Список Шиндлера Кенилли Томас

Розділ 34

У Krankenstube працювали лікарі Гільфштейн, Гандлер, Левкович і Біберштейн. Усі вони переймалися через імовірність епідемії тифу. Адже тиф не лише становив загрозу для здоров’я. Він міг стати, відповідно до наказу, приводом закрити Брюннліц, загнати інфікованих ним людей до вагонів для худоби, після чого їх би залишили помирати в Біркенау в бараках, позначених написом «ACHTUNG TYPHUS!». Під час одного з візитів Оскара до шпиталю, приблизно через тиждень після приїзду жінок, Біберштейн повідомив йому, що серед них є дві, в кого від підозрює тиф. Головний біль, лихоманка, загальна слабкість, болі в усьому тілі — усі ці симптоми. Біберштейн очікував, що за кілька днів у цих пацієнток буде й характерний для тифу сип. Їх потрібно десь ізолювати.

Біберштейн не дуже інформував Оскара про тиф. Цю хворобу переносять воші. В’язням докучала неконтрольована кількість цих паразитів. Інкубаційний період недуги становить приблизно два тижні. У цей момент носіями тифу може бути і десять, і сто людей. Навіть якщо поставити нові нари, усе одно пацієнти розташовані занадто близько. Коханці переносять заражених паразитів, коли зустрічаються — швидко, таємно — в якихось тихих закутках фабрики. Тифозні воші шалено мігрують. Тепер здавалося, що вони своєю енергією можуть звести всі старання Оскара нанівець.

Тож коли Оскар віддав розпорядження влаштувати блок боротьби з паразитами: душові, пральня, де можна виварювати одяг, відділ дезінсекції — це було зроблено не для годиться. У дезінсекційну мала подаватися гаряча пара з котельні. Зварювальники працювали у дві зміни. Вони виконували цю роботу охоче, адже ця охота була характерною для «таємного» виробництва Брюннліцу. Ну а офіційне виробництво символізували, мабуть, машини «Hilo», які височіли на свіжій бетонній підлозі цеху. Правильно встановити ці машини було в інтересах самих в’язнів і Оскара, як потім розповідав Моше Бейський, — адже вони створювали переконливий фасад усьому підприємству. Але насправді мала значення ніде не записана діяльність. Жінки плели одяг із вовни, яка позалишалася в мішках після Гоффманів. Вони переривали цю працю і починали скидатися на заводських працівниць тільки тоді, коли який-небудь сержант чи офіцер СС ішов через фабрику до кабінету гера директора чи коли Фухс і Шонбрун, тупуваті цивільні інженери («Куди їм до наших!» — потім скаже один із в’язнів) виходили зі своїх кабінетів.

У Брюннліці Оскар залишався тим самим Оскаром, якого пам’ятають старожили «Емалії», — невиправним бонвіваном. Мандель із Пфефферберґом наприкінці зміни, пропітнівши після роботи над зварюванням парових труб, подалися драбинами і переходами до резервуару з водою високо під стелею цеху. Там вода була тепла, і коли вже залізти в резервуар, то знизу тебе зовсім не видно. Проте, видершись до резервуару, зварювальники виявили, що басейн уже зайнятий. Там плавав голий і величезний Оскар. Також у резервуарі була білява есесівка, та сама, яку Реґіна Горовиць колись підкупила брошкою; її перса, як поплавці, колихалися на поверхні. Оскар відчув присутність робітників і подивився на них чесними очима. Для нього сексуальна сором’язливість була десь таким поняттям, як екзистенціалізм, — дуже цінним, але геть недоступним для розуміння. Оголеною, відзначили зварювальники, дівчина була вельми апетитна.

Вони перепросили й пішли, похитавши головами, присвиснувши і хіхікаючи, як школярі. Над їхніми головами Оскар розважався, як Зевс.

За те, що епідемії не сталося, Біберштейн був вдячний блокові боротьби з паразитами. Коли відступила й дизентерія, він був вдячний фабричній кухні. У розповідях, що зберігаються в архівах «Яд Вашему», Біберштейн стверджує, що на початку існування табору харчі давали кожному в’язневі понад дві тисячі калорій на день. В усій нещасній Європі тільки брюннліцькі євреї їли такий поживний харч. Серед мільйонів знедолених тільки тисяча людей на фабриці Шиндлера мала густий суп.

Була і каша. Якщо трохи пройти дорогою від табору, то біля струмка, куди механіки Оскара не так давно поскидали напої з чорного ринку, стояв млин. Озброївшись робочою перепусткою, хтось із в’язнів міг пройтися туди на замовлення того чи іншого відділення DEF. Мундек Корн згадує, як прийшов до табору, навантажений харчами. На млині треба було просто зав’язати штани на кісточках і послабити пояс. Тоді товариш бере лопату й насипає тобі повні штани вівсяної крупи. Тоді знову затягуєш пояс і вертаєшся до табору — дещо клишоного проходиш зі своїм великим безцінним запасом повз вартових перед прибудовою. Усередні люди розв’язують тобі холоші внизу — і з них у казанки сиплеться овес.

У креслярському відділенні молодий Моше Бейський із Йозефом Бау вже почали підробляти в’язничні перепустки, які мали дозволити людям із фабрики запускати млин. Одного разу до них зазирнув Оскар і показав Бейському документи з печаткою продовольчого відділу генерал-губернаторства. Поки що найкращі зв’язки з чорним ринком харчів Оскар мав у Кракові й навколо. Про поставки він міг домовлятися по телефону. Однак на моравському кордоні слід було показати документи, що підтверджували сплату мита, від відділу продовольства і сільського господарства генерал-губернаторства. Оскар показав на печатку на папері у себе в руках.

— Ви могли б зробити таку печатку? — спитав він Бейського.

Моше Бейський був ремісником. Він міг багато працювати і мало спати. Тепер він вручив Оскарові першу з тих численних офіційних печаток, яких потребував Оскар. Робив їх Моше за допомогою лез для бритви і всіляких тонких різців. Його печатки стануть символом власної авантюрної бюрократії Брюннліцу. Він зробив печатку генерал-губернаторства, моравського губернатора, печатки, які оздоблювали фальшиві дозволи на вільне пересування, щоб в’язні могли вести вантажівку до Брно чи Оломоуца й привезти звідти хліб, бензин із чорного ринку, борошно, тканину чи цигарки. Леон Зальпетер, краківський фармацевт, який колись був членом юденрату Марека Біберштейна, керував брюннліцьким складом. Там трималися жалюгідні подачки, що їх Гассебрьок пересилав із Ґрьосс-Розену, а на додачу до них овочі, борошно, крупи, які Оскар добував силою майстерно виконаних печаток Бейського з бездоганним орлом і свастикою.

— Не слід забувати, — зауважив один з мешканців табору Оскара, — що в Брюннліці було нелегко. Але порівняно з будь-яким іншим табором там був рай!

Здається, в’язні усвідомлювали, що з харчами сутужно всюди: навіть на волі мало хто був ситий.

А Оскар? Він також харчувався стримано, на такому рівні, як в’язні?

У відповідь пролунав поблажливий сміх.

— Оскар? З якої це речі Оскар мав себе обмежувати? Він же був директором. Хто ми такі, щоб мати претензії до того, що він їсть? — А тоді суворий погляд: може, вам здається, що це рабське ставлення? — Ви не розумієте. Ми були йому вдячні за те, що ми опинилися саме там. Нам більше не було б куди податися.

Як і в перші місяці свого шлюбу, Оскар і далі був схильний десь бурхливо загулювати і міг по кілька днів не бувати в Брюннліці. Траплялося, що Штерн, який мав розповісти директору про важливі події дня, чекав його цілу ніч. В Оскаровій квартирі Іцхак з Емілією, бувало, сиділи так, чуваючи. Учений бухгалтер завжди знаходив якнайшляхетніше пояснення моравським мандрам Оскара. Через кілька років він скаже у своїй промові:

— Він їздив день і ніч не лише добувати харчі для євреїв брюннліцького табору — за допомогою паперів, які підробляв один із в’язнів, — але ще запасався зброєю та боєприпасами на випадок, якщо есесівці, відступаючи, вирішать нас убити.

Образ невтомного гера директора, який про всіх дбає, завдячує вірності й любові Іцхака. Проте Емілія, мабуть, розуміла, що не кожна відсутність її чоловіка вдома пов’язана з шиндлерівським гуманним шахрайством.

Під час однієї з таких Оскарових поїздок дев’ятнадцятирічного Янека Дреснера було звинувачено в саботажі. Насправді Дреснер геть не вмів працювати з металом. У Плашуві він боровся з паразитами: вішав рушники для есесівців, які приходили в душову чи сауну, виварював вошивий одяг, знятий із в’язнів. (Від укусу воші він заразився тифом і вижив лише завдяки тому, що його двоюрідний брат доктор Шиндель поклав його до шпиталю буцімто з ангіною.)

Так званий акт саботажу стався через те, що інженер-німець Шонбрун перевів хлопця від верстата до одного з великих металевих пресів. Інженери налаштовували ту машину цілий тиждень, але щойно Дреснер натиснув на «пуск» і запустив прес, проводи закоротило, і одна з пластин тріснула. Шонбрун вичитав хлопця і пішов до свого кабінету писати нищівний рапорт. По екземпляру скарги Шонбруна було відправлено до Секцій D і W в Оранієнбурзі, до Гассебрьока в Ґрьосс-Розені й в кабінет унтерштурмфюрера Ліпольда біля брами фабрики.

Настав ранок, а Оскара все не було вдома. Так що Штерн замість того, щоб відправляти скарги, витяг їх із мішка з поштою адміністрації і сховав. Скаргу до Ліпольда, однак, передали особисто, але той принаймні чітко виконував правила організації, до якої належав, і не міг повісити Янека, доки не отримає вказівки з Оранієнбурґа і від Гассебрьока. Минуло два дні, а Оскара й далі не було на місці. «Ото розгулявся!» — казали одне одному цехові дотепники. Шонбрун якимось чином довідався, що Іцхак притримав його листи. Він прибіг до кабінету бухгалтера і став лютитися й кричати, що зараз напише скаргу на самого Штерна. Як видається, врівноваженості Штернові було не позичати, бо коли Шонбрун викричався, бухгалтер сказав інженерові, що вийняв скарги з пошти, бо вважав, що пана директора годиться спершу повідомити про зміст листів — і тільки тоді відсилати. Гер директор, сказав Штерн, звичайно, буде прикро вражений, коли дізнається, що в’язень спричинив збиток у десять тисяч райхсмарок, вивівши з ладу машину. Було б тільки справедливим, якщо він додасть у рапорт щось від себе.

І от нарешті Оскар в’їхав у браму. Його тут же перейняв Штерн і розповів про пригоду зі скаргами Шонбруна. Унтерштурмфюрер Ліпольд також чекав на Шиндлера і мав охоту під приводом історії з Янеком показати директорові, хто насправді головний на фабриці.

— Я буду головувати на слуханні, — сказав Ліпольд Шиндлерові. — А ви, гере директоре, надасте заяву з вашим підписом про розмір завданої шкоди.

— Хвилиночку, — сказав Оскар. — Зламалася моя машина. Тож головуватиму я.

Ліпольд став сперечатися: мовляв, в’язень підпорядкований Секції D. А машина, відказав Оскар, мені була надана Інспекцією з озброєння. До того ж, він не дозволить влаштовувати судилище на фабриці. Коли б у Брюннліці була швацька чи там хімічна фабрика, то це б не так уже вплинуло на виробництво. Але тут зброярська фабрика, тут роблять секретні деталі!

— Я не хочу, щоб моїх працівників турбували, — сказав Оскар.

У цій суперечці Оскар переміг, бо Ліпольд урешті здався. Унтерштурмфюрер побоювався зв’язків Оскара. Так що суд відбувся вночі на DEF в цеху з металорізальними верстатами, і слухали справу гер Оскар Шиндлер (він головував), гер Шонбрун і гер Фухс. Молоденька німкеня вела протокол, і коли Дреснера привели, він побачив перед собою суворий суд у повному складі. Відповідно до указу Секції D від 11 квітня 1944 року, Янек проходив першу й вирішальну стадію процесу, який, коли Гассебрьок відправить рапорт і отримає відповідь з Оранієнбурґа, мав закінчитися повішенням саботажника в цеху перед усіма в’язнями Брюннліцу, у тому числі власними батьками й сестрою.

Янек помітив, що того вечора Оскар не виявляв ані краплі звичної фамільярності. Гер директор зачитав рапорт Шонбруна про саботаж. Янек знав про Оскара здебільшого зі слів інших людей, особливо батька, і не розумів, що означало те, що Шиндлер уголос зачитує звинувачення. Йому справді дуже шкода поламаної машини? Чи, може, це просто вистава?

Зачитавши рапорт, гер директор почав ставити запитання. Дреснер не дуже спромігся на них відповісти. Він виправдовувався, що був зовсім не знайомий із тим пресом. Його важко було налаштовувати, признався Янек. Він дуже хвилювався і припустився помилки. Він запевняв пана директора, що не мав жодної підстави чи бажання навмисне ламати обладнання.

— Коли ви не маєте навичок такої праці, — сказав Шонбрун, — то вам тут не місце! Гер директор запевнив мене, що всі ви, в’язні, маєте досвід у зброярській промисловості. А тут ви, Hftling Дреснер, стверджуєте, що не знаєте і не вмієте?

Із сердитим жестом Шиндлер наказав в’язневі детально розповісти, що саме він зробив у вечір, коли все сталося. Дреснер почав про те, як він готувався запускати машину, налаштовував її, про пробний запуск, про те, як вмикав живлення, як механізм раптово розігнався й машина поламалася. Гер Шиндлер дедалі більше нервував, слухаючи розповідь Дреснера і, сердито зиркаючи на хлопця, пішов на нього. Дреснер описував, як він змінив якесь із налаштувань, і тут Шиндлер зупинився, стиснувши м’ясисті кулаки, гнівно блискаючи очима.

— Що ти сказав?! — спитав він юнака.

Дреснер повторив:

— Я налаштував тиск, гере директоре.

Оскар підійшов до хлопця і вдарив його в щелепу. Голова Дреснера смикнулася, але він почувався переможцем: Оскар, спиною до решти суддів, підморгнув йому — Янек не міг помилитися. Тоді директор відпустив його і замахав величезними руками:

— Що ви за чортові ідіоти! — кричав він. — Повірити не можу!

Він розвернувся до Шонбруна з Фухсом, немовби то були його єдині спільники.

— Якби ж то їм хоч розуму вистачало влаштувати саботаж! Тоді б я вже їм голови повідривав! Та що з них взяти? Тільки час ото гаємо.

Шиндлер знову стиснув кулак, і Дреснер сахнувся, очікуючи ще одного замашного удару.

— Забирайся!! — закричав на нього Оскар.

Виходячи, Дреснер почув, як Оскар каже всім решті, що краще забути про цей інцидент.

— У мене там нагорі є гарний «мартелл», — додав директор.

Може, таке хвацьке розв’язання ситуації й не влаштувало Ліпольда з Шонбруном. Адже суд не мав офіційних наслідків, жодного присуду винесено не було. Зате вони не могли поскаржитися, що Оскар уникав суду чи був занадто поблажливим. Пізніше Дреснер скаже, що в Брюннліці, напевне, життя в’язнів підтримувалося серіями майстерних імпровізацій — настільки раптових, що вони здавалися чимось майже надприродним. Ну а коли вже казати правду, то весь Брюннліц — і сам табір, і його промислова діяльність — являли собою буквально суцільну карколомну авантюру.

Розділ 35

А фабрика ж нічого не виробляла. «Жоднісінького снаряду!» — хитаючи головами, визнають в’язні Брюннліцу. Жоден вироблений там сорокап’ятиміліметровий снаряд не можна було використовувати, жоден ракетний корпус. Оскар і сам протиставляє масштаби виробництва DEF за краківських часів і за часів Брюннліцу. На Заблочі емалевої продукції за все існування фабрики було вироблено на шістнадцять мільйонів райхсмарок. За той самий час у зброярському відділі «Емалії» було вироблено снарядів на півмільйона. Оскар пояснює, що в Брюннліці «з огляду на відмову від виробництва емальованого посуду» узагалі про якісь масштаби виробництва навіть говорити не випадало. Виробництво зброї, за його словами, зіткнулося з «початковими труднощами». Але насправді за брюннліцькі місяці він спромігся на одну вантажівку «деталей боєприпасів» на тридцять п’ять тисяч райхсмарок.

— Ті деталі, — потім розповість Оскар, — до Брюннліцу привезли вже як напівфабрикат. Надати ще менше [для воєнних дій] було неможливо, і пояснювати все «початковими труднощами» ставало дедалі небезпечніше для мене й моїх євреїв, бо міністр із озброєння Альберт Шпеєр щомісяця підвищував вимоги.

Небезпека Оскарової імітації виробництва полягала не лише в тому, що це псувало його репутацію в міністерстві озброєння. Це сердило керівників інших підприємств. Адже система фабрик була фрагментована: на одній виробляли корпуси снарядів, на другій детонатори, на третій додавали вибухівку і збирали все докупи. Таким чином, вважалось, атака з повітря на будь-яку з фабрик не зможе суттєво знизити загальне виробництво зброї. Корпуси, які робилися в Оскара, відправлялися товарними вагонами далі, і там їх оглядали інженери, яких Оскар не знав і до яких не мав доступу. Корпуси, вироблені в Брюннліці, завжди відбраковувалися під час контролю якості. Оскар показував скарги Штернові, Фіндерові, Пемперу чи Ґарде. Він розкотисто реготав, немовби ці скарги писали якісь опереткові бюрократи.

Згодом сталося таке. Штерн із Мєтеком Пемпером уранці 28 квітня 1945 року були в кабінеті Оскара. Того ранку всі в’язні, як потім виявилося, перебували у величезній небезпеці: їх усіх прирік на смерть штурмбанфюрер Гассебрьок. Оскар відзначав свій тридцять сьомий день народження, з цієї нагоди було вже відкорковано коньяк. А на його столі лежала телеграма з заводу, де збирали зброю, неподалік Брно. Там ішлося про те, що Оскарові корпуси для протитанкових мін не змогли пройти жодного випробування якості. Їх неточно відкалібрували, не загартували за правильної температури, так що вони всі потріскалися під час випробувань.

Оскар від тієї телеграми просто-таки прийшов в екстаз, передавав її Штернові з Пемпером, щоб і вони прочитали. Пемпер згадує, що тоді почув черговий неймовірний вислів Оскара:

— Кращого подарунка на день народження в мене ще не було. Тепер я знаю, що жодного бідолаху моя продукція не вбила!

Цей випадок говорить про два протилежні потяги Оскарової душі. Для такого промисловця, як Шиндлер, є щось божевільне в радості від того, що він нічого не виробляє. Але водночас це і спокійне шаленство німецького технократа, який, коли здався Відень, коли люди маршала Конєва вже обнялися з американцями на Ельбі, і далі вважає за самозрозуміле, що його зброярська фабрика на цих пагорбах ще має час налагодити роботу і витримувати належну дисципліну та рівень виробництва.

Але головне питання, яке виникає з огляду на цю «святкову» телеграму, — як же Оскар протримався весь цей час, усі ті сім місяців до дня свого народження?

Люди Брюннліцу пам’ятають цілу серію інспекцій і перевірок. Фабрикою гордовито крокували люди з Секції D зі списками в руках. Тоді приходили інженери з Інспекції з озброєння. Оскар завжди частуав високих гостей обідом і вечерею, задобрював їх шинкою та коньяком. У Райху вже мало де можна було так смачно пригоститись, як у Шиндлера. В’язні коло верстатів, печей, пресів звертали увагу на те, що від інспекторів у формі пахне спиртним і що вони ходять цехами не дуже твердо. Усі шиндлерівські працівники в один голос переказують історію про якогось чиновника, котрий під час однієї з останніх за війну перевірок вихвалявся, що вже його Оскар точно не спокусить своєю товариськістю, обідом і випивкою. На сходах, які вели з гуртожитків униз до цехів, як говорить легенда, Оскар підставив йому підніжку, і чиновник покотився до самого низу, розбивши голову і зламавши ногу. Щоправда, ким саме був той міцний горішок із СС, в’язні Брюннліцу загалом не пам’ятають. Один з них каже, що то був Раш, шеф моравської поліції. Сам Оскар спогадів про цей випадок не залишив. Тож ця оповідка — з тих історій, які відображують уявлення людей про Оскара як божество, котре враховує все. І треба сказати, що у в’язнів було природне право поширювати такі легенди. Адже вони перебували під найбільшою загрозою. Коли б їх підвела легенда, вони заплатили б за це найтяжчу ціну.

Одна з причин, через яку Брюннліц пережив усі ті перевірки, була неослабна хитрість кваліфікованих працівників Оскара. Над вимірювальними приладами печей попрацювали електрики. Стрілка лічильника показувала правильну температуру, коли насправді піч усередині була на сотні градусів холодніша.

— Я написав виробникам, — казав Оскар інспекторам з озброєння. Він грав роль похмурого, прикро враженого підприємця, в якого може знизитися прибуток. Він звалював провину на нерівність підлоги, на поганих наглядачів-німців. Знову вів мову про «початкові труднощі», з чого мало випливати, що коли вже вони минуться, то фабрика тоннами постачатиме свою продукцію куди слід.

Біля верстатів, як і коло печей, усе виглядало нормально. Верстати видавалися ідеально налаштованими, але насправді відступали від норми на мікроміліметр. Більшість інспекторів, які тут бували, йшли з Оскарової фабрики не лише з коньяком і цигарками, а й із легким співчуттям цьому славному чоловікові, в якого такі непрості проблеми.

Штерн завжди стверджував, що врешті-решт Оскар закупив певну кількість ящиків із корпусами снарядів в інших чеських виробників і під час інспекцій видавав їх за свою продукцію. Про те саме свідчить і Пфефферберґ. У кожному разі, Брюннліц продовжував своє існування завдяки спритності рук Оскара.

Бувало, для того щоб справити враження на ворожо налаштоване місцеве населення, Шиндлер запрошував у гості місцевих посадовців — пройтися фабрикою і пообідати. Але завжди ті люди не були спеціалістами в галузі техніки й виробництва зброї. Після того як директор побував на Поморській, Ліпольд, Гоффман і голова районного комітету партії написали листи всім можливим чиновникам — місцевим, провінційним, берлінським, — скаржачись на Шиндлера, його аморальну поведінку, зв’язки, порушення расового й пенітенціарного законодавства. Зюссмут розповів Шиндлерові про гори листів зі скаргами, що надходять до Троппау. Тож Оскар запросив Ернста Гана до свого Брюннліцу. Ган був другою особою в бюро головного берлінського штабу, який відповідав за обслуговування сімей есесівців. «То був, — із суворістю звичного гультяя відзначав Оскар, — відомий п’яниця». Ган узяв із собою свого друга дитинства Франца Боша. Бош, як уже відзначив Оскар, теж був «п’яниця безпробудний». Також Бош був убивцею сім’ї Ґуттерів. Однак Оскар, стримуючи відразу, прийняв і цього гостя заради корисних громадських зв’язків.

Коли Ган прибув до містечка, на ньому була та сама чудова, ідеально чиста форма, в якій його й очікував побачити Оскар. Він був весь в аксельбантах і орденах, адже Ган — старий есесівець, який застав давні славні деньочки партії. Блискучого штандартфюрера супроводжував не менш пишний ад’ютант.

Запросили на обід і Ліпольда, який винаймав квартиру поза табором. Від самого початку він почувався, наче заплив на глибину. Адже Ган явно любив Оскара: п’яниці завжди його любили. Згодом Оскар схарактеризує цих людей у їхній формі як «помпезних». Але принаймні Ліпольд пересвідчився, що коли він писатиме скарги далеким посадовцям, то врешті-решт вони можуть опинитися на столі якого-небудь із давніх Оскарових товаришів по чарці, і скінчитися це для нього, Ліпольда, може кепсько.

Уранці по тому, розповідають, Оскар весело їхав через Цвіттау в цьому блискучому берлінському товаристві. Місцеві нацисти стояли на тротуарах і зиґували цьому цвіту Райху, коли машина проїжджала повз них.

Вгамувати Гоффмана було не так просто, як решту. Триста жінок Брюннліцу, як відзначав Оскар, «не мали можливості працевлаштування». Уже згадувалося, що багато з них цілими днями плели. Узимку 1944 року для людей, єдиним одягом яких була смугаста форма, плетіння було не рукоділлям від неробства. Однак Гоффман надіслав офіційну скаргу до СС щодо тієї вовни, яку шиндлерівські жінки покрали з його ящиків у прибудові. Він вважав, що це скандал і викриття істинної діяльності так званої зброярської фабрики Шиндлера.

Коли Оскар зайшов до Гоффмана, старий перебував у піднесеному настрої.

— Ми написали до Берліна, щоб вас усунули, — сказав Гоффман. — Цього разу дали письмові покази під присягою, що ваша фабрика працює з порушенням економічного й расового законодавства. Ми порекомендували інженера-інваліда вермахту з Брно, щоб він перейняв вашу фабрику і зробив з неї щось пристойне.

Оскар вислухав Гоффмана, вибачився, спробував напустити на себе винуватий вигляд. Тоді зателефонував до полковника Еріха Ланґе і попросив його притримати гоффманівську петицію в Цвіттау. Ця міцна домовленість обійшлася Оскарові у вісім тисяч райхсмарок, і цілу зиму міська влада Цвіттау, цивільна й партійна, напосідала на нього, викликала Шиндлера в ратушу й ознайомлювала зі скаргами усіляких громадян на його в’язнів чи на стан його каналізації.

Оптимістична Люся особисто зіткнулася з есесівською інспекцією — ця її пригода дає типовий приклад методу Шиндлера.

Люся і далі лежала в підвалі — вона там пролежить усю зиму. Решта дівчат уже оклигали й перейшли нагору остаточно набиратися сил. А Люсю, здавалося, Біркенау протруїв наскрізь. Лихоманка раз у раз поверталася. Запалилися суглоби. Під пахвами повилазили карбункули. Щойно один проривався і заживав, з’являвся новий. Лікар Гандлер, незважаючи на застереження доктора Біберштейна, порозтинав деякі з них кухонним ножем. Люся й далі лежала в підвалі, її добре годували, але вона була бліда як смерть і заразна. На всіх незмірних просторах Європи то було єдине місце, де вона могла жити. Навіть тоді дівчина це розуміла і сподівалася, що хвиля страшних протистоянь прокотиться там, десь угорі, не зачепивши її.

У цій теплій норі під будівлею фабрики день важко було відрізнити від ночі. Той час, коли розчахнулися двері зі сходів, міг бути хоч якою порою доби. Люся звикла до делікатних, тихих відвідин Емілії Шиндлер. А тут почувся тупіт чобіт — Люся напружилась у своєму ліжку. Це їй нагадало давні операції в гетто.

А то був гер директор із двома офіцерами з Ґрьосс-Розену. Їхні чоботи відлунювали на сходах, наче для того, щоб залякати її. Оскар стояв разом із ними, а ті роззиралися навколо — дивилися на бойлери і на Люсине ліжко. Люся тоді подумала, що в той момент вона і сама була для них якимсь предметом. Тою жертвою, отримавши яку, вони задоволено й мирно підуть геть. Частково дівчину затуляв бойлер, але Оскар не намагався її сховати, власне він підійшов і став у ногах її ліжка. Оскільки офіцери, як видається, уже розрум’янились і не надто міцно трималися на ногах, Оскар мав змогу сказати хворій кілька слів. Мовив він дивовижну банальність, і Люся ніколи її не забуде:

— Не хвилюйся, все гаразд.

Він стояв близько, немовби для того, щоб показати інспекторам, що це не інфекційна хвора.

— Це єврейка, — просто промовив він. — Я не хотів класти її до Krankenstube. Запалення суглобів. Їй уже все одно не жити. Лікарі дають їй не більше за тридцять шість годин.

Тоді він почав розводитися про гарячу воду, звідки й куди вона йде, про парову обробку одягу для боротьби з вошами. Показував на всілякі лічильники, труби, циліндри. Він ходив просто коло її ліжка, немовби воно теж було чимось нейтральним, частиною механізму. Люся не знала, куди їй дивитися, чи розплющити, чи заплющити очі. Вона намагалася вдавати, що лежить у комі. Це могло б бути вже занадто, але тоді Люся над цим не замислювалася, а потім Оскар запросив есесівців знову нагору, і коли вони пішли вперед до сходів, осяяв Люсю обережною усмішкою. Вона пролежить у цій підземній палаті півроку, а тоді побреде нагору навесні і знову почуватиметься жінкою в новому світі.

Протягом зими Оскар облаштував незалежний арсенал. І знов-таки про це ходять легенди: дехто каже, що зброю він купив наприкінці зими в чеських підпільників. Але Оскар у 1938 і 1939 роках був відомий як націонал-соціаліст і, напевне, з чехами б мати справу не ризикнув. Більша частина тієї зброї, у кожному разі, походила з бездоганного джерела — від оберштурмабанфюрера Раша, моравського шефа поліції й СС. Той невеличкий склад містив карабіни й автомати, трохи пістолетів, ручних гранат. Згодом Оскар мимохідь розповість про те, як вони були добуті: «під приводом захисту моєї фабрики, за ціною персня з діамантом для його [Раша] дружини».

Оскар не розповідає в деталях, що саме в нього відбулося в кабінеті Раша у брненському замку Шпільберк. Однак це нескладно уявити. Гер директор, стурбований імовірністю повстання невільників з огляду на події на фронті, хоче дорого продати своє життя у своєму кабінеті з автоматом у руках, милосердно вділивши одну кулю дружині, щоб врятувати її від чогось гіршого. Також гер директор розглядає ймовірність появи росіян коло його брами. Мої цивільні інженери Фухс і Шонбрун, мої чесні техніки, моя секретарка, яка розмовляє німецькою, — їм усім потрібні засоби опору. Це, звичайно, похмурі розмови. Я б радше повів мову про щось ближче до нашого серця, гере оберштурмбанфюрере. Я знаю, як ви любите гарні ювелірні прикраси. Чи не бажаєте поглянути на одну штучку, яку я знайшов минулого тижня?

І щойно коштовний перстень опиняється на записнику Раша, Оскар лагідно промовляє:

— Щойно я його побачив, то подумав про фрау Раш.

Коли Оскар добув зброю, він призначив Урі Бейського, брата спеціаліста з печаток, наглядачем арсеналу. Урі був невеличкий, жвавий і красивий. Люди помічали, що він заходить і виходить із помешкання Шиндлера як син. Емілія теж йому симпатизувала, навіть довірила йому ключ від їхньої квартири. Так само по-материнськи вона ставилася до малого Спіри, який пережив облаву. Вона регулярно водила його на свою кухню і пригощала хлібом з маргарином.

Вибравши невелику групу в’язнів для тренування, Урі водив їх по одному на склад Зальпетера і вчив поводженню з гвинтівкою «Gewehr 41W». Було сформовано три загони по п’ятеро людей. Дехто з тих, кого навчав Бейський, були зовсім хлопчаками, як Лютек Файґенбаум. Інші — польськими ветеранами, як Пфефферберґ і група в’язнів, яких прозивали «будзинцями».

Будзинці були євреями-офіцерами з Війська Польського. Вони пережили ліквідацію табору в Будзині, який перебував під керівництвом унтерштурмфюрера Ліпольда. Ліпольд привіз їх до свого нового табору Брюннліц. Їх було близько п’ятдесяти людей, і вони працювали в Оскара на кухнях. Інші в’язні згадують про них як про людей, дуже цікавих до політики. Сидячи в Будзині, вони навчилися марксизму і тепер сподівалися, що Польща стане комуністичною. За іронією долі, в Брюннліці вони сиділи на теплих кухнях найбільш аполітичного з капіталістів — гера Оскара Шиндлера.

З рештою в’язнів, які, крім сіоністів, здебільшого цікавилися політикою виживання, в них були дружні стосунки. Дехто з будзинців брав приватні уроки в Урі Бейського, адже в тридцятих роках у Війську Польському такої складної зброї, як автоматична, ще не було.

Якби фрау Раш в котрийсь із останніх днів найбільшої влади свого чоловіка над Брно, знічев’я, — наприклад на якійсь вечірці чи концерті — зазирнула в діамант, який прийшов до неї від Оскара Шиндлера, в ньому б з’явилося відображення найгіршого кошмару фюрера і її власного: озброєний єврей-марксист.

Розділ 36

Старі Оскарові товариші по чарці, у тому числі Ґьот і Бош, часто вважали Шиндлера за жертву такого собі єврейського вірусу. І то була не метафора. Вони справді так це і сприймали, не винуватячи хворого. Вони бачили: таке траплялося і з іншими непоганими людьми. Якусь ділянку мозку вражала чи то бактерія, чи то чарівна сила. Якби їх хто-небудь спитав, чи ця недуга заразна, вони б відповіли: о так, і дуже! Випадок лейтенанта Зюссмута вони б навели як найбільш характерний приклад зараження.

Адже з мовчазної згоди Оскара і Зюссмута протягом зими 1944–1945 років ще три тисячі жінок з Аушвіцу групами по триста-п’ятсот людей було переведено в дрібніші табори в Моравії. Оскар залучив свій вплив, домовився щодо продажів, позолотив ручку кому треба. Зюссмут подбав про відповідні папери. Нині на текстильних фабриках Моравії бракувало робочої сили, і не всі господарі підприємств аж так не хотіли бачити євреїв, як Гоффман. Принаймні п’ять німецьких текстильних фабрик у Моравії: у Фройденталі, Яґерндорфі, Лібау, Ґруліху і Траутенау — прийняли на роботу тих жінок і влаштували табори. Жоден такий табір назвати раєм було годі, на них есесівці командували значно більше, ніж будь-коли дозволялося Ліпольду в Оскара. Оскар потім скаже, що ті жінки жили у фабричних таборах «у стерпних умовах». Але з огляду на те, що ті текстильні табори були маленькі, вижити жінкам на них допомагало ще й те, що тамтешні есесівці були старші, млявіші, менш фанатичні люди. Треба було і не заразитися тифом, і носити свій голод як тягар під ребрами. Але в таких дрібних сільських установах більшість в’язнів уникнуть наказів знищення, які почнуться з весною у великих таборах.

Але коли вже Зюссмут заразився єврейським сепсисом, то в Оскара Шиндлера хвороба розвивалася бурхливо. Через Зюссмута Оскар найняв ще 30 працівників по металу. Звичайно, виробництво його вже не цікавило. Але, поглянувши на ситуацію збоку, він розумів, що коли фабриці треба буде доводити своє право на існування перед Секцією D, буде потрібно мати більше кваліфікованих працівників. Якщо придивитися до інших подій тієї шаленої зими, то стане зрозуміло, що Оскарові були потрібні ще тридцятеро людей не тому, що вони зналися на верстатах і машинах, а просто тому, що він хотів узяти до себе ще тридцятьох людей. Не буде великою фантазією сказати, що він бажав забрати їх із тією абсолютною пристрастю, яку відображувало вогненне серце Ісуса на іконі, що її повісила на стіну Емілія. Та оскільки ця книжка не має на меті канонізувати гера директора, то думка про те, що приземлений Оскар пристрасно бажав рятувати душі, потребує доказів.

Один із тих тридцяти металообробників, Моше Геніґман, залишив спогади про свій несподіваний порятунок. Невдовзі після Різдва десять тисяч в’язнів з каменоломень Аушвіцу-III — з таких підприємств, як фабрика зброї Круппа «Weschel-Union» і DEST, з заводу синтетичного бензину Фарбена і підприємства, де розбирали старі літаки, — колоною повели до Ґрьосс-Розену. Можливо, хтось із організаторів вважав, що коли їх приведуть у Нижню Силезію, то розподілять між тамтешніми таборами при фабриках. Якщо задум був такий, то офіцери СС і ті, хто супроводжував в’язнів, про нього нічого не знали. Також ніхто не звернув увагу на лютий мороз тієї зими і не подумав, як і чим годувати колону. Тих, хто шкутильгав чи кашляв, на початку кожного етапу виводили з колони й розстрілювали. Із тих десяти тисяч, стверджує Геніґман, за десять днів у живих залишилося тисяча двісті людей. На півночі росіяни на чолі з маршалом Конєвим прорвалися через Віслу південніше від Варшави і перекрили всі дороги на північно-західному маршруті колони. Тож зменшену групу розмістили в казармах СС неподалік Ополя. Комендант того місця опитав в’язнів і склав список кваліфікованих працівників. Але щодня відбраковували й розстрілювали ослаблених. Будь-яка людина, чиє ім’я вигукували, уже не знала чого чекати — шматка хліба чи кулі. Коли назвали Геніґмана, то його, однак, посадили ще з трьома десятками людей у вагон і під наглядом есесівців і капо відправили на південь.

— Нам дали харчів на дорогу, — згадує Геніґман. — То було щось нечуване.

Потім Геніґман розповідає про абсолютно фантастичне прибуття до Брюннліцу.

— Ми й повірити не могли, що в якомусь таборі чоловіки й жінки працюють разом, там не б’ють, немає капо…

Його реакція була дещо перебільшеною, бо в Брюннліці поділ на чоловічу і жіночу частини все-таки був. Також бувало, що білява коханка Оскара давала комусь ляпаса. А одного разу якийсь хлопець украв з кухні картоплину, і про це донесли Ліпольду. Тоді комендант змусив його цілий день простояти на табуретці серед двору з картоплиною в зубах, так що слина текла на підборіддя, з плакатом «Я — картопляний злодій!» на шиї.

Але для Геніґмана то не було чимось вартим згадки.

— Ну як можна описати, — питає він, — коли з пекла потрапляєш до раю?

Йому казали: коли зустрінеш Оскара, розхвали себе, як тільки можеш. Скажіть наглядачам, коли будете готові до роботи, сказав гер директор. І Геніґман, зіткнувшись з таким геть протилежним підходом, відчув, що потрапив не просто на тихе пасовище, а взагалі в задзеркалля.

Оскільки тридцять лудильників були тільки малою частиною тих десятьох тисяч, Оскар був лише дрібним божеством порятунку. Але, як і будь-який дух-охоронець, він рівною мірою врятував Ґольдберґа й Гелену Гірш, рівною мірою намагався визволити доктора Леона Ґросса і Олека Роснера. Такою самою щедрою рукою він домовився за великі гроші з моравським гестапо. Ми знаємо, що домовленість була, але не знаємо її ціни. Але певно, що то було дуже дорого.

В’язень на ім’я Беньямін Вроцлавський став одним з об’єктів тієї домовленості. Раніше Вроцлавський перебував у таборі в Ґливицях. На відміну від того табору, звідки прийшов Геніґман, Ґливиці не були частиною Аушвіцу, але розташовувалися достатньо близько, щоб стати одним із таборів, йому підпорядкованих. Дванадцятого січня, коли Конєв і Жуков розпочали наступ, жахливе царство Гьосса і його близькі сателіти опинилися під загрозою моментального захоплення. В’язнів Ґливиці посадили у вагони Східної залізниці й повезли в бік Фернвальду. Вроцлавський зі своїм товаришем Романом Вільнером якось примудрилися зіскочити з потяга. Одним із поширених способів утечі був шлях через розхитану вентиляцію в стелі вагона. Щоправда, ті, хто намагався втекти в такий спосіб, часто потрапляли під кулі охорони на дахах вагонів. Вільнер отримав поранення, тікаючи, але йти міг і разом із Вроцлавським подався повз тихі містечка до моравського кордону. У якомусь селі їх спіймали й забрали до гестапо в Троппау.

Щойно втікачів привели, обшукали й посадили в камеру, як до них зайшов один з гестапівців і сказав, що з ними нічого страшного не зроблять. Беньямін з Романом не мали жодних підстав йому вірити. Тоді офіцер сказав, що Вільнера до лікарні, незважаючи на поранення, класти не будуть, бо тоді його звідти заберуть і згодують системі.

Вроцлавський із Вільнером просиділи під арештом майже два тижні. Тим часом ішли перемовини з Оскаром, встановлювалася ціна. Увесь цей час офіцер говорив із ними так, немовби вони не в тюрмі, а під захистом, тому в’язням і далі це все здавалося нісенітницею. Коли ж двері відчинились і обох вивели, вони очікували, що зараз будуть розстрілювати. Натомість есесівець відвів їх на станцію й поїхав з ними потягом на південний захід у бік Брно.

На обох прибуття до Брюннліцу справило таке саме сюрреалістичне, захопливе й тому попервах лячне враження, як і на Геніґмана. Вільнера поклали в лікарню під нагляд лікарів Гандлера, Левковича, Гільфштейна, Біберштейна. Вроцлавського розмістили в палаті для тих, хто видужує, — з надзвичайних причин, які згодом з’ясуються — у кутку цехів унизу. Їх навідав гер директор і спитав про самопочуття. Це абсурдне питання, так само як і все навколо, налякало Вроцлавського. Він боявся, як потім розповідатиме, «що з лікарні, як і в інших таборах, пряма дорога до смерті». Його годували ситною брюннліцькою вівсянкою, він часто бачив Шиндлера. Але, визнає Вроцлавський, він і далі не розумів, що відбувається, йому важко було осягнути феномен Брюннліцу.

За домовленістю між Оскаром і місцевим гестапо, утікачів долучили до його вже доволі тісного табору. Кожен, хто відбивався від колони чи стрибав із вагонів для худоби, потрапляв до нього. У своїх смердючих смугастих робах, ці люди намагалися все ж вирватися на свободу. За законом їх мали розстрілювати.

У 1963 році доктор Штейнберґ у Тель-Авіві засвідчить іще один акт шаленої, заразливої і безсумнівної щедрості Оскара. Штейнберґ працював лікарем в одному маленькому таборі праці на судетських пагорбах. Ґауляйтерові зі свого Ліберця дедалі менше вдавалося, після того як Силезія здалася росіянам, не пускати табори праці до своєї здорової провінції Моравії. Табір, в’язнем якого був Штейнберґ, був однією з численних таких установ, розкиданих між гір. То був табір Люфтваффе, де виробляли якісь деталі літаків. Там жило чотириста в’язнів. Їжа була погана, стверджує Штейнберґ, а робота вкрай важка.

Почувши про брюннліцький табір, Штейнберґ якось зумів добути собі перепустку і винайняти фабричний транспорт, щоб з’їздити до Оскара. Він описав Шиндлерові відчайдушні умови табору Люфтваффе. Він каже, що Оскар запросто погодився поділитися дечим із запасів брюннліцьких складів. Головне питання, яке тоді хвилювало Оскара: який привід знайти, щоб Штейнберґ регулярно приїжджав до Брюннліцу по продовольство? Домовилися, що він буцімто їздитиме по якусь регулярну медичну допомогу від лікарів табірної лікарні Брюннліцу.

Відтоді двічі на тиждень, розповідає Штейнберґ, він їздив до Брюннліцу і привозив до свого табору вантаж хліба, манної крупи, картоплі й цигарок. Якщо Шиндлер проходив повз свій склад тоді, коли Штейнберґ вантажив харчі, то розвертався і йшов у другий бік.

Штейнберґ не називає точних кількостей їжі, але його медичний висновок полягає в тому, що коли б він не отримав допомоги зі складів Брюннліцу, то щонайменше п’ятдесят людей з табору Люфтваффе не дожили б до весни.

Крім викупу жінок з Аушвіцу, проте, найбільш масштабною подібною акцією став порятунок в’язнів Ґолешува. Ґолешув був каменоломнею і цементним заводом у межах Аушвіцу-III, там розташовувалось есесівське підприємство DEST. Як це було і в історії з тридцятьма працівниками по металу, протягом січня 1945 року жахливі князівства Аушвіцу розформовували, і посеред місяця сто двадцять працівників каменоломень посадили у два вагони для худоби. Ця подорож була така сама тяжка, як усі подібні, тільки закінчилася краще, ніж більшість із них. Варто відзначити, що, як і людей з Ґолешува, майже всіх із Аушвіцу того місяця кудись везли. Долека Горовиця відправили до Маутгаузену. Але малого Ричарда залишили на місці разом з іншими малими дітьми. Потім його знайдуть росіяни в Аушвіці, звідки вже на той час повтікають есесівці, і цілком слушно стверджуватимуть, що його та інших дітей затримали там для медичних експериментів. Генрі Роснера і дев’ятирічного Олека (який, вочевидь, уже не здавався потрібним для лабораторій) повели з Аушвіцу колоною майже на п’ятдесят кілометрів; тих, хто відставав, розстрілювали. У Сосновці їх напхали в товарні вагони. Есесівець, який мав відокремити дітей, виявив особливу доброзичливість і дозволив Олекові з Генрі їхати в одному вагоні. Там було так тісно, що всі мусили стояти, але коли люди почали вмирати від холоду і спраги, то якийсь чоловік, про якого Генрі сказав «спритний єврей», став підвішувати покійників, загортаючи в їхні власні простирадла, на гаки для прив’язування коней під стелею: так ставало більше місця для живих. Щоб хлопчику було легше, Генрі надумав і Олека так само повісити на гак у гамаку з ковдри. Це не тільки полегшило дитині дорогу: коли потяг стояв, хлопчик просив есесівців покидати в ґрати сніжками. Сніжки розбивалися і додавали вологи всередині вагона, а люди спрагло хапали льодяні кришталики.

Сім днів поїзд їхав до Дахау, і за той час померла половина попутників у вагоні Роснерів. Коли нарешті приїхали і вагон відчинився, звідти випав труп, а тоді Олек, який на сніжку побадьорішав, відламав з-під вагону бурульку і став жадібно її облизувати. Отак їздили Європою в січні 1945 року.

Для в’язнів ґолешувських каменоломень дорога була ще тяжчою. Залізнична накладна на два їхні вагони, яка зберігається в архівах «Яд Вашему», показує, що їх везли без їжі понад десять днів, а двері вагону примерзли й були зачинені. Р., якому було тоді шістнадцять років, згадує, що люди зішкрібали лід зі стінок вагону, щоб утамувати спрагу. Навіть у Біркенау їх не випустили. Процес нищення лютував у свої останні дні. На цих людей там не мали часу. Їх тримали у вагонах на станціях, чіпляли новий паровоз, везли ще вісімдесят кілометрів, знову відчіпляли. Їх лишали у вагонах перед брамами таборів, де коменданти відмовляли їм з тієї простої причини, що тепер ці люди не мають промислової цінності, і тому, що з вигодами — нарами й харчами — всюди було сутужно.

Під ранок наприкінці січня їх відчепили від паровоза і залишили на рейках біля Цвіттау. Оскар стверджує, що йому зателефонував друг і повідомив, що з вагонів чути, як там шкребуться і кричать люди. Їхні благання звучали багатьма мовами, адже в тій пастці сиділи, судячи з документів, словенці, поляки, чехи, німці, французи, угорці, голландці й серби. Імовірно, тим другом, який телефонував Оскарові, був його шваґро. Оскар попросив його підтягти вагони до Брюннліцької станції.

Того ранку стояв лютий мороз — мінус тридцять за Цельсієм, згадує Штерн. Навіть точний Біберштейн говорить, що мороз був аж ніяк не менший за двадцять градусів. Розбудили Польдека Пфефферберґа, він приніс своє зварювальне начиння і повирізав з вагонів двері, лід на яких був міцний, як залізо. Він також чув нерозбірливі благання з вагонів.

Те, що відкрилося очам людей Шиндлера, коли вагон відчинився, описати важко. У кожному вагоні посередині лежала гора скрижанілих трупів з дико переплетеними руками й ногами. Ті сто людей, які залишилися в живих, жахливо пахли, почорніли від морозу і так охляли, що скидалися на скелети. Як потім виявилося, ніхто з них тоді не важив більше за тридцять п’ять кілограмів.

Оскара на станції не було. Він був на фабриці, де на території цехів готували теплий куток для ґолешувських прибульців. В’язні демонтували останні непотрібні гоффманівські верстати і відтягали їх до гаражів. На підлогу настелили соломи. Шиндлер уже втиг сходити до коменданта Ліпольда й поговорити з ним. Унтерштурмфюрер не хотів приймати ґолешувців, так само як і решта комендантів, які їх не пускали до табору останні кілька тижнів. Ліпольд гостро відзначив, що ніхто не може вдати, що оці люди — то працівники на зброярському виробництві. Оскар це визнав, але пообіцяв внести їх у книги і платити за кожного по 6 райхсмарок на день.

— Коли вони оклигають, я зможу їх використовувати, — сказав Оскар.

Ліпольд відзначив два аспекти ситуації. По-перше, Оскара було годі спинити. По-друге, збільшення Брюннліцу і більша сума податку за працівників порадує Гассебрьока. Ліпольд би взагалі швиденько повносив їх у документи заднім числом, так, щоб тоді, коли людей із Ґолешува заносили на фабрику, Оскар уже за них платив.

У цехах їх позагортали в ковдри і поклали на соломі. З директорської квартири вийшла Емілія, за нею двоє в’язнів тягли здоровенне відро каші. Лікарі оглянули обморожених і прикинули, скільки потрібно мазі, щоб їх лікувати. Доктор Біберштейн сказав директорові, що ґолешувським прибульцям потрібні вітаміни, хоча знав, що в Моравії такого не дістати.

Тим часом шістнадцять замерзлих трупів поклали в сараї. Ребе Левартов відзначив, що їх так скрутило морозом, що цих покійників буде важко поховати за всіма правилами юдейського обряду, який не допускав ламання кісток. Цю ситуацію, розумів Левартов, треба обговорити з комендантом. У Ліпольда в розпорядженнях Секції D була низка директив, у яких наполягалося, щоб есесівський персонал утилізував трупи шляхом спалювання. У котельні для цього були всі умови: в промислових печах тіло могло практично випаруватися. А проте Шиндлер двічі вже відмовився спалювати тіла.

Уперше це сталося, коли Янка Файґенбаум померла в брюннліцькій клініці. Ліпольд одразу наказав спалити тіло. Оскар почув від Штерна, що для Файґенбаумів і Левартова це украй неприйнятно, та і в нього ця ідея викликала опір, мабуть, через залишки католицизму в його власній душі. У ті роки католицька церква виступала проти кремації. Оскар не тільки відмовив Ліпольду у використанні печі, а й наказав теслям зробити труну, ще й сам надав коня та віз, щоб Левартов і родина покійниці поїхали за каменоломні й поховали дівчину в лісі. Батько й син Файґенбауми ішли за возом, рахуючи кроки від брами табору, щоб, коли закінчиться війна, знати, де лежить тіло Янки.

Свідки кажуть, що Ліпольд лютував, побачивши, що Шиндлер так балує в’язнів. Дехто з Брюннліцу навіть зауважує, що Оскар міг виявляти до Левартова й Файґебаумів навіть більше делікатності й уважності, ніж до власної дружини.

Удруге Ліпольд вимагав використовувати печі, коли померла старенька пані Гофштаттер. Оскар, на прохання Штерна, заготував ще одну труну, дозволив покласти туди металеву пластину з основними відомостями про покійницю. Левартову разом із міньяном[18] у складі десятьох чоловіків, які читали кадиш[19] над покійниками, дозволили залишити територію табору і влаштувати похорон. Штерн стверджує, що заради пані Гофштаттер Оскар започаткував єврейський цвинтар у католицькій парафії Дойч-Білау, сусіднього села. Як каже Штерн, Оскар пішов до парафіяльного костьолу тієї неділі, коли померла пані Гофштаттер, і спробував домовитися зі священиком. Швидко скликали парафіяльну раду, і вона погодилася продати невелику ділянку землі за католицьким цвинтарем. Немає сумнівів, що дехто в раді був проти такого рішення, адже в ті часи канон тлумачився дуже вузько у тому аспекті, кого можна й кого не можна ховати на освяченій землі.

Інші авторитетні джерела з числа в’язнів стверджують, що єврейський цвинтар Оскар почав організовувати тоді, коли прибули вагони з Ґолешува з отими скрученими тілами. Оскар також пізніше згадує, що саме з прибуттям ґолешувських мерців він вирішив купити ту землю. Ще розповідають, що коли парафіяльний священик показав ділянку за мурами церкви, на якій ховали самогубців, пропонуючи поховати ґолешувські тіла там, Оскар відповів: вони не самогубці — вони жертви великого вбивства.

У кожному разі, між смертю пані Гофштаттер і прибуттям вагонів із мерцями з Ґолешува часу пройшло небагато, і вони всі були поховані за юдейським обрядом на унікальному єврейському цвинтарі в Дойч-Білау.

З того, як усі в’язні Брюннліцу розповідають про ці похорони, видно, яке моральне значення вони мали в таборі. Ті покручені трупи, які було винесено з товарних вагонів, здавалися вже не людськими тілами. Дивлячись на них, люди лякалися, якою крихкою є насправді людська природа. У тих, хто не вижив у вагонах, її відібрали, позбавивши їжі, чистоти, тепла. Єдиним способом повернути їм людськість — і собі також — був гідний обряд. Так що обряд, який чинив Левартов, — піднесений хоровий спів кадишу — справляв на в’язнів Брюннліца значно глибше враження, ніж будь-який похорон у відносно спокійному довоєнному Кракові.

Щоб тримати ділянку під єврейський цвинтар в порядку на випадок майбутніх потреб, Оскар найняв унтершарфюрера СС середніх років і заплатив йому завдаток.

Емілія Шиндлер теж мала свої справи й домовленості. Зібравши гору фальшивих паперів з допомогою Бейського, вона підрядила двох в’язнів покласти в кузов однієї з фабричних вантажівок доволі горілки й цигарок і наказала відвезти її до великого шахтарського міста Острави біля кордону генерал-губернаторства. Там у військовому шпиталі вона змогла домовитися з різними знайомими Оскара — і привезла до Брюннліцу мазі від обмороження, сульфаніламіди й навіть вітаміни, що їх Біберштейн і не сподівався добути. Такі відрядження для Емілії стали регулярними. Вона почала всюди їздити, як її чоловік.

Після перших смертей інших уже не було. Ґолешувські прибульці були вже «мусульманами», і вважалося, що цей стан є незворотним. А проте Емілія вперто не хотіла цього визнавати. Вона не здавалася й згодовувала їм відра киселю.

— Із тих, хто врятувався з Ґолешува, — згадує доктор Біберштейн, — без її турботи не вижив би ніхто.

Ці люди почали з’являтися в цехах, намагалися виглядати корисними. Одного дня єврейський комірник попросив одного з них перенести ящик до цеху.

— Ящик важить тридцять п’ять кіло, — сказав хлопець, — а я тридцять два. Як же я в дідька його донесу?

І ось на фабрику, де машини не працювали як слід, а по цехах бродили люди, які ще скидалися на городніх опудал, тієї зими приїхав Амон Ґьот. Його саме випустили з в’язниці, і він вирішив завітати до Шиндлерів. Суд СС звільнив його з бреславської тюрми з огляду на діабет. На Ґьотові був старий костюм — можливо, форма з відпоротими нашивками. Про те, що означав його візит, ходили чутки, та й досі ходять. Хтось гадав, що Ґьот прийшов просити про матеріальну допомогу, хтось — що Оскар тримав у себе якесь його майно: гроші чи ще щось таке, що лишилося після однієї з останніх краківських оборудок Амона, де Оскар, можливо, виконував роль агента. Деякі, хто працював ближче до кабінету Оскара, гадають, що Амон навіть просився до Брюннліцу на посаду якого-небудь управителя. Сказати, що досвіду такої праці Ґьот не мав, ніхто б не наважився. Власне, правдою можуть бути всі три версії, хіба тільки малоймовірно, щоб Оскар колись виконував роль Ґьотового агента.

Коли Амон увійшов до брами табору, стало очевидним, що в’язниця й поневіряння дуже його ослабили і зменшили. Обличчя схудло. Тепер його риси більш нагадували того Амона, який прибув до Кракова під Новий 1943 рік ліквідувати гетто, але були й інакшими, бо він пожовк від хвороби й посірів від тюрми. І якби ви наважилися поглянути в його очі, то помітили б, що в них з’явилася якась пасивність. Однак дехто з в’язнів, підводячи очі від верстатів, бачили цю фігуру крізь призму своїх найстрашніших снів: ось він, незваний, іде понад дверима й вікнами, через двір фабрики до кабінету гера Шиндлера. Гелену Гірш наче громом ударило: вона була ладна крізь землю провалитися. Але інші люто шипіли йому вслід, а хтось із чоловіків перехилився через верстат і плюнув. Старші жінки виклично підняли своє плетиво. Ось їхня помста: попри весь його, Ґьота, терор, Адам і далі оре, а Єва пряде.

Якщо Амон хотів працювати в Брюннліці — інших місць, куди зі своєю відстрочкою міг податися гауптштурмфюрер, було обмаль — то Оскар або відрадив його, або відкупився. У цьому ця зустріч мало різнилася від інших. Гер директор люб’язно поводив Амона своєю фабрикою, і коли вони обходили цехи, колишнього плашувського коменданта зустріли ще менш привітно. Коли господар і гість повернулися до кабінету, хтось чув, що Амон вимагає, щоб Оскар покарав в’язнів за неповагу, а Оскар щось пробурмотів, мовляв, зробить щось із цими злісними євреями, і висловив свою власну незмінну повагу до гера Ґьота.

Хоча СС і випустило Амона з в’язниці, розслідування в його справі тривало. Суддя СС приїжджав до Брюннліцу знов-таки допитати Мєтека Пемпера щодо розпоряджень Амона. До початку допиту комендант Ліпольд прошепотів Пемперу, що хай той краще поводиться розважливо, бо суддя захоче забрати його в Дахау і стратити там, коли він розповість усе, що знає. І Пемпер мудро постарався переконати суддю, що його робота в адміністрації Плашува була не такою вже й важливою.

Амон якимсь чином дізнався, що слідчі СС узялися за Пемпера. Невдозві після приїзду до Брюннліцу він завів свого колишнього друкаря в тихий куток, щоб дізнатися, які саме питання ставив тому суддя. Пемпер небезпідставно вважає, що помітив в очах Амона обурення, що його колишній в’язень тепер є живим джерелом свідчень для суду СС. Звичайно, Амон тут уже не мав тієї влади, він здувся, прийшов у жалюгідному костюмі, може, навіть попросився помитись в Оскаровому душі? Але все ж повної впевненості тут бути не могло. Це усе ще був Амон, і звичка до влади в нього збереглася. Пемпер сказав:

— Суддя заборонив мені будь-кому розповідати про свій допит.

Ґьот обурився і став погрожувати, що поскаржиться герові директору. Ось, коли треба, міра, до якої тепер Амон став безсилим. Раніше він ніколи не звертався до Оскара, щоб той когось покарав.

На другий вечір гостини Амона жінки почувалися ще більш переможно. Він не міг їх і пальцем торкнутися. Навіть Гелену Гірш вони заспокоїли. Але спала вона все одно погано. Останній раз, коли Амон потрапив на очі в’язням, — це коли його проводжали до машини, якою він мав їхати на вокзал Цвіттау. Ніколи ще не було такого, щоб Амон тричі навідався в те саме місце й не відправив якого-небудь бідаку на той світ. Його безсилля було очевидним. А проте все одно не кожен міг наважитися глянути йому в обличчя перед від’їздом. І через тридцять років у снах ветеранів Плашува від Буенос-Айреса до Сіднея, від Лос-Анджелеса до Єрусалима Амон Ґьот шаленітиме й далі.

— Коли ви бачили Ґьота, — казав Польдек Пфефферберґ, — ви бачили смерть.

Так що, як Амон сам казав, він ніколи не зазнавав повного краху.

Розділ 37

Тридцять сьомий день народження Оскара святкував і сам директор, і всі його в’язні. Один із майстрів зробив маленьку коробочку, в якій можна було тримати запонки, і коли до цеху зайшов гер директор, дванадцятирічну Нюсю Горовиць підштовхнули вперед, і вона виголосила підготовлену промову зі святкової нагоди:

— Пане директоре! — сказала дівчинка по-німецьки; директору довелося нахилитися, щоб її почути. — Усі в’язні бажають вам усього найкращого у ваш день народження.

То саме була субота, якраз доречна, адже всі люди Брюннліцу завжди згадують той день як бучне свято. Рано вранці, десь тоді, коли Оскар уже почав відзначати свої уродини коньяком «мартелл» у кабінеті й веселитися з сердитої телеграми з Брно, у двір заїхали дві вантажівки білого хліба. Хтось пішов скликати гарнізон, навіть похмільного Ліпольда, який просиплявся на своїй квартирі в селі. Це було потрібно, щоб есесівці припинили нарікати на те, що директор занадто гарно ставиться до в’язнів. А самим в’язням роздали по три чверті кіло хліба. Вони його спочатку роздивились, а тоді почали зі смаком їсти. Щодо того, де Оскар узяв той хліб, є різні версії. Можливо, ці вантажівки частково пояснюються доброю волею місцевого управителя Даубека, того самого, який відвертався, коли брюннліцькі насипали собі овес у штани. Але тієї суботи хліб був справжнім чудом, частиною магії свята.

Хоча всі згадують той день як радісний, по правді, підстав для веселощів було небагато. Минулого тижня прийшла довга телеграма від гера коменданта Гассебрьока з Ґрьосс-Розена у Брюннліц до Ліпольда: там були вказівки, що робити з населенням табору, якщо до нього наблизяться росіяни. За телеграмою, мало відбутися остаточне сортування. Старих і всіх тих, хто затримуватиме марш, вимагалося розстріляти одразу, а здорових — етапувати в бік Маутгаузену.

Хоча ніхто з в’язнів про цю телеграму не чув, але в них був якийсь розмитий страх подібного розвитку подій. Увесь тиждень ходили чутки, що привезли поляків, і ті риють великі могили в лісі коло Брюннліцу. Білий хліб, здається, з’явився як протиотрута тим чуткам, запорука майбутнього для цих людей. А проте, схоже, всі знали, що розпочалася ера загроз, підступніших за те, що вони бачили раніше.

Якщо робітники на Оскаровій фабриці не чули про телеграму, то не знав і сам гер комендант Ліпольд. Повідомлення спочатку отримав Мєтек Пемпер в адміністрації Ліпольда. Пемпер акуратно відкрив телеграму над парою, запечатав знову і пішов просто до Оскара розповідати, що в ній написано. Шиндлер, стоячи на своїм столом, прочитав те, що переписав Мєтек, а тоді розвернувся до хлопця.

— Ну що ж, — пробасив він. — Доведеться попрощатися з унтерштурмфюрером Ліпольдом.

Адже і Оскарові, і Пемперу здавалося, що Ліпольд — єдиний есесівець на весь гарнізон, який здатний виконати подібні вказівки. Заступником коменданта був обершарфюрер СС Моцек сорока з чимось років. Може, Моцек і був здатний влаштувати якусь панічну бійню, але холоднокровно знищити тисячу триста людей він би не спромігся.

Напередодні своїх уродин Оскар надіслав низку конфіденційних скарг до Гассебрьока щодо поведінки гера коменданта Ліпольда. Він побував у Брно у впливового шефа поліції Раша і виклав йому ті самі звинувачення на адресу Ліпольда. Він показав і Гассебрьокові, і Рашу копії листів, написаних до генерала Ґлюкса в Оранієнбурґ. Оскар зробив ставку на те, що Гассебрьок згадає минулу щедрість Оскара і з огляду на обіцянки такої щедрості в майбутньому вплине на швидкість звільнення Ліпольда, про яке Оскар нині домовляється з Оранієнбурґом і Брно, і переведе Ліпольда на інше місце, не займаючись розслідуванням поведінки унтерштурмфюрера щодо в’язнів Брюннліцу.

То був характерний маневр Шиндлера — блек-джек з Амоном, тільки в більшому масштабі. На кону були всі чоловіки Брюннліцу, від Гірша Крішера, в’язня № 68821, сорокавосьмирічного автомеханіка, до Ярума Кіафа, в’язня № 77196, двадцятисемирічного некваліфікованого працівникa, котрий пережив переїзд із Ґолешува. І всі жінки Брюннліцу — від № 76201, двадцятидев’ятирічної Берти Афтерґут, яка працювала з металом, до № 76500, тридцятишестирічної Єнти Цвеченстіль.

Оскар отримав нові сили для скарг на Ліпольда, запросивши коменданта на обід до своєї квартири на фабриці. То було двадцять сьомого квітня, напередодні дня народження Шиндлера. Близько одинадцятої вечора в’язні в цеху побачили дивне видовище: комендант, який ледве тримався на ногах, ішов, спираючись на плече дещо стійкішого гера директора. Ідучи, комендант намагався сфокусуватися на окремих працівниках. Він люто покрикував, показуючи на сталеві балки під стелею цеху. Доти пан Шиндлер його в цехи не пускав. А тут комендант опинився-таки в цехах і став демонструвати свою верховну каральну владу.

— Жидовня! — ревів він. — Бачите он ту балку, бачите? Отам я всіх вас повішу! Усіх перевішаю!