Айвенго Скотт Вальтер

Розділ XV

Але ж гадає він… це смішно! Він вважає.

Що я — знаряддя у його руках.

Нехай і так. У лабіринті бід,

Що підступами він собі будує,

Я прокладу дорогу для добра –

І хто мене засудить?

Дж. Бейлі, «Граф Базиль. Трагедія»

іколи павук не витрачав стільки зусиль на відновлення своєї розірваної павутини, скільки витратив Вальдемар Фіцурс, щоб зібрати прихильників принца Джона, які порозбігалися. Деякі з них приєдналися до нього, поділяючи його прагнення, і ніхто — з особистої прихильності. Тому Фіцурсу доводилося нагадувати їм про переваги, якими вони користувалися, й обіцяти їм нові вигоди. Розпусних молодих дворян він приваблював картинами неприборканого розгулу; честолюбним він обіцяв владу, корисливим — багатство та збільшення їхніх маєтків. Ватажки найманих загонів отримали грошові подарунки як доказ, найбільш доступний їхньому розумінню, і притому такий, без якого всілякі інші були б зовсім марні. Діяльний агент принца сипав обіцянками ще щедріше, ніж грошима. Він зробив усе для того, щоб покласти край ваганням тих, хто сумнівається, й підбадьорити слабодухих. Він озивався про повернення короля Ричарда як про подію зовсім неймовірну; але коли по сумнівних відповідях і недовірливому вигляді своїх спільників завважував, що саме цього вони побоюються найбільше, він негайно міняв тактику й сміливо стверджував, що якби й сталася така подія, вона не матиме жодного впливу на їхні політичні розрахунки.

«Якщо Ричард повернеться, — казав Фіцурс, — він повернеться для того, щоб збагатити своїх збіднілих і зубожілих хрестоносців за рахунок тих, хто не пішов за ним у Святу Землю. Він повернеться, щоб покарати тих, хто за його відсутності нагрішив проти законів держави або привілеїв корони. Він помститься лицарям Храму та йоаннітського ордену за ті поступки, що вони робили Філіпові, королеві французькому, під час воєн у Палестині. Найперше, повернувшись, він каратиме як зрадників усіх прихильників свого брата, принца Джона… Невже ви так страхаєтеся його могутності? — вів далі хитрий адвокат принца. — Ми визнаємо його за хороброго й сильного лицаря, але тепер уже не той час, що був за короля Артура, коли один воїн ішов проти цілої армії. Якщо Ричард дійсно повернеться, потрібно, щоб він залишився сам… Та за ним і нікому йти. Піски Палестини побіліли від кісток його лицарського війська, а ті з його прихильників, які повернулися на батьківщину, стали жебраками та бурлаками на зразок Вілфреда Айвенго… Можливо, Ричард перевершує принца Джона своїми особистими чеснотами; проте коли ми візьмемо до уваги, що Ричард повернеться з мечем месника, тоді як Джон забезпечить нам нагороди; пільги, права, багатство й почесті, ми зрозуміємо, кого з двох має підтримувати шляхта».

Оратор наводив ще й інші аргументи в тому ж дусі, намагаючись пристосуватися до поглядів кожного, з ким мав справу; такі доводи справили потрібне враження на шляхтян, які примикали до партії принца Джона. Більшість із них погодилися з'явитися в Йорк, де вони мали остаточно домовитися про коронування принца Джона.

Пізно ввечері Вальдемар Фіцурс, змучений всіма цими турботами, хоча й задоволений результатами своєї праці, повернувся до замку Ашбі. При вході в одну з зал він зустрівся з де Брасі, який перемінив свій ошатний костюм на зелений короткий камзол і штани того ж кольору, надяг шкіряну шапочку, повісив збоку короткий меч, через плече перекинув мисливський ріг, за пояс заткнув жмут стріл, а в руках тримав довгий лук. Якби Фіцурс зустрів його при вході до замку, він пройшов би повз, переплутавши його з йоменом зі сторожі; але тут він придивився уважніше й під одягом англійського йомена впізнав норманського лицаря.

— Що за маскарад, де Брасі? — сказав Фіцурс із досадою. — Чи час займатися вбранням тепер, коли вирішується доля нашого лідера, принца Джона! Чому ти разом зі мною не пішов до цих легкодухих страхополохів, які від самого імені короля Ричарда жахаються, як діти від слова «сарацин»?

— Я переймався своїми справами, — відповів де Брасі спокійно, — так само як і ви, Фіцурсе, переймалися вашими.

— Це я-бо переймався своїми справами? — вигукнув Вальдемар. — Ні, я залагоджував справи принца Джона, нашого спільного патрона!

— Але хіба при цьому ти думав про щось інше, — зауважив де Брасі, — крім своїх особистих гараздів? Доста, Фіцурс, ми з тобою чудово знаємо один одного. Тобою керує честолюбство — я прагну насолоди; і те, і те відповідає нашому віку. А про принца Джона ми однієї думки. Він заслабка людина, щоб стати рішучим монархом, занадто деспотична, щоб бути приємним монархом, занадто самовпевнена й зухвала, щоб бути популярним монархом, і занадто непостійна і боягузлива, щоб стати довголітнім монархом. Але це той монарх, за царювання якого Фіцурс і де Брасі сподіваються піднятися й процвітати; а тому ви допомагайте йому своєю політикою, а я — добрими списами моїх вільних дружинників.

— Гарний союзник! — мовив Фіцурс нетерпляче. — У найрішучішу годину клеїть дурня! Скажи на милість, до чого ти затіяв цей безглуздий маскарад?

— Щоб добути собі дружину, — холоднокровно відповів де Брасі. — За способом коліна Веніамінового.

— Коліна Веніамінового? — перепитав Фіцурс. — Не розумію, про що ти кажеш!

— Як, хіба тебе тут не було учора ввечері, коли пріор Еймер розповідав нам історію, потому як менестрель проспівав романс?.. Він розповів, що за давніх часів у Палестині виникла смертельна ворожнеча між плем'ям Веніаміновим й рештою колін ізраїльського народу. І от ворожі коліна перебили майже всіх лицарів племені Веніаміного й заприсяглися іменем пресвятої Богородиці, що не допустять, щоб ті вороги, які залишилися серед живих, одружувалися з їхніми жінками. Згодом усі пожаліли про складену обітницю і почали у його святості папи питатися поради, як би зняти цю клятву; і тоді, за порадою папи, молодь із коліна Веніамінового вирушила на чудовий турнір і викрала звідти всіх присутніх дам і в такий спосіб добула собі дружин, не запитуючи згоди ні в самих наречених, ні у їхніх родин[44].

— Я чув цю історію, — сказав Фіцурс, — але здається мені, що або ти, або пріор усе сплутали — і час цих подій, і самі подробиці справи.

— Ет, чи не байдуже! — сказав де Брасі. — Я тобі сказав, що збираюся добути собі дружину за способом коліна Веніамінового. Це значить, що в цьому вбранні я маю намір напасти на череду саксонських биків, що їхали сьогодні з Ашбі, і відняти в них красуню Ровену.

— Та ти з глузду з'їхав, де Брасі! — вигукнув Фіцурс. — Подумай, адже ці люди, хоча вони й сакси, багаті та впливові. Вони користуються повагою серед своїх одноплемінників; таких знатних саксів залишилося небагато.

— А потрібно, щоб жодного не залишилося, — сказав де Брасі. — Варто довершити справу завоювання.

— У всякому разі, тепер не час для цього, — сказав Фіцурс. — Наближається смута. Нам необхідно заручитися співчуттям народу. Пам'ятай, що принцові Джону доведеться покарати всякого, хто скривдить народних улюбленців.

— Нехай тільки наважиться! — сказав де Брасі. — Тоді він дізнається різницю між підтримкою таких славних списів, як мої, і цього юрмища саксонських опецьків. Утім, я й не думаю відразу оголошувати своє ім'я та звання. Хіба я в цьому одязі не схожий на сміливого мисливця з тих, що весело сурмлять у ріжок? В усьому звинувачуватимуть розбійників з йоркширських лісів. У мене вірні шпигуни, і я знаю, як і куди поїдуть сакси. Сьогодні вони ночують у монастирі святого Вітоля, чи то пак Вітольда, чи як там називають сакси цього саксонського святого з Бертона-на-Тренті. А завтра вони дістануться саме нашої засідки, і ми, як соколи, налетимо на них. Тут я раптом постану у своєму звичайному вбранні, розіграю роль люб'язного лицаря й звільню нещасну красуню з рук грубих викрадачів. Я проведу її в замок Фрон де Бефа або відвезу в Нормандію, коли знадобиться, і доти не покажу родичам, поки вона не перетвориться на законну дружину Моріса де Брасі.

— Чудово обміркований план, — мовив Фіцурс. — Я навіть підозрюю, що ти не сам його вигадав. Слухай, де Брасі, скажи відверто, хто тобі його підказав і хто згодився тобі сприяти? Адже твій власний загін, здається, далеко звідси, чи не в Йорку.

— Якщо тобі неодмінно хочеться це знати — будь-ласка, — сказав де Брасі. — Це задумав Бріан де Буальгібер, але ідея належить мені і спала мені на думку потому, як я почув про пригоди Веніамінового племені. Буа-Гільбер допоможе мені вчинити напад; він зі своїми людьми зображуватиме розбійників, а я потім, перемінивши одіж, відіб'ю в них красуню.

— Клянуся моїм порятунком, — сказав Фіцурс, — ось план, гідний ваших розумних голів! Твоя далекоглядність, де Брасі, якнайкраще засвідчилася в цьому плані: залишити красуню в руках свого поважного союзника. Можливо, тобі й пощастить відняти її в саксів, але як ти вирвеш її з пазурів Буа-Гільбера? Це такий сокіл, який звик сам хапати куріпок і вміє міцно тримати свою здобич.

— Але ж він тамплієр, — заперечив де Брасі. — Йому не можна женитися, отже, він мені не суперник. Ну, а якби він спробував вчинити безчестя майбутній нареченій де Брасі, — клянуся небом, навіть якби він один являв собою весь свій орден, і тоді він не насмілився б завдати мені такої образи!

— Ну, я бачу, що ця розмова ні до чого не веде, — сказав Фіцурс. — Мені добре відома твоя впертість. Я лише прошу тебе: не втрачай часу даремно, нехай ця дурна й недоречна витівка скінчиться якомога швидше.

— Запевняю тебе, — відповів де Брасі, — що за кілька годин усе скінчиться. Я вчасно потраплю в Йорк зі своїми списами й підтримаю будь-який твій сміливий задум… Але я відчуваю, що мої товариші вже зібралися, — на задньому дворі тупіт та іржання коней… Прощавай. Як справжній лицар, я лечу заслужити усмішку красуні.

— Як справжній лицар? — повторив Фіцурс, провівши його поглядом. — Радше як дурень, як дитя, здатне кинути важливу справу, щоб схопити пушинку, котра летить повз. То от з якими людьми я маю працювати, і заради кого? Щоб добути корону цьому легковажному й розпусному принцові, який, напевно, виявиться таким самим невдячним монархом, яким був непокірливим сином і безсердечним братом. Але ж і він не більш як знаряддя в моїх руках. Скільки б він не пишався своєю знатністю, здумай він вчинити щось усупереч моїм бажанням, він негайно ж дізнається, чим це йому загрожує.

Тут міркування цього державного мужа були перервані голосом принца, що почувся із внутрішніх покоїв:

— Шляхетний Вальдемаре Фіцурс!

І, знявши з голови шапочку, майбутній канцлер (тому що так звучало звання, якого прагнув цей хитрий норман) поспішив на заклик майбутнього монарха.

Розділ XVI

В глухім краю, далеко від очей,

Старий самітник крився од людей.

В печері мешкав, на твердому спав,

Його харчі — вода й коріння трав.

Із Богом наодинці дні збавляв

В молитві, що миліша від забав.

Т. Парнелл, «Самітник»

итач не міг забути, що результат турніру вирішився завдяки. втручанню невідомого лицаря — того, хто за свою байдужість одержав спочатку прізвисько Чорного Ледаря. Надавши допомогу Айвенго, лицар, тільки-но двобій закінчився перемогою, негайно залишив арену, і його ніде не могли відшукати, щоб вручити нагороду за доблесть. Поки сурмачі й герольди закликали його, лицар давно вже заглибився в ліс, тримаючи шлях на північ та уникаючи торованих доріг. Він зупинився на нічліг у маленькій корчмі, що стояла осторонь великої дороги. Там він довідався від мандрівного менестреля, чим скінчився турнір.

Назавтра лицар виїхав рано, передбачаючи зробити довгий переїзд; напередодні він так дбайливо беріг сили свого коня, що тепер мав змогу їхати без тривалих зупинок. Але надзвичайно заплутані стежки зашкодили йому виконати свій намір. До настання сутінків він досяг лише західного кордону Йоркширу. А тим часом ніч насувалася швидко. Вершник і його кінь були вкрай стомлені. Час було подумати про нічліг.

Здавалося, у місцях, де опинився на той час лицар, ніде було знайти дах для ночівлі й вечерю. Мабуть, йому, як це часто траплялося з мандрівними лицарями, залишалося одне: пустити свого коня на попас, а самому лягти під дубом і віддатися мріям про свою кохану. Але в Чорного Лицаря, либонь, не було коханої; або ж, коли в коханні він був таким самим холоднокровним, як у битві, він не міг настільки поринути в думки про її красу та жорстокість, щоб забути про власну втому й голод; любовні мрії, вочевидь, не могли замінити йому суттєвих радостей нічлігу та вечері. Тому він із великим невдоволенням озирався навколо, бачачи, що заліз у таку глухомань, де хоч і багато було галявин, слідів і стежин, але було зрозуміло, що вони протоптані чередами або дикими оленями й тими мисливцями, які за ними ганялися.

Дотепер лицар тримав свій шлях за сонцем; але воно вже зникло за Дербіширськими пагорбами, і легко було збитися на манівці. Марно пробував він обирати второвані стежки в надії натрапити на курінь чабана або хатину лісничого. Усе було даремно. Тоді, не вірячи більше в себе, лицар зважився покластися на нюх свого коня. Із власного досвіду він добре знав, що коні нерідко мають дивну здатність знаходити потрібний напрямок.

Тільки-но добрий кінь, що потерпав під важким вершником у бойових обладунках, відчув з ослабленого повіддя, що його пустили на волю, сили його ніби подвоїлися. Досі він лише жалісним іржанням озивався на понукания й пришпорювання. Тепер, ніби пишаючись несподіваною довірою, він нашорошив вуха й пішов швидше. Обрана ним стежка круто звертала вбік від колишнього шляху, але, бачачи, з якою впевненістю кінь рушив по новій дорозі, лицар не противився йому.

Кінь виправдав таку довіру. Стежка стала ширшою, второванішою, а слабкий дзенькіт невеликого дзвона вказував на те, що десь поблизу є каплиця або хижа самітника.

Невдовзі лицар виїхав на відкриту галявину; на іншому боці її піднімався високий стрімчак із крутими, поїденими вітром і дощем сірими схилами. Подекуди в його ущелинах пустили коріння дубки та кущі гостролисту, місцями густий плющ зеленою мантією огортав схили й колихався над обривами, як плюмаж над шоломом воїна, надаючи витонченості тому, що саме по собі було грізним і могутнім. Біля підніжжя скелі, приліпившись до неї однією стіною, стояла хатина, складена з нетесаних колод, добутих у сусідньому лісі; щілини, які залишалися між ними, були замащені глиною, змішаною з мохом. Перед дверима з землі стриміло обчухране від гілок молоде соснове деревце з поперечиною нагорі, що правила за нехитру подобу хреста. Трохи праворуч з розпадини стрімчака вибивався прозорий струмінь води, що стікала на широкий камінь, видовбаний на зразок чаші. Переповняючи цей природний басейн, вода переливалася через край на галявину й, проклавши собі природне русло, дзюркочучи, текла нею, щоб загубитися в найближчому лісі.

Біля джерела виднілися руїни дуже маленької каплиці з обваленим дахом. Вся споруда колись був ніяк не більше шістнадцятьох футів завдовжки й дванадцяти завширшки, а низький дах спирався на чотири концентричні арки, що на розі спиралися на короткі й товсті колони; ще були дві цілі арки, хоча дах між ними обвалився. Низький, закруглений угорі вхід у цю стародавню каплицю був прикрашений висіченими з каменю зубцями на взірець зубів акули, що нерідко зустрічається на древніх зразках орнаменту саксонського зодчества. Над порталом на чотирьох невеликих колонах височіла дзвіниця, де висів позеленілий від часу й негоди дзвін. Його слабкий дзенькіт і чув у лісі Чорний Лицар.

У півмороці згуслих сутінків відкрилася погляду мандрівця ця мирна та спокійна картина, вселяючи йому тверду надію на пристановище, тому що одним із неодмінних обов'язків самітників, що віддалялися на життя в ліси, була гостинність, надавана заблукалим подорожанам.

Лицар не гаяв часу на те, щоб розглядати в подробицях описану нами картину, а, зіскочивши з коня й подякувавши святому Юліанові — заступникові мандрівників — за дарований йому надійний нічліг, ратищем списа постукав у двері хатини.

Досить довго ніхто не озивався. І коли він нарешті домігся відповіді, не можна сказати, щоб вона була приємною.

— Іди собі, хто б ти не був, — почувся низький, сиплий голос, — не заважай служителеві Господа та святого Дунстана читати вечірні молитви.

— Преподобний отче, — сказав лицар, — я бідний мандрівник, який заблукав у цих лісах; скористайся з нагоди виявити милосердя та гостинність.

— Добрий брате мій, — відповів мешканець хатини, — пресвятій Діві й святому Дунстану завгодно було, щоб я сам потребував милосердя й гостинності, де вже тут пропонувати їх. Моя їжа така, що й собака від неї відвернеться, а постіль така, що будь-який кінь із панської стайні відмовиться від неї. Іди своєю дорогою, Бог тобі допоможе.

— Як же мені шукати дорогу, — заперечив лицар, — у такій глухомані, та ще й темної ночі? Прошу тебе, чесний отче, якщо ти християнин, відімкни двері й укажи мені принаймні, в який бік їхати.

— А я тебе прошу, брате мій у Христі, не чіпляйся до мене, зроби милість! — сказав самітник. — Ти й так змусив мене пропустити молитви — одну Pater, дві Aves і одну Credo, які я, заклятий грішник, мав, відповідно до своєї обітниці, прочитати до сходу місяця.

— Дорогу! Покажи мені дорогу! — закричав лицар. — Хоч дорогу вкажи, якщо нічого більше від тебе не дочекаєшся!

— Дорогу, — відповів самітник, — показати неважко. Як вийдеш стежкою з лісу, тут тобі буде болото, а за ним — річка. Дощів цими днями не було, то через неї, мабуть, можна переправитися. Коли переправишся через брід, прямуй лівим берегом. Лиш дивися не впади, бо берег той крутий. Та ще я чув, що стежка в деяких місцях обсипалася. Звідти вже навпростець…

— Що ж це таке — і стежина обсипалася, і крутий берег, і брід, та ще й болото! — перервав його лицар. — Гей, сер самітник, будь ти хоч тричі святий, не змусиш ти мене пуститися, вночі по такій дорозі. Я тобі зрозуміло кажу?.. Ти живеш милостинею сусідів і не маєш права відмовити в нічлігу заблудлому подорожанинові. Швидше відмикай двері, бо, клянуся небом, я їх виламаю!

— Друже мандрівник, — сказав самітник, — облиш набридати мені! Якщо ти примусиш мене захищатися мирською зброєю, тобі ж буде гірше.

У цей момент віддалене бурчання та скиглення собак, що подорожанин чув уже давно, перетворилося в лютий гавкіт. Лицар здогадався, що самітник, переляканий його погрозою ввірватися насильно, покликав на допомогу собак, що спали усередині. Розлютований цими приготуваннями, лицар ударив у двері ногою з такою силою, що стіни й стовпи хатини здригнулися.

Самітник, мабуть, не бажаючи вдруге піддавати двері такому удару, загорлав:

— Май же терпіння! Почекай, добрий мандрівнику, зараз я сам відімкну двері, хоча не ручаюся, що зроблю цим тобі приємність.

Двері розчахнулися, і перед лицарем постав самітник — високий на зріст, міцної статури, у довгій волосяниці, підперезаній солом'яним джгутом. В одній руці він тримав запалений смолоскип, а в іншій — товстий і важкий кийок. Два великі волохаті собаки, покруч хорта із дворняжкою, стояли обабіч, готові за першим знаком кинутися на непроханого гостя. Але коли при світлі смолоскипа блиснули високий шолом і золоті остроги лицаря, що стояв зовні, самітник змінив свій намір. Він утихомирив розлютованих псів і чемно запросив лицаря ввійти, пояснивши свою відмову відімкнути двері острахом злодіїв і розбійників, які не почитають ні пресвяту Богородицю, ні святого Дунстана, а тому не щадять і святих самітників, які збавляють життя в молитвах.

— Однак, мій отче, — сказав лицар, розглядаючи вбогу обстановку хатини, де не було нічого, крім купи сухого листя, що служила постіллю, дерев'яного розп'яття, молитовника, грубо обтесаних стола та двох ослонів, — ви такі бідні, що могли б, здається, не боятися грабіжників; до того ж ваші собаки такі дужі, що, як на мене, можуть звалити й оленя, не те що людину.

— Це добрий лісничий привів мені собак, — сказав самітник, — щоб вони охороняли мою самітність доти, поки не прийдуть спокійніші часи.

Кажучи це, він застромив смолоскип у покручену смужку заліза, що заміняла свічник, поставив триногий дубовий стіл ближче до вогнища, підкинув на згасле вугілля кілька сухих полін, присунув лаву до стола й порухом руки запросив лицаря сідати навпроти.

Вони сіли і деякий час уважно дивилися один на одного. Кожен із них думав, що рідко йому траплялося зустрічати міцнішого й атлетичнішого чоловіка, ніж той, котрий у цю хвилину сидів перед ним.

— Преподобний самітнику, — сказав лицар, який довго й пильно вдивлявся на господаря, — дозвольте ще раз перервати ваші благочестиві міркування. Мені б хотілося запитати вашу святість про три речі: по-перше, куди мені поставити коня, по-друге, чим мені повечеряти й, по-третє, де я можу відпочити?

— Я тобі відповім жестом, — сказав самітник, — тому що я дотримуюся правила не вживати слів, коли можна порозумітися знаками. — Сказавши це, він указав на два протилежні кути хатини й додав: — Ось тобі стайня, а ось постіль, а ось і вечеря, — закінчив він, знявши з полиці дерев'яний таріль, на якому було жмені дві сушеного гороху, і поставив його на стіл.

Лицар, знизавши плечима, вийшов із хатини, ввів свого коня, якого перед тим прив'язав до дерева, дбайливо розсідлав його і покрив власним плащем.

На самітника, очевидячки, справило враження те, з якою турботою і спритністю незнайомець порався з конем. Промурмотівши щось із приводу корму, що залишився після коня лісничого, він витяг звідкись оберемок сіна й поклав його перед лицарським конем, потім приніс сухої папороті й кинув її в тім куті, де мав спати лицар. Лицар поштиво подякував йому за люб'язність. Скінчивши, обидва знову присіли до столу, на якому стояла тарілка з горохом. Самітник прочитав довгу молитву, від латинської мови якої залишилося лише кілька слів; потому він показав гостеві приклад, скромно поклавши собі в рот з білими й міцними зубами, схожими на кабанячі ікла, три чи чотири горошини — занадто жалюгідне мливо для такого великого й упорядженого млина.

Бажаючи наслідувати цей похвальний приклад, гість відклав убік шолом, зняв панцир і частину обладунків. Перед самітником постав ставний воїн із густим кучерявим русявим волоссям, орлиним носом, блакитними очима, що сяяли розумом і жвавістю, і красиво окресленим ротом, відтіненим вусами темнішими, ніж волосся; вся його постава викривала сміливу й вольову людину.

Самітник, ніби бажаючи відповісти довірою на довіру гостя, теж відкинув на спину каптур і відкрив круглу, мов куля, голову людини в самому соку. Голена маківка була обрамлена вінцем жорсткого чорного волосся, що надавало їй схожість із парафіяльною загородою для овець, обнесеною високим живоплотом. Риси його обличчя не викривали ані чернечої суворості, ані аскетичної помірності. Навпаки, у нього було відкрите ясне обличчя з густими чорними бровами, чорна кучерява борода, добре окреслене чоло й такі круглі яскраво-червоні щоки, які бувають у сурмачів. Обличчя й могутня статура самітника радше свідчили про споживані ним соковиті шматки м'яса й окости, ніж про горох і боби, і це відразу впало в око лицареві.

Лицар через силу прожував жменю сухого гороху й попросив благочестивого господаря дати йому запити цю їжу. Тоді самітник поставив перед ним великий кухоль найчистішої джерельної води.

— Це з купелі святого Дунстана, — сказав він. — В один день, від сходу до заходу сонця, він охрестив там п'ятсот язичників — данців і британців. Благословенне ім'я його!

Із цими словами він припав своєю чорною бородою до кухля й зробив маленький ковточок.

— Мені здається, преподобний отче, — сказав лицар, — що твоя вбога їжа й священна, але несмачна вода, якою ти вгамовуєш спрагу, чудово йдуть тобі на користь. Тобі куди більше б пасувало битися навкулачки або на кийках, аніж жити самотою, читати молитовник та харчуватися сухим горохом, запиваючи його холодною водою.

— Агов, сер лицар, — відповів самітник, — думки у вас, як і у всіх неосвічених мирян, крутяться навколо плоті. Матері нашій Богородиці й моєму святому заступникові завгодно було благословити мою вбогу їжу, як споконвіку благословенні були струмки й вода, якою харчувалися отроки Сидрах, Мисах і Авденаго[45], які не побажали смакувати вина і страви, що посилаються нам сарацинським царем.

— Святий отче, — сказав лицар, — воістину Бог творить чудеса над тобою, а тому дозволь грішному мирянинові довідатися твоє ім'я.

— Можеш називати мене, — відповів самітник, — паламарем із Коп-менгерста, тому що так мене прозвали в тутешньому краї. Щоправда, додають ще до цього імені «святий», але на цьому я не наполягаю, тому що не гідний такого титулу. Ну, а ти, доблесний лицарю, чи не скажеш, як мені називати мого поважного гостя?

— Бачиш, святий паламарю з Копменгерста, — сказав лицар, — у тутешньому краї мене кличуть Чорним Лицарем; багато хто додає до цього титул Ледар, але я теж не наполягаю на такому прізвиську.

Самітник ледь зміг приховати посмішку, почувши таку відповідь.

— Бачу, сер Ледачий Лицарю, що ти людина обачна і розумна, — мовив він, — і бачу, крім того, що моя бідна чернеча їжа тобі не до смаку; може, ти звик до розкошів придворного життя, розпещений міськими надмірностями… Пам'ятається мені, сер Ледар, що коли тутешній щедрий лісничий привів мені цих собак і склав у каплиці корм для свого коня, він начебто залишив тут якісь їстівні припаси. Позаяк вони для мене не придатні, то я мало не забув про них, обтяжений своїми молитвами.

— Готовий заприсягтися, що він залишив, — сказав лицар. — Із тієї хвилини, як ти відкинув свій каптур, святий паламарю, я переконався, що в тебе в келії водиться їжа, ліпша за горох. Здається мені, що твій лісничий — знаний сміхотун. Та й усякий, хто бачив, як твої міцні зуби гризуть цей горох, а горло ковтає таку прісну рідину, не міг би залишити тебе на цьому кінському кормі й захотів би постачити чим-небудь ситнішим. Ну ж бо, діставай хутчіш, що там приніс тобі лісничий.

Самітник уважно подивився на лицаря. Видно було, що він вагався, не знаючи, чи розважливо вести відверті розмови з гостем. Але в лицаря було відкрите й сміливе обличчя. Та й посміхнувся він так добродушно й комічно, що мимоволі вселив господареві довіру й симпатію.

Обмінявшись із ним мовчазними поглядами, самітник пішов у дальній кінець хатини й відчинив прикомірок, доступ до якого прихований був дуже ретельно й, сказати б, хитромудро. Із глибини темної скрині, що стояла усередині прикомірка, він витяг пиріг, запечений у величезнім олов'янім тарелі. Цю страву він поставив на стіл, і гість, не гаючи часу, своїм кинджалом розрізав скоринку, щоб ознайомитися з начинкою.

— Чи давно приходив сюди добрий лісничий? — запитав лицар у господаря, проковтнувши кілька шматків цієї страви.

— Місяці два тому, — відповів самітник, не подумавши.

— Клянуся істинним Богом, — сказав лицар, — у твоїй хатині раз по раз наштовхуєшся на дива! Я готовий заприсягтися, що тлустий олень, який править за начинку для цього пирога, ще днями бігав у лісі.

Самітник зніяковів; він сидів із пригніченим виглядом, дивлячись, як швидко зникає пиріг, на який гість накинувся з особливою старанністю. Після всього, що він наговорив про свою помірність, йому було ніяково поласувати пирогом разом із гостем, хоча він би теж охоче скуштував його.

— Я був у Палестині, сер паламар, — сказав лицар, враз припинивши їсти, — і пригадую, що, за тамтешніми звичаями, кожен господар, пригощаючи гостя, повинен сам брати участь у трапезі, щоб не подумали, що в їжі є отрута. Я, звісно, не хочу запідозрити святу людину у віроломстві, однак буду дуже вдячний, якщо ти дотримаєшся цього східного звичаю.

— Щоб розсіяти ваші недоречні побоювання, сер лицар, я згодний цього разу відступити від своїх правил, — відповів самітник, а позаякуті часи ще не користувалися виделкою, він негайно занурив пальці у нутро пирога.

Коли в такий спосіб лід був зламаний і церемонії відкинуті убік, гість і господар почали змагатися в тому, хто з них виявиться кращим їдцем; але хоч гість, імовірно, постився довше, самітник з'їв набагато більше за нього.

— Святий паламарю, — сказав лицар, угамувавши голод, — я готовий закласти свого коня проти цехіна, що той чесний лісничий, котрому ми зобов'язані цією відмінною дичиною, залишив тут і сулію з вином, або барило канарського, або що-небудь таке, щоб запити цей пречудовий пиріг. Звісно, це така дрібниця, що не могла втриматися в пам'яті суворого самітника. Але я гадаю, що якщо ти гарненько пошукаєш у тій норі, то переконаєшся, що я не помиляюся.

Замість відповіді самітник лише посміхнувся й витяг зі своєї скрині шкіряну сулію місткістю з піввідра. Потім він приніс два великі келихи з буйволового рогу в срібній оправі; думаючи, що тепер уже можна не соромитися, він налив їх по вінця і, сказавши за звичаєм саксів: «Твоє здоров'я, сер Ледачий Лицар», — одним духом перехилив свій келих.

— Твоє здоров'я, святий паламарю з Копменгерста, — відповів лицар і також осушив свій келих.

— А чи знаєш, святий паламарю, — вів далі прибулець, — я ніяк не можу второпати, чому це такий здоровенний хлоп'яга і майстер попоїсти, як ти, вирішив жити сам-один у цій глушині. Як на мене, тобі куди більше пасувало б жити в замку, їсти масно, пити міцно, а не харчуватися стручками та запивати їх водою, або жити з милості якогось там лісничого… На твоєму місці я б знайшов собі і забаву, і їжу, полюючи на королівську дичину. Чимало є добрих черід у цих лісах, і ніхто не помітить відсутності того оленя, що піде на користь служителеві святого Дунстана.

— Сер Ледачий Лицарю, — відповів паламар, — це небезпечні слова, прошу, не вимовляй їх. Я воістину самітник перед королем і законом. Якби я надумав ласувати дичиною мого володаря, не минути б мені в'язниці, а можливо, якщо не врятує чернеча ряса, — і шибениці.

— А все-таки, — сказав лицар, — на твоєму місці я виходив би у місячні ночі, коли лісничі й вартові заваляться спати, і, бурмочучи молитви, нема-нема та й пускав би стрілу в череду бурих оленів, що пасуться на зелених галявинах… Розвій мої сумніви, святий паламарю: невже ти ніколи не займаєшся такими справами?

— Друже Ледарю, — відповів самітник, — ти знаєш про моє господарство все, що тобі потрібно, і навіть більше того, на що заслуговує непроханий гість, який вдирається силою. Повір мені, користуйся добром, що посилає тобі Бог, і не допитуйся, звідки що береться. Наливай свою чару на здоров'я, але, будь ласкав, не став мені більше зухвалих питань. Бо я тобі доведу, що, якби не моя добра воля, ти б не знайшов тут пристановища.

— Клянуся честю, це ще дужче розпалює мою цікавість! — сказав лицар. — Ти — найтаємничіший самітник, якого мені доводилося зустрічати. Перш ніж ми розійдемося, я хочу гарненько з тобою познайомитися. А щодо твоїх погроз, знай, свята людино, що моє ремесло в тому й полягає, щоб вишукувати небезпеку всюди, де вона є.

— Сер Ледачий Лицарю, п'ю за твоє здоров'я, — сказав самітник. — Я високо ціную твою доблесть, але досить низької думки про твою скромність. Якщо хочеш поборотися зі мною рівною зброєю, я тебе по-дружньому та з братньої любові так оброблю, що на цілих дванадцять місяців відучу від гріха зайвої цікавості. Лицар випив із ним і попросив призначити вид зброї.

— Та немає такої зброї, починаючи від ножиць Даліли та копійчаного цвяха Яелі й аж до меча Голіафа, — відповів самітник, — з якою я був би тобі до снаги… Але якщо вже ти доручаєш мені вибір зброї, що ти скажеш, друже мій, про такі дрібнички?

З цими словами він відімкнув інший прикомірок і витягнув звідти два палаші та два щити, які зазвичай носили йомени. Лицар, який стежив за його рухами, помітив у цьому другому потайному прикомірку два чи три відмінні луки, арбалет, зв'язку прицілів для нього й шість сагайдаків зі стрілами. Між іншими предметами, що далеко не личать для осіб духовного звання, у глибині темного прикомірка впала йому в око арфа.

— Ну, брате паламарю, обіцяю тобі, що більше не чіплятимусь з образливими запитаннями, — сказав лицар. — Те, що я бачу в цій шафі, дає відповіді на них. Крім того, я помітив там одну річ, — тут він нахилився й сам витяг арфу, — на якій змагатимуся з тобою набагато охочіше, ніж на мечах.

— Мабуть, сер лицар, — сказав самітник, — що тебе недаремне прозвали Ледарем. Зізнаюся, ти здаєшся мені дуже підозрілим чолов'ягою. Проте ти — мій гість, і я не випробовуватиму твою мужність інакше, як за твоїм власним бажанням. Сідай, наповни свій келих, будемо пити, співати й веселитися. Коли знаєш гарну пісню, завжди будеш приємним гостем у Копменгерсті, поки я є настоятелем при каплиці святого Дунстана, а це, Бог дасть, протриває доти, поки замість сірої ряси не покриють мене зеленим дерном. Ну, чого ж ти не п'єш? Наливай чару повніше, тому що цю арфу тепер не швидко настроїш. А ніщо так не прочищає голос і не загострює слух, як чара доброго вина. Що ж до мене, я люблю, щоб винце пробрало мене до кінчиків пальців; отоді я можу спритно перебирати струни.

Розділ XVII

Надвечір, перше ніж засну,

Грубеньку книжку розгорну,

Що оповість життя святих.

Які не знали слова гріх.

А догорить свіча моя –

З молитвою лягаю я.

……….

Та хто втече від суєти,

Щоб мир і спокій віднайти,

Зречеться пристрасті й чуття

За плин самітного буття?

Т. Вортон

оча гість охоче виконав пораду гостинного самітника, однак досить довго вовтузився з арфою, перш ніж її наладував.

— Мені здається, святий отче, — сказав він, — що тут бракує однієї струни, та й інші в поганому стані.

— Ага, то ти помітив це? — сказав самітник. — Виходить, ти майстер своєї справи. Вино і пунш, — додав він, багатозначно звівши очі до неба. — Все лихо від вина і пуншу. Я вже казав Але-ну з Вибалки, північному менестрелеві, що після сьомого кухля краще не чіпати арфи. Але дуже вже він упертий, з ним не домовишся… Друже, п'ю за успіх твого виступу.

Сказавши це, він з поважним виглядом спорожнив свій келих, увесь час похитуючи головою при спогаді про п'яного шотландського співака.

Тим часом лицар абияк налагодив струни і після короткої прелюдії запитав господаря, що йому більше до вподоби: заспівати сірвенту мовою французьких трубадурів або ж серенаду мовою італійських менестрелів, або віреле, або баладу простонародною англійською мовою?

— Баладу, баладу, — сказав самітник. — Це буде краще за будь-яку французьку нісенітницю. Я найчистіший англієць, сер лицар, такий самий англієць, яким був мій заступник святий Дунстан, а він, напевно, так само цурався цих сірвенту і віреле, як чортових ратиць. У мене в келії співаються лише англійські пісні.

— Ну добре, — погодився лицар, — я спробую пригадати баладу, складену одним саксом, якого я знав у Святій Землі.

Виявилося: якщо лицар і не був майстерним менестрелем, то принаймні його смак розвився під впливом наставників. Голос його, від природи грубуватий, мав невеликий діапазон, та був добре розроблений. Тому він співав дуже непогано й міг би задовольнити й вимогливішого критика, ніж наш самітник; лицар співав виразно, то протяжливими, то задерикуватими звуками, відтіняючи слова й надаючи силу й значення віршам.

Поки тривав спів, самітник поводився, немов записний критик нашого часу, присутній на прем'єрі нової опери. Він відкинувся на спинку крісла, замружився й то злегка вертів пальцями, то розводив руками або тихо помахував ними в такт музиці. При деяких переходах мелодії, коли на його навиклий смак здавалося, що голос лицаря недостатньо високий для виконання, він сам приходив йому на допомогу й підтягував. Коли балада була проспівана до кінця, самітник рішуче заявив, що пісня гарна й проспівана відмінно.

— Тільки от що я тобі скажу, — сказав він. — На мою думку, мої земляки сакси задовго водилися з норманами й стали на їхній манер складати сумні пісеньки. Ну навіщо добрий лицар їхав з дому? Невже він думав, що кохана в його відсутність не вийде заміж за його суперника? Поза всяким сумнівом, вона не звернула анінайменшої уваги на його серенаду, або як це у вас називається, тому що його голос для неї — однаково що завивання кота в канаві… А втім, сер лицар, п'ю за твоє здоров'я й за успіх усіх вірних коханців… яким ти, боюся, не є, — додав він, зауваживши, що лицар, котрий відчув шум у голові від невпинних узливань, наповнив свою чару не вином, а водою з глечика.

— Як же, — сказав лицар, — чи не ти мені казав, що це — вода із благословенного джерела твого заступника, святого Дунстана?

— Так-бо воно так, — відповів самітник, — він хрестив у ньому язичників цілими сотнями. Лише я ніколи не чув, щоб він сам пив цю воду. Всьому своє місце й своє призначення в цьому світі. Святий Дунстан, вірно, незгірш нашого знав привілеї веселого ченця.

З цими словами він узяв арфу й побавив гостя примітною пісенькою, запозичивши для неї відомий хоровий мотив стародавніх англійських балад деррі-даун. Ці пісні, як припускають, походять із сивої давнини, давнішої, ніж епоха семи держав англів і саксів; їх співали в часи друїдів, прославляючи жреців, коли ті йшли в ліс по омелу.

— Воістину, — сказав лицар, — проспівав ти добре й весело та прославив свій сан як слід. А до речі про чорта, святий паламарю: невже ти не боїшся, що він коли-небудь завітає до тебе саме під час таких мирських розваг?

— Мирських? Це я мирянин? — обурився самітник. — Та я служу у своїй каплиці вірою й правдою дві обідні кожного Божого дня, утреню й вечірню, години, кануни, повечір'я.

— Лише не місячними ночами, коли можна пополювати за дичиною, — зауважив гість.

— Exceptis excipiendis[46], — відповів самітник, — як наш старий абат навчив мене відповідати, у разі якщо сміливий мирянин здумає розпитувати, чи всі канонічні правила я виконую в точності.

— Це так, святий отче, — сказав лицар, — але чорт підстерігає нас саме за винятковими заняттями. Ти сам знаєш, що він усюди бродить, яко лев рикаючий.

— Нехай зарикає, коли посміє, — сказав чернець. — Від моєї мотузки він заверещить, як верещав від коцюби святого Дунстана. Я зроду не боявся жодної людини — не лякаюся й чорта з його прибічниками. Молитвами святого Дунстана, святого Дубрика, святого Вінібальда, святого Вініфреда, святого Свіберта та святого Вілліка, а також святого Фоми Кентського, не враховуючи моїх власних малих заслуг перед Богом, я маю чортів десь, як хвостатих, так і безхвостих. Але по секрету скажу вам, друже мій, що ніколи не згадую про такі речі до ранкової молитви.

Він перевів мову на інше, і пиятика тривала на славу. Уже багато пісень проспівали обидва, аж раптом їхню веселу гулянку порушив дужий стукіт у двері халупи.

Чим була викликана ця перешкода, ми зможемо пояснити лише тоді, коли повернемося до інших дійових осіб нашої розповіді, тому що, за прикладом старого Аріосто[47], ми не любимо мати справу лише з одним якимось героєм, охоче змінюючи і персонажів, і обстановку нашої драми.

Розділ XVIII

Вперед! Наш шлях — через ліси і луки,

Де дуб міцний простер могутнє віття,

Затримуючи сонячне проміння…

Вперед! Вперед! Чудовими стежками,

Страницы: «« « 23456789 » ... »»