Санькя Прилепин Захар

– Нічого не буду… – Негатив умів відмовлятися так, що більше не пропонували.

Усі закурили, оглядаючись.

Безлєтов незабаром прийшов – строгий, у темній короткій куртці, з портфелем. Коли він зняв куртку, Сашко примітив уже помітний живіт Безлєтова.

Він мовчки присів, портфель поставив біля стільця, теж дістав сигарети.

«У нього не росте щетина, – раптом завважив Сашко. – Біле обличчя. Розумне й, напевно, гарне… Як він брови насупив…»

Нечутно з’явилася офіціантка, Безлєтов замовив кави.

Пауза затягалася.

Сашко навмисно мовчав – йому не сподобалася зустріч ще в університеті.

«Чого він насупився? – думав він, дивлячись в обличчя Безлєтова. – Я в його грошей позичив?»

– Усе бешкетуєте? – запитав Безлєтов, прикуривши й почуваючи на собі пильний Сашків погляд.

– А що залишається? – відповів Сашко риторично, одразу зрозумівши, що мова йде про московський погром.

Безлєтов сильно затягся, втримуючи дим і тому ледве здавленим голосом подякував офіціантці за принесену каву.

– Ви думаєте, те, що ви почали витворяти, – це добре? Правильно?

– Добре й правильно, – відповів Сашко.

Безлєтов знизав плечима.

– А який у цьому сенс?

– Це дуже довге питання.

– Питання навпаки коротке… Добре, от ви просите: «Дайте нам національну ідею…»

«От як він заговорив…» – швидко подумав Сашко й одразу обірвав Безлєтова:

– Ми не просимо. Я не прошу. Я росіянин. Цього досить. Мені не треба ніякої ідеї.

– «Я росіянин», – похмуро передражнив Безлєтов. – А неросіян ви куди дінете?

– Слухайте, Олексію Костянтиновичу, не треба так… Ніхто нікуди не збирається запроторювати неросіян, і ви прекрасно це знаєте.

– А що ж ти, Сашко, одразу починаєш зі слів «я росіянин»?

«Он як, – знову подумав Сашко, – він зі мною на «ти», а я з ним…»

– Я не починаю, – відповів Сашко. – Я сказав, що мені не бракує якихось національних ідей. Розумієте? Мені не потрібна ні естетична, ні моральна основа для того, щоб любити свою матір або пам’ятати батька…

– Я розумію. Але навіщо ти тоді вступив у цю… у партію вашу?

– А вона теж не має потреби в ідеях. Вона потребує своєї батьківщини.

– Ох, ну не треба усих цих слів – то «росіянин», то «батьківщина»! Не треба.

– Не згадувати всує, так? – примирливо сказав Сашко. – Я згоден.

– Яке, в біса, «всує»? – запалився Безлєтов. – Ви не маєте жодного стосунку до батьківщини. А батьківщина – до вас. І батьківщини вже немає. Уся скінчилася! Тим більше не варто нікого провокувати на всі ці ваші мерзоти з биттям стекол, морд, і що ви там іще б’єте…

– Краще тихо відійти, – у тон Безлєтову, але зі зниженням на півтону відповів Сашко.

– Краще тихо відійти в сторону, ніж займатися мерзотою.

– Краще тихо відійти до світу іншого… – сказав Сашко.

– Так, уяви собі. Краще. Перед Богом це – краще. Усі ваші рухи, ваше тріпотіння – усе це давно втратило сенс. Ви нічого не виправите. Але якщо ви почнете пускати кров, коли вже не почали, – тут Безлєтов знову ще додав голосу, – то…

Безлєтов затягся сигаретою й забичкував її не без злості, немов задавив бридкого черв’яка.

Усі сиділи мовчки. Веня проколював зубочисткою дірки в пачці сигарет, Негатив дивився телевізор. Рогов дивився в стіл, погойдуючи під столом ногою.

– А вас що, все влаштовує? – запитав Сашко, який зовсім заспокоївся, піймав ритм розмови й з інтересом розглядав Безлєтова.

– Ти ніяк не зрозумієш, Сашко, – тут уже немає нічого, що могло б улаштовувати. Тут порожнє місце. Тут немає навіть ґрунту. Ні патріархального, ні цікавого для держави, як модно зараз говорити, гео-по-лі-тич-но. І держави немає.

– На цьому ґрунті живе народ… – сказав Сашко, який бажав зовсім не суперечки, але справжнього розуміння того, про що говорить Безлєтов.

– Твій народ, – він вимовив слово «народ» розкотисто, із двома «р» усередині, – несамовитий. Щоб переконатися в цьому, досить підслухати будь-яку розмову в громадському транспорті… Думаєш, цьому народу, що наполовину складається з пенсіонерів і наполовину з алкоголіків, потрібен ґрунт?

– Живим – потрібен.

– Живих на цей ґрунт не вистачить.

– Вистачить.

Безлєтов іронічно подивився на Сашка, не зрушив з місця, щоб випустити Веню, який захотів, очевидно, у туалет, і, щойно Веня протиснувся, сказав:

– Річ, дорогий мій Сашко, не в цьому.

Тон мови Безлєтова, як помітив Сашко, мінявся безперервно – від роздратування до навмисного й трохи поблажливого спокою. Втім, зміни ці були досить артистичні й навіть плавні.

– Річ у тім, що – не треба. Не треба нічого робити. Бо поки ра-сє-янє тихо п’ють і кладуть на все із горою, усе йде своєю чергою. Горілка холоне, картопля смажиться. А як тільки ра-сє-янє згадають про свою велич, яка завалялася десь під лавкою, про долю Батьківщини, про… про що ви там увесь час говорите?… тоді ви почнете пускати одне одному кров. І пустите крові стільки, що заллєте півматерика. Це неминучість, Сашко. Я, щоправда, гадаю, що вас самих переб’ють раніше. І якщо цинічно міряти на літри крові, то це, звичайно, більш правильний варіант. Більш правильний і менш кривавий.

– Але цієї країни скоро не стане, Олексію… – Сашко відрізав по батькові від імені Безлєтова, просто перехотівши додавати «Костянтиновичу».

– Я тобі казав: її немає, – швидко відповів Безлєтов. – Дайте дожити людям спокійно по їхніх кутках. Оцим-от росіянам, про яких ви так піклуєтеся, дайте таку можливість: до-жи-ти спо-кій-но. Ви їм добра не принесете, зрозумійте. Але лиха накоїте неабиякого. До того ж ви даремно на них сподіваєтеся. Вони такі ж росіяни, як… як нові греки в порівнянні з прадавніми. Як воїни-ассирійці з роду айсорів – поряд із чистильниками взуття.

Сашко допив пиво й теж став дивитися в телевізор, який так захопив Негатива. Мотоциклісти, як і раніше, їздили по колу. Потім подивився на Рогова, який хитав головою в такт чомусь, що відбувалося всередині нього.

– Розумієш, Саш, – знову понизив тональність Безлєтов. – Мені було симпатичне те, що ви робите. Це був такий естетичний проект, цікавий на тлі туги й смути, які запанували у нашій країні. Але ви почали переходити грань. От-от почнеться незворотне. Зупиніться зараз. Робіть те, що ви робили раніше. Це дуже яскраво – ваші листівки, ваші промови, ваші лементи на площі, прапори. Дівчата ваші ясні, з тонкими рисами… Це не зовсім по-російськи, не в нашій традиції, але однаково яскраво. Та й узагалі, – пожвавився від плину своїх думок Безлєтов, – у наші дні руськість не є надбанням усіх, ра-сє-янє розгубили свою руськість. Вона ще збереглася в конкретних людях, які цілком певно мають духовне начало, і, дай Боже, збережеться ще якийсь час. Можливо, кілька сторіч.

– Де вона збережеться? – щиро здивувався Сашко. – У країні, яка за тридцять років вимре й буде заселена китайцями й чеченцями?

– Ні, звичайно. Але якось зберегли своє «єврейство» протягом двох тисяч років євреї. Російські громади живуть в усьому світі, ніхто їм не заважає. Ще жива культура є головною й, на жаль, єдиною складовою російського духу. Дух майже ніде вже не живе більше – тільки в окремих носіях, які пишуть картини чи книги, або… не важливо. Народ перестав бути носієм духу й, виходить, не здатний більше ні на що. Усе, що ми ще можемо дати світові, – це закарбувати життя свого духу.

– У момент розпаду цього духу… – вимовив Сашко стомлено.

– Сашко, усе залежить від вас самих. Якщо ви затієте давно очікуваний вами кривавий хаос, розпад тільки прискориться. Не кличте бісів. Кличте ангелів, – Безлєтов м’яко посміхнувся патетичності свого висловлювання, тим самим розмивши присмак патетики. – Справжні події відбуваються у світі духовному, Сашко. Справжня російська людина, «дух», – підкреслив він, щоразу підсилюючи повтори голосом, – це людина, яка шукає правди. Росія має податися до ментального виміру… – завершив він. – Так буде краще.

– А нам куди податися? – раптово запитав Веня, який саме повернувся й тепер стояв за плечем у Безлєтова.

Безлєтов обернувся, навіть не вдостоївши Веню повним поглядом, і одразу повернувся до чашечки кави. Допив, подивився на дно, потрусив чомусь, поставив на стіл, залишив на столі гладеньку купюру – оплату за каву плюс чайові, і, швидко попрощавшись, вийшов.

Ніхто не сказав ні слова. Негатив, як і раніше, дивився в телевізор.

– Як вам… розмова? – запитав Сашко на вулиці. Ближче всіх до Сашка йшов Негатив, і йому довелося відповісти першому.

– Мені однаково, – відповів Негатив. – Я не розумію тільки, на хера ти нас сюди притяг?

– Та ну його, – висловив думку й Веня.

Рогов мовчав.

– Льош! – покликав Сашко.

– А ти почув щось нове? – відповів Рогов, явно відірвавшись від якихось своїх думок.

Сашко знизав плечима.

– Він, – сказав Рогов, – напевно, років десять тому був лібералом і теж вимагав… Усього того, що вони вимагали тоді… раба по краплі… покаяння, іншого…

– Так, – погодився Сашко, відчуваючи внутрішню радість від того, що, як і раніше, спокійного Рогова слова Безлєтова взагалі ніяк не схвилювали.

– І тоді він, напевно, не керувався тими ідеями, що тепер висловлює. Про те, що усунутися треба. І що втручання методами жорстокої хірургії не має божественної сутності. Як вони взагалі люблять Бога згадувати, ой вей… І коли вони кремсали тупим ножем по живому тілу, він був для них дуже доречним, і тепер от. Що б не робили вони… Бог що – хлопчиком на побігеньках до них приставлений?

Рогов зупинився й закурив.

– А потім, Саш, ти помітив, він же тебе, та й усіх нас, вважає айсорами, які взуття чистять, а себе – хранителем російського духу… Нехай вважає.

– Ми куди йдемо? – запитав Веня, якому все це вже набридло.

– Ми йдемо в народ. Пити горілку, – відповів Рогов. – Умови такі: приміщення має бути теплим, а горілка – дешевою. Де у вас найдешевша горілка?

– Біля вокзалу, – відповів Сашко. – Це близько.

Судячи зі смаку, м’ясна начинка в пельменів була замінена ретельно пережованим папером, скоріше за все, вимочкою. Майонез, що сизим мазком прилип до краю тарілки, кислив.

– Хліб… мокрий… – гидливо сказав Рогов і хотів було відкласти майже прозору, як пелюстка дорогої риби (і, здається, рибою він і пахнув), скибочку житнього хліба, але Негатив перехопив хліб і переклав собі в тарілку, прямо на майонез.

У Сашка апетит був чудовий, і після ста грамів горілки, розлитої по трьох гранованих, високих склянках, пельмені здалися цілком їстівними. Та ще й під пиво…

Привокзальна забігайлівка була повна гучних, погано вдягнених людей, в основному – чоловічої статі. Їжі на їхніх столах не спостерігалося – тільки горілка в склянках. Її випивали одразу, рухаючи сизими, немов підсмаленими борлаками, і потім довго із сумнівом заглядали в склянку.

Виділявся неголений і похмурий, неясного віку чоловік у брудному камуфляжі, схоже, безрукий.

Сашко й Веня самі не помітили, як після третьої склянки почали розмовляти голосно, активно жестикулюючи при цьому. Негатив, як і колись, мовчав, ретельно пережовуючи хліб і пельмені. Сашко примітив ще: якщо сам він, зайшовши в кафе, кілька разів огледівся – що за люди навколо, – то Негатив, навпаки, навіть не поцікавився, хто тут п’є й не закусує. Здавалося, що Негатив прийшов до себе додому, де всі йому давно знайомі. Рогов не шумів і не п’янів, тільки по обличчю його пішли рожеві, із чіткими гранями, плями. Сашко дивився на Рогова, у хмільному подиві відзначаючи, що коли обвести пляму на лівій щоці, – вийде Африка. Сашко кілька разів витягував шию, намагаючись розглянути форму плями на правій щоці Рогова, поки Льошка не кивнув: мовляв, що таке?

Сашко по-щенячому закрутив головою: нічого.

Рогов м’яко посміхався.

– Льош, скажи мені ще щось про цю розмову, – попросив Сашко. – Ти дуже славно говориш.

– А що тут казати… – знову щиро здивувався Рогов. – Послухати того типа, – так простіше лягти й умерти. Росіянам, за його логікою, взагалі треба було лягати й умирати кожні сто років. Як тільки вони збиралися «пускати кров». Я не бачу жодної різниці між сьогоднішнім днем і тим, що було… дуже давно. Я навіть не бачу різниці між собою й дідом моїм.

Рогов говорив повільно, немов прокручуючи кожне слово в м’ясорубці.

– Ні, Льош, постривай, а як же «пускати кров»? Це справді буде?

– Усі пускають…

– Безлєтов сказав би, що всі пускають кров чужим, а ми – своїм.

– У нього Безлєтов прізвище?… – перепитав Рогов і, не очікуючи відповіді, сказав: – Ну й що, це погано? Чесніше своїх різати, ніж до сусідніх країн лізти з ногами.

– А ми не лізли, так?

– Ну, одна справа – вивезти на Камчатку товарний вагон прибалтів, які, не з’явися червоноармієць у вушанці, – лягли б під Гітлера, а інша – скинути бомбу на місто з дітьми й усіх одразу вбити. Різниця є?

– Є.

– Ми ріжемо один одного, бо дехто в Росії розуміє правду так, а хтось – інакше. Це й різанина, й осмислення.

– Осмислення, так, – повторив Сашко, – таке осмислення, що…

– Авжеж, так.

Хлопці вийшли відлити, Негатив залишився стерегти недопиту горілку й недоїдені холодні пельмені.

Відхоже місце перебувало безпосередньо за кафе й легко вгадувалося по різкому запаху.

Вони не полізли до цього місця, яке хлюпотіло гнилизною, й стали втрьох коло сірої стіни сусідньої з кафе будівлі невідомого призначення. Вийшло так, що вони розташувалися на підвищенні, внаслідок чого те, що виливалося з них, негайно потекло назад. Сеча зливалася й пузирилася.

Вони повернулися легкі, ясні й бадьорі.

– Ще пива? – запропонував Сашко.

– Аякже… – відповів Веня. Рогов кивнув.

Коли Сашко повернувся із пляшками, неголений мужик у камуфляжі вже стояв коло стола, причому – мовчки. Правий рукав його куртки висів, руки в нього справді не було.

– Я чув, ви говорили… – важко вимовив він і замовк, запнувшись.

– Тонко підмічено, – продовжив Сашко. Хмеліючи, він ставав задиристим.

Веня засміявся. Рогов посміхнувся краєм губ. Негатив залишився непроникним.

– Ви говорили, що ми нікуди не лізли, братухи зелені. А як же Афган? Водій сто сімдесят шостого гірськомотострілецького полку. Чотирнадцять разів під обстрілом. Два поранення, братухи зелені.

«Братухи зелені» він вимовив без хамуватого натиску – просто як «хлопці».

Афганець подивився в очі Сашкові, що стояв прямо напроти нього з відкоркованою пляшкою пива в руці. Сашко раптом зрозумів, що мужик майже тверезий.

– Ви, я чув, отут про партію якусь говорили. Про політику. Нащо вам, братухи зелені, в політику? Ці мавпи в піджаках тільки й чекають, щоб нас запроторити в яку-небудь, бля… Курити є в кого?

Сашко подумав і дав афганцеві сигарету.

– Тут не курять, – попередив він усміхаючись.

– Я скрізь курю. Ви ж із партії якоїсь, так? – допитувався він.

– З партії, – відповів Сашко. – «Союз створювачів».

– А, «союзнички». Пан Костенко й товариші… – посміхнувся звірувато афганець. – Здивувалися, що знаю? Думали, бомж якийсь привокзальний на горілку стріляє? А я взагалі не п’ю. Я тут на людей дивлюся. Ходять цілими днями, і ніхто не знає, як… – він обвів усіх раптово почорнілими очима, – як стискуються сідниці, коли летить заряд міномета. Ніхто не знає, що від страху можна не тремтіти, а блювати. Вони не знають, а мені від цього іноді добре, іноді кривдно.

– Чуєш, земель, – втрутився Веня, – ти йди собі. Ми тут із друзями відпочиваємо.

– Ні, постривай, я от хочу сказати… – Афганець неприязним рухом відсторонив руку Вені, покладену йому на плече. – Я вас «есесівцями» не вважаю. Ну, прапор ваш схожий на фашистський, це все херня. Ви хочете уряд повалити, я теж хотів би їх потоптати. І тих, хто війська до Афгану увів, і тих, хто вивів. І тих, хто війська до Чечні увів. І тих, хто вивів. І тих, хто знову ввів. І чеченців заодно. Я тільки не розумію, от усі ці ваші яйця, якими ви кидаєтеся, – це що, бля, серйозно? Я, хоч і без руки, а зараз же готовий піти й ваш прапор водрузити на Кремль… Я однією рукою задушити можу, і ще більше застрелити. Тільки я не піду, бо ви – клоуни. Ясно, братухи зелені?

Рогов у цей час доїдав пельмені. Негатив крутив головою навсібіч – схоже, йому не вистачало телевізора. Лише Веня весело оглядав пацанів і посеред монологу афганця пошепки, з м’якою усмішкою, запитав Сашка:

– Може, його той?…

– Зажди… – відповів Сашко пошепки.

– Чого мовчите? – підвищив голос афганець.

– А що ти запитав? – відповів Рогов, проковтнувши останні пельмені, що лишилися на тарілці, і з болісною гримасою запив з’їдене пивом.

– Я, братухо зелений…

– Не називай мене так, – попросив майже ласкаво Рогов. Африка на його щоці набула гарячих, яскраво-рожевих відтінків.

– Я запитую: що ви мені можете запропонувати? – афганець вирячився на Рогова. – От мені? Ви, «союзнички»?

У куточках рота афганця запеклася біла слина.

– Я кишки під Гератом дембелю Хазіну Михайлу засовував у живіт. І після цього я піду з вами яйцями кидатися? Ти засовував кишки кому-небудь?

Рогов дивився на афганця. Сашко – на Рогова.

– Ти мені не повіриш, – сказав Рогов повільно, – але кидатись яйцями страшніше, аніж засовувати кишки.

Афганець скривив посмішку:

– Ти засовував?

– Так, і багато раз. Витягав, засовував. І кишки, і легені, і печінку, і шлунок.

– То ти в нас жар-тів-ник? – по складах виговорив афганець.

– Я не жартівник. Я патологоанатом.

Афганець розкрив рот, щоб відповісти щось нахабне й зле, але Рогов, не підвищуючи голосу, обірвав його:

– Під Гератом я не був, але був під обстрілом в інших місцях, і я тобі ще раз повторюю: метнути помідор у прем’єра – як мінімум, не менш страшно, ніж кинути гранату. Зрозумів? Після того, як ти кинеш гранату, – тебе можуть убити. Зате одразу після кидка помідором тобі напевно зламають щелепу або ребро й трохи пізніше можуть зробити так, що тебе опустять у камері. Тобі що страшніше – бути опущеним чи бути вбитим?

– Ти, братухо…

– І от іще: якщо ти хочеш метнути замість помідора гранату – уперед. Ми оцінимо цей учинок. Я оціню цей учинок. Якщо поки не хочеш – не треба. Можливо, ще захочеш – тобі ж, як я розумію, треба, щоб усі навколо стріляли – тоді й самому почати простіше. У натовпі, так? Я сподіваюся, що трохи пізніше у тебе буде така можливість.

І тут Рогов посміхнувся.

– Давай, земляче! – Льошка ляснув афганця по плечі. – Щасливо! До зустрічі. До зустрічі. Давай.

Усі відвернулися від афганця, хоча він ще стояв, лише на крок відійшов від стола.

– Може, покуримо? – запитав Веня.

Вони вийшли на вулицю, обійшовши афганця, який дивився в підлогу, похитуючи головою.

Сашко дістав останню сигарету й викинув порожню пачку. Прикурив і одразу відчув, що сильно захмелів.

– У нас там ще щось лишилося? – запитав Сашко, в основному для того, щоб почути власний голос, оцінити, наскільки виразно він звучить.

– Пиво я забрав, – Веня підняв руки із двома недопитими пляшками пива. – Решту ми випили.

Сашко зрадів, що питання його зрозуміли. Поворухнув губами й скомандував посміхаючись:

– Рушай!

Вони взяли ще пива й до нього якогось непотребу. Сашко перейшов уже в ту стадію, коли не п’ють, а наливаються. Заповнюють свій організм несмачною рідиною.

Звідкись узялася горілка, і, випиваючи її, закушувати доводилося сушеним кальмаром – одним висушеним хвостиком на трьох. Хлопці надкушували цей хвостик акуратно, з дуже серйозним, хоча й трохи тупуватим виглядом. Вони сходили на перон, послухали, як гримкотить вантажний состав, і від цього гуркоту Сашко остаточно одурів.

Привокзальні картинки розпливлися і лише зрідка виникали перед очима різко й зненацька – то яскрава вивіска, то чиєсь обличчя, то нав’язлива огорожа, яку доводилося долати, мордуючи вестибулярний апарат. Підтримувати розмову не виходило, зате подобалося вигукувати щось час від часу.

Угледівши міліцейський патруль, хлопці, регочучи й викрикуючи дурниці, утекли до спустілих ринкових рядів, де вдень ішла торгівля усіляким дріб’язком.

Сашко повз рачки й навіть трохи посьорбав з калюжі, де у світлі ліхтаря кривилося його мутне обличчя. Хлопці, які пішли вперед, Сашкової витівки не помітили.

Почались торговельні ряди – залізні, місцями пом’яті прилавки. Кожен прилавок мав приварений на двох стояках дах із цільного проржавілого листа.

Хлопці йшли між торговельних рядів, і скрізь лунав гуркіт, прилавки тремтіли, а деякі навіть розгойдувалися загрозливо, ризикуючи впасти. Мабуть, прилавки зачіпали, а можливо, навіть ко5пали ногами.

Хлопцям зустрівся молодик кавказької національності, він ішов назустріч, піднявши плечі й зсутулившись. Його і щиро привітали: «Салям алейкум», а також «Аллах акбар».

Кавказці «тримали» цей ринок, Сашко знав. Але зараз, ближче до півночі, усі вони вже зібрали виторг та мали розійтися. Втім, тут неподалік розміщувалися два чи три бари і ще казино, де гучно й гортанно спілкувалися молодики, низькорослі, у шкіряних куртках і чорних гостроносих «козаках».

За одним із прилавків хлопці розіграли сценку – «продаж сином гір недопитої пляшки пива руським синегалам».

Веселий й розчервонілий Рогов кумедно зображав кавказького торговця, розхвалював переваги пива й рідкісну форму пляшки. Веня торгувався, блазнюючи й дуріючи. Сашко, навіть у п’яному вигляді відзначив гарне почуття гумору, здавалося б, у несхильного до жартів Рогова, і став допомагати Вені торгуватися – розмахуючи руками, щось кричав і щосекунди губив сигарету, яку стрельнув у когось, у кого – не пам’ятав. І навіть Негатив, що дозволив собі півпляшки пива, кривив губи у посмішці. У відсвітах миготливої вивіски бару було видно, що очі Негатива потеплішали.

– Вона ж… той… майже порожня… – говорив Веня, тикаючи кривим пальцем у пляшку.

– Е-е-е, який ти, а? Е-е-е… – відповідав Рогов, хитаючи головою. – Я й беру з тебе тільки за посуд.

– І пробки немає…

– А що тобі пробка, е-е-е? Ти пити будеш чи пробкою тішитися?

Ніхто не помітив, як вони з’явилися – чорняві, з вишкіреними зубами. Їх було шестеро. Вони, мабуть, курили на сходах бару, зацікавилися «торгівлею» і встигли неабияк розізлитися, почувши розмову. В одного була відкрита пляшка пива в руці. Він її збовтував.

Хлопці були ще молоді, Сашко помітив це крізь п’яний туман, але не встиг засмутитися. Адже з дорослими можна було б якось домовитися. А з такими зеленцями навряд, заставлять принижуватись; хлопці зрозуміли це вмить.

Кілька секунд стояли мовчки.

Сашко покрутив головою, відчувши раптом, що трохи протверезів від усвідомлення ситуації.

Він звик на початку будь-якої бійки виголошувати хоча б кілька слів.

– Чого хочемо? – запитав він і акуратно засунув свій димний бичок у горлечко пивної пляшки – тієї, що тримав у руці кавказець. Сашко навіть устиг помітити його дивно білі, але вкриті густим чорним волоссям пальці. Кавказець здивовано зазирнув услід бичкові в горлечко пляшки, який видав легке шипіння.

Далі все сталося блискавично.

Сашко, хекнувши відкинув назад голову й з розгону обрушив її на перенісся кавказця. Щось гучно хряснуло, пляшка випала в того з рук і покотилася, розхлюпуючись. Хлопець упав на коліна, обхопивши обличчя руками, і більше не вставав.

Сашко хотів красиво вписати ще й другому кавказцеві, але отримав у щелепу хльосткий, але не дуже сильний удар. Він мотнувся, відскочив на кілька кроків, помітив, як Веня кинув і свою пляшку в обличчя комусь.

…Сашко падав, рясно матюкався, рідко влучав, сам отримував мало, бо відбігав від нападників та ще й думав, чи достатньо загрозливі його бойові пози…

Краєм ока помітив, що Веня б’ється із двома вже на проїзній частині, і їм уже сигналили машини, які намагалися об’їхати забіяк.

…Ще помітив Негатива, який сидів на кавказцеві верхи, методично луплячи кулаками в обличчя лежачого. Наступна картинка – машина, яка загальмувала біля Вені. З неї вилетіли п’ятеро міцних хлопців, які одразу голосно, наче заганяли здобич, заволали щось по-своєму. Веня задкував, розмахуючи якоюсь залізякою.

З бару бігли до них ще кілька, і вони змели б усіх, якби Рогов не обрушив на їхньому шляху прилавок, потім другий і третій.

З одного боку прилавки примикали до стіни, з іншого – до невисокого паркана, що відгороджував проїзну частину. Поки кавказці з бару лізли через паркан, щоб оббігти влаштовану Роговим барикаду, Льошка встиг за комір стягнути Негатива з його супротивника й збити з ніг іншого, з яким безуспішно бився Сашко.

– Веню! Сюди! – репетував Рогов.

Веня кинув залізяку в прибулих і махнув через паркан, і тут на дорогу звідкись вилетіли одразу дві міліцейські машини й під лемент міліції й виття сирен усі учасники бійки рвонули врізнобіч.

Сашку видалося, що він біжить поперед усіх. У горлі дивно клекотіло. Він чув тупіт за спиною й був упевнений, що це Льошка й Негатив, і Веня там де-небудь неподалік.

Оглядатися не було жодного сенсу – Сашко, чортихаючись і ризикуючи налетіти на що-небудь, рухався в повній темряві, облич тих, що бігли за ним, було не розгледіти. Він так і влетів би в бетонну огорожу, якби не почув, як хтось, швидко шаркаючи по стіні, перебирається через неї.

Помацав руками – огорожа.

Сашко підстрибнув і поліз слідом.

«Ринок! – здогадався Сашко, зістрибнувши з паркану. – Я на ринку!»

Після бійки й перегонів текла рясна слина, і Сашко довго спльовував і мотав головою, струшуючи з обличчя в’язку рідину, що звисала з підборіддя. Витирав рукавом.

Навколо височіли ангари, освітлення майже не було.

Важко дихаючи, Сашко безглуздо потоптався в темряві й побачив, як йому здалося, ящики, порожню тару, чи то складену в купи, чи то повалену біля стіни найближчого ангара.

Сашко кинувся туди, шукаючи схрон, де можна сховатися між ящиками й дихати, дихати, пускаючи довгу, важку слину.

Зовсім знесилений від халепи й від алкоголю, він поліз між ящиками, ближче до стіни, і наступив на щось м’яке. Хтось сидів у закутку.

– Агов! – сказав Сашко стиха й присів навпочіпки, а потім став рачки, щоб не впасти… ще раз плюнув і прижмурився, розглядаючи сидячого. – Хто це?… Руки хоч забери, бля.

Той, що сидів перед ним, прибрав руки від обличчя. Зблизька Сашко розгледів, що це кавказець – майже хлопчак, але в шкірянці, в «козачках», у джинсах.

– Ти хулі тут сидиш? – запитав Сашко хрипко, без злості. Хлопець дивився збентежено – чи то злякано, чи то нахабно.

Сашко ще подихав, витягнувши голову й висунувши язика, гарячого й солодкуватого на смак.

– Чуєш… – сказав Сашко й сів поруч, обійнявши хлопчину за плечі. – Не сци, зараз пересидимо й розійдемося… Де мої хлопці, чорт… Не знаєш, де мої хлопці?

– Нєт.

– «Нет…» – передражнив Сашко. – Тебе як звати? – запитав він помовчавши.

– Сашко.

– І мене Сашко. Тільки ти ж не Сашко, а який-небудь Саха. Асху. Аслахан. Так?

Той йому не відповів.

Сашко мав цілком російську звичку до п’яних безглуздих розмов.

– Ти звідки?

– Єреван.