Список Шиндлера Кенилли Томас

Розділ 25

Декому тепер здавалося, що Оскар тринькає гроші, як азартний гравець. Навіть з тих невеликих відомостей, які ми про нього маємо, в’язні відчували, що він готовий розоритися заради них, якщо в цьому буде необхідність. Пізніше, але ще не зараз, вони прийматимуть його милість, як діти — різдвяні подарунки від батьків. Вони казали між собою: «Слава Богу, він більш вірний нам, ніж своїй дружині». І, як і в’язні, всілякі чиновники так само нюхом чули пристрасть Оскара.

Один чиновник, такий собі доктор Зопп, лікар у лікарні для в’язнів СС, пов’язаний і з судом СС[13] на Поморській, переказав герові Шиндлеру через посланця-поляка, що в нього є до Шиндлера своєрідна справа. У в’язниці на Монтелюпі сидить жінка на ім’я фрау Гелена Шиндлер. Доктор Зопп знав, що вона не родичка Оскарові, але її чоловік вклав певні гроші в «Емалію». У неї були сумнівні арійські документи. Доктор Зопп не мав необхідності казати, що для пані Шиндлер це могло закінчитися поїздкою на Хуйову Ґурку. Але якщо Оскар викладе певну суму, сказав Зопп, то лікар охоче випише довідку, що з огляду на стан здоров’я пані Шиндлер слід дозволити проходити курс лікування безпосередньо в Марієнбаді, в Богемії.

Оскар пішов до кабінету Зоппа, де виявив, що лікар просить за довідку п’ятдесят тисяч злотих. Торгуватися сенсу не було. Після трьох років практики така людина, як Зопп, могла назвати ціну за послуги з точністю до кількох злотих. Протягом дня Оскар добув гроші. Зопп знав, що він це може, що Оскар з тих людей, хто має в запасі гроші з чорного ринку, гроші, які ніде не задокументовані.

Перш ніж заплатити, Оскар дещо обумовив. Йому треба піти на Монтелюпі з доктором Зоппом забрати жінку з камери. Він особисто передасть її спільним друзям у місті. Зопп не заперечував. Під лампочкою без плафона в холодній камері пані Шиндлер отримала назад свої цінні документи.

Обережніша, більш бухгалтерської натури людина, напевне, повернула б собі витрачене з тих грошей, які Седлачек привіз із Будапешта. У сумі Оскару було передано приблизно сто п’ятдесят тисяч райхсмарок, привезених до Кракова у валізах із подвійним дном, за підкладкою одягу. Проте Оскар, частково через своє не вельми чітке відчуття грошей (чи то тих, які він комусь винний, чи тих, які хтось винен йому), частково з почуття честі передавав єврейським знайомим усі гроші, які отримував від Седлачка, крім витрачених на коньяк для Ґьота.

То не завжди була проста справа. Коли влітку 1943 року Седлачек привіз до Кракова п’ятдесят тисяч райхсмарок, плашувські сіоністи, яким Оскар пропонував ті гроші, злякалися, що це провокація.

Оскар спочатку пішов до Генрі Манделя, зварювальника в металевому цеху Плашува і члена «Hitach Dut», сіоністського молодіжного робочого руху. Мандель не хотів брати гроші в руки. Погляньте, казав йому Шиндлер, у мене є лист івритом, який додавався до цих грошей, лист із Палестини. Але, звісно, коли б це була провокація, якби Оскар був скомпрометований і його хтось використовував, у нього, звичайно, знайшовся б лист із Палестини. А коли тобі не вистачає хліба за сніданком, то це була чимала пропозиція: п’ятдесят тисяч райхсмарок — сто тисяч злотих. І використовуй на свій розсуд. У це просто годі було повірити. Тоді Шиндлер намагався передати гроші, які ховалися там, у межах Плашува, в багажнику його машини, іншій людині з «Hitach Dut» — дівчині на ім’я Альта Рубнер. У неї були певні зв’язки через в’язнів, які ходили на кабельну фабрику, з деякими поляками в польській в’язниці, з підпільниками в Сосновці. Можливо, вона сказала Манделеві, що найкраще передати то все підпіллю, і хай вони розберуться, звідки ті гроші, що їх пропонує гер Оскар Шиндлер.

Оскар намагався її переконати, майже перекрикуючи торохтіння швацьких машин Мадріча. «Я всім серцем гарантую, що це не пастка!» Всім серцем. Саме в таких сентиментальних виразах говорив би провокатор.

Але коли Оскар пішов, а Мандель поговорив зі Штерном, який сказав, що лист справжній, а тоді порадився з Альтою, було ухвалено рішення гроші взяти. Тепер вони, щоправда, розуміли, що Оскар удруге їх не принесе. Мандель пішов до Марселя Ґольдберґа, який також належав до «Hitach Dut», але, ставши чиновником, відповідальним за списки — на працю, на виселення, списки живих і мертвих, — почав брати хабарі. Мандель міг, однак, вплинути на нього. Один із тих списків, які міг складати Ґольдберґ чи принаймні додавати й прибирати людей, був список тих, хто йде на «Емалію» по брухт для плашувських майстерень. По старій пам’яті і водночас не питаючи, навіщо йому йти на «Емалію», Гольдберг записав Манделя до цього списку.

Але коли Мандель уже був на Заблочі і прокрадався від групи збирачів брухту до Оскара, його зупинив Банкєр перед кабінетом директора.

— Гер Шиндлер зайнятий, — сказав він.

За тиждень Мандель повернувся. І знову Банкєр не пустив його до Оскара. На третій раз Банкєр уже говорив більш конкретно:

— Ви по сіоністські гроші? — спитав він. — Ви ж раніше не хотіли їх брати. А тепер от захотіли. Ну не можемо ми їх вам дати. Таке життя, пане Манделю!

Мандель кивнув і пішов. Він помилково подумав, що Банкєр уже присвоїв щонайменше частину тих грошей. Насправді ж Банкєр просто був обережний. Гроші врешті дійшли до плашувських в’язнів-сіоністів, адже Седлачек приніс Шпрінґманну розписку від Альти Рубнер. Як видається, ті гроші частково пішли на допомогу євреям з інших міст, які не мали місцевого джерела підтримки.

Чи кошти, які надходили Оскарові й передавалися через нього, витрачалися здебільшого на харчі, як вважав за краще Штерн, чи на підпільну боротьбу — закупівлю й постачання зброї, — того Оскар ніколи не з’ясовував. Проте ані марки з тих грошей не пішло на те, щоб викупити пані Шиндлер із в’язниці на Монтелюпі чи на порятунок життя таких людей, як брати Данцігери. Не витрачалися Седлачкові гроші й на те, щоб відшкодувати фабриці хабарі — тридцять тисяч кіло емалевих виробів, які Оскар роздав великим і малим функціонерам СС протягом 1943 року, щоб вони не давали рекомендацію закрити табір при «Емалії».

Не з тих грошей купувався й набір гінекологічних інструментів з чорного ринку за шістнадцять тисяч злотих, коли одна з дівчат на «Емалії» завагітніла: адже вагітність була однозначним квитком до Аушвіцу. Також зовсім не із Седлачкових грошей купувався роздовбаний «мерседес» в унтерштурмфюрера Йона. Йон запропонував Оскарові купити той «мерседес» тоді, коли Оскар попросив до себе на «Емалію» ще тридцять людей із Плашува. Авто, яке Оскар якось купив за дванадцять тисяч злотих, потім реквізував друг і брат-офіцер Лео Йона унтерштурмфюрер Шайдт для використання на будівництві навколо табору.

— Землю вони там у багажнику возитимуть чи що?! — обурювався Оскар за обідом з Інґрід.

Пізніше в неофіційній згадці про цей інцидент він казав, що був радий стати у пригоді обом панам офіцерам.

Розділ 26

Раймунд Тіч допомагав у дещо інакший спосіб. Тіч був тихий, типовий канцелярський працівник з австрійських католиків, він накульгував; одні стверджували, що через якусь пригоду в дитинстві, інші — що отримав травму під час першої війни. Він був на десять років старший за Амона з Оскаром. У таборі Плашув він керував фабрикою Юліуса Мадріча з пошиття уніформи — підприємством, де працювали три тисячі осіб: швачок і механіків.

Перший його спосіб допомоги полягав у шахових партіях з Амоном Ґьотом. З адміністрації табору можна було телефонувати на фабрику Мадріча, і Амон незрідка кликав Тіча до свого кабінету зіграти в шахи. Коли Раймунд зіграв з Амоном уперше, партія закінчилася за півгодини і аж ніяк не на користь коменданта. Коли з губ Тіча стиха злетіло стримане й не надто переможне «Мат…», управитель був вражений тим, яка істерика тоді охопила Амона. Комендант кинувся по кітель і пояс, нашвидку застібнув усе це на собі, схопив кашкет. Раймунд Тіч так і завмер на місці, подумавши, що зараз Амон вискочить надвір до вагонеток і пристрелить там кого-небудь, щоб угамувати свою лють через програш, який, на думку Тіча, був просто дрібницею. Тож відтоді Тіч узявся до справи по-іншому: тепер він намагався розтягти партію години на три і програти комендантові. Коли працівники в адміністрації бачили, як Тіч кульгає Єрусалимською на своє шахове чергування, то знали, що тепер атмосфера буде здоровіша до вечора. Притишене відчуття безпеки поширювалося від них до цехів і передавалося навіть тим нещасним, які возили вагонетки.

Але Раймунд Тіч превентивними шахами не обмежувався. Незалежно від доктора Седлачка і чоловіка з кишеньковою камерою, приведених Оскаром до табору, Тіч теж почав фотографувати. Іноді він знімав те, що видно з вікна його кабінету, іноді — фотографував цехи з далекого кутка і в’язнів у смугастій формі, які займалися вагонетками, знімав, як роздають хліб і суп, як риють канави й котловани. Де-не-де на світлинах Тіча, можливо, видно нелегальну роздачу хліба в цехах Мадріча. Звичайно, саме Раймунд доправляв круглі чорні буханці з дозволу й за рахунок Юліуса Мадріча, завозив їх до Плашува вантажівкою під купами ганчір’я й рулонами тканини. Тіч фотографував, як похапцем переходить кругла чорна хлібина з рук у руки на складі Мадріча, подалі від вишок, у місці, надійно схованому від основного під’їзного шляху масивним табірним заводом.

Він фотографував есесівців з українцями: як вони марширують, як розважаються, як працюють. Він фотографував робочу групу під керівництвом інженера Карпа, на якого невдовзі нацькують псів-убивць, котрі розірвуть йому ногу й відгризуть геніталії. На загальному плані Плашува він показав розміри табору і його мовчазний відчай. Здається, він навіть фотографував Амона зблизька на комендантській терасі, за відпочинком у шезлонгу; масивний Ґьот уже став важити майже сто двадцять кілограмів, так що новоприбулий лікар СС доктор Бланке казав йому: «Годі, Амоне, — тепер вам час скинути вагу». Тіч фотографував Рольфа і Ральфа, як вони гасають або гріються на сонці, а Майола тримає одного з них за нашийник і вдає, що їй це приємно. Зняв він і Амона в усій красі на великому білому коні.

Відзнімаючи плівку, Тіч не проявляв фотографій. Як архів, вони безпечніше й компактніше зберігалися в касеті. Тіч ховав плівки в залізній коробці на своїй краківській квартирі. Так само він тримав дещо із залишків добра євреїв Мадріча. По всьому Плашуву можна було знайти людей, котрі мали якийсь останній скарб, щось таке, чим у час найбільшої небезпеки можна було спробувати відкупитися: запропонувати його тому, хто складає список, тому, хто зачиняє двері вагона для худоби. Тіч розумів, що в нього на збереженні отакий відчайдушний запас. Та меншість в’язнів, хто ховав якісь каблучки, годинники, персні чи інші коштовності десь у Плашуві, не потребувала його допомоги. Вони регулярно торгували ними, обмінювали на послуги й потрібні речі. А в тому самому сховку, де Тіч тримав свої знімки, лежали останні цінності десятьох чи й більше родин: брошка тьоті Янки, годинник дядька Мордхе.

Власне, коли плашувський режим упав, коли Шернер і Чурда втекли, коли бездоганні теки Головного адміністративно-економічного управління СС було повантажено в машини й відвезено куди слід як речовий доказ, Тіч не мав необхідності проявляти знімки, ба навіть у нього були всі причини цього не робити. У документах ОДЕССА, повоєнного таємного товариства колишніх есесівців, Раймунд Тіч проходив як зрадник — за те, що передав людям Мадріча близько тридцять тисяч хлібин, а ще — багато курей і масла; за гуманізм, відзначений урядом Ізраїлю; за те, що отримав певний розголос у пресі. Дехто йому погрожував, сичав, проводжаючи його поглядом на вулицях Відня: «Жидолюб!» Тож плашувські плівки пролежали двадцять років у землі в маленькому парку на краю Відня, де Тіч закопав їх, — і, можливо, так би й лежали вічно, й емульсія підсихала б на темних і таємних портретах Амонової коханки Майоли, його собак-убивць, його безіменних рабів. Тож, мабуть, варто вважати чимось на зразок перемоги для в’язнів Плашува, коли в листопаді 1963 року чоловік, який вижив завдяки Шиндлерові (Леопольд Пфефферберґ) таємно купив за п’ятсот доларів коробку і її вміст у Раймунда Тіча, котрий на той момент уже мав останню стадію хвороби серця. Навіть тоді Раймунд не бажав, щоб плівку було проявлено, доки він не помре. Безіменна тінь ОДЕССА лякала його більше, ніж за плашувських часів — імена Амона Ґьота, Юліана Шернера і назва Аушвіц.

Коли Раймунда поховали, плівки були проявлені. Майже всі фотографії вдалися.

Жоден з тих нечисленних людей, які пережили Плашув і Амона, ніколи не казав і слова поганого про Раймунда Тіча. Але управитель був не з тих людей, навколо яких виростає міфологія. Інша річ — Оскар. Від кінця 1943 року, наприклад, перекази про Шиндлера з електричною напругою міфу ходили поміж тими, хто пережив це лихоліття. Адже в міфі головне не те, чи правдива ця історія, навіть не те, чи може вона бути правдивою, а те, що вона якимсь незбагненним чином правдивіша за саму правду. Слухаючи такі розповіді, розумієш, що з точки зору людей Плашува Тічеві чудово пасувала роль праведного відлюдника, натомість Оскар став таким собі богом порятунку, по-грецьки дволиким, як дрібне божество, наділеним усіма людськими вадами, багаторуким, — на свій лад могутнім; здатним рятувати — несподівано, безвідплатно, але надійно.

Одна з таких історій — про той час, коли від шефів поліції СС почали вимагати закрити Плашув, оскільки його репутація як ефективного промислового комплексу в Інспекції з озброєння була не найкраща. Гелена Гірш, служниця Ґьота, часто зустрічала всіляких офіцерів, його гостей, котрі забрідали до передпокою чи кухні вілли, щоб відпочити від Амона й похитати головою. Офіцер СС на прізвище Тібріч, заходячи на кухню, сказав Гелені: «Він що, не розуміє, там же люди життя своє кладуть!» Він мав на увазі, звичайно, Східний фронт, а не похмурий Плашув. Офіцери, які жили менш царським життям, ніж Амон, побачивши його віллу, обурювались і — що, напевне, ще небезпечніше — заздрили.

Як говорить легенда, одного вечора в неділю генерал Юліус Шиндлер власною персоною завітав до Плашува, щоб з’ясувати, чи має існування табору бодай якесь значення для воєнних дій. Це не був типовий час візиту на завод значного бюрократа, але, мабуть, Інспекція з озброєння, з огляду на важку зиму, яка впала на Східний фронт, тепер працювала понаднормово. Перед інспектуванням генерала з почтом нагодували обідом на «Емалії», де вино й коньяк лилися рікою, адже Оскар, як Бахус, належав до діонісійського роду богів.

Після такого обіду інспекція покотила до Плашува своїми «мерседесами» в стані, далекому від професійної безсторонності. Обумовлюючи цей момент, переказ оминає увагою той момент, що і генерал Шиндлер, і його офіцери всі були спеціалістами з виробництва, які вже чотири роки працювали якраз професійно і безсторонньо. Але в Оскара той факт жодного трепету не викликав.

Огляд почався зі швацької фабрики Мадріча. То був козир Плашува. Протягом 1943 року тут вироблялася форма для вермахту зі швидкістю понад двадцять тисяч комплектів на місяць. Але питання стояло так: може, панові Мадрічу варто забути про той Плашув та й витрачати свій капітал на розширення більш ефективних і краще обладнаних польських фабрик на Подгужі й у Тарнові? Благенькі умови Плашува не дуже заохочували Мадріча, та й будь-якого інвестора на його місці, ставити там обладнання, яке потрібне фабриці вищого класу. Офіційна інспекція розпочалась, аж тут світло в усіх цехах згасло: друзі Іцхака Штерна з генераторної влаштували аварію електромережі. Крім алкоголю і переїдання, за які відповідав Оскар, панове з Інспекції з озброєння тепер були дезорієнтовані поганим освітленням. Високі гості присвічували собі ліхтариком, а верстати працювати не могли, тож менше провокували професійні почуття інспекторів.

Поки генерал Шиндлер, примружившись, розглядав під променем ліхтарика преси й верстати металевого цеху, тридцять тисяч людей Плашува не знаходили собі місця на нарах, чекаючи на його присуд. Навіть з огляду на перевантажені лінії східної залізниці вони знали, що висока технологія Аушвіцу лише в кількох годинах їзди на захід. Вони розуміли, що співчуття як такого від генерала чекати годі. Він займався виробництвом. Для нього то й була головна цінність.

Через обід в Оскара й аварію з електрикою, як говорить міф, Плашув був урятований. Насправді все було не так гарно, бо табір пережила лише десята частина з тих, хто в ньому опинився. Але Штерн та інші згодом пишатимуться цією історією, і більшість її деталей, напевне, правдиві. Адже коли Оскар замислювався, чим частувати високих гостей, то передусім їм щедро наливав, та й штука з зануренням інспекції в темряву йому б сподобалася.

— Не варто забувати, — казав хлопець, якого згодом порятує Оскар, — що пан Шиндлер — не лише німець, а має в собі трохи й чеського. Він був такий собі бравий вояк Швейк. Йому подобалося збивати систему з пантелику.

Поставити питання, що подумав суворий Амон Ґьот, коли світло згасло, було б нечемністю щодо міфу. Може, саме в той момент він був п’яний або того вечора десь гостював. Виникає і питання, чи то Плашув вистояв, бо генерала Шиндлера ввело в оману погане освітлення і випите, чи то табір залишили, бо в ньому було зручно утримувати людей у ті тижні, коли велика станція Аушвіц-Біркенау була переповнена. Але ця історія більше говорить про те, чого люди очікували від Оскара, ніж про жахливий плашувський табір чи кінець більшості тих, хто до нього потрапив.

А поки СС та Інспекція з озброєння розглядали варіанти майбутнього того табору, Йозеф Бау — молодий краківський художник, з яким Оскар згодом близько познайомиться, — до нестями закохався в дівчину на ім’я Ребекка Танненбаум. Бау працював у будівельному управлінні табору креслярем. Він був серйозним хлопцем із характерним для митця чуттям долі. Йозеф, можна сказати, втік до Плашува, бо в гетто ніколи не мав правильних документів. Оскільки він не володів таким фахом, який міг придатися на фабриках у гетто, то хлопця переховували мати й друзі. Під час ліквідації в березні 1943 року він утік за стіни гетто й пристав до колони працівників, що прямували до Плашува. Адже у Плашуві було місце новій промисловості, відсутній у гетто. Будівництво. У тій самій похмурій будівлі, де був і кабінет Амона, працював над своїми кресленнями Йозеф Бау. Він був протеже Іцхака Штерна, і Штерн згадував його в розмові з Оскаром як вправного кресляра і людину, яка, принаймні потенційно, зможе допомогти з підробкою документів.

Йозефу пощастило не дуже потрапляти на очі Амонові, бо юнак мав вигляд природно чутливої людини, а саме такі викликали в коменданта непереборне бажання схопитися за револьвер. Кабінет Бау був розташований в іншому кінці будівлі, далеко від Ґьотового. Дехто з в’язнів працював на першому поверсі поблизу комендантового кабінету. Були серед них закупівельники, конторські службовці; був стенографіст Мєтек Пемпер. На долю цих людей випадав не тільки ризик несподівано спіймати кулю, а й просто дикі видовища. Наприклад, Мундек Корн, який до війни відповідав за закупівлі в низці дочірніх компаній Ротшильда, а тепер займався постачанням тканини, водоростей, деревини й заліза для цехів Плашува, мав працювати не лише в тій самій будівлі, а й у тому самому крилі, де розташовувався кабінет Амона Ґьота. Одного ранку Корн підвів очі від столу і побачив за вікном, на другому боці Єрусалимської, коло бараків СС, хлопчину років двадцяти, свого краківського знайомого; той мочився біля одного зі штабелів деревини. І тут з вікна туалету в кінці крила висунулися дві м’ясисті руки в білосніжних рукавах. У правій був револьвер. Пролунали два швидкі постріли, щонайменше один з них пробив юнакові голову і кинув його на купу дерева. Коли Корн знов озирнувся на вікно туалету, одна з білих рук, вільна, зачиняла вікно.

На столі Корна того ранку були заявки з власноручним підписом Амона, нерівним, але притомним. Очі Корна переходили від того підпису до мертвого тіла з розстібнутими штаньми біля штабелів. Він не тільки питав себе, чи справді щойно оце бачив. Він відчував у методах Амона моторошно притягальну концепцію. Убивство — це щось ніби похід до туалету, звичайна, періодична річ між підписуванням документів. То, може, будь-яку смерть тепер слід, як це не жахливо, сприймати як буденність. Йозеф Бау, як видається, не піддавався такому радикальному впливу. Оминули його й чистки адміністрації на першому поверсі посередині і в правому крилі. Усе почалося з того, що Йозеф Нойшель, протеже Ґьота, поскаржився коменданту, що дівчина в одному з кабінетів отримала шкірку від шинки. Амон у гніві побіг вниз зі свого кабінету. «Зажерлися!» — репетував він. Тоді він розділив усіх у кабінеті на дві шеренги. Корнові це здалося схожим на сцену зі школи на Подґужі: дівчата в другій шерензі були настільки знайомі йому, вони походили в подґужських родин, виросли разом із ним. Десь так учитель ділив клас: хто піде дивитися пам’ятник Костюшкові, а хто — музей на Вавелі. Насправді ж дівчат із другої шеренги просто з-за столів повели на Хуйову Ґурку і через ту засохлу шкірку від шинки розстріляли люди якогось із загонів Піларжика.

Хоча Йозеф Бау не потрапляв у такі страшні пригоди у своєму кабінеті, ніхто б не міг сказати, що його життя в Плашуві було безпечним. Але його обраниці випали більш ризиковані випробування. Ребекка Танненбаум була сиротою, хоча в єврейському Кракові, де ледь не в кожного була сила-силенна родичів, її не позбавляли уваги добрі дядечки й тітоньки. Ребекка мала дев’ятнадцять років, була мила на лице й зграбненька. Дівчина добре розмовляла німецькою і була приємною й доброю співбесідницею. Нещодавно вона почала працювати в управлінні Штерна за Адміністрацією, на віддалі від сфер безпосередньої божевільної дії коменданта. Але в будівельному управлінні вона робила лише половину своєї праці. Ребекка була манікюрницею. Щотижня вона працювала з руками Амона; доглядала вона й руки Лео Йона, доктора Бланке і його коханки, грубої Аліси Орловскі. Взявши руку Амона, дівчина відзначила, що в коменданта довгасті й красиві долоні, з довгими, вузькими біля кінчиків пальцями — аж ніяк не руки товстуна і, безумовно, не дикуна.

Коли до Ребекки вперше прийшов в’язень і викликав її до гера коменданта, дівчина кинулася тікати між столами до чорних сходів. Посланець біг за нею і кричав: «Ради Бога, не треба! Він же мене покарає, якщо я тебе не приведу!»

Тож Ребекка пішла за ним на віллу Ґьота. Але перш ніж підійматися до вітальні, спочатку Ребекка спустилася до смердючого підвалу (то була перша резиденція Ґьота, і підвал був виритий у ґрунті старого єврейського цвинтаря). Там, у могильному підземеллі, Гелена Гірш прикладала примочки до синців.

— Ти вскочила в халепу, — відзначила Гелена. — Але просто роби свою справу, а там побачиш. Тут більш нічого вдіяти не можна. В одних людей йому професіоналізм подобається, в інших — ні. А коли прийдеш, дам тобі тістечко і трохи ковбаси. Тільки не бери їжу просто так, спочатку мене спитай. Дехто бере не питаючи, то я навіть не знаю, де маю покривати нестачу.

Амонові таки сподобався професійний підхід Ребекки, як вона щебетала по-німецьки про його пальці. Можна було уявити, що це знову готель «Краковія», а Амон у свіжій сорочці — такий собі вгодований молодий німецький магнат, який приїхав до Кракова продавати тканини, чи залізо, чи хімікати. Тільки дві деталі руйнували таку атмосферу позачасової люб’язності. У коменданта весь час коло правого ліктя лежав службовий револьвер, і до вітальні час від часу сонно забрідав то один, то другий пес. Ребекка бачила, як ці собаки на Аппельпляці розірвали інженера Карпа. Але іноді, коли собаки спали, солодко посопуючи, а Ребекка з Амоном обмінювалися враженнями від довоєнних поїздок на води до Карлсбада, жахіття зборів на пляці здавалися їй чимось далеким і неймовірним. Одного дня вона відчула себе достатньо впевненою, щоб запитати, чому він весь час тримає під рукою револьвер. Від того, що він відказав, у неї мурашки побігли по спині, коли вона схилилася над його рукою.

— Це на випадок, якщо ви мене раптом поріжете, — сказав Амон Ґьот.

Якщо їй були потрібні ще якісь докази того, що підтримувати світську бесіду про води і вчинити дикість — приблизно рівнозначні речі для Амона, то одного дня вона відчула це на собі, коли зайшла до коридору резиденції і побачила, як Ґьот тягне за волосся з вітальні її подругу Гелену Гірш. Гелена намагалася втримати рівновагу, її каштанове волосся виривалося з корінням, а Амон якщо на секунду послаблював хватку, то моментально знову вчіплявся в Геленині коси величезною доглянутою рукою. Ще одне красномовне свідчення з’явилося, коли одного вечора дівчина зайшла до вітальні, і тут де не взявся один із тих псів — чи то Рольф, чи то Ральф — стрибнув на Ребекку і, поклавши лапи їй на плечі, націлився зубами на її грудь. Ребекка, шукаючи очима по кімнаті, побачила вдалині Ґьота: той посміхався, розвалившись на канапі.

— Припини труситися, дурненька, — сказав він їй, — бо не зможу тебе врятувати від пса.

У той час, коли Ребекка займалася руками коменданта, він пристрелив свого чистильника взуття за неякісну роботу, повісив п’ятнадцятирічного ординарця Польдека Дересєвича на кільцях у своєму кабінеті за блоху, знайдену на одному з собак, і стратив свого слугу Лісєка за те, що позичив коляску і коня Бошеві, не спитавши. Однак попри все двічі на тиждень чарівна сирітка заходила до його вітальні й із філософським спокоєм брала в руки лапу страховиська.

Вона зустріла Йозефа Бау одного сірого ранку, коли художник стояв біля бауляйтунґу, тримаючи проти низьких осінніх хмар рамку з кресленням. Здавалося, його худе тіло ледве витримує цю вагу. Ребекка спитала, чи може йому допомогти.

— Та ні, — відповів він. — Я просто чекаю на сонце.

— Навіщо? — поцікавилася Ребекка.

Він пояснив, як кальки з кресленням нової будівлі притиснуті в рамці до світлокопіювального паперу. Якби сонце, казав Йозеф, було ледь-ледь яскравішим, то таємнича хімічна сполука перенесла б зображення з кальки на папір. Тоді він сказав:

— А може, ви станете моїм чарівним сонцем?

Гарненькі дівчата не звикли до чоловічої делікатності в Плашуві. Сексуальність тут отримувала грубий імпульс від звуку автоматних черг на Хуйовій-Гурці, від страт на Аппельпляці. Уявіть собі, приміром, день, коли в когось у партії робітників, які ходили на кабельний завод до Велички, було виявлено курку. Амон на Аппельпляці шаленіє: курку в торбі виявили перед брамою табору під час перевірки на місці.

— Чия торба?! — вимагає пояснень Амон. — Чия курка?!

Оскільки ніхто на Аппельпляці ні в чому не зізнається, то Амон забирає гвинтівку в одного з есесівців і стріляє у першого в’язня в шерензі. Куля, пробивши його тіло, валить і того, хто стояв позаду. Усі й далі мовчать.

— Як же ви любите одне одного! — реве Амон і наміряється стріляти в наступного.

З шеренги виступає чотирнадцятирічний хлопчик. Він тремтить і плаче.

— Я можу сказати, хто приніс курку, — каже він комендантові.

— І хто ж?

Підліток показує на одного з убитих і кричить:

— Він!

На диво всьому Аппельпляцу, Амон йому вірить, він закидає голову і скептично сміється: такий вираз обличчя буває в деяких шкільних учителів. Оці люди… вони що, не розуміють, що в них немає майбутнього?

Після такого в години вільного пересування між сьомою і дев’ятою вечора більшість в’язнів розуміли, що для неквапливого залицяння часу немає. Воші, які позаводилися на лобку і під пахвами, перетворювали будь-які церемонії на пародію. Молоді чоловіки просто оволодівали дівчатами. У жіночій частині табору ходила пісня, в якій незайману героїню питали, чому вона зв’язала себе і для кого себе береже.

На «Емалії» атмосфера була не така відчайдушна. В емалевому цеху серед верстатів були ніші, які створювали умови для тривалого любовного побачення. У переповнених бараках розподіл на чоловічу і жіночу частини був суто теоретичним. Відсутність постійного страху, ситніші харчі — це все створювало менш гарячкову атмосферу. До того ж Оскар і далі не пускав есесівський гарнізон усередину без свого особистого дозволу.

Один із в’язнів згадує, що відбувалося в разі, якщо якась офіційна особа з СС вимагала доступу на територію. Поки есесівець ішов сходами, Оскар натискав особливу кнопку у своєму кабінеті, яка вмикала дзвінок на території табору. Це був сигнал, по-перше, негайно загасити всі заборонені цигарки, якими Оскар регулярно наділяв працівників («Сходіть до моєї квартири, — майже кожного дня казав директор комусь із цеху, значущо підморгнувши, — і наповніть оцей портсигар»). По-друге, чоловіки й жінки, почувши дзвінок, мали повернутися на ті нари, які за ними записані.

Ребекку зненацька заскочила оця пам’ять про зниклу культуру: в Плашуві вона зустріла молодого чоловіка, який залицявся до неї так, наче вони сиділи в цукерні на Ринку. Наступного ранку, коли вона спустилася сходами з кабінету Штерна, Йозеф показав їй своє робоче місце. Він креслив плани нових бараків.

— А який номер твого бараку, і хто там lteste (староста)?

Ребекка відповіла з належною скромністю. Вона на власні очі бачила, як Гелену Гірш тягають за волосся по коридору, і знала, що сама загине, якщо раптом шкрябне шкіру на пальці Амона. Але цей юнак повернув їй дівочу сором’язливість.

— Я прийду і поговорю з твоєю матір’ю, — пообіцяв Йозеф.

— У мене немає матері, — сказала Ребекка.

— Тоді я поговорю з lteste.

Оце так залицяння — він питає згоди старших, ніби життя і часу вистачить на все. Це був настільки фантастичний і галантний кавалер, що вони навіть ще не цілувалися. А пригорнути одне одного як слід їм вдалося якраз у домі Амона. Це було після сеансу манікюру. Отримавши від Гелени мила і гарячої води, Ребекка крадькома пробралася на верхній поверх, порожній через іще не завершений ремонт, щоб там попрати блузку і білизну. Прала вона у своїй посудині для харчів. Завтра туди наливатимуть суп.

Вона возилася з отим маленьким відерком мильної води, аж тут прийшов Йозеф.

— Що ти тут робиш? — спитала Ребекка.

— Роблю вимірювання для креслень, це треба для ремонту, — пояснив він. — А ти що тут робиш?

— Сам бачиш, — відповіла Ребекка. — І, будь ласка, говори тихіше.

Йозеф, пританцьовуючи, прикладав рулетку так і сяк до стін і виступів.

— Будь уважний, — просила вона його, знаючи про суворі стандарти Амона.

— Поки я тут, можу й тебе виміряти, — сказав Йозеф.

Він обміряв рулеткою її руки, приклав стрічку одним кінцем до її потилиці, а другим — до попереку. Ребекка не заперечувала, відчуваючи, як він торкається її пальцем, відзначаючи розміри. Але коли вони мцно пригорнулися одне до одного, Ребекка суворо сказала йому йти. Ця вілла — не місце для млосного вечора.

У Плашуві були й інші відчайдушні романи, навіть в есесівців, але розвивалися вони не так безхмарно, як стосунки між Йозефом Бау і манікюрницею. Обершарфюрер Альберт Гуяр, той самий, який розстріляв доктора Розалію Блау в гетто і Діану Райтер після обвалу фундаментів, закохався в єврейку з табору. Дочка Мадріча захопилася молодим євреєм із тарновського гетто — той, звичайно, працював на тарнoвській фабриці Мадріча, доки досвідчений ліквідатор Амон наприкінці літа не вчинив із тарновським гетто так само, як і з краківським. Тепер юнак працював у цехах Мадріча в Плашуві, і дівчина могла навідувати його там. Але з цього нічого вийти не могло. У самих в’язнів були свої ніші й закутки, де могли зустрічатися подружжя чи коханці. Але все — і закони Райху, і дивний кодекс в’язнів — стояло на заваді роману фройляйн Мадріч і її коханого. Так само чесний Раймунд Тіч закохався в одну зі своїх швачок. То теж була тиха, потайна і загалом нещаслива любов. Ну а обершарфюрерові Гуяру сам Амон наказав припинити ці дурниці. Тож Альберт пішов зі своєю дівчиною до лісу і з найніжнішим жалем вистрілив їй у потилицю.

Узагалі, здавалося, що над пристрастями есесівців нависає якась смертна тінь. Скрипаль Генрі Роснер і його брат акордеоніст Леопольд, які розсипали віденські мелодії над обіднім столом коменданта, це відчували. Одного вечора високий стрункий сивий офіцер Ваффен-СС завітав до Амона обідати і, багато випивши, попросив Роснерів заграти угорську пісню «Сумна неділя». У цій пісні співається про почуття, які переживає молодий чоловік, готовий учинити самогубство через втрачене кохання. Саме отаке надзвичайне почуття, як помітили брати Роснери, було дуже близьке есесівцям у години дозвілля. Власне, ця пісня набула недоброї слави в тридцяті роки: уряди Угорщини, Польщі й Чехословаччини всерйоз розглядали питання, чи не заборонити її, бо з її популярністю поширилася епідемія самогубств. Молоді люди, збираючись прострелити собі голову, часто цитували її слова в передсмертних записках. Цю пісню давно заборонило Управління пропаганди Райху. А тепер оцей високий, елегантний гість, достатньо дорослий, щоб його діти були вже підлітками, які самі переживають перші закоханості, усе підходив до Роснерів і просив: «Ну заграйте “Сумну неділю”». І хоча доктор Геббельс цього б не дозволив, тут, у дикій Південній Польщі, ніхто б не став сперечатися з офіцером СС, якого охопили спогади про нещасливе кохання.

Після того як гість уже вчетверте чи вп’яте вимагав ту пісню, дивна впевненість пойняла Генрі Роснера. У своєму найглибшому корінні музика — це завжди магія. Ніхто в Європі так не відчував силу скрипки, як отакий краківський єврей з родини, де музики не вчилися — вона переходила у спадок, так само, як і статус коена, спадкового священика. Генрі опосіла думка, яку він потім переказував так: «Господи, коли я маю силу, то, може, цей сучий син застрелиться…»

Своїм повторенням заборонена мелодія «Сумної неділі» була узаконена у вітальні Амона, і тепер Генрі нею оголошував війну, а Леопольд підігравав йому, а погляд красивого офіцера, сповнений ледь не вдячної меланхолії, додавав їм сил.

Генрі кидало в піт від думки, що він настільки очевидно накликає своєю скрипкою смерть есесівця, аж Амон помітить це і поведе його за віллу розстрілювати. Якщо говорити про гру Генрі, то її не можна було назвати хорошою чи поганою. Він грав одержимо. І лише один чоловік, той самий офіцер, помітив це і, далекий від п’яної балаканини Боша, Шернера, Чурди та Ґьота, дивився й дивився зі свого крісла просто у вічі Генрі, немовби збирався підскочити з місця і сказати: «Так, панове. Скрипаль має цілковиту рацію. Немає жодного сенсу терпіти таке страждання».

Роснери грали і грали мелодію навіть довше того часу, після якого Амон зазвичай кричав: «Годі!» Нарешті гість підвівся й пішов на балкон. Генрі одразу зрозумів, що вже зроблено все, щоб із цим чоловіком все було скінчено. Вони з братом з’їхали знову на фон Зуппе і Легара, замітаючи сліди повнокровною оперетою. Гість залишився на балконі сам і за півгодини перервав гарну вечірку пострілом собі в голову.

Отакий і був секс у Плашуві. Воші й поспіх по один бік дроту, убивство і безумство по другий. І посеред усього цього Йозеф Бау і Ребекка Танненбаум кружляли у своєму церемонному танці.

У пору високих снігів того року Плашув змінив статус на лихо всім закоханим за його колючим дротом. Тоді, на початку січня 1944 року, його оголосили концентраційним табором, підпорядкованим центральній владі — Головному економічно-адміністративному управлінню СС під орудою Освальда Поля в Оранієнбурзі, що біля Берліна. Філії Плашува, такі як «Емалія» Оскара Шиндлера, нині переходили під контроль Оранієнбурґа. Шефи поліції — Шернер і Чурда — втратили безпосередню владу. Плата за використання праці всіх тих в’язнів, що працювали в Шиндлера і Мадріча, уже йшла не на Поморську, а в кабінет генерала Ріхарда Ґлюкса, який у Поля був головою Секції D (Концентраційні табори). Оскар, коли хотів дружніх послуг, мав не тільки їхати до Плашува і там задобрювати Амона, не тільки частувати обідом Юліана Шернера, а й достукатися до певних офіційних осіб величезного бюрократичного комплексу в Оранієнбурзі.

Оскар не забарився з’їздити до Берліна і поговорити із людьми, які мали б займатися його паперами. Оранієнбурґ починався як концентраційний табір. Тепер він став розсипом адміністративних бараків. З кабінетів Секції D регулювався кожен момент життя і смерті у в’язниці. Голова секції Ріхард Ґлюкс також відповідав, після консультації з Полем, за встановлення співвідношення між працівниками і кандидатами до газових камер, тобто за рівняння, де X позначало кількість рабів, а Y — безпосередньо засуджених людей.

У Ґлюкса була передбачена процедура для кожної події, і з його відділу виходили меморандуми, викладені безболісним жаргоном бюрократа, паперової душі, відстороненого спеціаліста.

Головне адміністративно-економічне управління СС

Голова Секції D

(Концентраційні табори)

D1-AZ:14fl-Ot-S

GEH TGB NO 453-44

Комендантам концентраційних таборів

Da, Sah, Bu, Mau, Slo, Neu, Au І — III,

Gr-Ro, Natz, Stu, Rav, Herz, A-L-Bels,

Gruppenl. D. Рига, Gruppenl. D. Краків (Плашув).[14]

Використання комендантами таборів тілесних покарань в’язнів у випадках саботажу на військових виробництвах зростає. Прошу надалі всі доведені випадки саботажу (доповідь від керівництва повинна додаватися) карати через повішення. Кара має відбуватися перед зібранням членів відповідної групи робітників. Причина кари повинна бути повідомлена з тим, щоб кара виконала запобіжну функцію.

(Підпис)

Оберштурмфюрер СС

Такими канцелярськими заклинаннями в деяких теках докладно регламентувалося, якої довжини має бути волосся у в’язня, щоб становити економічну цінність для «виробництва волосяних шкарпеток для команд підводних човнів і валяного взуття працівникам залізниць Райху», а в інших обговорювалося, чи форму стосовно «випадків смерті» слід розсилати до восьми відділів, чи просто описувати в листі й додавати до особової справи, щойно всі дані будуть внесені до облікової картки.

І тут гер Оскар Шиндлер із Кракова повів мову про своє невеличке підприємство на Заблочі. Доручили його справу якомусь середньому чинові — офіцерові, співробітнику з роботи з особовим складом.

Оскар не засмутився. Були й більші компанії, які використовували працю євреїв. Були такі гіганти, як Крупп і, звичайно, І. Ґ. Фарбен. У Плашуві був кабельний завод. Вальтер Ц. Тьоббенс, той самий варшавський підприємець, якого Гіммлер намагався відправити служити до вермахту, мав більше таких працівників, ніж Шиндлер. Були сталеплавильні заводи у Стальовій-Волі, авіазаводи в Будзині й Закопаному, завод «Steyr-Daimler-Puch» у Радомі.

В офіцера лежали на столі плани «Емалії».

— Маю надію, — сказав він сухо, — ви не хочете розширювати свій табір. Це буде неможливо — інакше почнеться епідемія тифу.

Оскар відмахнувся від цієї пропозиції:

— Мене більше цікавить постійність моєї робочої сили, — сказав він. — Я вже переговорив щодо цього зі своїм товаришем полковником Еріхом Ланґе.

З обличчя есесівця Оскарові було видно, що це ім’я дещо означало. Оскар дістав лист від полковника, офіцер відкинувся в кріслі й став його читати. У кабінеті панувала тиша: можна було чути, як у сусідніх кімнатах шкребуть пера, шурхотить папір, хтось тихо, серйозно розмовляє — так, ніби ніхто тут і гадки не мав, що вони працюють у серці системи зойків і стогонів.

Полковник Ланґе був чоловік впливовий — начальник берлінського штабу Інспекції з озброєння. Оскар зустрівся з ним у Кракові на вечірці в генерала Шиндлера. Вони сподобались одне одному майже одразу. На багатьох вечірках бувало, що люди відчували одне в одному певну опірність режимові і тоді відділялися від гурту, перебиралися в окремий куток перевірити одне одного й, можливо, встановити більш дружні стосунки. Еріх Ланґе був шокований польськими таборами праці: заводом І. Ґ. Фарбена в Буні, наприклад, де бригадири прийняли «робочий темп» СС і змушували в’язнів розвантажувати цемент бігом, де тіла померлих від голоду й виснаження скидали в канави для кабелів і заливали цементом разом із кабелями. «Ви тут не щоб жити, а щоб вас залили цементом», — казав новоприбулим управитель, і Ланґе, почувши ці його слова, відчув себе проклятим.

Після листа до Оранієнбурґа були телефонні розмови, — і розмови, і листи мали на меті одне: внесок гера Шиндлера з його каструлями й протитанковими снарядами сорок п’ятого калібру в боротьбу за національне існування Інспекція вважає великим. Він сформував штат добірних спеціалістів, і не можна жодним чином перешкоджати тій праці, яку вони виконують під керівництвом гера директора Шиндлера.

На офіцера в кабінеті це справило враження, і він сказав, що відверто поговорить із гером Шиндлером. Планів змінювати статус табору на Заблочі чи втручатися в справи його населення не було. Однак гер директор має розуміти, що ситуація з євреями, навіть кваліфікованими працівниками на військовому виробництві, завжди ризикована. Узяти, наприклад, наші власні есесівські підприємства. «Ostindustrie», есесівська компанія, бере в’язнів видобувати торф, а ще є фабрика щіток і ливарний завод у Любліні, фабрики обладнання в Радомі, хутряна фабрика у Травниках. Але в інших галузях есесівці постійно розстрілюють робочу силу, і зараз та сама «Osti» вже практично не при справах. Так само в центрах знищення ніколи не буває відповідного відсотка в’язнів для промислової праці. Із цього приводу їм часто писали, але ці офіцери не відступають від своєї думки.

— Звичайно, — сказав офіцер, показуючи на лист. — Я зроблю для вас усе, що зможу.

— Я розумію проблему, — сказав Оскар, осяявши есесівця променистою усмішкою. — Якщо я можу якось висловити мою вдячність…

Урешті Оскар залишив Оранієнбурґ принаймні з деякими гарантіями того, що його краківський фабричний табір стоятиме й далі.

Новий статус Плашува створював проблеми закоханим, тому що в ньому був запроваджений статевий поділ — так було сказано в низці меморандумів Головного економічно-адміністративного управління. По всіх загородженнях між чоловічою і жіночою частиною табору було пущено струм, паркан навколо промислового сектора був повністю електрифікований. Напруга, відстань між дротами, кількість електричних дротів та ізоляторів повністю були обумовлені директивами Головного управління. Амон і його офіцери швидко помітили нові дисциплінарні можливості, які від цього з’явилися.

Тепер стало можна ставити людей на добу між електрифікованим зовнішнім парканом і внутрішнім, нейтральним. Якщо покараний заточувався від утоми, то знав, що в кількох сантиметрах від його спини проходять сотні вольтів. Наприклад, Мундек Корн одного разу повертався до табору з групою робітників, в якій бракувало однієї людини — їхнього колегу поставили в той вузький проміжок на добу.

Але, мабуть, іще гіршим, ніж ризик упасти на дроти, було те, що струм біг дротами від вечірньої перевірки до ранкової побудки, відділяючи чоловіків від жінок, як замковий рів. Час спілкування тепер обмежувався коротким ходінням по Аппельпляцу перед самою перевіркою, до того як пролунає наказ шикуватися. Кожна пара придумала свою мелодію: її насвистували в натовпі й чекали на відгук, який мав пробитися крізь ліс голосових перешкод. Ребекка Танненбаум також придумала мелодію-сигнал. Вимоги Головного управління СС генерала Поля змусили в’язнів Плашува вдаватися до пташиних стратегій статевої поведінки. Але при цьому куртуазний роман Ребекки і Йозефа набирав сили.

Потім Йозеф примудрився добути на складі одягу сукню якоїсь померлої жінки. Іноді після перевірки чоловічого складу табору він ішов до нужника, вбирався в цю довгу хламиду, ще й чіпляв на голову капелюшок, який носять правовірні юдейки. Тоді виходив і долучався до жіночої шеренги. Його коротке волосся жодного з есесівської охорони не дивувало, бо більшість жінок були стрижені через вошей. Отже, разом із тринадцятьма тисячами ув’язнених жінок він ішов до жіночої частини табору і до ранку сидів у бараку № 57, складаючи компанію Ребецці.

У бараці Ребекки старше жіноцтво спіймало Йозефа на слові. Коли вже він хоче традиційного сватання, то вони тут же увійшли в так само традиційну роль опікунок дівчини. Так що Йозеф для них теж був даром Божим — дав їм змогу поводитися церемонно, як до війни. Зі своїх чотириповерхових нар вони поглядали вниз на двох дітей, доки всі поринали в сон. Якщо хтось із них і думав: «Та чого там перейматися в отакі часи, що там ці діти надумають робити серед ночі!», — то вголос цього ніколи не казали. По правді кажучи, у такі ночі дві бабусі перебиралися на одні вузькі нари, щоб Йозеф міг спати окремо. Незручність, запах немитого тіла іншої людини, ризик набратися вошей від сусідки — це все не було настільки важливе для почуття гідності, як правильність, чесність оцього залицяння.

Наприкінці зими Йозеф із пов’язкою будівельного управління на рукаві вийшов на дивно неторканий сніг між двома смугами дроту з металевою лінійкою в руках, буцімто вимірював цю нічийну землю з якихось архітектурних міркувань.

Біля підніжжя бетонних підпор, обтиканих порцеляновими ізоляторами, виросли перші весняні квіточки. Розмахуючи лінійкою, він назбирав квітів і засунув їх під куртку. Він проніс квіти через табір, угору Єрусалимською. З квітами за пазухою він проминав віллу Амона, коли сам комендант, високий, великий, вийшов із неї і пішов сходами вниз просто до нього. Йозеф Бау зупинився. Зупинятися, завмерти перед Амоном було найнебезпечніше. Але він спинився і завмер. Він боявся, що його серце, яке він так палко і щиро подарував сироті Ребецці, тепер стане просто черговою мішенню коменданта.

Але коли Амон пройшов мимо, навіть не помітивши його, не маючи нічого проти того, що архітектор просто так стоїть із лінійкою в руках, Йозеф Бау відчув, що в житті є певні запоруки. Від Амона не рятується ніхто — крім тих, у кого інша доля. Наряджений для стрільби, Амон якось несподівано зайшов до табору через задні ворота і побачив, що дівчинка Варренгаупт сидить у його лімузині в гаражі, роздивляючись себе у дзеркало заднього огляду. Вікна в машині, які вона мала помити, і далі були брудні. Він убив її за це. А ще були мати й дочка, яких Амон помітив через вікно кухні. Вони занадто повільно чистили картоплю. Він перехилився через підвіконня й застрелив обох. Але ось перед ним виникає те, чого він терпіти не може, — стовпом стоїть закоханий єврей-кресляр, і в його руках труситься лінійка. Але Ґьот спокійно йде мимо. Бау відчув, що має скористатися своєю шаленою удачею і вчинити щось неймовірне. Одружитися, звичайно, було найбільш неймовірною річчю.

Він повернувся до будівлі адміністрації, піднявся до контори Штерна, знайшов Ребекку і спитав, чи вийде вона за нього. Ребекка зраділа і схвилювалася, що тепер справа стала настільки невідкладною.

Того вечора Йозеф, начепивши сукню, знову навідав свою матір і нараду опікунок у бараці № 57. Справа була тільки за рабином. Проте рабини перебували в таборі лише по кілька днів: їх потім везли далі на Аушвіц — того часу було замало, щоб ті люди, яким були необхідні обряди кіддушін і ніссуїн[15], встигли знайти й попросити їх, замало часу до тої години, коли їм судилося виконати свій останній священичий подвиг — увійти до вогняної печі.

Йозеф і Ребекка побралися вночі в неділю, у страшні лютневі морози. Рабина не було. Організувала церемонію пані Бау, мати Йозефа. Вони були юдеями-реформістами, тож могли обходитися без кетуби[16], укладеної арамейською. У майстерні ювеліра Вулкана хтось викував дві обручки зі срібної ложки, яку пані Бау переховувала під стелею. На підлозі бараку Ребекка сім разів обійшла навколо Йозефа, і він розбив склянку — тобто перегорілу лампочку з будівельного управління — підошвою черевика.

Парі виділили нари на самій горі. Заради затишку їх завісили простирадлами. У темряві Йозеф і Ребекка забралися туди, а внизу точилися приземлені жарти. Під час весіль у Польщі завжди є такий період тиші, коли вульгарне кохання отримує слово. Якщо гості не хочуть самостійно розкидатися двозначними фразами, то можуть запросити професійного весільного блазня. Жінки, які у 20—30-ті роки сиділи на таких весіллях і невдоволено дивилися на блазня з його ризикованими жартами й на те, як регочуть чоловіки (і тільки вряди-годи дозволяли собі, як дорослі жінки, розсміятися), тепер замінили всіх відсутніх і загиблих весільних блазнів Південної Польщі.

Йозеф і Ребекка провели хіба що десять хвилин на своїх верхніх нарах, як у бараку ввімкнули світло. Крізь простирадла Йозеф побачив унтерштурмфюрера Шайдта, який ішов між довгими рядами нар. Те саме моторошне відчуття долі накрило Йозефа. Звичайно, його не дорахувалися в бараці і послали найлютішого з офіцерів шукати його в материному бараку. Амон тоді перед своєю віллою його не помітив, так тепер Шайдт, який завжди швидко хапається за пістолет, прийшов і вб’є його у шлюбну ніч!

Також він розумів, що скомпрометовані тепер усі жінки — його мати, наречена, свідки, оті, хто щойно відпускав найбільш сороміцькі жарти. Він став просити пробачення, благати наречену, щоб вона його простила. Ребекка сказала, щоб він сидів тихо. Вона зняла завісу з простирадл. У таку годину, розсудила вона, Шайдт не полізе нагору, якщо його не дратувати. Жінки з нижніх нар передавали їй свої маленькі солом’яні подушки. Хоча затіяв сватання і весілля Йозеф, нині він має ховатись і не висовуватись. Ребекка підштовхнула його в куток нар і накрила подушками. Вона дивилася, як Шайдт проходить унизу, виходить із барака через задні двері. Світло згасло. Почулися темні, приземлені жарти, і молоде подружжя Бау знов опинилося сам-на-сам.

За кілька хвилин почулися сирени. Усі в темряві підхопилися на ліжках. Цей звук означав для Йозефа: так, вони хочуть знищити його ритуальний шлюб. Вони бачать його порожні нари в чоловічому бараці й тепер усерйоз полюють на нього.

Унизу збіглися жінки. Вони це також розуміли. Він почув це зі своїх верхніх нар. Це старомодне кохання погубить усіх. lteste бараку, яка так порядно поводилася, розстріляють першою, щойно ввімкнуть світло і знайдуть жениха разом із тим жіночим костюмом.

Йозеф Бау схопив свій одяг. Він холодно поцілував дружину, зіскочив на підлогу й вибіг із бараку. У темряві надворі ревіння сирен розтинало йому слух. Він біг брудним снігом, зібгавши під пахвами куртку і стару сукню. Коли ввімкнуть світло, його стане видно з вишок. У нього була шалена думка випередити прожектори, перебратися через паркан між електричними дротами. Уже в чоловічій частині табору він може щось вигадати про пронос, про те, що пішов до туалету і знепритомнів, а отямився від звуку сирен.

Але навіть якщо він і загине від струму, думав він на бігу, то вже нікому не зможе сказати, до кого ходив. Він біг до фатальних дротів і не розумів, що тоді всіх чекатиме майже шкільна сцена на Аппельпляці й Ребекку так чи інакше змусять вийти вперед.

В огорожі між чоловічим і жіночим табором у Плашуві проходило дев’ять електричних дротів. Йозеф Бау підстрибнув, так що його ноги опинилася на третій з ліній, а руки дістали до другої згори. Він уявив, що прудко, мов щур, лізе вгору. Насправді ж він учепився в дротяну сітку й повис. Він подумав був, що холод металу — то перша ознака струму. Але струму не було. І світла не було. Йозеф Бау руками й ногами чіплявся за метал і не розмірковував, де подівся струм. Він виліз нагору і плигнув на чоловічу половину. «А ти жонатий!» — сказав він собі. Понад пральнею він проскочив до нужника. «Жахливий пронос, гере обершарфюрере…» Він стояв, задихаючись від смороду. Раптова сліпота Амона в день квітів… шлюбна ніч, якої з таким терпінням чекали, перервана двічі… Шайдт і сирени… проблеми зі світлом і дротами… заточуючись і задихаючись, він гадав, чи вдасться йому зберегти своє неоднозначне життя. Як і всі інші, він бажав більш надійного порятунку.

Він вийшов і виявився одним з останніх зі свого бараку, хто опинився на Аппельпляці. Він тремтів, але був певний, що lteste його покриє. «Так, гере унтерштурмфюрере, я дав в’язневі Бау дозвіл відвідати туалет».

Його взагалі не шукали. Шукали трьох молодих сіоністів, які втекли вантажівкою з виробами фабрики, де робилися для вермахту матраци, набиті водоростями.

Розділ 27

Двадцять восьмого квітня 1944 року Оскар, поглянувши на себе в люстро збоку, міг сказати, що на тридцять шостий день народження він дещо розширився в талії. Але принаймні нині, коли він обіймав дівчат, ніхто не морочив йому голову й не доносив на нього. Будь-який інформатор з техніків-німців міг би опустити руки, побачивши, що СС випустили Оскара і з Поморської, і з Монтелюпі — впливовіших центрів годі й шукати.

Емілія, як завжди, надіслала йому вітання з Чехословаччини, а Інґрід і Кльоновська вручили подарунки. Його домашній устрій майже не змінився за ті чотири з половиною роки, які він провів у Кракові. Інґрід була неофіційною дружиною, Кльоновська — подружкою, Емілія — відсутньою зі зрозумілих причин законною дружиною. Що засмучувало й обурювало кожну з них — про те історія мовчить, але в цьому тридцять сьомому році життя Оскара стосунки з Інґрід дещо охолонуть; Кльоновській, вірному другу, цілком вистачатиме нечастих любовних побачень; а Емілія і далі вважатиме свій шлюб нерозривним. Ну а зараз усі привітали його і тримали свої думки при собі.

Інші теж долучилися до святкування. Амон дозволив Генрі Роснеру взяти свою скрипку на Липову ввечері, під охороною найкращого баритона українського гарнізону. Амон на той момент дуже тішився дружбою з Шиндлером. З огляду на суттєву підтримку табору «Емалії», незадовго до свята Амон попросив і отримав у постійне користування один із «мерседесів» Оскара — не отой брухт, який Шиндлер колись купив у Йона, а найелегантніший у гаражі «Емалії».

Концерт відбувся в кабінеті Оскара. Слухав тільки він. Було враження, що Оскар утомився від товариства. Коли українець вийшов до туалету, Оскар відкрився Генрі. Його дуже засмучують новини з війни. День народження припав на момент затишшя. Російську армію загальмували за прип’ятськими болотами в Білорусі і перед Львовом. Генрі не зрозумів, чого боїться Оскар. «Він що, не розуміє, — подумав скрипаль, — що коли росіян не втримають, то на тому буде кінець його роботи тут?»

— Я часто просив Амона, щоб він дозволив тобі приходити сюди постійно, — сказав Оскар Роснерові. — і тобі, і дружині, і синові. А він і чути про це не хоче. Він дуже тебе цінує. Але можливо…

Генрі був вдячний. Але він відчував, що його сім’я у Плашуві живе не в таких самих умовах, що й інші. Наприклад, його невістку Ґьот відправив був на страту за те, що вона курила на роботі. Але один із сержантів спробував донести до коменданта те, що ця жінка — пані Роснер, дружина акордеоніста Роснера.

— Ах, — сказав Амон і помилував її. — Ну пам’ятай, дівчинко, я куріння на роботі не потерплю.

Генрі сказав Оскарові того вечора, що саме ствлення Амона — Роснерів не чіпати, берегти талановитих музикантів — переконало його з Мансі взяти до табору свого восьмирічного сина Олека. Той переховувався у краківських друзів, але з кожним днем це ставало дедалі небезпечнішим. Опинившись у таборі, Олек змішався з невеличкою юрбою тамтешніх дітей, багато з яких не були зареєстровані в тюремних записах, на їхню присутність у Плашуві в’язні дивилися крізь пальці, а молодше табірне начальство терпіло. Але доправити туди Олека також було ризиковано. Польдек Пфефферберґ, який їздив вантажівкою по коробки з інструментами, провіз хлопчика на територію табору. Українці ледве не знайшли його коло брами, поки він ще був людиною ззовні і своїм життям порушував усі расові приписи генерал-губернаторства. Його ноги раптом виткнулися з коробки, яка лежала біля ніг Пфефферберґа. «Пане Пфефферберґ, пане Пфефферберґ! — почув Польдек, поки українці обшукували другий кінець кузова. — У мене ноги стирчать…»

Зараз Генрі вже міг посміятися з цієї пригоди, хоч і обережно, бо ще був не вечір. Але Шиндлер зреагував драматичним жестом, який, певно, походив із деякої алкогольної меланхолії, яка пойняла його ввечері у власний день народження. Він узяв свій стілець за спинку і замахнувся ним на портрет фюрера. На мить здалося, що він зараз розтрощить ікону. Але він розвернувся на п’ятах, опустив стілець так, щоб усі його ніжки були на однаковій відстані від підлоги, а тоді так поставив його на килим, що стіна затрусилася.

Тоді він спитав:

— Вони там спалюють тіла, правда?

Генрі скривився, немовби сморід від цього долинув до кабінету.

— Почали, — відзначив він.

Тепер Плашув був — мовою бюрократів — концентраційним табором, і його в’язні відчули, що мати справу з Амоном стало безпечніше. Начальство з Оранієнбурґа забороняло кару на місці. Ті дні, коли повільних чистильників картоплі могли розстріляти на місці, минули. Їх не можна було просто знищити і все. Мало бути слухання, мав надсилатися звіт до Оранієнбурґа. Вирок повинен був завізувати на тільки генерал Ґлюкс, а й також Відділ W генерала Поля (економічні підприємства). Бо якщо комендант уб’є необхідного працівника, то може виявитися, що Відділу W почнуть надходити вимоги щодо компенсації.

Керівництво фабрики художньої порцеляни «Allach» у Мюнхені, яка використовувала працю рабів Дахау, нещодавно надіслало заяву на компенсацію в 31 800 райхсмарок, бо «внаслідок епідемії тифу, яка сталась у січні 1943 р., у нашому розпорядженні не було робочої сили в’язнів від 26 січня 1943 року до 3 березня 1943 року. На нашу думку, ми заслуговуємо на компенсацію за пунктом 2 з фонду компенсацій підприємствам…».

Відділу W, ймовірно, доводилося часто надсилати компенсації, якщо втрата цінної робочої сили була спричинена надмірними стараннями якого-небудь любителя постріляти з офіцерів СС.

Тож, щоб не морочити собі голову паперами й формальностями, Амон більшу частину часу стримувався. Люди, які з’являлися біля нього навесні й на початку літа 1944 року, якось відчували, що це стало безпечніше, хоч і не знали нічого про відділ W та генералів Поля і Ґлюкса. Для них це полегшення було таким самим таємничим, як і шаленство Амона.

Однак, як Оскар уже сказав Генрі Роснеру, тепер у Плашуві спалювали тіла. Готуючись до російського вторгнення, СС закривало свої заклади на сході. Треблінку, Собібор і Белжець евакуювали попередньої осені. Ваффен-СС, які керували ними, отримали наказ підірвати камери й крематорії, щоб не залишалося слідів, а тоді цих військових було направлено до Італії воювати з тамтешніми партизанами. Величезний комплекс Аушвіц у безпечній Верхній Силезії має виконати своє велике завдання на сході, а тоді крематорії зрівняють із землею. Адже без крематоріїв у мертвих не буде жодних свідчень — стануть просто шурхотом вітру, незвичайним пилом на осиковому листі.

Плашув був не таким простим, адже його мерці лежали кругом у ньому і навколо нього. В угарі весни 1943 року тіла — зокрема й тих, кого вбили в гетто протягом останніх його двох днів — абияк повкидали у масові могили в лісах. Тепер Відділ D вимагав від Амона всіх знайти.

Приблизні цифри, скільки їх було, дуже різняться. Польські дослідження, які спираються на роботу Головної комісії з розслідування нацистських злочинів у Польщі та інші джерела, стверджують, що сто п’ятдесят тисяч в’язнів, чимало з яких перевозили в інше місце, пройшли через Плашув і його п’ять філій. З них, за даними поляків, вісімдесят тисяч загинуло там у розстрілах на Хуйовій-Ґурці чи в епідеміях.

Ці цифри жахають тих, хто пережив Плашув і пам’ятає страшну роботу зі спалювання тіл. Вони кажуть, що відкопано було вісім-десять тисяч тіл — ця цифра страшна сама собою, і вони не мають жодного бажання її перебільшувати.

Відстань між двома версіями не здаватиметься аж такою великою, якщо згадати, що більшу частину того року на Хуйовій-Ґурці та в інших місцях побіля табору продовжували розстрілювати поляків, циган і євреїв, а есесівці взяли за правило спалювати тіла одразу після масових убивств на австрійських шанцях. До того ж Амонові не вдалося знайти в лісах абсолютно всі тіла. Ще тисячі загиблих буде знайдено по війні, і в передмістях Кракова неподалік Плашува їх і зараз знаходять, коли риють котловани.

Оскар бачив вогонь з-за цехів, коли саме напередодні дня народження побував у таборі. Коли він повернувся через тиждень, ця діяльність посилилася. Викопували тіла в’язні-чоловіки, які працювали в масках і все одно ледве витримували сморід. На простирадлах, у візках, на ношах із гілля трупи приносили на місце спалення і клали на штабелі дров. Так шар за шаром закладалося вогнище, і коли висота купи сягала плеча людини, усе поливали бензином і підпалювали. Пффеферберґ із жахом бачив, як вогонь тимчасово немовби оживлює тіла: мерці сідали, розкидали колоди, їхні руки тяглися вперед, роти розкривалися, немовби в останньому крику. Молодий есесівець зі станції дезінсекції бігав між вогнищ, махаючи пістолетом, і викрикував якісь безглузді накази.

Попіл померлих сідав на волосся, на білизну, що сушилась у дворах на віллах молодших офіцерів. Оскар був вражений, побачивши, що офіцери сприймали дим так, ніби ці клапті в повітрі — то якісь чесні й неминучі промислові відходи. І крізь тумани Амон їздив кататися верхи з Майолою, і обоє спокійно трималися в сідлі. Лео Йон ходив із дванадцятирічним сином на болота в ліс ловити пуголовків. Вогонь і сморід не відволікали їх від повсякденного життя.

Оскар, відкинувшись на водійському кріслі у своєму BMW, зачинивши всі вікна, затуливши ніс і рот носовичком, міркував, що там тепер разом з усіма горить родина Спіри. Він був вражений, коли стратили всіх поліцаїв гетто і їхні сім’ї минулого Різдва, щойно Симхе Спіра закінчив керувати демонтажем гетто. Їх зібрали всіх, із дружинами й дітьми, сірого вечора і стратили, щойно сіло холодне сонце. Розстріляли і найвірніших (Спіру та Целлінґера), і тих, хто найбільше нарікав і уникав деяких обов’язків.

Спіра і його мовчазна дружина, його не вельми обдаровані діти, яких терпляче навчав Пфефферберґ, — усі вони стояли голі серед кільця гвинтівок, тремтіли, тулились одне до одного. Наполеонівська поліцейська форма Спіри тепер лежала купою ганчір’я, скинута біля входу на форт, її чекає переробка. А Спіра й далі переконував усіх, що такого бути не може.

Цей розстріл вразив Оскара, бо показав, що жоден послух чи уклін не здатний гарантувати євреєві порятунку. І тепер Спір спалювали анонімно, так само невдячно, як і розстріляли.

Навіть Ґуттерів! Це сталося після вечері в Амона рік тому. Оскар пішов звідти додому рано, але почув, що сталося по тому. Йон із Нойшелем заходилися дражнити Боша. Вони вважали його слабким і гидливим. Він так носиться з тим, що, мовляв, є ветераном, сам сидів в окопах. Але щось ніхто не бачив, щоб він когось розстрілював. І так годинами — то був жарт вечора. Врешті-решт Бош наказав розбудити Давида Ґуттера і його сина в їхньому бараку, а Ґуттерову жінку з дочкою — в другому. Знов-таки, то були вірні слуги. Давид Ґуттер був останнім президентом юденрату і йшов на будь-яку співпрацю — він ніколи не бував на Поморській, не починав жодних суперечок щодо масштабів операцій СС чи кількості людей, які мали відправлятися до Белжця. Ґуттер підписував усе і вважав будь-яку вимогу обґрунтованою. До того ж Бош використовував Ґуттера як агента поза Плашувом, посилав його до Кракова з вантажівками нових м’яких меблів чи з повними кишенями коштовностей для продажу на чорному ринку. І Ґуттер усе робив — і тому, що загалом був негідником, але передусім заради безпеки своїх дружини й дітей.

О другій годині після тієї полярної півночі єврейський поліцай Цаудер, товариш Пфефферберґа і Штерна, якого згодом розстріляє п’яний Піларжик, стояв на варті біля воріт до жіночої частини табору і все чув: Бош заганяв Ґуттерів у заглибину біля жіночої частини табору. Діти благали співчуття, а Давид і його жінка стоїчно мовчали, розуміючи, що на це немає ради. І тепер Оскар бачив — усі свідки: Ґуттери, Спіри, партизани, священики, діти, красиві дівчата з фальшивими арійськими паперами — повертаються на цей божевільний пагорб, щоб бути викресленими з пам’яті на випадок, якщо до Плашува прийдуть росіяни і дуже цим зацікавляться.

Надалі, писали Амонові з Оранієнбурґа, з тілами померлих слід поводитись обережно, і задля цього ми надсилаємо вам представника гамбурзької інженерної фірми, який вибере місце для крематоріїв. А до того часу, коли їх збудують, усі трупи належить тримати в добре позначених місцях поховання.

Коли під час наступних відвідин Оскар побачив, як над Хуйовою Ґуркою піднялося полум’я, першим його пориванням було лишитися в машині, в притомному німецькому механізмі, і помчати додому. Натомість він пішов шукати по цехах знайомих, зайшов до контори Штерна. Він думав, що, коли до вікон летить клаптями оцей попіл, люди у Плашуві можуть думати й про самогубство.