Адеман. Орбітальне фентезі Глейс Олівія
Що люди бачать уві сні, хранителі виловлюю із пилових бурь і гроз. Бачать і пишуть подібні історії. Про себе і для подібних собі. Слідами негероїв вистелені і блудливі стежки Знайдення, і швидкісні траси Втраченого світу.. Моїй в’язі довелось довго плутати.. у формулах між чисел і знаків, у Тригорових лабіринтах, між барханами штучних пустель, у трясовинах смугастих земель, в рядах крагунських легіонів, між горянських стріх Геолії і злітних смуг агорійських грозольотів.
Задуми прагнуть тиші, а люди, які беруть на зберігання чужі таємниці – чистого сумління. Звичка спокушених – не розголошувати деталей незакінченої справи. У Знайденому світі стратегічно цінна гра у стару мовчанку. Чи легше змусити грозу випити сироп від кашлю, ніж забілити вуха стінам? Чотирма руками погоджуюсь. Гроза вилікується, людина від тієї жаги – ніколи.
Танали, тригори, олівії – вінценосці і претенденти на кровний їх спадок, які тиражують вухастих нишпорок. Кожному мариться змова, кожен змагається з власними демонами, але викошує буйні сади і вітряні довгокосі діброви.
Правду шукати у рядках красиво кривих і між ними – гідна справа книжників, та оманливий її післясмак. Бо повірять вони у власну мудрість, одурені вродженим хистом поводиря.
Запах – спокусник звиватиметься між руїн мертвого міста. До підземної кав’ярні – лиш пригнути голову. З порогу пригощатиме фісташковим пломбіром, приправленим стронцієм. Смоляну кіптяву назве квітковим пилком, оплавлений чорний камінь – скандинавським стилем. Чиюсь зігнилу кінцівку цілуватиме і слухатиме убогу мелодію іржавої гітари-труни. Убога кліть примариться шипшиновим садом – не бійся зів’ялих голівок, вони – людські.
Поводир на тих руїнах – сутулий спеціаліст по зв’язку із суспільством, облисілий на скронях, але з живими очима-револьверами. Як варіант, найманий літописець для нарощування слави і клонування героїв, у засаленій бороді якого застряли обідні крихти. Обоє вимушено коряться, але почуваються майже щасливими: вони заслужили своє місце в загальній ніші. Хто шукатиме першу іскру, нехай спробує протиснутись між хитрими штуками-уламками, якими списані листки.
Полотна для писання у Знайденні виткані із жовтих волокон польових царинок. Якщо слова не читаються, ненаситні згризають краї, шукаючи сенс між тороками. Голод – сильний штовхач. Чорнило зволікає висихати – п’ють його. Настирливі листконоші не втомляться вимагати чергового епізоду, чигаючи під вікнами. Шкода газон. Дожени їх, Пустеля.
Це перегони. На дистанцію без фінішної мітки. На трибунах – восковані усмішки і тіні двійників, на лицях вершителів – пробіли. Палець вгору – лицедій, униз – будь хранителем у Знайденні. Чи втомишся ти колись, рука зі стартером?»
* * *
«Записувати події із кінця – один із нехитрих способів вберегтися від спокуси домальовувати гарних кучерів персонажам сірим і помноженим. Але ще – це єдина можливість перестати заглядати наперед.
Молодого і зухвалого ліплять із білої глини, щоб випалити героя. Бо не шляхетно якось це: відкопувати з-під купи бруду та сміття майже мертвого і ледве відважного, аби потім, виміряючи його, гратися ним у солдатика.
Життєвий цикл рафінованих персонажів незмінний: народитись, змагатись, перемогти і в світлі софітів покинути сцену. Не досягне промінь того, хто, довго ховаючись в тіні, не може пірнути за лаштунки, щоб просто піти.
Моя з’ява тут вплітається надтріснутою жилою у стару рибацьку сіть, безмірну кількість разів латану і рвану. І має закінчитися там, де був колись зав’язаний перший вузол, що позбавив мене спогаду. Як ослаблюються канатні мости над головою і починає знову кришитися нитками небосхил, забута мить спалахує і освітлює на мить мою темну печеру.
Беруся з фіналу, щоб встигнути до початку відліку. На той самий край зародження давнього протистояння. Підозрюю, цей лист зітліє задовго до того, як зірвуть із нього восковий відтиск.
Колись пізніше я подумаю, що робитиму це для звільнення, але тут, сидячи під склепінням із мотузяних петель, де фінішує старт і торочиться нитками пам’ять, знаю: тюремні мури не обмежуються стінами. Вихід – не там, де маячить світло чи прощупується подвійне дно. Визволення на вивернутому боці сот спогадів. Коли спаде останній вузол, і я пригадаю те, що знав до початку себе, доведеться перейти на інший, безжальний бік цензури.
Печерник-упорядник помітить тіні проти літер, вистелить зі своїх підозр нішу в стіні, черкне «пташку» біля імені і.. замурує. Згадки про стару обіцянку обпікають надкушеною правдою: сонця народжуються парами.
Це гра, у якій відсутні овації і переможці. Сенс якої в тому, щоб ніколи не спинятись. Де нема списку із правилами, бо важлива невпинність. А Пустеля – її вісь.»
* * *
«Одної зухвалої зоряної доби засвітиться багряний карлик. Віку його ніхто не пам’ятатиме, бо тьмяних не помічають. У тіні сяючого брата, довгожитель не викаже млявої присутності. Розуміючи призначення сонць, своєї причетності не пригадає. Нудьгуючи, довго дивитиметься, як буянить і вигинається зірваний повзунок пісочного життя. Абсурдно будити Пустелю, закидаючи її жменями місячного гравію.
Земні кривди – не нові, та й перемоги – тлінні. Просвітлення, мов м’ячики більярдні, – колись закочуються. Кожна ява булькне каменем, залишивши хвилі. Читати ці кола на воді – не найнудніше у світі діло, коли зайнятись особливо нічим.
Усе нове, що написане, і старе.. знайдені задовго до початку. Немає змісту в історії та її повчаннях для того, хто застряг на узбіччі, звівши скам’янілий погляд до світла, що більше не гріє. І нема більшої надії, ніж та, що одвічно штовхає пірнати у заграву незмінно нових світанків.
Нинішній день буде іншим. Не схожим на вчора і завтра.
Ранок повториться ковтком води, але із новим смаком. Вже інша хвиля сильніше притягнеться зграйкою місяців, і, не перестаючи бути просто водою, почне убивати, щоб потому творити нинішній рельєф і дарувати території новим видам. У всіх своїх загрозливих змінах вона – лиш крапля, крихта льоду, що прагне стати кипучим океаном життя.
Іскра воліє творити. Запалювати, сяяти і рости. Лиш пожежі і попіл замітають шлейфом траєкторію її епічного ходу.
В одвічних таких мандрах, багато разів втрачаючи, щоб заново віднайти, бачиш сенс не в сяйві світового порядку, а в розумінні необхідності усіх на світі змін. Грати на старих заіржавілих струнах – іще одна спроба дати старій мелодії нові слова.
Як одна жила обірветься, заплямувавши краплями інші, я повірю не в звуковий ряд і не в гармонію порядку. Я повірю у пісню крові, якій не треба голосу, щоб розбити лід чи роздмухати полум’я. Як камінь зависне, уперто долаючи канони фізики, не бажаючи булькати, я повірю не в закон. А повірю у гравій..
Вона – той пил і крапля, що сама не падає і мені.. не дає.
Нехай у новому часі випурхне летючкою із сіро-жовтими очима – я упізнаю її усякою. Такою, що тікає сумнівно, полює незграбно, та не прогинається під заточеним вістрям знайомого вбивці. Не тому, що безстрашна, а тому, що жити вміє натхненно. Вона сміється до мене текучим білим світлом і обіцяє.. не закінчуватись.
Колишню я знав її надто мало, бо гадав, що матиму поруч вдосталь років. Іншу не пізнаю, мабуть, ніколи. Уламки зі спогадів про таку, як вона, стали щілиною іскри для подібних мені.
Тягнутись до дверної клямки, доки росту хватить малечого. Рватись за горизонт, доки неба вистачить синього. Перші спроби пізнавати світ виколупують із каменів серця.
Єдині у своєму прагненні вирости, земні діти однаково безпечні і зухвалі. Граючись із паперовими муляжами на воді, торкаючись стиглої м’якої глини, втоптуючи карамельки у розпечений асфальт, не шукають істини чи сенсу. Їм природно грузнути ногами в багнюці і полохати тишу, злизувати росу на підвіконні і копіювати поведінку степового канюка. Із вітром змагатись, від грози під ковдрою ховатись.. Або ж не лякатись і питати про все на світі. Коли нічне травневе небо розпорює блискавка і заходиться мокрим кашлем грім, біле світло повертає мені її дитячі фото.
Інша вона ривком тенісистки зіштовхнула планету. Біль, що додає мужності і сили, назавжди відбирає дитинство.
Більше земля не змусить гойдатися. Білий океан не топитиме, сонця не засліплять, ніч не схвилює. Понад сушею вона недосяжна, понад безоднями вільна.
Покликав би її. Якби знав.., як.
Наречені соціумом знають свої імена. Озираються на вібрації знайомих їм звуків. А ті, що ховаються під високими стелями Тригорових зелених лабіринтів, голови не повертають. Заручники власної унікальності, не пам’ятають ані іншого ігрового поля, ані власних імен. Не кожному випадає осяяна здогадом мить, щоб зупинитись і зміряти відстань до перегородки. Ті, що змогли, стали безіменними. Нехай землю успадковують смиренні – сміливці переступлять вогняне коло, щоб досягнути неба.
Руйнування ширм – добрий її дар. Не відає, куди мчить, і не знає інших горизонтів крайніше крайніх. Її зір приваблюють тіні невидимих ниток і лякливих силуетів, занедбані стежки, відлюдні майдани і сяйво парованих зірок.
Дотягнувся б до тої самої. Якби.. міг.
Що зорі уміють зваблювати, знають усі. Зваблені, ті, що кидають гральні кості, знають лиш пошепки: траєкторії визначені, швидкість зміряна, а місце падіння помічене старим білим хрестиком. Усі вірять, тому що страхаються не вірити. Не про неї це.
Я люблю її. Не тому, що знаю давно і впізнаю у пітьмі її кроки. Тому, що вона інша. Не схожа ні на мене, ані на свою земну матір, і завжди буде триматися осторонь. Якщо до цілісності склеїти усі шматки розбитого горнятка, може статись – один зостанеться зайвий. Цим уламком буде вона. Частиною від іншого і не цілого, не мого.
Я не знаю, як її називати, не знаю, чи загляну колись знов у ті піщані озера, чи обійму і скажу, що люблю і вірю в неї. Лишень відчуваю незриму її присутність у затяжних спалахах грози. Чую сміх, який обіцяє розлитися океаном, запах дорожнього пилу, прибитого першими краплями зливи і вивіряння довгого погляду – поруч із нею вона.. Спи Пустеле.. Онде кришаться твої береги.. Дитяча рука набирає гравію повні жмені.. Ану, як.. долетить.»
* * *
«Володарко, не маркуй світлом приречених на темну гру. Не сліпи тих, хто, живучи у пітьмі, не бачив ніколи тіней. Благослови оселю, ту що без вікон. Вона не видасть.
Рудокрилі пустельники, діти тихих літніх сутінків безшумно приходили зі світлої темряви, щоб позолотити вечірнім співом смугасту землю. Із тремтливими нотками в голосі скльовували із пісні слова й акорди. Несли їх Пустелі.. Те, що губилось дорогою, проростало голосом із трави і квітки, з іншого ткали свої епоси вершителі між людьми.
Уперше я почув її з дитячих вуст. Незнайомі слова покладені на старий мотив у виконанні володаря із сором’язливою усмішкою. Сукенка в горошок, рипуча гойдалка, білий кіт і нев’янучі квіти співали в один голос:
«Зимовий ранок не проспи. Відкинь липку утому – дивись за обрій, відчувай: повернемось додому. Зоря – зрадлива, що вгорі, лишень затиснута в руці навчить тебе простому…»
Той мотив і слова знав кожен жовторотий адеманин, але я їх тоді не розумів.
У дорозі з мелодією легшає чоловіча ноша, стає світлішим горизонт. Ніхто не шукає підтексту в словах. Їх автор, безликий і безіменний, давно розтанув у темних провулках старого Знайдення. Я так думав тоді.
Але іскра ще жевріла на зотлілих підмостках. Звірина заманила хлопця на хиткий мотузяний місток, латаний павутинням з історій. Щоб розум втратив опору, а серце приловчилося до бігового ритму. Вдивляючись у рятівну темряву, він побачив райдужний ореол обіцянки.
Видав погляд. Довгий, чіпкий, обрамлений попелястими віями і ламаною лінією вигорілих брів. Хижак був його двійником, а звірина його суть удаваною.
– Маю дещо передати… Відкрий для мене свою пам'ять – деякі слова повторюються. Щоб не забутись…
– Я.. лиш хочу вибирати сам, – несміле відлуння вдарилось об камінь. – Ти знаєш, ти можеш мені сказати все.
– Ні, – сивобровий повернувся спиною, щоб навпомацки знайти вій письмовий стіл. – Ми не будемо з тобою про це говорити. Я покликав тебе, як потім ти покличеш його. Лише єдиний раз. Лови! – оголилась до ліктя кістлява правиця, і холодний лоск металу навпіл розідрав завісу півтемряви. Гарячий дотик вогнем обпік долоню, а в голові спалахнула рухома картинка. Він упізнав її. Це була його обіцянка…
Він знав, що собі не брехатиме. Вірив йому, бо вірив собі. Більше було нікому. Петля більше його не лякала – рубець від олов’яної монети залишиться на згадку. А з ним іще дещо. Він ще не знає, як це – відчиняти найпотаємніші дверцята. Розумів єдине: його дорога вистелена камінням зради і скроплена чужою кров’ю. Його, неконтактного, не можливо упіймати на брехні. Його, без роду і племені, ніхто не запідозрить у причетності до справ Архітектора. Темних справ і кривавих. Заради того, щоб мотузка історії не обірвалася, щоб Знайдений світ приймав втрачених, а втрачені знаходили і поверталися додому.
Відтепер він рубатиме вузли і в’язатиме нові хитромудрі. Розуміючи причини усіх обривів, намагатиметься вдавати байдужість. Тут, на острівку пам’яті, він ще не самотній, а там, за межею невагомості думки, змагатиметься із тими, кому сам дозволить дихати і сумніватись.
Жаль було і буде цього сіроокого хлопчину. Його спадок – моя ноша, яку він мусить перейняти. І все це не заради геройських мотивів. Нас змусили повірити у власну унікальність, викрали, підмінили цінності, перейменували для ролі некласичної і для мети туманної. Я радий із того, що Рун не буде сповна самотнім. Він талановитіший за всіх своїх попередників і єдиний, хто зможе тераформувати Пустелю.
Про негероїв.. Вибір тої історії не впадає на сміливих, сильних чи розумних. Критерії відбору хранителів ті самі: захудалі дворняги, викинуті на узбіччя, яких травили і давили колесами, але вони доповзли до хідника. Не тому, що хотіли жити, просто пісня в крові так веліла.
Нехай скарби та зброя – незмінні об’єкти героїчних хронік, що пливуть до рук дужих та вправних сміливців, а приблуди і мрійники несуть у запиленій дорожній торбі крихкі знання та олов’яні відповіді. Перші візьмуть гору над життям, другі здатні вхопити за горло смерть. Кожен із них може стати героєм, якщо ітиме вузькою стежкою над велінням натовпу; чи антигероєм, якщо із цієї висоти кине камінь у пророка. Неважливо, любитимуть земні створіння своїх правителів чи боятимуться. Викарбують їхні імена чи затруть потім на каменях. Гучні імена та переможні вчинки врешті-решт зітліють. Океани висохнуть, а сонця згаснуть. Порятунок у пітьмі – одна лиш іскра.
Закони виживання у недосконалому світі породжують шаблони поведінки: якщо ти – світило, маєш бути єдиним, якщо – гора, тільки до найвищої рватимешся. Якщо вершитель – то приречений бути самотнім і безжалісним. Легенди скажуть: боги знищують суперників. Коли зійдеться клином світ Знайдення, щойно один дізнається про існування іншого, котресь із двох сонць згасне над горизонтом. Хтось видихне, втішившись прохолодою. Дивитись не жмурячись в небо – життєва потреба кожного птаха. Хтось змахне жалісну сльозу, спостерігаючи скорботний обрій, чи прокляне довгі ночі і бліді світанки. Байдужих серед вцілілих не залишиться. Це те, що буде…
Чужинець не збагне ні темної семантика старого тексту, ні дивного звичаю засмаглого народу із Медового Надмор’я – наспівувати немовлятам дикого змісту колискову. Ніхто не назве це варварством, бо нікому: приблуди – рідкість у цьому краї. Минули часи панування лиховісних гриханів. Відколи війни у Знайденні перестали горлати в сурми, світ врівноважився і більше не штормив. Дивлячись на високий кам’яний мур, ніхто більше не наважиться на подвиг. Це те, що було…
Літописні історії не дадуть забути часи страху і криваві спустошливі століття. Нащадки палених сонцями північних мореплавців зі шрамованими долонями слів на вітер не кидають: «Зоря, що світиться в тобі, запалить іскру в темноті – візьми її з собою..»
Зачувши їх, край битого шляху прокинеться зі сну чорноока макова квітка. Непоказна і яскрава водночас. Тендітна, із прихованим вмістом і силою сотень життів. Десь на далекій півночі трісне крижина, оголивши прихований від очей суходіл.. У гарячій пустелі вітер здмухне бархан над критим колодязем.. Заб’ється серце у дерева.. Пристарілий сивий ворон усміхнеться.. Зацвітуть голі скелясті береги.. Безрукий коханець обійме..
Вона – це спалах.. Якого, шукаючи, не знайдеш. Побачивши, не впізнаєш. Сліпа юність чи зряча старість.. Для декого і час – не союзник. Якщо за нею і озиратися, то в дитинство світу, якщо кудись і повертатися – не додому, а на голос.
Можливо, ідучи навпростець бездоріжжям, перестрибуючи через висохлі рівчаки, приземляючись на копиці зі скошеної кропиви, продираючись крізь колючі ожинники, приглядаючись, упізнаєш власні сліди, зрозумієш: вона стрибала з тобою поруч, співаючи. Сіяла позаду бите щастя, не оглядаючись на нього. Кружляла в осінніх листопадах, танула снігами на чорних зораних полях, поливала сльозами спалені прерії, дихала прохолодою у спекотних пустелях, сипала жаринки у скуті кригою серця.
Ту, що не відгукується на жодне ім’я, не вдасться приручити. Як чорно-біла картинка зі старого німого кіно, ковзне її тінь в сучасному мегаполісному натовпі, ніким не помічена, і розтане. Упізнавши її, не окликуй – безіменні не оглядаються. Вклонися самим поглядом і промовчи серцем. Вона відчує, якщо воно зупиниться, збившись з ритму, хоч виду не подасть. Змахне рудими горобиними крилами і знову зникне в пташиній галасливій банді. Ходу – на один квартал. Льоту – на секунди. Зауважиш сповільнений ритм міста, безвітряний день, і вдихнеш гіркуватий запах її близької присутності, відчуєш ворсинками шкіри наближення грозових спалахів у безхмарному іще небі; спинишся, щоб зазирнути у бездонно мудрі із золотавою поволокою очі, пірнеш в їх провалля, щоб захлиснутись, і стати назавжди тією маленькою піщинкою, яка ростиме і вибухатиме знову і знову. Зі знанням того, що не може бути іншої, ріднішої і більше, ніж справжньої. І, можливо, станеш сам таким – рудокрилим, безіменним, забутим, ні на кого не схожим. Із вибуховою здатністю думки руйнувати, щоб заново творити. Це те, що Є.
Правда… Без лушпиння.
Зі мною чи без мене, забута чи знайдена, тут чи по той бік, вона не перестане сяяти.»
Щелепи альфаяра
Не надто втішно прокидатись від поцілунків роси. Ночувати горілиць під відкритим небом Ева не звикла. Вологістю і прілим запахом пройнявся її дорожній вовняний хітон. Капризний шлунок вимагав сніданку, а голова волала про недосип. Верхні поверхи осіннього лісу перекликались пташиним галасом і хвилюванням. Вже перші промені білого сонця пробивались крізь рідке листя, злизуючи на своєму шляху дошкульну вологість. У світлі дня місцевість не навівала поганих сподівань. Навпаки, згори тішили око одноколійні сірі смуги поміж сухої трави, геометричні острівки прив’ялої зелені і щось віддалено схоже на штучну лісову посадку. Зі шпарин кори старого аскета вже продирались і розгортали свої прозорі крильця зелені красавки – вони відчували друге сонце.
Білогрива пішла. Так тривало від самого початку: сонце проганяло болокота, але дозволяло приходити Гелені, сурогату хижака, домашній копії дикої прирученої істоти. Це вона хрумтіла кістками бурого щезника під колючим ягідним кущем, чим видала себе.
– Смачного, кровожеро! – прокричала двонога, упавши просто з неба, і випустила з рук стебла волохатих ліан.
Кішка сполохано зашипіла повним ротом пір’їн. Ще б мить – кинулась, випустивши пазурі. Звісивши вуха, дико огризнулася, нахмурила чоло і злісно блиснула зеленими очима.
– Ну.. вибач, якщо скажу, що більше не буду – злукавлю, – Ева обережно торкнулась її перенісся. – Не сердься на дурне дівчисько. Напевно, цей приступ шалу від близького відчуття дому.. Там.. є ознаки цивілізації, біля підніжжя рудного хребта.
Люди часто бачать те, що просто хочуть бачити. Дівчина не могла знати, що видивлялася на давно покинуте поселення. Старою одноколійкою тепер користувалися альфаяри, підколінний річковий народ, який віднедавна взявся сушити весла і приручив вертиполе для суходільних мандрівок. Чіпкий погляд однієї із таких істот прямо зараз вивчав поведінку людини, вираховуючи нагоду підкрастися якомога ближче. Можливо, кішка його б відчула, якби вслухалася у голоси лісу, але її спинний мозок ще не оговтався після сказу підлітка.
– Ну ось, поглянь, – не втихала її запальна вдача. – Біла зірка злизала всю росу. Я не встигла зібрати і краплини. І дощу вже тиждень не було. Другий світанок вже незабаром, а ми тут прохолоджуємось, – звичним жестом, сповненим рішучості, Ева закинула плетений наплічник, нагнулась, щоб забрати на руки тварину. І.. скрикнула від сильного несподіваного поштовху. Ноги втратили опору і злетіли в повітря. Очей торкнувся гарячий чорний спалах. У спині і шиї почалась ланцюгова реакція зоретворення.
Удар від падіння відібрав у дівчини здатність розуміти події. Її волочило по гострому камінні і сухому листу, завдаючи нестерпного болю скроням і кінцівкам. Адеманка звивалася і несамовито кричала, обзиваючи безіменного нападника усіма відомими її віку словами. Нападник не зупинявся і не відповідав. Нарешті дівчина усвідомила справжній стан речей і припинила боротьбу.
Так, Гелена не пам’ятає себе при дні. Її заміщені інстинкти потрібні, щоб себе захищати. А вона, людина.., мусить. Зібравши розхитану мужність, адеманка збагнула, що пручання їй не допоможе – лиш додасть мук. Наважившись на відсіч, вона попустила праву руку, щоб дотягнутись до лівого нарукавного кріплення із ременей. Коротке лезо блиснуло і ковзнуло по чомусь сухому і колючому. Невдача. Друга спроба досягла цілі – власні коси. Подерта і подряпана, налякана до півсмерті, дівчина схопилась на ноги, але бігти у протилежний напрям їй завадило споглядання моторошної картини нападника.
Істота з виду химер – суцільне густе сплетіння чи то коренів, чи то щупальців не спинило бігу і продовжувало котитись, намотуючи на себе зрізану дівочу косу. Еві вже доводилось зустрічатися з альфаярами, зарослими відлюдниками-річковиками, але цього задираку, який забрався в середину вертиполя і керував ним із вправністю оператора, її око не розпізнало. Дівчина ще недостатньо оговталась після пережитого, щоб осмислити подію, але раділа із того, що істота не готувалася до повторного замаху.
Поверталося дихання, біль і тривога. Розумом вона відчувала наближення людських поселень, але чуйка била на сполох. У світлі сонць на цьому тракті їй раніше не стрічались химери із агресивною поведінкою. Створіння, що вчепилося їй у коси, породило в уяві безліч абсурдних теорій.
Щось змінилося у її світі із учорашнього дня.. Ева починала це розуміти, приглядаючись до кольорів і звуків.
Виглядаючи з-поміж сірих і бурих плям рухому білу, адеманка довго не наважувалася подати голос, тому тільки прислухалася. Увага переключилась на дрібні деталі: пташині голоси звучали якось фальшиво і непевно, поховались у щілинах кори цалики і семикрилки, стулили пелюстки горді монархи, лапаті колосянки втягнули вуса і вже не гойдались. Час ніби спинився і застиг у тривожному очікуванні. Не відаючи, що насправді відбувається, дівчина і сама впала у транс. Із заціпеніння її вивели нищівні хлисти негоди: мов ляпаси, краплі теплого дощу зненацька перетворився у навісну осінню зливу. Вона пропустила момент, коли синь світанків заволоклася сірою кіптявою, але ясно побачила зворотній процес.
Сіро-рожеві хмари розвіялись у неї над головою. Злива залишила на ґрунті живу доріжку – одноколійка стала руслом бурого струмка.
Усе поверталося на свого життя і справ: рідколісся знову наповнилося живою метушнею. Треба було шукати сліди боягузки. Шукала на стовбурах, а знайшла.. брудну і мокру в іглярковій норі поміж зітлілих коренів, звідкіля вона вилізла на голос. Обоє вигляд мали жалюгідний.
– Землерийкою треба народитись, – рука нервово визбирувала колючки із шерсті. – Навіщо котам пазури? Невже.. тепер звірячі лази більш безпечніші, ніж дерева?
В умовах дня свідомість Білогривої спала. Гел не могла ні чути, ні співпереживати, ані огризатися.
Адеманка прагнула чим швидше повернутися до рудного хребта на свій маршрут, але перед тим вона має зібрати з листків і квіткових чаш дощової води. На скелях димляться курильні, і там буде гаряче, отже і висохнуть обоє там. Узявши болокота на руки, не пішла – побігла, майже не відчуваючи, як впиваються у її плече гострі пазурі.
Хроніки Лагоса
Не шукайте його у товщах історичного пилу. Він не в скелях і не в морі, ані в крані з водою.. В овалах нічних світил змигне тінь драконячих крил і розтане. У крихтах зірок – попіл від історій Знайдення. Нехай чужинці захмелено розповідають небилиці про коливання адеманських пагорбів. Не вірте плодам змученої уяви. У Пустелі власний задум..
Цей град запетльований на повторення власних перемог і поразок. Є таке темне минуле, якого краще не пам’ятати. Піщані бурі хоронять світи. Щоб колись здмухнути ті бархани і виказати очам таємницю часу.
«Уперше пробігаючи очима списаний акуратним почерком клаптик пожовклого паперу, я мимоволі посміхався. Вимучений пафос.. Хто сіє пусте зерно і родить такі химерні тексти, щоб діти їх переписували?
Моя іронія виростала корінням із невігластва: тоді я не знав, що написане було не дитям, та й не для людини. Що то був не папір, підозра навіть не закралась..
Я так і не докопався до тої суті, бо особливо не мучився дедуктивним синдромом настирливих шукачів. Нехай буде, як є. Зім’ятий аркуш залишився лежати на підвіконні. Поруч примостилася репана попільничка-цукерниця із горсткою спалених ущент сірників, а я переключив увагу.. Ні, просто вимкнув. Слово з тексту лиш застряло в голові. Щось знайоме.., як холодне гірке паливо для протравленого нутра.
Так, раніше я уявляв теє людським іменем і причиною свого ув’язнення у круглому кабінеті. Кімнаті без дверей. Ще були вікна, або ж замасковані під них монітори, броньовані чимось таким пластичним, як мильна бульбашка, але міцнішим за всякий кевлар. Я випробував на міцність усі крісла. Усі спроби вирватись безглузді. Я бився, та жодних збитків не доніс до рівня хаосу. Живі зі мною не спілкуються, тому нікому відповідати.
У 49 (тепер я не зовсім певен стосовно свого віку) багато чого встиг підібрати, досягти і… загубити у тому місці, де дорога роздвоюється. Ніколи не думав, що буду це комусь розповідати від самого початку. Спершу довго вагався, однак без вступу наступні, описані мною, події можуть видатись не зрозумілими, тому вирішив повернутись на перехрестя. Хтось інший на моєму місці так не вчинив би, бо розповідати про свої гріхи – честь сумнівна. Втішає мене думка, що нікому мене судити і нікому виправдати, бо Суду у цьому вимірі не має.
Літери кривляться, бо я всміхаюся. Я підозрюю, що ближче до кінця цього рукопису, мені знайдеться.. заміна.
Із недавнього часу багато що змінилося. З якого часу? Із того самого, коли я подумав, що поцілив на роздоріжжі.. крутиголовку. Не плямистого сірого птаха – п’ятирічну доньку. Той випадок, що зветься нещасним і звільняє тебе від суспільної відповідальності, а на ділі садовить у найглибшу яму. Із кістками..
Виповзти із неї самому несила, тому що борсатись на її дні легше, ніж обдирати кістяшками пальців навісні стіни. Мужність програла двобій із сумлінням, а я уперше відчув присутність невидимого лялькаря. Він усе спланував, зробивши кожен мій крок схожим на сіпання маріонетки у петлі. Змагатися із ним – що воювати із власним божевіллям. Я спав, їв, ходив на роботу – виконував прості і складні рухи по інерції, без осмислення, мов сновида. Я втратив цікавість до світу, та скоро світ став мене ігнорувати і згорнувся до розміру вузенького скляного горла. Все стало неважливим, непотрібним, незначним.
Я міг би сам поставити собі діагноз, якби залишався самим собою. Від колишнього мене нічого не зосталося – втративши майбутнє, я поволі прощався із тим, що мало стати минулим. Юлька пішла – зібрала малу свою валізу для відряджень, тихо прикрила двері, і більше ми не бачились. Героїня.. Стільки витерпіти безслізно і безслівно. Вона завжди була сильною. Настільки, що мала сили не звинувачувати мене навіть очима. Якби вона плакала, можливо, не жалівся би я. Але вона просто мовчала, так, ніби забула усі ті мови, якими вміла говорити.
Колись давно я теж умів говорити, що любив. Такі, як вона, – рідкісні «мерси» поміж людей. Я підозрював, що її бос нерівно дихає і щедро удобрює любовну ниву, але мені було байдуже. Нехай буде щаслива, бо я – живий портрет її втрати і свого злочину, зі мною вона вичахне і зів’яне.
Сам би я ніколи не зробив такого кроку – Солька, її іграшки і речі не відпускали. Біля дверей дитячої гравітація відбирала ходу і розтягувала фізичний час. У війні із власним розумом допомогла надійна отрута. Горло із чистою заспиртованою правдою говорило зі мною: «Спи, убивця!». Воно – мій порятунок і мій кат. Із ним я відпустив Юльку, але не себе… Із ним скорочувались сірі моменти пробудження і відступали осінні пташині спогади. Із ним я бачив єдину ціль – забутися.
Одного такого туманного зимового дня білозубі пацюки в ділових шкурках із людей заявились на моєму порозі із розповідями про принади реабілітаційного центру «Ліга відроджених». Для бою із ними мені забракло тверезих набоїв. Потім я прокинувся під дахом із холодної синяви над нестриженою головою. Без документів, ключів і «пального». Таким чином після кількох невдалих спроб потрапити у свою «буду», побитий мокрий «пес» знюхався зі зграєю собі подібних.
Не знав, що життя на зашкарублому дні старої каструлі суспільства може бути таким.. довгим. Найбільшу живучість демонстрували актори з фізичними вадами – жебраки професійного рівня у драматичному жанрі. Найменшу – наївні сіроштанці, яких гнало із дому банальне сімейне насильство. Особи, інфіковані слабоумством, та діти-втікачі виростали у підворіттях, як дощовики після зливи. Із тою з швидкістю і закопувались..
Третина народу вірила історіям про чорних ниркорвачів, менша винуватила провладних неожидів у тотальних змовах, але більшість відмовчувалась із розумним видом. Убогі лежні-вівці, гієни в рясі, старі вовки-падальщики ставали відполірованими гвинтиками бандитської машини. Будеш крутити педалі – ще поживеш. А ні – скотишся на узбіччя. Не принизливо, коли кидаються об’їдками замурзані роми, коли спиш із дворнягами, знаєш смак міської дичини і не цураєшся смороду сміттєвих баків.. Принизливо розплющувати очі.
Згадуючи це, як сон, що тривав чотири зими, сам собі не вірю. Так довго там не живуть. Вік гризуна в природі – неповний рік, але ж він плодючий, гад. Безпритульні такі ж плідні на всяку заразу. Благо, людські щуролови негласно воюють із тим нашестям, адже чесній братії потрібні чистенькі під’їзди і свіжі лавочки у скверах, щоб дурити самих себе.
І я теє чинив. Орденами розцяцькована шкура, а татуюванням – нутро.
Із чужого досвіду знаю, що повернення звідти нема – винятки ну дуже поодинокі. Але в силу обставин мій темний тунель тріснув.
У Люськи-собачниці з’явився новий платоспроможний квартирант. Вічно твереза, але зі спухлою подобою лиця під свист ватаги п’яних бандерлогів виставила мене під зимовий дощ замерзати. Довелося шукати іншу нічліжку, і я почвалав до центру міста, осяяного святковою ілюмінацією, як мотиль під гіпнозом. Відсутність снігу та морозу у грудні нікого не дивувала, але вітер у парі з дрібною мжичкою лютішав, тому я квапився, як міг. Сповільнив ходу, примітивши біля гамірної забігайлівки піраміду з ніг та коробок. Брати слід мене навчила скрута. «Повелителька» кухні жбурнула свою ношу біля переповнених контейнерів і попливла до задніх дверей нічного «звіринця».
На тому «святі» життя бути самотнім – рідкісна удача. Мені вона оскалилась. Ще одна баба із довгими пасмами рідкого перекисного волосся – лихий знак. На очі сповзала червона в’язана шапка із товстим відворотом. Широке розпашіле лице, розмазана помадна фарба та блідий відьмачий ніс, в’язка ключів, затиснутих між червоних сосисок-пальців – типовий набір інструментів для знущань над дворнягами. Я роздивився її риси у світлі під’їздного ліхтаря, самого ж ховала тінь. Сходилось на те, що чужа присутність її мало обходила, або я надто добре маскувався. Спостерігаючи її незв’язне бурмотіння та жваву мову тіла, навіть не сумнівався, що вона несповна розуму. Тільки б не вчепилася мені в горлянку нестриженими кігтями, промайнуло в голові. Достатньо з мене на сьогодні шалених баб, а до «палацу князя» (так місцеві називали покинутий діряву халупу у парковій зоні) чотири вулиці пиляти.
Але Червона Шапка уже приміряла шати безумства. Королівським жестом стягла із себе перистий хомут, довго по ньому топталася, плювалась, по тому завмерла, до чогось прислухаючись. Десь хвилину я не дихав, здавлюючи кашель. Ритуал швидко закінчився: божевільна метнулась на дорогу, що піднімалась вулицею круто догори і помчала, немов за нею гнались дикі вовки.
Навіть у своєму колишньому кишеньковому житті я не виділявся показною хоробрістю. Існування за межею загартувало моє терпіння до бруду зовнішнього і внутрішнього, але не додало сміливості ні тверезій, ні п’яній голові. Коли я, мов тремтяче щеня, спостерігав божевільний фарс на асфальтних підмостках помийного театру, єдина думка, що прорізувала свідомість, підганяла мене до втечі. Втеча, а не бійка, вирішувала більшість моїх проблем. Ймовірно, утікачі – найщасливіші люди, доки можуть відчувати себе переможцями у перегонах. Упіймані – вже в’язні.
Як завжди, витримав недовгу паузу. Навісна баба могла повернутись, але сталося інше: ніч заскрипіла звуками автомобільних гальм. Хтось скрикнув, хтось упав. У синьому світлі вузькооких фар я спостерігав, як починає припускати у швидкості і силі зимовий дощ, бачив жіночий силует, розіп’ятий на бруківці і шапку, бачив спалах прикритої запальнички у чоловічих руках і невдалі спроби кілька разів прикурити. Глухий звук зачинених дверцят, моторне ревіння і котячий вереск..
Жителі сусідніх будинків? Випадкові перехожі і запізнілі коханці – де ви усі? Я дивився на дорогу, мене не бачили. Заросле щетиною обличчя, мокре від дощу, було мені маскою. Потім був короткий спалах. У голові, зі споду спогадів. Кудись усе попливло, закружляло у мокрому сплетінні світла і тіні, реального і минулого, і знову, мов з-за хмар, виринув далекий образ, який я давно колись прогнав від себе…
Холод і сирість – союзники нічних рвачів, які під виглядом карет із хрестиками вивозять і утилізують недолюдей, мов сміття. Навіть у думки пробрався зимовий вітер із дощем, а сирість проймала до самих кісток…
Ні тоді, ні зараз не можу зрозуміти мотивацію свого вчинку. Можливо, безумство перекисної відьми було заразним, або ж місяць тоді був уповні… Зате пам’ять не затерла жодного епізоду:
– Ти не змерз, тат? – питав дитячий, але вихолощений голос, що винирнув із калюжі. – Хочеш, я позичу тобі свої рукавиці з ведмедиками?
– Не турбуйся, Солько, у мене теплий шалик, – як ні в чому, відповідав я і намотував відьмацький хомут на холодні загрубілі долоні.
– Це змія! Скинь її, скинь! Чуєш мене! – дитячий крик розчинився у шумі автомобільного двигуна, і загойдались електричні ліхтарі.
Я не послухався, вибіг із тіні і зупинився проти «звіра» без номерних знаків, уявляючи, як швидко і безжально змете мене або його..
Коли я розплющив очі, дива не сталося. Я багато разів шукав смерть у жіночому образі, а вона лиш реготала в лице. Може, не був переконливим? І знову отак – ніяк. Ось справжня вона піднімається повільно із незграбністю, властивою її віку. Живуче стерво і набридливе. Пливе, як качур, у моєму напрямку.. Треба було тікати. Потім з’явився він.. – щойно припаркувався на узбіччі. Не заглушивши мотору, вийшов із машини, щоб відчинити пасажирські дверцята. Здавалось, мене ігнорували. Начебто нічого не сталося, або увесь цей фарс мені п’яному наснився чи привидівся.
Князь зі своєю ватагою пережовують подібні фантазії сотні разів. Чимало реальних подій із репертуару рвачів щодня чи щоночі обростають кудлатими оздобами на відігріві у головного «інквізитора». У мою ніхто б не повірив. Просто висміяли б, а самого затаврували, як невиправного галюника.
Тоді мені дуже хотілося бути не єдиним глядачем цієї бездарної і безглуздої комедійної п’єси, щоб довіряти своїм відчуттям, щоб вірити самому собі. Однак моїм спільником і свідком, і другом, і ворогом залишався тільки дощ, який намірився вигнати мене із власної одежі.
Червона Шапка теж не вшанувала мене увагою. Вигляд мала зім’ятий. Вона мовчки підійшла до розмальованого світлом салону, подарувала водію кислу усмішку, лукаво підморгнула. Або ж це сіпнулась її перекошена ліва щока. Високий чоловік у темному костюмі галантним рухом тихенько причинив дверцята і, покосившись у мій бік, вимовив вбивчу фразу:
– За вами черга, пане професоре, – опісля короткої паузи додав, – Адеман.. не чекатиме вічність.
Його слова змусили мене озирнутись: ми були самі. У пам’ять врізались не слова, а вібрації голосу, хриплого із дротяним пилянням. Тоді я не замислювався над змістом його слів, просто слухав голос і залипав на нього. Деякі слова живуть окремо від їх репродукторів. Ось про що я подумав. Але на заднє сидіння штовхнула сильніша думка: про можливість зігрітися, про теплу суху ночівлю. Дурень! Чому я не тікав?! Голос взяв мене у полон і зв’язав.. волю.
Коли дверцята захлопнулись і.. заблокувались, я вимучив дурнувату усмішку. Версії різні.. виринули. Кров пульсувала у скронях, страх – у шлунку, а пальці раділи теплу. Затаєно з-під лоба я вивчав своїх нових супутників, втішаючись тим, що органи хронічних алкоманів не вельми цінні.
Фарсова реальність перевершила усі сподівання: незнайомці виказали виняткову люб’язність: не морщили носів, не лаялись, не глумились і не моралізували. Вкутали теплою ковдрою, відкоркували пляшку хенессі. Померти із відчуттям відміряного п’яного щастя – рай для сизоносого. Ні напрям, ні мета не хвилювали. У тумані золотої ейфорії салонна парочка замінила родину, і я не пручався. Коли ще й сон погладив і обійняв.. Пам’ятаю лиш, що плакав.
Оце і все… Тепер я в’язень у силіконовій кімнаті зі стертими кутами. Споглядання картинних дверей без виходу доводить до сказу. Я перепробував майже все – вибратися назовні нереально. Більшого я не знаю: чому я тут, кому я здався, чи вийду колись і чому там, з іншого боку світу, ніколи не йде дощ? Я намагався лічити дні, але всі зроблені мною зарубки щезають, як і спроби прокопати лаз. Стіни, стеля, підлога – самолікуються. На вікні немає решіток, а скло – райдужна мильна бульбашка з немислимою щільністю. Не пробитись…
У перший день ізоляції мені здавалось, що я помер, і відбуваю покарання у чистилищі. Гадав, ще трохи і божевілля стане єдиною реальністю, глузд помахає ручкою і вороття назад не буде. Лиш чорти не забігали.
Усі мої прогнози не знаходили підтвердження: ніхто не влаштовував мені ігор з розумом, не дубасив по спині і не змушував пити пігулки. Хтось готував непідгорілі сніданки, приносив свіжу білизну у щільних пакунках, одяг, навіть витирав пил. Ніяк, виправний заклад санаторного типу.
Одного пізнього ранку я помітив перші зміни – за мальованими дверима відчинилася кімната. Іnferno-читальня із рукописними книгами на мові незнайомій. Літери-закарлючки спершу глузували з мене – стрибали і кривлялися. Після кількох струсів вгамувались – вишикувались зразковим строєм, і я почав розуміти написане. Читання врятувало від сказу. Знайомих імен, назв, історій навіть між рядками не бачив. Це були дивного змісту містичні трактати та ще історичні хроніки невідомих мені подій і держав. Серед цього старого мотлоху потрапив на очі звідкілясь вирваний і пожмаканий аркуш. Згадка про Адеман – у лукавого нема почуття гумору.
Створити ілюзію і поселити мене в неї – справа клопітка. Я вірив в існування інквізитора, але не вірив у себе. Можливо, підсвідомо надіявся, що зможу одного разу знайти вихід, якого поки не бачу. Або ж хтось у сяйві і з крилами зайде і скаже, що прогрес – на лиці, і мені можна повернутись. Але.. куди? На вулицю? Там, звідки я прийшов, у мене нікого не залишилося. Яку іще пігулку винайдуть невідомі за перегородкою?
Зміни бентежили: спрага і тривога повертались. Годинами я просиджував біля вікна з надією зустріти там людське обличчя чи силует. Однак навіть мухи не побачив. Дні за днями я спостерігав, як починається і закінчується день, як заходить дивне подвоєне сонце, зафарбовуючи небо у багряні кольори, як рухаються хмари, як тремтить на гілках дерев вічнозелене листя, як хвилями в траві накочується вітер. І ніколи не лив дощ, а незмінне літо палило, та не висушувало зелених барв землі.
Скоро я знову взявся до протестів. Щоб впевнитись у тому, що я ще живий, намагався спалити собі долоні. Жартівники залишили мені вогонь, який.. не пече, і воду, яка тече, але не наповнюється. Кожного разу, як запалював сірку, уявляв, як спалахне яскравим полум’ям моє замкнене безумство. І воно згорало блакитно-рожевим світлом, а пам’ять так прагнула звичного – жовтогарячого. Ця звичка закріпилася – спостерігати, як спалахує і гасне іскра надії. Безболісно. Якщо вода у склянці і навівала спогади про колишнє життя, то воно здавалось чужим. Тут, у своїй в’язниці, я позбувся колишніх бажань, мрій, тривог, нічних жахів і денних клопотів. Я почувався дивно. Немов і не я це, а якась додаткова запчастина від мене.
Здавалось, вічність живе поруч зі мною, і я застряг поруч із нею, не старіючи у своїх власних петлях. Якщо мені належить провести у полоні решту життя, то нехай мій час витікає у пошуках відповідей між рядками чужих слів. Гортаючи старі рукописи, що розсипалися іноді просто між пальцями, я натрапив на те, що так довго шукав: згадка про Адеман у «Невидимих серед очевидних» без помітки про автора.
«Розум не може осягнути факт існування мегатонних споруд, які ніхто не будував. У Знайденні такі виросли на адеманських пагорбах. Час їх вийде, як засурмлять вітри і здіймуться хвилі над Медовим Надмор’ям. Що зорі насправді згасли – очі людські того не бачать. Вежі враз зникнуть, а люди житимуть протяжну вічність у Пустелі.
Бозна куди може відкинути коливальна сила гордонітних пластів. Їх пороскидало Знайденням у місцях тонких і незахищених. Найбільше їх у шахтах під Адеманом.
Дивлячись, як гаснуть сонячні диски, не думай, що у тих кам’яних ущелинах закінчується світ. Плаский горизонт не обривається прірвою. Біля підніжжя високої скелі розбиваються хвилі Медового моря – смарагдового із золотистим відблиском, якого ні човном не перепливти, ні грозольотом не перелетіти – потопить дзеркальна зона. Якщо ти був на пагорбі і бачив у небі непташину зграю, що прямує до острівної імперії, ти попав.., брате.
Адеман – град без коренів. Усі споруди – житлові і фортечні, збудовані на фундаменті із повзкого гордоніту, мінералу, який мав бути джерелом фізичної стабільності.
Владу у місті ділять люди і світлокрилі. Небодержці поселились тут давно, але не раніше за людей. Вони – привілейована раса, яка тримається визначеної дистанції. Приземлені побічно уникають спілкування із світлокрилими, істотами, що ведуть свій рід від диких гриханів.
Огрумові сади – ще одна цінність гордонітного краю.. Людям не смакують огруми через неприємний терпкуватий присмак цих плодів, але в нектарі гіркота осідає на дно. Стиглі грона місцеві фермери висипають у глибокі колодязі. Те, що відбувається на дні, – магія, якої ніхто не розуміє. Із наближенням вечірніх прохолодних вітрів шостої ночі над відчиненими люками туманом підіймається м’яке рожеве сяйво. До першого світанку вологе світло тліє і піниться, а потім пірнає на дно.
Світлокрилі злітаються сюди зграями, доки нектар підходить до краю колодязів. Вигинаючи довгі шиї, припадають до джерел із заплющеними очима. Хто з людей наважиться ковтнути хоч краплю, розумітиме їх мову..»
Оповідь не закінчувалась – обривалась. Та рука, що писала, робила це впевнено і не для себе. Усі історії приходять, щоб у них вірили.
Очевидно існує хтось, кого поєднує зі мною одна і та ж вулиця. Куди ж ти мене заведеш.. До якої межі.. Де ти, жива людино, яка розкопала цей архівний мотлох?
Рибою об лід билося зусилля віднайти у тексті хоча б крихітний натяк на те, що зараз відбувається. Результат нульовий. Жодних відповідей чи підказок. Прогнозування відсотків на позитивне вирішення моєї проблеми взагалі недоречне. Ситуація безнадійна, пане професоре.
У світі стін десь мало існувати сонце. Джерело, яке не дозволяє збожеволіти і здичавіти.
«Почати» – жирна назва книги із незайманими сторінками. Я знайшов її між запилених хронік на верхній полиці майже під стелею читальні. Наступного дня на обідньому столі з’явилась.. авторучка. Я довго реготав. Я.. розучився писати.
Наповнена прозорими бульбашками, вона залишала чорнильні сліди. Ось чого тобі від мене треба, дідько.. Давай познайомимось.. Я.., хто тепер я?
Він не йшов на контакт: словесні ридання, прокльони, подяки і різного роду прохання зникали безслідно разом з брудним посудом. Ігнор тривав якийсь час.. Перша записка складалася всього лиш з одного речення: «Пиши – будеш вільний».
Щоб звільнитися, я був готовий на все. Та не розумів, про що писати. Знову прийшла коротка відповідь: «Твоєї пам’яті час не краде»
Наглядач чекав від мене сповіді. Спогади.. У мене не залишилось більшого.
Я склеїв їх із уривків нікчемних просвітлень. Я нічого не додав і не придумав. Мені більше нічого додати. Відпусти, як обіцяв.»
Лихий вісник
Рідколісся змінилось неприглядним скельним краєм. На зміну прохолодним тіням прийшов сланцевий пил і кам’яне бездоріжжя..
По обіді гладкі камінні брили сильно нагрівалися. У ландшафт не вписувалися новонасаджені між більшими плитами лунки-курильні і глинисті калюжі, що ось-ось готувалися закипіти. Життя лиш недавно утекло із цієї кам’яної сковорідки, залишивши по собі скаліченої форми повзучі стебла, трухляві обрубки коренів та згустки сірого попелу. Де-не-де визирали скелетні решки гірських хижаків і сліди моноколіс.
Гірська тропа вивела дівчину на пологе плато. Тиха безодня унизу озивалася відлунням каменепаду, але жодна пташина душа не подала ознак присутності. Здавалось, навіть вітер оминав це спустошене місце під небом Знайдення.
Канатна дорога, якою ще торік вона збігала до платформи рудокопів, як виявилось, зовсім зітліла. Схоже, копальню теж закрили, бо іншого шляху для переправи гірських кристалів просто не існувало. Довелось будити Гелену. Її видющий приятель прокинеться лиш в сутінках. Інстинкт напівкровки ще не видавав збоїв у сумнівних ситуаціях денної частини доби. Болокіт видряпав заховану під дрібними уламками більшу плиту. За нею ховався короткий видовбаний у скелі лаз, що вивів парочку на протилежний пологий схил штучного походження.
Сонця в парі немилосердно палили. Гелена ступала вальяжно і опасливо.
Дощова вода вибрала свої резерви, привал не передбачався.
Дівчина сподівалась уникнути зустрічі з місцевими рудокопами, людьми понурими і потайними. Колишні в’язні, затавровані суспільством, збудували тут гірське селище і добували у підземних надрах іллейні скарби. Енергія цих кристалі пульсувала стійким холодним світло, яке не завдає дітям опіків і дахів не спалює. Блакитні сльози ростуть у найтемніших підтоплених печерах, і дістатися до них можуть лиш затяті мисливці за коштовностями.
Лиха слава не робила честі колишнім злочинцям. Але Евена відчула безпеку цих місць, як людський вакуум. Рудокопи теж.. пішли.
Силует шпилястої вершини Сліпої гори майже пробивався крізь курильну завісу. На тих гладких скельних навісах віддавна були посадкові платформи для світлокрилих.
Спускаючись, Евена намагалася рідше дихати, але новий стрімкий підйом збивав ритм. Димова завіса густішала, і щоразу більше незримих голок боляче врізалося в легені. Гаряча задуха зовсім не турбувала чотирилапу, бо вона зупинялась лише, щоб озиратися. Силует Сліпня знайшовся на старому місці.
При основі шпилю під присадженими навісами димові стовпи закручувалися і обтікали гору молочним потоком. Увагу медоокої привернула темна глиба. Розмазавши по лиці і шиї пил із потом, дівчина зосередила увагу.. на рухомій плямі. Спека прогнала не усіх.
Здаля він нагадувала світлокрила. Однак, чим ближче вона наближалася, тим більше закрадалася у душу підозра, що на картинці присутні незнайомі раніше деталі. Очі розпізнавали звичні привітні жести, але відлуння дротяного шелесту, немов морське шумовиння із рогатої спіральної мушлі, гасило попереднє враження.
Такого кута повороту голови у світлокрила Евена не бачила. Зовні схожий на жителя висотних карнизів, відрізнявся від своїх адеманських родичів темно-синім окрасом лускатої броні і гнучкішою, хоч і вкороченою шиєю. На долю секунди розгубившись, адеманка розправила плечі і видавила подобу усмішки:
– Вітаю тебе, легіонере! – вийшло не цілком переконливо.
Синьокрил витримував паузу, уважно розглядаючи запилене обличчя незнайомки. Він сумнівався недовго. Запорошений сірий хвіст здмухнув підозри. Але дівчині було незатишно під ковпаком його пронизливого темного погляду, тому вона починала дратуватися:
– Сама знаю, який у мене.., – і не договорила.
– Честь – служити адеманському Клевріону, – як у скельну породу встромили дюжину лез, заскрипів голос прибульця. – Бойове маскування дуже доречне. Сірість не видасть тебе землі, але маєш вгамувати свою рвучкість.
– Я.. чула про таких, як ти… Люди не вигадують, – не здавалась юна адеманка.
– Можеш звати мене.. Синім, – кліпнуло ліве око прибульця. – У всього, навіть дуже рідкісного, має бути якесь ім’я, цідити з нього воду.
– Вони прислали тебе.. не по воду… Щось трапилось? – на останніх словах Ева понизила недовірливо голос.
– Біда осідлала воду, – Синій здавалось зважував свої відповіді. – Ні Клевріону, ні Легіону.. Одним словом, нікому розпоряджатися на адеманському пагорбі. Усе сталось дуже швидко. І маєш рацію: там, унизу.. Я.., я не вмію дібрати вірних слів..
– Ти можеш казати правду, якщо знаєш її, – дівчину зараз важко було чимось налякати. Вона було втомлена, зла і голодна, тому егоїстично жадала почути усі відповіді, не злітаючи з місця.
– Учора вночі я говорив із нею.., ну, твоїм провідником. Перевізники не прилетять. Надто пізно.., стрімкі події.. Є таке застаріле слово.. – війна.. Ну знаєш, коли сусіди вдаються до більшого, ніж словесні перепалки. Не знаю, що воно насправді, але то.. почалося, – крилань говорив уривчасто пошепки, так ніби його думки перескакували через якісь події. – Твоя справа – довіряти мені, чи піти, але вітер від того не зміниться.
Евена не виглядала розгубленою. Більше втомленою. І незнайомцю не хапалася довіряти:
– Ти здивуєшся: вітер кориться, коли надто припече…
– Війною, що постала із крові, керувати важче. Історія моєї раси приховала деякі подробиці життя Танала. Тобі відомо про молодшого його сина? – Синій вперше заговорив на видиху.
– Замкові печери під Адеманом ще страхають дітей тими мутними фресками. Але ж війна між людьми і гриханами залишилася в минулому?
– Тоді тобі не треба розповідати про третього.., того, хто через неврожай огрумів був від народження, ну скажімо, трохи неповноцінним і обділений здатністю літати. У всьому винна засуха і.. Пустеля.
– Якщо існують тобі подібні, значить десь живуть і нащадки третього брата.
– Існували…
– Тобто? Вони що, вимерли?
– Те, чим вони стали.. Змінились.. Іншого слова я не знаю, але воно не пояснить тих процесів. На крайньому заході Білий океан закипає і піниться, а береги його гладко блищать, мов скло. Там гиблі місця – там ніщо б не вижило. А безкрилі змогли..
– Я бачила край тої зони.. Ніколи б не повірила, що між пилом і піною можна жити.
– Не життя, а виживання. Кажуть, саме скрута змушує активізувати приховані резерви організму. Щоб вижити, їм довелось забути своє походження і родові домовленості. Ймовірно, щоб змінитися, вони доклали максимум зусиль і мінімум часу. Безкрилі підняли отруйний сріблястий мул на гребінь хвиль, а мали його глядіти. Це значить, що зміни торкнулись не самої лишень зовнішності. Світлокрилі надто пізно усвідомили небезпеку, і все ж протрубили про загрозу долині. Сьогодні перед світанком першого сонця ніч над пагорбом адеманським взялася спалахами. Ніхто із вцілілих не знає, що сталося, але… Адеману – як нема.. Ні з неба, ані з землі.. ніхто його не бачить.
Евена перейняла естафету мовчання. Тільки свердлила медовим взором горизонт, вишукуючи підстави.
– Тобі нікуди повертатися, вибач.., – пробивався пташиний шелест крізь людське заперечення.
– Як? – голос відмовлявся слугувати, ніби його душили.
– Жоден із тих небагатьох, які були за межами силового накриттям, не розуміє. Місто на пагорбі.. просто зникло. Там.. тільки сірий порох. Ні каменю, ні кістки вцілілої. Великий цвинтар на березі солодкого моря..
– Сам віриш.. у те, що бачив? – ще переміг тон удаваної байдужості. Дівчина ледве могла змагатися із хвилею, яка її душила.
– Ілюзія це чи правда, хтось згодом розбереться, але тобі залишатися тут не можна. Я маю забрати вас подалі від зони прицілу, доки… доки ми будемо готові. Безкрилі не зупиняться. Вони замахнулися на острівну Імперію, і вони переслідуватимуть вцілілих.
– Вони знають про гордонітні схрони? – Ева не зустрічалися з третім братом, але їй була відома зустріч з іншим ворогом.
– Малоймовірно, але в силу обставин наш давній невмирущий «друг» захоче скористатись вигодою. Хто зна, що він замислить: об’єднатись із ними заодно, щоб прискорити розорення Долини Гнізд, чи стояти осторонь і вичікувати вдалого моменту. І все ж у Тригора репутація деспота, але не дурня. Ділитись знаннями про гордонітні лази із будь-ким він не стане.
– Доки на ваги не покладуть щось цінніше.. Нам треба знайти Лагоса. Хранитель знає більше, ніж увесь Клевріон поколінь.
– Це той бородань, що був тобі за батька? – синьокрил замислено сколював плиту масивними кігтями. – Він – знайдений чужинець, а стосовно Клевріону.., то вже.. нема його. Ти і ще Гор’ян.. не встигли.
– Ми.. затримались, бо заблукали.., – із жахом усвідомила усю правду та, що належала до дванадцятки.
– Не знаю, що сталося із тим малим – слідів його провідника сині не знайшли.
– І ти досі вагаєшся? Хранитель – наш останній шанс.
– У двоногих із Втраченого світу своєрідні уявлення про чесноти Клевріону. Я не довірив би йому і воду варити.
– Я не прошу довіряти йому! Мені… Вір мені, – виставлена вперед долоня із агорійською вишивкою принадила погляд Синьокрила, і він здався:
Читать бесплатно другие книги:
