Список Шиндлера Кенилли Томас

Розділ 28

У конторі Амона в будівлі Адміністрації було двоє друкарів. Першою була молода німкеня фрау Кохманн, а другим — старанний молодий в’язень Мєтек Пемпер. Колись Пемпер стане секретарем Оскара, але влітку 1944 року він працював з Амоном і, як і кожен на такому місці, не плекав особливих надій на майбутнє.

Уперше він близько зустрівся з Амоном так само випадково, як і служниця Гелена Гірш. Пемпера викликали до кабінету Амона, і хтось порекомендував його комендантові. Молодий в’язень раніше вивчав бухгалтерію, друкував на машинці сліпим способом і міг робити стенограми як з німецької, так і з польської мови. Його пам’ять характеризували як дослівну. Тож, як в’язень із такими вміннями, Пемпер опинився в головному управлінні Плашува біля Амона, а інколи ходив на віллу до Амона друкувати під диктовку.

Іронія долі в тому, що фотографічна пам’ять Пемпера врешті-решт більшою мірою, ніж пам’ять будь-кого із в’язнів, спричиниться до того, що Амона повісять у Кракові. Але Пемпер тоді не вірив, що такий час колись настане. У 1944 році, якби його спитали, хто стане наступною жертвою Ґьотових високих вимог, Мєтек, напевно, сказав би: «Я».

Пемпер був призначений на роль запасного друкаря. Для роботи з конфіденційними документами в Амона була фрау Кохманн, і близько не така компетентна, як Мєтек, яка повільно друкувала з голосу. Іноді Амон порушував своє правило і диктував конфіденційний текст юному Пемперу. Але Мєтек, навіть сидячи навпроти Амона з записником на колінах, не міг повністю прогнати від себе суперечливі підозри. Усі ці внутрішні повідомлення й меморандуми, деталі яких він запам’ятовує, мали зробити його першим свідком у той далекий день, коли він і Амон постануть перед трибуналом. Але були підстави підозрювати, що Амон колись матиме стерти його з лиця землі, як стирають секретну касету.

У кожному разі щоранку Мєтек заправляв у друкарську машинку папір із копірками не лише для себе, а готував ще з десяток для німкені. Коли дівчина закінчувала друкувати своє, Пемпер удавав, що збирається знищити її зайві копії, а насправді зберігав їх і читав. Ніяких записів він не робив, бо був відомий своєю пам’яттю ще зі школи. Він знав: якщо колись збереться трибунал, якщо вони з Амоном зустрінуться в суді, то він ошелешить коменданта точним датуванням своїх свідчень.

На очі Пемперові потрапляли неймовірні таємні документи. Наприклад, він читав меморандуми про шмагання жінок. Начальникам таборів нагадували, що це слід робити максимально ефективно. Залучення персоналу до такого принижує гідність есесівців, тому чеські жінки мали шмагати словацьких, словацькі — чеських. Так само — росіянки і польки. Коменданти мали увімкнути фантазію й використовувати інші національні та культурні відмінності.

Інший бюлетень нагадував, що вони не мають права виносити смертний вирок особисто. Коменданти могли подати заяву до Головного управління безпеки Райху. Амон так робив навесні з двома євреями, котрі втекли з табору у Величці, — він пропонував їх повісити. Телеграма з дозволом прийшла з Берліна, підписана, як помітив Пемпер, доктором Ернстом Кальтенбруннером, начальником Головного управління безпеки Райху.

Тепер, у квітні, Пемпер прочитав меморандум від Ґергарда Маурера, відповідального за розподіл робочої сили в Секції D генерала Ґлюкса. Маурер хотів, щоб Амон сказав йому, скільки угорців можна тимчасово утримувати у Плашуві. Їх везли на Німецький завод зброї DAW, який був дочірнім підприємством Круппа і виробляв запали для артилерійських снарядів у величезному комплексі Аушвіцу. З огляду на те, що Угорщина тільки нещодавно перейшла під німецький протекторат, ці угорські євреї і дисиденти були в здоровішому стані, ніж ті, хто роками просидів у гетто, а відтак — в ув’язненні. Так що вони стали просто знахідкою для заводів Аушвіцу. На жаль, місце у DAW для них ще не було готове, і якби комендант Плашува прийняв отих сім тисяч, які чекали на розміщення, у секції D йому були б безмежно вдячні.

Відповідь Ґьота, яку Пемпер чи то бачив, чи то сам друкував, була така: Плашув заповнений, і в межах електрифікованої огорожі нема де будувати. Однак Амон міг би прийняти 10 000 в’язнів транзитом, якщо: a) йому дозволять ліквідувати непродуктивний елемент у таборі; і б) він запровадить подвійні нари. Маурер відповів, що подвійні нари дозволити не може влітку з огляду на небезпеку епідемії тифу і що в ідеалі, за правилами, на кожну людину має припадати не менш ніж три кубометри повітря. Але він був готовий дати Ґьотові право реалізувати перший варіант. Секція D порекомендує Аушвіцу-Біркенау чи хоча б тій частині цього величезного підприємства, яка відповідає за знищення, очікувати на тих в’язнів, яких забракують у Плашуві. Водночас Східна залізниця подасть вагони для худоби, звичайно ж, на табірну гілку просто до брами Плашува.

Отже, Амон мав зорганізувати процес сортування в таборі.

З санкції Маурера та Секції D він за один день відмовив у праві на життя більшій кількості людей, ніж Оскар Шиндлер своєю хитрістю й шаленими витратами рятував на «Емалії». Амон назвав цей відбраковувальний процес «Die Gesundheitaktion» (щось ніби Операція «Здоров’я»).

Він організував цю операцію, наче якийсь сільський ярмарок. На її початку, вранці сьомого травня, Аппельпляц обвішали транспарантами: «Кожному в’язню — відповідну роботу!» З гучномовців лунали балади, Штраус і пісні про кохання. Унизу стояв стіл, де сидів есесівський лікар доктор Бланке, доктор Леон Ґросс і кілька чиновників. Уявлення Бланке про здоров’я було таким самим химерним, як і в усіх есесівських медиків. У в’язничній клініці він звільнявся від хронічних хворих за допомогою внутрішньовенної ін’єкції бензину. Таку ін’єкцію з усім бажанням не можна було б назвати милосердним убивством: пацієнта скручувало в конвульсіях, і за чверть години він задихався і помирав. Марек Біберштейн, колишній президент юденрату, який два роки провів у в’язниці на вулиці Монтелюпі, а тоді опинився в Плашуві, після серцевого нападу потрапив до Krankenstube. До того як Бланке прийшов до нього зі своїм бензиновим шприцом, доктор Ідек Шиндель, дядько тої самої Ґені, чия далека фігурка прикувала увагу Оскара Шиндлера два роки тому, з колегами підійшов до узголів’я Біберштейна. Один з них уколов Біберштейну більш милосердну дозу ціаніду.

А тепер, обклавшись картотеками, в які було внесене все населення табору, Бланке розглядав в’язнів барак за бараком і, опрацювавши одну пачку карток, прибирав їх і брався до наступної.

Коли в’язні дійшли до Аппельпляцу, їх змусили роздягтися. Їх, голих, вишикували перед медиками і наказали бігати туди-сюди. Бланке з Леоном Ґроссом, єврейським лікарем-колаборантом, записували щось у картках, указували на того чи того в’язня, підкликали його, уточнювали ім’я і прізвище. Коли в’язні бігли від медиків, ті видивлялися ознаки недуги чи м’язової слабкості. Це була безглузда і принизлива фізкультура. Чоловіки з покривленими спинами (наприклад Пфефферберґ, якому Гуяр ударом пужална скалічив хребет); жінки з хронічною діареєю, які понатирали щоки червоною капустою, щоб надати їм рум’янцю, — усі вони бігли заради життя і розуміли, що це не метафора. Юна пані Кінстлінґер, яка на Берлінській олімпіаді виступала в спринті за Польщу, розуміла, що тоді це була просто гра. А справжнє змагання — саме тепер. Шлунок перевертається, подиху бракує, а ти біжиш — під брехливу музику — заради свого золотого життя.

Жоден із в’язнів не знав результатів до наступної неділі, коли під такими самими транспарантами і музикою знову зібрали всю масу людей. Було зачитано повний список, і тих, кого відбракували на Gesundheitaktion, повели на східний край пляцу; чулись обурені і збентежені крики. Амон очікував, що може статися заколот, і заручився допомогою краківського гарнізону Вермахту, який тримався поблизу на випадок повстання в таборі. Минулої неділі під час інспектування в таборі було виявлено майже триста дітей, і тепер їх тягли з табору, і протести і плач батьків були такі голосні, що більшу частину гарнізону разом із загонами безпекової поліції, викликаними з Кракова, довелося кинути на розділення одних і других. Протистояння тривало не одну годину: охорона відсувала назад хвилі ошаленілих батьків і, як завжди, брехала родичам тих, кого було відбраковано. Ні про що не оголошували, але всі знали, що ті, кого виводять, провалили іспит на майбутнє. Вальси й жартівливі пісеньки з гучномовців заглушали гідні жалю перекрикування між двома групами. Генрі Роснер сам мучився, бо його син Олек, який, власне, ховався десь у таборі, бачив химерну картину: молодого есесівця, який зі сльозами на очах проклинав те, що робиться в таборі, й обіцяв піти добровольцем на Східний фронт. А офіцери кричали, що коли люди не вгамуються, то вони дадуть солдатам наказ стріляти. Можливо, Амон сподівався, що виправдана стрілянина додатково зменшить переповненість табору.

Усе скінчилося тим, що тисяча чотириста дорослих і двісті шістдесят вісім дітей стояли, розділені зброєю, біля східного краю Аппельпляцу, готові до відправлення в Аушвіц. Пемпер побачить ці цифри й запам’ятає, Амон залишиться ними невдоволений. Хоча це не та кількість, якої сподівався Амон, вона на той момент уже створювала місце для тимчасового утримання великої кількості угорців.

У системі карток і тек доктора Бланке плашувські діти не були так чітко зареєстровані, як дорослі. Чимало з них провели обидві ці неділі по різних сховках; і вони, і їхні батьки інстинктивно відчували, що їхній вік і відсутність у табірній документації роблять їх очевидними кандидатами на відбракування.

Олек Роснер у другу неділю ховався під стелею бараку. Там разом із ним на кроквах цілий день сиділо ще двійко дітей, і вони весь час поводилися тихо, весь день стримували бажання помочитися, терпіли вошей серед різних торб та інших речей, котрі в’язні тримали на кроквах під стелею, щурів, які бігали серед усього того. Адже ці діти знали незгірш за дорослих, що есесівці й українці підозріливо поглядають на закутки під стелею. Вони гадали, що діти померли від тифу; доктор Бланке їм казав, що тифом можна заразитися усього-на-всього від того, що в подряпину потрапить дрібка випорожнень воші. Дехто з плашувських дітей місяцями жив біля чоловічої в’язниці у бараці, на якому було написано «ACHTUNG TYPHUS» («Обережно — тиф»).

Тої неділі для Олека Роснера Амонова операція «Здоров’я» була значно страшніша за будь-яких тифозних вошей. Інші діти, деякі з отих двохсот шістдесяти восьми, виведених з маси того дня, власне, почали ту операцію з того, що сховалися. Кожна дитина у Плашуві з однаковою затятістю обрала власну схованку. Комусь більше підходили вузькі місця між бараками, хтось ліз до пральні, хтось — у сарайчик за гаражем. Чимало з таких схованок виявили чи в попередню неділю, чи в оту, і вдаватися до них уже не випадало.

На Аппельпляц було приведено ще одну групу тих, хто не підозрював лихого. То були батьки, знайомі з кимось із сержантського складу. Гіммлер колись скаржився на такі ситуації, навіть на тих обершарфюрерів СС, які, не здригнувшись, могли розстріляти когось зі своїх фаворитів, наче то була гра на шкільному спортмайданчику. Якщо справа стосуватиметься дітей, гадали деякі батьки, то можна буде звернутися до знайомого есесівця.

Минулої неділі тринадцятирічний сирота гадав, що буде в безпеці, бо на інших перекличках цілком скидався на молодого дорослого. Але голим він розумів: його дитяче тіло дуже впадає в око. Йому сказали вдягтись і відправили до дітей. Тепер, коли батьки на іншому кінці Аппельпляцу щось кричали до своїх відігнаних на інший край дітей, а з гучномовців ревла сентиментальна пісенька «Mammi, kauf mir ein Pferdchen» («Мамо, купи мені конячку»), хлопчик просто пішов від однієї групи до іншої за тим безпомилковим інстинктом, який вів на волю дівчинку в червоному на пляці Згоди. І, як і Червону Шапочку, його ніхто не помітив. Він стояв як переконливий дорослий серед інших, противна музика лізла у вуха, серце неначе рвалося з грудної клітки. Тоді, вдавши, що в нього схопило живіт, хлопчик попросився в охоронця до туалету.

Довгі нужники стояли за чоловічим табором, і, зайшовши досередини, хлопчик став на ту дошку, на яку сідали ті, хто випорожнювався. Спираючись руками на обидва краї дірки, він почав спускатися вниз, намагаючись колінами чи пальцями ніг намацати якусь опору на стіні. Сморід засліпив його, в рот, вуха і ніс полізли мухи. Він занурився у ще більшу погань і став ногами на дно ями, аж тут йому немовби почулися якісь голоси за гудінням мух.

— За тобою хтось ішов? — спитав один голос.

А другий вилаявся:

— Чорт, це ж наше місце!

Там сиділо ще десятеро дітей.

У своїй доповіді Амон вдався до довгого слова Sonderbehandlung — особливе поводження. Цей термін стане широко відомим у пізніші роки, а того разу Пемперові це слово трапилося вперше. Звичайно, воно мало заспокійливу, навіть медичну ауру, але Мєтек точно розумів, що медицина тут ні до чого.

Телеграма до Аушвіцу, яку того ранку надиктував Амон, більш ніж натякала на те, що це слово означало. Амон пояснював: щоб утекти було важче, я наполягаю на тому, щоб ті, кого обрано для особливого поводження, мали зняти з себе рештки цивільного одягу біля входу до вагону, а вже на місці перевдягтися в смугасті тюремні роби. Оскільки такий одяг у дефіциті, то ті роби, які плашувські кандидати на особливе поводження носитимуть в Аушвіці, слід одразу надіслати на повторне використання до концентраційного табору Плашув.

А всі ті діти, які залишились у Плашуві, що більшість із них сиділи у вигрібній ямі разом із високим сиротою, переховувалися чи вдавали дорослих доти, доки їх знайшли під час наступних обшуків і відправили повільним потягом Східної залізниці до Аушвіцу, що за шістдесят кілометрів звідти, — дорога тривала день. Вагони для худоби використовувалися таким чином до середини літа, ними возили солдатів на схід до тупиків біля Львова, а дорогою назад ці вагони простоювали на бічних гілках, поки есесівські медики спостерігали нескінченні лави голих людей, які бігали перед ними.

Розділ 29

Оскар, сидячи в кабінеті Амона, де цього задушливого літнього дня було відчинено всі вікна, від самого початку відчував, що вся ця зустріч абсолютно фальшива. Можливо, Мадріч і Бош відчували те саме, їхній погляд ковзав повз Амона кудись у бік рейок за вікном, проводжаючи кожну вагонетку чи візок. Тільки унтерштурмфюрер Лео Йон, який записував, відчував необхідність сидіти рівно і не розстібати верхнього ґудзика на сорочці.

Амон назвав ці збори конференцією з безпеки. Хоча на фронтах тепер ситуація стабілізувалася, сказав він, просування основної маси російських солдатів до передмість Варшави спричинило активізацію партизанів по всьому генерал-губернаторству. Євреї, які про це чують, легше наважуються тікати. Вони, звичайно, не знають, відзначив Амон, що краще вже лишатися за колючим дротом, ніж потрапити в руки цим польським партизаном, які раді вбивати євреїв. У кожному разі, всім треба стерегтися нападу партизанів ззовні і, що найгірше, зіткнень між партизанами і в’язням.

Оскар спробував уявити, як партизани вриваються до Плашува, випускають усіх поляків і євреїв, в одну хвилину створюючи з них армію. Це просто фантазія, хто сприйматиме це серйозно? Але ось перед ним Амон зі шкіри пнеться, щоб показати всім, що він у це вірить. Це невеличке акторство має якусь мету. Оскар був певний цього.

Бош сказав:

— Коли вже партизани до вас прийдуть, Амоне, то дуже сподіваюсь, це не буде того вечора, коли ви мене запросите.

— Амінь, амінь, — пробурмотів Шиндлер.

Після цих зборів, що б вони не означали, Оскар повів Амона до машини, припаркованої біля адміністрації. Він відкрив багажник. Там лежало пречудово оздоблене сідло закопанської роботи[17]. Оскару було необхідно час від часу робити Амонові такі подарунки, хоча плата за примусову працю на DEF уже не йшла і близько до рук гауптштурмфюрера Ґьота, а надсилалася безпосередньо до штаб-квартири генерала Поля в Оранієнбурґ.

Оскар запропонував підвезти Амона разом із новим сідлом до комендантської вілли.

У таку спеку дехто з працівників коло вагонеток демонстрував трохи менше старання, ніж вимагалось. Але, отримавши сідло, Амон подобрішав, та й у кожному разі він уже не міг просто вискочити з машини і стріляти в кого захоче. Машина проїхала повз бараки гарнізону, наблизилася до рейок, де стояли вагони для худоби. Оскар бачив крізь марево над машиною, яке додавалося до жару над дахами, що вагони були повні. Навіть крізь гудіння двигуна з них долинав плач і благання води.

Оскар загальмував і прислухався. Це йому було можна, з огляду на чудове сідло в багажнику, яке коштувало чимало злотих. Амон поблажливо посміхнувся до свого сентиментального товариша. Частково у вагонах люди з Плашува, сказав Амон, а ще люди з табору праці в Шебнє. А ще поляки і євреї з Монтелюпі. Вони їдуть до Маутгаузена, грайливо сказав Амон. Вони зараз скаржаться? Та вони ще не знають, що таке скаржитися…

— Дахи вагонів геть розжарилися. Не заперечуєте, — сказав Оскар, — якщо я викличу вашу пожежну команду?

Амон розсміявся: мовляв, ну що ти ще вигадаєш? Він натякав, що комусь іншому не дозволив би викликати пожежників, але від Оскара, хай уже, він це потерпить, бо Оскар — він такий, а вся ця історія стане веселою застільною байкою.

Але коли Оскар послав охоронців-українців по єврейських пожежників, Амон замислився. Він знав: Оскар розуміє, що означає Маутгаузен. Якщо полити водою вагони з людьми, то це їм дасть якусь надію на майбутнє. Але отак обнадіяти — чи це, з будь-чиєї точки зору, не є істинною жорстокістю? Тож недовіра в душі Амона мішалася з поблажливою насмішкою, поки витягали брандспойти, а тоді струмені води зашипіли по розжарених дахах вагонів. З кабінету також вийшов Нойшель, похитав головою і посміхнувся, чуючи, як люди у вагонах радісно загули й застогнали. Ґрюн, особистий охоронець Амона, який стояв і балакав із унтерштурмфюрером Лео Йоном, штовхнув того в бік і реготнув, побачивши, як полилася вода. Навіть повністю розгорнутий шланг досягав тільки до половини ешелону. Тоді Оскар попросив, щоб Амон йому позичив вантажівку чи фургон і послав кількох українців на Заблоче по шланги з DEF.

— Там у мене двохсотметрові шланги, — сказав Оскар.

І, на диво, Амон сплюнув убік і сказав:

— Звісно, я надам транспорт.

Амон був готовий на все заради життєвої комедії.

Оскар дав українцям записку до Банкєра й Ґарде. Поки їх не було, Амон настільки захотів зануритися в події, що дозволив повідчиняти двері вагонів, повносити туди відра з водою, повитягати трупи з роздутими, червоними обличчями. І навколо колій стояли, посміюючись, офіцери й сержанти: «І від чого, він собі думає, їх рятує?»

Коли великі шланги з «Емалії» прибули і всі вагони облили водою, анекдот набрав нових обертів. Оскар у своїй записці сказав управителеві також сходити до директорської квартири і набрати повний кошик випивки, цигарок, хороших сирів і ковбас тощо. Тепер Оскар вручив кошик сержантові в кінці ешелону. То була відкрита транзакція, і цей чоловік дещо знітився, побачивши таку щедрість, і швиденько сунув кошик у задню частину вагона, щоб хто-небудь з офіцерів концтабору Плашув на нього не доніс. Однак Оскар, схоже, був настільки в фаворі у коменданта, що сержант з повагою слухав Шиндлера.

— Коли стоятимете на станціях, — спитав Оскар, — будете вагони відчиняти?

Минуть роки, і двоє з пасажирів цих вагонів, які лишилися в живих, — доктори Рубінштейн і Фельдштейн, — розповіли Оскарові, що сержант часто давав наказ відчиняти вагони і регулярно наповнював відра водою під час довгої і важкої поїздки до Маутгаузену. Хоча для більшої частини тих, хто їхав, це стало всього-на-всього маленькою підтримкою перед смертю.

Коли Оскар ішов понад вагонами під сміх есесівців, виявляючи милосердя, яке не зможе врятувати більшість тих людей у вагонах, можна було сказати, що він уже не те що необачний, а одержимий. Навіть Амон бачив, що його товариш геть змінився. Уся ця гарячка зі шлангами, з тим, щоб підігнати їх навіть до найдальших вагонів, хабар есесівцю на очах у всіх — тепер від сміху Шайдта, Йона чи Гуяра один крок до масового засудження Оскара, до передачі в гестапо інформації, яка тих, без сумніву, зацікавить. А тоді вже Оскар справді піде на Монтелюпі і, з огляду на попередні обвинувачення расового характеру, напевне, просто до Аушвіцу. Тож Амону було страшно дивитися, як Оскар вимагав, щоб до цих мертвяків ставилися, як до бідних родичів, що їдуть третім класом у якомусь реальному напрямку.

Десь після другої години паровоз потяг увесь той жалюгідний ешелон вагонів для худоби в бік основної колії, і всі шланги можна було знову позгортати. Шиндлер довіз Амона з сідлом до вілли. Амон помічав, що Оскар і далі тривожиться, і вперше за час їхнього знайомства дав товаришеві життєву пораду.

— Та розслабся ти, — сказав Амон. — За кожним потягом, що їде звідси, все одно не побіжиш.

Адам Ґарде, інженер і в’язень на «Емалії», також бачив ознаки переміни в Оскарі. Пізно ввечері двадцятого липня до бараку Ґарде прийшов есесівець і розбудив його. Гер директор зателефонував охороні і сказав, що має бачити інженера Ґарде у своєму кабінеті, є якась справа.

Ґарде побачив: Оскар слухає радіо, його обличчя горить, а перед ним на столі стоять два келихи. З другого боку столу цими днями в директора була фізична мапа Європи. За часів німецької експансії карти в кабінеті не було, але Оскар, схоже, гостро зацікавився зменшенням німецьких фронтів. Цієї ночі радіо було налаштоване на хвилю «Deutschlandsender», а не на BBC, як зазвичай. Грала піднесена музика, яка часто виявлялася прелюдією до важливих повідомлень.

Оскар, схоже, жадібно наслухав. Коли прийшов Ґарде, директор підвівся і поспішив запросити інженера сісти. Шиндлер розлив коньяк у келихи і швидко поставив перед гостем і собою.

— Був замах на Гітлера, — сказав Оскар.

Про це повідомили під вечір, тоді казали, що фюрер живий. Обіцяли, що він скоро звернеться до німецького народу. Але цього досі не сталося. Година йшла за годиною, а Гітлера все не було чути. А Бетховен грав і грав, як тоді, коли сталася поразка під Сталінградом.

Оскар і Ґарде так сиділи разом кілька годин. Це був такий собі бунт — єврей і німець разом слухають, навіть уночі, чекаючи, чи не помре Гітлер. Адам Ґарде, звичайно, так само з надією тамував подих. Він помітив, що Оскар робить якісь невиразні рухи, немовби можливість смерті фюрера розслабила його м’язи. Він пив келих за келихом і припрошував Адама. Справді, казав Оскар, тоді ж німці, прості німці, такі як я, напевне, почнуть ставати знову собою, виправляться. Суто з тієї причини, що хтось наближений до Гітлера набрався духу стерти його з лиця землі. Це буде кінець СС. Гіммлер уже вранці сяде в тюрму.

Оскар видував хмари диму. Господи, яке ж полегшення — бачити кінець оцієї системи!

О десятій вечора було лише попереднє повідомлення. Стався замах на життя фюрера, але невдалий, і за кілька хвилин ви почуєте фюрера. Коли минула година, а фюрер усе ще в ефірі не з’явився, Оскар поринув у фантазії, такі популярні серед німців наприкінці війни.

— Кінець нашим бідам, — сказав він. — Світ знову стає нормальним. Тепер Німеччина може об’єднатись із Заходом проти росіян…

Ґарде мав скромніші надії. У гіршому випадку, гадав він, знову буде таке гетто, як за Франца-Йосифа.

І вони далі випивали, а музика грала, і дедалі ймовірнішим здавалося, що Європа цієї ночі дочекається тої смерті, що поверне їй здоровий глузд. Вони знову ставали її громадянами — вони вже не в’язень і гер директор. Радіо раз у раз обіцяло звернення фюрера, і Оскар щоразу сильніше сміявся.

Пробило північ, і вони вже не зважали на ті обіцянки. Кожен їхній подих легшав у цьому постгітлерівському Кракові. Зранку, уявляли вони, на всіх майданах танцюватимуть, і нікому нічого за це не буде. Вермахт заарештує Франка на Вавелі й оточить комплекс СС на Поморській.

Невдовзі після першої з Растенберґа в ефірі почувся голос Гітлера. Оскар уже настільки повірив, що цього дуже знайомого голосу він уже ніколи не чутиме, що кілька секунд його не впізнавав, гадаючи, що це якийсь черговий партієць тягне час. Але Ґарде впізнав промовця з першого слова.

— Мої німецькі товариші! — залунало з приймача. — Я звертаюся до вас нині, по-перше, для того, щоб ви почули мій голос і знали, що я здоровий і неушкоджений, а по-друге, щоб розповісти вам про злочин, безпрецедентний для історії Німеччини.

Звернення закінчилося за чотири хвилини словами про змовників:

— Цього разу ми зведемо з ними рахунки так, як звикли це робити націонал-соціалісти.

Адам Ґарде так уповні й не заразився мріями, які весь вечір плекав Оскар. Адже Гітлер — то не просто людина, він — розгалужена система. Навіть у разі його смерті немає жодних гарантій, що характер тої системи зміниться. До того ж такий феномен, як Гітлер, не може згинути за один вечір, це не в його природі.

Але Оскар протягом тих годин так гарячково вірив у його смерть, що тепер, коли ця віра перетворилася на ілюзію, молодий Ґарде уже втішав директора, який з майже оперним жалем казав:

— Усі наші надії на свободу виявилися марними!

Він налив ще по чарці коньяку, тоді підштовхнув пляшку до інженера і відкрив портсигар:

— Беріть коньяк, беріть цигарки та й ходіть уже подрімайте. Доведеться ще почекати нашої свободи.

В Адама голова йшла обертом і від коньяку, і від новини, і від того, як серед ночі вона змінилася на протилежну, що він тоді не замислився, чому Оскар так дивно сказав: «нашої свободи» — ніби їм обом вона була потрібна однаково, ніби вони обидва — в’язні, змушені просто сидіти й чекати, коли їх звільнять. Але вмостившись на своїх нарах, Ґарде подумав: «Просто дивовижно, як це пан директор отак говорив, немовби легко піддається фантазіям і засмучується. Зазвичай він же такий прагматичний».

Поморська і табори навколо Кракова аж гули від чуток того пізнього літа: подейкували, назріває якесь серйозне переміщення в’язнів. Ці чутки турбували і Оскара на Заблочі, а в Плашуві до Амона дійшла неофіційна інформація, що табори буде розформовано.

Насправді описані вище збори пов’язувалися не з рятуванням Плашува від партизанів, а з тим, що насувається закриття табору. Ґьот викликав Мадріча, Шиндлера й Боша до Плашува і провів оту зустріч лише з тим, щоб надати собі вигляду захисника. Тоді для нього стало пристойним поїхати до Кракова і там зайти до Вільгельма Коппе, нового шефа поліції генерал-губернаторства. Амон сів із другого кінця столу, навпроти Коппе, напустивши на себе суворо-стурбований вигляд і похрускуючи пальцями, немовби хвилюючись через облогу Плашува. Він розповів Коппе те саме, що й Оскару та іншим, — що в таборі виникла партизанська організація, що сіоністи з-за дроту підтримують зв’язки з радикалами Армії Людової та Єврейської бойової організації. Як може собі уявити оберґрупенфюрер, вирахувати такі зв’язки було непросто — повідомлення передавались у контрабандній хлібині. Але в разі перших ознак активної непокори він — Амон Ґьот — як комендант муситиме, напевне, діяти рішуче й радикально. Амон питав: якщо він спочатку стрілятиме, а потім надсилатиме доповідь до Оранієнбурґа, чи шановний оберґрупенфюрер Коппе буде на його боці?

Немає проблеми, сказав Коппе. Він теж не підтримував бюрократів. У минулі роки він командував парком машин-душогубок, якими унтерменшів возили за місто і які на повному ходу подавали вихлопний газ усередину замкненого кузова з людьми. Це також були дії неофіційні, які не підлягали чіткому документуванню.

— Звичайно, ви можете діяти на свій розсуд, — сказав він Амонові. — Я вас підтримаю.

Оскар відчував на тих зборах, що Амон не через партизанів переймається. Якби Шиндлерові було відомо, що йде до ліквідації Плашува, він би розкусив зміст Амонової вистави. Адже Ґьот хвилювався щодо Вілека Хіловича, свого єврейського шефа табірної поліції. Амон часто вдавався до послуг Хіловича як агента на чорному ринку. Хілович знав Краків. Він знав, де можна продати борошно, рис, масло, які комендант брав із запасів табору. Він знав, яким посередникам можуть бути цікаві вироби ювелірної майстерні, де замовлення виконували такі в’язні, як Вулкан. Амон хвилювався щодо всіх спільників Хіловича: його дружини пані Марисі Хілович, яка мала відповідні привілеї; Мєтека Фінкельштейна, який працював з ним; сестри Хіловича пані Фербер і пана Фербера. Якщо можна говорити про аристократію Плашува — то це були Хіловичі. Вони мали владу над в’язнями, але їхнє знання було палицею з двома кінцями: про Амона вони знали не менше, ніж про яку-небудь жалюгідну швачку на фабриці Мадріча. Тож коли з закриттям Плашува вони перейдуть до іншого табору, розумів Амон, то спробують приторгувати своїм знанням про його оборудки, щойно їхні справи будуть кепські. Чи, що ймовірніше, коли захочуть їсти.

Звичайно, хвилювався й Хілович, і Амон відчував, що того мучать сумніви, чи випустять його з Плашува живим. І Амон вирішив скористатися з цієї стурбованості свого поліцая. Він викликав Совінського, найманця СС, завербованого в чехословацьких Верхніх Татрах, до свого кабінету і домовився з ним. Совінський мав підійти до Хіловича і буцімто запропонувати йому план утечі. Амон не сумнівався, що Хілович охоче піде на такі перемовини.

Совінський пішов і зробив усе як слід. Він сказав Хіловичу, що може витягти всю його родину з табору однією з великих парових машин. У дров’яну топку там можна і десяток людей посадити, якщо машина їхатиме на бензині.

Хіловича така пропозиція зацікавила. Совінський, звичайно, передасть повідомлення своїм товаришам з того боку, вони нададуть машину. Совінський усіх посадить туди у призначеному місці в призначений час. Хілович відплатить діамантами. Але, сказав Хілович, хай Совінський дасть йому зброю як запоруку взаємної довіри.

Совінський доповів про ці переговори комендантові, й Амон дав Совінському пістолет 38 калібру зі спиляним пробійником. Совінський передав цю зброю Хіловичу, який, звичайно, не мав потреби і змоги його перевіряти. Зате Амон потім міг поклястися і Коппе, і начальству з Оранієнбурґа, що виявив у в’язня зброю.

Була неділя середини серпня, коли Совінський зустрівся з Хіловичами в сараї з будматеріалами і сховав їх у машині. Тоді він поїхав Єрусалимською до воріт. Там він мав відбути звичайні формальності, тоді можна було виводити машину з території. У порожній топці серця п’ятьох утікачів калатали в шаленій надії ніколи вже не побачити Ґьота.

Біля брами, однак, стояли Ґьот, Амтор і Гуяр, а також українець Іван Шаруєв. Вони почали ліниво обшукувати машину. Усміхнені панове есесівці, важко тупаючи, лазили кузовом, залишаючи топку наостанок. Вони вдали, ніби дуже здивувалися, коли побачили бідолашного Хіловича зі свояками, які туди напхалися, як кільки в бочку. Щойно Хіловича витягли звідти, Амон «знайшов» у нього за халявою незаконний пістолет. У Хіловича були повні кишені діамантів із хабарів, які йому давали нещасні в’язні табору.

В’язні у свій день відпочинку почули, що Хіловича засудили до страти там, коло брами. Ці новини викликали таке саме хвилювання і змішані почуття, які здійнялися рік тому в той вечір, коли розстріляли Симхе Спіру і все ОД. Жоден в’язень не міг розгадати, що це означає для його життя. Увесь клан Хіловича розстріляли з пістолетів по одному. Амон, тепер геть пожовтілий через хворобу печінки, височенний, товстий, сопучи, немов літній дядечко, приставив ствол до шиї Хіловича. Згодом трупи поклали на загальний огляд на Аппельпляці, причепивши їм на груди плакати: «Хто порушує справедливий закон, на того чекає така смерть».

Звичайно, в’язні Плашува винесли з цього видовища іншу мораль.

Амон до вечора складав дві довгі доповіді: одну до Коппе, а другу до Секції D генерала Ґлюкса, у яких пояснював, як порятував Плашув, придушивши повстання в зародку, — у той момент, коли група головних змовників залишала табір, розстріляв їх. Він вичитував чернеткові варіанти до одинадцятої вечора. Для такої праці фрау Кохманн була занадто повільна, тож комендант наказав розбудити і привести з бараку на віллу Мєтека Пемпера. У передпокої Амон спокійно повідомив, що переконаний: хлопець також має стосунок до спроби втечі Хіловича. Пемпер остовпів і не знав, що сказати. Роззираючись навколо в пошуках гідної відповіді, він побачив шов на своїх штанях, який розійшовся.

— Куди б я пішов у такому одязі? — спитав він.

Рівень непідробного відчаю в цій реакції задовольнив Амона. Він сказав друкарю сідати і розповів, як саме має бути надрукований текст і як слід пронумерувати сторінки. Амон постукав по паперу своїми лопаткоподібними пучками.

— Мені потрібно, щоб усе було зроблено за першим розрядом.

І Пемпер подумав: «Такі справи: я можу загинути зараз як утікач чи згодом через те, що бачив, як Ґьот виправдовується…»

Коли Пемпер ішов із вілли з чернетками в руках, Ґьот провів його надвір і дав останню вказівку:

— Коли набиратимеш список змовників, — по-товариськи сказав Амон, — я б хотів, щоб над моїм підписом було місце для ще одного прізвища.

Пемпер чемно, як і годиться професійному секретареві, кивнув. Він із півсекунди постояв, намагаючись щось таке сказати, щоб скасувати наказ Амона щодо порожнього місця. Місця для його імені: «Мєтек Пемпер». В оцій огидній задушливій тиші недільного вечора на Єрусалимській ніщо розумне не спадало йому на думку.

— Так, пане коменданте, — сказав Пемпер.

Поки Пемпер брів до будівлі адміністрації, він згадував той лист, який друкував для Амона раніше того ж літа. Той лист був адресований батькові Амона, віденському видавцеві, і в ньому було багато синівських співчутливих слів про алергію, яка докучала старому того літа. Амон сподівався, що батькові вже легше. Пемпер запам’ятав саме цей лист, бо за годину до того як його погукали до кабінету Амона друкувати, комендант витяг надвір дівчину-діловода і розстріляв її. Зіставивши лист і розстріл, Пемпер подумав, що для Амона вбивство й алергія — речі десь однієї ваги. І якщо він скаже сумлінному стенографісту залишити місце для свого імені, то, звісна річ, той так і зробить.

Пемпер просидів за своєю машинкою понад годину, але врешті-решт залишив місце для себе. Не зробити цього могло бути ще фатальнішим. Серед товаришів Штерна ходили чутки, що Шиндлер замислив якесь переселення людей, якийсь порятунок, але цієї ночі вже жодні чутки із Заблоча нічого не значили. Мєтек друкував. Мєтек у кожній доповіді залишав місце для власної смерті. І все, що він так дбайливо складав у пам’яті з копій паперів коменданта, які незаконно прочитав, стає марним через оце порожнє місце, яке він залишає.

Коли обидва папери були повністю готові, він повернувся на віллу. Амон залишив Мєтека чекати біля скляних дверей, а сам сів у вітальні і став читати документи. Пемпер гадав, чи і його тіло теж покладуть отам на пляці з яким-небудь декларативним плакатом: «Так загинуть єврейські більшовики!»

Нарешті Амон підійшов до дверей.

— Можеш іти спати, — сказав він.

— Гере коменданте?..

— Я сказав, можеш іти спати.

Пемпер пішов. Тепер він уже не так міцно тримався на ногах. Після того, що він бачив, Амон не може залишити його в живих. Але, може, комендант думає, що встигне вбити його і потім. Ну а поки що і день життя — це також життя.

Як виявилось, оте порожнє місце було призначене для літнього в’язня, який через нерозумну торгівлю з такими людьми, як Йон і Гуяр, дав їм зрозуміти, що має десь поза табором заховані діаманти. Поки Пемпер спав сном смертника, якому дали відстрочку, Амон викликав того діда на віллу, запропонував йому зберегти життя, коли той скаже, де його скарби, дід свій сховок показав — і Ґьот, звичайно ж, його розстріляв і дописав у доповідь для Коппе й Оранієнбурґа — до своєї скромної заяви про те, що згасив іскру бунту в таборі.

Розділ 30

Накази із позначкою OKH (Верховне командування армії) уже лежали на столі Оскара. З огляду на воєнну ситуацію, писав Оскарові начальник штабу із озброєння, KL Плашув, а отже, і табір при «Емалії» будуть розформовані. В’язнів «Емалії» буде відправлено до Плашува, де вони чекатимуть на переміщення. Оскару було дано вказівку якомога швидше згортати своє виробництво на Заблочі, залишаючи на місці тільки тих техніків, які потрібні для демонтажу фабрики. Щодо подальших дій він має звернуться до Комітету з евакуації OKH в Берліні.

Першою реакцією Оскара була холодна лють. Його обурював сам тон, те, як отой далекий чиновник намагається звільнити його від турбот за майбутнє. Там, у Берліні, сидить якийсь чоловік, який нічого не знає про той хліб із чорного ринку, яким пов’язані Оскар і його робітники, і, бачте, вважає за доцільне, щоб фабрикант просто відчинив свої ворота — і хай його людей забирають! Але найбільшим виявом зарозумілості було те, що в листі навіть не вказувалося місце, куди «перемістять» працівників. Губернатор Франк — і той був чесніший, сказавши у своїй недавній сумнозвісній промові:

— Коли ми нарешті виграємо війну, то, наскільки я знаю, з поляків, українців і всієї тієї іншої наволочі, яка тут товчеться, можна буде хоч би й фарш робити, хоч що завгодно…

Франк мав сміливість назвати речі своїми іменами. А в Берліні писали «переміщення» і вважали, що це їх виправдовує.

Амон знав, що означає це слово, і коли Оскар завітав до Плашува наступного разу, вільно йому це розповів. Усіх чоловіків із Плашува відправлять у Ґрьосс-Розен. Усіх жінок — до Аушвіцу. Ґрьосс-Розен був великім табіром із каменоломнею в Нижній Силезії. Німецька компанія DEST, що виконувала земляні й кам’яні роботи, — есесівське підприємство з філіями по всій Польщі, Німеччині й захоплених територіях — користувалася роботою в’язнів Ґрьосс-Розену. В Аушвіці процеси відбувалися, звичайно, більш безпосередні й сучасні.

Коли новина про розформування «Емалії» досягла цехів фабрики і пронеслася бараками, дехто з людей Шиндлера вирішив, що настав кінець усій їхній безпеці. Перлмани, чия дочка ризикувала своїми арійськими паперами, щоб виручити їх, пакували свою постіль і вели філософські бесіди з сусідами по бараку: «“Емалія” дала нам рік відпочинку, рік супу, рік здорового глузду. Може, цього й досить…» Але вони вважали, що прийшла їхня смерть, — це було чути з голосів.

Рабі Левартов теж змирився. Він повертався до того, що не докінчив Амон. Едіт Лібґольд, яку в перші дні гетто Банкєр найняв на нічну зміну, помітила, що Оскар годинами веде серйозні розмови з євреями-управителями, а проте не виходить до робітників і не робить їм шалених обіцянок. Може, він перебуває в глухому куті, так само заскочений тими наказами з Берліну, що й усі решта. Отже, він не був аж таким пророком, як того вечора, коли вона вперше прийшла на роботу три роки тому.

Попри все, наприкінці літа, коли працівники «Емалії» спакували речі і їх повели назад до Плашува, серед них ходили чутки, що Оскар збирається всіх викупити. Він казав це Ґарде, казав і Банкєру. Можна було майже бачити, як він це говорить — його рівну впевненість, його батьківський розкотистий голос. Але коли при цьому йти Єрусалимською повз адміністрацію і поглядом новачка, який ще не до кінця вірить своїм очам, поглянути на людей, що тягнуть вагонетки з каменоломні, — пам’ять про обіцянки Оскара перетворюється просто на ще одну важку ношу.

Сім’я Горовиців повернулася до Плашува. Їхній батько Долек минулого року зміг прилаштувати своїх на «Емалію», але тепер вони повернулися. Його жінка Реґіна, шестирічний Ричард, Нюся, якій уже стукнуло одинадцять. Вона знову чіпляла щетину на дерев’яні ручки і дивилася з високих вікон на візки, що сунуть у бік укріплень на пагорбі, на чорний дим від спалювання тіл, який здіймався над ним. Плашув лишився таким самим, як був минулого року, коли вона його залишила. Неможливо було повірити, що йому коли-небудь настане кінець.

Але її батько вірив, що Оскар складе список людей і визволить їх. Список Оскара, в уявленні багатьох, був уже не просто якоюсь там таблицею. То був Список. То була чарівна колісниця, яка має спуститися до землі.

Ідея забрати з собою євреїв із Кракова зародилася в Оскара одного вечора в гостях на Ґьотовій віллі. То ще була ніч пізнього літа. Амон, здається, був радий його бачити. З огляду на Амонове здоров’я — обидва лікарі, і Бланке, і Ґросс, попереджали його, що коли він не стане менше їсти і пити, то помре — пізньої ночі в його домі не було так уже багато гостей.

Вони сиділи разом, випивали, за новим Амоновим звичаєм, стримано. Оскар раптом розповів йому, що хоче перенести свою фабрику до Чехословаччини. Він хоче забрати з собою своїх кваліфікованих працівників. Можливо, йому придадуться інші вмілі руки з тих, хто перебуває у Плашуві. Він звертатиметься по підтримку до Комітету з евакуації, щоб підшукати відповідне місце, де-небудь у Моравії, і до Східної залізниці по перевезення обладнання та людей на південний захід із Кракова. Він дав Амонові зрозуміти, що буде дуже вдячний за будь-яку підтримку. Згадка про вдячність завжди викликала в Ґьота радісне хвилювання. Так, сказав він, коли Оскар зможе домогтися підтримки всіх тих комітетів, то він, Амон, дозволить забрати з табору людей за списком.

Коли про все домовились, Амон забажав перекинутися в карти. Він любив грати в блек-джек. У такій грі молодшим офіцерам було важко природно вдавати програш. Підлещуватися в ній було неможливо. То був істинний спорт, і Амонові ця гра була до душі. До того ж Оскар того вечора не був налаштований на програш. Він достатньо заплатить Амонові за той список.

Комендант почав зі скромних ставок папірцями по сто злотих, немовби в грі йому також прописали дієту. Він, однак, раз у раз перебирав, і коли початкова ставка піднялася до п’ятисот злотих, Оскарові трапилася виграшна комбінація — туз і валет, так що Амонові довелося йому віддати подвійну суму ставки.

Амона це не радувало, але він не надто лютився. Він викликав Гелену Гірш і сказав принести кави. Вона прийшла, як пародія на служницю джентльмена — у свіжому чорному вбранні, але з запухлим правим оком. Вона була така мініатюрна, що Амон мав нахилитися, щоб ударити її. Дівчина тепер була знайома з Оскаром, але не подивилася на нього. Минув майже рік, відколи він обіцяв її звідси витягти. Щоразу, приходячи на віллу, Шиндлер примудрявся проскочити коридором на кухню і спитати, як їй ведеться. Це дещо означало, але на сам її спосіб життя не впливало. Кілька тижнів тому, наприклад, коли суп виявився не тієї температури — Амон був дуже прискіпливим до супу, слідів мух у коридорі, бліх на собаках, — комендант викликав Івана з Петром і наказав повести Гелену під березу й розстріляти. Він крізь скляні двері дивився, як вона йшла перед Петровим маузером, задихано благаючи молодика не вбивати її.

— Петре, в кого ти зараз будеш стріляти? Я ж Гелена. Та Гелена, яка тебе тістечками пригощає. Ти ж не можеш розстріляти Гелену, правда?

І Петро знічено, стиснувши зуби, відповідав:

— Та знаю, Гелено. Я і не хочу. Але якщо я цього не зроблю, він же мене уб’є…

Вона прихилила голову до рябого березового стовбура. Вона не раз питала Амона, чого він її не вбиває, і тепер хотіла померти просто, зробити йому боляче тим, що охоче приймає смерть. Але в неї не виходило. Вона тремтіла так, що це було помітно збоку. У неї трусилися коліна. І вона почула, що Амон кричить з вікна:

— Ведіть цю суку назад! Розстріляти її завжди встигнеться. А поки що її ще можна повчити.

Іноді між сплесками дикості на Амона так само несподівано нападала охота погратися в доброго пана. Одного ранку він сказав Гелені:

— Ти справді дуже гарно вишколена служниця. Якщо після війни тобі буде потрібна рекомендація, я тобі з радістю напишу.

Гелена розуміла, що це просто розмови, фантазії. Вона слухала таке своїм глухим вухом, барабанну перетинку в якому він пошкодив ударом кулака. Рано чи пізно вона загине від якогось із його періодичних нападів гніву.

У такому житті, як у неї, усмішка гостя була тільки тимчасовим полегшенням. Цього вечора вона поставила перед паном комендантом здоровенний срібний кавник — він і далі пив каву відрами й насипав по півчашки цукру — зробила реверанс і вийшла.

За годину, коли Амон уже був винен Оскарові три тисячі сімсот злотих і кисло нарікав на те, що карта не йде, Оскар запропонував змінити ставку. Йому там, у Моравії, коли він переїде до Чехословаччини, буде потрібна служниця. Там не знайти таких розумних і гарно вишколених, як Гелена Гірш. Там суцільні селючки. Тож Оскар запропонував Амонові зіграти ще одну партію з подвійним ставками. Якщо Амон виграє, то Оскар йому дасть сім тисяч чотириста злотих. Якщо в того буде виграшна комбінація, то матиме чотирнадцять тисяч вісімсот злотих. Але якщо виграю я, сказав Оскар, то ти мені до списку даєш Гелену Гірш!

Амон хотів поміркувати про це. Ну давай, сказав Оскар, вона ж усе одно до Аушвіцу потрапить. Але Ґьот був до служниці дуже прив’язаний і так просто програвати її в карти не хотів. Коли він думав, як вона скінчить, то, мабуть, завжди гадав, що вб’є її власною рукою, з особистою пристрастю. Якщо він поставить її на карту і програє, то буде змушений, як віденський спортсмен, чесно відмовитися від задоволення інтимного вбивства.

Значно раніше в історії Плашува Шиндлер пробував попросити Гелену на «Емалію», але Амон відмовляв йому. Тільки рік тому здавалося, що Плашув простоїть десятки років, що комендант і його служниця разом доживуть до старості, принаймні доки якась вина Гелени не спричинить різкого закінчення тих стосунків. У цей час рік тому ніхто не повірив би, що цей зв’язок має обірватися лише через те, що росіяни вже біля Львова. А Оскар робив свою пропозицію напрочуд легко. Він, здається, не вбачав у тому, що запропонував Амонові, жодної паралелі з тим, як Бог грає з Сатаною в карти на людські душі. Він не питав себе, чи гарно ставити дівчину на карту. Якщо він програє, шанси витягти її в інший спосіб будуть невисокі. Але того року в усіх були невисокі шанси. Навіть у нього.

Оскар встав і став никати вітальнею, шукаючи якого-небудь офіційного бланку. Знайшовши, написав на ньому текст зобов’язання, який Амон мав підписати в разі програшу: «Дозволяю вносити прізвище в’язня Гелени Гірш до будь-якого списку кваліфікованих працівників до переміщення разом із фабрикою “Емалія” гера Оскара Шиндлера».

Здавав карти Амон; Оскарові дісталися вісімка і п’ятірка. Оскар попросив здати заново. Йому дісталася п’ятірка і туз. Його це влаштувало. Тоді Амон здав собі. Прийшла четвірка, а тоді король.

— Боже милосердний! — вигукнув Амон. Він був по-джентельменськи розбірливий у мові й непристойностями не розкидався. — Я програв.

Він пирхнув, але йому було не дуже весело.

— Мої перші карти, — пояснив він, — були трійка і п’ятірка. Прийшла б четвірка — все було б добре. А тут цей чортів король.

Урешті, він підписав Шиндлерів папірець. Оскар узяв всі розписки, де було позначено, скільки він виграв в Амона, і повернув їх йому.

— Тільки дівчинку мені бережи, — сказав Оскар, — доки пора буде нам переїжджати.

На своїй кухні Гелена Гірш і не підозрювала, що карти її врятували.

Можливо, тому, що Оскар розповів про той вечір Штернові, чутки про план Оскара стали гуляти адміністрацією і навіть цехами. Був-таки список Шиндлера! І потрапити до нього було варте будь-яких скарбів.

Розділ 31

У певний момент будь-якої розмови про Шиндлера живі друзі гера директора починали моргати й хитати головами і бралися майже математично вираховувати суму його мотивів. Адже одне з найпоширеніших почуттів євреїв Шиндлера щодо його дій і зараз можна передати так: «Я не знаю, навіщо він це робив». Можна говорити, що Оскар був азартною людиною; що був сентиментальний і любив відкрито й просто чинити добро; що Оскар був за вдачею анархіст і любив глузувати з системи; що за його великим життєлюбством лежала здатність до глибини душі обурюватися людською жорстокістю, діяти у відповідь і не здаватись. Але все це разом узяте не пояснює тієї наполегливості, з якою він восени 1944 року готував остаточний притулок для тих, кого забрали з «Емалії».

І не лише для них. На початку вересня він поїхав на Подґуже й навідав Мадріча, у якого на швацькій фабриці на той момент працювало понад три тисячі в’язнів. Фабрику також мали розформувати. Мадрічеві віддадуть його швацькі машинки, а його працівники зникнуть. Але якщо взятися разом, то можна визволити більш як чотири тисячі, казав йому Оскар. І моїх, і твоїх. Можна їх перевести в якесь більш-менш безпечне місце. До Моравії.

Мадріча завжди заслужено шанували ті його в’язні, яким пощастило вижити. Хліб і курятину, що їх контрабандою проносили для них на фабрику, він оплачував зі своєї кишені і дуже ризикував. Він видавався більш поміркованим і стабільним чоловіком, ніж Оскар. Не такий яскравий, не такий підвладний усіляким захопленням. Його ніколи не заарештовували. Але у своєму гуманізмі він був близький до небезпечної межі, і коли б не його розум та енергійність, закінчив би в Аушвіці.

Тепер Оскар виклав йому свою ідею табору Мадріча — Шиндлера де-небудь у Високих Єсеніках; таке собі задимлене тихе промислове селище.

Мадрічеві ця думка сподобалася, але погоджуватися він не поспішав. Він розумів, що війну програно, що система СС стала не менш, а більш жорстокою. Він слушно вважав, що, на жаль, протягом ближчих місяців в’язнів Плашува розвезуть і знищать по західних таборах смерті. Адже, коли Оскар такий затятий, то не менш затяті люди сидять і в Головному управлінні СС, і на теплих місцях табірних комендантів.

Але Мадріч не став і відмовлятися. Йому треба було подумати над цим. Хоча він і не міг зізнатися в цьому Оскарові, але, ймовірно, побоювався керувати фабрикою разом із таким демонічним шибайголовою, як пан Шиндлер.

Не отримавши ніякої конкретної відповіді від Мадріча, Оскар поїхав. Він подався до Берліна і почастував обідом у ресторані полковника Еріха Ланґе. Я цілком можу перейти до виробництва снарядів, сказав Еріхові Оскар. Можу перевезти важку техніку.

Ланґе виявився молодцем. Контрактів гарантувати він не міг, але міг написати душевну рекомендацію, якої потребував Оскар, до Комітету з евакуації і німецьких чиновників у Моравії.

Згодом Оскар скаже про цього загадкового офіцера, що той надавав суттєву допомогу. Ланґе і далі перебував у стані піднесеного відчаю та моральної відрази, який був у багатьох, хто працював у тій системі, але не завжди на користь системи. Ми все зможемо, запевнив його Ланґе, тільки гроші треба. Не мені. А щоб дати.

Через Ланґе Оскар поговорив із членом Комітету з евакуації в OKH на вулиці Бендлера. Цілком може бути, сказав той чиновник, що евакуацію в принципі підтримають. Але є серйозна перешкода. Губернатор-ґауляйтер Моравії, який керує нею з Ліберецького замку, провадить таку політику, яка не допускає єврейських таборів праці в його провінції. Ні СС, ні Інспекція з озброєння досі не змогли вплинути на цю його думку. Підхожа людина, з якою можна обговорити цей складний момент, — можливо, інженер вермахту з відділення Інспекції з озброєння в Троппау, чоловік середніх років на прізвище Зюссмут. Оскар може ще і з цим Зюссмутом поговорити про місця в Моравії, куди можна було б перевезти фабрику. А поки що гер Шиндлер може розраховувати на підтримку Головного комітету з евакуації.

— Але ви ж розумієте: з огляду на те, у яких вони обставинах, на те, як війна вплинула на їхнє приватне життя, вони, напевне, дадуть вам швидку відповідь, якщо ви підійдете до них делікатно. У нас, бідолашних міських жителів, у дефіциті шинка, сигари, добрі напої, тканини, кава, всяке таке…

Здається, чиновник думав, що Оскар носить із собою половину того добра, яке Польща виробляла за мирного часу. А насправді подарунок для комітетського панства він збирав за цінами берлінського чорного ринку. Літній чоловік на рецепції готелю «Адлон» знав, де можна дешево дістати чудового шнапсу — близько 80 райхсмарок за пляшку. А панству з комітету негоже передавати менше, ніж десяток пляшок. Кава взагалі була на вагу золота, і гаванські сигари продавалися за шалені гроші. Оскар закупив усього скільки треба і поклав у кошик. Шановним панам, напевне, доведеться попітніти, щоб домовитися з губернатором Моравії.

У самому розпалі переговорів Оскара було заарештовано Амона Ґьота.

Мабуть, хтось на нього доніс. Чи то заздрісник із молодших офіцерів, чи стурбований громадянин, який, побувавши на віллі, був шокований розкішним життям Амона. Старший слідчий СС на прізвище Екерт став придивлятися до фінансових операцій Амона. Те, що Амон стріляв по в’язнях із балкона, слідства не стосувалося. Інша річ — привласнення майна і оборудки на чорному ринку, а також скарги молодших есесівців на жорстоке поводження з ними.

Амон був у відпустці у Відні, вдома у свого батька-видавця, коли СС його заарештувало. Також поліцаї обшукали квартиру, яку гауптштурмфюрер винаймав у місті, і знайшли близько вісімдесяти тисяч райхсмарок готівкою, походження яких, на їхню радість, він пояснити не зміг. Також у сховку під стелею було виявлено близько мільйона цигарок. Як видавалося, віденська квартира Амона виконувала роль скоріше складу, ніж житла на батьківщині.

На перший погляд здається дивним, що СС — чи, радше, чиновники Бюро V Головного управління безпеки Райху — так хотіли заарештувати такого дієвого служаку, як гауптштурмфюрер Ґьот. Але вони вже провели розслідування порушень у таборі Бухенвальд і намагалися притиснути його коменданта Коха. Вони навіть пробували зібрати свідчення, щоб заарештувати відомого Рудольфа Гьосса, і допитували віденську єврейку, котра, як підозрювали, була вагітна від цієї зірки табірної системи. Тож Амон, який лютував у своїй квартирі, коли її обшукували, не мав підстав сподіватися великої недоторканності.

Його відправили до Бреслау й посадили до в’язниці СС, де він чекав слідства і суду. Вони продемонстрували цілковиту необізнаність у тому, що насправді відбувалось у Плашуві, бо пішли на віллу і заарештували Гелену Гірш, підозрюючи, що вона причетна до оборудок Амона. У найближчі місяці її двічі водили до камер під плашувськими бараками СС на допити. Її закидали питаннями про зв’язки Амона на чорному ринку: хто були його агенти, як працювала ювелірна майстерня у Плашуві, кравецьке ательє, фабрика м’яких меблів. Її ніхто ні разу не вдарив, не погрожував. Але вони були переконані, що вона належала до тої банди, яка її мучила. Якщо Гелена колись мріяла про дивовижне і чудове спасіння, то їй і не снилося, що Амона заарештують його ж колеги. Але вона відчувала, що втрачає глузд, коли на цих допитах її намагалися прикувати до Амона.

Вам би Хілович тут став у пригоді, казала вона їм. Але Хіловича вже немає.

Вони були поліцаї за фахом і за якийсь час вирішили, що від Гелени можна отримати хіба що інформацію про розкішну кухню на віллі Ґьота. Могли б іще запитати її про шрами, але садизм Амонові вони закинути не могли. Коли проводилося слідство щодо садизму в таборі Захсенгаузен, поліцаїв витурила з території озброєна охорона. У Бухенвальді вони знайшли суттєвого свідка з сержантського складу, який був готовий давати покази проти коменданта, але сержанта знайшли мертвим у камері. Голова слідчої комісії наказав, щоб зразки отрути, знайденої в шлунку свідка, дали чотирьом в’язням-росіянам. Він побачив, як вони померли, і тим отримав докази проти коменданта і табірного лікаря. Навіть з огляду на те, що їх звинуватили в убивстві й садистській практиці, то була дуже дивна справедливість. Передусім таке слідство змушувало персонал табору зімкнути лави і позбутися живих свідків. Так що чоловік із Бюро V не питав Гелену про її травми. Вони розслідували присвоєння майна, тож врешті-решт дали їй спокій.

Допитували і Мєтека Пемпера. Він повівся мудро, не надто багато говорячи про Амона і, звичайно, не про його злочини стосовно людей. Про незаконні операції Амона до нього доходили хіба чутки. Він грав роль нейтрального і добре вихованого друкаря несекретних матеріалів.

— Гер комендант зі мною такого не обговорював, — раз у раз повторював він.

Але поза цією виставою він так само шалено не вірив у те, що відбувалось, як і Гелена Гірш. Коли щось на світі могло дати йому шанс вижити, то це арешт Амона. Адже межа його життя в іншому разі буде чітко визначена: коли росіяни дійдуть до Тарнова, Амон надиктує свої листи — і пристрелить друкаря. Тож Мєтек хвилювався, що Ґьота зашвидко випустять.

Але їх цікавили виключно спекуляції Амона. Судді-есесівцю, який допитував Пемпера, обершарфюрер Лоренц Ландсдорфер розповів, що гауптштурмфюрер Ґьот давав стенографу-єврею друкувати директиви і плани для плашувського гарнізону на випадок нападу партизанів. Амон, пояснюючи Пемперові, як ці плани мають виглядати, навіть показував йому як зразки подібні плани для інших концентраційних таборів. Суддя так стривожився таким поводженням із таємними документами, що наказав заарештувати Пемпера.

Пемпер провів два неприємні тижні в камері під бараками СС. Його не били, але регулярно допитували різні слідчі Бюро V і два судді суду СС. Як він пригадує, в їхніх очах читалося, що найбільш безпечний вихід — пристрелити його. Одного разу під час допиту щодо екстрених планів Плашува Пемпер спитав слідчих:

— Навіщо мене тримати тут? Тюрма є тюрма. У мене, в кожному разі, пожиттєве ув’язнення.

Цим аргументом він розраховував отримати якесь остаточне рішення щодо себе: його або випустять, або розстріляють. Після того допиту Пемпер кілька годин провів у тривожному чеканні, і нарешті двері відчинилися. Його вивели з камери і повернули до бараку. Але це ще був не останній раз, коли його допитували про справи коменданта Ґьота.

Як видавалося, підлеглі коменданта Ґьота після його арешту не поспішали його вигороджувати. Вони діяли обережно. Вичікували. Бош, який стільки всього випив у домі коменданта, сказав унтерштурмфюреру Йону, що небезпечно намагатися підкупити цих рішучо налаштованих слідчих з Бюро V. А якщо говорити про начальство Амона, то Шернера не було в місті, його відправили ловити партизанів, та й урешті потім уб’ють із засади в лісі коло Неполомиць. Амон потрапив у руки людям з Оранієнбурґа, які ніколи не обідали на його віллі — або ж, коли навіть обідали, то були шоковані чи позаздрили.

Коли Гелену Гірш відпустило СС, вона, працюючи вже на нового коменданта гауптштурмфюрера Бюхера, отримала дружнього листа від Амона: він просив передати йому одяг, трохи любовних романів і детективів і чого-небудь випити, щоб йому легше сиділося в камері. Гелена подумала, що то був немовби лист від родича. Ґьот писав: «Чи не була б ти ласкава зібрати для мене…», а в кінці стояло: «Сподіваюся, скоро зустрінемось».

Тим часом Оскар подався до торговельного міста Троппау до інженера Зюссмута. Він прихопив із собою напоїв і діамантів, але вони йому не знадобилися. Зюссмут сказав Оскарові, що він уже пропонував поставити які-небудь маленькі єврейські табори праці в прикордонних містечках Моравії — хай би постачали товари для Інспекції з озброєння. Такі табори, звичайно, перебуватимуть під центральним контролем Аушвіцу або Ґрьосс-Розену, оскільки сфери впливу тих великих концентраційних таборів перетинають польсько-чесхословацький кордон. Але в’язням було значно безпечніше в маленьких таборах, ніж у тому величезному некрополі, яким був Аушвіц. Зюссмут, звичайно, так ні до чого й не домовився. У Ліберецькому замку пропозицію відкинули. В інженера ніколи не було своїх важелів. А от Оскар, якого підтримує полковник Ланґе і панове з Комітету з евакуації, — це вже скидалося на важіль.

Зюссмут у своєму кабінеті мав список місць, на яких можна було б розташовувати підприємства, евакуйовані з зони бойових дій. Біля рідного Оскарового Цвіттау, на краю села Брюннліц, стояла велика текстильна фабрика, яку тримали віденські брати Гоффмани. У себе вдома вони вже почувались як сир у маслі, але прийшли до Судетів за легіонами (так само як Оскар до Кракова) і стали текстильними магнатами. Ціла прибудова від їхньої фабрики гуляє, її використовують просто як склад для старих прядильних машин. Подібне місце може обслуговуватися залізничним депо Цвіттау, де за вантажні склади відповідав шваґро Оскара. А залізнична петля проходила близько до брами. Брати люблять грошики, посміхнувшись, сказав Зюссмут. За ними стоїть місцева партія — окружна рада і голова райкому в них у кишені. Зате за вами стоїть полковник Ланґе. Я прямо зараз напишу до Берліна, пообіцяв Зюссмут, і порекомендую використання прибудови Гоффманів.

Оскар знав те німецьке село Брюннліц із дитинства. Його національний склад був помітний уже з назви, бо чехи назвали б село Брненець, так само як у чехів Цвіттау перетворилося на Світаву. Мешканці Брюннліца не дуже хотіли бачити по сусідству тисячу чи більше євреїв. Мешканцям Цвіттау, з яких була й частина працівників Гоффманів, теж це б не сподобалося — таке забруднення, ще й під час війни, їхнього селянсько-промислового закутка.

У кожному разі, Оскар поїхав швидко оглянути місце. До адміністрації братів Гоффманів він не ходив, адже це викликало б певні підозри в упертішого брата, котрий очолював компанію. Але Шиндлер зміг забрести до прибудови так, що його ніхто не зупинив. То були старомодні двоповерхові промислові споруди, посередині між якими був двір. Перший поверх мав високу стелю і був заставлений старими машинами та ящиками вовни. Верхній поверх, напевне, мали займати контори і легше обладнання. Великі преси там ставити, напевне, не можна. Унизу місця цілком вистачить для нових цехів DEF, контор, а десь у кутку може бути квартира директора. Угорі будуть бараки для в’язнів.

Оскар був у захваті від цього місця. Він поїхав до Кракова, і йому вже не терпілося цим зайнятися, заплатити за що слід, знову поговорити з Мадрічем. Адже Зюссмут міг знайти місце і для Мадріча, може, навіть у цехах Брюннліцу.

Повернувшись, Шиндлер дізнався, що бомбардувальник союзників, підбитий винищувачем Люфтваффе, упав на два крайні бараки у дворі фабрики. Його покривлений обгорілий фюзеляж лежав на сплющених бараках. На «Емалії» залишилася тільки невелика група в’язнів, щоб згортати виробництво й доглядати фабрику. Вони бачили, як палаючий літак падав. Усередині було двоє людей, їхні тіла обгоріли. Представники Люфтваффе, які прийшли їх забрати, сказали Адамові Ґарде, що бомбардувальник був «стірлінгом» і його пілоти — австралійцями. В одного з них залишилася в руках обгоріла Біблія англійською мовою — напевне, він тримав її, коли літак падав. Ще двоє стрибнули з парашутами десь у передмістях. Одного з них знайшли: він помер від ран, за спиною в нього залишався парашут. Другого підібрали партизани і десь переховували. Ті австралійці займалися тим, що скидали допомогу для партизанів у дикі ліси східніше від Кракова.

Якщо Оскар хотів якогось знаку, що він усе робить правильно, то ось воно й було. Ці люди, напевне, прибули з якихось містечок австралійського бушу, які навіть уявити годі, щоб пришвидшити кінець усього цього в Кракові. Він одразу зателефонував до чиновника, який відповідав за рухомий склад в адміністрації начальника Східної залізниці Гертайса, і запросив його пообідати й поговорити про потенційну потребу DEF у залізничних платформах.

Тиждень по тому Оскар поговорив із Зюссмутом, а панове в берлінському Комітеті з озброєння дали розпорядження губернаторові Моравії, що зброярське підприємство Оскара буде розташоване в прибудові прядильної фабрики Гоффманів у Брюннліці. Чиновники губернатора нічого вже не вдіють, сказав Зюссмут Оскарові телефоном — хіба що затримають із паперами. Але Гоффмани та інші партійці Цвіттау вже радились і виносили резолюції проти Оскарового підприємства в Моравії. Голова районного комітету партії у Цвіттау написав до Берліна, скаржачись, що єврейські в’язні з Польщі становитимуть загрозу для здоров’я моравських німців. Висипний тиф, дуже ймовірно, може з’явитись у регіоні уперше за сучасну історію, а маленький зброярський завод Оскара, цінність якого для воєнних дій сумнівна, ще й приваблюватиме бомбардувальники союзників — у результаті збитків зазнає важлива фабрика Гоффманів. Кількість єврейських злочинців у пропонованому Шиндлером таборі переважить мале добропорядне населення Брюннліца і стане раковою пухлиною на порядному суспільстві Цвіттау.

Такі протести були марними, бо йшли просто до берлінського кабінету Еріха Ланґе. Скарги до Троппау перехоплював чесний Зюссмут. Однак на стінах Оскарового рідного міста тут і там висіли плакати: «Не пустимо єврейських злочинців».

І Оскар платив. Платив Комітету з евакуації в Кракові, який допоміг прискорити отримання дозволу на перевезення обладнання. Економічний відділ у Кракові треба було стимулювати, щоб отримати потрібні дозволи. У ті дні валюта була не дуже у фаворі, тож Шиндлер платив натурою: кілограмами чаю, парами шкіряного взуття, килимами, кавою, рибними консервами. Після обіду він подовгу крутився в провулках біля краківського ринку, виторговуючи те, чого бажали бюрократи. В іншому випадку, він був певен, вони змусять його чекати, доки останнього з його євреїв не заберуть до Аушвіцу.

Саме Зюссмут сказав йому, що до Інспекції з озброєння пишуть із Цвіттау, звинувачуючи Оскара в операціях на чорному ринку.

— Коли вже вони пишуть мені, — продовжив він, — то можна закладатися, що такі самі листи йдуть до шефа моравської поліції оберштурмфюрера Отто Раша. Вам слід познайомитися з Рашем і показати, який ви симпатяга.

Оскар був знайомий із Рашем, коли той був шефом поліції в Катовицях. За щасливим збігом обставин Раш був головою «Ferrum AG» в Сосновці, компанії, у якої Оскар закуповував сталь. Але вирушаючи до Брно, щоб перешкодити намірам інформаторів, Оскар не покладався на таку нетривку матерію, як взаємна дружба. Він прихопив із собою діамант і використав його під час зустрічі. Коли коштовність перейшла на ту половину столу, де сидів Раш, то вона зміцнила брненський фронт Оскара.

Оскар пізніше оцінював витрати на організацію перевезення до Брюннліцу в сто тисяч райхсмарок (майже сорок тисяч доларів). Ті, хто пережив лихоліття завдяки йому, погоджуються з такою цифрою, хоча дехто, хитаючи головою, сумнівався: «Та ні, більше! Певне, що це більше коштувало».

Він уклав так званий підготовчий список і передав його в адміністрацію Плашува. У ньому була понад тисяча імен: і ті, хто працював у таборі при «Емалії», і нові люди. У ньому вже з’явилася Гелена Гірш, і Амон був далеко й заперечувати не міг.

І список би ще побільшав, коли б Мадріч погодився переїхати з Оскаром до Моравії. Тож Оскар далі обробляв на цей предмет Тіча, свого спільника, який міг би вмовити Мадріча. Ті в’язні з Мадрічевої фабрики, які були наближені до Тіча, знали, що список укладається, що вони могли б туди потрапити. Тіч їм сказав прямо: «Вам необхідно туди потрапити. У всьому морі паперів Плашува певне майбутнє є тільки в тих, хто буде на десятку сторінок Оскарового списку».

Але Мадріч усе ніяк не наважувався, чи хоче він об’єднатися з Оскаром, чи додаватиме до загальної кількості людей три тисячі своїх.

І знов-таки, датування Оскарового списку оповите туманом, тож навколо нього можливі легенди. Хоча самого існування списку туман не стосується: екземпляр цього документа можна побачити сьогодні в архівах «Яд Вашем».

Немає ніяких сумнівів щодо імен, які Оскар і Тіч згадали в останній момент і внесли в офіційний папір. Імена в списку є безсумнівними. Але обставини породжують легенди. Проблема в тому, що список згадують настільки активно, що він від цього немовби розпливається. Список — це абсолютне добро. Список — це життя. Але за його пом’ятими краями лежить провалля.

Деякі, чиї імена з’явились у списку, кажуть, що на віллі Ґьота була вечірка, зустріч есесівців і підприємців, де вони згадували весь той час, який із приємністю провели разом. Дехто навіть вважає, що в ній брав участь і сам Ґьот, але, оскільки його під заставу не випустили, то такого бути не могло. Інші гадають, що гуляли у квартирі Оскара над його фабрикою. Оскар понад два роки влаштовував там чудові бенкети. Один із в’язнів «Емалії» пам’ятає, як тоді в 1944 році стояв на нічній вахті, а о першій ночі з квартири вийшов Оскар — відпочити від галасу нагорі, — і приніс йому два тістечка і двісті цигарок, іще й пляшку його товаришу по вахті.

На «прощальному вечорі» Плашува, хоч би де він відбувався, серед гостей були доктор Бланке, Франц Бош і, дехто каже, оберфюрер Юліан Шернер, який узяв відпустку зі своїх партизанських ловів. Були там також Мадріч і Тіч. Тіч потім скаже, що там Мадріч уперше скаже Оскару, що не поїде з ним у Моравію. «Я зробив для євреїв усе, що міг», — сказав Мадріч. Це було обдумане рішення; Тіч цілими днями бував у нього, але переконати так і не зміг.

Мадріч був людиною чесною і справедливою. Пізніше його за це вшанують. Він просто не вірив, що моравський план щось дасть. А якби повірив, то, за всіма ознаками, долучився б.