться й стануть потім реготати наді мною роками. Ні. Це, най йому дідько, у розрахунок не входить. Я мушу якось дати собі раду інакше. І сам.

Вони почули флейту та барабанчик. Вийшли на площу, на якій стояв овочевий базар, а група вагантів давала виставу. Репертуар мали передполудневий, чи то примітивно дурнуватий і в цілому не смішний. Любисток крокував між ятками, там із гідним подиву й із несподіваною для поета обізнаністю відразу узявся до оцінювання й дегустації виставлених на прилавках огірків, буряків та яблук, щоразу починаючи дискусії та флірти з торговками.

— Квашена капуста! — заявив він, черпаючи з діжки за допомогою дерев’яних щипців. — Скуштуй, Ґеральте. Пречудова, вірно? Така капустка— то справа смачна та рятівна. Узимку, коли бракує вітамінів, допомагає вона від скорбуту. А ще це довершений антидепресантний засіб.

— Тобто як?

— З’їдаєш полумисок квашеної капусти, запиваєш гарнцем сквашеного молока… і тоді депресія стає найменшою з твоїх проблем. Про депресію забуваєш. Інколи надовго. До кого ти так придивляєшся? Що воно за дівчина?

— Знайома. Зачекай-но. Перемовлюся з нею словом і повернуся.

Поміченою дівчиною була Мозаїка, з якою він познайомився в Литти Нейд. Несмілива гладенько зачесана учениця чародійки. У скромній, але елегантній сукні кольору палісандру. І в котурнах на пробці, у яких вона рухалася цілком граційно, якщо брати до уваги слизьке овочеве сміття, що лежало на нерівному бруку.

Він підійшов, упіймавши її біля помідорів, які вона вкладала в кошик, підвішений на згині ліктя.

— Привіт.

Трохи збліднула, коли його помітила, незважаючи на й так бліду шкіру. І якби не прилавок, то відступила б на крок чи два. Зробила рух, наче хотіла заховати кошик за спиною. Ні. Не кошик. Руку. Ховала передпліччя та долоню, щільно загорнуту в шовкову хустку. Він уловив сигнал, а імпульс, пояснити якого він не міг, наказав йому діяти. Він схопив дівчину за руку.

— Облиш, — прошепотіла вона, намагаючись вирватися.

— Покажи. Я наполягаю.

— Не тут…

Вона дозволила відвести себе подалі від торговельних рядів, у місце, де вони могли побути самі. Розгорнула хустку. А він не зумів стриматися. Вилаявся. Мерзотно й гидко.

Ліва долоня дівчини була вивернутою. Перекрученою в зап’ястку. Великий палець стирчав наліво, тильна частина долоні— спрямована вниз. А сама долоня— угору. Лінія життя, довга й безперервна, — оцінив він машинально. Лінія серця виразна, але поцяткована й переривчаста.

— Хто це тобі зробив? Вона?

— Ти.

— Що?

— Ти! — Вона вишарпнула долоню. — Ти використав мене, аби над нею пошуткувати. А вона такого з рук не спускає.

— Я не міг…

— Передбачити? — Вона глянула йому в очі. Він неправильно оцінив її, не була вона ані несміливою, ані заляканою. — Ти міг і мав. Але волів пограти з вогнем. Воно хоча б того варте було? Ти дістав задоволення, покращив самопочуття? Було чим похвалитися в корчмі перед товаришами?

Він не відповідав. Не знаходив слів. А Мозаїка, на його здивування, раптом усміхнулася.

— Я на тебе не серджуся, — сказала повільно. — Мене й саму повеселила твоя гра; якби я так не боялася, то посміялася б. Віддай кошик, я поспішаю. Я маю ще зробити закупки. І я вмовилася з алхіміком…

— Зачекай. Цього не можна так залишити.

— Прошу, — голос Мозаїки трохи змінився, — не лізь у це. Ти зробиш лише гірше…

А за мить додала:

— Мені й так пощастило. Вона поставилася до мене лагідно.

— Лагідно?

— Вона могла перекрутити мені обидві долоні. Могла викрутити стопу п’яткою наперед. Могла стопи поміняти ліву на праву, і vice versa, я бачила, як вона таке декому робила.

— Чи воно…

— Боліло? Недовго. Бо я майже відразу знепритомніла. Що ти так дивишся? Так воно було. Я маю надію, що так само буде, і коли вона мені цю долоню відкручуватиме назад. За кілька днів, коли насититься помстою.

— Я йду до неї. Зараз же.

— Погана ідея. Ти не можеш…

Він обірвав її швидким жестом. Почув, як шумить натовп, побачив, як він розступається. Ваганти припинили грати. Помітив він і Любистка, який здалеку подавав йому відчайдушні та розпачливі знаки.

— Ти! Відьмача заразо! Викликаю тебе на поєдинок! Будемо битися!

— Та дідько ж його візьми. Мозаїко, відсунься.

З натовпу вийшов кремезний і низький тип у шкіряній масці та в кірасі з cuir bouilli[11], бичачої, здається. Тип трусонув тризубом, що його тримав у правиці, різким рухом лівої руки розгорнув у повітрі рибальську сітку, замахав нею та потрусив.

— Я Тонтон Зрога, що зветься Ретіарієм! Викликаю тебе на бій, відьма…

Ґеральт підняв руку та вдарив його Знаком Аард, уклавши в нього стільки енергії, скільки вдалося. Натовп скрикнув. Тонтон Зрога, прозваний Ретіарієм, підлетів у повітря й, махаючи ногами, заплутавшись у власній сітці, змів собою ятку з бубликами, важко гепнувся в землю і з голосним брязкотом лупнув головою об чавунну статуйку гнома, що сидів навпочіпки, невідомо чому поставлену біля магазину, що пропонував кравецьку фурнітуру. Ваганти нагородили той політ голосними аплодисментами. Ретіарій лежав живий, хоча ознаки життя ледь подавав. Ґеральт підійшов не поспішаючи й з розмаху копнув його кудись у печінку. Хтось ухопив його за рукав. Мозаїка.

— Ні. Прошу. Прошу, ні. Так не можна.

Ґеральт копнув би те стерво ще, бо добре знав, чого не можна, чого можна, а чого треба. І в таких справах він не звик прислухатися до когось іншого. Особливо до того, кого ніколи не копали.

— Прошу, — повторила Мозаїка. — Не відігруйся на ньому. За мене. За неї. І за те, що ти й сам загубив.

Він послухався. Узяв її за плечі. І зазирнув у вічі.

— Я іду до твоєї майстрині,— заявив жорстко.

— Погано, — покрутила вона головою. — Будуть наслідки.

— Для тебе?

— Ні. Не для мене.

• Wild nights! Wild nights!
• Were I with thee,
• Wild nights should be
• Our luxury!

Емілі Дікінсон

• So daily I renew my idle duty
• I touch her here and there— I know my place
• I kiss her open mouth and I praise her beauty
• And people call me traitor to my face.

Леонард Коен

Розділ 7

Стегно чародійки оздоблювало майстерне й казково різнобарвне в деталях татуювання, що зображувало смугасто мальовану рибку.

«Nil admirari[12],— подумав відьмак. — Nil admirari».

* * *

— Не вірю очам, — сказала Литта Нейд.

У тому, що сталося, у тому, що вийшло так, як вийшло, винен був він сам, ніхто інший. Дорогою до чародійки він проходив через сад, не встояв перед спокусою й зірвав одну з фрезій, що росли на клумбі. Він пам’ятав запах, що домінував у її парфумах.

— Не вірю очам, — повторила Литта, ставши у дверях. Привітала його особисто, кремезного сторожа не було. Може, мав вихідний. — Прийшов ти, як я здогадуюся, аби шпетити мене за руку Мозаїки. І ти приніс мені квітку. Білу фрезію. Увійди, поки не дійшло до скандалу, а місто не загуло від пліток. Чоловік на моєму порозі з квіткою! Найстарші люди не пам’ятають такого.

Вона носила вільну чорну сукню, комбінацію шовку та шифону, тонесеньку, що йшла хвилею від кожного руху повітря. Відьмак стояв, вдивляючись у неї, усе ще з фрезією в простягнутій руці, намагаючись усміхнутися й геть не маючи сил цього зробити. «Nil admirari», — повторив подумки максиму, яку запам’ятав з Оксенфурту, з університету, з картуша над входом до кафедри філософії. Максиму він повторював подумки всю дорогу до вілли Литти.

— Не кричи на мене. — Вона вийняла фрезію з його пальців. — Я виправлю дівчині руку, як тільки вона з’явиться. Безболісно. Може, я навіть їй вибачу. І вибачаюся перед тобою. Тільки не кричи на мене.

Він покачав головою, знову намагаючись усміхнутися. Не вийшло.

— Цікаво, — вона наблизила фрезію до обличчя й втупила в нього свої жадеїтові очі,— чи знаєш ти символіку квітів? Їхню секретну мову? Знаєш, що говорить ця фрезія й цілком свідомо передаєш мені нею послання? Чи квітка геть випадкова, а послання… підсвідоме?

«Nil admirari».

— Але ж це не має значення. — Вона підійшла до нього дуже близько. — Або ти прямо, свідомо й з розрахунку сигналізуєш мені про те, чого ти прагнеш… Або приховуєш прагнення, яке видає твоя підсвідомість. В обох випадках я маю тобі подякувати. За квітку. І за те, що вона говорить. Дякую тобі. І відповім тим самим. Теж тобі щось запропоную. Ось, цю тасьмочку. Потягни за неї. Сміливо.

«Що я оце роблю?»— подумав він, потягнувши. Плетена тасьмочка гладенько вислизнула з обметаних дірочок. До самого кінця. І тоді шовково-шифонова сукня стекла з Литти, наче вода, м’якенько вкладаючись навколо кісточок. Він на мить заплющив очі: голизна її вдарила в нього, наче раптовий блиск світла. «Що я роблю?»— подумав він, обіймаючи її за шию. «Що я роблю?»— подумав, відчуваючи смак коралової помади на губах. «Те, що я роблю, повністю позбавлене сенсу», — думав він, делікатно спрямовуючи її на комод біля патіо й саджаючи на малахітову кришку.

Вона пахла фрезією та абрикосом. І чимось іще. Може, мандарином. Може, ветівером.

Це тривало якийсь час, а під кінець комод досить небезпечно розкачувався. Корал, хоча й міцно його обіймала, ані на мить не випускала фрезію з пальців. Запах квітки не перебивав її запаху.

— Твій ентузіазм мені лестить. — Вона відірвала уста від його уст і тільки тоді розплющила очі.— І це сильний комплімент. Але я маю ліжко, знаєш?

* * *

І справді мала. Величезне. Просторе, наче палуба фрегата. Вона повела його туди, а він ішов слідом, не в змозі надивитися. Вона не оглядалася. Не сумнівалася, що він іде слідом. Що без вагання піде туди, куди вона поведе. Не відводячи погляду.

Ліжко було величезне й мало балдахін, постіль була з шовку, а простирадло— із сатину.

Вони використали ліжко без тіні сумнівів, повністю, кожен його дюйм. Кожну п’ядь шовку. І кожну складку сатину.

* * *

— Литто…

— Можеш звертатися до мене «Корал». Але зараз не говори нічого.

Nil admirari. Запах фрезії та абрикоса. Руде волосся, розсипане по подушці.

* * *

— Литто…

— Можеш звати мене Корал. І можеш зробити мені це ще раз.

* * *

Стегно Литти оздоблювало майстерне й казково різнобарвне в деталях татуювання, що зображувало смугасто мальовану рибку, трикутну за формою завдяки величезним плавникам. Таких риб, що звалися скаляріями, багачі та сноби-нувориші звикли тримати в акваріумах та басейнах. Тож ці риби завжди асоціювалися в Ґеральта— і не тільки в нього— зі снобізмом й претензійним позерством. Тож його здивувало, що Корал обрала саме таке, а не інше татуювання. Здивування тривало лише мить, пояснення прийшло швидко. Литта Нейд, беззаперечно, ззовні, з вигляду була молодою. Але татуювання було з часів справжньої її молодості. З тих років, коли привезені з-за океану рибки-скалярії були справжнім раритетом, багачів було небагато, нувориші тільки-тільки спиналися на ноги й мало в кого були акваріуми. Татуювання її, подумав Ґеральт, пестячи скалярію кінчиками пальців, це наче метрика; дивно, що Литта все ще його носить замість того, аби магічно усунути. Що ж, подумав він, переносячи пестощі в райони, віддалені від риби, мила то справа— спогади про юнацькі роки. Не просто позбутися такої пам’ятки. Навіть якщо вони вже відзвучали й стали банально патетичними.

Він звівся на лікті й пильно придивився, видивляючись на її тілі інші, настільки ж ностальгічні пам’ятки. Не знайшов. Не розраховував знайти, хотів просто подивитися. Корал зітхнула. Утомившись, як видно, від абстрактних і малоконкретних мандрівок його долоні, схопила її, спрямувала в місце конкретне й тільки-но й належне з її точки зору. «І дуже добре, — подумав Ґеральт, притягуючи чародійку до себе й занурюючи їй обличчя у волосся. — Смугаста риба, теж мені». Наче не було істотніших справ, яким варто присвятити увагу. Про які варто б думати.

* * *

«Може, і моделі парусників, — думала хаотично Корал, ледь опановуючи дихання, що раз у раз переривалося. — Може, і військові фігурки, може, і риболовля на штучну мушку. Але те, що враховується… Що по-справжньому враховується… Це те, як він мене обіймає».

Ґеральт її обійняв. Так, начебто вона була для нього всім світом.

* * *

У першу ніч спали вони не дуже багато. А навіть коли Литта заснула, відьмак зі сном мав проблему. Рукою вона обхопила його в талії так сильно, що він ледь дихав, а ногу закинула йому поперек стегон.

Другої ночі була вона менш завойовницькою. Не тримала його й не обіймала так сильно, як попередньо. Мабуть, не боялася вже, що під ранок він утече.

* * *

— Ти замислився. Обличчя маєш мужнє й суворе. Причина?

— Задумався… Гм… Над натуралізмом нашого зв’язку.

— У чому справа?

— Я ж кажу. У натуралізмі.

— Здається, ти використав слово «зв’язок»? Воістину, може здивувати широта використання цього поняття. Схоже, настав у тебе посткоїтальний смуток. Стан і насправді натуральний, той, що стосується всіх вищих істот. Навіть у мене, відьмаче, слізка на оці виступає… Веселіше, веселіше! Я пожартувала.

— Ти мене привабила. Наче самця.

— Що там іще?

— Ти мене привабила. Наче комаху. Фрезійно-абрикосово-магічними феромонами.

— Ти серйозно?

— Не злися. Прошу, Корал.

— Я не злюся. Навпаки. Якщо подумати, то мушу визнати твою правоту. Так, це натуралізм чистої води. Тільки що все геть навпаки. Це ти мене заморочив та звабив. З першого погляду. Ти природно та анімалістично станцював переді мною шлюбний танець самця. Підстрибував, тупав, розпушував хвоста…

— Неправда.

— …розпушував хвоста та бив крилами, наче тетерук. Кукурікав та кудкудакав…

— Я не кудкудакав.

— Кудкудакав.

— Ні.

— Так. Обійми мене.

* * *

— Корал?

— Що?

— Литта Нейд… Це ж також не твоє справжнє ім’я, вірно?

— Моє справжнє було б непросто промовити.

— Це як?

— А скажи швидко: Астрід Литтнейд Асгейррфіннбьорнсдоттір.

— Розумію.

— Сумніваюся.

* * *

— Корал?

— Ага?

— А Мозаїка? Звідки в неї таке прізвисько?

— Знаєш, відьмаче, чого я не люблю? Запитань про інших жінок. Особливо коли той, який питає, лежить зі мною в ліжку. І розпитує замість того, щоби зосередитися на тому, на чому він саме зараз тримає долоню. Ти б не відважився на щось подібне, якби був у ліжку з Йеннефер.

— А я не люблю називати певні імена. Особливо в ту мить, коли…

— Мені припинити?

— Цього я не говорив.

Корал поцілувала його в плече.

— Коли вона потрапила до школи, звалася Аїк, родового імені я не пам’ятаю. Мало того, що ім’я дивне, так вона ще й потерпала через проблеми з пігментом шкіри. Щоку мала поцятковану світлими плямками, і справді воно виглядало, наче мозаїка. Її, зрозуміло, вилікували вже після першого семестру: чародійка не може мати жодних недоліків. Але прізвисько, спочатку знущальне, прилипло. Вона й сама його полюбила. Але досить уже про неї. Говори до мене й про мене. Ну, давай.

— Що давати?

— Говори про мене. Яка я. Вродлива, вірно? Ну, скажи!

— Вродлива. Руда. І веснянкувата.

— Я не веснянкувата. Веснянки я усунула за допомогою магії.

— Не всі. Про деякі ти забула. А я їх видивився.

— Де ти… Ах. Так. Правда. Тож я веснянкувата. А яка ще?

— Солодка.

— Вибач?

— Солодка. Наче вафелька з медом.

— Ти певно з мене не насміхаєшся?

— Глянь на мене. У мої очі. Чи бачиш у них хоча б тінь нещирості?

— Ні. І це мене найбільше непокоїть.

* * *

— Присядь на край ліжка.

— Бо?

— Хочу взяти реванш.

— Вибач?

— За веснянки, які ти видивився там, де їх видивився. За докладання зусиль й уважне… дослідження. Хочу взяти реванш і віддячити. Можу?

— Безумовно.

* * *

Вілла чародійки, як майже всі в цій частині міста, мала терасу, з якої відкривався вид на море. Литта любила сидіти там і годинами роздивлятися кораблі на рейді, для чого використовувала чималого розміру підзорну трубу на штативі. Ґеральт швидше не поділяв її захоплення морем і тим, що по ньому плавало, але любив супроводжувати її на терасі. Сидів близько, зразу за нею, з обличчям біля її рудих локонів, утішаючись запахом фрезії та абрикоса.

— Той галеон, що кидає якір, поглянь, — указала Корал. — На прапорі блакитний хрест, то «Гордість Цінтри», напевне, рейсом до Ковіру. А ота кога— то «Альке» з Цідарісу, напевне, бере вантаж шкір. А отамочки— оно де— то «Тефіда», транспортний хольк, тутешній, двісті лаштів завантаження, каботажник, курсує поміж Кераком та Настрогом. Там, бачиш, на рейд саме заходить новіградський шкунер «Пандора Парві», красивий, красивий корабель. Глянь в окуляр. Побачиш…

— Я бачу й без підзорної труби. Я мутант.

— Ох, вірно. Я й забула. Оно там— це галера «Фуксія», тридцять два весла, може взяти вантажу на чотириста лаштів. А той зграбний трищогловий галеон— це «Вертіго», приплив із Лан Ексетера. А там, далі, з амарантовим прапором, то реданський галеон «Альбатрос», три щогли, сто двадцять футів між штевами… А там, бач, бач, ставить вітрила й виходить у море поштовий кліпер «Луна», я знаю капітана, він столується в Равенги, коли сюди причалює. А там ще, дивися, під повними вітрилами, галеон із Повіссу…

Відьмак відгорнув волосся зі спини Литти. Поволі один за іншим розстебнув гачки, зсунув сукню з плечей чародійки. Після чого повністю віддав долоні й увагу парі галеонів під повними вітрилами. Галеонів, подібних до яких дарма було б шукати по всіх морських шляхах, рейдах, портах та реєстрах адміралтейств.

Литта не протестувала. І не відводила погляду від окуляра підзорної труби.

— Ти поводишся, — сказала нарешті,— наче п’ятнадцятилітка. Ти наче вперше таке бачиш.

— Для мене завжди вперше, — визнав він, затримавшись. — А п’ятнадцятиліткою я, чесно кажучи, не був ніколи.

* * *

— Я родом зі Скелліге, — сказала вона йому пізніше, уже в ліжку. — Море я маю в крові. І я кохаю його… Іноді марю, — продовжила, коли він промовчав, — щоби попливти. Сама-самісінька. Поставити вітрило й вийти в море… Далеко-далеко, аж крізь горизонт. Навколо тільки води та небо. На мене бризкає солона піна хвиль, вітер шарпає волосся, наче пестить його чоловік. А я сама, цілковито сама, безкінечно самотня серед чужої й ворожої мені стихії. Самотність серед моря самотності. Ти не мариш про неї?

«Ні, не марю, — подумав він. — Я маю її щодня».

* * *

Настав день літнього сонцестояння, а після нього— магічна ніч, найкоротша в році, під час якої в лісах квітнула папороть, а натерті вужачкою голі дівчата танцювали на мокрих від роси галявинах.

Ніч коротка, наче миттєвість.

Ніч шалена й сяюча від блискавок.

* * *

Уранці після сонцестояння він прокинувся один. У кухні чекав сніданок. І не тільки.

— Добрий день, Мозаїко. Чудова погода, вірно? Де Литта?

— У тебе сьогодні вихідний, — відповіла вона, не дивлячись на Ґеральта. — Моя незрівняна майстриня матиме чимало роботи. Допізна. Через час, який вона присвятила… розвагам, назбиралося пацієнток.

— Пацієнток?

— Лікує безпліддя. Й інші жіночі хвороби. Ти не знав? Ну, то вже знаєш. Гарного дня.

— Не йди ще. Я хотів би…

— Не знаю, що ти хотів би, — перебила вона. — Але це, думаю, погана ідея. Краще, аби ти зі мною не розмовляв. Якби вдавав, що мене й узагалі немає.