Норма Сорокин Владимир
Аплікатор сильно надавив на нижню губу жінки і вона так потерла свій рот, наче зіскрібала висип. Старого шару наче й не було. Посередники Алли нічого незвичного не чули. Бізнес в Україні продовжував порушення, продавці не погрожували, склади не розграбовували і не палили, вікна нерухомості залишалися зачиненими. Розкриття Аніти не мало ніякого відношення до територіальних змагань, окрім того, що Алла впроваджувала свій логістичний ланцюг російського волосся. Ламберт ще пам’ятав, як дружина зігнала зі свого шляху декількох американців, які прагнули попасти на український ринок.
Алла поклала блиск і взялася за пилочку. Думка про війну кришила її гордість, наче тістечко безе об тарілку, і на мить у вікні з’явилася дівчина, яка була з уральським волосяним магнатом і яка поспішала. Змагання за владу на ринку волосся стало настільки сильним, що її чоловік отримав кулю в голову. Чоловік, який полював на Аллу, сам загинув, а його права рука втекла у Конго. Тепер Алла керувала своєю територією з Фінляндії за допомогою маленьких співучасників, але її залізна хватка все ж таки ослабла. Вона дивилася на малюків, які крутилися на дитячому майданчику.
– Українці могли бути лише приманкою, способом заманити Аніту до себе, – зауважив Альвар. – Ніхто не може протистояти такому волоссю.
Ламберт стиснув зуби. Квартири Марґіт, Норми та Аніти були просто гонитвою за химерами, і клан так і не отримав інформацію про постачальника волосся. В словах Ламберта відчувалося осудження, коли він сварив сина за безлад. Клан зробив помилку, забувши про додаткову обережність. Вони б мали відразу усвідомити, що у справі було щось неладне, бо так воно і було, якщо посередники Алли в Україні не знали, звідки було волосся, до чиєї території воно належало, від кого Аніта його отримувала. Вони захопилися українськими можливостями і дісталися ближче до крота.
– Хто б не дерибанив те волосся, може продовжувати бізнес разом з нами. Це дуже хороший товар, щоб продавати іншим, – сказав Ламберт.
– Звучить як війна, – відповів Альвар.
– Ми візьмемо лише те, що нам належить. Ми будемо відслідковувати всі зачіпки, поки не зловимо того, від кого це волосся приходить. Потім знайдемо шефа Аніти і роз’яснимо правила гри, – продовжував Ламберт.
– Це війна.
– Безсумнівно!
Кулак Ламберта бабахнув по столу. Супротивник був хитрий, як ніхто із його ворогів. Він зумів знайти крота із особистого минулого, того, кому в дитинстві той довіряв.
Салон пані Фолаке був зачинений, але гул швейних машин досягав порогу. Дівчата, які працювали у задній кімнаті, були ще на роботі і Маріон вже от-от мала отримати готове волосся. Було як завжди всіляке: зшите у стрічки, ущільнене, ламіноване, просте. Ніхто б і не помітив, що росіян також примішали. У цьому Фолаке була впевнена.
– Але все одно надчутливим клієнтам його давати не будемо, – запевнила Маріон.
Фолаке кивнула. Жорстке російське волосся піддалося різноманітним хімічним обробкам, тоді як українське лише помили та обробили антиалергенними засобами. Це стало хітом у Нігерії, бо такий засіб допомагає тим, у кого алергія на справжнє волосся. До того надчутливі люди користувалися синтетичним замінником, а тепер можуть мати справжнє.
– When will you get more?
– Soon, it’s just a delay.[3]
Маріон посміхнулася переконливою посмішкою і прилипла до стакану, який дала їй Фолаке. Проблему у логістиці, яка виникла після смерті Аніти, треба було виправити, поки жінка не запідозрила, що за все відповідала покійна. Маріон знову поглянула на телефон. Вона все продовжувала надзвонювати дівчині. Норма мала знати про знайомих своєї матері. Треба було з нею зв’язатися, хоча ніхто із членів клану не вірив, що Маріон це вдасться. На сімейних зборах її вже викреслили із обговорення, наче її зворотній відлік вже почався. Пусте місце….Вона була для клана вже просто пустим місцем.
Волосяні стрічки були вже майже готові. Маріон сиділа і чекала, дивлячись на вулицю. Стакан із манговим соком в її руці був доказом того, що їй не довіряли, вона це усвідомлювала. До речі, вона не сиділа би зараз в салоні Фолаке і її настигла би доля Аніти, бо її мали схопити в аеропорту Гельсінкі. Їй пощастило, що вони на всяк випадок завжди літали різними літаками. Її рейс прилетів на кілька годин раніше і за чашкою кави в «Старбаксі», очікуючи на подругу, вона помітила людей Ламберта. Спочатку вона засмутилася, потім намагалася додзвонитися Аніті, але та не відповідала. Коли двері відділення для отримування багажу відкрилися, Аніта влучила прямо до лап Ламберта, і його пальці до хрусту стиснули її зап’ястя. Пізніше Маріон виказала здивування, що Аніта прослідувала за нею до Банкоку, запевнивши, що думала, начебто та відпочивала з друзями десь у іншому місці. Клан повірив, бо вважав її дурепою.
Дзижчання зупинилося. Маріон отримала гарно упаковані стрічки волосся та готові смужки ламінованого.
Рух на вулиці вже зупинився, і лише десь далеко чувся гул відпочиваючих на терасі людей. Не було видно груп хлопців-іммігрантів або псів Ламберта. Маріон не прислухалася до порад Алли, вона не хотіла посилювати міри безпеки, бо так вона постійно відчувала б на собі батьків погляд. У той самий момент, як вона вирішила, щоб Аніта почала збирати докази проти клану для того, щоб його потім шантажувати, витиснути зі справ і контролювати його територію, її погляд був гостріший за звірячі ікла.
На верхньому куті монітору починалися бокові повідомлення про непрочитану пошту: всі за останній тиждень, всі від клієнтів. Почуття тиснули на груди. Норма відклала мамин ноутбук, бо знала, що весь завал сміття перукарні вивалиться перед нею, як тільки вона сяде за нього. Але все ж таки вона була задоволена, бо цей ящик залишився від мами і ніхто інший туди не залазив, бо тітка не знала маминого пароля «Елізабет Сіддал».
Норма увійшла на мамин електронний рахунок. Остання операція була покупкою у продуктовому магазині за день до поїздки до Тайланду. Орендна плата за травень була зроблена ще до подорожі, і на рахунку залишилося двісті п’ятдесят євро. Нормі ніщо не здалося дивним, єдине, що вона зрозуміла, що окрім плати за мамину весняну поїздку з нього вже місяцями не сплачувалися витрати кредитної картки і до поїздки мама не знімала великі суми грошей. Норма спробувала порахувати. Розходи на поїздку перевищували мамину зарплатню. Невже вона взяла позику, про яку не розповіла дочці? Дані банківського рахунку ні на що подібне не вказували.
Історія браузеру була почищена. Серед відправлених листів були лише повідомлення до Маріон, але вони були тільки про заброньований час та робочі зміни. Норма почала досліджувати фейсбук-сторінку перукарні, на якій мама була модератором під іменем Аніта Елізабет.
Акаунт був створений весною, і вона користувалася ним лише для роботи, а всі друзі, за включенням Маріон, були клієнтами. Норма запалила цигарку і міркувала. Ще за декілька годин до рейсу в Тайланд мама підтверджувала час для клієнток. Навіщо вона б це робила, коли планувала вкоротити собі життя?
Повідомлення про непрочитані листи дратували Норму і заважали її роздумам. Вона відключила Інтернет у комп’ютері та у своєму телефоні. Мама вже ніколи не буде онлайн, і за її рослинами вже не треба було доглядати, від цього залишилася лише записка-нагадування на екрані.
Норма поставила фіалку на прилавок і сказала, що вона не вміє доглядати за рослинами. Під її опікою вони просто помирають.
– Це квіти Аніти.
Флористка не чула про долю своєї постійної клієнтки. Їй було лише відомо, що хтось стрибнув під потяг, коли вона була в подорожі на південь, але не знала, що то була Аніта. Жінка присіла та зітхнула. Норма почекала, давши їй час усвідомити, що трапилося, а потім представила увесь вміст маминого балкону.
– Мамі було важливо посадити цей хвойний кущ на задньому дворі.
– Його ще можна пересаджувати, – відповіла флористка.
– Тоді посадіть його поки де-небудь.
Жінка уважно подивилася на рослини: вони були рідкісними для цих широт. Ставши старшою, мама захопилася догляданням внутрішнього дворику їхнього будинку і зробила його охайним. Кущ мигдалю був подарунком від вдячного клієнта незадовго до Тайланду. Норма вже збиралася йти, коли продавщиця дістала щось з-під прилавку.
– Аніта залишила тут свій запасний ключ.
Жінка дала Нормі товстий конверт. Він був запечатаний і зверху нічого не було написано.
– А мама так часто робила?
– Завжди, коли відправлялася у поїздки.
Норма не розуміла. Запасний ключ був у неї, а інший мама мала тримати на роботі.
Вона розірвала конверт. У середині ключа не було. Там була флешка та картка пам’яті.
На екрані мерехтіла відкрита валіза з накиданими до неї речами. Мама тримала камеру в руках і не могла встояти на місці, вона ходила навколо, всюди знімаючи різноманітну пилюку. Норма помітила пакет баранячого філе. Суміш спецій «Гарам масала», мигдаль. Остання спільна вечеря. Відео на картці пам’яті було зняте до того, як мама відправилася у подорож наступного дня. Екран почав дрижати і так сліпив, що очі почали боліти. Норма відвернулася та прочистила горло вином, проштовхнувши ком вниз. Вона шукала мамині послання в неправильних місцях, уявляла, що вона написала дочці, але справа у тому, що мама не була «писемною» людиною. Вона пояснювала речі, коли дзвонила, при зустрічі, у бесіді. Норма мала це збагнути раніше.
«Почавши все це минулого року, я не могла передбачити, до чого воно приведе. Тримаючи камеру в руках перший раз, я думала задокументувати речі, які твоя бабуся могла б пам’ятати. Заради тебе. Але вийшло інакше. Закінчилося тим, що я поїхала в розвідувальну подорож, події якої мали непередбачувані повороти. Сподіваюся, що зможу зібрати достатньо мужності, щоб все прояснити. Якщо у мене не вийде, то в Банкоку я дам тобі ці відеозаписи. Я безумовно дуже хвилююся. Я вже дуже близько і мій настрій, наче у переддень свята».
Мама була збуджена, і вона не залишала побажань усього найкращого Нормі, тому це не було її прощальним повідомленням, і Нормі ще не було так важливо переглянути це відео. Норма натиснула на паузу. Вона відрегулювала настройки екрана, зробивши його темніше, але достатньо світлим, щоб бачити картинку. В роті з’явився смак мигдалю, а в носі був запах смаженої баранини. Задушливе відчуття повернулося до горла і вино його не приховало. Розчісування волосся не покращило самопочуття. Вона глянула на іконку корзини. З відеозаписів може вийти щось, чого вона не хотіла б знати, але, заглушивши неприємне передчуття, вона секунду покрутила в пальцях знайдену в конверті картку пам’яті, на яку мама зробила резервні копії відео, та перейшла на першу. Це був файл, на якому був записаний травень 2012 року. Тільки зараз вона помітила, наскільки мама постарішала за рік. З’явилися нові борозни, очі стали більш впалими, чому не завадили ані зроблене Маріон нарощування вій, ані гелеві нігті, ані зроблена тією ж Маріон зачіска. Вона знову подивилася на список відеозаписів. Кожний файл мав назву: «Нормі». Переглядання їх викликало десятки почуттів.
«Три»
Коли я зустріла Ламберта вперше за багато років, перед очима пролетіли всі спогади. У його погляді я побачила таку саму реакцію. Але ми поводилися, наче всього цього не було, наче у нас не було ані спільного минулого, ані несправедливості щодо Хелени, ані вдачі Маріон. Так було легше для нас обох. А також для Маріон, яка в напруженні чекала на нашу зустріч. Ева порадила мені зберігати спокій, і будь що буде. Ніхто нічого не запідозрив.
Бабусі не стає краще, прогнози невтішні. Її голова працює лише в моменти просвітлення, і тому я маю говорити з нею про Еву, бо відкладати справу вже нікуди. Перша спроба викликала спалах гніву, а наступна – гнівні сльози. Бабуся твердить, що не знає ніякої Еви, або плутає її з однойменною сусідкою, та приймається мене вичитувати за брови чи зачіску. Медсестра вже попередила, що мої візити призводять до надмірних хвилювань. Але я не здаюся.
Сьогодні спробувала, чи не допоможе світлина. Підійшла до бабусиної тумбочки і взяла сімейну Біблію. У ній знайшла фото і ткнула ним прямо в обличчя, щоб вона зрозуміла, що я мала на увазі цю жінку. Бабуся підскочила і намагалася вихопити його у мене. Я не віддала. Після цього вона почала терти свої скроні, забула, де ми знаходилися і знову повернулася у дитинство, попросивши зачесати її якнайкраще, щоб мати не сварила.
Це фото було в Біблії скільки я себе пам’ятаю. Маленькою я часто дивилася на цю загадку. Одного разу мене впіймали на гарячому і добряче відшмагали так, що я всю ніч ховалася в сараї. Тоді я не знала, що за жінка була на фото. Але місце світлини у Біблії говорило про те, що вона була якоюсь особливою. Те саме доводила мамина реакція. Я більше не згадувала про жінку під дахом будинку родини Наакка.
Питати про неї у інших я також не наважувалася. Я поділилася цією тайною лише з Хеленою, і завжди, коли ніхто не бачив, я ходила роздивлятися чорно-білі фотолистівки, які залишилися ще з минулого століття. Завдяки надприродньо довгому волоссю жінка виглядала більше, як казкова істота, аніж реальна людина. Лише коли я навчилася читати, змогла розібрати, що було написано на листівках і зрозуміла, що вона доводиться нам якоюсь родичкою. Ніколи не чула, щоб хтось колись говорив про жінку на ім’я Ева Наакка.
Після твого народження я передивилася усі можливі ліки, які я могла вживати, та мій раціон під час вагітності. Я підозрювала, що подорожувала кудись, куди вагітній жінці не треба було б їхати, або сталося так, що сама того не знаючи, була десь у занадто забрудненому місці або помилково з’їла радіоактивні гриби, чи була у домогосподарствах, де використовували хімікати для боротьби із комахами. Було зовсім абсурдним, що у мене дочка, у якої волосся росло більш ніж на метр в день. Якось мені спала шалена думка, що питання було у скритій спадковій якості або у вразливості до своєрідного росту волосся, і світлина Еви Наакка наштовхувала саме на ці думки. Якщо її волосяний шквал на фото був справжнім, то вона була б таким самим виключенням, як і ти, і в цьому випадку твоя винятковість не була моєю провиною.
Я почала шукати щось подібне до тебе в книгах та на фотографіях, і завжди поверталася до Евиної світлини. Якби вона не була б обрамленою, то стосувалася б одержимості моєї мами волоссям. У дитинстві вона завивала мені коси так спішно, що аж очі розбігалися. Коси треба було розпускати у школі і Хелена повертала їх у попередній стан перед поверненням додому. Бабуся була проти відкритих кучерів, вважаючи їх знаком розпусних жінок. Їх треба було тримати у належному стані. Незвичайність Еви могла пояснити таке відношення, якщо бабуся, безсумнівно, про це знала. Я тому і боялася, що причиною могло бути щось інше.
Штамп на листівці свідчив про те, що вона була відправлена з Нью-Йорку, але дата була розмазана. На іншій стороні чоловік на ім’я Антеро розповідав, що у вікні компанії, яка займалася перуками, побачив дівчину із знайомою зовнішністю: «То точно була Ева Наакка на зображенні. Я залишився непоміченим, начищаючи до блиску свого черевика перед будівлею», – написав він.
Ми не знали Антеро, але декілька років потому раптово натрапили на його сліди. Його мама, Хелмі, дожила до дев’яноста років і за кавовим столиком ми розмірковували, чи живий ще сам Антеро, і чи він ще в Америці, бо на похоронах його не було. Тітки Хелени почали пригадувати пригоди із шюцкором[4] і те, як під натиском зверху голова цього руху Карл Еміль Берг застрелився. Комуністи слідкували за ситуацією і були в курсі всього. Хелмі не спала ночами, бо в Антеро була звичка вплутуватися в подібні справи.
Коли від нього прийшла листівка після самогубства Берга, камінь упав з грудей жінки. Листівка доводила, що її син був в Америці, а не вплутався у неприємності у Фінляндії. Говорячи про листівку, тітоньки Хелени нахилялися одна до одної і шепотілися, чи була це саме та листівка.
Вирізнити десятиліття було легко. Карл Еміль Берг застрелився в 1921 році. Того ж року Хелмі отримала від Антеро листівку. У той самий час або трохи раніше Ева мала бути зображена у Парижі, де була зроблена фотографія. Я це зрозуміла, розмовляючи з арт-дилером Йоханссоном.
Портрет моїх бабусі з дідусем під час прибирання впав на підлогу, і мене відправили полагодити рамку до майстерні торговця творами мистецтва Йоханссона, яка була поєднанням відділу із рамками та магазину старих товарів. Щоб зайняти себе поки він працював, я отримала ящик зі старими фотографіями. На зображенні з Евою мене спантеличило побачене там поєднання слів «PC Paris», і я помітила ті самі букви на багатьох фотографіях у коробці. Йоханссон пояснив, що це вказувало на одну й ту саму досить відому друкарню, де були зроблені ці картки. «Моделі, які попадали на їхні листівки, не були аби хто», – сказав Йоханссон, і почав показувати пейзажі та розроблені для жінок збірки. Я відразу подумала, що Ева скоріш за все виграла якийсь конкурс краси, щоб попасти на цю листівку. В купі були і побляклі картки, серед яких знову була одна з Евою. Йоханссон розповів, що в той час тонувати фотографії могли лише в Парижі та Бельгії. Потрапити на фотокартку в Америці було неможливо, бо у них були власні зірки кіно, яких також знімали у тому старому світі. «Ручна праця, усі. Розфарбовування було жіночою роботою і багато хто з них отруїлися, коли обмочували пензля в роті» – шепотів Йоханссон.
Встигли з Хеленою навигадувати Еві різноманітні пригоди. Ми були впевнені, що вона приймала участь у конкурсах краси, та намагалися зрозуміти, чи саме це здобуло її сумнівну репутацію у будинку Наакка. Як би там не було, а фактом було те, що вона відправилася у широкий світ і стала зіркою. Вона була тією людиною в нашому селі, з якої щось вийшло в житті. Наша Ева. У Паризькій студії. Це вплинуло на наше з Хеленою рішення: ми також звідси поїдемо. Ми не мали Евиної краси, але придумали б щось інше. Хелена мріяла про кар’єру співачки, а я просто хотіла побачити світ. На подорож до Америки або до Парижу у нас не було грошей, а от до Швеції можна було б добратися хоча б автостопом.
Утікши до Ґетеборгу і почавши працювати на заводі «Вольво», ми отримали запал на свої відміряні ритмом змін дні продовженням розгадування Евиної таємниці. У бібліотеці ми переглядали книги з картинками та фотографіями, а також поїхали якось до Стокгольму, щоб зустрітися з тамошнім вибором антикваріату. І в одному з таких магазинів ми знайшли! Ева точно була відомою. Одна з карток була відправлена з Опатії до Дінару, інша – із Брістона до Бостону. Перший штамп був 1922 року, а другий – 1924 року. Картинки були вельми показовими, хоча на них не було вказано ані назви студії, ані ім’я фотографа: на одній з них Евине волосся доходило аж до нижніх сходинок і його білизна протиставлялася чорній мандоліні на колінах.
На іншій фотографії вона гралася з маленькою собачкою, тримаючи у лівій руці гребінець, наче вона збиралася вичісувати своє волосся. Дзеркало овальної форми було розташовано таким чином, що її волосся можна було бачити і ззаду.
Я спитала у продавця серійні номери цих листівок, бо помітила, що такі часто зустрічаються на французьких картках. Такого не було лише на картинці «PC Paris», наче її тільки що зробили. Продавець розсміявся. Серійні номери не були прив’язані до конкретних місць, але значок більш відомого виробника піднімав ціну і це не означало, що картка справжня. Пояснення мене розчарувало. Можливо, Ева ніколи і не була в Парижі. Хелена не здавалася і спитала у продавця, чи немає у нього інших фотокарток з надзвичайно довговолосими моделями. Тоді він підморгнув та поставив перед нами коробку повну французьких листівок. Фавориткою чоловіка була фотографія Аделіти, яка сплела патронташ і своє волосся в одне. Ці слова були новими для нас, ці терміни Мексиканської революції, її символи. Ця картка була винятком, бо модель була блондинкою і обличчя було подряпане. Продавець бився об заклад, що жінка хотіла скрити свою особистість, бо фотографія була досить сміливою. Але волосся та поза не залишали сумнівів. Це була знайома нам Ева, а компоновка рук та форма були такими самими, як і у дівчини з мандоліною. І точнісінько така сама, як на фотографії з дому Наакка.
Я продовжила відшукувати фотографії Еви пізніше через Інтернет. Натрапила на кілька нових французьких, але не більше. Копіювання вже знайдених замість цього вистачило. Їх було зібрано, використано для коробки конфетті, баночок для парфумів, обкладинок для книг та реклами з одного десятиліття в інше.
Ім’я Еви Наакка ніде не згадувалося, хоча у світловолосої екзотичної жінки мала бути своя часточка, як у тривалої зірки «PC Paris», як у Місс Ферданде. Але такого точно не було. Щось або хтось цьому завадив.
Лише зі Швеції я наважилася подзвонити до нашої родини і спитати про церковні записи щодо Еви. Мама почула про мій дзвінок і дуже розсердилася. Коли після твого народження я разом з немовлям повернулася до будинку Наакка, то відчула її злобу у себе на потилиці. Завдяки всім своїм знанням сьогодні я розумію, ким була Ева: вона була першою дружиною мого дідуся Юхані Наакка, яка залишила свою дитину, чоловіка та село. Ева була справжньою матір’ю твоєї бабусі.
За даними церковних книг, Ева Куппаря та Юхані Наакка одружилися у 1917 році. У родині народилося дві дитини. Однією з них була моя мама, Еллі Наакка, другою – загиблий у зимовій війні мій дядько Ерік. Шлюб було анульовано в кінці 20-х років, бо Ева Наакка вже роками не жила зі своїм чоловіком, і її місце знаходження було невідомо. У рядку «місце проживання» олівцем було написано «Америка» і після цього знак питання.
Пізніше Юхані Наакка одружився на Анні Хейккінен і у них народилося двоє дітей. Я виросла з повною впевненістю, що Анна була моєю бабцею, і на сімейному портреті вона було разом із Юхані, саме на тому, який я заносила полагодити до лавки Йоханссона. Я дзвонила своїм ще живим тіткам, але ніхто з них не чув ані про Еву, ані про перший шлюб їхнього батька. Так вони стверджували. Це можна було зрозуміти. Збіднення будинку почалося з пияцтва Юхані, скритою причиною якого на основі нових даних було щось пов’язане з першим шлюбом.
Тепер я розумію, чому світлина Еви була схована у сімейній Біблії, але як вона туди потрапила я так і не дізналася. Проте, можу побитися об заклад, що бабуся вициганила її у Хельми. Або Хельма сама віддала їй, думаючи, що місце світлини у Евиної дочки.
Багаторічне оцінювання долі Еви змінилося в моїх очах. Ті, хто відправився до Америки, були біднішими, молодшими дітьми своїх родин, це були люди, у майбутньому яких не було особливого вибору. Ева ж була хазяйкою дому Наакка, який ще був великим та багатим. В юності я думала, що вона залишила родину через позашлюбне кохання. І це пояснило б мамину реакцію: Ева була грішною жінкою.
Після твого народження я вже менше розуміла рішення тієї жінки. Вона народила дві здорові дитини чистою вдачею, і наслідки від скандалу через звершений аморальний крок погано відбивалися на її дітях. Якщо її тайну не розкрили, чому б вона залишила своє зручне життя?
Я намагалася зрозуміти також те, чому вона стала моделлю для фотолистівок? Раніше і ти могла б дозволити собі жити незалежно, будучи Музою художників, бо фотографії або портрети не робили з таких моделей, яких впізнають. Стан листівок досить змінився. Їхнє колекціонування стало модним захопленням у суспільстві, якого стерегтися треба було навіть бідним, бо технічний прогрес значно підвищив вартість таких листівок.
Раптом моделі стали мішенню для поглядів усієї нації, і їхні жести та вирази обличчя імітували. Одна модель в інтерв’ю жалілася на те, що абсолютно незнайомі люди торкаються на вулиці до її голови. Ева розумно приховала своє волосся на еротичній фотографії, але я знала її обличчя і фотограф знав, хто вона. Чого вона хотіла досягти? Чого вона настільки жадала, що була готова піти на подібний ризик?
Після твого народження я ненавиділа Еву. Вона була героїнею мого дитинства, найгарнішою та найвідважнішою жінкою села, яка насправді ж була чимось іншим, і у мене з’явилося відчуття, наче вона мене зрадила. Я також зрозуміла мамин гнів щодо неї. Мама була дочкою горе-скандалу, її кинули і ніколи навіть не пояснили чому. Причиною моєї злості було інше: я народила тебе, не знаючи ні про які ризики і це було Евиною провиною. Було щирою випадковістю, що бабуся народила двох абсолютно здорових дітей. Я почала думати, чи має до цього відношення і невелика кількість дітей, яка прослідковується в нашому роді. Наскільки я знаю, у мами було кілька викиднів, так само, як і в Марґіт. Коли таке трапилося вперше, я горювала разом з сестрою. Коли вона почала очікувати на другу дитину, ти вже народилася, і я сподівалася, що вагітність перерветься десь посередині. Так і сталося. Коли вік взяв своє, вона плакала, що втратила свою можливість, а я відчувала лише полегшення, бо весь час боялася, що її спіткає таке саме, як і мене.
«Чотири»
Дуже довго я взагалі не хотіла думати про Еву. Потім я зрозуміла, що лише розказавши її історію, я зможу залишити тобі у спадок розповідь, яка буде твоєю власною, знайомою тобі. У тебе є право знати, якою може бути твоє, подібної до неї, життя. І у тебе є право чути всі застереження, які до цього додаються. Я не хочу повторювати помилки Еви.
На стінці передпокою у мами висіли Офелія та Режина Кордіум – її улюблені картини. Норма зняла їх зі стінки і перевірила їхній фон. Вона розділила скло та рамку. Нічого. Звичайно, бо мама не могла знати, що Норма забуде покласти її улюблені картини до труни. Їх вона точно хотіла би, якби розпланувала день похорону свідомо, хоча це і було б схоже на неї.
Мама завжди полювала на подібних до Норми жінок, і її дім був обклеєний фотокартками, а полички вже прогиналися від книжок, які розповідали про них. Вона хотіла запевнити часто сумну Норму у тому, що красою тих жінок захоплювалися і їх увіковічили. Квартира могла бути мавзолеєм для золотоволосих красунь минулого і це було б доказом того, що треба приховувати існування Еви. Пошук мами продовжувався і після того, як Норма вже стала зі своїм волоссям «на ти» і вже не погоджувалася сидіти на лавці маминої «початкової школи» поводження з волоссям. Замість цього мама прагнула вирішення, відповіді, яка допомогла б їй зрозуміти, у чому було питання. Тому вона не могла припинити гонитви, і своїм знанням поділилася з Нормою, хотіла та того чи ні. Чому мама не розповіла про Еву вживу? Чому лише через відеозапис? Чому вона не повісила Евині фотографії собі на стінку?
Думка про те, що в родині був хтось такий самий була революційною.
Норма кинула картини на підлогу і пройшла над ними. Скло тріснуло, шия клацнула і погане самопочуття через те, що вона забула покласти їх до труни, перейшло на волосся. Вона дістала ножиці з маминої полиці і підрізала волосся, намагаючись позбутися провини. Потім вона почала переглядати біографію Елізабет Сіддал та інших муз Розетті. Підрізання допомогло на деякий час, вона заспокоїлася. Жінка не змогла б знайти кращого місця, ніж ці книги та картини. Намальовані Офелія та Режіна Кордіум, Елізабет Сіддал – вони були маминими улюбленими музами, прерафаелітськими ангелами[5], обличчя та значні волосяні хмари, кожна з яких була на картці, плакаті, книзі, і тому її справжня загадка залишилася у надійному місці. Вона була такою самою, як і Норма.
Чоловік Елізабет, художник Данте Габліель Розетті, відкрив, що його жінка померла від передозування опіумом через шість років після її смерті. Розетті хотів отримати назад свою збірку віршів, яку він в пориві романтичного вдівця поховав разом з дружиною. Його кар’єра була тоді на спаді і поховані вірші були потрібні для того, щоб знову стати на ноги і засяяти своєю зіркою. Норма з легкістю знайшла саме цей момент з біографії Сіддал, бо на сторінці була маленька закладка. Там не було якогось повідомлення, картинки чи підкреслення. Таке саме було і в інших книгах Сіддал. Закладена сторінка і нічого більше.
Історія Елізабет позбавила Норму самокатування. Це допомогло їй зрозуміти, що нещасні випадки та самогубства не є лише заради того, щоб вони сталися, не є найбезнадійнішою точкою буття людини. Через це, коли Розетті відкрив труну, вона була заповнена мідними кучерями Елізабет.
На противагу поетичній збірці, вони за весь той час збереглися незіпсованими і заповнили всю труну. У випадку, якщо б Норма померла так, що її тіло зберіглося цілим і його б знайшли, з нею було б таке саме. За цим пішли б жахливі заголовки, папараці, які лізли б з усіх вікон, та лікарі, котрі вже типізували бородатих жінок, як наслідки гіпертрихозу або генетичних помилок. Цього вона не хотіла. Вона б не хотіла потрапити до лабораторії, де її розріжуть на частини. Тому у неї завжди з собою був маленький папірець, де зазначалося, що у випадку, якщо з нею щось трапиться, вона просила зв’язатися з Анітою Росс. Тому вона завжди підтримувала в квартирі порядок на випадок, якщо несподівано заявиться хазяїн будинку або поліція. У будинку мали ремонтувати вікна, але подібні речі не турбували Норму. У неї вдома не було видимих знаків проживання там дивної жінки, і більше не було волосяного пилу.
Читать бесплатно другие книги:
