Айвенго Скотт Вальтер

Розділ XII

Герольди зупинилися на мить –

І от уже гучна сурма сурмить.

Що скажеш! Захід викликає схід,

Списи нагострені уже пішли у хід.

Острожать коней лицарі як слід –

Одразу знати, хто сидить в сідлі.

Щита міцного пробиває спис…

У грудях вістря — чи жаданий приз

Чекає лицаря? Він вихопив меча,

На ворога розлючено помчав.

На друзки розлітається шолом

І бризкає багряна кров струмком.

Дж. Чосер

озцвів безхмарний, чудовий ранок. Сонце тільки-но з'явилося на небосхилі, і вже потягнулися з різних куточків зеленим лугом до арени, щоб раніше посісти зручні місця. Слідом за ними з'явилися маршали зі своїми служниками й герольди. Вони повинні були скласти списки учасників загального турніру; кожний лицар зобов'язаний був посвідчити, на чиїй стороні він збирається виступити. Така обережність була потрібна для того, щоб рівномірно розподілити бійців і не давати чисельної переваги ні тій, ні іншій партії.

Відповідно до турнірних звичаїв лицар Позбавлений Спадщини був визнаний головою першої партії, Бріан де Буа-Гільбер, як кращий після нього боєць попереднього дня, призначений був головою іншої. До нього пристали, звісно, всі лицарі-заводії турніру, за винятком Ральфа де Віпонта, який досі не оговтався після свого падіння. З обох боків не було нестачі в доблесних і знатних лицарях.

Незважаючи на те, що загальні турніри були набагато небезпечнішими за змагання сам-на-сам, вони завжди мали більший успіх серед лицарів. Багато лицарів, які не наважувалися на двобій із прославленими бійцями-заводіями, охоче виступали в загальному турнірі, де могли обрати собі рівного по силі супротивника. Так і цього разу: у кожну партію записалося по п'ятдесят лицарів, і маршали, на превеликий жаль тих, хто спізнився, оголосили, що більше прийняти не можуть.

На десяту годину ранку все поле, що оточувало арену, було всіяне вершниками, вершницями й пішоходцями, які поспішали на турнір. Невдовзі засурмили сурми, сповіщаючи про прибуття принца Джона та його почту, а за ними — цілої юрби лицарів, які бажали поборотися, та інших, хто не мав такого наміру.

До цього часу приїхав і Седрик Сакс із леді Ровеною, але без Ательстана, який вбрався в бойовий панцир і заявив, що стане в ряди бійців. На превеликий подив Седрика, він записався в партію Бріана де Буа-Гільбера.

Седрик рішуче заперечував проти нерозсудливого вибору свого друга, та Ательстан дав йому незграбну відповідь, яку можуть давати люди, які впираються, але не в змозі довести свою правоту.

У нього була особлива причина приєднатися до партії тамплієра, але він змовчав про неї з обережності. Хоча через млявість характеру він нічим не виявив своєї особливої відданості леді Ровені, проте він був далеко не байдужий до її краси. Ательстан вважав, що його шлюб із Ровеною — справа вирішена, тому що Седрик та інші родичі красуні дали свою згоду. Тому гордий володар Конінгсбурга із зачаєним невдоволенням дивився на те, як учорашній герой, маючи на те право переможця, обрав Ровену королевою свята. Ательстан намірився покарати його за таку витівку, що, як йому здавалося, чимось йому шкодила. Упевнений у своїй незламній силі й переконаний підлесниками втому, що у бою він майстерніший, Ательстан зважився не лише залишити лицаря Позбавленого Спадщини без своєї могутньої допомоги, але й при нагоді накинутися на нього всією вагою своєї бойової сокири.

Позаяк принц Джон натякнув, що йому хотілося б забезпечити перемогу партії лицарів-заводіїв, де Брасі та інші наближені до принца лицарі записалися в їхню партію. З іншого боку, багато славних лицарів саксонського й норманського походження, як уродженців Англії так і чужих країн, записалось у протилежну партію, бажаючи виступити під проводом такого чудового бійця, яким виявився лицар Позбавлений Спадщини.

Тільки-но принц Джон помітив, що обрана королева турніру під'їхала до арени, він із найлюб'язнішим виглядом поскакав їй назустріч, знявши капелюха, і сам допоміг їй зійти з коня, а весь його почет оголив голови, й один із найповажніших сановників спішився й взяв за вуздечку її коня.

— Як бачите, — сказав принц Джон, — ми перші подаємо приклад прояву вірнопідданих почуттів королеві кохання та краси й самі підведемо її до трону. Шляхетні дами, — звернувся він до галереї, — ви можете йти за вашою повелителькою, якщо бажаєте вшанування такими ж почестями.

Із цими словами принц провів леді Ровену до тронної ложі, а найкрасивіші з присутніх дам поквапилися слідом за нею, намагаючись сісти якнайближче до своєї тимчасової королеви.

Коли леді Ровена посіла своє місце, пролунала врочиста музика, яку наполовину заглушив привітальний лемент юрби. Сяюча зброя й обладунки лицарів сліпили очі в сонячному промінні; бійці юрмилися обабіч арени й із запалом обговорювали розташування своїх сил.

Герольди закликали до тиші на час читання правил турніру. Правила ці були введені для того, щоб по можливості зменшити небезпеку змагання, під час якого лицарі повинні були боротися відточеними мечами й загостреними списами.

Бійцям заборонялося колоти мечами, а дозволено було лише рубати, їм надавалося право пустити в хід палицю або сокиру, але аж ніяк не кинджал. Той, хто впав із коня, міг продовжувати бій лише з пішим супротивником. Вершникам же заборонялося нападати на пішого.

Якби лицареві вдалося загнати супротивника на протилежний кінець арени, де він сам, або його зброя, або кінь торкнулися б зовнішньої огорожі, супротивник був би зобов'язаний визнати свою поразку і надати свого коня й панцир у розпорядження переможця. Лицар, який зазнавав такої поразки, не мав права брати участь у подальших змаганнях. Якщо вибитий із сідла не в змозі піднятися сам, його зброєносець або паж мав право вийти на арену й допомогти своєму господареві звільнитися, але в такому разі лицар уважався переможеним і програвав свого коня та зброю. Бій повинен був припинитися, тільки-но принц Джон кине на арену свій жезл або тростину. Це був запобіжний захід на випадок, якщо змагання виявиться занадто кровопролитним і довгим. Кожного лицаря, який порушив правила турніру або якось інакше схибив проти законів лицарства, позбавляли обладунків; слідом за тим йому на руку надягали щит, перевернений догори дригом, і садили верхи на огорожу, на загальне посміховисько.

Потому як були оголошені ці правила, герольди наостанок закликали всіх добрих лицарів доповнити свій обов'язок і заслужити прихильність королеви кохання та краси. Виголосивши все це, герольди поставали на свої місця. Тоді з обох кінців арени довгими шерегами виступили лицарі й вишикувалися один проти одного подвійними лавами; ватажок кожної партії зайняв місце в центрі переднього ряду, після того як розташував у повному порядку всіх бійців.

Гарне й разом із тим лячне видовище являли собою ці лицарі, які хвацько сиділи на конях, у багатих обладунках, готові кинутися в запеклий бій. Немов залізні статуї, завмерли вони у своїх бойових сідлах і з таким же нетерпінням очікували сигналу до битви, як їхні жваві коні, які лунко іржали й били копитами, виказуючи бажання ринутися вперед.

Лицарі підняли довгі списи, на їхніх відточених вістрях заблищало сонце, а плюмажі й вимпели заколивалися над їхніми шоломами. Так вони стояли, поки маршали перевіряли шереги обох партій, бажаючи переконатися, що в кожній із них рівна кількість бійців. Рахунок підтвердив, що всі на місці. Тоді маршали вийшли з арени, і Вільям де Вівіль громовим голосом вигукнув:

— Laissez aller[38]!

Труби затрубили, списи разом схилилися й зміцнилися в упорах, шпори встромилися в боки коней, передні ряди обох партій повним галопом понеслися один на одного й зійшлися посередині арени з такою силою, що гул було чутно за цілу милю. Задні ряди повільно рушили вперед, щоб надати підтримку тим зі своїх, котрі впали, і спробувати своє щастя з тими, хто переміг.

Про результат сутички відразу не можна було нічого сказати, тому що здійнялася густа курява. Лише за хвилину схвильовані глядачі змогли побачити, що відбувається на бойовищі. Виявилося, що добра половина лицарів обох партій була вибита із сідла. Одні впали від влучного удару списом, інші були зім'яті непомірною силою й вагою супротивника на коні, інші лежали на арені, не маючи сил звестися; інші встигли схопитися на ноги й вступити в рукопашний бій з тими, кого спіткала така ж доля; ті, хто отримав важкі рани, шаликами затискали кров і намагалися вибратися з юрби.

Вершники, які зламали в лютій сутичці списи, знову зімкнулися й, оголивши мечі, з бойовими вигуками обмінювалися такими ударами із супротивниками, начебто від результату цього бою залежали їхня честь і саме життя.

Сум'яття зросло, коли до місця сутички приспіли інші ряди, що кинулися на допомогу своїм товаришам. Прибічники Бріана де Буа-Гільбера кричали: «Босеан, Босеан![39] За Храм, за Храм!» А супротивники їхні відповідали на це лементом: «Destichado! Destichado!», перетворивши гасло, написане на щиті їхнього ватажка, на свій бойовий клич.

Бійці боролися дедалі відчайдушніше, проте зі змінним успіхом, тож хвиля перемоги перекочувалася то до південного, то до північного боку арени, зважаючи на те, яка партія брала гору. Брязкіт зброї, вигуки борців і звуки сурем зливалися в жахливий шум, заглушаючи стогін поранених, які безпомічно розпростерлися на арені під копитами коней. Блискучі панцирі лицарів вкрилися пилом і кров'ю, а удари мечів і сокир залишали на них вм'ятини й тріщини. Пишне пір'я, зірване з шоломів, падало як сніжинки. Вигляд лицарського війська втратив військову пишноту й міг вселяти хіба жах або жаль.

Але така сила звички, що не лише простолюдини, завжди жадібні до кривавих видовищ, але навіть знатні дами, які переповнювали галереї, дивилися, не відриваючись, на побоїще із захоплюючою цікавістю і хвилюванням; однак і вони не могли відвести очей від настільки жахливого видовища. Щоправда, деякі чарівні щічки блідли; часом, коли чий-небудь коханий, брат або чоловік раптом падав із коня, лунали перелякані вигуки. Але більшість дам заохочували бійців оплесками, махали хустками й шаликами й вигукували: «Молодецький спис! Добрий меч!» — коли влучний удар або поштовх потрапляв у поле їхнього зору.

Якщо навіть чарівна стать брала таку жваву участь у кривавих розвагах, можна собі уявити, з яким запалом стежили за нею чоловіки, їхнє хвилювання виплескувалося гучними вигуками за кожного нового повороту бою; погляди всіх були прикуті до того, що відбувалося на арені; дивлячись на глядачів, можна було подумати, що вони самі роздають або дістають удари. У хвилини передиху чулися голосні вигуки герольдів:

— Боріться, хоробрі лицарі! Людина вмирає, а слава живе! Боріться! Смерть краща за поразку! Боріться, хоробрі лицарі, бо прекрасні очі спостерігають за вашими подвигами.

Битва тривала зі змінним успіхом. Кожний із глядачів намагався відшукати очима вожаків, які трималися в самій гущавині бою і підбадьорювали товаришів вигуками та власним прикладом. Обоє здійснювали славні подвиги, обидва не знаходили серед інших лицарів рівних супротивників. Спонукувані взаємною ворожнечею, чудово розуміючи, що падіння одного з них рівносильне рішучій перемозі іншого, вони весь час шукали зустрічі. Але сум'яття й безлад на початку бою були такі, що всі їхні старання ні до чого не призводили: їм постійно заважали зійтися інші учасники турніру, які у свою чергу прагнули помірятися силами із ватажком ворожої партії.

Але помалу ряди бійців почали рідшати: одні визнали себе переможеними, інших притисли до огорожі на кінці арени, треті лежали на землі поранені, і тамплієр із лицарем Позбавленим Спадщини зійшлися нарешті віч-на-віч. Суперники зіткнулися з усією люттю смертельної ворожнечі. Майстерність, з якою вони завдавали ударів і відбивали їх, була тркою, що в глядачів мимоволі вихоплювалися одностайні вигуки захоплення та схвалення.

Але саме в цю хвилину партія лицаря Позбавленого Спадщини опинилась у вельми скрутному становищі: на одному фланзі його прихильників тіснила богатирська рука Реджинальда Фрон де Бефа, на іншому — могутній Ательстан розкидав навсібіч усіх, хто траплявся на його шляху. Бачачи, що перед ними немає більше безпосередніх супротивників, обидва ці лицарі, очевидно, подумали водночас, що принесуть рішучу перемогу своїй партії, якщо допоможуть тамплієрові впоратися з його ворогом. Тому вони разом повернули коней і з різних боків помчали на лицаря Позбавленого Спадщини. Неймовірно, щоб одна людина могла встояти проти такого несподіваного наскоку, якби його не попередив загальний лемент глядачів, які не могли залишатися байдужими свідками такої неминучої небезпеки.

— Стережися, стережися, сер Позбавлений Спадщини! — кричали зусібіч, тож лицар устиг вчасно помітити нових супротивників.

Зі всієї сили вдаривши тамплієра, він осадив свого коня й ухилився від нападу Ательстана й Реджинальда Фрон де Бефа. І лицарі ледь не зіштовхнулися один з одним і, не втримавши вчасно своїх коней, промчали між суперниками. Однак вони негайно виправили свій промах і разом із Бріаном де Буа-Гільбером утрьох напали на лицаря Позбавленого Спадщини.

Ніщо не могло б урятувати його, якби не надзвичайна сила і прудкість шляхетного коня, що дістався йому напередодні після перемоги. Це його виручило, тим більше що кінь Буа-Гільбера був поранений, а коні Ательстана й Реджинальда Фрон де Бефа знемагали під вантажем своїх велетенських господарів, закутих у важкі лати. Лицар Позбавлений Спадщини так майстерно керував своїм конем, а шляхетна тварина так легко йому корилася, що протягом декількох хвилин він міг відбиватися одразу від трьох супротивників. Зі швидкістю сокола він ухилявся від ворогів, кидаючись то на одного, то на іншого, на лету вдаряючи мечем і негайно відскакуючи назад, не отримавши призначених йому відповідних ударів.

Усі глядачі скажено плескали його хисту, однак було зрозуміло, що він усе-таки повинен упасти під натиском трьох супротивників. Тоді вся знать, яка оточувала принца Джона, почала одностайно просити його швидше кинути жезл на арену, щоб урятувати доблесного лицаря від безславної поразки, спричиненої кількісною перевагою супротивників.

— Та ні, клянуся небом, — відповів принц Джон, — цей вискочень, який приховує власне ім'я та ще й зневажив нашу гостинність, уже одержав приз, нехай тепер виграють інші.

Тільки-но він вимовив ці слова, як наглий випадок вирішив долю турніру.

Серед прихильників Desdichado був лицар у чорному панцирі, верхи на вороному коні, такий же міцний і могутній, як і сам вершник. У цього лицаря на щиті не було ніякого девізу, і дотепер він майже не брав участі в битві, обмежуючись відбиттям випадкових супротивників, нікого не переслідував і сам нікого не викликав.

Словом, він грав радше роль спостерігача, ніж діяльного учасника в турнірі, і глядачі прозвали його Le noir Faineant — Чорним Ледарем. Тепер цей лицар немов прокинувся. Бачачи, як люто тіснять ватажка його партії, він устромив остроги в боки свого коня і як блискавка помчав на допомогу товаришеві, громовим голосом крикнувши: — Desdichado! Іду на порятунок!

І справді прийшов час рятувати його. Тимчасом як лицар Позбавлений Спадщини бився з тамплієром, Фрон де Беф заніс над ним меч. Однак, перш ніж Фрон де Беф встиг завдати удару, чорний вершник ударив його по голові. Сковзнувши гладким шоломом, меч зі страшною силою обрушився на броню коня, і Фрон де Беф, приголомшений тяжким ударом, гримнувся на землю разом із конем. Тоді Чорний Ледар спрямував коня до Ательстана Конінгсбурзького. Кинувши меч, що зламався в сутичці із Фрон де Бефом, він вихопив із рук телепня сакса важку сокиру й так ударив його по гребеню шолома, що Ательстан без тями розтягся на землі. Здійснивши ці звитяги, за які глядачі нагородили його ще бурхливішими виявами захоплення, бо нічого такого не очікували, Чорний Лицар, здавалося, знову повернувся у стан млявої байдужості та спокійно від'їхав на північний кінець арени, даючи своєму ватажкові можливість самому розправитися з Бріаном де Буа-Гільбером. Тепер це було вже не таким важким завданням, як раніше. Втративши багато крові, кінь тамплієра не витримав останнього зіткнення з лицарем Позбавленим Спадщини й упав. Бріан де Буа-Гільбер скотився на землю, заплутавшись ногою в стременах. Його супротивник миттю зіскочив з коня і, піднявши фатальний меч над головою поваленого ворога, велів йому скоритися. Тоді принц Джон, стурбований небезпекою, яка загрожувала лицарю Храму, позбавив Буа-Гільбера приниження визнати себе переможеним: принц кинув на арену свій жезл і тим поклав кінець змаганню.

Утім, останні спалахи битви догоряли самі собою, тому що більшість лицарів, які залишалися ще на бойовищі, ніби за взаємною згодою втримувалися від подальшої боротьби, надавши ватажкам вирішувати долю партії.

Зброєносці, які розсудливо намагалися поменше допомагати своїм господарям під час битви, юрбою кинулися на арену, щоб підібрати поранених, яких із найбільшою дбайливістю й увагою перенесли в сусідні намети та в інші приміщення, обладнані в найближчому селищі.

Так скінчилася вікопомна ратна розвага при Ашбі дела Зуш — один із найблискучіших турнірів того часу. Щоправда, чотири лицарі зустріли смерть на арені, а один із них просто задихнувся від спеки у своєму панцирі, тимчасом як понад тридцять дістали тяжкі поранення й каліцтва, від яких четверо чи п'ятеро незабаром померли, та багато лицарів на все життя залишилися каліками. Тому в стародавніх літописах цей турнір називається «шляхетним і веселим ратним ігрищем під Ашбі».

Тепер принцові Джону час був розсудити, хто з лицарів найбільше відзначився в бою, і він вирішив відзначити лицаря, якого народ охрестив «Le noir Faineant» — Чорним Ледарем.

Дехто з присутніх заперечував принцові, мовляв, честь перемоги на турнірі належала лицареві Позбавленому Спадщини: він один здолав шістьох супротивників і вибив із сідла й повалив на землю ватажка партії противників. Проте принц Джон наполягав на своєму, стверджуючи, що лицар Позбавлений Спадщини та його прибічники неодмінно програли б змагання, якби не приспів на поміч могутній лицар у чорному панцирі, а тому йому й варто присудити приз.

Однак, на подив усіх присутніх, Чорного Лицаря ніде не могли відшукати. Тої хвилини, як скінчилося змагання, він залишив арену, і деякі з глядачів бачили, як він повільно їхав до лісу з тим апатичним і байдужим виглядом, за який його й прозвали Чорним Ледарем. Марно двічі сурмили труби, й герольди гучно викликали його вперед — він не з'явився. Принцові Джону довелося знову вирішувати, кому вручити приз. Тепер уже не можна було відкладати визнання прав лицаря Позбавленого Спадщини, тому його й проголосили героєм дня.

По залитому кров'ю, засіяному уламками зброї і трупами коней полю маршали повели переможця до підніжжя трону принца Джона.

— Лицарю Позбавлений Спадщини, — промовив принц Джон, — якщо ви досі не згодні оголосити нам своє справжнє ім'я, ми під цим титулом удруге визнаємо вас переможцем на турнірі й заявляємо, що ви маєте право одержати з рук королеви кохання й краси почесний вінець, який ви своєю звитягою цілком заслужили.

Лицар шанобливо й граційно поклонився, але не вимовив ані слова у відповідь.

Знову зазвучали сурми, і герольди гучно проголосили честь хоробрим і славу переможцеві. Дами замахали своїми шовковими хустками й вишитими покривалами. Глядачі всіх станів виявляли своє захоплення, а маршали провели лицаря до підніжжя почесного трону, де сиділа леді Ровена.

Переможця поставили на коліна на нижньому щаблі підніжжя трону. Здавалося, що з тієї миті, як припинилася битва, він рухався й діяв уже не з власної волі, а радше за вказівкою людей, що його оточували. Деякі помітили, що, коли його вдруге вели через арену, він хитався. Ровена величною ходою зійшла з підвищення й тільки-но хотіла покласти вінець, який тримала в руках, на шолом лицаря, як усі маршали вигукнули одностайно:

— Так не можна! Вінчають непокриту голову!

Лицар слабким голосом промурмотів кілька слів, які глухо й непевно пролунали з-під забрала. Тільки й можна було розібрати, що він просить не знімати з нього шолома.

Але маршали — чи з бажання дотриматися всіх формальностей, чи з цікавості — не звернули уваги на його заяву й, розрізавши зав'язки шолома та розстебнувши латний нашийник, оголили його голову. Перед поглядами присутніх постало гарне, потемніле від засмаги обличчя парубка років двадцяти п'яти, обрамлене коротким світлим волоссям. Це обличчя було бліде як смерть і в одному чи двох місцях заплямоване кров'ю.

Слабкий стогін вихопився з грудей Ровени, коли вона побачила його. Однак, опанувавши собою й тремтячи від стримуваного хвилювання, вона примусила себе витримати роль до кінця. Вона поклала на схилену перед нею голову лицаря чудовий вінок, призначений у нагороду переможцеві, і вимовила виразно та спокійно:

— Дарую тобі цей вінець, сер лицар, як нагороду, призначену доблесному переможцеві на сьогоднішньому турнірі… — тут вона замовкла на кілька секунд, але потім додала із твердістю: — Ще ніколи вінець лицарства не опинявся на гіднішому чолі.

Лицар схилив голову й поцілував руку прекрасної королеви, яка вручила йому нагороду за хоробрість, потім зненацька похитнувся й упав біля її ніг.

Настало загальне сум'яття. Седрик, онімівши від здивування через раптову появу свого сина-вигнанця, кинувся був уперед, ніби бажаючи розлучити його з Ровеною. Але маршали встигли випередити його: відгадавши причину непритомності Айвенго, вони поспішили розстебнути його панцир і побачили, що в нього в боці зяє рана від удару списа.

Розділ XIII

«Герої, крок вперед! — Атрид гукнув. –

Хай лишаться найкращі на кону,

Якщо їм поборотись до снаги

Й на славу подолати ворогів.

Корова ж, варта двадцятьох биків,

Дістанеться найліпшому з стрільців».

«Іліада», англ. пер. А. Поуп

ільки-но було вимовлене ім'я Айвенго, воно полетіло з вуст до вуст зі швидкістю, яку могли забезпечити запал одних і цікавість інших. Дуже швидко воно досягло слуху принца Джона, обличчя його потьмарилося, коли він почув цю новину, потім, роззирнувшись довкола, він сказав зневажливо:

— Що ви думаєте, добродії, а особливо ви, сер пріор, про міркування вчених щодо не залежних від нас симпатій і антипатій? Недарма я одразу відчув ворожість до цього молодика, хоча й не підозрював, що під його кольчугою приховується мазунчик мого брата.

— Фрон де Беф, мабуть, повинен буде повернути свій маєток Айвенго, — сказав де Брасі, який із честю виконав свої обов'язки на турнірі, встиг зняти щит і шолом і приєднався до почту принца.

— Так, — мовив Вальдемар Фіцурс, — цей воїн, імовірно, зажадає назад замок і маєток, подаровані йому Ричардом, які завдяки великодушності вашої високості перейшли у володіння Фрон де Бефа.

— Фрон де Беф, — заперечив принц Джон, — швидше здатний поглинути ще три таких маєтки, як маєток Айвенго, ніж повернути назад хоч один. Утім, я вважаю, що ніхто з вас не заперечуватиме мого права роздавати маєтки тим вірним слугам, які зімкнулися довкола мене й готові нести військову службу не так, як ті бурлаки, які волочаться по чужих країнах і не здатні ані охороняти батьківщину, ані показати нам свою відданість.

Оточення було особисто зацікавлене в такому розвитку подій, і тому ніхто й не подумав заперечувати вигадані права принца.

— Щедрий принц! Оце істинно шляхетний державець: він бере на себе труд винагороджувати своїх відданих прибічників!

Такі були слова, що пролунали серед наближених принца: кожний із них сам сподівався поживитися за рахунок улюбленців і прихильників короля Ричарда, а багато хто вже скористався цим.

Абат Еймер приєднався до загальної думки, зауваживши лише, що «благословенний Єрусалим» не можна, властиво, зараховувати до чужих країн, тому що він є наш спільний отець, отець всіх християн.

— Однак я не бачу, — продовжував абат, — який стосунок має лицар Айвенго до Єрусалима? Наскільки мені відомо, хрестоносці під орудою Ричарда не бували далі Аскалона, який, як усім відомо, є містом філістимлян і не може користуватися привілеями священного міста.

Вальдемар, який ходив із цікавості поглянути на Айвенго, повернувся уложу принца.

— Цей хоробрий, — сказав він, — навряд чи наробить багато турбот вашій високості, а Фрон де Беф може спокійно володіти своїми маєтками: лицар дуже серйозно поранений.

— Якою б не була його доля, він усе-таки переможець нинішнього дня, — сказав принц Джон, — і, будь він і найнебезпечнішим із наших ворогів або найвірнішим із друзів нашого брата — що майже одне й те ж, — варто залікувати його рани: мій особистий лікар надасть йому допомогу.

При цих словах підступна посмішка з'явилася на губах принца.

Вальдемар поспішив відповісти, що Айвенго вже забрали з арени і він перебуває під наглядом друзів.

— Мені було журно дивитися, — вів далі Вальдемар, — на сум королеви кохання й краси: їй належало царювати всього один день, та й той із волі фатуму перетворився на день скорботи. Я взагалі не така людина, щоб жіночий сум міг мене зворушити, але ця леді Ровена з такою гідністю стримувала свою скорботу, що про неї можна було здогадуватися лише по її стиснутих руках і сухих очах, що дивилися на неживе тіло біля її ніг.

— Хто ця леді Ровена, про яку стільки говорять? — запитав принц Джон.

— Вона найбагатша спадкоємиця знатного саксонського роду, — відповів абат Еймер, — троянда краси й безцінна перлина, найпрекрасніша з тисячі, запашна мирра, зерно ладану.

— Ми утішимо її скорботу, — сказав принц Джон, — і заодно поліпшимо її рід, видавши заміж за нормана. Вона, мабуть, неповнолітня, а отже, ми маємо королівське право опікуватися її рукою. Що ти на це скажеш, де Брасі? Чи не бажаєш одержати землю й доходи, поєднавшись шлюбом із саксонкою, за прикладом соратників Завойовника?

— Якщо землі виявляться мені до смаку, наречена мені напевно сподобається, і я буду вкрай вдячний вашій високості за цю добру справу, — відповів де Брасі. — Воно з лихвою покриє всі обіцянки, дані вашому вірному слузі й васалові.

— Ми цього не забудемо, — сказав принц Джон. — А щоб не втрачати даремно часу, звели нашому сенешалю розпорядитися, щоб на сьогоднішньому вечірньому бенкеті була ця леді Ровена. Запросіть також і того хлопа — її опікуна, та й саксонського бика, якого Чорний Лицар звалив нині на турнірі. Де Бігот, — продовжував принц, звертаючись до свого сенешаля, — постарайся передати їм наше повторне запрошення в такій чемній формі, щоб підлестити їхню саксонську гордість й позбавити їх можливості відмовити нам вдруге. Хоча, клянуся кістками Бекета, робити їм люб'язність — однаково, що розкидати бісер перед свинями!

Сказавши це, принц Джон зібрався вже подати сигнал до від'їзду з арени, коли йому вручили маленьку записку.

— Звідки? — запитав принц, озирнувшись на подавця.

— З-за кордону, мілорде, але не знаю звідки, — відповів слуга, — цей лист привіз сюди француз, який каже, що скакав день і ніч, щоб вручити його вашій високості.

Принц Джон уважно подивився на адресу, потім на печатку, що скріплювала шовкову нитку, якою була обмотана згорнута записка: на печатці були зображені три лілії. Принц із явним хвилюванням розгорнув лист і, коли прочитав його, стривожився ще сильніше. У записці було написано:

«Стережіться, бо диявола спустили з ланцюга».

Принц пополотнів як смерть, спочатку потупився, потім звів очі до неба, як людина, яка щойно довідалася, що її засуджено до кари на горло. Оговтавшись від першого потрясіння, він відвів убік Вольдемара Фіцурса та де Брасі й дав їм по черзі прочитати записку.

— Це означає, — сказав він кволо, — що брат мій Ричард отримав волю.

— Можливо, це фальшива тривога або підроблений лист? — запитав де Брасі.

— Ні, це справжній почерк і печатка самого короля Франції, — заперечив принц Джон.

— У такому разі, — запропонував Фіцурс, — час нашій партії зустрітися в якому-небудь збірному місці, наприклад у Йорку. За кілька днів, напевно, буде вже запізно. Вашій високості варто припинити ці розваги.

— Однак, — сказав де Брасі, — не можна розпустити простолюдинів та йоменів без обіцяних змагань.

— Ну що ж, — мовив Вальдемар, — ще далеко до ночі, нехай стрільці випустять у ціль кілька десятків стріл, а потім можна присудити приз. Тоді все, що принц обіцяв цій череді саксонських рабів, буде виконано з лихвою.

— Спасибі, Вальдемаре, — сказав принц. — Між іншим, ти мені нагадав, що я повинен ще відплатити тому зухвалому простолюдинові, який насмілився вчора образити нашу особу. Нехай і вечірній бенкет пройде, як було призначено спочатку. Навіть якщо це — остання година моєї влади, я присвячу її помсті й утіхам: нехай нові турботи приходять завтра.

Незабаром звуки сурем знову зібрали глядачів, які почали були розходитися. Слідом за тим було оголошено, що принц Джон через невідкладні справи змушений скасувати завтрашнє свято. Проте йому не хотілося відпускати добрих йоменів, не випробувавши їхнього мистецтва та спритності. Тому він повелів, щоб призначене на завтра змагання у стрільбі з луків відбулося зараз-таки, до заходу сонця. Найкращому стрільцеві вручать приз: ріг у срібній оправі на шовковій стрічці з чудовим гаптуванням та медальйоном святого Губерта, заступника полювання.

Спочатку понад тридцять йоменів з'явилися на змагання. Серед них були й королівські лісничі з Нідвуда й Чарнвуда. Але коли стрільці збагнули, з ким їм доведеться мірятися силами, із двадцятеро відразу ж відмовились од свого наміру, тому що нікому не хотілося програвати. На ті часи кожний майстерний стрілець був добре знаний у всій околиці, і всі, хто брав участь у змаганні, знали, чого вони можуть чекати один від одного, як у наші дні кожному любителеві спорту відомі прикмети і властивості коня, який біг на перегонах у Ньюмаркеті.

Однак і після цього в списку суперників значилося вісім йоменів. Бажаючи ближче роздивитися цих добірних стрільців, принц Джон спустився на арену. Деякі з них носили форму королівських стрільців. Задовольнивши свою цікавість, він озирнувся навколо, відшукуючи ненависного йому йомена. Виявилося, що той спокійно стоїть там само, де й учора.

— Агов, приятелю! — сказав принц Джон. — Я так і думав, що ти лише нахабний хвалько, а не справжній стрілець! Я бачу, ти не зважуєшся виступити поруч із цими хлопцями.

— Прошу вибачити, сер, — відповів йомен, — у мене є інша причина, щоб утриматися від стрілянини, а не острах поразки.

— Яка ж саме? — допитувався принц Джон. Сам не знаючи чому, він відчував болісний інтерес до цієї людини.

— Я не знаю, — відповів йомен, — чи та в них мішень, що в мене, чи звикли вони до неї, як я? І ще тому, що сумніваюся, чи буде приємно вашій світлості, якщо й третій приз дістанеться людині, яка мимоволі заслужила ваше невдоволення.

Принц Джон почервонів і запитав:

— Як ти називаєшся?

— Локслі, — відповів йомен.

— Ну, Локслі, — продовжував принц, — ти неодмінно візьмеш участь у змаганні після того, як ці йомени покажуть своє мистецтво. Якщо виграєш приз, я надбавлю тобі двадцять червінців, але якщо програєш, з тебе здеруть твій зелений каптан і проженуть із арени батогом, як нахабного баляндраси и ка.

— А що, коли я не захочу стріляти на таких умовах? — сказав йомен. — Ваша милість — людина могутня, що й казати! У вас велика варта, тож здерти з мене одяг і відстьобати легко, але примусити мене натягнути лук й вистрілити не можна.

— Якщо ти відмовишся від моєї пропозиції, начальник сторожі зламає твій лук і стріли та вижене тебе звідси, як малодушного боягуза.

— Ви не по совісті ставите мені умови, гордий принце, — мовив йомен. — Примушуєте мене до суперництва із кращими стрільцями Лестера й Стафордшира, а у разі невдачі загрожуєте мені такою ганьбою. Але я скоряюся вашому бажанню.

— Воїни, наглядайте за ним гарненько! — сказав принц Джон. — Він уже злякався, а я не хочу, щоб він ухилився од випробування. А ви, друзі, стріляйте сміливіше. Смажений олень і барило вина приготовлені для вас ген утім наметі. Після вручення призу ви можете покріпити свої сили та скуштувати чудового вина.

Мішень установили на горішньому кінці південного проїзду на арену. Учасники змагання повинні були по черзі ставати на нижньому кінці проїзду; звідси до мішені була достатня відстань для стрільби з лука, що називалося «розбійний постріл». Черга встановлювалася за жеребом, кожен стрілець повинен був випустити по три стріли. Змагання очолював старшина нижчого звання, який носив титул старшини ігор, тому що маршали турніру вважали для себе принизливим керувати забавами йоменів.

Один по одному стрільці впевнено посилали в ціль свої стріли. Із двадцяти чотирьох стріл десять поцілили мішень, а решта вп'ялися так близько від неї, що влучність можна було вважати чудовою. Із десяти стріл, що влучили в мішень, дві вцілили у внутрішнє коло, і обидві належали Губерту — лісничому, який був на службі у Мальвуазена. Його й визнали переможцем.

— То що, Локслі? — зі злостивою усмішкою сказав принц Джон, звертаючись до сміливого йомена. — Хочеш помірятися силами з Губертом чи волієш одразу віддати свій лук і сагайдак?

— Коли інакше не можна, — сказав Локслі, — я не проти спробувати щастя. Лише з однією умовою: якщо я двічі потраплю в ціль Губерта, він повинен буде стріляти в ту ціль, що я виберу.

— Це справедлива вимога, — сказав принц Джон, — і ми на неї згодні. Губерте, якщо ти поб'єш цього хвалька, я насиплю тобі повен ріг срібла.

— Людина може зробити лише те, що в її силах, — відповів Губерт. — Мій дідусь чудово стріляв з лука в битві під Гастингсом, і я сподіваюся, що не посоромлю його пам'яті.

Першу мішень зняли й поставили іншу, таку ж. Губерт, як переможець на попередньому змаганні, стріляв першим. Він довго цілився, визначаючи на око відстань, і тримав лук напнутим, поклавши стрілу на тятиву. Нарешті він ступив крок уперед і, витягнувши ліву руку так, що приціл лука завмер на рівні обличчям, відтягнув тятиву аж до самого вуха. Стріла засвистіла в повітрі й уп'ялася в коло, але не в центр мішені.

— Ви не взяли до уваги вітру, Губерте, — сказав його суперник, натягаючи свій лук, — тоді б ви поцілили ще краще.

Із цими словами Локслі став на призначене місце й спустив стрілу з безтурботним виглядом, майже не цілячись. Його стріла встромилася в мішень на два дюйми ближче до центра, ніж Губертова.

— Клянуся небом, — сказав принц Джон Губерту, — тебе варто повісити, якщо ти потерпиш, щоб цей негідник перевершив тебе у стрільбі.

Але в Губерта на всі випадки була лише одна відповідь.

–Та хоч повісьте мене, ваша високість, — сказав він, — людина може зробити лише те, що їй до снаги. А от мій дідусь гарно стріляв із лука…

— До дідька твого діда й всіх його нащадків! — перервав його принц Джон. — Стріляй, ледарю, та гарненько, бо буде тобі непереливки!

Губерт знову став на місце й, пам'ятаючи пораду свого суперника, взяв до уваги слабкий вітерець, який щойно здійнявся, прицілився й вистрілив так вдало, що потрапив просто в середину мішені.

— Оце так Губерт! Оце Губерт! — закричала юрба, яка набагато більше співчувала знайомому їй стрільцеві, ніж незнайомцеві. — У саму серединку! У саму серединку! Хай живе Губерт!

— Краще цього пострілу тобі не вдасться зробити, Локслі, — сказав принц зі зловтішною посмішкою.

— А я підіб'ю його стрілу, — відповів Локслі й, прицілившись, розщепив стрілу Губерта, що стирчала в мішені. Глядачі, які тіснилися довкола, були такі вражені цим дивом, що навіть не виражали свого здивування звичайними в таких випадках вигуками.

— Це, мабуть, не людина, а диявол! — шепотіли один одному йоме-ни. — Відтоді як в Англії зігнули перший лук, такого стрільця ще не бачили.

— Тепер, — сказав Локслі, — дозвольте мені, ваша милість, поставити таку мішень, як у нас у північних землях, і прошу постріляти по ній будь-якого доблесного йомена, який хоче заслужити усмішку своєї кралі.

З цими словами він попрямував за межі огорожі, але, озирнувшись, докинув:

— Якщо завгодно, пошліть зі мною охоронців. Мені потрібно зрізати гілку з найближчої верби.

Принц Джон подав був знак сторожі йти за йоменом. Але зусібіч пролунав лемент: «Ганьба, ганьба!» — і принцові довелося скасувати свій образливий наказ.

За хвилину Локслі повернувся і приніс пряму гілку завтовшки в палець і футів у шість завдовжки. Він взявся здирати з неї кору, пояснюючи, що пропонувати гарному мисливцеві стріляти по такій широчезній мішені, яка була поставлена раніше, — значить насміхатися з нього. У нього на батьківщині усякий сказав би, що тоді вже краще зробити мішенню круглий стіл короля Артура, навколо якого всідалося шістдесят лицарів.

— У нас, — казав він, — семирічна дитина вціляє тупою стрілою в таку мішень.

Потім він статечним кроком перейшов на протилежний кінець арени, застромив вербову гілку прямовисно в землю й мовив:

— А от якщо хто влучить у цей кілок за сто ярдів, того я назву гідним носити лук і стріли в присутності короля, будь це сам славний Ричард.

— Мій дід, — сказав Губерт, — неабияк стріляв із лука в битві під Гастингсом, але в такі мішені не стріляв, то і я не буду. Коли цей йомен вцілить у таку тростину, я охоче поступлюся першістю йому або радше тому бісові, який носить його куртку, тому що людина не може так стріляти. Людина може зробити лише те, що їй до снаги. Я не стрілятиму, якщо сам знаю, що напевно схиблю. Адже це однаково, що стріляти у вістря ножа, або в соломинку, або в сонячний промінь… Ця біла різка така тонка, що я й розгледіти її не можу.

— Боягузливий пес! — викрикнув принц Джон. — Ну, Локслі, шахраю, стріляй хоч ти, і, якщо влучиш у таку ціль, я скажу, що ти перша людина, якій це вдалося. Нема чого похвалятися своєю перевагою, поки вона не підтверджена ділом.

— Я зроблю те, що мені до снаги, як каже Губерт, — відповів Локслі. — Більшого від людини не можна вимагати.

Проголосивши це, він знову взявся за лук, але попередньо перемінив тятиву, вирішивши, що вона недостатньо кругла та встигла трохи перетертися від двох попередніх пострілів. Цього разу він прицілювався набагато ретельніше, і юрба, затамувавши подих, чекала, що буде. Стрілець виправдав загальну впевненість у його мистецтві: стріла розщепила вербову гілку, в яку була спрямована. Вибухнули захоплені вигуки. Навіть принц Джон забув на мить свою ворожість до Локслі, так він був уражений його спритністю.

— От тобі двадцять золотих, — сказав принц, — і мисливський ріг. Ти чесно заслужив приз. Ми дамо тобі п'ятдесят золотих, якщо ти погодишся носити нашу форму і вступити до нас на службу охоронцем. Ще ніколи ні в кого не було такої сильної руки й вірного ока, як у тебе.

— Вибачте мені, шляхетний принце, — сказав Локслі. — Я дав обітницю, що якщо колись вступлю на службу, то не інакше, як до царственого брата вашої величності, короля Ричарда. Ці двадцять золотих я даю Губерту: він сьогодні стріляв з лука нітрохи не гірше, ніж його покійний дід у битві під Гастингсом. Якби Губерт зі скромності не відмовився від змагання, він би так само поцілив у прутик, як і я.

Губерт похитав головою й неохоче прийняв щедрий подарунок незнайомця. Слідом за тим Локслі, бажаючи швидше уникнути загальної уваги, змішався з юрбою й більше не показувався.

Можливо, переможний стрілець не вислизнув би так легко від принца, якби принц Джон у цю хвилину не переймався набагато важливішими й тривожнішими думками. Подавши знак до закінчення змагань, він підкликав свого камергера й наказав йому негайно скакати в Ашбі та розшукати там єврея Ісака.

— Скажи цьому собаці, — сказав він, — щоб він сьогодні ж, до заходу сонця, неодмінно надіслав мені дві тисячі крон. Він знає, яке я дам забезпечення, але ти все-таки покажи йому цей перстень, щоб він не сумнівався, що ти від мене. Решту суми нехай доправить мені в Йорк не пізніше ніж за шість днів. Якщо він не виконає цього, я з нього голову зніму. Поглядай уважніше, не промини його ненароком дорогою — цей нечестивець ще сьогодні хизувався перед нами своїм краденим убранням.

Сказавши це, принц сів на коня та й поїхав в Ашбі, а потому почали розходитися й решта глядачів.

Розділ XIV

У всій пишноті і красі

Лицарство у старі часи

Збирало гостей на турнір –

І пишна дама, й багатир

Спішать на поклики сурми

Й у замку стрінуться за мить.

Т. Вортон

ринц Джон давав розкішний бенкет у замку Ашбі. Це був не той будинок, величні руїни якого й понині цікавлять мандрівників, — цей збудували значно пізніше лордом Гастингсом, обергофмайстром англійського двору, однією з перших жертв тиранії Ричарда III; втім, цей лорд більше відомий як особа, виведена на сцену Шекспіром, ніж славою історичного діяча.

На ту пору замок і містечко Ашбі належали Роджеру де Квінсі, графу Вінчестеському, який вирушив разом із Ричардом у Палестину. Принц Джон захопив його замок і без докорів сумління розпоряджався його майном. Бажаючи засліпити всіх своєю гостинністю і пишнотою, він наказав приготувати якомога розкішніший бенкет.

Постачальники принца, за будь-якої зручної нагоди користуючись повноваженнями короля, спустошили всю околицю. Скликали безліч гостей. Принц Джон, усвідомлюючи необхідність здобути популярність серед місцевого населення, запросив кілька знатних саксонських і данських родин, а також місцевих нетитулованих шляхтичів. Щодня зневажувані та гноблені сакси завдяки своїй чисельності могли стати грізною силою під час заворушень, що насувалися, і тому, з політичних міркувань, необхідно було заручитися підтримкою їхніх керманичів.

У зв'язку з цим принц мав намір повестися зі своїми гостями саксами з незвичайною люб'язністю. Не було людини, яка могла б із такою готовністю, як принц Джон, підкоряти свої почуття корисливим інтересам, але властиві йому легкодумство й запальність раз у раз руйнували та зводили нанівець усе, що його лицемірство встигало завоювати.

У цьому сенсі особливо показовим було його поводження в Ірландії, куди послав його батько, Генріх II[40], з метою завоювання симпатій жителів цієї країни, яка тільки-но приєдналася до Англії. Ірландська шляхта намагалася віддати юному принцові всілякі почесті, висловити вірнопіддані почуття й прагнення до миру. Замість того, щоб люб'язно поставитися до ірландських ватажків, які зустріли його, принц Джон та його почет не могли утриматися від спокуси посмикати їх за довгі бороди. Така поведінка, зрозуміло, жорстоко образила шляхетних представників Ірландії й фатальним чином вплинула на ставлення цієї країни до англійського панування. Потрібно пам'ятати про цю непослідовність, властиву принцові Джону, щоб зрозуміти його дії на бенкеті.

Дотримуючись рішення, прийнятого у розважливішу хвилину, принц Джон зустрів Седрика й Ательстана з винятковою ввічливістю і висловив тільки жаль, але не гнів, коли Седрик вибачився й повідомив, що леді Ровена через нездужання не могла прийняти люб'язного запрошення принца. Седрик і Ательстан були в традиційному саксонському одязі. Їхні костюми, пошиті з дорогої тканини, зовсім не були потворні, але за своїм кроєм вони так відрізнялися від модного вбрання інших гостей, що принц і Вальдемар Фіцурс, побачивши саксів, насилу втрималися від сміху. Однак, з погляду здорового глузду, коротка й припасована до тіла туніка та довгий плащ саксів були гарнішими й зручнішими за костюми норманів, які складалися з широкого й довгого камзола, настільки просторого, що він більше нагадував сорочку або каптан візника, поверх якого надягався короткий плащ. Плащ цей не захищав ані від дощу, ні від холоду та лише на те й годився, щоб на нього нашивали стільки дорогого хутра, мережив і коштовних каменів, скільки вдавалося вмістити тут кравцеві. Карл Великий[41], за царювання якого ці плащі ввійшли у вжиток, був уражений їхньою безглуздістю. «На Бога, — допитувався він, — до чого ці куці плащі? У ліжку вони вас не прикриють, на коні не захистять од вітру та зливи, а коли ви сидите, не вбережуть ніг від дощу та морозу».

Проте короткі плащі досі були в моді на той час, особливо при дворах принців із дому Анжу. Вони були доволі поширені й серед почту принца Джона. Не дивно, що довгі мантії — верхній одяг саксів — здавалися тут дуже смішними.

Гості сиділи за столом, що вгинався від смачних страв. Численні кухарі, які супроводжували принца, прагнучи якнайбільш урізноманітнити страви, що подаються до столу, примудрялися так їх приготувати, що вони набували неймовірного вигляду, на кшталт того, як і нині майстри кулінарного мистецтва доводять звичайні їстівні припаси до повної невпізнанності. Крім їжі домашнього приготування, тут було чимало витончених страв, привезених із чужих країв, масних паштетів, солодких пирогів і крупчастого хліба, що подавався лише за столом у найзнатніших осіб. Бенкет увінчався найкращими винами, як заморськими, так і місцевими.