Список Шиндлера Кенилли Томас
– Маю надію, ви гарно відсвяткували врожай, – промовив він, уклонився й пішов.
Брати перезирнулися. Щойно сержант відійшов достатньо далеко, вони піддалися спокусі обговорити, що б це означало. Леопольд не мав сумнівів.
– Це погроза, – сказав він.
Це свідчило про те, чого вони внутрішньо страшилися, коли чиновник-фольксдойчер уперше заговорив із ними: у цей час не можна висовуватися, не слід мати впізнаване обличчя.
Таке було життя країни в 1940 році. Кар’єрне падіння, сільська нудьга, ремісниче животіння, час від часу жахіття – і притягальна сила цього яскравого ядра, міста Кракова. До того, розуміли Роснери, колись урешті дійде.
Емілія повернулася додому восени, і, коли Штерн наступного разу пришов до квартири Шиндлера, каву йому піднесла вже Інґрід. Оскар не робив секрету зі своїх слабкостей і, здається, навіть гадки не мав, що аскетичному Іцхаку Штернові потрібне якесь виправдання присутності Інґрід у його домі. Тож, коли каву було випито, Оскар пішов до бару, дістав звідти свіжу пляшку бренді й поставив її на столі між собою і Штерном, ніби Штерн усерйоз збирався допомогти йому її випити.
Штерн завітав того вечора сказати Оскарові, що одна сім’я, яку ми тут назвемо Ц.[3], поширює про нього чутки: старший Давид і молодший Леон Ц. навіть на вулицях Казімєжу – не кажучи про вітальні – розповідають, буцімто Оскар – німецький бандит і горлоріз. Коли Штерн переказав ці слова Оскарові, він дещо пом’якшив формулювання.
Оскар розумів, що Штерн не вимагає реакції, а просто повідомляє, що знає. Але, звичайно, він відчув, що має якось зреагувати.
– Можу і я про них попліткувати, – сказав Оскар. – Вони мене просто грабують. Ось в Інґрід спитайте.
Інґрід була начальницею обох Ц. Вона була зручним тройгендером і, не маючи ще й тридцяти років, не була дуже досвідчена в торгівлі. Ходили чутки, ніби Оскар сам домовився, щоб цю дівчину призначили, аби мати собі надійну точку для реалізації свого посуду. Але Ц. все одно загалом робили у своїй компанії що хотіли. Коли їх ображала сама думка, що їхньою справою розпоряджається окупант, то винуватити їх не було в чому.
Штерн відмахнувся від пропозиції Оскара. Хто він такий, щоб допитувати Інґрід? У кожному разі, порівнювати її покази з тим, що кажуть вони, було ні до чого.
– Вони переграють Інґрід, – сказав Оскар.
Вони прийшли на Липову по своє замовлення, підмінили на місці рахунок і взяли більше, ніж заплатили. «Вона каже, що все гаразд, – сказали вони працівникам Шиндлера. – Він з Інґрід про все домовився».
Син, по суті, збирав навколо себе натовпи і розповідав, що його побили есесівці за вказівкою Шиндлера. Щоправда, історія ця мала кілька варіантів. То його побили на фабриці Шиндлера, на складі, звідки молодший Ц. вийшов з поламаними зубами і підбитим оком. То це сталося на Лімановського на очах у свідків. Чоловік на прізвище Ф., працівник Оскара і друг Ц., казав, ніби чув, як Оскар, тупаючи ногами, бігав по своєму кабінету на Липовій, погрожуючи вбити старого Давида Ц. Тоді, за його словами, Оскар поїхав на Страдом і пограбував касу Ц., напхав кишені грошима, сказав, що в Європі настав «новий порядок», а тоді побив Давида в його кабінеті.
Чи можливо, що Оскар міг накинутися на старого Давида Ц., так що той зліг весь у синцях? Чи ймовірно, що він домовився з приятелями з поліції, щоб вони побили Леона? На одному рівні і Оскар, і Ц. були бандитами, вони продавали тонни посуду нелегально, не подаючи звітність до Transferstelle (Бюро перерахування), не використовуючи, як вимагалося, талони, що мали назву Bezugschein. На чорному ринку розмова була проста, а вдача гаряча. Оскар міг визнати, що він колись примчав до крамниці Ц., назвав батька з сином злодюгами і взяв з каси ту суму, яку Ц. недоплатили за посуд. Оскар визнавав, що стусонув молодого Леона. Але більше нічого він визнавати не збирався.
Та й у Ц., знайомих Штернові з дитинства, була ще та репутація. Не те що кримінальна, але було відомо, що вони не дуже чисті на руку і, що важливо в цьому випадку, схильні верещати, коли їх спіймають.
Штерн знав, що синці в Леона були. Леон ходив з ним по вулиці й охоче пояснював їхнє походження. СС побити його де-небудь могли, але причин до цього могло бути чимало. Штерн не тільки не вірив у здатність Шиндлера попросити СС про таку послугу, але також відчував, що ці історії ніяк не в’яжуться з власними ширшими задумами Шиндлера. Вони бмогли бути ймовірними, якби гер Шиндлер виставив брутальну лінію поведінки. Для того, чого бажав Штерн, випадкові збочення з праведного шляху не важили. Якби Оскар був зовсім без гріха, то не було б і цієї квартири в тому вигляді, в якому вона є, і Інґрід не чекала б на нього в спальні.
І потім, варто ще сказати, що Оскар згодом врятує їх усіх – пана і пані Ц., Леона Ц., пана Г., панну М. – секретарку старого Ц. – і вони самі про це казатимуть, але від тої історії з синцями не відмовляться.
Того вечора Іцхак Штерн також приніс новини про тюремний вирок Марекові Біберштейну. Йому присудили два роки у в’язниці на вулиці Монтелюпі – тому самому Марекові Біберштейну, який був головою юденрату, чи пак був ним до арешту. В інших містах юденрати вже здобули ненависть усього єврейського населення, бо здебільшого займалися складанням списків тих, хто має працювати примусово чи бути відправлений до таборів. Юденрати німецька адміністрація розглядала як органи власної волі, але в Кракові Марек Біберштейн і його кабінет усе ж вважали себе буфером між адміністрацією військового мера Кракова – Шміда, а пізніше Пафлю з одного боку і євреями міста з іншого. У краківській німецькій газеті від 13 березня 1940 року такий собі доктор Дітріх Редекер зауважив, що, відвідавши юденрат, був вражений контрастом між його килимами та плюшевими кріслами – і бідністю й брудом єврейських кварталів на Казімєжі. Але євреї, які пережили ті часи, не пам’ятають, щоб перший юденрат відрізав себе від народу. Жадаючи наживи, проте, вони припустилися тої самої помилки, що і юденрати Лодзі й Варшави до них, даючи можливість багатим викупитися зі списку на примусові роботи, змушуючи реєструватися в цьому списку бідних в обмін на хліб і юшку. Але навіть пізніше, у 1941 році, Біберштейн і його рада й далі користувалися повагою євреїв Кракова.
Той перший склад юденрату становив двадцять чотири члени, здебільшого з середовища інтелектуалів. Щодня дорогою на Заблоче Оскар проїжджав повз їхню контору на розі на Подґужі, всередині якої скупчилося кілька секретаріатів. Кожен член ради, як відділ, відповідав за певний аспект управління. Пан Шенкер відповідав за податки, пан Штайнберґ за будівництво – необхідна посада в суспільстві, де люди весь час переселяються туди-сюди: цього тижня переховуються де-небудь на селі, а наступного вже повертаються до міста, втомившись від обмеженості селян. Леон Зальпетер, фармацевт за фахом, тепер відповідав за соціальне забезпечення. Були секретаріати, відповідальні за харчування, цвинтарі, проїзні документи, економічні справи, адміністративні служби, культуру, навіть – попри заборону шкіл – за освіту.
Біберштейн і його рада були переконані, що ті євреї, яких буде вигнано з Кракова, закінчать у гірших місцях, тому вдавалися до давньої стратегії – хабарів. Скромна скарбниця юденрату виділила двісті тисяч злотих на такі цілі. Біберштейн і секретар із житлово-комунальних справ Хаїм Ґольдфлюсс знайшли посередника для цього – фольксдойчера на ім’я Райхерт, людину зі зв’язками в СС і міській адміністрації. Завданням Райхерта було передати гроші низці чиновників, починаючи від оберштурмфюрера (в СС еквівалент старшого лейтенанта) Зайберта, – офіцера, який відповідав за зв’язок між юденратом і міською владою. За ці гроші чиновники мали дозволити ще десятьом тисячам євреїв Кракова залишитися вдома попри наказ Франка. Чи то Райхерт образив чиновників, узявши забагато грошей собі й запропонувавши замалий хабар, чи панове відчували, що заповітне бажання генерал-губернатора зробити місто юденфрай робило прийняття хабарів ризикованим, з судового провадження зрозуміло не було. Але Біберштейнові дали два роки на Монтелюпі, а Ґольдфлюссу – шість місяців в Аушвіці. Самому Райхерту дали вісім років. Але всі розуміли, що йому буде легше, ніж двом першим.
Шиндлер похитав головою: покласти двісті тисяч злотих за таку непевну надію.
– Райхерт – шахрай, – промовив він.
Щойно десять хвилин тому вони обговорювали, чи є шахраями Ц., і питання так і залишилося відкритим. А от щодо Райхерта сумніву не було.
– Я б їм сказав, що Райхерт – шахрай! – не вгавав він.
Штерн філософськи зауважив, що бували часи, коли єдині люди, котрі робили щось путнє, були саме шахраї.
Шиндлер розреготався – на весь рот, зубатим, майже грубим сміхом.
– Красно дякую, друже! – сказав він Штернові.
Розділ 8
Різдво того року видалося не таким уже й поганим. Але була в ньому якась млосність, і сніг білим знаком питання лежав на Плантах під вікнами Шиндлера, немовби тут постало щось уважне і вічне – на дахах Вавеля над вулицею, під давніми фасадами вулиці Канонічої. Ніхто вже не вірив, що все закінчиться швидко, – ні солдати, ні поляки, ні євреї по обидва боки річки.
Своїй секретарці-польці Кльоновській Шиндлер подарував на Різдво кумедну паризьку штучку – пуделя, якого йому дістав Пфефферберґ. Інґрід він придбав коштовні прикраси і щось таке надіслав славній Емілії до Цвіттау. Дістати пуделя було непросто, повідомив йому Пфефферберґ. А от прикраси знайшлись одним махом. Адже в такі часи коштовності активно мігрують.
Здається, Оскарові вдавалося підтримувати паралельні стосунки з трьома жінками і всіляку випадкову дружбу з іншими без типових мук, які опосідають ловеласа. Ті, хто бував у його квартирі, ніколи не бачили Інґрід у поганому гуморі. Вона, здається, була великодушною і люб’язною дівчиною. Емілія, яка мала більше підстав нарікати, вважала нижчим за власну гідність улаштовувати такі сцени, на які цілком заслуговував Оскар. Якщо Кльоновська була чимось невдоволена, це ніяк не впливало на те, як вона трималася в адміністрації DEF, чи на її вірність герові директору. Ніби варто було чекати, що за такого способу життя, як в Оскара, прилюдні з’ясування стосунків між його жінками були б регулярними. Але ніхто з друзів і робітників Оскара – таких свідків, які охоче його обговорювали і при нагоді посміювалися з його тілесних гріхів, – не може пригадати жодної такої болісної конфронтації, яка так часто трапляється навіть у скромніших за Оскара донжуанів.
Припускати, що когось із цих жінок влаштовувало часткове володіння Оскаром – це принижувати їхню гідність. Справа, можливо, була в тому, що, коли ви схотіли поговорити з Оскаром про вірність, у його погляді з’являлася така щира дитяча зніченість, ніби ви збиралися тлумачити йому теорію відносності, котру можна зрозуміти, якщо годин із п’ять уважно послухати. В Оскара ніколи не було на це стільки часу, то він і не розумів.
Окрім ситуації з його матір’ю. Того різдвяного ранку заради покійної мами Оскар пішов на службу до Мар’яцького костьолу. Над головним вівтарем донедавна був дерев’яний триптих Віта Ствоша, на якому, на втіху вірянам, юрмились і бурхливо жестикулювали святі. Порожнє місце, блідий камінь там, де колись був славетний вівтар, вразило й засмутило гера Шиндлера. Триптих украдено. Його вивезли до Нюрнберґа. Що коїться у світі!
А проте справа цієї зими йшла просто чудово. Наступного року друзі з Інспекції з озброєння почали говорити з Оскаром про можливість відкрити зброярський відділ, щоб виробляти протитанкові міни. Оскара міни не так цікавили, як каструлі та сковорідки. По-перше, посуд мав просту конструкцію. Метал ріжуть, пресують, занурюють у посудини, випалюють за відповідної температури, немає необхідності калібрувати інструменти. А виробництво зброї потребує якнайбільшої точності. Вироблені міни не можна було б продавати з-під прилавка, а Оскарові подобалася така торгівля – сам процес, азарт, сумнівна репутація, швидка окупність, відсутність паперової мороки.
Але оскільки політично це був непоганий крок, він започаткував зброярський підрозділ, поставив кілька здоровенних машин «Hilo» для точного пресування і механічної обробки корпусів в одній галереї в цеху № 2. Тож поки що підрозділ перебував на стадії розвитку: кілька місяців мало піти на планування, вимірювання та виробничі випробування, перш ніж з’явиться перший снаряд. Зате великі «Hilo» дали заводові Шиндлера захист перед лицем непевного майбутнього, надаючи йому вигляду закладу, де виробляють щось необхідне.
Ще до того, як «Hilo» налаштували, Оскар почав отримувати від знайомих із Поморської інформацію, що планується влаштувати нове гетто для євреїв. Він поділився цією чуткою зі Штерном, не бажаючи зчиняти тривогу. О, казав Штерн, так, ходять такі чутки. Дехто навіть уже чекає, коли ж це станеться. Ми будемо всередині, а ворог зовні. Ми зможемо керувати власними справами. Ніхто нам не заздритиме, не закидатиме камінням на вулицях. Стіни гетто будуть чіткими. То вже буде остання, зафіксована стадія катастрофи.
Указ «Gen. Gub. 44/91», виданий третього березня, надрукували у краківських щоденних газетах і оголосили з гучномовців на машинах, які проїхали Казімєжем. Проходячи своїм зброярським відділом, Оскар почув, як один із техніків-німців коментував ці новини.
– Може, їм там буде краще? – ставив питання він. – Поляки ж їх не люблять.
Указ був виданий саме під таким приводом. Щоб зменшити расові конфлікти в генерал-губернаторстві, буде влаштовано закритий єврейський квартал. Переселення до гетто буде обов’язковим для всіх євреїв, але ті, хто має відповідну трудову картку, зможуть ходити з гетто на роботу, а ввечері повертатися. Гетто влаштують у передмісті Подґуже за річкою. Останній день переселення – двадцяте березня. Тим, хто прийде, квартири надасть юденрат, але поляки, які нині живуть у цьому районі, мають переїхати і, відповідно, звернутися до власної житлової контори, щоб їм надали квартири в інших частинах міста.
До указу додавалася мапа гетто. З півночі воно буде обмежене річкою, зі сходу – залізничною гілкою у львівському напрямку, з півдня – пагорбами за Ренкавкою, з заходу – ринковою площею. Тут мало бути тісно.
Але була надія, що утиски все ж матимуть конкретну форму і в людей буде можливість бодай якось планувати своє обмежене майбутнє. Такій людині, як Юда Дреснер, гуртовий торгівець тканинами зі Страдомської вулиці, якому пощастило бути знайомим з Оскаром, минулі півтора року принесли шалену послідовність указів, незваних гостей і конфіскацій. Він втратив свою справу, яку забрало «Агентство опіки», машину, квартиру. Його банківський рахунок було заморожено. Школу, де вчилися його діти, закрили, або ж їх було виключено зі школи. Сімейні коштовності забрали, навіть радіоприймач. Йому і його родині було заборонено вхід до центру Кракова, подорожі поїздами. Їздити можна було тільки в спеціально відведених трамвайних вагонах. Дружину, дочку і синів раз у раз змушували розгрібати сніг або виконувати якісь інші примусові роботи. Ніколи не відомо, коли тебе заштовхають у вантажівку, чи надовго ти зникнеш і який псих може керувати тою працею, до якої тебе змусять. За такого режиму немає відчуття землі під ногами, немовби сповзаєш до бездонної ями. Але, може, гетто – це і є дно, той стан, у якому можливо хоч якось зібратися з думкою.
До того ж краківські євреї звикли до самої ідеї гетто – можна сказати, для них вона вроджена. І коли вже рішення було ухвалено, навколо самого цього слова вже був затишний, предковічний ореол. Їхнім дідам не було дозволено виходити за межі свого гетто на Казімєжі до 1867 року, коли Франц-Йосиф підписав декрет, яким дозволив їм жити в тих частинах міста, де забажають. Циніки казали, що австрійцям треба було відкрити Казімєж, який стоїть у вигині річки біля Кракова, щоб польським робітникам можна було селитися ближче до місць своєї праці. А проте Франца-Йосифа старші мешканці Казімєжу шанували так само палко, як Шиндлерова родина в його дитячі роки.
Хоча свобода для них настала так пізно, серед старшого покоління краківських євреїв була і певна ностальгія за старим казімєжським гетто. Гетто означало скупченість, тісноту в помешканнях, спільні санвузли, суперечки через місце для сушіння білизни. А проте ця ситуація своєрідним чином освячувала винятковість єврейського народу – і можна було разом співати, вести зрозумілі вузькому колу вчені розмови та сіоністські балачки пліч-о-пліч у кав’ярнях, де ідей, на відміну від вершків, ніколи не бракувало. З гетто Лодзі й Варшави повзли недобрі чутки, але гетто на Подґужі за планами видавалося просторішим, адже, коли накласти його мапу на мапу центру міста, гетто виявлялося тільки вдвічі меншим за Старе місто, – звичайно, це не є достатній простір, але й не жахлива тиснява.
Також в указі була заспокійлива фраза, в якій обіцялося захищати євреїв від їхніх польських співвітчизників. З початку 1930-х років у Польщі тривав штучно зорганізований національний конфлікт. Коли почалася криза і впали ціни на зброю, польський уряд санкціонував низку антисемітських політичних груп – з тих, які вважали євреїв причиною власних економічних негараздів. «Санація» – партія морального очищення маршалка Пілсудського – по смерті керманича об’єдналася з «Табором національної єдності» – правим угрупуванням, яке тероризувало євреїв. Прем’єр-міністр Складковський у стінах варшавського сейму проголосив: «Економічна війна з євреями? Гаразд!» Замість того щоб дати селянам земельну реформу, «Санація» схиляла їх дивитися на єврейські ятки з ярмарку як на символ і загальне пояснення бідності польського села. Траплялися єврейські погроми в різних містах, починаючи з Гродна у 1935 році. Польські законодавці також долучилися до боротьби, і єврейським підприємствам перекрили кисень нові закони про банківський кредит. До ремісничих артілей не приймали євреїв, університети запровадили квоту, яку вони самі, сильні в класичних мовах, називали numerus clausus aut nullus (обмежена кількість або нуль), на вступ єврейських студентів. Факультети поступилися вимогам «Національної єдності», щоб для євреїв виділили особливі лавки у дворі університету і не пускали їх лише в ліву половину аудиторій. Незрідка в польських університетах траплялося так, що яка-небудь красива й блискуча дочка єврейського народу виходила з аудиторії – і отримувала швидкий удар замашною бритвою по обличчі від худого серйозного юнака з «Табору національної єдності».
У перші дні німецької окупації завойовники були вражені тим, наскільки охоче поляки показували, де живуть євреї, як міцно тримали якого-небудь дідка з пейсами, поки німець відрізав його ортодоксальну бороду ножицями або піхотним багнетом, вряди-годи деручи обличчя. Отже, в березні 1941 року обіцянка захищати мешканців гетто від польської національної сваволі цілком викликала довіру.
Хоча краківські євреї не дуже раділи й тішилися, збираючи речі для переїзду на Подґуже, у цьому було і якесь химерне відчуття повернення додому, а ще – відчуття наближення до межі, за якою, коли щаститиме, тебе вже нікуди не виганятимуть і не тиранитимуть. Аж до того, що деякі євреї з сіл навколо Кракова – Велички, Неполомиць, Липниці Мурованої і Тинця – поспішили до міста, щоб не опинитися з двадцятого березня замкненими в непривітному оточенні. Адже гетто за своєю природою, майже за визначенням, є місцем, де можна жити, навіть попри окремі випадки терору. Гетто являло собою статику, а не динаміку.
Гетто внесе невеликі незручності в життя Оскара Шиндлера. Для нього було звичайною річчю вийти зі своєї розкішної квартири на Страшевського, проминути вапнякову брилу Вавеля, який засів у вузькій шийці міста, немов корок у пляшці, і так проїхати через Казімєж, мостом Костюшка, а тоді ліворуч на свою фабрику на Заблоче. Тепер цей маршрут перегороджували мури гетто. Це була дрібна проблема, але тим доцільнішим ставало в такій ситуації тримати квартиру в конторських приміщеннях на Липовій. То було не таке вже й погане місце, у стилі Вальтера Ґропіуса. Багато скла, світла, модні кубічні цеглини біля парадного.
Усюди, де він проїжджав між містом і Заблочем у ці березневі дні перед кінцевим строком, він бачив євреїв Казімєжу, які збирали речі, а на Страдомській на початку пільгового періоду обганяв родини, які штовхали перед собою візки, навантажені стільцями, матрацами, годинниками, у бік гетто. Їхній рід мешкав на Казімєжі відтоді, як то був острів, відділений від центру струмком, що звався Стара Вісла, від тих часів, коли, фактично, Казимир Великий запросив євреїв до міста, тоді як в інших краях на них звертали вину за «чорну смерть». Оскар подумав, що їхні предки так само примандрували до Кракова, штовхаючи перед собою візки з постіллю, понад п’ятсот років тому. Тепер вони йдуть звідси – немовби з тими самими візками. Казимирове запрошення скасоване.
У цих ранкових поїздках через місто Оскар помітив, що за планом мали пустити трамвай вулицею Львівською, через самий центр гетто. Усі мури навколо трамвайних колій зводили польські будівельники, а там, де колись було відкрите місце, його затулили цементними плитами. До того ж трамваї мали проїжджати все гетто із зачиненими дверима і не зупинятися, доки не виїжджали знову до Umwelt (довкілля), арійського світу, на розі вулиць Львівської і Святої Кінґи. Оскар знав, що люди все одно якось намагатимуться сісти в той трамвай. Замкнені двері, без зупинок, кулемети по боках – усе одно. Люди невиліковні. Вони прагнутимуть зійти з нього – скажімо, чиясь вірна служниця-полька з торбинкою ковбаски. І намагатимуться сісти на нього – які-небудь прудкі атлетичні хлопці, як той самий Леопольд Пфефферберґ, з повними кишенями діамантів чи окупаційних злотих, а то й із шифровкою для партизанів. Люди реагують на будь-який шанс, навіть найдрібніший, із замкненими дверима, який швидко мчить за глухими мурами.
Від двадцятого березня єврейські працівники Оскара не отримуватимуть заробітної платні і матимуть, з ідеї, жити виключно за рахунок своїх продовольчих карток. Натомість він платитиме внески краківській штаб-квартирі СС. І Оскара, і Мадріча це не радувало, бо розуміли, що війна скінчиться – і рабовласників, як це було в Америці, осоромлять і обберуть до нитки. Внески, які він мав платити шефам поліції, були стандартними для Головного адміністративно-економічного бюро СС – сім з половиною райхсмарок на день за кваліфікованого працівника, п’ять райхсмарок – за некваліфікованого чи жінку. То були дещо нижчі розцінки, ніж на вільному ринку праці. Але для обох – і Оскара, і Юліуса Мадріча – моральна незручність переважала економічну вигоду. Видача заробітної платні найменше того року хвилювала Оскара. До того ж він ніколи не був ідеальним капіталістом. Батько ще в юності часто докоряв йому необережним поводженням із грошима. Поки Оскар просто керував продажами, він тримав дві машини, плекаючи надію, що Ганс колись почує про це і буде вражений. Тепер, у Кракові, він міг дозволити собі цілу стайню: бельгійську «мінерву», «майбах», кабріолет «адлер», BMW.
Витрачати гроші наліво й направо, а при тому бути багатшим за свого обачнішого батька – це була така перемога, якої Оскар бажав собі в житті. У вдалий час вартість праці не особливо важила.
У Мадріча теж було так. Швацька фабрика Мадріча стояла на західному краю гетто, приблизно за півтора кілометра від емалевої фабрики Шиндлера. Справи в нього йшли так добре, що він вів переговори про відкриття подібної фабрики в Тарнові. Юліус також ходив в улюбленцях Інспекції з озброєння і був на такому гарному рахунку, що йому позичив мільйон злотих «Банк Емісійний».
Хоч яку етичну відразу вони відчували, малоймовірно, щоб котрийсь із цих двох підприємців вважав за моральний обов’язок не брати на роботу додаткових євреїв. То був принцип, а оскільки вони обидва були прагматиками, подібні принципи були не в їхньому стилі. У кожному разі, Іцхак Штерн, так само як Роман Ґінтер, ділок і представник Бюро з матеріальної допомоги юденрату, зверталися до Оскара з Юліусом, просячи взяти на роботу ще євреїв, скільки тільки можна. Метою було надати гетто економічної стабільності. І Штерн, і Ґінтер вважали в той момент аксіомою, що єврея, котрий має економічну цінність у скоростиглій імперії, яка потребує кваліфікованих працівників, найгірша доля омине. Оскар і Мадріч погоджувалися.
Отже, два тижні євреї штовхали свої візки Казімєжем, а тоді через міст на Подґуже. Заможнішим родинам допомагали везти речі слуги-поляки. На дні візків ховались останні брошки, хутряні шубки – під матрацами, чайниками й пательнями. Польські роззяви юрмилися понад Страдомською і Старовісльною, пащекували й кидалися грудками землі. «Жидки, жидки йдуть! Бувайте, жидки!»
За мостом вигадлива дерев’яна брама вітала нових громадян гетто. Вона була білою із закругленням угорі, яке надавав їй східного вигляду, мала дві широкі арки для трамваїв, що йшли в Краків і з Кракова, а збоку стояла біла будка для охорони. Над арками напис івритом сумлінно повідомляв: «Єврейське місто». Високі мури з колючим дротом угорі тяглися перед гетто, над річкою, а проміжки в них були закриті триметровими цементними плитами, заокругленими вгорі, подібними до безіменних могильних пам’ятників.
Біля брами до гетто єврея з візком зустрічав представник житлового відділу юденрату. Якщо в чоловіка була дружина і велика сім’я, їм давали дві кімнати й дозвіл на користування кухнею. Навіть у такому разі після спокійного життя в 20-ті й 30-ті роки було прикро поділяти своє приватне життя з родинами інших релігійних поглядів, з якимось їхнім неприємним духом і звичками. Матері здіймали крик, батьки казали, що могло бути й гірше, хитали головами й тяглися язиком до дірявого зуба. У межах однієї кімнати ортодоксальні юдеї не хотіли терпіти лібералів.
Двадцятого березня переселення завершилось. Усі, хто не потрапив до гетто, були в небезпеці, без прав і під загрозою. А всередині його поки що можна було жити.
Двадцятитрьохрічній Едіт Лібґольд із немовлям і матір’ю дали кімнату на першому поверсі. Півтора роки тому падіння Кракова довело її чоловіка до розпачу. Він ходив кудись із дому, нібито шукав для себе якихось курсів. Він думав про ліс, про пошук тихої галявини. Так і не повернувся.
З торцевого вікна Едіт бачила Віслу крізь колючий дріт, але її шлях в інші частини гетто, особливо до лікарні на Венгерській, пролягав через пляц Згоди – єдину площу гетто. Тут на другий день перебування за муром вона буквально на двадцять секунд розминулася з вантажівкою СС, якою людей забирали в місто розвантажувати вугілля чи розгрібати сніг. За чутками, незрідка з таких нарядів до гетто поверталося на одного-двоє менше людей, ніж забирали. Більше, ніж цієї примарної загрози, Едіт боялася бути загнаною в машину в момент, коли йдеш до аптеки Панкевича, а дитину треба буде годувати за двадцять хвилин. Тож вона пішла з подругами до Єврейського бюро зайнятості. Якщо вдасться знайти роботу в нічну зміну, про її маля тим часом зможе подбати мама.
У такі перші дні в бюро було повно народу. Юденрат запроваджував власну поліцію, Ordnungsdienst (ОД), яку розширювали й приводили до ладу, щоб підтримувати порядок у гетто, і хлопець у кашкеті з пов’язкою на рукаві організовував черги перед бюро.
Компанія Едіт Лібґольд щойно опинилася всередині, і дівчата галасливо спілкувалися, чекаючи своєї черги. І тут до Едіт підійшов невеликий чоловічок середніх років у брунатному костюмі з краваткою. Дівчата відчували, що його привабили їхні веселощі й бадьорість. Спочатку вони гадали, що він збирається залицятися до Едіт.
– Слухайте, – сказав він. – Замість чекати зараз… На Заблочі є емалева фабрика.
Він витримав паузу, даючи можливість адресі справити враження. Заблоче за межами гетто, сказав він. Там можна щось вимінювати в польських робітників. Потрібно десять здорових жінок на нічну зміну.
Дівчата трохи поробили гримаси, немовби могли перебирати роботою і навіть відмовити. Робота не важка, запевнив він. Там усього, що треба, навчать. Чоловічок відрекомендувався: Авраам Банкєр, управитель. Звичайно, ще є господар-німець.
– А який той німець? – спитали дівчата.
Банкєр усміхнувся так, ніби збирався зараз раптово справдити їхні надії. Непоганий, сказав він.
Увечері Едіт Лібґольд зустрілася з іншими нічними працівниками емалевої фабрики і покрокувала з ними через гетто на Заблоче під охороною єврейського ОД. У колоні вона стала розпитувати досвідчених робітників про порядки на «Deutsche Email Fabrik».
– Там дають дуже наваристий суп, – розповіли Едіт.
– Б’ють? – спитала вона.
– Ні, то не таке місце, – відповіли їй. – Це не фабрика бритв Бекманна, більше схоже на Мадріча. У Мадріча добре, і в Шиндлера теж.
Біля входу на фабрику Банкєр зібрав новеньких в окрему колону і повів нагору повз порожні столи до дверей з табличкою «Herr Direktor». Едіт Лібґольд почула, як густий голос погукав їх усередину. Гер директор сидів за столом у кутку і палив цигарку. Його русяве волосся було немовби щойно вкладеним, вбраний він був у двобортний костюм із шовковою краваткою. Директор мав вигляд людини, яка зібралася в гості, але затрималася спеціально для того, щоб їм дещо сказати. То був великий і ще молодий чоловік. Від такої гітлерівської мрії Едіт очікувала лекції про воєнну економіку і підвищення виробничих квот.
– Хочу вас привітати, – сказав він польською мовою. – Ви є частиною розширення цієї фабрики. – Він відвів очі, мабуть, подумавши: «Не треба їм такого казати – вони тут кревно не зацікавлені».
Тоді, не зморгнувши оком, без жодного вступу чи поруху плечима, директор сказав:
– На цьому місці ви будете в безпеці. Хто працюватиме тут, той переживе війну.
Відтак він побажав усім хорошої ночі і вийшов разом з ними з кабінету, дозволивши Банкєру притримати працівників на сходах, тож гер директор спустився першим і сів за кермо своєї машини.
Обіцянка всіх вразила. Це було щось надзвичайне. Як людина – не Господь Бог – може таке обіцяти? Але Едіт Лібґольд відчула, що повірила цим словам моментально. Не те щоб вона цього хотіла; так, це була обіцянка-цяцянка доволі ризикованого характеру. Проте тієї секунди, коли гер Шиндлер промовив ці слова, не залишалося нічого іншого, як повірити.
Нові працівниці DEF слухали свій інструктаж у щасливому заціпенінні. Немовби якась божевільна стара циганка, що їй нема чого втрачати, наворожила кожній з них шлюб із графом. Ця обіцянка назавжди змінила те, чого Едіт чекала від життя. Навіть якби її застрелили, здається, вона би підскочила на рівні ноги й закричала: «Ні, сам гер директор сказав, що цього не буде!»
Робота особливого розуму не вимагала. Едіт носила до печі посуд, щойно вийнятий з емалі, на довгій палиці з гачками. А носячи, міркувала над обіцянкою гера Шиндлера. Такі абсолютні речі може обіцяти лише безумець. А він навіть оком не змигнув. Проте був при здоровому глузді. Адже він – ділова людина, запрошена до когось вечеряти. Тож він має знати, що каже. Але для такого потрібне якесь іще одне бачення – може, зв’язок із Богом, чортом чи порядком речей. І знов-таки – його рука з золотою каблучкою-печаткою не була рукою провидця. Це була рука, звична тримати келих, у ній можна було відчути ніби приховану ласку. І знов Едіт подумала про те, чи він при здоровому глузді, про сп’яніння, про містичні пояснення, про якусь техніку, за допомогою якої гер Шиндлер заразив її впевненістю.
Подібні цикли думок не раз повторювалися цього року і в наступні роки в усіх, кому Оскар Шиндлер дав таку запаморочливу обіцянку. Комусь у його словах почувся прихований сенс. Якщо цей чоловік не має рації, якщо він трохи користується своєю силою, щоб передати власну переконаність, – то нема на світі ні Бога, ні людяності, ні хліба, ні руки допомоги. А є хіба шанси, і то не дуже певні.
Розділ 9
Тієї весни Шиндлер залишив краківську фабрику і рушив своїм BMW на захід, через кордон і посвіжілими весняними гаями до Цвіттау. Він мав побачити Емілію, тіток і сестру. Вони всі об’єдналися проти його батька, всі плекали вогонь материного мучеництва. Коли існувала якась паралель між долею його покійної матері і його дружини Емілії, то Оскар Шиндлер у своєму пальті з хутряним коміром, тримаючи зроблене на замовлення кермо руками в лайкових рукавичках, тягнучись по наступну турецьку цигарку на рівному перегоні розталої дороги через Єсеніки, жодним чином її не помічав. Не дитяча справа – думати над таким. Його батько був богом, і з нього мало спитатися більше.
Оскар полюбляв гостювати в тіток – йому подобалося, як вони сплескували руками, побачивши крій його костюма. Молодша сестра вийшла заміж за службовця-залізничника і жила в симпатичній квартирі, наданій залізницею. Її чоловік був поважною особою у Цвіттау, адже місто було залізничною розв’язкою і мало великі вантажні склади. Оскар пив із сестрою та шваґром чай, а тоді шнапс. У цих посиденьках відчувався настрій взаємного привітання: молоді Шиндлери непогано влаштувалися.
Звичайно, саме Оскарова сестриця доглядала Емілію, коли та нещодавно хворіла, і вона ж потайки ходила розмовляти з батьком. Вона могла зважитися хіба що на деякі натяки щодо замирення. Вона говорила це за чаєм і у відповідь почула сердите бурчання.
Потім Оскар обідав удома з Емілією. Вона дуже втішилася, що чоловік приїхав на свято. Вони можуть разом узяти участь у великодніх обрядах, як водилося за старих добрих часів. Обряди й церемонії їм цілком пасували, адже вони так танцювали одне навколо одного весь вечір, дбаючи одне про одного за столом, як люб’язні незнайомці. Але в думці і в серці обоє – і Емілія, й Оскар – чудувалися, наскільки химерне все в їхньому шлюбі: Оскар міг запропонувати і дати більше комусь незнайомому, якимсь робітникам у своїх цехах більше, ніж їй.
Постало питання, чи переїде Емілія до нього в Краків. Якби вона здала свою квартиру в Цвіттау, то в неї не було б іншого вибору, крім Кракова. Вона вважала своїм обов’язком бути при Оскарі; говорячи мовою католицької моралі, його відсутність у домі могла довести до гріха. Проте життя з ним у чужій країні було б стерпним, лише коли б він був обережним, стриманим і беріг її почуття. А з Оскаром біда була в тому, що він не міг тримати свої гріхи при собі. Легковажний, напідпитку, напівусміхнений – здавалося, він усерйоз думає, мовляв, коли мені до душі якась дівчина, то й тобі вона сподобається, еге ж?
Це нерозв’язане питання так важко повисло між ними, що по обіді Оскар устав, чемно попрощався й пішов до кав’ярні на головну площу. Сюди вчащали гірничі інженери, дрібні підприємці, якийсь продавець, котрий виявився офіцером армії. Оскар був радий побачити там і декого зі своїх друзів-мотоциклістів, здебільшого у формі вермахту. Він сів з ними пити коньяк. Дехто дивувався, мовляв, як це: такий здоровенний хлопака, як Оскар, – і без форми.
– Важливе виробництво! – вигукнув він. – Дуже важливе виробництво!
Вони згадували своє спільне мотоциклетне минуле. Жартуючи, пригадали ту машину, яку він у школі зібрав сам із запчастин. Згадували вибуховий ефект тієї машини. Вибуховий ефект «ґаллоні» з двигуном на п’ятсот кубиків. У кав’ярні стало гамірніше: замовляли ще коньяку. Тут із обідньої зали вийшли колишні однокласники Оскара, і на їхніх обличчях був такий вираз, ніби вони впізнали призабутий сміх, – власне, саме так і було.
А тоді один із них посерйознішав:
– Слухай-но, Оскаре. Там твій батько вечеряє. Сам-один.
Оскар Шиндлер подивився у свій келих. Його обличчя горіло, але він знизав плечима.
– Тобі треба з ним поговорити, – сказав хтось. – Він, бідака, зовсім на тінь перетворився.
Оскар сказав, що краще він піде додому. Він почав підводитись, але однокласники поклали йому руки на плечі, не пускаючи. «Він знає, що ти тут», – сказали вони. Двоє вже пройшли до обідньої зали і в чомусь переконували Ганса Шиндлера над рештками його вечері. Оскар у паніці вже стояв і шукав у кишені номерок від гардероба, коли Ганс Шиндлер із засмученим лицем з’явився з обідньої зали; його лагідно вели попід руки двоє молодиків. Оскар остовпів. Хоч як він сердився на свого батька, він завжди уявляв собі, що коли вже треба буде залагоджувати стосунки, то саме він, Оскар, муситиме це робити. Старий такий гордий. А тут він дає себе просто-таки тягти до сина.
Коли батька і сина підштовхнули одне до одного, старий, немовби перепрошуючи, злегка всміхнувся і щось ніби знизав бровами. Цей вираз обличчя своєю рідністю захопив Оскара зненацька. «Так уже вийшло, – наче казав Ганс. – Шлюб і всяке таке, ми з твоєю мамою – воно все йшло за своїми законами». Може, це був зовсім простий жест, але Оскар бачив той самий вираз допіру цього вечора – на власному обличчі, коли знизав плечима перед дзеркалом у передпокої квартири Емілії. «Шлюб і всяке таке – воно все йшло за своїми законами». Він так подивився на себе, і ось – три коньяки по тому – так само дивиться на нього батько.
– Як справи, Оскаре? – спитав Ганс Шиндлер. Слова закінчувалися нездоровим присвистом. Він почувався гірше, ніж на синовій пам’яті.
І Оскар подумав собі, що Ганс Шиндлер – теж людина. Цю думку йому вдалося проковтнути тоді, за чаєм у сестри; але тепер він обійняв старого, тричі розцілував у щоки, відчуваючи їхню колючість, і заплакав. А гурт інженерів, солдатів і колишніх мотоциклістів зустрів цю зворушливу сцену оплесками.
Розділ 10
Члени юденрату Артура Розенцвейґа, які й далі вважали себе охоронцями повітря, здоров’я та хлібної пайки мешканців гетто, намагалися вкласти в голови єврейської поліції ідею, що вона служить народові. Вони намагалися записувати в поліцаї молодих людей співчутливої вдачі й не без освіти. Хоча в штаб-квартирі СС єврейська поліція вважалася ще однією додатковою службою, яка просто виконує накази, як і будь-яка поліція, усе ж більшість працівників ОД влітку 1941 року жили не зовсім так. Не можна заперечувати того факту, що з часом співробітники ОД у гетто ставали дедалі підозрілішими фігурами для його мешканців – імовірними колаборантами. Дехто з ОД приносив важливу інформацію в підпілля і кидав виклик системі, але, напевне, більшість із них вважали, що виживання їх самих і їхніх сімей все більше залежить від того, наскільки вони співпрацюють із СС. Для чесних людей ОД могло видатися місцем, повним негарних спокус. Для хитрих – джерелом можливостей.
Але в ці перші краківські місяці поліція здавалася доброю силою. Леопольд Пфефферберґ міг своїм прикладом показати всю двозначність статусу такого поліцая. Коли всі освітні заклади для євреїв, навіть організовані юденратом, заборонили в грудні 1940 року, Польдекові запропонували організацію черг і ведення книги ділових зустрічей в житловій конторі юденрату. То була робота на неповний день, зате вона створювала Леопольдові прикриття, щоб більш-менш вільно пересуватися Краковом. У березні 1941 року заснували власне ОД, серед цілей якого було заявлено захист євреїв, що приходять до подгужського гетто з інших частин міста. Польдек запрошення прийняв і кашкет ОД вдягнув. Він гадав, що правильно розуміє цілі своєї діяльності: не тільки забезпечити розумну поведінку людей у мурах гетто, а й досягти правильного градуса знеохоченої народної слухняності, яка в історії євреїв Європи зазвичай створювала добрі умови для того, щоб гнобитель швидше відступився і ставав дедалі більш забудькуватим, тож у періоди його забудькуватості життя, можливо, знову стане стерпним.
І, носячи свій поліцейський кашкет, Пфефферберґ нелегально торгував шкіряними виробами, коштовностями, хутрами, валютою – і в гетто, і за його мурами. Він був знайомий з вахтмайстром коло брами, Освальдом Боско – поліцаєм, який був настільки ворожий цьому режиму, що пропускав до гетто сировину, з якої можна було робити різні речі, такі як одяг, вино, залізні вироби, – а тоді випускав готовий товар назад через браму для продажу в Кракові, навіть не вимагаючи хабара.
Вийшовши з гетто, відійшовши подалі від службовців коло брами і шмальцовників (інформаторів), які сновигали поблизу, Пфефферберґ знімав з рукава пов’язку з єврейською символікою десь у тихому провулку, а тоді вирушав у справах на Казімєж чи до центру.
На стінах міста через голови інших пасажирів він роздивлявся свіжі плакати: рекламу бритв, останні укази з Вавеля щодо тих, хто покриває польських бандитів, гасло «Євреї – воші – тиф», щит із зображенням юної польської діви, котра простягає їжу євреєві з гачкуватим носом, тінь якого має обриси чорта: «Хто допомагає євреєві, той допомагає сатані». Біля крамниць висіли картинки: євреї перемелюють щурів на фарш для пирогів, доливають воду в молоко, трусять вошей у тісто, місять його брудними ногами. Потреба в гетто обґрунтовувалася на вулицях Кракова плакатним мистецтвом від працівників міністерства пропаганди. І Пфефферберґ зі своєю арійською зовнішністю спокійно ходив під цими витворами з валізою, повною одягу, коштовностей чи валюти.
Наймасштабніша операція була в Пфефферберґа минулого року, коли губернатор Франк вилучав з обігу банкноти в сто і п’ятсот злотих і вимагав, щоб їх здавали на збереження до Кредитного фонду Райху. Оскільки євреєві дозволялося обміняти лише дві тисячі злотих, то це означало, що всі такі гроші, які доти десь таємно зберігалися (понад дві тисячі і проти правил) більше не матимуть жодної цінності. Єдиним виходом було знайти якусь людину арійської зовнішності без пов’язки на рукаві, яка за тебе стане в довгу чергу поляків до Кредитного банку Райху. Пфефферберґ і його молодий товариш-сіоніст зібрали в мешканців гетто кілька сотень тисяч злотих банкнотами відповідної вартості, пішли з повною валізою купюр і повернулися з чинними окупаційними грішми – мінус хабарі, сплачені польській «Синій поліції» біля брами.
Отаким поліцаєм був Пфефферберґ. З точки зору голови юденрату Артура Розенцвейґа – чудовим, за мірками Поморської – негідним.
Оскар побував у гетто в квітні – і з допитливості, і для розмови з ювеліром, якому доручив зробити два персні. Він побачив там таку тисняву, якої навіть собі не уявляв, – по дві сім’ї на кімнату, якщо нема знайомств у юденраті. Пахло несправною каналізацією, але жінки чинили профілактику тифу, щосили прибираючи і виварюючи одяг надворі.
– Життя міняється, – поділився з Оскаром ювелір. – ОД уже застосовує кийки.
Коли краківське гетто, як і всі подібні в Польщі, перейшло з підпорядкування генерал-губернатору Франку до відділу Гестапо 4B, керувати єврейськими справами у місті став оберфюрер Юліан Шернер, веселий добродій років сорока п’яти – п’ятдесяти, який лисиною і товстими окулярами скидався на пересічного бюрократа. Оскар зустрічав його на німецьких коктейльних вечірках. Шернер багато говорив – не про війну, а про ділові справи й інвестиції. Таких функціонерів було чимало в середніх чинах СС; цього чолов’ягу цікавила випивка, жінки й конфісковані товари. Інколи на його обличчі можна було вловити отаку посмішку втіхи зі своєї несподіваної могутності – як у дитини пляму від варення в кутику рота. Він завжди перебував у бадьорому гуморі й був надійно безжальним. Оскар помічав, що Шернер більше полюбляє працювати з євреями, ніж убивати їх, що він заради наживи спокійно обходитиме закон, але й що він триматиметься основної лінії політики СС, хоч якою вона буде.
Оскар згадав шефа поліції минулого Різдва, пославши йому півдюжини пляшок коньяку. Тепер цей чоловік став могутнішим, тож наступного року йому буде треба надіслати більше.
І саме через цю зміну повноважень – СС стало не просто знаряддям політики, а й тією силою, яка політику формує, – під гарячим червневим сонцем ОД стало інакшим. Оскар, просто проїжджаючи повз гетто, звик до нової фігури – колишнього скляра на ім’я Симхе Спіра, свіжої крові ОД. Спіра був з ортодоксальних юдеїв і як за особистою історією, так і за вдачею зневажав європеїзованих єврейських лібералів, які ще траплялися в юденраті. Він виконував накази не Артура Розенцвейґа, а унтерштурмфюрера Брандта і штаб-квартири СС, що за річкою. Після розмов із Брандтом він повертався до гетто дедалі більш поінформованим і владним. Брандт попросив його створити політичний відділ ОД і керувати ним, і Спіра взяв туди своїх друзів-приятелів. Тепер їхня форма являла собою вже не кашкет і пов’язку на рукаві, а сіру сорочку, кавалерійські бриджі, портупею і блискучі есесівські чоботи.
Політичний відділ Спіри вже виходив за межі вимушеної співпраці. Там мало бути чимало людей продажних, із комплексами, із задавненими образами на респектабельний середній клас євреїв за їхню соціальну й інтелектуальну зневагу. Крім Спіри там іще були Шимон Шпіц, Марсель Целлінґер, Іґнацій Діамонд, продавець Давид Ґуттер, Форстер, Ґрюнер і Ландау. Вони розпочали свою кар’єру, яка полягала у вимаганні грошей і складанні списків неблагонадійних і підозрілих мешканців гетто.
Польдек Пфефферберґ тепер хотів піти з такої поліції. Ходили чутки, що гестапо вимагатиме від працівників ОД присяги на вірність фюреру, після якої в них не буде жодної підстави для непокори. Польдек не хотів поділяти справу з отим Спірою в сірій сорочці чи складачами чорних списків Шпіцом і Целлінґером. Він пішов до лікарні на розі Венгерської поговорити з добрим лікарем на ім’я Александер Біберштейн, офіційним лікарем юденрату. Брат лікаря Марек був тим самим першим головою ради, який нині відбував термін у похмурій в’язниці на Монтелюпі за грошові зловживання і спробу підкупу офіційних осіб.
Пфефферберґ попрохав Біберштейна дати йому таку довідку, з якою його відпустять із ОД. Це непросто, зауважив Біберштейн. Пфефферберґ аж ніяк не скидався на хворого. Високий тиск йому приписати неможливо. Доктор Біберштейн розповів Леопольдові про симптоми хворої спини. Пфефферберґ почав приходити на службу, сильно перекособочившись і спираючись на ціпок. Спіра обурювався. Коли Пфефферберґ уперше попросив його про звільнення з ОД, шеф поліції гордо проголосив – достоту як начальник якоїсь королівської варти – мовляв, ти вийдеш звідси тільки на щиті. У межах гетто Спіра і його інфантильні приятелі бавилися в таку собі елітну гвардію. Вони були іноземним легіоном, преторіанцями. «Ми відправимо тебе до лікаря гестапо!» – кричав Спіра.
Біберштейн, який розумів, як соромно молодому Пфефферберґу перебувати на цій посаді, навчив його як слід. Польдек пережив огляд гестапівського лікаря і був звільнений з ОД через хворобу, яка могла перешкоджати його здатності контролювати натовп. Спіра прощався з Пфефферберґом зневажливо і вороже.
Наступного дня Німеччина вторглася до Росії. Оскар підслухав цю новину нелегально на BBC і знав, що тепер плану «Мадагаскар» не буде. Мине чимало часу, доки на це виділять відповідні судна. Оскар відчував, що ця подія змінила сутність планів СС, бо тепер усюди економісти, інженери, планувальники переселення людей, поліцаї всіх чинів виробляли психічні звички не тільки для довгої війни, а й для цілеспрямованого творення расово чистої імперії.
Розділ 11
У провулку біля Липової тилом до емалевої фабрики Шиндлера стояла німецька фабрика ящиків. Невгамовний і товариський Оскар Шиндлер, бувало, ходив туди перекинутися словом з тамтешнім тройгендером Ернстом Кунпаштом чи колишнім господарем і неофіційним начальником Шимоном Єретом. Фабрика ящиків Єрета стала німецькою фабрикою ящиків два роки тому за типовою схемою – ніяких компенсацій, ніяких документів за підписом господаря.
Несправедливість цього вже не дуже бентежила Єрета. Таке трапилося з більшістю його знайомих. Більше його хвилювало гетто. Сварки на кухнях, безжальна відкритість життя всім сусідам, сморід тіла, воші, які стрибають на костюм із непраного піджака якого-небудь брудного чоловіка, що з ним розминешся на сходах. Пані Єрет, признався він Оскарові, дуже засмучена. Їй завжди подобалося все красиве, вона походить із Клєпажа на півночі Кракова, з гарної родини. І якщо подумати, то з отих усіх дощок я би міг побудувати собі дім отам – він махнув рукою на пустку за фабрикою. Там робітники грали у футбол – широко, у вільному просторі для розбігу. Більша частина гравців була з Оскарової фабрики, а решта – з фабрики польського подружжя Бєльських. Але Оскар не признався бідолашному Єретові, що також має плани на це порожнє місце. Оскару було цікавіше знати про оті дошки, які мав на увазі Єрет. Ви можете «відчужити» аж стільки дощок? Розумієте, сказав Єрет, тут треба лише попрацювати з паперами.
Вони стояли разом біля вікна Єретового кабінету, оглядаючи пустку. Із цехів було чути стукіт молотків і вищання мотопилок. Так не хотілося б утрачати зв’язок зі старим місцем, признався Єрет. Так не хотілося б опинитися десь у таборах і все думати, що ці кляті дурні тут роблять. Ви ж розумієте, правда, пане Шиндлере?
Така людина, як Єрет, не могла передбачити жодного порятунку. Німецька армія, здається, здобувала в Росії перемогу за перемогою, і навіть самій BBC важко було повірити, що вони насуваються фатальним клином. Замовлення від Інспекції з озброєння раз у раз з’являлися на столі Оскара з вітаннями від генерала Юліуса Шиндлера під супровідними листами, доповненими телефонними дзвінками від усіляких молодших офіцерів. Оскар приймав замовлення і вітання як належне, але суперечливо радів палким листам від батька, котрий тішився з їхнього примирення. «Це все ненадовго, – писав старший Шиндлер. – Цей чоловік [Гітлер] не здатний бути надовго. Америка врешті-решт його вкоськає. А росіяни? Господи, та цьому диктатору хоч хтось пояснив, скільки там безбожних варварів живе?» Оскар, усміхаючись до листів, не відчував жодного конфлікту між двома задоволеннями – радістю ділка від контрактів Інспекції з озброєння і більш душевною втіхою від батькових антиурядових листів. Оскар надсилав Гансові щомісяця чек на тисячу райхсмарок – із синівської любові та бунтівної вдачі, ну й тому, що любив бути щедрим.
То був дуже швидкий, а проте майже безпроблемний рік. Найдовші затримки на роботі, вечірки в «Краковії», пиятики в джаз-клубі, візити до квартири незрівнянної Кльоновської. Коли почало падати листя, він здивувався, куди ж подівся рік. Враження, що час десь зник, підсилювалося пізнім літом і ранішими, ніж зазвичай, осінніми дощами. Асиметричні пори року невдовзі стануть у пригоді Радянському Союзу і вплинуть на життя всіх європейців. Але для гера Оскара Шиндлера на Липовій вулиці погода була все ж просто погодою.
Тоді, у самому кінці 1941 року, Оскар потрапив під арешт. Хтось – чи то з поляків, що відповідали за відправлення товару, чи з німецьких техніків у зброярському відділі – обмовив його: пішов на Поморську й доніс. Двоє гестапівців у штатському в’їхали «мерседесом» на Липову і перегородили своїм авто весь вхід – так, наче взагалі замірилися повністю припинити діяльність «Емалії». Нагорі, поставши перед Оскаром, вони показали ордери, які давали їм право взяти з собою всю його ділову документацію. Але, схоже, жодної економічної освіти вони не мали.
– Які вам конкретно книги? – спитав Шиндлер.
– Касові, – сказав один.
– Ґросбухи, – сказав другий.
То був ненапружливий арешт; вони балакали з Кльоновською, поки Оскар сам ходив по свій касовий журнал і головну бухгалтерську книгу.
Оскару дали час написати в блокноті кілька прізвищ – нібито тих, із ким він мусив скасувати ділові зустрічі. Кльоновська, однак, зрозуміла, що до цих людей треба звертатися по допомогу, щоб визволити пана директора.
Першим у списку був оберфюрер Юліан Шернер, другим – Мартін Плате з бреславського абверу. Це мав бути міжміський дзвінок. Третім пунктом проходив начальник фабрики «Ostfaser» – п’яничка-ветеран Франц Бош, котрому Шиндлер надсилав цілі партії посуду нелегально. Перехилившись через плече Вікторії над її високою білявою зачіскою, Оскар підкреслив прізвище Боша. Той впливовий чоловік знався на краківському чорному ринку й давав поради щодо нього всім високопосадовцям. А Оскар усвідомлював, що його арешт пов’язаний із чорним ринком і небезпека в ньому та, що чиновники готові охоче брати хабарі, але заздрість когось із робітників передбачити годі.
Четвертим був записаний німецький голова «Ferrum AG» в Сосновці – у його фірми гер Шиндлер купував сталь. Ці імена його заспокоювали, поки гестапівський «мерседес» ніс його на Поморську, в місце приблизно за кілометр від центру. Ці люди являли собою гарантію того, що він не згине в цій системі без сліду. Тож він не був таким беззахисним, як та тисяча мешканців гетто, яких зібрали за списками Сімхе Спіри і погнали під морозяними передріздвяними зірками до вагонів для перевезення худоби на станцію Прокоцим. Оскар мав у розпорядженні деяку важку артилерію.
Комплекс СС у Кракові являв собою гігантську сучасну будівлю, невеселу, проте не таку зловісну, як в’язниця на Монтелюпі. А проте, навіть якщо не вірити чуткам про тортури в цьому місці, будівля починала тиснути на заарештованого, щойно він туди заходив – розмірами, кафкіанськими коридорами, мовчазною погрозою в назвах відділів, написаних на дверях. Тут були головне управління СС, штаб-квартири правоохоронної, кримінальної, безпекової і таємної поліції, економічно-адміністративне управління СС, кадрове управління, управління з єврейських справ, з питань раси й переселень, судове управління СС, його оперативне управління, управління служби СС, райхскомісаріату зі зміцнення німецьких позицій, соціальна служба для етнічних німців.
Десь у цьому мурашнику гестаповець середніх років, котрий, як видавалося, більше розумівся на бухгалтерії, ніж ті офіцери, що заарештували Оскара, почав його допитувати. Розмовляв він дещо весело-здивовано: десь так поводиться митник, коли, розібравшись, виявляє, що пасажир, котрого підозрювали в контрабанді валюти, насправді нелегально везе кімнатні рослини для своєї тьоті. Він сказав Оскарові, що підприємства, які працюють на воєнні потреби, підлягають дуже ретельним перевіркам. Оскар не повірив, але промовчав. Гер Шиндлер зрозумів, що гестаповець хоче йому сказати: ті підприємства, які працюють на війну, морально зобов’язані повністю присвятити себе цій високій меті й утриматися від підривання економіки генерал-губернаторства нелегальними оборудками.
Оскар промурмотів своїм густим голосом у такому тоні, який можна було водночас сприйняти і як погрозливий, і як добродушний:
– Чи ви хочете сказати, гере вахтмайстре, що звіти з моєї фабрики не відповідають квотам?
– Ви живете красиво, – відказав той, але з поблажливою усмішкою: мовляв, якби все було гаразд, то великим промисловцям цілком можна жити красиво. – А коли хтось живе красиво… ну, то нам слід пересвідчитися, що його рівень життя походить цілковито від законних контрактів.
Оскар осяяв гестапівця ясною усмішкою.
– Той, хто дав вам моє прізвище, – сказав він, – дурень і гає ваш час.
– Хто є управителем на DEF? – спитав гестаповець, не зваживши на ці слова.
– Авраам Банкєр.
– Єврей?
– Авжеж. Ця справа раніше належала його родичам.
– Можливо, ці записи відповідають істині, – зауважив гестаповець. – Але якщо буде треба ще, то, напевно, гер Банкєр нам їх надасть.
– Ви маєте на увазі, що зібралися мене затримати? – спитав Оскар. Він розсміявся. – Хочу вам сказати, – вів далі він, – що, коли ми з оберфюрером Шернером сміятимемося з цієї історії за чарочкою, я йому перекажу, що ви поводилися зі мною надзвичайно люб’язно.
Ті офіцери, що заарештували Оскара, відвели його на другий поверх, де обшукали, але дозволили залишити цигарки і сто злотих на дрібні витрати. Його замкнули в кімнаті – одній із найкращих, що вони мали, як подумав собі Оскар. Там були умивальник, унітаз і запилюжені фіранки на заґратованому вікні: десь у таких приміщеннях тримають усіляких високопосадовців, коли допитують. Якщо посадовця випустять, він не буде скаржитися на те, де його тримали, але й не дуже тішитиметься. А якщо посадовець виявиться зрадником, підривником державного ладу чи економічним злочинцем, тоді вже він немовби провалиться в ляду під цю кімнату – і опиниться в кімнаті допитів у підвалі, закривавлений і принишклий, сидітиме в одному з довгого ряду дрібних приміщень, прозваних трамваями; там він чекатиме переходу на Монтелюпі, де в’язнів вішають просто в камерах. Оскар роздивився двері. Хто мене сюди запроторив, пообіцяв він собі, – я його в Росію відправлю!
Читать бесплатно другие книги:
