Борислав смiється Франко Іван

— Що тобi сталося? Чого плачеш?

— Чо хочеш? — повторила вона з притиском. — Хто ту з тобою прийшов?

— Та нiхто не прийшов. Ади, нiкого нема.

— Не бреши! Я чула, що вас два. Хто то такий?

— Леон Гаммершляг.

— А вiн за чим?

— Таж знаєш, у нього нинi закладини були, просив мене…

— Але за чим його сюда принесло?

— Слухай, Рифко, — почав Герман, видячи, що вона немов утихомирилась трохи. — Леон — багатий чоловiк, добрий чоловiк, голова неабияка…

— Чи кажеш ти раз, чого вiн ту прийшов, чи нi? — перебила його Рифка, стискаючи кулаки.

— Адже чувш, що кажу. Тiлько послухай. Леон, кажу, багатий чоловiк. А жiнки у нього нема, тiлько одна донька. Чуєш, Рифко, ти знаєш його доньку Фаннi? Правда, що дiвчина нiчого?

— Ну?

— Знаєш, що каже Леон? «Сусiдо, — каже, — у мене одна донька, а у вас один син…»

Герман не скiнчив. На згадку про сина Рнфка посинiла, задрижала вся, а вiдтак, шпурнувши набiк стiльчик з-пiд нiг, випрямилася i крикнула:

— Розбiйнику! Кровопiйце! Проч вiд мене! Проч з-перед моїх очей..

Герман остовпiв. Вiн не знав, що се сталося з Рифкою, i лепетiв лишень раз за разом:

— Але ж, Рифко, що тобi? Що ти робиш, Рифко?..

— Проч менi з очей, потворо! — верещала Рифка. — Щоби тя бог тяжко побив та покарав! Щоби ся земля пiд тобов розступила! Iди геть вiд мене! Ти, ти говориш менi про сина! Ти мав сина? Ти мав коли серце?..

— Але ж, Рифко, що з тобою сталося? Послухай!..

— Нiчого менi вiд тебе слухати, кате! Щоби й бог тебе не вислухав на своїм судi! А хiба ти слухав мене, як я говорила: не треба дитину мучити школою, не треба дитину торопити проклятою практикою… А ти нi та й нi! Тепер маєш, маєш, чого-сь хотiв!

— Ну, що сталося, Рифко? Я нi о чiм не знаю!

— Не знаєш? Га, не знав би ти, що нинi за день, нелюде якийсь. На, поглянь, дiзнайся! На! — I вона кинула йому лист паперу. Герман дрижачими руками взяв пiм'яте, слiзьми промочене письмо, мiж тим коли Рифка, немов утомлена, важко дишучи, знов упала на софу, закрила лице долонями i тяжко плакала.

Письмо було зi Львова, вiд купця, у котрого практикував Готлiб. Герман, муркотячи, читав: «Високоповажний пане! Сам не знаю, вiд чого зачати i як розповiсти о тiм, що тут у нас сталося. Ваш син, Готлiб, уже три днi тому пропав, i всякi пошукування були дармi. Доперва нинi рано удалось полiцiї найти його одiж, звиту докупи, в корчах на Пелчинськiи горi. Його ж самого досi анi слiду. Догадка була, чи не втопився в ставi, але досi не можна було дошукатись тiла. Приїжджайте якнайшвидше, може, удасться нам викрити, що з ним сталося. Впрочiм, коли б дещо викрилося, заким ще ви дiстанете се письмо, донесу телеграфiчно!.

Герман зирнув на дату письма: ще передучора! А телеграми не було, — значить, нiчого! Вiн довгу хвилю стояв мов остовпiлий, сам не знаючи, що з ним дiється. Рифчин голосний плач знов його протверезив.

— Видиш, видиш, — кричала вона, — до чого ти довiв свою дитину! Втопився мiй синочок, втопився мiй Готлiб!.. I чому тебе замiсть нього не залляла твоя проклята кип'ячка в якiй-де бориславськiй безоднi!..

— Боже мiй, — сказав Герман, — жiнко, май же розум, хiба ж я тому винен?

— Не ти винен? А хто ж такий? Може, я? Iди, людоїде, но говори нiчого, не стiй, їдь до Львова, може, ще де як мож буде його вирятувати або хоть тiло вiднайти!.. Боже, боже, за що ти мене таким чоловiком покарав, що свою власну дитину в грiб ввiгнав! Та й коби ще тих дiтей у нього много! А то одно-однiсеньке було, та й того нема!.. Ой-ой-ой, голово моя, розпукнися!..

— Та цить же, Рифко, чень, ще не так зле, як написано. Чуєш, що одну тiлько одiж знайшли! А одiж що? Одiж мiг скинути…

— А скинув би ти з себе шкiру твою погану!.. Ти ще менi договорюєш, дорiзуєш мене, нелюде! О, я знаю, що тебе то мало обходить, що твого сина десь там у водi риби їдять! Тобi що! Але я! Моє серце краєся, моє серце чув, що все пропало, нема мого синочка золотого, нема, нема!..

Герман бачив, що з жiнкою нiщо говорити, бо й так до ладу з нею не договоришся. Вiн кинувся чим борше наказати вiзниковi, щоб збирався в дорогу, запрягав конi. Тодi до Дрогобича не було ще залiзницi. Хотячи їхати до Львова, треба було возом їхати до Стрия, бо аж вiдтам iшла залiзниця до Львова.

Проходячiї через великий покiй, Герман зирнув набiк i побачив Леона, котрий усе ще сидiв на крiслi, мов на терню, чув розмову, переривану наглими вибухами плачу або хлипання, але все ще не знав, що таке сталося з його «сусiдами» i що воно значиться. Герман аж тепер пригадав собi Леона, про котрого за криком жiнки та власним нещастям зовсiм був позабув.

— А, коханий сусiдо, — сказав вiн, зближаючись до Леона, — даруйте, але нещастя…

— Боже, що з вами сталося? — скрикнув Леон. — Ви блiдi як полотно, дрожите, ваша жiнка плаче, що се таке?

— Ех, i не питайте, — сказав стиха Герман, — нещастя, мов грiм з ясного неба, спало на наш дiм, i то так несподiвано, що я ще й досi не знаю, чи то все менi сниться, чи дiйсна правда.

— Але кажiть же, боже мiй, — i нема нiякої ради?

— Яка на те рада! Хто воскресить мертвого!.. Пропало, пропало моє щастя, моя надiя!

— Мертвого?

— Отак! Мiй син, мiй Готлiб, не жиє вже!

— Готлiб! Що ви кажете? Чи се може бути?

— Пише зi Львова його принципал, що пропав десь. Кiлька днiв не мож було вiдшукати й найменшого слiду, аж вкiнцi полiцiя найшла його одiж в корчах на Пелчинськiй горi.

— А тiло?

— Нi, тiла не найдено.

— Ах, то, може, ще вiн жиє!

— Тяжко, коханий сусiдо! Я й сам так думав зразу. Але далi, розваживши його характер i все… все… я стратив надiю! Нi, не бачити вже менi йоте, не бачити!..

Аж тепер, коли Герман улегшив своє серце тим оповiданням, з його очей потекли сльози. Вiн хоть i знав, що син його був зiпсутий i напiвбезумний, все-таки знав також, що се його єдиний син, нащадник його маєтку. А ще саме нинiшнього дня Леон вколисав був його серце такими солодкими надiями. Вiн починав уже думати, що хоть i сам Готлiб не поправиться, то, може, гарна, розумна жiнка, Фаннi, зумiє бодай здержувати його примхи, взвичаїти його поволi до спокiйного, розумного життя. А тепер нараз усе пирсло, мов булька на водi. Послiднi ниточки любовi вiтцiвської i сильнi нитi самолюбства в його серцi заболiли нараз — i вiн заплакав. Леон кинувся потiшати його:

— Ах, коханий сусiдо, не плачте! — говорив вiн. — Я знаю напевно, що ваш Готлiб живий, що ще будете мати з нього потiху. Лиш не дайтеся пiдточувати тузi. Твердостi, вiдваги! Нам, людям сильним, капiталiстам, стоячим напередi свого часу, треба все бути твердими i незрушимими!

Герман хитав головою на тоту бесiду.

-: Що менi з того? — вiдказав вiн сумно. — Пощо менi тепер сили, капiталу, коли нема кому ним користуватися. А я — застарий уже!..

— Нi, не тратьте надiї, не тратьте надiї! — вговорював Леон, — Лиш швидко їдьте до Львова, — я вам ручу, що вам удасться його вiдшукати.

— О, коб-то бог дав, коб-то бог дав! — скрикнув Герман. — Правда ваша, поїду, мушу вiднайти його, живого чи вмерлого!

— Нi, не вмерлого, а живого, — пiдхопив Леон. — I вже не лишайте його там, у того якогось купця, а привезiть сюда, всiм нам на втiху, на радiсть! Так, коханий сусiдо, так!..

В тiй хвилi створилися дверi зо спальнi i до покою ввiйшла Рифка, ще заплакана i вся червона, мов грань, її товсте, широке лице спалахнуло гнiвом, коли побачила Леона. I Леон собi ж почувся якось не в своїй тарiлцi, коли побачив Германиху, високу, товсту i грiзну, як жива кара божа. Але, криючи своє замiшання, вiн в пересаднiй чемностi пiдбiг до неї, вклонився, протягнув лице для вираження смутку i вже отворив уста, щоб заговорити, коли Германиха, згiрдно оглянувши його вiд стiп до голови, коротко, але голосно спитала:

— А ти чо ту хочеш, заволоко?

Леон став нi в двi нi в три на таке привiтання. Далi на лицi його появилася холодна, силувана усмiшка, i, ще раз кланяючись, вiн зачав:

— Справдi, ласкава панi, дуже менi жаль, що я в таку невластиву пору…

— Але я питаю, чого ту потребуєш? — крикнула Рифка i глянула на нього з таким гнiвом i погордою, що Леоновi аж страшно зробилося, i вiн мимоволi мотнувся взад.

— Але ж перепрашаю, — сказав вiн, ще не тратячи вiдваги, — ми ту от з вашим мужем, а моїм дорогим товаришем, укладали плани, — ах, якi хорошi плани, о нашiй будущинi, — i я вiрю твердо, що бог нам допоможе дiждати ще їх справдження!

— Вам? Бог допоможе? Людоїди якiсь, дводушники! — воркотiла Рифка, а далi, немов оснувата, пiдоймила затиснутi кулаки вгору i кинулась на перепудженого Леона.

— Не пiдеш ти ми з дому, душогубе! — кричала вона. — Ти ще смiєш роздирати моє серце, говорити менi свої дурницi, коли мiй син через вас i вашi прокдятi..; грошi зо свiту пропав!.. Проч ми з хати! Проч! А як ще раз поважишся ту вказатися, то ти видру тi безвстиднi, гадючi очi! Розумiєш?..

Леон зблiд, скулився пiд градом тих слiв i, не зводячи очей з грiзної прояви, взадгузь ступав iд дверям.

— Але ж, жiнко, Рифко, — вмiшався Герман, — що тобi сталося? За що ображаєш нашого доброго сусiда? А чень, воно ще все не так, чень, наш Готлiб жиє i все те, о чiм ми говорили, може сповнитися?

Герман надiявся тим потiшити Рифку; показалось, що тiльки дужче розлютив її на бiдного Леона.

— А хоть би й так було, — крикнула вона, — то я волю десять раз побачити його мертвим, нiж бачити отсього поганина своїм сватом! Нi, нiколи, доки я жию, нiколи того не буде!

Оба мужчини стали хвилю мов задеревiлi, не знаючи, що сталося Рифцi i вiдки взялась у неї така встекла злiсть на Леона. А коли Рифка не переставала кричати, кидатися i прогонювати Леона з свого дому, той, скулившися i натиснувши цилiндер на голову, вилетiв з негостинних покоїв на подвiр'я, на вулицю i, не обзираючись, дрижачи весь з несподiваного зрушення, пiшов до мiста.

— Боже, тота жiнка справдi здурiла! — воркотiв вiн. — I вона мала бути свекрухою моєї Фаннi? Таже вона, гадина сороката, заїла б її за один день! Щастя моє, що так сталося, що того… їх сина десь вирвало! Тьфу, не хочу мати з ними нiякого дiла!..

Так Леон воркотiв i спльовував дорогою. Йому аж тепер стало розумно, чому прочi багачi уникають Германа, нерадо бувають в його домi i, крiм торгових та грошових, не мають з ним нiяких зносин. Але все-таки прикро було Леоновi, що так сталося: жаль йому було тих блискучих надiй i планiв, котрими недавно й сам — упивався. Та тiльки ж голова його плiдна була на такi плани, а коли розпався один, вiн не довго жалував за ним, але швидко хапався другого. I тепер вiн живо покинув недавнi мрiї i старався вжитися в тоту думку, що «працювати» йому надалi не у спiлцi з Германом, але самому, без Германа або й против Германа. «Против! А! — думав вiн. — До того, певно, незадовго всилує мя й сам Герман, буде тепер старався ще бiльше шкодити менi».

Леон i сам не знав, для чого се видалось йому конечним, щоб Герман тепер мусив ворогувати з ним. iн i сам перед собою не був би одверто признався до того, що перекидав на Германа свою думку, що в серцi його закипає якась дика неприязнь до Германа за образу, дiзнану в його домi, за обалення його блискучих планiв. Леон i сам собi не признавався, що се вiн iменно рад би був тепер шкодити Германовi, показати йому свою силу, «навчити його розуму». Вiн не входив в причини, але вдумувався тiльки в саму боротьбу, старався наперед представити собi її тисячнi случайностi, пiдходи, невдачi, щоб завчасу против них забезпечитися, щоб Германовi впоперек дороги навести як мож бiльше завад i некорисних обставин. I в мiру того як хiд його ставався повiльнiший, вiн чимраз глибше затоплювався в свої думки, чимраз тяжчi невдачi i страти наводив на Германа, упокорював того товстенького, спокiйного, мов муром обведеного, багача, наводив на нього тривогу, аж вкiнцi — перед самим входом до дому — обалив його зовсiм i враз з його скаженою жiнкою вигнав з послiднього закутка — з дому на Бориславськiм трактi.

— А, так вам треба! — шепнув вiн, немов радуючись їх розпуцi, — Аби-сь знала, чарiвнице, як менi видряпувати очi!

В той самий час, коли Леон, затоплений в своїх мрiях, радувався з цiлковитого упадку дому Гольдкремерiв i забирався до обраховування користей, якi спадуть на нього з тої великої побiди, Герман сам в каретi вихром iмчав улицями Дрогобича на Стрийський тракт. Вiн був iще зовсiм блiдий лицем, хвиля вiд хвилi почував якийсь холод за спиною i легку дрож в тiлi, а в головi його думки мутились, i перевертались, мов вода на млиновiм колесi. Нещастя впало на нього так несподiвано, та й ще нещастя таке дивне та непрослiдиме, що вiн вкiнцi порiшив — не думати нiчогiсiнько i ждати терпеливо, що з того усього вийде. Вiн постановив собi пробути кiлька днiв у Львовi i ужити всiх можливих способiв, щоби винайти сина i вияснити всю справу, чому i куди вiв пропав. За кiлька днiв вiн мусив їхати до Вiдня, куди його один торговий приятель телеграмою зазвав для залагодження важного дiла, тикаючого нафтового промислу в Бориславi. Коли б, отже, в тих кiлькох диях не удалось йому у Львовi добитися свого, то вiн рiшив лишити справу в руках полiцiї, а сам таки їхати до Вiдня. Правда, жiнка не казала йому вертати без сина, живого чи мертвого, — а о їздi до Вiдня в «нафтових» дiлах вона й чути не хотiла, — але що жiнка розумiє! Або ж то вона знає, що Герман хоть буде сам у Львовi, а Готлiба може й не вiдшукати, а грошi i без нього своє зроблять, коли ще можна що-небудь зробити. А в Вiднi йому бути ковче треба, там дiло без нього не пiде. Таке роздумував Герман, котячись у каретi бистро гостинцем до Стрия. Хвиляста пiдгiрська околиця пересувалась перед ним, не лишаючи в душi його нiякого слiду. Вiн ждав нетерпеливо, коли перед ним забiлiються вежi Стрия; його нудили безконечнi ряди берiз та рябин, посадженi по обох боках гостинця; вiн звiльна почав успокоюватися, хитатися вiд одної стiнки карети до другої, а вкiнцi, прилягти лицем до подушки, заснув.

По виїздi Германа Рифка кинулася анов на софу, хлипаючи та втираючи сльози, i кiлько разiв кинула очима на нещасне письмо зо Львова, тiлько разiв сльози наново починали плисти з її очей. Сльози лагодили її жаль, розливали всякi думки, вона давала уноситись їм, мов тихим хвилям, не думаючи, куди вони несуть її. Хлипаючи та обтираючи сльози, вона забулась зовсiм, забувала навiть про Готлiба, про лист, про свое горе i чула тiльки пливучi холоднiючi сльози.

Де дiлись тi часи, коли' Рифка була бiдною, робочою дiвчиною? Де дiлась тогочасна Рифка, проворна, працьовита, жартiвлива i вдоволена тим, що мала? Тi часи i тота Рифка згинули безслiдно, затерлися навiть в замороченiй пам'ятi теперiшньої Рифки!..

Двадцять лiт минуло, коли вона, здорова, крепка, робуча дiвчина, одного хорошого вечора стрiнулась случайно на улицi з бiдним либаком — Германом-Гольдкремером. Вони розговорилися, познакомились. Герман тодi починав непевним ще кроком iти до багатства; вiн мав зобов'язання при лiверунку до цiсарського депо, i вже близько було йому все стратити, бо не стало йому грошей, щоб довершити все, до чого був зобов'язався. Почувши, що Рифка має зложених трохи грошей на вiно, вiн сквапно оженився з нею, пiдрятував тим вiном своє дiло i добився великих зискiв. Щастя усмiхнулось йому i вiдтодi вже його не покидало. Багатство плило до його рук, i чим бiльше нагромаджувалось, тим менше були страти, тим певнiшi зиски. Герман увесь вiддався тiй погонi за багатством;

Рифка тепер для нього стала п'ятим колесом у возi; вiн рiдко бував дома, а як коли й завернув, то уникав її чим далi, то бiльше. I недаремно. Рифка змiнилась за тi лiта дуже, i змiнилась не на користь собi, хоть, певно, без своєї вини. Можна сказати, що Германове багатство заїло її, пiдточило її моральну iстоту. Зроду сильна й здорова, вона потребувала руху, роботи, дiла, котрим би могла занятися. Доки жила в бiдностi, доти такого дiла їй не хибло. Вона служила у багатших жидiв, заробляла всiляко, щоб продержати себе i свою тiтку, єдину своячку, що їй осталась пiсля холери. Розумiється, що звичаєм убогих жидiв, вона не одержала нiякого, навiть звичайного хайдерського образования. Тяжке життя i праця, звичайно одностайна i механiчна, розвинули її силу, її тiло, але зовсiм не ткнули її думки. Вона виросла в круглiй невiдомостi i темнотi духовiй, не мала навiть тої природної спосiбностi та «розторiпностi», яку звичайно стрiчаємо у сiльських дiвчат. Тiльки то, що було безпосередньо коло неї, то могла вона поняти, тим могла занятися, — поза тим нiчо не розумiла. Такою взяв її Герман.

Любовi мiж ними не було. Правда, зразу молода, здорова природа обоїх притягала одно до другого, — нерозвитi чуття i думки наразi й не бажали нiчого бiльше, крiм простої тiлесної розкошi. Та й то цiлими днями вони звичайно не видалися, — тим приємнiшою була зате стрiча вечором, їм уродилась тодi донька, котра однако ж швидко пмерла, — здається, через неосторожнiсть самої матерi вночi. Тодi ще Гольдкремери вважалися за бiдних: Герман уганявся по цiлих днях по мiсту або по околишнiх селах, Рифка господарила дома, варила, прала, рубала дрова, шила i мила, — одним словом, жила робiтницею, так, як i досi. I се була ще найщасливiша пора її життя замужем. Перша дитина, також здорова i гарна дiвчинка, дуже її тiшила i також чимало причинювала їй роботи й заходiв. Чим бiльше Рифка робила та запопадала, тим ставала здоровiшою i веселiшою. Правда, вона сама не знала, що се iменно з працi, i частенько жалувалась перед чоловiком, що не має нiколи й хвилi вiддиху, що тратить здоров'я, повторюючи бiльше звичайнi бесiди других жiнок, анiж говорячи з власного переконання i з власної потреби.

Нещастя хотiло, щоб тi її бажання аж надто швидко сповнилися. Герман розбагатiв, закупив вигiдний i обширний дiм на Бориславськiм трактi, наняв прислугу, якої гребувала Рифка, — i їй зразу немов полегшало. Ходила по тих покоях, на котрi недавно ще несмiло поглядала з улицi, приглядалася образам, меблям, дзеркалам та обоям, порядкувала в кухнi, зазирала до спiжарнi, але швидко пiзнала, що все те її ходження i зазирання було непотрiбне. Герман сам видавав слугам усе по рахунку i за найменшу недокладнiсть грозив прогнанням зо служби, — тож при невеличкiм господарствi, яке у них велось, не було що боятись окрадування через слуги. Нанятий кухар розумiвся на варивi далеко лiпше, нiж сама панi, а її ради та розпорядки принимав з чемною насмiшкою. Переставляти меблi i перевiшувати образи їй швидко навкучилось, — i от тепер-то почалась нова, страшна доба її життя. Вона досi не знала, що таке нуда» — тепер нуда просякла її до костi. Вона то волочилася по широких покоях, мов заклята, то сидiла в кухнi, балакаючи з службою, то лежала цiлими годинами на софi, то виходила на вулицю i вертала швидко додому, не можучи найти собi нiякого заняття, нiякої роботи, нiчого, що би пiддержувало в якiм-небудь руху її нерви i мозок. Служба супроти неї була мовчазлива, знаючи її дразливiсть за леда яке слово. В чужих домах вона бувала рiдко, та й всюди обходились з нею дуже холодно. Впрочiм, всякi вiдвiдини були для неї мукою. Серед нових кружкiв людей, в котрi так напруго ввело її багатство мужа, вона чулась зовсiм чужою, не вмiла повернутися, не знала, що говорити, не розумiла анi їх комплiментiв, анi їдких притикiв а своїми грубими дотепами та простими замiтками будила тiльки смiх. Швидко вона похопилась, що вона справдi стається тiльки посмiвищем тих людей, i перестала зовсiм бувати в товариствах, перестала приймати у себе чужих людей, крiм кiлькох старших жiнок. Та й тi незадовго поображувались за її дразливiсть та наглi, непогамованi вибухи i перестали бувати. Рифка осталась сама, мучилась i билась, мов звiр лiсовий, запертий у клiтку, i нiяк не розумiла що се їй такого сталося, її нерозвита думка не могла анi дiйти до причини того стану, анi найти з нього вихiд, найти яку-небудь дiяльнiсть, яке-нвбудь заняття для своєї здорової, крепкої натури, що лишена без усякого дiла, без усякого живiшого iнтересу до життя, сама в собi з'їдалась i попелiла, вибухала хiба надмiрним, бевумним гнiвом за леда дрiбною причиною. В мiру того як Рифка вiдвикала вiд працi, праця ставалась їй чимраз ненависнiшою i тяжчою: вона не могла пересилувати себе, щоб прочитати аби одну книжку, хоть перед кiлькома лiтами тiтка навчила була її трохи читати. Нуда застелювала все перед її очима сiрою, непринадною опоною, i вона ставалась чимраз самотнiша в свiтi, опадала чимраз глибше на днi тої пропастi, яку круг неї i пiд нею викопало багатство її чоловiка i котрої анi вона, анi її чоловiк не вмiли заповнити нi сердечною любов'ю, нi розумною духовою працею.

От в такiй-то порi вродивсь Рифцi син — Готлiб. Лiкарi зразу не обiцювали йому життя. Дитина була хоровита, раз на раз кричала та плакала, а слуги в кухнi пошiптували собi, що се якесь «вiдмiнча». Але Готлiб не вмер, хоть i не стававсь здоровiшим. Зато матерi його хоть на якийсь час свiт роз'яснився. Вона цiлими днями бiгала, кричала, суетилась коло дитини i почулася нараз здоровiшою, менше дразливою. Нуда пропала. I рiвнобiжне з тим своїм виздоровленням вона тим сильнiше полюбила свого сина, чим той був слабший i докучливiший. Недiспанi ночi, ненастанна грижа та захiд коло нього — все це робило їй Готлiба дорожчим, милiшим. З часом хлопчина трохи нiби одерз, одужав, але зразу вже видно було, що його духовi епосi бностi будуть далеко не блискучi. Вiн ледве в другiм роцi ймився ходити, а ще в третiм роцi лепотiв, як шестимiсячна дитина. Зато, на радiсть матерi, почав їсти добре, немов через три першi роки дуже проголоднiвся. Животик у нього все був повний i надутий, як бубон, а скоро тiльки трохи зголоднiв, сейчас починав верещати на всю хату. Але чим бiльше простао Готлiбу. Тим поганшi робились його норови. Вiн Кождо'му мусив докучити, все псував, що далось зiпсувати, i ходив по покоях, мов яка помана, визираючи тiльки, де би мiг чого причепитися. Мати любила його без пам'ятi, тряслась над ним i у всiм волила його волю. її нерозвинута голова та довго придавлене чуття не могли вказати їй другої дороги для проявлення материнської любовi; вона нiколи й не подумала о розумнiм вихованнi дитини, не дбала нi про що, крiм того, щоб сповнити кожде її бажання. Слуги боялись малого Готлiба, як огню, бо вiн любив нi з сього нi з того причепитись i або роздерти одежину, похляпати, вдряпнути, вкусити, або, коли сього не мiг зробити, починав кричати щомоцi, на крик прибiгала мама, i бiдна людина малась тодi ще гiрше. Сварка i штовханцi — то була ще найменша кара, а то лучалось, що служницю сейчас вигоняно зо служби. Герман знов не любив сина, вже хоть би тому, що i в тi рiдкi днi, коли бував дома, через нього не мав нiколи супокою. Малий Готлiб зразу боявся батька, але коли кiлька разiв мати за нього завзято стялася з вiтцем i отець уступив, хлопець своїм дитячим нюхом прочув, що й тут йому воля, бо мати оборонить, i почав виступати против вiтця чимраз смiлiше. Се лютило Германа, але позаяк жiнка у всiм потакувала синовi i готова була дати собi й око виймити за нього, то вiн не мiг на те нiчо порадити, i се ще пiдносило його неохоту i до жiнки, i до сина. Розлад в родинi ще збiльшився, коли прийшлось дати Готлiба до школи. Розумiється, що кiлька днiв перед записом Рифка плакала над своїм сином, немов то його поведуть до рiзницi; вона розмовляла з ним, немов прощаючись навiки, розповiдала йому, якi-то там острi люди, тi професори, i наперед уже грозила їм, коли котрий поважиться ткнути її золотого синочка: вона наказувала йому, як скоро хто в школi чим-небудь образить або покривдить його, щоб зараз пожалувався їй, а вона покаже професорам, як мають з ним обходитися. Одним словом, Готлiб, не бувши ще в школi, мав до неї вже таку вiдразу, немов се якесь пекло, винайдене злими людьми навмисне на то, щоб мучити таких, як вiн, «золотих синочкiв».

Зато Герман ударився в другий бiк. Вiн пiшов до ректора отцiв василiанiв, котрi в Дрогобичi держали тодi одиноку головну школу, i просив його давати позiр на Готлiба, щоби вчився i привикав до порядку. Вiн розповiв, що хлопець розпещений мамою i зiпсутий, i просив держати його остро, не щадити грозьба, навiть кари i не зважати на те, що може говорити i робити його жiнка. Додав навiть, що коли б того було треба, вiн винайде для Готлiба окрему кватиру поза домом, щоб усунути його з-пiд шкiдного впливу матерi. Отець ректор немало здивувався такою бесiдою Германа, але швидко й сам побачив, що Герман говорив правду. Готлiб не тiльки зроду був мало спосiбний до науки, але його початкове домашнє виховання було таке погане, що отцi професори, певно, з нiким ще не мали тiлько гризоти, що з ним. Щохвилi ученики, товаришi Готлiба, прибiгали жалуватися на нього: сьому вiн роздер книжку, другому пiдбив око, третьому викинув вiкном шапку в монастирський город. Коли хто в коритарях i в класах робив найбiльше крику i стуку, то певно Готлiб. Коли хто пiд час науки бурчав або стукотiв пiд лавкою, то також вiн. Коли хто в цiлiм класi смiв сваритися. з професором, вийти з години, ще й дверми гримнути, то також вiн. Професори зразу не знали, що з ним дiяти; вони день у день жалувалися ректоровi, ректор писав до вiтця, а отець вiдписав коротке слово: «Бийте». Вiдтодi посипались на Готлiба кари та буки, котрi хоть про око трохи нiби втишили, скрушили його крутi норови, але довели його до скритостi i завзятої злостi i так до решти зiпсували його моральну iстоту. Ледве в семи чи восьми лiтах Готлiб скiнчив чотирикласову нормальну школу i, пшiбитий морально, нерозвинедий духовно, з безграничною вiдразою до науки i злiстю до людей, а особливо до вiтця, вступив в гiмназiю. Але тут вiн в трьох роках не скiнчив ще й другого класу, коли поганий i темний случай з вiтцем перервав назавсiди його шкiльну науку. (Случай_ той був предметом повiстi_ «Boa constrictor», _ надрукованої 1878_ p._ у видавництвi: «Громадський друг», _ ч, _ II;«Дзвiн» i «Молот».)_

Але хто знає, чи тi лiта нещасливої шкiльної науки не були тяжчi i нещасливiшi для Рифки, нiж для самого Готлiба. Раз те, що школа на бiльшу часть дня розлучувала її з сином i через те втручувала її наново в бездонну пропасть бездiйства i нуди. А потiм i те, що вiчнi жалi та плачi Готлiба ще бiльше лютили й роздразнювали її. Зразу вона, мов ранена львиця, бiгала день у день до отцiв василiанiв, нарiкала на несправедливiсть i неспосiбнiсть учителiв, кричала i кляла, аж поки ректор не наганьбив її i не заборонив приходити бiльше. Вiдтак задумала була упертися на тiм, щоб вiдiбрати Готлiба вiд василiанiв i дати до якої iншої школи, але швидко роздумала, що iншої школи в Дрогобичi не було, а давати Готлiба до якого другого мiста, мiж чужих людей, — о тiм вона й помислити не могла без страху. В тiй безвихiднiй матнi вона довгий час билася, мов риба в саку, i не раз цiлими днями сидiла на софi, плачучи та думаючи, що ось, може, десь тепер у школi тягнуть її сина, сiпають, покладають на лавку, б'ють, — а тодi вона голосно проклинала i школу, i науку, i чоловiка-ката, котрий навмисно винайшов таку муку для сина i для неї. Тi вибухи чуття ставались чим далi, тим частiшi i довели її вкiнцi до негiавистi против усiх людей, до якогось ненастанного роздразнення, готового в кождiй хвилi вибухнути дикими прокляттями. Тепер уже Рифка й не подумала йти в товариство або чимнебудь розривати свою нудь; вона, мов заклята, волочилася по домi, i нiхто iз слуг без крайньої потреби не смiв указатись їй на очi. Той стан дiйшов до крайностi, коли Герман два роки тему нараз вiдвiз Готлiба до Львова i дав до купця. Рифка зразу дурiла, рвала на собi волосся, бiгала по покоях i кричала за сином — пiзнiше успокоїлась трохи i довгi мiсяцi сидiла день у день мовчки, мов дикий звiр у клiтцi. Самота i пустота круг неї i в нiй самiй стали ще страшнiшi, — навiть чоловiк боявся приступати до неї i старався цiлими днями не бувати дома. I серед усеї тої тьми в серцi Рифки горiв лиш один огонь — безумна, сказати б звiряча, любов до Готлiба. Тепер зависна доля наважилась видерти їй i сю послiдню опору, затерти в її серцi i сей послiднiй знак чоловiцтва. Удар трафив Рифку страшенно, i що вона в тiй хвилi не зiйшла з розуму, се було лиш для того, що не могла дати вiри свому нещастю.

По виїздi Германа вона так i застила на своїй софi. Нiякi думки не ворушились в її головi, тiльки сльози плили. Весь свiт щез для неї, свiтло померкло, люди вимерли, — вона чула тiльки ским'ячий, ненастанний бiль у серцi.

Нараз вона зiрвалась i задрижала цiлим тiлом. Що се такого? Що за шум, за стук, за говiр долетiв до неї? Вона заперла в собi дух i прислухувалась. Говiр при входi. Голос служницi, котра немов свариться з кимось, не пускає до покою. Другий голос, рiзкий i гнiвний, стук немов поваленого до землi чоловiка, трiск дверми, тупiт крокiв по покоях, ближче, чимраз ближче…

— Ах, се вiн, се мiй син, се мiй Готлiб! — скрикнула Рифка i кинулась iд дверям, назустрiч. В тiй хвилi створилися дверi, пхнутi сильною рукою, i перед нею став — зачорнений, в пошарпаних чорних шматах вуглярчук.

Рифка мимоволi скрикнула i пруднулася взад. Вуглярчук глядiв на неї гнiвними великими очима, з котрих блискала лютiсть i ненависть.

— А що, пiзнаєш мене? — проговорив вiн рiзко, i в тiй хвилi Рифка, мов безумна, кинулася до нього, почала стискати i цiлувати його лице, очi, руки, плачучи й смiючись.

— Так се таки ти? То я не помилилася! Боже, ти жиєш, ти здоров, а я вже мало не вмерла! Синочку мiй! Коханий мiй, ти живий, живий!..

Викрикам не було кiнця. Рифка потягла вуглярчука на софу i не випускала з обнять, поки вiн сам не вирвався. Поперед всього, чуючи кроки надходячої служницi, вiн замкнув дверi i, обертаючися до матерi, сказав:

— Накажи тiй проклятiй малпi, най си йде до чорта, бо їй розiб'ю її пустий череп, як ми сейчас вiдси не вступиться!

Рифка, послушна синовi, наказала крiзь замкненi дверi служницi, щоб iшла до кухнi i не виходила, аж її закличе, а вiдтак почала знов обнiмати i пестити сина, не зводячи й на хвилю очей з його надутого замурзаного лиця.

— Мiй синочку, — почала вона, — що се з тобою? Що ти зробив?

I вона почала обзирати його з виразом безконечного жалю, немов ся вбога одiж була смертельною раною на його тiлi.

— Ага, а ви думали, що я так i до смертi буду терпiти у того проклятого купця! — крикнув Готлiб, тупаючи зо злостi ногами i вириваючись з обнять матерi. — Ви гадали, що я не посмiю мати свою волю! Га!

— Але ж, золото моє, хто так гадав! — скрикнула Рифка. — То хiба той нелюд, твiй отець, так гадав!

— А ти нi?

— Я? Господи! Синочку, я би кровi своєї не жалувала для тебе. Кiлько я наговорилася йому…

— А вiн куди поїхав? — перервав їй Готлiб.

— Та до Львова, шукати за тобою.

— А, так, — сказав Готлiб з усмiхом вдоволення, — то най же си шукає!

— Але як же ти прибув сюда, любчику?

— Як? Не видиш? З вуглярами, що вертали зо Львова.

— Бiдна моя дитиночко! — скрикнула Рифка. — Та й ти з ними їхав цiлу дорогу! То ти мусив назнатися бiди, господи! Але швидко скинь тото паскудство з себе; я кажу принести води, обмийся, переберися!.. Я вже тебе не пущу, не позволю, щоби той нелюд вiз тя назад, — нi, нiкуди! Скидай, любчику, тоту нечисть, скидай, я зараз пiду найти для тебе чисте шмаття. А ти голоден, правда?.. Почекай, я закличу служницю…

I вона встала, щоб задзвонити. Але Готлiб силомiць затримав її.

— Дай спокiй, не треба, — сказав вiн коротко.

— Але чому ж, синочку? Та чень же так не будеш…

— Ага, ти гадала, — сказав Готлiб, стаючи перед нею, — що я на то тiлько вирвався зо Львова в тих лахах, на то тiлько плiвся з вуглярами п'ятнадцять миль, щоби, скоро сюда, знов датися вам в руки, датися заперти в яку там клiтку та ще на додаток слухати ваш крик та вашi науки? О, не буде того!

— Але ж, синку, — скрикнула, блiдiючи i дрижачи з тривоги, Рифка, — що ж ти хочеш робити? Не бiйся, ту дома я за тебе стою, нiхто тобi нiчого но вдiє!

— Не потребую твого стояння, я собi сам за себе постою!

— Але що ж ти будеш дiяти?

— Буду собi жити, як сам захочу, без вашої опiки!

— Господи, таже я ти не бороню й дома жити, як сам хочеш!

— Ага, не борониш! А най-но лиш де вийду, забавлюся — зараз питання, плачi, чорт знає що!.. Не потребую того. А ще як вiн приїде, — о, то би я виграв!

Рифку щось немов за серце стисло на тотi слова. Вона чула, що син не любить її, не терпить її пестощiв, i теє почуття навело на неї страх, немов в тiй хвилi тратила сина другий раз, i вже н'азавсiди. Вона недвижно сидiла на софi, не зводячи з нього очей, але не могла й слова сказати.

— Дай ми грошей, я собi потрафлю сам жити на свою руку, — сказав Готлiб, незважаючи на її чуття.

— Але де ж ти пiдеш?

— Тобi нiчо до того. Я знаю, що ти би зараз сказала йому, скоро приїде, а вiн би казав мене шандарами привести.

— Але ж богом кленуся, що не скажу!

— Ну, то й я тобi не скажу. Нащо маєш знати? Давай грошi!

Рифка встала i створила бюрко, але грошей у неї не було нiколи много. В бюрку найшла тiльки 50 ринських i подала їх мовчки Готлiбовi.

— Та що тото! — сказав вiн, обертаючи в руках банкнот. — Жебраковi якому даєш, чи що?

— Бiльше не маю, синочку, подивися сам. Вiн зазирнув до бюрка, перерив в нiм усе, а, не найшовши бiльше грошей, сказав:

— Ну, най i так. За кiлька день вистарайся бiльше.

— То прийдеш? — спитала мати радiсно.

— Буду видiти. Як його не буде, то прийду, а нi, то пришлю кого. Як покаже вiд мене знак, то дай му грошi в запечатанiй пачцi. Але пам'ятай си, — i тут Готлiб знiс грiзно перед нею кулаки, — нiкому о мнi не кажи анi слова!

— Нiкому?

— Нiкому! I то ти наказую! Анi йому, анi слугам, нiкому! Най нiхто в Дрогобичi не знає про мене. Хочу, щоби ми нiхто не докучав. А як скажеш кому, то пам'ятай собi!

— Але ж, синочку, ту тебе видiла служниця.

— Тота малпа? Скажи, що пiсланець вiд кого, або що! Кажи що хочеш, лиш о мнi анi слова. А якби вiн дiзнався, що я живий i ту рриходжу, або якби хто слiдив мене, або що, то пам'ятай собi: такого вам нароблю лиха, що й не спам'ятаєтеся. Хочу жити собi на свою руку, та й годi!

— Боже мiй! — скрикнула Рифка, заламуючи руки. — Доки ж так будеш жити!

— Доки менi ся схоче!

I з тими словами Готлiб пiдiйшов до вiкна, отворив його, немов хотячи поглянути в сад, i в однiй хвилi скочив вiкном надвiр. Рифка зiрвалася, скрикнула, пiдбiгла до вiкна, але Готлiба вже й слiду не було. Тiльки високi лопухи в садi шелевiлися, немов щось тихо мiж собою шепочучи.

В тiй хвилi вбiгла служниця, блiда i залякана, до покою обiч спальнi i почала кричати:

— Панi, панi!

Рифка живо отямилась i створила дверi.

— Панi, що вам такого? Ви кричали, кликали мене?

— Я? Тебе? Коли? — питала Рифка, почервонiвши, мов грань.

— Та тепер. Менi здавалося, що панi кричали.

— То в твоїй дурнiй головi кричало, малпо якась! Марш до кухнi! Чи я ти не казала аж тодi приходити, коли тя закличу?

— Але менi здавалося, що мя панi кличуть? — несмiло закинула служниця.

— Марш до кухнi, коли ти кажу, — крикнула Рифка, — i най ти на другий раз не здаєся нiчо, розумiєш?..

III

Минуло вже три недiлi вiд закладин. Леонiв дiм швидко здвигався догори: пiдвалини були вже положенi, i фронтова стiна з тесаного камiння зносилася вже на лiкоть понад землею. Будовничий наглядав за роботою, а в перших днях i сам Леон цiлими дня'ми тут просиджував, нипаючи в кождий кут i всiх понукуючи до поспiху. Але се недовго тривало. Якесь нагле дiло покликало Леона до Вiдня, а хоть без нього робота й не йшла повiльнiше, то прецiнь робiтники якось легше вiдотхнули, не видячи над собою тої вiчної змори.

Одного рана, ще перед шостою годиною, кiлька робiтникiв сидiло на дилинах та камiннi, ждучи, аж закалатають до роботи. Вони гуторили о тiм, о сiм, поки прочi робiтники сходилися. Ось прийшов i будовничий, оглянувся довкола i остро крикнув:

— А що, всi ви ту?

— Всi, — вiдповiв майстер мулярський.

— Зачинати роботу!

Один робiтник закалатав. Зворухнулось усе на плацу. Муляри плювали в руки i брали вiдтак оскарби, кельнi та молотки; хлопцi та дiвчата, нанятi до ношення цегли, стогнучи згинали плечi i накладали на себе дерев'яний прилад до ношення цегли, втикаючи два довгi кiлки по обох боках шиї, немов у ярмо; теслi помахували блискучими топорами; трачi лiзли на кобильницi; велика машина людської робучої сили зо скрипом, стогнанням та зiтханням почала входити в рух.

Втiм, улицею, вiд ринку надiйшов ще один робiтник, скулений, нужденний, схорований, i завернув на плац будови.

— Дай боже добрий день! — сказав вiн слабим голосом, стаючи близь майстра. Обiздрiвся майстер, поглянули й другi муляри.

— То ти, Бенедю? Ну, що ж ти, здоров уже?

— Та нiби здоров, — вiдказав Бенедьо. — Нема коли слабувати: видите, мати стара, слаба, не їй мене заходити!

— Ну, а зможеш же ти робити, чоловiче? — спитав майстер. — Таже ти виглядаєш, як який небiжчик, куди тобi до роботи!

— Га, що дiяти, — вiдповiв Бенедьо, — що зможу, то буду робити. А троха розмахаюся, то чень i сам поправлюся та окрiпну. А мiсце чень ту буде для мене?

— Та воно би то… як же, бути буде, рук треба якнайбiльше, бо пан квапить з будованиям. Пiди та замельдуйся будовничому та й ставай до роботи.

Бенедьо положив свiй мiшок з хлiбом та мулярським знаряддям набiк i пiшов шукати будовничого, щоб йому оповiститися, що прийшов на роботу.

Пан будовничий якраз лаяв якогось теслю за те, що негладко обтiсував платов, коли Бенедьо пiдiйшов д'ньому з капелюхом в руцi.

— А ти що, чому не робиш, а волочишся? — гримнув будовничий на Бенедя, не пiзнавши його зразу i думаючи, що се котрийсь iз щоденних мулярiв прийшов до нього з якою просьбою.

— Та я хочу стати, лиш прийшов пану будовничому оповiстися, що я вже подужав i вийшов на роботу. Та й просив би-м визначити менi, де маю ставати.

— Подужав? А, то ти нинi перший раз?

— Нi, прошу пана будовничого, я вже ту був на роботi, тiлько що при закладинах мене пiдойма скалiчила.

— А, то ти? — скрикнув будовничий. — То ти тодi наробив нам бiди, а тепер ще сюда лiзеш?

— Та якої бiди, прошу пана будовничого?

— Мовчи, дурню, коли я говорю! Впиваєсся, не вступився на час, а менi ганьба! Скоро що, зараз усi до будовничого: вiн винен, не дбав на людське життя, не вмiє камiнь спустити! Нi, досить уже того, я таких робiтникiв не потребую бiльше!

— Я впився? — скрикнув здивований Бенедьо. — Паве будовничий, я ще, вiдколи жию, не був п'яний… Хто вам то сказав?

— О, так, тобi лиш повiр, то ти готов присягатися, що й не знаєш, як виглядає горiлка. Нi, пуста твоя робота — присягайся, як хоч, я тебе на роботу не прийму!

— Але ж, пане будовничий, майте бога в серцi! Що я вам винен! Я ту своє здоров'я стратив, ледво троха видужав, а як ви мя тепер наженете, то де я собi зароблю, хто мя прийме?

— А най тя приймає хто хоче, мене то що обходить! Менi прецiнь вiльно приймати або не приймати на роботу, кого менi подобавсь!

— Але ж бо я ту вже прийнятий, а що мене не було три тижнi, то прецiнь не моя вина. Я вже не кажу нiчо о тiм, що я болю витерпiв, анi не жадаю нiчо за той час, хоть певно, що якби менi добрi люди не були допомогли, то був би-м враз iз матiр'ю загиб з голоду, ну, але тепер чень же менi належиться тутка робота!

— Га-га-га! Належиться! Адiть, як вiн собi вимiркував! А чи ти знаєш, дурний мудю, що ти ту кождий день, кожду годину на моїй ласцi робиш? Як я не схочу, та й тебе нема, нажену тя, та й iди тодi процесуй мене!

На таку мову Бенедьо не найшов уже нiякої вiдповiдi. вiн понурив голову i мовчав, але слова будовничого глибоко запали йому в душу. Правда, вiн i досi не раз чував таки слова, але нiколи досi вони так не вразили його, нiколи не визвали в його душi такого голосного почуття несправедливостi та притиску. «Невже ж се правда? — думалося йому. — Невже ж робiтник завсiгди робить на его ласцi? А коли робiтник сяк-так жив, то, значиться, також тiлько з єго ласки? А з чиєї ж ласки мене скалiчила пiдойма? А коли вiн раз у раз такий ласкавий на робiтника, то чия ж ласка тепер виганяє мене з зарiбку на голодну смерть? Та нi, щось воно, бачу, не так! Чи будовничий держав мене досi при життю, о тiм я не знаю, але то знаю, що з єго ласки я скалiчений, слабий i без роботи!»

— Ну що, — перервав його гадку будовничий, — чого ж ти стоїш? Забирайся вiдси!

— Та я пану ту мiсця не застою, заберуся. Лиш усе-таки менi здався, що то не так повинно бути, як пан кажуть.

— Що, що? Ти менi хочеш науку давати? Ну, добре, ну, кажи, як повинно бути?

— Ви, пане, повиннi знати, що й ви так само слуга, як я, що коли би вас не наймили до роботи так, як мене, то й ви би мерли з голоду так, як i я.

— Ха-ха-ха! Ти, певно, на берлозi лежачи, такого розуму набрався! Ну, ну, говори далi, як ще повинно бути?

Будовничий стояв перед Бенедьом, узявся за пiдбоки i смiявся, але його здорове лице, червоне, як буряк, показувало, що злiсть у нiм кипiла i в кождiй хвилi готова була вибухнути з-поза силуваного смiху. Але Бенедьо не зважав анi на його смiх, анi на його злiсть. Почуття дiзнаної кривди додало йому смiливостi.

— А так iще повинно бути, — сказав вiн твердо, — щоби ви, пане будовничий, не збиткувалися над бiдним робiтником i не дорiкали йому берлогом, бо ще хто знає, що й вас може чекати.

I затим, не чекаючи на вiдповiдь будовничого, Бенедьо вiдвернувся вiд нього, взяв свiй мiшок, сказав прочим робiтникам: «Бувайте здоровi, браття», — i вийшов з плацу на вулицю.

А тепер куди? Бiдний Бенедьо всю надiю покладав на тоту роботу. Вiн знав, що такого слабого деiнде не приймуть. А тепер, коли й ця послiдня надiя розвiялась, вiн став на вулицi, мов прибитий, не знаючи, куди повернутися. Додому йти? Там стара мати чекає на його заробок. Iти шукати роботи? Але де? Нiвiдки не видно було надiї. Коли втiм прийшло йому на гадку вдатися до вищого пана, нiж будовничий, — до самого Леона, i просити його, щоб прийняв на роботу.

Коли вiн все те роздумував, стоячи на улицi перед плацом, де будувався дiм, надбiг пiсланець, котрий голосно закликав, щоби пан будовничий iшов до пана. Будовничий здивувався i запитав, чи пан уже приїхав з Вiдня?

— Приїхав учора вночi i просить, щоби пан швиденько прийшли до нього.

Будовничий, а за ним i Бенедьо пiшли до Леона. Той ходив по подвiр'ї, а побачивши пiдходячих, пiшов супроти них.

— Маю з паном невеличке дiльце, — сказав вiн, привiтавши будовничого, по чiм, звернувшися до Бенедя, — спитав:.

— А ти за чим?

— Та я, прошу пана, хотiв би стати на роботу, — сказав Бенедьо.

— То не до мене належить, проси пана будовничого.

— Я вже просив, але пан будовничий не хочуть…

— Розумiється; що не хочу, — вмiшався будовничий. — То той сам, — сказав вiн, звертаючись до Леона, — котрий при закладинах зiстав скалiчений через свое недбальство. Що менi з такого робiтника! Та й, впрочiм, вiн тепер слабий, а я робiтникiв маю досить.

— Ага, то той сам! — нагадав собi Леон. — Гм, воно б то випадало щось для нього зробити, будьщо-будь. — I додав, звертаючись до Бенедя: — Ну, ну, якось-то буде, зажди ту, поки тя не закличу. От ту сядь на ганок та й посидь.

Довго вони оба бесiдували. Бенедьо за той час сидiв на ганку i грiвся на сонцi.

Аж ось по якiмось часi вийшов будовничий, якийсь трохи кислий, i, не звертаючiї уваги на Бенедя, пiшов. По кiлькох хвилях вийшов i Леон.

— Ти потребуєш роботи? — спитав вiн Бенедя.

— Та певно, прошу пана, чоловiк з роботи жиє, то робота для нього то само, що житє.

— Та-бо, видиш, будовничий не хоче тя мати ту в Дрогобичi. Але ти не журися, я зачинаю зараз будувати в Бориславi новий млин паровий, то вже там будеш мати роботи досить.

— В Бориславi?.. Млин паровий?.. — зачудувався Бенедьо, а далi змовчав, не смiючи вдаватись з таким паном у розмову.

— Ну, що ж тобi так дивно? — спитав, усмiхаючись, Леон. — Млин, то млин, тобi, муляровi, все одно.

— Та я-то вже й сам собi гадаю, що панська рiч — розказувати, а наша рiч — робити. Млин, то й млин.

— Тiлько-то, видиш, я би хотiв, щоби будинок був немудрий, так собi, в двi цегли, без поверха, тiлько вшир троха. То не буде такий звичайний паровий млин, як усе будують. Я найшов такого чоловiка, що тото все вигадав, i план зробив, i сам буде вести роботу. Ну, видиш, будовничий дуже носом крутив, як увидiв той план. А ти розумiєшся на тiм, як що треба робити пiсля плану?

— Та чому би нi? Як чоловiк має пiд рукою рисунок i мiру, то не велика штука.

— Так, так, звiсно, що не велика штука, — сказав Леон. — Отож видиш, я не все буду мiг надзирати за тим, що там робиться, в Бориславi, а будовничий так ту зо мною сперечався, що готов менi наробити якої саламахи i поставити не так, як у планi нарисовано. То я вже буду просити тебе, скоро що не так, дати менi знати.

Бенедьо стояв i дивувався на цiлу тоту бесiду, що се за млин такий, що будовничий на нього носом крутить i що пан боїться, щоб часом не зробив не так, як у планi стоїть? I вiдки, приходить Леон звертатися до нього, щоб надзирав над будовничим? Бенедьо на все те не мiг найти в своїй головi вiдповiдi i стояв перед Леоном, вемов вагуючись.

— Не бiйся, будь тiлько щирий для мене в тiм дiлi, то, певно, не пожалуєш того. Доки буде будовання в Бориславi, доти будеш там, i то з платою не помiчника, а цiлого муляра. А потому — побачимо.

Бенедьо ще дужче здивувався. Вiдки нараз така щедрiсть у Леона? А втiм, хто його знає, думалось йому далi, може, йому й направду так до потреби приходиться, ну, то вiн i платить. Та й хiба ж се для нього велика рiч? А для бiдного помiчника мулярського все-таки добродiйство велике. Так роздумавши, Бенедьо рiшився пристати на Леонову умову, ще й подякував йому за ласку.

Страницы: «« « 12345678 » »»