Айвенго Скотт Вальтер
Що у високих зачаївсь склепіннях
Віки тому — далекі голоси
Тих, що давно поснули у могилах.
Дж. Бейлі, «Орра. Трагедія»
оки вживалися всі ці заходи для звільнення Седрика та його супутників, озброєний загін, що взяв їх у полон, поспішав до укріпленого замку, де передбачалося тримати їх в ув'язненні. Але невдовзі запала суцільна темрява, а лісові стежки були, мабуть, мало знайомі викрадачам. Кілька разів вони зупинялися й разів зо два мимоволі поверталися назад. Літня зоря зайнялася, перш ніж вони виїхали на вірну дорогу, але тепер загін просувався вперед дуже швидко. У цей час між двома ватажками відбувалася така розмова:
— Час тобі полишити нас, сер Моріс, — казав тамплієр лицареві де Брасі. — Для того, щоб розіграти другу частину нашої містерії, адже тепер ти повинен виступати в ролі визволителя.
— Ні, я передумав, — сказав де Брасі. — Я доти не полишу тебе, доки ми не доправимо здобич у замок Фрон де Бефа. Тоді я постану перед леді Ровеною у моєму сьогоднішньому вигляді й сподіваюся запевнити її, що у всьому винна сила моєї пристрасті.
— А що змусило тебе змінити початковий план, де Брасі? — запитав тамплієр.
— Це тебе не стосується, — відповів його супутник.
— Сподіваюся, однак, сер лицар, — сказав тамплієр, — що така зміна відбулася не від того, що ти запідозрив мене в безчесних намірах, про які тобі нашіптував Фіцурс?
— Що я думаю, то нехай зостається при мені, — відповів де Брасі. — Кажуть, що чорти тішаться, коли один злодій обкраде іншого. Але всім відомо, що жодні чорти не мають сили, щоб зашкодити лицареві Храму вчинити по-своєму.
— А ватажкові вільних найманців, — підхопив тамплієр, — ніщо не заважає побоюватися з боку товариша тих образ, яких він сам завдає усім на світі.
— Не дорікаймо марно одне одному, — відповів де Брасі. — Досить того, що я маю уявлення про моральність лицарів, які належать до ордену тамплієрів, і не хочу давати тобі можливість відбити в мене красуню, заради якої я пішов на такий ризик.
— Дурниці! — мовив тамплієр. — Чого тобі боятися? Адже ти знаєш, які обітниці накладає наш орден!
— Ще б пак! — сказав де Брасі. — Знаю також, як ці обітниці виконуються. Досить, сер лицар. Усі знають, що в Палестині закони служіння дамі піддаються дуже широкій інтерпретації. Кажу прямо: у цій справі я не покладуся на твоє сумління.
— Тож знай, — сказав тамплієр, — я анітрохи не цікавлюся твоєю блакитноокою красунею. В одному загоні з нею є інша, котра мені до вподоби набагато більше.
— Як, невже ти здатен опуститися до служниці? — сказав де Брасі.
— Ні, сер лицар, — відповів тамплієр гордовито, — до служниці я не опущуся. Серед полонених є в мене здобич, нічим не гірша за твою.
— Не може бути. Ти хочеш сказати — чарівна юдейка? — сказав де Брасі.
— А якщо й так, — заперечив Буа-Гільбер, — хто може мені перешкодити в цьому?
— Наскільки мені відомо, ніхто, — відповів де Брасі, — хіба що дана тобою обітниця безшлюбності. Або сумління не дозволить залицятися до юдейки.
— Стосовно обітниці, — сказав тамплієр, — наш Великий Магістр звільнить від неї, а стосовно сумління, то людина, яка власноруч вбила близько трьохсот сарацинів, може й не пам'ятати своїх дрібних грішків. Адже я не сільська дівчина на першій сповіді в страсний четвер.
— Тобі краще знати, як далеко заходять твої привілеї, — сказав де Брасі, — однак я ладен заприсягтися, що лантухи з грошима старого лихваря зачаровують тебе значно більше, ніж чорні очі його дочки.
— І те, і те приваблює, — відповів тамплієр. — Втім, старий юдей лише наполовину моя здобич. Його доведеться ділити з Реджинальдом Фрон де Бефом. Він не дозволить нам безплатно розташуватись у своєму замку. Я хочу одержати свою частку з цього набігу й вирішив, що чарівна єврейка буде моєю нероздільною здобиччю. Ну, тепер ти знаєш мої наміри, тож можеш дотримуватися початкового плану. Сам бачиш, що тобі нема чого побоюватися мого втручання.
— Ні, — сказав де Брасі, — я все-таки залишуся ближче до своєї здобичі. Усе, що ти кажеш, цілком справедливо, але мене непокоїть дозвіл Великого Магістра та й ті особливі привілеї, які дає тобі вбивство трьохсот сарацинів. Ти такий упевнений, що тобі все вибачиться, — можеш і не церемонитися через дрібниці…
Поки між лицарями відбувалася ця розмова, Седрик усіляко намагався випитати в охорони, що вони за люди та з якою метою вчинили напад.
— На вигляд ви англійці, — казав він, — а тим часом накинулися на своїх земляків, немов справжні нормани. Якщо ви мені сусіди, отже, мої приятелі: хто ж із моїх англійських сусідів колись ворогував зі мною? Кажу вам, йомени: навіть ті з вас, які заплямували себе розбійництвом, користувалися моїм заступництвом; я жалів їх за вбогість і разом із ними кляв їхніх пригноблювачів, безсовісну шляхту. Що ж вам потрібно від мене? Навіщо ви чините наді мною ґвалт? Чому ви мовчите? Ви поводитися гірше, ніж дикі звірі; невже ж ви хочете вподібнитися безсловесній скотині?
Але всі ці промови були марні. У його охорони було багато важливих причин не порушувати мовчанки, а тому він не міг дошкулити їм ні гнівом, ні вмовляннями. Вони й далі швидко їхали вперед, заки попереду, наприкінці широкої алеї, не з'явився Торкілстон — стародавній замок, що належав у ті часи Реджинальду Фрон де Бефу. Цей замок мав вигляд високої чотирикутної вежі, оточеної трохи нижчими будівлями й обнесеної зовні міцною стіною. Навколо стіни тягнувся глибокий рів, наповнений водою із сусідньої річечки. Фрон де Беф нерідко ворогував зі своїми сусідами, а тому подбав, щоб зміцнити замок, побудувавши на кожному розі зовнішньої стіни ще по одній вежі. Вхід до замку, як у всіх твердинях того часу, був у стіні попід склепінням, захищеним обабіч маленькими башточками.
Тільки-но Седрик угледів обриси зубчастих сірих стін замку, що поросли мохом і підносилися над навколишніми їх лісами, йому все відразу стало зрозуміло.
— Даремно я кривдив злодіїв і розбійників тутешніх лісів, — сказав він, — подумавши, що ці бандити можуть належати до їхньої ватаги… Це все одно, що дорівняти лисиць наших лісів до хижих вовків Франції. Кажіть, підступні собаки, чого домагається ваш господар: моєї смерті чи мого багатства? Мабуть, йому кривдно, що ще залишилося двоє саксів, я та шляхетний Ательстан, які володіють земельними угіддями в цій країні. Так убийте ж нас і завершіть тим своє лиходійство. Ви забрали наші вольності, забирайте і життя. Якщо Седрику Саксу не до снаги урятувати Англію, він ладен умерти за неї. Скажіть вашому жорстокосердому господареві, що я лише благаю його відпустити і не ображати леді Рове-ну. Вона жінка; йому нема чого боятися її, а з нами вмруть останні бійці, які мають зухвалість за неї заступатися.
Варта на цю промову не зронила ні слова; на той час вершники зупинилися перед брамою замку. Де Брасі тричі протрубив у ріг. Тоді стрільці, що висипали на стіни при їхньому наближенні, поспішили зійти донизу, опустили звідний міст і впустили загін у замок. Варта змусила бранців злізти з коней і відвела їх до зали, де їм запропонували сніданок; але ніхто, крім Ательстана, не торкнувся його. Втім, нащадкові короля-сповідника теж не дали часу ґрунтовно взятися до поданих страв, тому що варта повідомила його та
Седрика, що їх поселять окремо від леді Ровени. Пручатися було даремно. Іх присилували пройти у велику кімнату, склепіння якої опиралося на незграбні саксонські колони й надавало їй схожості з трапезними, які й тепер ще можна зустріти в найдавніших наших монастирях.
Потім леді Ровену розлучили й з її служницями та провели — дуже чемно, але не запитавши про її бажання, — в окрему кімнату. Таке ж сумнівне вшанування чекало й Ребекку, незважаючи на благання її батька. Старий у розпачі пропонував навіть гроші, аби лише дочці дозволили залишатися при ньому.
— Нечестивцю, — відповів йому один з охоронців, — коли ти побачиш, який барліг тобі приготували, то сам не захочеш, щоб дочка залишалася з тобою!
І без дальших переговорів старого Ісака потягли геть від інших полонених. Усіх слуг ретельно обшукали, обеззброїли й замкнули в особливому приміщенні. Леді Ровену позбавили навіть присутності її служниці Ельгіти.
Кімната, куди ув'язнили обох саксонських шляхтичів, у той час правила за вартове приміщення, хоча за старих часів це була головна зала. Відтоді вона отримала менш важливе призначення, тому що нинішній власник, у числі інших прибудов, зведених заради зручності, безпеки та краси свого баронського житла, побудував собі нову чудову залу, склепіння якої підтримувалося легкими й витонченими колонами, а внутрішнє оздоблення свідчило про велику майстерність у справі прикрас і орнаментів, що вводяться норманами в архітектуру.
Сповнений гнівних думок про минуле й сьогодення, Седрик схвильовано крокував кімнатою; тим часом Ательстан, якому природна апатія заміняли терпіння й філософську твердість духу, байдуже ставився до всього, крім дрібних незручностей. Але й ними він так мало переймався, що здебільшого мовчав, лиш зрідка озиваючись на збуджені й палкі промови Седрика.
— Так, — казав Седрик сам до себе, але одночасно звертаючись і до Ательстана, — у цій-таки залі бенкетував мій дід з Торкілем Вольфгангером, який частував тут відважного й нещасного Гарольда[51]. Гарольд ішов тоді воювати з норвежцями, що повстали проти нього під проводом бунтівника Тості. У цій-таки залі Гарольд прийняв посла свого повсталого брата й дав тоді посланцеві таку шляхетну відповідь! Скільки разів, було, батько у захваті розповідав мені про цю подію! Посланця від Тості ввели до зали, переповненої іменитими саксонськими керманичами, які, попиваючи червоне вино, зібралися довкола свого монарха…
— Я сподіваюся, — сказав Ательстан, зацікавлений цією подробицею, — що опівдні вони не забудуть принести нам вина і яких-не-яких харчів. Вранці ми ледь встигли торкнутися сніданку. До того ж їжа не йде мені на користь, якщо я беруся до неї одразу по верховій їзді, хоча лікарі й запевняють, що це дуже корисно.
Седрик не звернув уваги на ці зауваження й вів розповідь далі:
— Посланець від Тості перетнув усю залу, не лякаючись похмурих поглядів, націлених на нього зусібіч, і, зупинившись перед троном короля Гарольда, шанобливо уклонився. «Повідай, твоя королівська величносте, — сказав посланець, — на які умови може сподіватися брат твій Тості, якщо складе зброю та проситиме в тебе миру?» — «На мою братню любов, — шляхетно вигукнув Гарольд, — і на добре графство Нортумберлендське на додачу!» — «А якщо Тості пристане на такі умови, — продовжував посланець, — які земельні угіддя даруєш ти його вірному союзникові Гардраду, королеві норвезькому?» — «Сім футів англійської землі! — відповів Гарольд, палаючи гнівом. — А якщо правда, що цей Гардрад такого богатирського зросту, як про нього подейкують, ми можемо додати ще дванадцять дюймів». Уся зала загуділа від захоплених вигуків, келихи й роги наповнилися вином; ватажки пили за те, щоб норвежець якомога швидше перебрав володіння своєю «англійською землею»…
— І я б із найбільшим задоволенням випив із ними, — сказав Ательстан, — тому що в мене пересохло в роті, навіть язик прилипає до піднебіння.
— Збентежений посланець, — вів далі Седрик із великою наснагою, хоча слухач не виявляв жодного інтересу до розповіді, — подався геть і поніс для Тості та його спільника лиховісну відповідь ображеного брата. І тоді далекі вежі Йорка й шарлатні від крові хвилі Дервенту стали свідками лютої сутички, під час якої, показавши дива звитяги, загинули і король норвезький, і Тості, а з ними десять тисяч добірного війська. І хто б міг подумати, що того-таки дня, коли була здобута ця велика перемога, той-таки вітер, що розмаював переможні саксонські прапори, напинав і норманські вітрила, скеровуючи їхні судна до фатальних берегів Суссексу! Хто б міг подумати, що за кілька днів сам Гарольд утратить своє королівство й одержить натомість стільки англійської землі, скільки вділив своєму ворогові — норвезькому королеві! І хто б міг подумати, що ти, шляхетний Ательстане, ти, нащадок доблесного Гарольда, і я, син одного з найхоробріших захисників саксонської корони, потрапимо в полон до підлого нормана, і що нас утримуватимуть під охороною у тій-таки залі, де наші батьки влаштовували такі блискучі й урочисті бенкети!
— Так, це досить сумно, — відгукнувся Ательстан. — Сподіваюся, що нам призначать помірний викуп. У всякому разі, навряд чи вони мають на оці морити нас голодом. Однак полудень уже, напевно, настав, а я не бачу жодних приготувань до обіду. Визирніть у вікно, шляхетний Седрику, і постарайтеся вгадати за напрямком сонячних променів, чи близько до полудня.
— Можливо й близько, — відповів Седрик, — проте, розглядаючи ці вікна з кольорового скла, я думаю зовсім про інше, а не про наші дрібні незручності. Коли пробивали це вікно, шляхетний друже мій, нашим доблесним пращурам було не відоме мистецтво виробляти скло, а тим більше його фарбувати. Пихатий отець Вольф-гангера викликав з Нормандії маляра, щоб прикрасити цю залу новим склом, розфарбувавши його в золотаве світло Божого дня всілякими вигадливими кольорами. Чужоземець з'явився сюди злиденним бідаком, скарлюченим і догідливим підлабузником, ладним скидати шапку перед найгіршим із челяді. А виїхав звідси жирний і поважний та розповів своїм корисливим співвітчизникам про великі багатства і простодушність саксонських дворян. Це була велика помилка, Ательстане, помилка, здавна передбачена тими нащадками Генгіста і його хоробрих дружин, які навмисне зберігали й підтримували простоту стародавніх звичаїв. Ми приймали чужоземців із розкритими обіймами. Вони нам були і друзями, і довіреними слугами, ми вчилися у них ремеслам, запрошували їхніх майстрів. Зрештою ми почали ставитися зі зневагою до чесної простоти наших славних пращурів; норманське мистецтво розбестило нас набагато раніше, ніж норманська зброя нас скорила. Краще було б нам жити мирно й вільно, харчуватися домашніми стравами, ніж звикати до заморських ласощів, пристрасть до яких зв'язала нас по руках і ногах та запродала в неволю іноземцеві!
— Мені тепер і найпростіша їжа здалася б делікатесом, — сказав Ательстан. — Я дивуюся, шляхетний Седрику, як це ви так добре пам'ятаєте минуле і в той же час забуваєте, що час обідати!
— Лише даремно гаєш час, — промурмотів Седрик із роздратуванням, — якщо говориш йому про щось, окрім їжі! Мабуть, душа Гардиканута оселилася в ньому. Він лише й думає, як би нажлуктитися та нажертися. Шкода, — продовжував він, із жалем дивлячись на Ательстана, — шкода, що такий млявий дух живе в такій монументальній оболонці! І треба ж, щоб велика справа відродження Англії залежала від роботи такого кепського важеля! Якщо він одружиться з Ровеною, її піднесений дух ще може розбудити в ньому кращі вияви його натури… Але яке тут весілля, коли всі ми — і Ро-вена, і Ательстан, та й сам я — перебуваємо в полоні в цього грубого розбійника!.. Можливо, він тому й захопив нас, що побоюється нашого впливу і відчуває, що, поки ми на волі, влада, неправедно захоплена його одноплемінниками, може вислизнути з рук.
Поки Сакс був занурений у сумні думки, двері їхньої в'язниці відчинилися, й увійшов дворецький із білим жезлом у руці — знаком його старшинства серед іншої челяді. Цей важливий слуга врочистим кроком ступив до зали, а за ним четверо служників занесли стіл, заставлений стравами, вигляд і запах яких миттєво згладили в душі Ательстана всі попередні неприємності. Слуги, які принесли обід, були в масках і в плащах.
— Це що за маскарад? — сказав Седрик. — Ви вважаєте, ми й досі не знаємо, хто взяв нас у полон, коли перебуваємо в замку вашого господаря? Передайте Реджинальду Фрон де Бефу, — докинув він, скориставшись із нагоди розпочати переговори, — що єдиною причиною вчиненого над нами насильства ми вважаємо протизаконне бажання збагатитися за наш рахунок. Скажіть йому, що ми готові так само задовольнити його користолюбство, як коли б мали справу зі справжнім розбійником. Нехай призначить викуп за наше звільнення, і якщо він не запросить понад наші статки, ми йому сплатимо.
Дворецький замість відповіді лише кивнув.
— І ще передайте Реджинальду Фрон де Бефу, — сказав Ательстан, — що я кидаю йому виклик на смертний бій і пропоную битися пішими або кінними у будь-якому місці за вісім днів по нашому звільненні. Якщо він справжній лицар, то він не насмілиться відкласти двобій або відмовитися від нього.
— Передам лицареві ваш виклик, — відповів дворецький, — а поки що пропоную вам поїсти.
Виклик, що його кинув Ательстан, був проголошений недостатньо переконливо: великий шмат м'яса, який він саме ретельно пережовував, значно послабив враження від гордої промови. Проте Седрик привітав її як безсумнівну ознаку пробудження войовничого духу у своєму супутникові, байдужість якого починала його дратувати, незважаючи на всю повагу, яку він почував до високого походження Ательстана. Зате тепер, на знак повного схвалення, він взявся від душі тиснути йому руку, але трохи засмутився, коли Ательстан сказав, що «готовий поборотися хоч із дюжиною таких молодців, як Фрон де Беф, аби лише швидше вибратися з цього замку, де кладуть у юшку так багато часнику».
Не звернувши уваги на те, що Ательстанові байдужість і обжерливість знову взяли гору, Седрик сів навпроти нього і невдовзі довів, що хоча й міг заради помислів про лихоліття батьківщини забувати про їжу, але за столом зі стравами проявляв чудовий апетит, що його успадкував від саксонських пращурів.
Не встигли бранці гарненько насолодитися сніданком, як увагу їхню відвернули від цього важливого заняття звуки ріжка, що пролунали перед брамою замку. Звуки ці тричі повторилися, і то з такою гучністю, наче сурмач був казковим лицарем, який зупинився перед зачарованим замком і побажав зняти з нього закляття, щоб стіни, вежі, зубці й бійниці розтанули, мов ранковий туман.
Сакси здригнулися, підхопилися з місць і поспішили до вікна, але нічого не побачили, тому що вікна виходили у двір замку. Однак, судячи з того, що тої ж хвилини в замку здійнялася метушня, було зрозуміло, що сталася якась важлива подія.
Розділ XXII
Мої дукати!.. Донечко!.. Дукати!..
Дукати християнські!.. А дочка!..
Де правосуддя?.. Донечко!.. Дукати!..
В. Шекспір, «Венеціанський купець»
ехай наші саксонські ватажки знову беруться до перерваного сніданку, щойно почуття голоду переможе їхню непогамовану цікавість, а ми повернемося до бідолашного бранця — Ісака з Йорка. Нещасного єврея заштовхнули до тюремного підвалу замку, викопаного глибоко під землею, навіть глибше, ніж дно рову довкіл замкового муру, і через те дуже вогкого. Світло проникало туди лише крізь один чи два невеличкі отвори, до яких полонений не міг дотягтися рукою. Навіть опівдні погожої днини ці дірки давали зовсім мало світла, і ще задовго до заходу сонця підвал оповивала темрява. Ланцюги й кайдани, що залишилися від колишніх в'язнів, висіли на стінах темниці. У двох кільцях кайданів стирчали розроблені кістки людських ніг, ніби ув'язнений встиг не лише померти, але й перетворитися на скелет.
В одному кутку цього лиховісного підземелля було облаштоване широке огнище, над яким були закріплені заіржавілі залізні грати.
Від самого вигляду темниці защеміло б серце й хоробрішої людини, ніж Ісак. Проте тепер, під загрозою справжньої небезпеки, він був набагато спокійніший, ніж перед тим, коли перебував під владою уявних жахів. Любителі полювання стверджують, що заєць страждає більше, поки втікає від собак, аніж тоді, коли потрапляє до них у зуби.
Ймовірно, і євреї, яким доводилося повсякчас чогось побоюватися, звикали до думки про муки, яких вони можуть зазнати, тож жодне випробування, яке може очікувати 'їх, не стало б для них несподіванкою. А саме несподіванка й змушує людей втрачати голову. До того ж Ісак не вперше потрапляв у небезпечне становище. Він був уже досить досвідченим і сподівався, що й тепер йому пощастить уникнути біди, зовсім як здобич іноді вислизає з рук мисливця. Але понад усе його підтримувала непохитна затятість його племені й та тверда рішучість, з якою діти Ізраїлю зносили жорстокі утиски влади й насильників, аби не дати своїм мучителям того, чого вони від них домагалися.
Готовий до пасивного опору, запнувшись у плащ, аби захиститися від вогкості, Ісак сидів ув одному з кутків підземелля. Вся його постать, складені руки, скуйовджене волосся і борода, хутряний плащ і висока жовта шапка у тьмяному і розсіяному світлі могли б слугувати чудовою моделлю для Рембрандта. Так, не змінюючи пози, просидів Ісак години три поспіль. Раптом зі сходів, що вели до підземелля, почулися кроки. Зарипіли засуви, завищали іржаві петлі, низькі двері прочинились, і до темниці увійшов Реджинальд Фрон де Беф у супроводі двох сарацинських невільників Буа-Гільбера.
Фрон де Беф, чоловік високого зросту й міцної статури, все життя якого минало на війні або в сутичках із сусідами, не зупинявся ні перед чим заради посилення своєї феодальної могутності. Риси його обличчя цілком відповідали його характеру — в них читалися переважно жорстокість і злість. Численні шрами від ран, які на обличчі іншої людини могли б викликати співчуття й повагу як докази мужності і шляхетної відваги, його обличчю додавали ще злостивішого виразу й примножували жах, який воно вселяло. Грізний барон був зодягнений у подряпану панциром і зашмаровану шкіряну куртку, яка щільно облягала тіло. У нього не було іншої зброї, крім кинджала за паском, що врівноважував важке кільце ключів з іншого боку.
Темношкірі невільники, які прийшли разом із бароном, були не в звичайному розкішному вбранні, а в довгих сорочках і штанах із грубого полотна. Рукави в них були засукані вище ліктів, як у різників, коли ті беруться до справи на бійні. Обидва тримали в руках по кошику. Увійшовши до темниці, вони стали обабіч дверей, які Фрон де Беф власноруч дуже міцно замкнув. Вдавшись до таких запобіжних заходів, він повільно перетнув підвал і наблизився до Ісака, пильно дивлячись на нього. Цим поглядом він бажав паралізувати волю єврея — так деякі звірі, подейкують, паралізують свою здобич. І справді, можна було подумати, що очі барона мають таку владу над сердешним полоненим. Ісак сидів нерухомо, роззявивши рота, і з таким жахом дивився на розлюченого лицаря, що всеньке тіло його ніби зібгалося під цим пронизливим і зловісним поглядом нормана. Нещасний Ісак не міг не лише підвестися та вклонитися — він не міг навіть зняти шапки чи вимовити бодай слово благання: він був переконаний в тому, що зараз почнуться тортури і, мабуть, його вб'ють.
Величава постать нормана все зростала та зростала в його очах, як зростає орел тої миті, як пір'я його стає сторчма і він стрімголов кидається на беззахисну здобич. Лицар зупинився за три кроки від кутка, де нещасний єврей зіщулився в грудочку, і порухом руки покликав одного з невільників. Чорношкірий служник підійшов, вийняв зі свого кошика великі терези і декілька гир, поклав їх до ніг Фрон де Бефа і знову відійшов до дверей, де його товариш і далі стояв нерухомо. Рухи цих людей були повільні й урочисті, неначе в їхніх душах заздалегідь квітло передчуття жахів і жорстокості. Фрон де Беф почав із того, що звернувся до бідолашного бранця з такою промовою.
— Ти, клятий собако! — вигукнув він, і його низький і злий голос суворий відлунив попід склепінням підземелля. — Бачиш ці терези?
Нещасний Ісак лише схилив голову.
— На цих терезах, — сказав безжальний барон, — ти відважиш мені тисячу фунтів срібла точно за вагою, визначеною королівською рахунковою палатою в Лондоні.
— Праотче Аврааме! — вигукнув єврей. — Чи чувана річ призначати таку суму? Навіть у піснях менестрелів не співається про тисячу фунтів срібла. Чи бачили коли-небудь очі людські такий скарб? Та в цілому місті Йорку, обшукай хоч весь мій дім і будинки всіх моїх одноплемінників, не знайдеться й десятої частини того срібла, яке ти в мене вимагаєш!
— Я людина мудра, — відповів Фрон де Беф, — тож якщо у тебе не вистачить срібла, задовольнюся золотом. Із розрахунку за одну монету золотом шість фунтів срібла можеш викупити свою нечестиву шкуру від такого покарання, яке тобі ще й не снилося.
— Змилуйтеся наді мною, шляхетний лицарю! — вигукнув Ісак. — Я старий, бідний і безпорадний! Не годиться вам торжествувати наді мною. Не велика честь розчавити черв'яка.
— Що ти старий, це правда, — відповів лицар, — і тим більше мають соромитися ті, хто дозволив тобі дожити до сивого волосся, загрузнувши по вуха у лихварстві та шахрайстві. Що ти безпорадний, це також, мабуть, слушно, бо де ж то бачено, щоб юдеї були мужніми й сильними? Але що ти не бідний, це відомо кожному.
— Присягаюся вам, шляхетний лицарю, — сказав Ісак, — присягаюся всім, у що я вірую, і тим, у що ми з вами однаково віруємо…
— Не виголошуй брехливих клятв, — обірвав його норман, — і своєю затятістю не поспішай вирішувати власну долю, а краще послухай про своє неминуче майбутнє і свідомо обміркуй усе. Не думай, Ісаку, що я хочу лише залякати тебе, скориставшись твоєю підлою боягузливістю, яку ти успадкував від свого племені. Присягаюся тим, у що ти не віруєш, — святим Євангелієм, яке проповідує наша церква, — що наміри мої тверді й непохитні. Це підземелля — не місце для жартів. Тут бували в'язні у десять тисяч разів поважніші за тебе, і вони вмирали тут, і ніхто про це ніколи не довідався. Але на тебе чекає смерть повільна і важка — в порівнянні з нею вони вмирали легко.
Він знову порухом руки покликав невільників і сказав їм щось упівголоса їхньою мовою: Фрон де Беф побував у Палестині й, мабуть, саме там навчився такій варварській жорстокості. Сарацини дістали зі своїх кошиків вугілля, хутро і пляшку з оливою. Один із них викресав вогонь, а другий розклав вугілля на широкому огнищі, про яке вже йшлося, і доти роздмухував міхи, доки вугілля не розжарилося до червоного.
— Бачиш, Ісаку, ці залізні грати над розпеченим вугіллям? — запитав Фрон де Беф. — Тебе роздягнуть і покладуть на це тепле ліжечко. Один із невільників підтримуватиме вогонь під тобою, а другий почне поливати тебе оливою, щоб печеня не підгоріла. Обирай, що краще: лягати на гаряче ліжко — чи сплатити мені тисячу фунтів срібла? Присягаюся головою батька мого, іншого вибору не маєш.
— Неможливо! — вигукнув сердешний єврей. — Не може бути, щоб ваш намір справді був таким! Милостивий Творець ніколи не породить серця, здатного на таку жорстокість.
— Не вір у це, Ісаку, — сказав Фрон де Беф, — ця помилка — фатальна. Невже ти віриш, що я, котрий бачив, як грабувалися цілі міста, як тисячі моїх братів-християн гинули від меча, вогню й повені, можу відступитися від своїх намірів через бідкання якогось юдея?.. Чи ти вважаєш, що цим чорним рабам без роду й племені, які не знають ані сумління, ані закону — нічого, окрім бажання їхнього володаря, за першою вказівкою якого вони палять, пускають в хід отруту, кинджал, мотузок — що накажуть… Невже ти вважаєш, що їм притаманна жалість? Адже вони не зрозуміли б навіть тих слів, якими ти молив би про помилування! Спам'ятайся, старий, і попрощайся з частиною своїх скарбів, поверни в руки християн бодай частку того, що награбував лихварством. Якщо занадто спласне від цього твій гаманець, ти зумієш знову його наповнити. Але немає такого лікаря й такого цілющого зілля, які залікували б твою обпалену шкіру і попечене м'ясо потому, як ти полежиш на цих гратах. Погоджуйся швидше на викуп і тішся, що так легко виборсався з темниці, звідки мало хто виходить живим. Більше не витрачатиму слів на тебе. Обирай, що тобі дорожче: твоє золото чи твоя плоть і кров. Як вирішиш, так і буде.
— Нехай мені стануть у помочі Авраам, Яків і всі отці нашого племені, — сказав Ісак. — Не можу я обирати й не маю змоги задовольнити ваші надмірні вимоги.
— Візьміть його, раби, — наказав лицар, — роздягніть, і нехай отці та пророки його племені допомагають йому, як знають!
Невільники, скоряючись радше рухам і знакам, ніж словам барона, підійшли до Ісака, схопили нещасного, підняли над підлогою і, тримаючи попід пахви, дивилися на господаря, чекаючи подальших вказівок. Бідолашний єврей переводив очі з обличчя барона на обличчя прислужників, сподіваючись помітити бодай краплину жалю, але Фрон де Беф поглядав на нього з тією ж холодною і похмурою насмішкою, з якою розпочав свою жорстоку розправу, тоді як в хижих поглядах сарацинів, здавалося, відчувалося радісне передчуття майбутнього видовища тортур, а не жах чи огида до того, що їм незабаром доведеться здійснити.
Тоді Ісак поглянув на розжарене вогнище, над яким збиралися розтягнути його, і, переконавшись, що його мучитель невблаганний, втратив усю свою рішучість.
— Я заплачу тисячу фунтів срібла, — мовив він кволим голосом і, трохи помовчавши, додав: — Заплачу. Звісно, за допомогою моїх братів, тому що мені доведеться жебракувати біля дверей нашої синагоги, щоб зібрати таку нечувану суму. Коли і куди її внести?
— Сюди, — відповів Фрон де Беф. — Ось тут ти її і внесеш за точним рахунком, ось на цій-таки долівці. Невже ти гадаєш, що я тебе відпущу перш, ніж отримаю викуп?
— А яка запорука того, що я отримаю свободу, коли викуп буде сплачений? — запитав Ісак.
— Досить із тебе і слова норманського шляхтича, лихварська твоя душе, — кинув Фрон де Беф. — Честь норманського шляхтянина щиріша за все золото і срібло, яким володіє твоє плем'я.
— Вибачте, шляхетний лицарю, — боязко сказав Ісак, — але чому ж я маю покладатися на ваше слово, коли ви самі анітрохи мені не довіряєте?
— Атому, юдею, що в тебе немає вибору, — відповів лицар суворо. — Якби ти був у цю хвилину в своїй коморі, в Йорку, а я прийшов би до тебе просити у позику твоїх шекелів, тоді ти призначив би мені термін повернення позики та умови застави. Але тут моя комора. Тут ти в моїй владі, і я не повторюватиму умов, за яких поверну тобі свободу.
Ісак сумно зітхнув.
— Звільняючи мене, — сказав він, — даруйте свободу й моїм супутникам. Вони зневажали мене, юдея, але зглянулися на мою безпорадність і через мене забарилися в дорозі, а тому й потрапили в халепу, яка спіткала мене; крім того, вони можуть взяти на себе частину мого викупу.
— Якщо ти про тих саксонських бовдурів, то знай, що вони сплатять дещо інший викуп, — заперечив Фрон де Беф. — Ати дбай за себе й не пхай носа до чужого проса.
— Тож, — мовив Ісак, — ви відпускаєте на свободу лише мене та мого пораненого друга?
— Чи маю я, — вигукнув Фрон де Беф, — двічі повторювати синові Ізраїлю, щоб він знав свою справу, а в чужі не втручався? Ти зробив свій вибір, тобі залишається тільки сплатити викуп, і якнайшвидше.
— Послухайте, — звернувся до нього єврей, — заради того, щоб добути викуп, який ви з мене вимагаєте всупереч своєму…
Тут він затнувся, побоюючись роздратувати сердитого нормана. Але Фрон де Беф розсміявся і сам підказав йому пропущене слово:
— Усупереч моєму сумлінню, хотів ти сказати, Ісаку? Що ж ти затнувся? Я тобі говорив, що я людина розважлива і легко зношу докори переможеного, навіть якщо це юдей. А ти не був таким терпимим, Ісаку, в той час як оскаржував Жака Фіцдотреля за те, що той обізвав тебе кровопивцею і лихварем, коли ти цілковито його розорив.
— Присягаюся Талмудом, — заверещав єврей, — ваша милість помиляється: Фіцдотрель замахнувся на мене кинджалом в моїй власній кімнаті за те, що я попросив його повернути позичені в мене гроші. Термін сплати боргу настав іще на Пасху.
— Ну, та мені байдуже, — сказав Фрон де Беф, — мені цікаво знати, коли я отримаю своє срібло. Коли ти мені допровадиш шекелі, Ісаку?
— Нехай дочка моя Ребекка поїде до Йорка, — відповів Ісак, — під охороною ваших служок, шляхетний лицарю, і за час, що знадобиться вершнику на дорогу в обидва кінці, гроші будуть доправлені сюди, і ви зможете зважити і зміряти їх ось тут, на долівці.
— Твоя дочка? — мовив Фрон де Беф з удаваним здивуванням. — Присягаюся, Ісаку, шкода, що я цього не знав. Я вважав, що та чорнобрива дівчина — твоя утриманка, і за звичаєм древніх патріархів, які показали нам такий приклад, приставив її за служницю до сера Бріана де Буа-Гільбера.
Крик, що вихопився з грудей Ісака від цих слів лицаря, відлунив у всіх закутках склепіння і так здивував обох сарацинів, що вони мимоволі випустили з рук нещасного єврея. Він скористався цим, кинувся долі й обхопив коліна Реджинальда Фрон де Бефа.
— Беріть усе, що жадаєте, — вигукнув він, — сер лицар, беріть удесятеро більше, розоріть мене, пустіть на жебри! Ні! Прохроміть мене своїм кинджалом, засмажте на цьому вогні, лише пожалійте дочку мою, не поважтеся на її безпеку і цноту! Заклинаю вас тією жінкою, яка вас породила, не ганьбіть честі беззахисної дівчини! Вона — живий портрет моєї покійної Рахілі, остання пам'ять про її кохання, що залишилося зі мною, а їх було в мене шестеро! Не позбавляйте самотнього вдівця його єдиної втіхи. Невже ви хочете, аби рідний батько шкодував, що єдина дочка його не лежить поряд із матір'ю в гробівці наших пращурів?
— Шкода, — мовив норман, наче справді зворушений, — шкода, що я не знав про це раніше. Я гадав, що ваше плем'я не любить нічого, окрім своїх мішків із грішми.
— Не думайте про нас так зле, хоч ми і юдеї, — сказав Ісак, поспішаючи скористатися позірною хвилиною співчуття. — І загнана лисиця, і замучена дика кішка люблять своїх дитинчат, так само і гнані та гноблені нащадки Авраама люблять дітей своїх.
— Можливо, й так, — сказав Фрон де Беф, — надалі я знатиму це, Ісаку, заради тебе. Але тепер уже запізно. Я не можу змінити того, що сталося або має статися. Я вже дав слово своєму товаришеві по зброї, а слова свого я не зламаю і задля десятьох юдеїв з десятьма юдейками на додачу. До того ж чому ти вважаєш, що з дівчиною станеться біда, якщо вона дістанеться Буа-Гільберу?
— Неминуче станеться! — вигукнув Ісак, заламуючи руки в смертельній тузі. — Чого ж іншого чекати від тамплієра, як не жорстокості до чоловіків і ганьби для жінок?
— Нечестивий собако, — процідив Фрон де Беф, виблискуючи очима і, мабуть, радіючи, що знайшов привіддля гніву, — не смій ганьбити священний орден лицарів Храму Сіонського! Знайди спосіб сплатити мені обіцяний викуп, бо я зумію заткати тобі горлянку!
— Розбійник і негідник! — заволав єврей, незважаючи на цілковиту свою безпорадність, бо не мав сили стримати палкий порив. — Нічого тобі не дам! Жодного срібного пенні не побачиш від мене, поки не повернеш мені дочку в безпеці і цноті!
— Чи не з'їхав ти з глузду, юдею? — суворо запитав норман. — Чи твоя плоть і кров заговорені проти розжареного заліза й киплячої оливи?
— Мені байдуже! — вигукнув Ісак, доведений до відчаю зганьбленим почуттям батьківської любові. — Чини зі мною, як знаєш. Моя дочка — справді кров і плоть моя, вона мені в тисячу разів дорожча за власне тіло, яке ти погрожуєш понівечити. Не бачити тобі мого срібла! Жодної срібної монети не дам тобі, назарянине, хоч би від цього залежав порятунок твоєї душі, засудженої на загибель за злочини. Бери моє життя, коли хочеш, а потім розповідай, як юдей, незважаючи на тортури, зумів допекти християнинові.
— А ось побачимо, — сказав Фрон де Беф. — Присягаюся благословенним хрестом, яким гребує твоє прокляте плем'я, ти у мене скуштуєш і вогню, і гострої сталі. Роздягайте його, раби, і припніть ланцюгами до ґрат.
Незважаючи на слабкий опір старого, сарацини зірвали з нього верхній одяг і тільки-но зібралися зовсім роздягнути його, як раптом пролунали звуки сурми, які тричі повторилися так гучно, що пробилися навіть у глибини підземелля. Тої ж таки хвилини почулися голоси, які кликали сера Реджинальда Фрон де Бефа. Не бажаючи, щоб його захопили за таким бісівським заняттям, лютий барон дав знак невільникам знову одягнути єврея і разом із прислужниками забрався геть із темниці, залишивши Ісака чи то дякувати Господу за порятунок, чи оплакувати долю своєї дочки, залежно від того, чиєю долею він більше опікувався — своєю власною чи доччиною.
Розділ XXIII
Якщо словами ніжними ніяк
Твого я серця досі не зборов,
Тебе я завоюю, мов вояк,
І силою візьму твою любов.
В. Шекспір, «Два веронці»
імната, в яку привели леді Ровену, була прибрана з грубуватою претензією на розкіш і велич; оселивши її тут, вочевидь, прагнули виказати їй, на відміну від решти полонених, особливу пошану. Але дружина барона Фрон де Бефа, яка мешкала в цій кімнаті, померла дуже давно, і прикраси, виготовлені на її смак, уже встигли потьмяніти. Оббивка стін місцями подерлася і звисала клаптями, де-не-де вона поблякла на сонці й зітліла від часу. Але якою б не була ця занедбана кімната, вона була єдиною, яку визнали придатною для саксонської спадкоємиці.
Тут і залишили її міркувати про свою долю, поки актори, що грали в цій зловісній драмі, готувалися до виконання своїх ролей. Ці ролі були розподілені на нараді, що відбулася між Реджинальдом Фрон де Бефом, де Брасі й тамплієром. Вони довго й гаряче сперечалися щодо вигод, які кожен із них хотів отримати для себе з цього зухвалого набігу, і нарешті вирішили долю своїх сердешних бранців.
Близько полудня де Брасі, заради якого й був затіяний напад, з'явився виконувати задуманий намір, тобто добиватися руки і посагу леді Ровени.
Було видно, що він не весь час витратив на нараду зі своїми спільниками, оскільки встиг прибратися за останньою модою того часу. Зелений каптан і маска полетіли на смітник. Довге, густе волосся його рясними пасмами спадало на багатий плащ, обшитий хутром. Бороду де Брасі зголив начисто. Камзол його спускався за коліна, а ремінь із припасованою до нього важкою шаблею був гаптований золотом і застебнутий золотою защіпкою. Ми вже згадували про недолуге модне взуття того часу, а носаки черевиків Моріса де Брасі, заломлені догори й закручені на кшталт баранячих рогів, могли б узяти перший приз у змаганні безглуздих костюмів. Такий вигляд мало вишукане вбрання тодішнього чепуруна. Враження посилювалося привабливою зовнішністю лицаря, постава й манери якого були мішаниною придворної люб'язності та військової прямоти.
Він привітав Ровену, знявши перед нею свій оксамитовий берет, прикрашений золотим аграфом із зображенням архангела Михаїла, який разить диявола. Воднораз він граційним порухом руки запросив її сісти. Оскільки леді Ровена й далі стояла, лицар зняв рукавичку з правої руки, маючи намір підвести її до крісла. Проте леді Ровена жестом відхилила цю люб'язність і сказала:
— Якщо я перебуваю у присутності мого тюремника, сер лицар, — а обставини такі, що я не можу вважати інакше, — то в'язневі пристойніше стоячи вислухати свій вирок.
— О ні, чарівна Ровено, — відповів де Брасі, — ти перебуваєш у присутності свого бранця, а не тюремника. Це твої чарівні очі мають винести де Брасі свій вирок.
— Я не знаю вас, сер, — заявила вона, випростуючись із гордим виглядом ображеної знатної красуні, — я не знаю вас, а зухвала фамільярність, з якою ви звертаєтеся до мене на жаргоні трубадура, не виправдовує розбійницького насильства.
— Твоя врода, — вів далі де Брасі тим самим тоном, — спонукала до вчинку, недостатньо поштивого стосовно тієї, яку я обрав царицею мого серця і провідною зіркою моїх очей.
— Повторюю вам, сер лицар, що я не знаю вас, і нагадую вам, що жоден чоловік, який носить лицарський ланцюг і остроги, не може дозволити собі нав'язувати своє товариство беззахисній панні.
— На моє нещастя, я справді тобі не знайомий, — сказав де Брасі, — проте дозволь сподіватися, що ім'я де Брасі відоме, воно звучить іноді в піснях та промовах менестрелів і герольдів, які вихваляють лицарські звитяги на турнірах або на полях битв.
— Тож і надайте менестрелям і герольдам можливість восхваляти вас, сер лицар. — сказала Ровена. — Для них це пристойніше, ніж для вас. Скажіть мені, хто з них увічнить в пісні або в записах турнірів сумнозвісний подвиг нинішньої ночі — перемогу, отриману над старим і дрібкою боязких слуг, — а також розповість про здобич, що дісталася переможцеві, — нещасну дівчину, проти волі доправлену в розбійницький замок?
— Ви несправедливі, леді Ровено, — зніяковів лицар і повернувся до звичної мови, — ви самі вільні від пристрасті і тому не знаходите виправдання палкій пристрасті іншої людини, хоч би вона була спричинена вашою красою.
— Прошу вас, сер, — сказала Ровена, — припинити цю розмову! Вона гідна мандрівних менестрелів, проте зовсім не пасує лицарям і шляхтичам. Я справді змушена буду сісти, тому що ви, либонь, ніколи не скінчите виголошувати такі вульгарності, яких у будь-якого вуличного співака вистачить до самого Різдва.
— Горда дівчино, — з досадою мовив де Брасі, роздратований тим, що на всі його вишукані люб'язності вона відповідає зневагою, — горда дівчино, я тобі доведу, що й моя гордість не поступається перед твоєю. Знай же, що я заявив претензії на твою руку тим способом, який найбільш відповідає твоїй вдачі. Тебе легше підкорити зі зброєю в руках, аніж світськими звичаями та чемними промовами.
— Коли чемні слова прикривають нікчемні вчинки, — відповіла Ровена, — вони схожі на лицарський пояс на підлому рабові. Я не дивуюся, що стриманість є такою нестерпною для вас. Вам було би краще зберегти одяг і мову розбійника, ніж приховувати злодійські вчинки під запиналом делікатних манер і люб'язних фраз.
— Твоя порада слушна, — сказав норман, — і сміливою мовою, що виправдовує сміливу справу, я скажу тобі: або ти зовсім не вийдеш з цього замку, або вийдеш дружиною Моріса де Брасі. Я не звик до поразок, а для норманського шляхтича немає потреби виправдовуватися перед саксонською дівчиною, якій він робить честь, пропонуючи свою руку. Ти горда, Ровено, але тим більше я хочу взяти тебе за дружину. І як інакше ти можеш досягти вищих почестей, як через не союз зі мною? Як зможеш полишити життя в жалюгідному сільському хліві, де сакси сплять покотом зі своїми свинями, які є найбільшим їхнім багатством? Як інакше ти посядеш почесне місце, як і належить тобі, у тому товаристві, в якому зібране все наймогутніше і найпрекрасніше в Англії?
— Сер лицар, — відповіла Ровена, — той хлів, про який ви сказали з таким презирством, з дитинства слугував мені надійним притулком. Повірте, що якщо я коли-небудь його залишу, то не інакше, як із такою людиною, яка не згадуватиме презирливо про житло, де я виросла й виховувалася.
— Я можу вгадати вашу думку, леді, — сказав де Брасі, — хоча ви, можливо, вважаєте, що висловилися достатньо невиразно, аби я зрозумів її. Не очікуйте, що Ричард Левине Серце коли-небудь посяде свій трон. Ще менш імовірно, щоб його пестунчик Вілфред Айвенго підвів вас до його трону і відрекомендував як свою дружину. Інший претендент на вашу руку, можливо, переймався б ревнощами, але на моє рішення не може вплинути думка про цю дитячу і безнадійну пристрасть. Знайте, леді, що зараз мій суперник — у моїй владі. І від мене залежить, видати таємницю його перебування в цьому замку Реджинальду Фрон де Бефу чи ні, а якщо барон дізнається про це, його ревнощі матимуть гірші наслідки, ніж мої.
— Вілфред тут? — мовила Ровена зневажливо. — Це така ж правда, як те, що Фрон де Беф йому суперник.
Де Брасі з хвилину пильно дивився на неї.
— Ти справді не знала про це? — запитав він. — Хіба ти не знала, що в ношах Ісака везли Вілфреда Айвенго? Що казати, пристойний спосіб пересування для хрестоносця, який узявся звоювати своєю звитяжною рукою Святий Гріб! — і він презирливо зареготав.
— Та якби він і був тут, — сказала Ровена, примушуючи себе говорити байдуже, хоча вся тремтіла від тих болю і страху, що охопили її, — в чому ж він може бути суперником баронові Фрон де Бефу? Чим йому перейматися, крім короткочасного ув'язнення в цьому замку, а потім пристойного викупу, як годиться між лицарями?
— Невже ж і ти, Ровено, — сказав де Брасі, — як усі жінки, вважаєш, що у світі не буває іншого суперництва, окрім як через вашу красу? Невже ти не знаєш, що честолюбство і жадібність породжують не менші ревнощі, ніж кохання? Наш господар Фрон де Беф відстоюватиме своє право на багатий баронський маєток Айвенго з таким завзяттям, як відстоював би кохання якої-небудь блакитноокої панни. Але постався прихильно до мого сватання — і пораненому лицареві не буде чого побоюватися Реджинальда Фрон де Бефа; в іншому разі тобі доведеться його оплакувати, тому що він в руках людини, яка ніколи не знала жалю.
— Врятуй його, заради Бога! — мовила Ровена, втрачаючи всю свою твердість і холонучи від жаху на саму думку про небезпеку, що загрожує її коханому.
— Це я можу зробити і зроблю, — сказав де Брасі. — Коли Ровена погодиться стати дружиною де Брасі, хто ж наважиться вчинити насильство над її родичем, сином її опікуна, товаришем її дитинства? Але тільки твоє кохання може купити йому моє заступництво. Я не такий дурень, щоб рятувати життя або перейматися долею людини, яка може стати моїм щасливим суперником. Використай свій вплив на мене на його користь, і він буде порятований. Якщо ж ти відхилиш мою пропозицію, Вілфред помре, а ти від цього не станеш вільнішою.
— У твоїй мові, — зауважила Ровена, — такій відвертій і холодній, все ж є щось, що суперечить її жахливому змісту. Я не вірю, щоб твої наміри були такими жорстокими або твоя могутність такою великою.
— Тоді тішся цією надією, поки не переконаєшся у зворотному, — сказав де Брасі. — Твій коханий лежить поранений в стінах цього замку. Він може стати перешкодою для Фрон де Бефа в домаганні того, що для Фрон де Бефа дорожче за честь і красу. Йому нічого не варто одним ударом кинджала або дротика змусити суперника замовкнути назавжди. І навіть якби Фрон де Беф не зважився на такий учинок, варто лікареві помилитися ліками або служителеві висмикнути подушку з-під голови хворого — і справа здійсниться без кровопролиття. Вілфред тепер у такому стані, що й від цього може померти. Седрик теж.
— І Седрик теж, — повторила Ровена. — Мій шляхетний, мій великодушний опікун! Я заслужила на лихо, яке спіткало мене, якщо могла забути про долю Седрика, думаючи про його сина!
— Доля Седрика також залежить від твого рішення, — сказав де Брасі, — раджу тобі гарненько подумати про це.
Досі Ровена витримувала свою роль із непохитною стійкістю, тому що не вважала небезпеку ані серйозною, ані неминучою. Від природи вона була лагідною і сором'язливою, що фізіономісти вважають невід'ємним при білій шкірі та світло-русявому волоссі. Проте через умови виховання характер її змінився. Вона звикла до того, що всі, навіть Седрик (який поводився досить деспотично з іншими), схилялися перед її волею, і набула мужності й самовпевненості того ґатунку, що розвивається через постійну пошану й увагу з боку оточуючих. Вона не уявляла собі, як можна опиратися її волі або не виконувати її прохань і бажань.
Але під її величавою самовпевненістю приховувалася м'яка й ніжна душа. Тому, коли леді Ровену спіткала біда, що загрожувала їй самій, її коханому та її опікунові, коли її воля зіштовхнулася з волею сильної, рішучої і безсоромної людини, яка мала владу над нею і зважилася скористатися своєю могутністю, вона занепала духом і розгубилася.
Вона ковзнула очима навкруги, ніби шукаючи допомоги, зітхнула, потім здійняла стиснені руки до неба і вибухнула гірким плачем. Не можна було дивитися на горе цього чарівного створіння без зворушення. Де Брасі теж був зворушений, хоча відчував значно більше збентеження, ніж співчуття. Він зайшов так далеко, що відступати було вже запізно; проте Ровена була в такому стані, що ані домовленостями, ані погрозами не можна було на неї вплинути. Він ходив туди й назад кімнатою, марно намагаючись заспокоїти перелякану дівчину і міркуючи, що ж йому тепер робити.
«Якщо, — думав він, — я дозволю сльозам цієї дівчини зворушити себе, як я відшкодую собі втрату всіх блискучих сподівань, заради яких я наразився на такий ризик? А наостанок сміятимуться принц Джон та його веселі прибічники. Але я відчуваю, що не здатен на цю роль. Не можу байдуже дивитися на це чарівне обличчя, змучене стражданнями, на прекрасні очі, залиті сльозами. Вже краще б вона й далі трималася так само зарозуміло, або я мав більше тієї витримки й жорстокості, що є у барона Фрон де Бефа».
Переймаючись цими думками, він лише намагався втішити Ровену, запевняючи, що поки що немає жодних підстав для такого відчаю. Але ця промова раптово була перервана гучними звуками мисливського рога, що в ту хвилину стривожили інших мешканців замку, завадивши їм виконати різні їхні корисливі або розпусні плани. Де Брасі довелося залишити красуню й поспішити до загальної зали. Втім, він навряд чи жалкував про це, оскільки його бесіда з леді Ровеною повернула в таке річище, коли йому було однаково важко як продовжувати наполягати на своєму, так і відмовитися від власних намірів.
Розділ XXIV
Її візьму, як лев бере левицю.
Дж. Гоум, «Дуглас»
оки описані нами сцени відбувалися в різних куточках замку, єврейка Ребекка чекала на вирішення своєї долі, зачинена у віддаленій відокремленій башті. Сюди її привели двоє замаскованих слуг і заштовхнули до маленької кімнати, де вона опинилася віч-на-віч зі старою чаклункою, яка, сидячи за пряжею, мурмотіла собі під ніс саксонську пісню в такт своєму веретену, що танцювало по підлозі. Коли увійшла Ребекка, стара підвела голову і вирячилася на гарну єврейку з тією злостивою заздрістю, з якою старість і потворність, посилені хворобливим станом, поглядають на юність і красу.
— Забирайся геть, старий цвіркуне! — сказав один із супутників Ребекки. — Так наказав наш шляхетний господар. Звільни цю кімнату для красуні.
— Отак, — буркнула стара, — отак нині вшановують за службу. Був час, коли одного мого слова було достатньо, щоб кращого з воїнів зсадити з сідла і вигнати зі служби. А зараз мені доводиться забиратися за наказом першого-ліпшого слуги!
— Досить розмов, Урфридо, — урвав її інший, — іди, і все. Накази пана слід виконувати швидко. Були і в тебе ясні дні, а зараз твоє сонце закотилося. Ти тепер все одно що старий бойовий кінь, якого пустили пастися на голий верес. Добре скакала ти колись, а нині хоч підтюпцем потрусися, і то добре. Ану, ворушися!
— Бодай вас завжди переслідували погані провісники! Обидва ви нечестиві пси, — сказала стара, — і поховають вас на псарні. Нехай демон Зернебок[52] розірве мене на шматки, якщо я піду з власної кімнати, перш ніж допряду цю вовну!
— Сама скажи про це господареві, стара відьмо, — відповів служник і пішов геть разом зі своїм товаришем, залишивши Ребекку наодинці зі старою, якій мимоволі нав'язали це товариство.
— Які ще бісівські справи вони задумали? — запитала стара, бурмочучи собі під ніс і хижими очима поглядаючи скоса на Ребекку. — Здогадатися неважко: красиві очка, чорні кучері, шкіра — як білий папір, поки чернець не наслідив по ній своїм чорним зіллям. Так, легко вгадати, навіщо її привели в цю віддалену башту: звідси не почуєш жодного крику, все одно що з-під землі. Тут по сусідству з тобою мешкають лише сови, моя красуне. На твої крики звернуть уваги не більше, ніж на їхні. Чужоземка, здається, — вела далі вона, поглянувши на костюм Ребекки. — З якої країни? Сарацинка чи єгиптянка? Чому не відповідаєш? Коли вмієш плакати, мабуть, умієш і говорити.
— Не сердься, матінко, — сказала Ребекка.
— Е, далі й питати нічого, — мовила Урфрида. — Лисицю впізнають з хвоста, а юдейку — з говірки.
— Зроби велику милість, скажи, — запитала Ребекка, — чого мені ще чекати? Мене притягнули сюди силоміць — можливо, вони збираються убити мене за те, що я сповідую юдейську віру? Коли так, я з радістю віддам за неї своє життя.
— Ет, твоє життя, красунько! — відповіла стара. — Навіщо ж їм твоє життя? Ні, повір моєму слову, твоєму життю не загрожує небезпека. А вчинять із тобою так, як колись учинили з родовитою саксонською дівчиною. Невже ж для єврейки буде негоже те, що вважалося гожим для саксонки? Поглянь на мене: і я була молодою і ще вдвічі вродливішою за тебе, коли Фрон де Беф, батько нинішнього, Реджинальда, зі своїми норманами узяв приступом цей замок. Мій батько та сім його синів затято билися, крок за кроком захищаючи своє житло. Не було жодної кімнати, жодної сходинки, де б не стало слизько від пролитої ними крові. Вони полягли, загинули всі до одного, і не встигли тіла їхні захолонути, не встигла висохнути їхня кров, як я стала зганьбленою жертвою їхнього переможця.
— Чи не можна якось врятуватися? Хіба немає можливості втекти звідси? — запитала Ребекка. — Я б щедро — о, як щедро! — заплатила тобі за допомогу!
— І не думай, — сказала стара. — Є лише один спосіб піти звідси — через ворота смерті; а смерть довго-довго не відчиняє їх, — додала вона, похитуючи сивою головою. — Але хоч те втішає, що по нашій смерті інші будуть так само нещасні, як і ми. Ну, прощавай, юдейко! Що юдейка, що язичник — все одно! Тебе спіткає така сама доля, тому що ти потрапила до рук людей, які не мають ані жалю, ані сумління. Прощавай! Моя вовна спрядена, а твоя лише починається.
— Стривай, зачекай, заради Бога! — молила Ребекка. — Зостанься тут! Лай мене, лай, лише не йди! Твоя присутність все-таки буде мені якимось захистом!
— Присутність самої Матері Божої не захистить тебе, — відповіла стара, вказуючи на зображення Діви Марії, що стояло в кутку. — Он вона стоїть, поглянь; дізнаєшся, чи врятує вона тебе від твоєї долі.
З цими словами вона пішла, зловтішаючись, що робило її ще потворнішою, ніж у хвилини звичної для неї похмурості. Вона замкнула за собою двері, і Ребекка ще довго чула, як вона сварилася, насилу спускаючись по крутих сходах і проклинаючи кожну сходинку.
Ребецці загрожувала набагато жахливіша доля, аніж леді Ровені. Якщо саксонська спадкоємиця могла розраховувати на певну ввічливість щодо неї, то єврейці ні на що було сподіватися, окрім грубощів. Зате на її боці були природжена сила волі, гострий розум і, крім того, їй уже доводилося боротися з небезпекою. З раннього дитинства вона вирізнялася твердою волею, спостережливістю і кмітливістю. Розкіш, якою оточував її батько і яку вона бачила в будинках інших багатих євреїв, не заважала їй ясно усвідомлювати, якими ненадійними були умови, в яких вони жили. Як і Дамокл[53] на сумнозвісному бенкеті, Ребекка невпинно бачила серед усієї цієї пишноти меч, що висів на волосині над головами її одноплемінників. Такі роздуми поступово привели її до тверезого погляду на життя і пом'якшили її характер, який за інших умов міг би стати гордовитим і впертим.
Приклад і повчання батька привчили Ребекку до рівного і чемного поводження з усіма. Щоправда, Ребекка не могла успадкувати його догідливість і підлабузництво, тому що боязкість була чужою для її душі. Вона трималася з гордовитою скромністю, ніби підкоряючись несприятливим обставинам, в які була поставлена через належність до зневаженого племені, але водночас вона усвідомлювала себе гідною вищого становища, ніж те, на яке їй дозволяв сподіватися деспотичний гніт релігійних забобонів.
Підготовлена таким чином до всіляких несподіванок, вона не розгубилася і цього разу. Її становище вимагало великої присутності духу, і вона взяла себе в руки.
Перш за все вона ретельно оглянула кімнату і збагнула, що сподіватися на порятунок втечею було марно. Кімната не мала жодних потаємних дверей і, розташована у відокремленій башті з товстими зовнішніми стінами, вочевидь, не сполучалася з іншими приміщеннями замку. Зсередини двері не замикалися ні на ключ, ні на засув. Єдине вікно виходило на обрамлений зубцями горішній майданчик, що першої миті дало Ребецці надію на можливість утекти звідси; але вона негайно переконалася, що звідти не було ходу в жодні інші будівлі. Цей майданчик був збудований на кшталт балкона, захищеного парапетом з амбразурами, де можна було поставити декілька стрільців для захисту башти і бічної оборони.
Таким чином Ребецці залишилося тільки запастися терпінням і всю надію покладати на Бога, до чого зазвичай вдаються видатні та благородні душі. Ребекка, хоч і була навчена помилково тлумачити Священне Писання і перекручено розуміла обіцянки, дані Богом обраному народові ізраїльському, але не помилялася, вважаючи тодішній період часом випробування для євреїв і твердо вірячи в те, що прийде день, коли дітей Сіону покличуть розділити блага, даровані іншим народам. Все, що відбувалося довкола неї, показувало, що їхнє справжнє становище було часом кари і всіляких гонінь, і найголовнішим їхнім обов'язком вона вважала безмежне терпіння і покірливе знесення всіляких бід. І на себе вона дивилася як на жертву, заздалегідь приречену на лихо, і з ранніх літ привчала свій розум до думки про небезпеки, з якими, ймовірно, їй судилося зіткнутися.
Полонянка здригнулася та зблідла, коли на сходах почулися кроки. Двері тихо відчинилися, і високий на зріст чоловік, одягнений так само, як і всі розбійники, які були причиною її біди, повільно увійшов до кімнати і зачинив за собою двері. Насунений на чоло капелюх приховував горішню частину його обличчя. Закутавшись у плащ так, що він затуляв нижню частину обличчя, він мовчки стояв перед переляканою Ребеккою. Здавалося, він сам соромився того, що мав намір учинити, і не знаходив слів, щоб пояснити мету свого приходу. Нарешті Ребекка, зробивши над собою зусилля, сама зважилася розпочати розмову. Вона простягнула розбійникові два дорогоцінні браслети й намисто, які зняла з себе ще раніше, припускаючи, що, задовольнивши його користолюбство, вона може задобрити його.
— Ось візьми, друже мій, — сказала вона, — і, заради Бога, змилуйся наді мною і моїм старим батьком! Це коштовні речі, але вони ніщо у порівнянні з тим, що батько дасть тобі, якщо ти відпустиш нас із цього замку, не завдавши образи.
— Чарівна квітко Палестини, — відповів розбійник, — ці східні перли поступаються білині твоїх зубів. Ці діаманти виблискують, але їм не зрівнятися з твоїми очима, а відтоді як я взявся до свого вільного ремесла, я дав обітницю завжди цінувати красу вище за багатство.
— Не бери на душу такого гріха, — сказала Ребекка, — візьми викуп і будь милосердним! Із золотом ти матимеш усілякі радощі, а скривдивши нас, зазнаєш мук сумління. Мій батько охоче дасть тобі все, що ти попросиш. І якщо ти зумієш правильно скористатися своїм багатством, із грошима ти знову посядеш місце серед чесних людей, зможеш домогтися прощення за всі колишні провини і не матимеш необхідності грішити знову.
— Гарно сказано! — мовив розбійник французькою, бо йому, мабуть, важко було підтримувати розмову, розпочату Ребеккою по-саксонському. — Але знай, біла ліліє, що твій батько наразі в руках майстерного алхіміка. Цей алхімік зуміє обернути на срібло і золото навіть іржаві ґрати тюремної печі. Поважного Ісака випарюють у такому перегінному кубі, який витягне всі його коштовності й без моїх прохань та твоїх молитов. Твій же викуп має бути сплачений красою і коханням. Іншої плати я не визнаю.
— Ти не розбійник, — сказала Ребекка також французькою, — жоден розбійник не відмовився б від такої пропозиції. Жоден розбійник у цій країні не володіє твоєю мовою. Ти не розбійник, а просто норман, мабуть, шляхетного походження. О, будь же шляхетним на ділі та скинь цю страшну машкару жорстокості й насильства!
— Ти так добре умієш вгадувати, — сказав Бріан де Буа-Гільбер, відгортаючи плащ з обличчя, — ти не проста дочка Ізраїлю. Я назвав би тебе Ендорською чаклункою[54], якби ти не була такою молодою та вродливою. Так, я не розбійник, чарівна Трояндо Сарону. Я чоловік, який радше здатен обвішати твої руки й шию перлами і діамантами, ніж позбавити тебе цих прикрас.
— То чого ж тобі треба від мене, — запитала Ребекка, — якщо не багатства? Між нами не може бути нічого спільного: ти християнин, я юдейка. Наш союз був би однаково беззаконним в очах і вашої церкви, і нашої синагоги.
— Це справді так, — відповів тамплієр, розсміявшись. — Одружуватися з юдейкою! О ні, хоч би вона була царицею Савською! До того ж нехай буде тобі відомо, прекрасна дочко Сіону, що якби найхристиянніший із королів запропонував мені руку своєї найхристияннішої дочки і віддав би Лангедок у посаг, я й тоді не зміг би з нею одружитися. Мої обітниці не дозволяють мені кохати жодної дівчини інакше, як par amours[55], — так я хочу кохати й тебе. Я лицар Храму. Поглянь, ось і хрест мого священного ордену.
— І ти насмілюєшся посилатися на хрест в таку хвилину! — вигукнула Ребекка.
— Якщо й так, — сказав тамплієр, — то чого тобі цим перейматися? Адже ти не віриш у цей благословенний символ нашого порятунку.
— Я вірю в те, чого мене навчили, — заперечила Ребекка, — і нехай пробачить мені Бог, якщо моя віра помилкова. Але яка ж твоя віра, сер лицар, якщо ти посилаєшся на свою найбільшу святиню тоді, коли збираєшся порушити найурочистішу з ваших обітниць — і лицарських, і релігійних?
— Ти проповідуєш дуже красномовно, о дочко Сираха! — сказав тамплієр. — Але, мій чудовий богослове, твої юдейські забобони роблять тебе сліпою до наших високих привілеїв. Шлюб був би серйозним злочином для лицаря Храму, але за дрібні грішки я миттю можу отримати відпущення в найближчій сповідальні нашого ордену. Наймудріший із ваших царів і навіть його батько, чий приклад повинен мати в твоїх очах певну силу, мали щодо цього ширші привілеї, ніж ми, бідні воїни Храму Сіонського, які здобули собі такі права тим, що так старанно його захищаємо. Захисники храму Соломона можуть дозволити собі втіхи, оспівані вашим мудрим царем Соломоном.
— Якщо ти лише для того читаєш Біблію і життєписи праведників, — сказала єврейка, — щоб знаходити в них виправдання своїй розпусті і беззаконню, то чиниш такий точно злочин, як і той, хто здобуває отруту з найздоровіших і найкорисніших трав.
Очі тамплієра виблискували гнівом, коли він слухав цей докір.
— Послухай, Ребекко, — сказав він, — досі я з тобою поводився м'яко. Тепер я говоритиму як переможець. Я завоював тебе моїм луком і списом, і за законами всіх країн і народів зобов'язана мені коритися.
— Відійди, — сказала Ребекка, — відійди і вислухай мене, перш ніж зважишся на такий смертний гріх. Звісно, ти можеш мене здолати, тому що Бог створив жінку слабкою, доручивши її заступництву чоловіка. Але через мене твоя ницість, тамплієре, стане відомою всій Європі. Марновірство твоїх побратимів зробить для мене те, чого я не домоглася б від їхнього співчуття. Кожній пресепторії, кожному капітулу твого ордену буде відомо, що ти, мов єретик, грішив з юдейкою. І ті, які не здригнуться від твого злочину, все-таки звинуватять тебе за те, що ти збезчестив свій хрест, зв'язавшись із дочкою мого племені.
— Яка ти мудра, Ребекко! — вигукнув тамплієр, чудово усвідомлюючи, що вона каже правду у статуті його ордену справді існували правила, що забороняли під загрозою суворих покарань інтриги на зразок тієї, яку він розпочав. І бували навіть випадки, коли за це виганяли лицарів з ордену, назавжди вкриваючи їх ганьбою. — Ти дуже розумна, але гучно ж доведеться тобі кричати, якщо хочеш, щоб твій голос почули за межами цього замку. А в його стінах ти можеш плакати, стогнати, кликати на допомогу скільки хочеш — і все одно ніхто не почує. Лише одне може врятувати тебе, Ребекко: скорися своїй долі і прийми нашу віру. Тоді ти посядеш таке місце, що безліч норманських леді позаздрять блиску й красі коханої найкращого з хоробрих захисників святого Храму.
— Скоритися моїй долі! — мовила Ребекка. — Прийняти твою віру! Та що ж то за віра, якщо вона виправдовує такого негідника? Як! Ти — найкращий воїн серед тамплієрів? Підлий лицар! Чернець-клятвопорушник! Зневажаю тебе, плюю на тебе! Бог Авраама відкрив засіб до порятунку своєї дочки навіть з цієї безодні ганьби!
Читать бесплатно другие книги:
