Борислав смiється Франко Іван

V

В понедiлок рано виринало блискуче сонце з-поза рожевих хмарок, щоб через день знов палити та жарити нерозцвiлу пiдгiрську землю. В блискучiй легенькiй бричцi на ресорах, тягненiй парою бистрих пiганистих коней, їхав Леон Гаммершляг з Дрогобича до Борислава. Веселий, рожевий був настрiй його духу, блискучi надiї виринали перед ним, розросталися, повнiли, набирали тiла i кровi. Мiрне гойдання брички розкiшно вколисувало його, а його власнi мислi та думи золотили перед ним увесь свiт. Але ж бо й напрацювався, налiтався вiн через тих три недiлi, назнався неспокою, тривоги, наволочився з усiлякими людьми, Поки таки не добився свого, не вхопив серед тої сутолоки золоту нитку, котра чень заведе його й до клубка багатства! Його побут у Вiднi, сяк чи так кажучи, був справдi одною з найсмiлiших i найщасливiших його спекуляцiй! То була правдива ловля на золоту рибку! Ну, i вдалась же йому тота ловля так, що лiпше й годi! Леон передумував усi подрiбностi тої героїчної ловлi, обчислявся з часом i грiшми, щоб усе в задуманiй ним аферi пiшло правильно, вмiло та справно, як у годиннику. Головна суть його гадок була ось у чiм.

Проживаючий в Вiднi бельгiйський хiмiк ВанГехт, що вiд кiлькох лiт працював над аналiзом земного воску, по довгих пробах винайшов спосiб чищення того воску до такої степенi, що очищений вiск тратив властивий неприємний запах нафтовий. Невеличка примiтка воску пчолячого надавала йому запах, а знов iнша хiмiчна примiтка — барву звичайного, чистого пчолячого воску. Сей новий фабрикат вiн назвав церезином i вистарався о патент на виключне користання з своєї винахiдки. Проби свого воску Ван-Гехт пiслав мiж iншими i до церковного синоду в Росiї з запитанням, чи мiг би такий вiск найти вступ до православних церквiв, i з заявлениям, що в такiм разi вiн мiг би доставляти його в великiй масi i по цiнi далеко нижчiй, нiж цiна пчолячого воску. Синод вiдписав йому по якiмось часi, що предложений вiск випробувано, що вiн сказався нiчим не гiршим вiд пчолячого i що в кожнiй православнiй церквi в Росiї свiчки з того воску можуть горiти без нiякої уйми для хвали божої. В разi, коли б вiн, Ван-Гехт, мiг достачити багато такого воску i по дешевiй цiнi, синод заповнює йому великий вiдбут у Росiї. Маючи той важний дозвiл i патент на семилiтню власнiсть своєї винахiдки, Ван-Гехт задумав добитися ними мiльйонового маєтку. Вiн досi був бiдним технiком, з тяжкою бiдою отягнувся на уладження в Вiднi власної невеличкої лабораторiї хiмiчної, в котрiй працював сам при помочi тiльки одного асистента-помiчника, нiмчика Шеффеля. Тож i не дивно, що тепер вiн рiшився якнайдорожче продати здобуток своєї працi. В тiй цiлi вiн оголосив у торгових та бiржових часописах вiденських свою винахiдку i створенi для неї обширнi вiдбутовi ринки запрошуючи «p. t. панiв предприємцiв, фабрикантiв та капiталiстiв, котрi при його спiвудiлi хотiли би зробити корисну спекуляцiю, до порозумiння, чи то особисто, чи то посредством агентiв, з винахiдчиком Ван-Гехтом». Се оголошення зробило вiдразу чималий розрух серед капiталiстiв вiденських, а особливо серед галицьких жидiв, що вiддавна вжв грiли руки при бориславськiй нафтi та при бориславськiм воску. Довкола убогої Ван-Гехтової лабораторiї, помiщеної в наймленiй вогкiй квартирi в сутеренi, почали тишком та крадькома забiгати рiзнi агенти: один другого уникав, а нiкотрий не приступав прямо до дiла, тiльки вiтрив з бокiв, мов собака. Ван-Гехт бачив усе те, i хоть потрохи нетерпився в ожиданцi бажаного мiльйона, то, з другого боку, й радувався, знаючи, що в капiталiстичнiм свiтi вже воно так ведеться, що коли йде о якесь важнiше дiло, то насамперед нюхається i мацається на всi боки, що нiхто нiкому не довiряє, кождий кождого боїться, i хоть кождий рад би випередити своїх собратiв у погонi за зиском, а по змозi ще й одного та другого собрата повалити на землю, то, з другого боку, кождий старається вi в чiм не подати виду другим, хоть, може, внутрi i згоряє всепожираючою гарячкою. Ван-Гехт знав те добре i старався й собi не подавати нiякого виду. Вiн по-давньому працював з своїм помiчником у лабораторiї, заходив часом на бiржу, але все держався збоку, смирненько, мов i зовсiм не той. Але проте вiн добре замiчав, що його низенька, пiдсадкувата i трохи обрезкла фiгурка починає звертати на себе увагу в тiм свiтi моцарiв капiталу.

Та воно й не диво було. Адже се дiялось при кiнцi 60-х рокiв, в добi великого розгону промислового в Австрiї, в добi великої спекуляцiйної гарячки, великого «Aufschwindl»-y! Адже в той сам час, коли в газетах появилося Ван-Гехтове оголошення, клались основнi каменi пiд славнозвiсну «ротунду» — головний будинок вiденської всесвiтньої вистави 1873 р.! А що рiвночасно з тим бiржовим та спекуляцiйним «Aufschwindb-ом i невiдлучно вiд нього сiялись сiмена вiденського «краху» 1873-го року, сього в добi гарячки нiхто не прочував, а Ван-Гехта се й зовсiм не обходило.

Але вже, певно, нiкого так не розворушило Ван-Гехтове оголошення, як наших знакомих, бориславських тузiв, Германа Гольдкремера та Леона Гаммершляга. Вони вiддавна вже метались на всi боки, щоб здобути для бориславського воску який лiпший i певнiший вiдбут, нiж досi. Та й сама природа їх копалень перла до того, що прийшла пора налягати головно ва видобування воску, що вiск мав тепер статися пiдвалиною бориславського багатства, а нафта — тiльки бiльше або менше сильною пiдпорою. Бо треба знати, що в першiй добi розвитку бориславських промислiв було якраз навiдворiть: нафта становила головне джерело доходiв, а вiск, коли де здибались у перших неглибоких ямах його поклади, або зовсiм обминався, лишався в землi, або хоть i вибирався, але мало. Брали його захожi рiпники, брали заїжджi люди, що приїздили до Борислава дещо продавати, — i навозили його до домiв не раз цiлими великими грудами. Жиди мало стояли о вiск, особливо дрiбнi властивцi, що мали по однiй, по двi ями. Але тепер настало друге дiло. Нафта в великiй частi ям вичерпалась, джерела, про котрi жиди думали, що будуть плисти вiковiчно, почали висихати. Та й ще тi клятi американцi не тiльки що почали свою нафту спроваджувати до Європи, а доказали ще й того, що їх нафта показалась i лiпше чищеною, i дешевшою вiд бориславської! Тож не диво, що головна вага бориславського промислу мусила з нафти перевалитись на вiск. Жиди кинулись розбирати плиткi ями i слiдити за тими жилами, котрi полишались давнiше; вiд головних прямових шахтiв почали брати склеснi, боковi штольнi, простi i крутi, як до потреби. Почали також запускатися далi вглиб; що вперед найглибшi ями були 30–50 сажнiв, тепер пiшли до 80 — 100 сажнiв; чим далi вглиб, тим поклади воску ставали грубшi, жили ставали багатшi та видатнiшi. Одне тiльки закарало бориславських тузiв — се дорогiтня очистки того воску; його дестиляцiя при дiйствi квасу сiркового i другi процеси, потрiбнi для вироблення з тої жовтої, землянистої маси бiлого парафiнового воску, коштували багато; цiна парафiну, хоть значно висока, не могла-таки приносити фабрикантам великих i швидких зискiв. Аж ось у тiй потребi, мов помiчний ангел з неба, являється вигадливий бельгiєць iз своєю винахiдкоюi Вироблювання церезину, — пише вiн у своїм оголошеннi, — стоїтиме дешевше, нiж вироблювання чистого парафiну. Далi церезин має запевнений вiдбут в Росiю. А ще винахiдник — бельгiєць! А бельгiйцi, звiсно, народ статечний, дiльний, на котрого можна спуститися, — не те що вiтрогони французи або швiндлери нiмцi! Значиться, зиск i швидкий, i великий, i певний!

I Герман, i Леон, прочитавши Ван-Гехтове обвiщення, сейчас написали до своїх агентiв, щоб старалися розпiзнати се дiло, розвiдатись о условини, i обiцяли в разi корисних видiв самi приїхати до Вiдня i довершити торгу. Та тiльки ж агентом Германа був якийсь солiдний нiмець-гешефтсман, що хоть лупив з Германа добрi грошi, зате вже i вмiв походити коло його дiл у Вiднi. Вiн, одержавши Германове припоручення, пiшов з ним прямо до Ван-Гехта, розпитав його о условини, поторгувався дещо i, випросивши у нього, що задержить в тайнi їх вступну умову, обiцяв йому, що найдалi за тиждень, за два приїде й сам предприємець i довершить з ним згоди. При тiм агент запевнив Ван-Гехтовi, що Герман чоловiк солiдний i грунтовний i, роблячи з ним згоду, вiн може бути певний свого. Звiсна рiч, агент згори старався вибити з голови Ван-Гехтовi гадки про будущий мiльйон, але все-таки впевняв його, що на пiвмiльйона може мати надiю i що його припоручник краще, нiж хто другий, здужає сповнити ту надiю. Ван-Гехт, хоть i з жалем в серцi, пристав на все: нехай i пiвмiльйона, то все ж i се красний маєток, о якiм вiн колись i снити не мiг. Агент ще раз налiг на те, щоб Ван-Гехт задержав в тайнi їх угоду, а бельгiєць, не догадуючись, о що тамтому ходить, пристав i на те. Швидко вiдтак агент зателеграфував Германовi, як стоїть дiло, i просив його якнайшвидше приїздити до Вiдня для довершення угоди з Ван-Гехтом. Ми бачили вже, в якiм настрої духу i серед яких обставин застала його тота телеграма.

Але тим часом i агент Леона Гаммершляга не спав. То був проворний, хитрий вiденський жидок, знакомий Леоновi вже вiддавна. Вiн за невеличку плату служив йому агентом, бо Леон, як i всi так званi нiмецькi жиди^-лiберали, хоть любив поверховно перед людьми яснiти та блищати, зате в скритостi, в приватних дiлах нiколи не мiг позбутися властивої купецько-жидiвської скнаростi та брудноти. Тож вiн волiв держати й леда якого паршивенького агента, щоб тiльки менше йому платити. Правда, агент той умiв досi завсiгдн хитромудро уладжувати Леоновi дiла, «за його рукою» велося Леоновi, i вiн уже кiлька разiв посилав йому надзвичайнi додатки на знак свого признання. От той-то агент i сим разом уладив се важне дiло на велику радiсть Леона. Своїм звичаєм, вiн не брався до дiла просто, як нiмець, але колесив, крутився, нюхав, провiдував через десятi руки. Аж ось розiйшовся слух, що Ван-Гехт ставить нечувано високi жадання. Сам нiмець, агент Германа, розповiдав у крузi своїх товаришiв, що ходив до бельгiйця (замовчуючи, в чиїм дiлi) i що той поставив такi условини: що приймив би ся керувати фабрикою церезину, коли предприємець запевнить йому семилiтню безпереривну службу i 5000 ринських плати на тиждень, та й ще в двох послiднiх роках 5 % дивiденду з чистого зиску вiд проданого церезину. Такi важкi условини мусили, певно, налякати кождого; Леоновому агентовi вiдпала й охота йти до Ван-Гехта. Але вiн пронюхав iншу стежку в горох. Перед кiлькома днями, iменно по умовi з нiмцем, Ван-Гехт замкнув свою лабораторiю, стараючись спродати її, вiдправив також свого помiчника, Шеффеля, котрий тепер, без мiсця i зарiбку, жив при однiй з тiсних вуличок вiденського Vorstadt-y.[1] До того-то Шеффеля й пiшов Леонiв агент i почав випитувати та вибадувати його. Вiн дiзнався, що Шеффель знає докладно секрет фабрикацiї церезину, зумiв би уладити вiдповiднi кiтли i прилади, одним словом, зумiв би вести фабрику. Правда, Шеффель, чоловiк бiдний, несмiлий i совiсливий, був би наразi вiдтрутив кождого, хто би йому був сказав: ходи сюди i фабрикуй церезин! Але хитрий жидок не скасав йому сього, но зато сейчас по розмовi з Шеффелем написав лист до Леона, щоб приїздив, бо хоть Ван-Гехт i ставить дуже високi жадання, то прецiнь з iншого боку чень ся справа дасться далеко кориснiше i легше уладити.

А поки що жидок-агент прийнявся обробляти Шеффеля на своє копито. Вiн заприязнився з ним при пивi, заходив кiлька разiв до його хати i приглянувся його бiдному життю. Шеффель жалувався йому на своє убожество, на недостачу зарiбку, а жидок, мов наперекiр, розводив перед ним широкi, блискучi картини зискiв, маєтку та достатку, натякаючи чимраз виразнiше, що i для нього зовсiм не запертi брами до того золотого раю. Бiдний Шеффель зiтхав i знов починав розводити свої жалi. Щоб його лiпше прив'язати, жидок кiлька разiв делiкатно випозичував йому невеликi суми грошей, раз у раз обiцюючи, що постарається для нього о мiсце, та й то о таке корисне, що буде його, певно, повiк дякувати. Шеффель недовiрливо хитав головою, але жидок так уперто товк своє, що бiдака звiльна немов туманiв, немов безвладно давався уносити течiї блискучих жидкових обiцянок. Досить того, що до приїзду Леона Шеффель уже був майже чисто приспособлений до того, що з ним задумав агент.

Леон причвалав до Вiдня, не знаючи, як його агент думає уладити справу. А коли почув його думку, то зразу немов звергся. Але- се не був опiр; попри довшiй бесiдi з агентом вiн пристав на все i казав йому привести Шеффеля до свого готелю. Тут по недовгiй боротьбi, пертий, з одного боку, нуждою свого теперiшнього положення, а з другого боку, блискучими Леоновими обiцянками, Шеффель уляг. Вiн прирiк Леоновi, що поїде з ним до Борислава i буде вести таємну фабрикацiю церезину, та й то за вiдповiдно невелику плату. А щоби будову i ведення нової фабрики прикрити чиii iншим i вiдвести людськi очi, Шеффель, несвiдомий галицьких обставин, порадив Леоновi голосити, що се будується невеличкий паровий млин.

Леон, як ми бачили, й зробив се, не розваживши добре, до чого ся рада могла довести.

Уладивши дiло з Шеффелем, Леон не спочив. Вiн кинувся вишукувати для будущего свого церезину вiдбуту. При помочi свого агента йому удалось по якiмось часi найти кiлькох росiйських жидiвкапiталiстiв, пробуваючих переїздом у Вiднi. Вони радо прийняли на себе посередництво в справi достачування церезину, i дiйсно, по трьох тижнях Леон уже заключив з свiжоутвореною в Росiї «Восковою спiлкою» контракт на доставу в пiврiчнiм протягу 200 тисяч сотнарiв церезину з такими корисними условинами щодо цiни i перевозу, що вже наперед мiг обчислити чистий зиск з того одного дiла на яких 100 тисяч ринських. От тодi вiн, ухопивши з собою золотодайного Шеффеля, пудом подув у Галичину, щоб, як стiй, узятися до дiла. Воску готового у нього в Бориславi було 10 тисяч сотнарових брил в магазинах. Два або й чотири рази тiльки вiн мав надiю сейчас же за власнi грошi i по дешевiй цiнi закупити на мiсцi у дрiбних властивцiв ям, пiзнiше мали його контрагенти прислати в Борислав своїх людей, щоб доочне переконатися, чи, кiлько i якого воску вироблено, а тодi мав Леон одержати таку часть угодженої суми, яка була пiсля контракту вартiсть приготованого воску; за тоту суму вiн надiявся постачити цiлу решту, умовлену контрактом, так що прочi грошi були б його чистим зиском, вiдлiчивши хiба плату Шеффелевi та кошти вибудування фабрики.

I Шеффель за той час не дармував. Вiн, щоб зарекомендуватися свому «хлiбодателевi», виладив докладний план нової фабрики, позамовляв ураз iз агентом кiтли, рури та прочi потрiбнi металевi прилади у вiденських фабриках, вимовляючи собi якнайскорше їх приготування. Таким свiтом пiд час свого тринедiльного побуту в Вiднi Леон безперечно досить потрудився коло уфундування свого багатства i своєї фортуни. Весь той час вiн бiгав, мов у гарячцi, з нiким не бував, не забавлявся, не вступав до знакомих, ба навiть не вiтався з Германом Гольдкремером, котрого кiлька разiв стрiчав на вулицi в натовпi пiшоходiв. Загальна спекуляцiйна гарячка обхопила його, — свiт мiнився перед його очима, i в нiм Леон не мiг уже добачити нi друга, нi брата, нi правди, нi кривди, — нiчого, крiм золота, багатства i блиску. Тота гарячка не покидала його й по поворотi до Дрогобича. Ми бачили, що ще того самого дня, коли приїхав з Вiдня, вiн загодив будовничого i Бенедя, а в понедiлок, з початком тижня, i сам полетiв до Борислава, щоб власними очима допильнувати закладин нової фабрики. Його мов перло, гнало щось, щоби якнайскорше зробити се дiло, тож вiн по поворотi з Вiдия рiшився, хоть i не дуже радо, спинити на час будову свого пишного дому, щоб мож тим способом бiльше грошей i бiльше сили повернути на якнайшвидше довершення нового, зисковного дiла.

«Адже ж дiм мiй, щастя моє, сила моя, проте, не перестане будуватися, рости пiд небо! Нi, iменно успiшне довершення сього дiла — то буде одна з найголовнiших пiдвалин мого дому».

Отакi споминки i такi мислi, на тисячнi лади переливанi, забавляли Леона пiд час скорої їзди до Борислава. Мiцне гойдання брички розкiшно вколисувало його, а його власнi мислi та думи золотили перед ним увесь свiт.

Ось вiн уже минув Губичi i, не доїздячи Борислава, казав вiзниковi зупинитися на гостинцi. Вилiз з брички i.пiвперек толоки рушив на рiчку, де мала будуватися фабрика. Але, ще заким пiдiйшов iд тому мiсцю, почув тамка якийсь гамiр. Озирнувся i побачив з немалим дивом велику купу народу, що стояла довкола плацу, товплячися та цiкаво роззираючись. Були се по бiльшiй частi жиди, властивцi ям бориславських, хоть досить також було безробiтних рiпникiв, жидiвок з дiтьми, жиденят i всякого другого зброду. «Що за прислiв'я? — подумав собi Леон. — Що могло ту статися, що така товпа народу ту згромадилась?»

Дiло вияснилось зовсiм просто. Ледве товпа цiкавих його побачила, коли сейчас жиди-властивцi рушили супротив нього i засипали його питаннями: що? як? чи справдi вiн паровий млин будує? вiдки так нагло прийшла йому подiбна думка? пощо наражується на неминучi страти, так як паровий млин у Бориславi, певно, не буде приносити йому нiякого доходу?

Леон дуже змiшався тими запитаннями. Вiн аж тепер одним разом зрозумiв, що, голосячи, немов то вiн будує паровий млин, вiн не то що не вiдвертає людськi очi вiд свого предприняття, але, противно, заострюе тiльки людську цiкавiсть. Тож вiн на всi запитання- своїх товаришiв по гешефтi всмiхнувся силуваним смiхом, не знаючи наразi, на яку вiдповiдь здобутися. Аж ось i робiтники, жидiвки та весь бiдний люд обступили Леона, однi — просячи його о роботу при будовi, при млинi, другi знов — дякуючи йому за те велике добродiйство для бориславської бiдноти, котрiй чень тепер легше буде о хлiб. святий. Леон ще дужче змiшався. Вiн побачив, що тут уже нiяк уйти уваги людської.

— Але ж, люди добрi, — сказав вiн одумавшись, — хто се сказав вам, що ту млин паровий будуєся?

— А от пав будовничии, що нинi рано приїхав шукати робiтникiв до нової будови!

— Е, то пан будовничий зажартував собi з вас! — сказав Леон. — Се не млин паровий, се проста нафтарня будується! Де менi до парового млина!

— A-a-a! — вирвалося з уст усiх присутнiх, мов знак здивування та розчарування. I бiднота сейчас почала розходитися, а жиди-властивцi якось мов свобiднiше почали балакати з Леоном, випитуючи його, пощо будує нову нафтарню? чи, може, буде потребувати нафти та воску i яке дiло буде в нiй провадити? Деякi цiкавiшi запитували його навiть, чи не зробив з ним якого контракту?

— Ми чули, — говорили деякi жиди, — що там, у Вiднi, зав'язується велика «Erdwachs Exploitations-Compagnie» (Спiлка визискування земного воску). Ви, певно, з нею в зносинах?

— У Вiднi? Спiлка визиск…? — дивувався Леон. — Нi, я про нiяку таку спiлку не чував i в зносинах з нею не стою!

— Чи можлива рiч? — дивувались i собi жиди. — Адже ви були в Вiднi, то аби там бувши, та й не чути навiть про зав'язання великої «Спiлки визискування»?

— Та де, — вiдпекувався Леон, — я в Вiднi був в приватних дiлах, на бiржу навiть не заглядав!

Ледво-не-ледво Леон спекався своїх товаришiв. Правда, вiн обiцяв з деким ще нинi побалакати о закупленнi воску земного, котрого буде потребував до нової нафтарнi. А позбувшися непожаданих цiкавих гостей, вiн пiшов на плац, де вже наймленi робiтники рiвняли грунт, звозили камiння й цеглу i де будовничий з Бенедьом розмiрював план i випальковував мiсце, куди мали копатися фундаменти. Будова мала бути за мiсяць скiнчена, — iменно на час, в котрiм вiденськi фабриканти обiцяли прислати замовленi Шеффелем прилади.

Будовничий був дуже маркiтний i раз у раз воркотiв щось пiд носом. Бенедьо тiльки десь-колись чув уриванi слова, як «дурний жид», «ошуст», «хоче циганити, а не вмiє». Коли Леон наблизився i голосно сказав робiтникам «добрий день» i «дай боже щастя», Бенедьо перший пiдiйшов iд ньому.

— Пане, — сказав вiн, — правда, що ви жартували, говорячи, що се має бути паровий млин?

— Або чому ти мене о се питаєш?

— Бо ми ту з паном будовничим не могли погодитися щодо того плану. Я прецiнь робив уже при паровiм млинi в Перемишлi i знаю, як вiн має ставитися. А ту, скоро-м iно поглянув на план, так зараз пiзнав, що се буде нафтарня, не млин. Я вже i вперед так догадувався, бо пощо ж би ви ту, в тiй пустинi, ставили млин? А от пан будовничий на жоден спосiб не хотiли примiрювати сей план, говорячи, що се, певно, помилка, що треба задержатися, аж поки вiн сам не зробить такий план, який випадав пiд паровий млин…

— Але ж розумiється, що я то на жарт говорив! — сказав голосно Леон, стараючись покрити знов смiхом своє замiшання. — Чень же я ще не вдурiв — будувати паровий млин у Бориславi!

Тепер i будовничий, почувши тi слова, пiдiйшов iд Леоновi, що, все ще всмiхаючись, роззирався довкола.

— Пане Гаммершляг, — сказав будовничий прикрим, терпким голосом, — хто тепер з нас двох зiстане брехуном?

— Брехуном? — повторив Леон i вiдступився о крок назад, мiрячи будовничого задуфалим поглядом Правда, пiд тим задуфальством крилось усе-таки змiшання, i Леон був би не знати що дав, щоб будовничий утих i не збiльшував того змiшання. Але будовничий не гадав утихнути.

— А так, брехуном, — сказав вiн. — Бо чи ж ви не говорили менi вперед, що хочете ставити тутка паровий млин?

— Я жартував.

— Ви жартували? Ну, я ще не видiв, щоби хто так на серйо жартував, як ви! Признаюсь вам, я вашого жарту не порозумiв. Я на конто того жарту й робiтникiв назбирав, i розруху наробив у цiлiм Бориславi…

— То дуже зле! — сказав Леон.

— Певно, що зле, бо тепер я перед усiм тим народом брехачем став.

— То ваша рiч, не моя!

— Моя рiч? Але ж ваше слово!

— Але ж я вам дав план! Що ви за такий будовничий, що не зумiли з плану розпiзнати паровий млин вiд нафтарнi?

Тi слова дуже вкололи будовничого.

— Е, що там ваш глупий план! Я на нього й не дивився!

— Ну, то ваша вина! — вiдрiзав Леон. — За що в мене грошi берете?

Сварка ся велась голосно i ставала чимраз голоснiшою. Леон почервонiв як рак, а й будовничого товсте лице налилось кров'ю. Мiж тим робiтники i деякi постороннi люди, чуючи передрачку мiж «панами», поставали i ззиралися цiкаво на се видовище.

— Мiй пане. — кричав роз'ярений будовничий, — я, чень, не по то прийшов сюда, щоб слухати вашi iмпертиненцiї.

— Анi я по то, щоб слухати вашi дурницi!

— Пане, ви мене ображаєте!

— Не дуже страшний проступок!

— Ви шкодите моїй славi!

— Ви пошкодили моїм iнтересам!

— Так? То прошу заплатити менi за мiй труд, i я ще нинi вертаю собi до Дрогобича.

— О, i овшiм! Будьте ласкавi подати менi рахунок, i то не лиш за тутешнiй труд, але й за дрогобицьку будову! Постараємось обiйтись без такого генiального будовничого! — I Леон гордо вiдвернувся на знак, що бесiда скiнчена. А будовничий, з кипучою злiстю внутрi, кинув, що мав у руках, i, натисши шапку на вуха та сплюнувши, пiшов до Борислава, опроваджений голосним смiхом слухаючого робучого люду.

Робота пiшла далi своїм ладом. Леоп довго ходив по плацу, роззирався, важко вiдсапуючись, поки не уляглось його зрушення. Аж по якiмось часi вiн став перед Бенедьом.

— Ну, що тепер будем робити? Будовничого не маєм.

— Коли позволите, то я й сам поведу сю будову пiсля плану.

— Ви самi?

— А чому ж би нi? Штука невелика. До мiсяця все буде готове.

— Ну, про мене! Я виджу, що ви чоловiк добрий i щирий. Будуйте! Навiть кавцiї вiд вас не хочу, а вже сам буду дещо наглядати. А про плату не бiйтесь, — я вашої кривди не схочу!

Бенедьо, правду кажучи, i рад був потроху, що позбувся гордого будовничого. А тут ще й несподiвана добродушнiсть Гаммершляга, котрий дозволив йому i без кавцiї вести будову, i надiя на ще вищу плату — все те немов роз'яснювало перед ним свiт, будило багато нових думок. Вiн почав уганяти i кидатися коло роботи, мов коло своєї, не зважаючи, що другi робiтники косо та зависло глядiли на нього, а може, дехто i вважав його жидiвським пiдлизнем. Що його то обходило! Думку його занимало таке дiло, для котрого, певно, варто було знести й крихту людської завистi!

VI

Червень мiсяць добiгав уже до кiнця. Починалася косовиця. Широкi мокрi луги пiдгiрськi зеленiлися та пишалися стобарвним рясним зiллям. Мов широкi озера мiж скалистими сiрими берегами, вони хвилювали пахучою зеленню, дихали свiжим, повним життям. А круг них сiро, мертво, понуро! Зоранi сугорби сiрiлися перепаленими, сухими скибами; рiденьке жито кулилося та жовкло на сонцi, не вспiвши й вiдцвiсти гаразд. На овес i надiї не було: ледве на п'ядь вiдрiс вiд землi, та й таки вже й заков'яз на пнi, пожовк i похилився, мов огнем прив'ялений. Картоплi жовкли, не здужавши ще й зацвiсти Все складалося на те, щоб вiдiбрати й послiдню крихту надiї у бiдних хлiборобiв. Передновинок, що сього року зачався був надто рано, тепер тягнувся надто довго, — уже Петрове пущення минуло, а анi губ в лiсi, анi ягiд, нi черешень не було. Мiж народом iшов один однотяглий стогiн та плач. «Чорнiшi чорної землi» ходили люди по дорогах та польових стежках, збираючи гiрчицю, лободу, щавник та всяке зiлля, риючи пирiй, котрий сушили, терли на порох i мiшали з отрубами та добутою за остатнє мукою i пекли з тої мiшанини хлiб. Щодень, щонедiлi можна було видiти по дорогах церковнi процесiї; з слiзьми в очах, припавши лицями ниць до землi, народ благав дощику. Але небо стояло, мов замуроване, а сонце своїм широким, безвстидно блискучим лицем мов насмiхалося з слiз i молитов бiдного люду.

Мiж народом зачали промiтуватися недуги: заразливi гарячки, тифус та пропасниця. Попухлi з голоду дiти мужицькi, голi та синi, цiлими чередами лазили по толоках та сiножатях, шукаючи кваску; вони, не находячи кваску, пасли траву, мов телята, обривали листя з черешень та яблунь, гризли його, западали на животи i мерли цiлими десятками. Села, лунавшi колись вiд гамору та спiву дiтей погiдної лiтньої днини, тепер стояли тихо i понуро, мов чума перейшла здовж їх порошнистих улиць. Тота незвичайна, мертва тиша важким каменем налягала на груди навiть посторонвього чоловiка. Iдеш селом, на улицi нi душi живої, хiба худа, нужденна скотина бреде самопас попiд плоти та де-не-де на обрiї пересунеться, мов сновида, скулений, опустившийся чоловiк. Вечором в хатах темно: в печах не топиться, нiщо варити анi пекти, — кожде спiшить запхатись в свiй кут, щоб хоть через нiч не чути стонiв, не бачити муки других. Ся страшна, мертва тиша в пiдгiрських селах — то був знак, що народ зачинає опускати руки, тратити надiю i попадати в той стан безучасного остовпiння, в котрiм чоловiк з надмiру болю перестає почувати бiль i гине тихо та безжалiсно так, як тихо та безжалiсно в'яне похилена трава на жарущiм сонцi.

I косовиця, тота доба самої оживленої i самої поетичної польової роботи, не внесла нi життя, нi поезiї в загальний мертвий вигляд пiдгiрських осель. Звiльна, мов за похороном, волоклися виголодженi парубки та чоловiки на косовицю: коси ледве держалися на їх вихудлих плечах. А поглянути збоку на їх роботу, то аж жаль глибоко хапав за серце: такi натомленi, болiснi та повiльнi були рухи тих косарiв. Нi звичайних косарських пiсень, нi голосного смiху, нi жартiв та прикладок не чути. Сей та той перейде один-пiвтора перекоса, кине косу на землю, зiтхне важко-важко та й лягає на вогку холодну кошеницю, щоб дрiбку освiжитися, спочити, набрати нової сили з землi в ослабле тiло. Жаль хапав за серце: так i бачилось, що се не робота, а розпука.

Тими селами, полями та лугами летiла парою баских коней запряжена легка бричка Самбiрським трактом до Дрогобича. Конi гладкi, пасенi i здоровi, вiзник крепкий, ситий i гарно зодягнений, бричка нова, чорно лакирована, та й сама подоба пана — статного, пiдсадкуватого мужчини, в силi вiку i здоров'я, червонолицього, з густим чорним заростом на лицi, в гарнiм, багатiм строю, — все те дивно вiдбивало вiд нужденної подоби окружаючого краю i народу. Але, певно, вигляд їдучого пана i його повозу не був в бiльшiй суперечностi з виглядом занидiлого, голодною смертю мручого Пiдгiр'я, як суперечнi були думки i замисли того пана з думками, пануючими довкола, висячими, немов у воздусi, над тими бiдними селами. Тут безпомiчна розпука, чувство безвихiдної загибелi, напiвнесвiдоме бажання хоч як-небудь i чим-небудь продовжити ще хоч на кiлька день те нужденне, мучене життя, а там… Що за думки, що за замисли роїлися та снували в головi їдучого пана, — сього кождий легко догадається, скоро пiзнає, що той пан — наш давнiй знакомий, Герман Гольдкремер, i що вiн по довшiм побутi у Вiднi й у Львовi вертає оце до Дрогобича. Вид безмiрної нужди та погибелi доокола навiвав на нього вдоволений, ситий супокiй, трохи не радiсть. «Се для мене робиться! — думалось йому. — Сонце — то мiй вiрний отаман. Висушуючи тi поля, висисаючи всi живi соки з землi, воно працює для мене, воно згонить дешевих i покiрних… робiтникiв до моїх ям, до моїх фабрик!» А тих покiрних та дешевих робiтникiв тепер якраз треба було Германовi якнайбiльше, бо тепер вiн уложив нове блискуче i велике предприняття, котре мало його видвигнути ще вище по драбинi багатства.

Але щоб докладно i вiрно оцiнити всi чуття i мислi Германа при поворотi до Дрогобича, треба нам розповiсти, що дiяв i чого зазнав вiн послiднiми часами, вiдколи ми бачили його при закладинах у Гаммершляга, а вiдтак в його домi, де несподiвано дiйшла до нього страшна i потрясаюча вiсть о тiм, що син його Готлiб щез кудись без слiду.

Крайнє розстроєний i приголомшений на дусi Герман їхав до Львова, щоб розвiдатись докладно, що сталося з його сином. Вiн бився з гадками, стараючись вмовити в себе раз то, що Готлiб не вмер, а жив, раз знов згромаджуючи в своїм умi всi свiдопттщ, стверджуючi правдоподiбнiсть його смертi. Але тота внутрiшня боротьба шарпала його сили i бурила в нiм кров, так що швидко вiн до того втомився, що не мiг нi о чiм виразно думати i що замiсть складних думок перед його уявою пересувалися i мигали якiсь неозначенi марева, якiсь пошарпанi зароди образiв та думок. Вiн силувався спати пiд мiрне гойдання брички, але й сон його не брався; духова утома i нервове роздразнення доводили його до якогось майже гарячкового стану. Але звiльна довга i нудна подорож, одностайнi, понурi види надднiстрянських болотистих рiвнин, через котрi переїздив, притупили вразливiсть i втишили потрохи нервове роздразнення; Герман зiбрався з силами не думати про сина, а щоб пiддати думкам iнший предмет заняття, вiн видобув одержаний перед вiд'їздом телеграм вiд вiденського агента i почав пильно по десять разiв перечитувати немногi слова — перший i незначний на вид вузол будущої великої золотої тканини. Вiн вдумувався в кожде слово, строїв плани, i то розвело потроху його гарячку, освiжило його.

Так вiн приїхав до Львова i сейчас побiг до полiцiї. Слiдiв не було нiяких, вiстей нiяких. Вiн зложив сто ринських для того, хто би перший вислiдив щось певного про його сина, а може, п'ять раз бiльше роздав усяким полiцейським та потратив на утоптування комiсарiв, щоб тi докладали старання i всiх сил, щоб швидше дiзнатися дещо про сина. Його обiцянку пущено в газети, i Герман двi недiлi ще просидiв у Львовi, ждучи кождого дня, що ось-ось прибiжить пiсланець з полiцiї i зазве його до директора. Але пiсланпя як не було, так не було, i Германовi самому приходилось протоптувати туди стежку. I все задарма. Крiм найденої над ставом одежi, нiчого не було. По двох недiлях полiцiяни i комiсари сказали йому одноголосно, що тутка, в обрубi Львова, Готлiб не згиб. Але чи ж мiг Герман тим успокоїтися? Не згиб тутка, то чи не мiг згинути деiнде? А хоть i не згиб, то де ж мiг подiтися? Все те ще дужче мучило Германа. Вiн просив полiцiю розписати гончi листи за Готлiбом, а сам поїхав до Вiдня — уладжувати iнтерес.

У Вiднi ждав уже на нього з великою нетерплячкою його агент i зараз на другий день завiв його до Ван-Гехта. Два чи три днi тяглися умови та перемови, — Герман торгувався уперто, i бельгiєць, котрого ожидания та надiї зразу так високо грали, мусив пiд тиском сухих, чисто дiлових, жидiвських обрахункiв Германа хоть туго i звiльна, а все-таки подаватися. Ван-Гехт опускав з цiни, i вкiнцi оба супiрпi стали на тижневiй платi 500 ринських в протягу семи лiт, з тою вимовою, щоб Ван-Гехт за той час сам вiв фабрику, i на 5 % дивiденду з чистого зиску за спроданий церезин, вироблений в двох послiднiх роках їх контракту. Звiсна рiч, Герман не дуже з легким серцем пiдписував такий контракт i обiцював технiковi таку, нечувану в Бориславi, суму; вiн потiшався тою думкою, що чой зможе в Галичинi яким свiтом прикрутити Ван-Гехта, витягти з нього як можна бiльше, а заплатити менше. I те йому опiсля вдалось!

Фабрикувапня церезину мало розпочатись аж з новим роком. Восени мав Ван-Гехт приїхати в Галичину до Дрогобича, щоб надзирати за будовою фабрики. До того часу Герман обiцявся давати йому невеличку мiсячну плату по 100 ринських, бо зобов'язання контрактове починалось аж з новим роком.

Але, крiм того одного дiла, Герман по дорозi уладив ще друге, i далеко бiльше. Сходячися на бiржi з многими знакомими спекулянтами i капiталiстами, вiв часто заходив з ними в бесiду про бориславськi копальнi, їх багатство, про чищення воску i кошти, про вiдбут парафiну i т. д. Вiн зразу дивувався, чого ее так пильно його випитують о всi подрiбностi люди, котрi донедавна мало показували до них цiкавостi. Вiн ще бiльше здивувався, коли переконавсь, як багато деякi з них i самi знають про Борислав, про видобування i багатство його пiдземних скарбiв i про всi практики при очищуваннi i фальшуваннi церезину. Аж перегодя дiзнався вiн, що в вiденських «капiталiстичних кружках» зародилась i дозрiла думка зав'язати велику «Спiлку визискування земного воску». Зразу його не тiшила тота думка. Вiн боявся, щоб «Спiлка визискування» не стала на завадi його iнтересам, не ввiйшла з ним супiр i не-пiдорвала його багатства. Але, передумавши, вiн аж засмiявся з свого страху. Вiденськi капiталiсти, а «Спiлка» в Бориславi! Се смiшна нескладиця. Хто буде вести в Бориславi дiла «Спiлки»? Коли який-небудь вiденський, загалом європейський чоловiк, а не галицький жид, — то загибель «Спiлки» неминуча, i то загибель в дуже короткiм часi. Не так був зложений i не так шитий Борислав в тiм часi, щоб європейський продприємець з напiвпрямим поступуванням, з напiввiдповiдними поняттями о фабрикацiї, без вiчних брудних жидiвських крутарств та шахрайств, без фальшування, без ошуки на робiтниках, надзорцях i всiх, кого тiльки можна було ошукати, — щоб, кажу, такий чоловiк мiг удержатися в Бориславi. Правда, i європейськi фабриканти-предприємцi не дуже сторонять вiд усiх тих гарних жидiвських прикмет, не дуже чистими руками фабрикують, але все-таки до такої степенi брудноти та безвстидного, рабiвницького (вже не легального, як на Заходi) визискування не доходять. При тiм же, в Європi привикли бiльше до порядку, до систематичностi, до докладної бухгалтерiї, а в Бориславi тодi тi привички були ще слабi i далеко не загальнi. Бiльша часть предприємцiв вела свої дiла якось по-злодiйськи, без порядку, щоб тiльки вiд робiтника видавити якнайбiльше, обiрвати йому, що дасться, з платнi, а й те, як можна, то й зараз витуманити вiд нього назад. Тому-то понятно, що при тащи роботi європейськi предприємцi, особливо систематичнi i до пунктуальностi привиклi нiмцi, не могли в Бориславi устоятися.

Все те роздумав швидко Герман i старався ближче розвiдатись, як, на яких основах i ким зав'язується «Спiлка визискування». Все, що дiзнався про те задумане дiло, втiшило його ще дужче. До «Спiлки» приступило чимало знатних капiталiстiв, основний фонд мав бути дуже значний, трохи не цiлий мiльйон. «Значиться, можна буде гарний кусник влупити», — се був невiдлучний внесок, що чимраз яснiше визначувався в Германовiй головi. Капiталiсти перед зав'язанням «Спiлки» посилали зручного вiденського iнженера на мiсце, до Борислава i до сусiднiх нафтарень, щоб вислiдив докладно копальнi i фабрикацiю, цiни ям, цiни воску сирого i все, що потрiбне для уложения будущего плану дiйства «Спiлки». Iнженер саме що вернувся по двомiсячнiм побутi в Галичинi, i вiдповiдi його були вдоволяючi для капiталiстiв, стверджувались i тим, що говорив Герман, — тож консорцiум, зав'язуючий «Спiлку», порiшив приступити до дiла.

Вже Герман закiнчив умову з Ван-Гехтом i сидiв у Вiднi без дiла, неспокiйний i втомлений, чогось дожидаючи, надiючись. Вiн надiявся звiстки вiд львiвської полiцiї, дожидався, що станеться з «Спiлкою». Аж ось одного дня вiн дiстав запрошення на збiр основателiв. Його просили деякi вступити також членом до «Спiлки», прийняти повномочнiсть до ведення дiл «Спiлки». ^ Герман завагувався. Вiн розраховував в своїй головi, яка з того була б користь для нього. Ведучи дiла «Спiлки», поперед усього йому прийшлось би бiльше занедбувати свої власнi дiла, а за се чи виплатив, би йому виск зо «Спiлки»? Вступаючи членом, треба б сейчас на вступi вложити значну суму до основного фонду. Акцiї «Спiлки» хто знає ще як будуть iти, а з самого заряду користi йому буде також немного, та й ще нетяжко впутатись чи кримiнально, коли б «Спiлка» збанкрутувала (се Герман уважав неминучим), чи й матерiально. Герман зважив усе те жаво i рiшився анi не вступати в члени, анi не приймати заряду, щоб нi в чiм не бути зв'язаним зо «Спiлкою». А тiльки зараз по її зав'язаннi вiн зробив контракт на доставу сирого воску для «Спiлки». Контракт був корисний. Сто тисяч сотнарiв мав постачити Герман ще до падолиста — перевiз i вiдбiр приймала на себе «Спiлка». До того часу, а найдалi до нового року, мала уладптися нафтарня для чищення воску. По вiдобраннi тих сто тисяч «Спiлка» мала заключити з ним новий контракт. Крiм того, Герман обiцявся посередничити мiж «Спiлкою» а другими бориславськими предприємцями о доставу воску або й о закуп ям та закопiв.

Уладивши все те, Герман погнав назад до Львова. Вiстей про Готлiба не було нiяких. Германовi похолодiло коло серця. Яким лицем вiн стане перед жiнкою? Що вiн скаже їй? Йому вже наперед чулися її страшнi крики та прокляття. Вiн переждав ще тиждень — нiчого не чувати. Тодi вiн рiшився їхати домiв, тим бiльше що дiла кликали його до Борислава. I, їдучи до Дрогобича битою пiдгiрською дорогою, вiн так само бився з гадками, переходячи вiд чуття ситого, самовдоволеного супокою до тихої радостi фабриканта-гешефтсмана на вид безмiрної бiдностi та розпуки пiдгiрського народу, на вид бiльшаючого числа «дешевих i покiрних робiтникiв». Але чим ближче вiн наближався до Дрогобича, тим частiше i грiзнiше перемигувала перед його уявою розлючена i заплакана жiнка, тим густiшою хмарою налягав на його душу неспокiй.

Але яке ж було зачудування Германа, коли, приїхавши додому, застав свою жiнку в такiм незвичайнiм для себе настрої, що й сам не знав, що з нею сталося. Замiсть сподiваних слiз та проклять i вибухiв скаженого гнiву, його стрiтила якась злорадна насмiшливiсть. Рифка, мов сорока в кiстку, зазирала йому в лице, пильно добачувала всi змiни, всi новi борозди, якi повиорювала на нiм грижа i непевнiсть. Правда, Рифка випитувала його про Готлiба, ахала, коли Герман говорив, що, мимо всяких трудiв, не мiг його вiдпитати, але у всiм тiм виднiлась радше її охота подразнити мужа, нiж дiзнатися справдi щось вiд нього. А притiм же її лице, рум'яне, здорове, i оживлене, її сiрi очi, палаючi якоюсь незакритою радiстю, її живi рухи та жести i навiть хiд її легкий та голос дзвiнкий — все те дуже не надавалося до смуткування та охання, все казало догадуватись, що час їх розлуки, так важкий для Германа, зовсiм не був важким анi сумним для його жiнки. Герман зразу стовпiв, дивуючись.

— Гм, — сказав вiн до жiнки, коли вони по обiдi (Рифка їла обiд разом з ним i їла багато i з великим апетитом, чого Герман давно не видав) засiли поруч на м'якiй софi i Рифка, насилу кривлячи лице, ще раз почала розпитувати його про Готлiба, — гм, — сказав Герман, — а ти, як бачу, за той час анi ду-ду собi. Та й весела стала, мов доньку замiж вiддала!

— Я? Господи боже! Я очi свої проплакала, ну, але тепер, як ти приїхав, по тiлькiм часi…

— Так-то воно так, — говорив недовiрчиво Герман, — але менi щось не здався, щоби то для мене така радiсть та й така нагла змiна. Ану, скажи правду, що тому за причина?

Вiн усмiхався, глядячи їй в лице. Вона розсмiялась також:

— Причина? Чи ти одурiв? Яка ж би мала бути причина?

— Готлiб прибув?

— I-i-i, а тобi що? Готлiб?.. Мiй бiдний Готлiб! — I вона знов плаксиво скривила лице. — Коби вiн прибув, не така б я була!

— Ну, то що ж тобi такого? Радiсть свiтиться в твоїх очах, слiз анi слiду на лицi не знати. Говори, шо хочеш, а в тiм мусить щось бути.

— Iди, дурний, iди, так тобi здається! — I Рифка вдарила його вахлярем по плечi i, всмiхнувшися, вийшла до своєї спальнi i замкнула дверi за собою. Герман сидiв-сидiв, дивувався, догадувався, а вкiнцi, плюнувши, пробуркотiв: «Що то бабська манерiя!» Далi встав, походив трохи по свiтлицi i взявся до своїх бориславських дiл.

I Рифка, скоро до спальнi, також пройшлася кiлька разiв там i назад, отворила вiкно i вiддихнула глибоко, мов по тяжкiй утомi, її серце билося жпво. на лице виступив ще живiший рум'янець, коли з-пiд корсета витягла невеличкий, недбало зложений i запечатаний лист. Саме нинi, перед Германовим приїздом, вона одержала його через пiсланця — малого коминарчука, що приходив буцiмто питатися, чи не треба вимiтати комини, i пепостережено всунув їй в руку зачорнений сажею лист. Вона ще й досi не мала часу прочитати його, але одно те, що лист був вiд Готлiба, — комiiнарчук був його звичайним пiсланцем, — радувало її, а нетерплячка довiдатись, що пише Готлiб, так i пiдкидувала нею, коли сидiла i розмовляла з Германом.

— Фу, добре, що-м розв'язалася з ним! А бiда моя, що нiчого не скрию на лицi, така натура погана. Зараз старий бiс догадався. Але чекай, чорта з'їш, поки вiд мене правди дiзнаєшся!.. — Вона сiла вiдтак на софу, отворила лист i почала читати, звiльна слебiзуючи грубi, недбало намазанi букви.

Вiд виїзду Германа до Львова справдi нове життя зачалось для Рифки. Несподiваний поворот сина, та й ще в такiм незвичайнiм способi подiйствував на неї, як набiй електричної батерiї. Мов безумна з радостi, вона по вiдходi Готлiба бiгала по покоях, без думки i без цiлi переставляла крiсла та столи, цiлувала Готлiбiв портрет, мальований в його шкiльних часах, i ледве-ледве утихомирилась. Але хоть i вспокоїлась на вид, то все-таки в нутрi її кипiло та клекотiло, кров плила живiше, її розбуджена фантазiя блудила та носилася летом ластiвки, стараючись розгадати, де то тепер її син, що робить, коли i як побачиться з ним. Ожиданка день поза день держала її в напруженнi. Вона турбувалась, вiдки добути для Готлiба грошей, радувалась, коли вiн часом в своїм вуглярськiм уборi прибiгав до неї, розпитувала його, як вiн жиє i що дiє, але Готлiб такi питання збував усе двоматрьома словами, загрожуючи зато матiр, щоб мовчала о нiм перед вiтцем i перед усiми та щоб старалася для нього о грошi. I в тiм ненастаннiм напруженнi та роздразненнi найшла Рифка те, чого не ставало їй досi, — найшла заняття, найшла невичерпаний предмет до працi думок — i ожила, похорошiла.

Частенько Готлiб, замiсть щоб мав прийти сам, присилав листи. Тi листи, хоть короткi i нескладнi, були новим предметом заняття i роздумування для Рифки. Вони тим були цiннiшi для неї, бо слово, написане, оставалось на паперi, було раз у раз мов живе перед нею, вона могла читати i перечитувати Готлiбовi листи по тисяч разiв i все находила в них чим любуватися. Тi листи вона вiдбирала i читала з такою дрожжю, з таким зрушенням, як молодi дiвчата вiдбирають i читають любовнi листи. Потреба любовi i сильних зрушiнь, невдоволена в молодих лiтах а розвита аж до нервової гарячки пiзнiшим життям в достатку а без дiла, виливалася тепер, мов довго здержуваний потiк, котрий вкiнцi здужав розiрвати греблю.

— Що то вiн тепер пише, голубчик мiй? — шептала Рифка, отворивши лист i напуваючись ще перед читанням розкiшною ожиданкою, I вiдтак зачала пiвголосом читати, зупиняючись та з труднiстю розбираючи слова:

«Мамцю! Грошей маю ще досить, — треба ми буде аж на другий тиждень. Але не о тiм хотiв би я нинi вам написати. Чув-єм, що тато мають приїхати. Пам'ятайте, не виговорiться, бо я готов наробити великої бiди. Але й не о тiм хотiв би я вам нинi написати. Розповiм вам щось цiкавого. Часу тепер маю досить, ходжу собi куда хочу улицямп, полями. Знаєте, оногди побачив я на проходi дiвчину, — вiдколи жию, не видав такої. I ще не знаю, чия вона. Куди йшла, я слiдком за нею, а тремтiв цiлий, як у горячцi. I нараз на скрутi щезла, — кiлька домiв великих та пишних обiч, не знаю, в котрий увiйшла. I вiд того часу сам не знаю, що зо мною сталося. Ходжу, мов сам не свiй, все вона менi привиджується i в снi, i наявi. Я вже рiшився, скоро її другий раз побачу, приступити просто до неї i питати її, чия вона, але досi ще не удалось менi бачити її другий раз. Все ходжу тою вулицею, на котрiй менi щезла з виду, гляджу у всi вiкна, але дарма, — не показуєся. Коби-м хоть знав, у котрiм домi вона жиє, то би-м питав сторожа або кого. Але я не попущуся, мушу вивiдатись, хто вона, бо вiд першого разу, коли-м її побачив, почув я, що без неї жити не можу. Так, мамцю, вона мусить бути моя, най вона собi буде хто хоче! Скоро що дiзнаюся, нараз напишу вам».

Яке дiйство зробив той лист на Рифку, сього нi словом сказати, нi пером списати. Вона цiла задрижала, мов вiд пропасницi. Перший раз в життi вона держала лист, справдi тикаючий чуття, любовi, i хоть у грубiй формi, все-таки ясно висказуючий любов глибоку i живу, трохи, може, надто неплатонiчну, грубу, але зато сильну i слiпу, — а така любов найбiльше мусила подобатись Рифцi, малообразованiй, нервовiй i кровистiй, Рифцi, котра в своїм життi нiякої любовi не зазнала. Як рада б вона була тепер бачити свого Готлiба, мiцно-мiцно притиснути його до рерця, слiдити за кождим його кроком, жити його думками, палати його чуттям. Адже вiн любить! I з нею першою подiлився тайною свого серця! I вiдколи вона знала те, вона два рази сильнiше полюбила Готлiба, iменно за те, що вiн любить. Правда, коли б тут коло неї була i жила тота дiвчина, котру вiн любив, коли б тота дiвчина i з свого боку любила його, Рифка непремiнно зненавидiла б її, строїла б її життя — за її любов!..

Минав день за днем гарячкової ожиданки. Рифка з превеликим трудом удержувалась, щоб не зрадити перед Германом пекучої тайни. На її щастя, по трьох днях Герман виїхав до Борислава, де мав побути пару день. Оставшись сама дома, Рифка почула в домi якусь тiсноту, якусь душнiсть, — кров її гарячим окропом бурлила в жилах. Вона вийшла з покою. Стояв жаркий лiтнiй день. Просторний сад за домом так i манив до себе розкiшним холодом, темною зеленню, живим запахом та легесеньким, таємничим шепотом листя. Вона мимоволi пiшла туди. Садiвники якраз обривали вишнi та великi, вчасно достигшi веприни. Два хлопаки з кошичками в руках стояли на тонких вишневих гiлках, одною рукою придержуючися за щаблi, а другою зриваючи спiлi вишнi. А старий садiвник в бiльший кiш збирав веприни, причякнувши перед розлогим вепринником i пiдiймаючи гiлку за гiлкою. Хлопцi на деревi смiялись, жартували та перемовлялися, а старий мурликав стиха якусь пiсню. Коли побачив паню, пiдiйшов до неї з уклоном, пожалувався, що вишнi сього року зродили слабо, зато веприни гарнi i дуже добре платяться. Вiн вибрав кiлька пригорщiв самих достиглих веприн, великих, як терносливи, i просив Рифку перекусити. Вона взяла їх у хусточку. За той час позлазили хлопцi з вишнi з повними кошиками. Спiлi, повнi ягоди блищали на сонцi, мов яке дороге камiння, крiзь їх тоненьку прозiрчасту шкiрку сонце прокрадалося в їх нутро, мiнилось i переливалось в червонавiм виннiм плинi, немов вишнi були налитi кров'ю. Хлопцi нарвали також темно-зеленого вишневого листя, вистелили ним дно невеличкого прикадка i обережливо почали в нього складати вишнi. Рифка стояла i глядiла, втягаючи в себе всiма порами тiла милий холод, розкiшну вогкiсть та свiжiсть саду i упоюючий запах свiжонарваних вишень, їй було любо i приємно, як нiколи. Вона мовчала.

Коли втiм тихесенько, немов украдком, рипнула хвiртка, ведуча з подвiр'я до саду, Рифка озирнулася. Малий обмурзаний коминарчук стояв у хвiртцi; поглядом звав'її до себе. Вона полетiла радше, нiж пiшла.

— Панi, ту для вас листок! — шепнув коминарчук.

Рифка з бiльшою, нiж звичайно, дрожжю прийняла пом'ятий незапечатаний листок. Коминарчук пустився, було бiгти геть.

— Постiй, постiй, — сказала Рифка, а коли той завернувся, висипала йому в шапку одержанi вiд садiвника веприни. Коминарчук, урадуваний, побiг, кусаючи та висисаючи веприни, а Рифка пiшла до своєї спальнi, дрижачи всiм тiлом, з голосно б'ючим серцем, замкнулася, сiла на софцi, вiдiтхнула глибоко, щоб успокоїтися, i зачала читати:

«Я видiв її! Господи, що за краса, що за лице, що за очi! Мене тягло до неї, я не мiг опертися. їхала в бричцi кудись на Задвiрне передмiстя, — я стрiтився з нею несподiвано. I я вiдразу мов одурiв, так, одурiв. Я кинувся перед конi — пощо, нащо, i сам не знаю. Я, бачиться, хотiв зупинити бричку, щоб розпитати її, хто вона. Але конi перепудились мене i шарпнули вбiк. Вона скрикнула, поглядiла на мене i поблiдла. А я, учепившися за васаг брички, волiкся по дорозi по камiнню. Я не чув болю в ногах, а тiлько дивився на ню. «Я люблю тебе! Хто ти?» — сказав я їй. Але втiм обернувся вiзник i вдарив мене пужiвном по головi так сильно, що я з болю пустив бричку i упав насеред дороги. Бричка поторохтiла далi. Вона знов скрикнула, озирнулася, — бiльше не тямлю. Я, правда, схопився ще на ноги, щоб бiгти за нею, але забiг тiлько два кроки i знов упав. Мої ноги порозбивались о камiння, з них текла кров, голова болiла i напухла, — я трохи не зомлiв. Надiйшла баба, дала менi води, перев'язала ноги, i я поволiкся до хати. Лежу i пишу до тебе. Зладь на завтра i передай коминарчуком троха грошей, десять ринських, — чуєш? Тепер коло мене чужi люди ходять, — могли б домiркуватися…»

Рифка, не дочитавши до кiнця, впала зомлiла на софку.

VII

Було то вечором. Матiй i Бенедьо повертали з роботи i сидiли мовчачи в хатi при млавiм свiтлi невеличкого каганця, в котрiм горiв, шкварчав i порскав нечищений бориславський вiск. Бенедьо вдивлявся в план, розпростертий перед ним, а Матiй, сидячи на своїм малiм стiльчику, латав свої ходаки. Матiй вiд того вечора, коли Мортко сказав йому, що «їх справа скiнчена», був мовчазливий, мов прибитий. Бенедьо хоч i не знав докладно, що се за справа, все-таки дуже жалiв Матiя i рад був допомогти йому, але, з другого боку, не смiв зачiпати його, щоби не розворушати в нiм наболiлого. Скрипнули дверi, i до хати ввiйшов Андрусь Басараб.

— Дай боже час добрий! — сказав вiн.

— Дай боже здоров'я! — вiдповiв Матiй, не пiдводячися з мiсця i витягаючи дратов.

Андрусь сiв на лавi пiд вiкном i мовчав, роззираючися по хатi. Очевидно, вiн не знав, вiд чого би то зачати бесiду. Далi звернувся до Бенедя:

— А що у тебе, побратиме, чувати?

— От, увiйде, — вiдповiв Бенедьо.

— Щаститься тобi якось в нашiм Бориславi, — сказав трохи гризько Андрусь. — Чув я, чув. Та ти тепер великi грошi береш денно при своїй фабрицi!

— По три ринськi денно. Не надто то багато як на майстра, але як на бiдного помiчника, то певно, що досить. Тре буде дещо пiслати мамi, а решту, — ну, та вже о рештi поговоримо пiзнiйше, як усi зiйдемся. Я думав дещо троха над нашою долею…

— Ну, i що ж ви видумали? — спитав Андрусь.

— Будемо говорити о тiм на зборi. Але от тепер стараймося деяк потiшити побратима Матiй, — адiть, який ходить! Я вже й сам хотiв дещо балакати, але що, бачите, замало ще його знаю…

— Та я, власне, для того прийшов, — сказав Андрусь. — Побратиме Матiю, пора би тобi розказати нам, що у тебе за справа була з Мортком i чому вона тебе так обходить?

— Е, та що вам розповiдати? — знехотя вiдказав Матiй. — Що говорити, коли справа скiнчена? Тепер дарма говорити, — не повернеш!

— Та хто знає, хто знає, чи скiнчена, — сказав Бенедьо. — Розповiджте лишень, все три голови потрафлять бiльше дещо вигадати, нiж одна. Може, найдеся ще яка рада. А якби вже i справдi все пропало, то бодай вам буде легше, коли з нами подiлитеся своєю грижею.

— Ая, ая, i я так кажу, — потвердив Андрусь. — Все-то сам-один чоловiк — дурень напротив громади.

— Ой так, так, побратиме Андрусю, — вiдповiв сумовито Матiй, вiдложив набiк скiнчену роботу i закурив люльку, — може, то й але, що чоловiк дурень: прив'яжеся до другого, i вiдтак гризися вже не йно самим собою, але й другим, i третiм! Та й ще, правду тобi скажу, за другим чоловiк дужче гризеся, нiж за собою. Таке й моє. Нехай i так, розкажу вам, яка зi мною гiсторiя була i яка у мене справа з Мортком.

Буде вже тому щось зо штирнайцять лiт. Саме п'ять лiт по моїм приходi до того заклятого Борислава. Ще тодi ту не так було. Ями йно що починалися, — все ще якось подобало на село, хоть i тодi вже жидiвнi назлазилося було сюда, як хробiв до стерва. То тодi ти, небоже, ту пекло було, аж сумно погадати. Жидiвня крутилася та гомонiла коло кождої хати, пестилася, як тi пси, до кождого господаря, насилу тягла до коршмiв або й таки в хатах поїла людей, видурюючи по кусниковi грунту пiд закони. Що я тодi навидiвся, аж серце нукало! А скоро, собачi дiти, обдурили чоловiка, виссали з него все, що мож було виссати, — тодi гей же на него! Тодi вiн i пияк, i лайдак, i псяпара, тодi його i з коршми витручують, i з власної хати виганяють. Страшно збиткувалися над людьми!

От раз iду я рано на роботу, дивлюся: повна вулиця людей, збилися в купу, гомонять щось, серед купи крик i плач, а збоку в невеличкiй, соломою критiй хатi жиди вже розгаздувалися, як у себе дома, вимiтують iзсередини все: миски, горшки, полицi, скриню… «Що такого»? — питаю я. «А що, — вiдповiдає оден чоловiк, — довели нехристи бiдного Максима до послiдиого. Статний був газда, нiщо й казати, а людяний, чемний…» — «Ну, та й що з ним сталося?» — «А не видиш, — каже чоловiк, — видурили у него грунт, худоба розтратилася, а нинi ось прийшли та й з хати го вивергли, кажуть, що то їх, що вони собi купили. Той в крик — жиди не питають. Той дiрвався до бiйки, а їх злетiлося в однiй хвилi, як тих гавронiв, та й давай бити бiдного Максима! Зробився крик, зачали збiгатися й нашi люди i ледво вирвали Максима з жидiвських рук. А той обкервавленiiй, аж страшний, та й кричить: «Люди добрi, ви видите, що ту дiєся? Чого стоїте? Ви гадаєте, що то лиш зо мною так сталося? I з вами буде так само! Ходiть, берiть, що хто має, в руки — сокири, цiпи, коси, — берiть i виженiть тото паршивство з села. Вони вас розточать живих, так як мене розточили!» Люди видивилися на него, стоять, гомонять… А ту оден жид, — он той, що он визирав з вiкна, — пiрвав камiнь та й луп Максима в голову. Той на мiсцi перевернувся, лиш захарчав: «Люди добрi, не дайте моїй дитинi загибати! Я вмираю!..»

Я не дослухав того оповiдання а почав протискатися до середини здвигу. Насеред улипi лежав чоловiк, може, де сорока лiт, в подертiй сорочцi, окровавлений, посинiлий. З голови ще капала кров. Коло нього припадала i лебедiла мала дiвчинка. Мене аж морозом обхопило, коли позирнув та тото, а люди обступили доокола, стоять стiною та гомонять, але й з мiсця не рушаються. А Максимову хату обступила жидiвня, аж зачорнiлося довкола, — вайкiт та гаркiт такий, що й слова власного не чути.

Я стою, як остовпiлий, дивлюся сюди-туди, не знаю, що дiяти. Аж ту виджу, з вiкна виставився той сам жид, що забив Максима; вже геть-геть, видно, осмiлився i кричить, поганець: «Так му треба, пиякови одному! Так му треба! А ви чого ту поставали, свинi? Марш додому оден з другим!»

В менi кров закипiла.

«Люди, — заревiв я не своїм голосом, — чи ви постовпiли, чи поцапiли? Та не видите, що чоловiка забили перед вашими очима i ще смiються? А ви стоїте та й нiчо? А грiм же би вас божий побив! Бий злодiїв жидiв!»

«Бий! — заревiло в тiй хвилi з усiх бокiв, аж земля здилькотiла. — Бий злодiїв, п'явок!»

То так, як би iскра в солому впала. В однiй хвилi весь мир став як не той. Я ще й не озирнувся, а ту вже цiла хмара камiння дрррень на жидiв. Лиш тiлько ще я видiв, що той жид, що забив Максима, як стримiв у вiкнi, так в однiй хвилi пiдскочив, хопився за голову руками, скрутився, спищав та й бовть на землю. Бiльше я не видiв, не чув нiчого. Крик, гвалт пiднявся такий, як на судний день. Люди ревiли без пам'ятi, тислися наперед, рвали, що кому впало пiд руки: кiлля з плотiв, хворост, жердки, полiна, камiння — i валили на жидiв. Зчинився такий писк та вайкiт, немов цiла бориславська кiтловина западаєся пiд землю. Часть жидiв пирсла, мов порох. Але кiлькох заперлося в Максимовiй хатi. Крiзь вiкно видно було, що у них в руках сокири, мотики, вила — похапали, що могли. Але видячи, що мир обступає хату довкола, мов ревуча повiнь, вони перестали кричати, нiби закаменiлiї зо страху. Народ попер до дверей, до вiкон, до стiн. Затрiщали дошки, дилиння, задзеленькотiли вiкна, — грюкання, гвалт, писк, а нараз страшенний грохiт, хмара пороху… Люди по кусневi розiрвали стiни, — зруб i повала грохнули на жидiв, порохи вкрили все те страшне позорище…

Але в мене за той час що iншого було на гадцi. Видячи, як народ, мов звiр, пре на жидiв, я хопив малу дiвчину, Максимову сироту, на руки i нирпинирци почав продиратися крiзь здвиг. Ледво вирвався з товпи в тiй хвилi, коли там бевхнула хата. Я погнав загородами, пiвперечною стежкою додому, бо боявся, щоби де розлютованi жиди не перехопили мя на дорозi. Допавши хати, я запер дверi i положив зомлiлу дитину на тапчан, зачав вiдтирати. Але довго я не мiг єї добудитися, вже-м собi гадав, що, може, й її заголомшив який камiнь. Але, бог дав, — прийшла до себе, i я так тим утiшився, немовби то моя власна дитина ожила передо мною.

Матiй замовк на хвилю. Люлька погасла в його зубах, i на лице, оживлене i палаюче пiд час оповiдання, почала звiльна набiгати давня сумовита i безнадiйна хмара. По хвилi вiн почав говорити далi:

— За сим, та тим, та за хлопотами коло дитини, я й зовсiм забув про бiйку i аж пiзнiше дiзнався, що вона скiнчилася на нiчiм. Розваливши Максимову хату, люди немов самi себе злякалися i розлетiлися кождий в свiй бiк. Жиди, також переполошенi, не показувалися зо своїх нор, — аж десь над вечором деякi смiлiшi повилазили, почали роззиратися… До Максимової хати — а там щось пищить. Розривають звалища, видять: три жиди неживi, а п'ять покалiчених. Пропало. З'їздила, правда, комiсiя, позабирали були кiлькох до арешту. от так наздогад, та й повипускали швидко на волю.

А Марта лишилася у мене. Чеснi бориславцi мали, видко ся, багато свого дiла i не втручалися до бiдної сироти. Лиш часом деякi жiнки приносили їй се та те їсти, випрали рубатку, облатали, та й тiлько всего, їй було тодi дванадцять лiт. Не аби ладна абощо, але розумна була дитина, а щира така, як своя душа. Зразу плакала за вiтцем, ну, але вiдтак сама видить, що робити? Привикла. I так вам привязалася до мене, як до рiдного вiтця.

А я також, нема що казати, пантрував єї, як ока в головi, така ми стала дорога та люба. Другi рiпники не рлз, бувало, смiються з мене, питають, коли буде весiлля або, може, хрестини вперед будуть, але я на то байдуже. Говорiть собi, говорiть!

Росла тота дiвочка в мене, ховай боже, тихо та ладно. Хоть то я щб — рiпник, давнiй пастух громадський, але, знаєте, зазнав чоловiк лиха на своїм вiцi. А лихо — велика школа. То й гадаю собi:

«Чень-то хоть їй бог деяк лiпше пощастить». Шанував я її — нi роботи тяжкої, нi слова поганого… Шити навчилася, не знаю, де i коли, так ладно, що чудо. Усе, бувало, баби несуть до неї, - ну цiлими днями сидить у хатi, робить. Та й що то, до всего вона, до всякої роботи. I побесiдувати, i пожартувати, i порадити розумно — до всего…

Пiзнався з нею оден парубок, туй-таки бориславський, також такий сирота нещасливий, як i вона. Рiпник, зарiбник, Iван Пiвторак звався, — та ти, Андрусю, знав його добре… Зачав ходити. Виджу я, що дiвчина до нього липне, розпитую, розвiдую про Йвана, говорять: «Що ж, бiдний, ну, але хлопець чесний, робучий, розумний». Якось раз так при недiлi прийшов вiн до нас, гадав, що Марта дома, а Марти не було, десь вийшла. Хоче вiн геть iти, а я кличу, що-дi постiй, Iване, щось ти маю казати. Став вiн, запалiв троха, далi сiв на лаву.

— Ну, що там такого? Кажiть! — повiдає. Я посидiв троха, — мовчу i позираюся на него. Не знає чоловiк, як би то зачати, щоби нiбито i просто з моста, i щоби дечим не вразити хлопця.

— А як ти, — кажу, — Iване, гадаєш? Марта от наша — нiчого дiвчина?

— А вам що до того, як я гадаю? — вiдрiзав вiн, а сам ще дужче палiє.

«Ов, — гадаю собi я, — з тобою треба остро держатися, коли ти так рiжеш».

— Ну, — кажу, — багато менi до того не є, але виджу, що тобi щось до неї, га? А ти, чень, знаєш, що у неї вiтця нема, а я тепер для'неї i отець, i опiкун, i сват, i брат. Розумiєш? Як скоро би-м iгобачив щось, знаєш, не теє… то вважай, що я за чоловiк! Зо мною ж. арту нема.