Борислав смiється Франко Іван

— Так що ж дiяти, — не то сказав, не то зойкнув Бенедьо, — невже ж опустити зовсiм руки i здатися на їх ласку?

— Нi, i ще раз нi! — живо пiдхопив Андрусь. — Нi, побратими, наша вiйна з жидами iно що зачалася, але ще зовсiм не скiнчилася. Се досi — то був тiлько жарт, тепер нас чекає правдива, велика, гаряча битва!

В словах Андруся було тiлько сили, тiлько жару i завзяття, що всi мимоволi ззирнулися на нього.

— Так, тепер нам треба показати, що й жиди завчасно смiються з нас, що Борислав — то таки ми, робучi люди! Тепер ми побачили, що добрим способом з ними воювати годi, стрiбуємо ж не так!

— Ми й досi, Андрусю, не… не зовсiм добрим способом воювали. Вони вiдплатили нам тiлько зуб за зуб.

В тих болющих словах був такий острий, глибокий закид, що Сень Басараб, котрий, пикаючи люльку, сидiв на порозi, зiрвався на рiвнi ноги й поступив пару крокiв до Бенедя.

— Не випоминай, не випоминай минулого, Бенедю! — сказав вiн з притиском. — Адже сам ти знаєш, що без тих нечистих грошей i твоя чиста вiйна не була б могла зачатися.

— Я не випоминаю нiкому нiчого, — смирно вiдказав Бенедьо, — я знаю сам, що так мусило бути, що така в;ке наша нещаслива доля, що тiлько неправдою з неправди мусимо видобуватись, але, побратими мої, вiрте мому слову, — чим менше неправди буде на руках наших, тим певнiша буде наша дорога, тим борше поборемо ми своїх ворогiв!

— Ба, якби-то вороги также так само думали i также чесно з нами поступали, то тодi, певно, й ми мусили б їм дорiвняти, а то й випередити їх! — сказав Андрусь. — Але тепер, коли правда зв'язана, а неправда має нiж у руках, то я боюсь, що, заким правда по правдi розв'яжеся, неправда й зовсiм зарiже її. Але не о тiм ми мали нинi говорити, браття, а о тiм, що нам тепер робити? Я гадаю, що нам тiлько одна дорога осталася, — але поки скажу своє слово, хто знає, може, з вас котрий вигадає що iншого, кращого… делiкатнiшого, — бо моє слово страшне буде, браття! Тож, прошу вас, хто має що сказати, най каже. Ти, Бенедю?..

— Я нiчого не скажу. Я не знаю, що нам тепер робити! Хiба зачинати наново утрачене.

— Еге-ге, далека дорога, та й то мости позриванi. Нi, вже що iншого придумай!

Бенедьо мовчав. Що вiн мiг тепер придумати?

— А ви, друзi, знаєте який спосiб? — спитав Андрусь. — Говорiть!

Нiхто не говорив. Усi сидiли з понуреними додолу головами, всi чули, що наближається щось страшне, якесь велике знищення, але чули заразом, що вони не в силi його вiдвернути.

— Ну, коли нiхто не говорите, то я буду говорити. Одна нам тепер дорога осталася — пiдпалити се прокляте гнiздо на всi штири роги. Се моє слово.

Бенедьо здригнувся.

— Не бiйтеся, невиннi не потерплять попри винних. Усi вони виннi.

Мовчанка стояла в хатi. Нiхто не перечив Андрусевi, але й притакувати йому якось нiхто не важився.

— Ну, чого ж ви сидите, мов порiзанi? Невже ж ви такi вояки, що вiйни боїтеся? Згадайте лишень, в яшй думцi поприступали всi ви до побратимства. Адже ж у нас ще є карбованi палицi, — i нема ту й одного жида в Бориславi, на котроге би у нас карбiв не було. Ви генто допоминалися мене о обрахунок. Нинi день обрахунку, тiлько що до давнiх карбiв прийшов ще оден новий, найбiльший: що вони ошукали й обiкрали цiлу робiтницьку громаду, що воии показали тим способом виразно, що хотять нас повiк-вiку держати в безвихiднiй неволi. Чи треба ж вам ще чого бiльше? Я думаю, що сей оден карб стачить за всi!

— Але що ж се буде за обрахунок: запалите кiлька хат, кiлька магазинiв — i або вас полапають i посадять до кримiналу, а як нi, то жиди знов скажуть: трафунок!

— О нi, не так воно буде. Коли приступати до такої вiйни, то вже з цiлою громадою, — сказав спокiйно Андрусь.

— А хiба ж се можна? Нехай оден найдеся серед громади, що вас видасть, — i всi ви пропадете.

— I так не буде. Кождий з нас, хто пристане на те дiло i обiцяє руку до него приложити, добере собi десять, двадцять таких, котрим може завiрити, i, не кажучи їм нiчого, скаже їм в означенiм часi зiбратися на означенiм мiсцi. Тодi дасть знак. А коли б що видалося, то я беру все на себе.

— Але ж робiтники тепер лютi, роздратованi на жидiв, готово статися ще яке бiльше нещастя, — говорив Бенедьо далi, заступаючися всякими, хоч i найслабшими, поводами вiд страшної певностi.

— Се тим лiпше, тим лiпше! — аж скрикнув Андрусь. — Тепер найлiпше вдасться моя вiйна, коли твоя роздразнила людей. Ти приготовив для мене найбiльшу помiч, i за то я сердечно дякую тобi!

— Ти страшний, Андрiю! — зойкнув Бенедьо, закриваючи лице руками.

— Я такий, яким зробило мене житє i вони, заклятi вороги мої! Слухай, Бенедьо, слухайте й ви, побратими, моєї повiстi, — будете знати, що навело мене на гадку зав'язувати таке побратимство для пiмсти на жидах. Отець наш був найбогатший газда на всю Баню. Се було по скасованню панщини, — отець наш взяв у пана пропiнацiю, щоб не допустити жида до села. Хiсна з тої пропiнацiї великого вiн не мав, але то схiснував, що околичнi жиди страшно на него завзялися. Отець шинкував чесно, водою горiвки не розливав, i з усiх селiв народ iшов до него. Жиди за то бий-забий на него. Зразу зачали перед паном крутитися, щоби батька пiдкопати, але пан знав батька i не вiрив жидам. Видячи, що з того боку нiчого не дiб'ються, жиди взялися на iншi способи. Пiдмовили злодiїв, — а їх тодi багато було по селах, — зачали вони шкоду робити батьковi. Раз пару коней зо стайнi вивели, то знов куфу горiвки випустили, то до комори пiдкопалися. Але й тим способом батька не могли пiдтяти. Крадiж винайшлася, а тi, що куфу випустили, самi видалися i мусили заплатити шкоду. Тодi жиди, — що робити,' — пiдпалили нас. Ледво ми з душе-ю повихапувалися, — все згорiло. Отець наш був сильний, твердий чоловiк, — тiлько нещастя не зламало його. Вiн кинувся сюди-туди — до пана, до сусiдiв, — запомогли його, почав вiн знов ставати на ноги. Тодi жиди пiдмовили кiлькох пиякiв, давнiх панських льокаїв, щоби забили батька. Вони напали на батька вночi серед дороги, але батько вправився з ними i одного, заголомшеного, приволiк додому. До всего признався, хто його намовив i що дав. Батько до суду, — пiшли два жиди сидiти. Тодi другi взяли i строїли батька. Закликали його немов на перепросини i дали щось, — як прийшов, так зараз i лiг, мов пiдкошений, а до тижня i вмер. Пан, що дуже любив батька, спровадив комiсiю, комiсiя викрила отруту, — але не було кому настояти, i справа зам'ялася. Ще й матерi жиди пригрозили, щоб i писнути не смiла, бо iнакше нещастя буде. Мати злякалася i дала спокiй. Але недовго жиди дали нам спокiй. Вони, очевидно, завзялися зовсiм зруйнувати нас. Мати наша вмерла в холеру, лишились ми з Сеньом, сироти-пiдростки. Замiсть нашого батька взяв уже був пропiнацiю жид, — отже, то вiн тепер присiкався до нас. Сюди-туди вiн вкрутився за опiкуна над нами i взяв наш грунт в уживання, а нас на виховок. На Банi й тодi вже жидiв було досить, i се була не дивниця, що жид опiкувався над християнськими сиротами. Зазнали ж ми тої жидiвської опiки! Зразу було нам добре, мов у бога за пазухою, жид догоджував нам, до роботи не заставляв, ще й горiвочки додавав. Але чим далi, тим тiснiше, i вкiнцi повернув нас зовсiм собi в наймитiв-попихачiв. Ми зачали допоминатися свого грунту, але жид тим часом умiв уже так покрутити з панами i з громадським урядом, що нас зовсiм вiдсудили вiд грунту. Але жид не чувся ще спокiйним i старався нас зовсiм позбутися. Зачав намовляти урльопникiв, щоби нас били; далi пiдкупив вiйта, щоби вставився у асентерункової комiсiї, щоби нас заасентерували до вiйська. Але ми все перебули i, вислуживши в вiйську, прийшли назад до села. Жид затремтiв; вiн знав, що мп не подаруємо ему свою кривду, i старався випередити нас. Запросив нас до себе буцiмто на гостину i хотiв потроїти нас так, як батька. Але сим разом йому штука не вдалася. Ми пiзналися на тiм i нагодували силомiць самого жида тою стравою, котру нам приладив. Через тиждень його не стало. Тодi ми покинули своб село i пiшли сюда, а по дорозi попрпсягли собi до смертi своєї мститися на жидах. Ми постановили собi робити з ними так, як вони з нами: пiдмовляти напротив них якнайбiльше людей, шкодити їм, де мож, i то так зручно, щоби вони й самi не знали, вiдки на них паде лихо. Вiд того часу минуло вже десять лiт. Як ми досi сповнювали свою присягу, о тiм не буду оповiдати. Але найбiльша наша пiмста тепер наближався, i хто хоче бути нашим братом, нашим щирим приятелем, хто хоче мститися разом з нами за свої i за громадськi кривди, той пiде з нами в тiй потребi!

Послiднi слова сказав Андрусь пiднесеним, майже благаючим голосом. Його оповiдання, сухе, уриване, мов знехочу розказане, а прецiнь таке досадне i вiдповiдаюче понурому настроєвi всiх побратимiв, зробило на всiх велике вражiння. Перший Прийдеволя зiрвався i подав руку братам Басарабiм:

— Ось моя рука, — сказав вiн, — я з вами хоч i до могили! Що буде, о то я не дбаю, а що скажете, то зроблю. Щоби тiлько пiмститися, о нiчо бiльше я не дбаю!

— А старого Деркача чей також не вiдкинете, — дався чути голос з кута, i лице Андрусеве прояснилося усмiхом.

— Нiкого не вiдкинемо, братчику, нiкого! — сказав вiн.

За Деркачем один за другим зголосилися всi побратими, окрiм Матiя, Стасюри i Бенедя. Андрусь радувався, жартував:

— Ну, тi два старi, з них нам i так хiсна великого не було би. А ти, Бенедю? Все ще о своїх «чистих руках» мрiєш?

— О чiм я мрiю, се менша рiч, се тiлько мене обходить. Але то одно бачу, що нашi дороги нинi розходяться. Побратими, позвольте менi сказати вам ще слово, поки зовсiм розiйдемося.

— Що там єго слухати! — воркнув, сплювуючи, Сень Басараб.

— Нi, говори! — сказав Андрусь, котрий тепер чувся по-давньому головою i провiдником тих людей, вiдданих йому з душею i з тiлом, i в тiм почуттi набрав знов тої певностi i сили поступования, яка його вперед визначувала i котра потроху опустила його була пiд час недовгого Бенедьового провiдництва. — Говори, Бенедю, — ти був добрим побратимом i щиро хотiв для всiх добра, ми певнi, що ти й тепер того самого хочеш. А коли дороги нашi розходяться, то се не для того, що ми самовiльно вiдриваємся вiд твоїх рад, але для того, що конечнiсть пхає нас туди, куди ти чи не можеш, чи не хочеш iти з нами.

— Дякую тобi, Андрусю, за твою добру вiру. Але то, що ти кажеш о конечностi, котра буцiмто пхає вас на зле дiло, — бо що задумане тобою дiло не є добре, се, чень, ти й сам признаєш, — сьому я не можу якось увiрити. Яка тут конечнiсть? Що жиди ошукали й обiкрали нас, що зв'язали нам руки i заперли нам на тепер дорогу до рятунку, то чи з того вже випливає, щоб ми мусили вiдречися вiд свого чистого сумлiння, статися палiями? Нi, побратими мої, i ще раз кажу, що нi. Перетерпiм тоту нещасливу годину. Час загоїть усi рани, втишить наш гнiв, ми звiльна найдемо в собi силу зачати розбите дiло, знов наново i знов колись поставимо його на тiм ступнi, на якiм було недавно. Тiлько що тодi, навченi раз, будемо осторожнiйшi. А своїм пiдпалом що ви вдiєте, кому поможете?

- Їм пошкодимо, i сего нам досить! — скрикнув Сень.

— Ох, не досить, побратиме Сеню, не досить! Може бути, що тобi, вам кiльком, досить, бо ви на то заприсяглися. Але другим? Усiм робiтникам? Чи вони вiд того будуть ситi, що жиди покапцанiють? Нi, але будуть мусили-знов робити по-давньому i вдоволятися ще меншою платою, бо багатиi все-таки хоч з мусу може заплатити бiльше, а бiдний не може. А не дай боже, викриєсь ваша змова. то кiлько вас пiде гнити до кримiналу, або хто знає, що ще може статися! Нi, побратими, прошу вас ще раз, послухайте мого слова, покиньте свої страшнi замисли: працюймо далi разом так, як зачали, а пiмсту оставмо тому, котрий важить правду-неправду i кождому вимiрює по дiлом его.

— Те-те-те, ти вже щось спопiвська затинаєш, — вiдказав насмiшливо Сень. — Не час нам ждати на той вимiр, о котрiм досi якось ми нiчого не знаємо. Моя гадка: у кого мiцнi кулаки, той сам собi впмiрить правду. I нам так треба робити. Хто сам собi помагає, тому й бог поможе!

— Так, побратиме Бенедю, — сказав лагiднiше Андрусь, — годi нам уже вертатися. Розмахнули сокирою, то треба вже врубати, хоч би мала нам сокира i в зуби пирснути. Коли ти не хочеш з нами кумпанiю держати, то ми тебе не силуємо. Розумiєся, що надiємся по тобi, що не видаш нас.

— Га, коли iнакше не можна, коли так мусить бути, — сказав Бенедьо, — то нехай i так, останусь з вами до кiнця. Палити з вами не пiду, того вiд мене не жадайте, але останусь туй на мiсцi. Може, вам зможу в чiм iншiм порадити або помогчи, — то грiх би був. коли б я в таку гарячу пору втiкав з-помiж вас для власного безпеченства.

— I я так само! I я так само! — сказали Стасюра i Матiй. — Всi ми стояли досi дружно, в щасливiйшiм часi, то треба нам держатися разом i в тих тяжких хвилях, якi для нас настануть.

— Так, побратими! Спасибi вам за те, — сказав Андрусь, стискаючи одного по другiм за руку, — тепер я спокiйний i сильний, тепер можуть тремтiти нашi вороги, бо хвиля пiмсти надходить. Яке сiм'я доля дає нам у руки, таке й сiймо. А що з нього зiйде i хто збере єго плоди, се рiч не наша. — ми, може, й не дожиєм того. А тепер остаєсь нам обговорити докладно, коли i як має се статися.

Всi побратими, окрiм Бенедя, Матiя i Стасюри, стовпилися довкола Андруся i тихiшим голосом розпочали оживлену нараду. Матiй сидiв на припiчку, держачи нетямно в зубах давно вигаслу люльку, Стасюра шпортав палицею по землi, а Бенедьо сидiв на лавi, звiсивши голову, а по довгiй хвилi встав, утер рукавом двi пекучi сльози, що туй-туй хотiли бризнути з його очей, i вийшов надвiр. Се вiн прощався з своїми золотими надiями…