Список Шиндлера Кенилли Томас

Розділ 22

Нам невідомо, в якому душевному стані Оскар Шиндлер провів тринадцяте березня, останній і найтяжчий день гетто. Але коли його робітники прийшли до нього під вартою з Плашува, він уже був налаштований збирати відомості й переказати все Седлачкові, щойно той прийде наступного разу. Робітники розповіли Оскарові, що Zwangsarbeitslager Paszw — так він звався канцеляритом СС — аж ніяк не є царством здорового глузду. Ґьот уже встиг продемонструвати свою любов до інженерів, давши охоронцям забити Зиґмунта Ґрюнберґа до коматозного стану; його принесли в лікарню біля жіночого табору настільки пізно, що він не мав жодного шансу вижити. Від в’язнів, які їли свій ситний обідній суп на DEF, Оскар також дізнався, що Плашув використовується не лише як табір праці, а й як місце страти. Звуки розстрілів чув увесь табір, а дехто бачив це на власні очі.

В’язень М.[7] раніше мав справу з оформленням приміщень у Кракові. У перші дні перебування в таборі його посилали оформлювати будинки для есесівців — кілька маленьких приміських вілл, що стояли рядком понад північною межею табору. Як кожен особливо цінний ремісник, він мав більшу свободу пересування, і якось по обіді тієї весни проходив повз віллу унтерштурмфюрера Лео Йона стежкою в бік пагорба, що прозивався Хуйова Ґурка[8], на верхівці якого були старі австрійські шанці. Перш ніж завернути донизу схилом у двір фабрики, він пропустив військову вантажівку, що зі скрипом проїхала повз нього вгору. М. помітив під її тентом жінок у супроводі вартових-українців у білих комбінезонах. М. сховався між дровітнями й краєм ока розгледів, як жінок вивели з вантажівки, повели в австрійський форт, як вони відмовлялися роздягатися. Накази викрикував есесівець Едмунд Здроєвський. Сержанти з українців пройшлися серед жінок, б’ючи їх пужалнами батогів. М. гадає, що то були єврейки, можливо, з тих, хто мав фальшиві арійські папери, яких привезли з тюрми на Монтелюпі. Одні зойкали від ударів, інші мовчали, немовби відмовляючи варті в задоволенні почути їхній крик. Одна з жінок почала промовляти «Шема, Ісраель»[9], а решта підхопили за нею. Слова з силою піднеслися над пагорбом, немовби цим дівчатам, які до цього моменту вдавали істинних арійок, допіру стало зрозуміло: нині ніщо їм не завада, вони вільніші за будь-кого у світі можуть пишатися винятковістю свого народу на очах у Здроєвського та українців. Потім їх, які тулилися одна до одної зі скромності й від холоду ранньої весни, всіх розстріляли. Уночі українці звезли їхні тіла вниз у візках і поховали в лісі на віддаленому схилі Хуйової Ґурки.

Люди в таборі внизу також чули звук цього першого розстрілу на пагорбі, що тепер отримав від них непристойну назву. Хтось запевняв себе, що на пагорбі розстрілювали партизанів, непокірних марксистів і божевільних націоналістів. Там була якась інша країна. Якщо слухатися того, що кажуть за дротом, то не матимеш потреби туди йти. Але ті працівники Шиндлера, котрі мали світлішу голову, ходячи Велицькою вулицею повз кабельний завод і далі на Заблоче на свою DEF, добре знали, чому в’язнів з Монтелюпі розстрілюють на австрійській земляній фортифікації, чому есесівців не хвилює, що в Плашуві бачать, як приїжджають оті вантажівки, й чують звуки розстрілу. Річ у тому, що есесівці не сприймали населення в’язниці як остаточних свідків. Якби вони думали про те, що колись буде суд, що в майбутньому масовими будуть свідчення цих людей, вони б везли тих жінок розстрілювати кудись у хащі. Отже, можна зробити висновок, міркував Оскар, що Хуйова Ґурка не є окремим від Плашува світом, а навпаки, всі — і привезені на австрійське укріплення, і ув’язнені за колючим дротом — рівною мірою приречені.

Коли першого ранку комендант Ґьот вийшов на ґанок і застрелив випадкового в’язня, люди були схильні вважати, що оце — як і перший розстріл на Хуйовій Ґурці — є випадковим, одноразовим явищем, що таке не стане звичайною картиною табірного побуту. Але насправді розстріли на пагорбі невдовзі будуть звичайною справою, як і ранкові постріли Амона.

У сорочці, бриджах і черевиках, які йому начищав до блиску ординарець, він виходив на ґанок своєї тимчасової вілли (для нього тим часом готувалася краща резиденція на краю табору). Коли ставало паркіше, Ґьот виходив і без сорочки, бо полюбляв сонце. Якусь хвилю стояв у тому одязі, в якому снідав, з біноклем в одній руці й снайперською гвинтівкою в другій. Він озирав табір, каменоломні, в’язнів, які тягли і штовхали вагонетки рейками, що проходили повз двері вілли. Ті, хто підводив погляд, бачили дим його цигарки, затиснутої в губах: так чоловік курить, не випускаючи з зайнятих рук робочих знарядь. У перші кілька днів життя табору він отак з’являвся на ґанку і стріляв у в’язня, який, на його думку, недостатньо сумлінно штовхав вагонетку, навантажену вапняком. Ніхто не відає, чому Амон обирав того, а не іншого, — звичайно ж, комендант не записував причин. Один постріл від дверей виривав людину з групи невільників, що тягли вантаж, і відкидав на узбіччя. Усі решта, звичайно, завмирали, скам’янівши в передчутті великої бійні. Проте Амон махав їм: мовляв, везіть далі, вашою працею я поки що задоволений.

Крім отакої поведінки з в’язнями, Амон також порушував і одну з обіцянок, яку дав підприємцям. Оскарові зателефонував Мадріч, він хотів, щоб вони зробили скаргу вдвох. Амон обіцяв не втручатися в роботу фабрик. І він не втручався зсередини. Але геть гальмував роботу, тримаючи всіх в’язнів годинами на Аппельпляці посеред табору для переклички. Мадріч згадав випадок, коли в якомусь бараці знайшли картоплину і за це кожного мешканця того бараку мали публічно відшмагати перед тисячами в’язнів. Це зовсім не швидко — змусити кількасот людей постягати штани й білизну, задрати сорочки або сукні і кожному всипати по двадцять п’ять нагаїв. Ґьот узяв за правило, щоб в’язень сам уголос лічив удари. Якщо жертва десь збивалася, ординарець з українців мав починати все спочатку. Комендантові переклички на плацу були повні подібних забарних фокусів.

Тож робітники приходили на кілька годин пізніше навіть на фабрику Мадріча на території табору, не кажучи вже про фабрику Шиндлера на Липовій.Приходили шоковані, розконцентровані, перелякано розповідали про те, що нового накоїв Амон, Йон, Шайдт чи якийсь інший офіцер зранку. Оскар поскаржився знайомому інженеру з Інспекції з озброєння.

— Немає сенсу скаржитися шефам поліції, — сказав інженер. — Вони воюють на якійсь іншій, не нашій війні.

— Що мені треба, — пояснив Оскар, — це тримати своїх робітників на місці. Хай би був мій власний табір.

Ця думка інженера розвеселила.

— Де ж ти їх триматимеш, старий? — спитав він. — У тебе й місця нема.

— А якщо я місце знайду, — сказав Оскар, — ти мені супровідного листа напишеш?

Коли інженер погодився, Оскар зв’язався з літним подружжям Бєльських, які мешкали на Страдомській. Він поцікавився в них, чи не продадуть вони йому ділянку землі, що прилягає до території його фабрики. З’їздив до них за річку. Зачарував своєю люб’язністю. Оскільки торгуватися йому завжди було нудно, він почав з того, що назвав їм ціну часів торгівельного буму. Бєльські пригостили його чаєм і на радощах тут же зателефонували своєму юристові, щоб той склав потрібні папери, поки Оскар не пішов. З їхньої квартири Оскар, задоволений, поїхав до Ґьота і сказав йому, що хоче створити філію Плашува на території власної фабрики. Амона ця думка захопила.

— Якщо генерали СС погодяться, — сказав він, — можеш розраховувати на мою підтримку. Тільки цур музикантів і служницю в мене не забирати.

Наступного дня відбулася повномасштабна зустріч з оберфюрером Шернером на Поморській. Якесь чуття Ґьотові з Шернером підказувало, що з Оскара можна вповні взяти гроші за новий табір. Вони відчували, що коли Оскар наголошував на своєму промисловому аргументі: «Я хочу, щоб мої працівники жили біля виробництва, щоб їхню працю ефективніше використовувати», — він водночас давав волю якійсь особистій пристрасті, для якої ціна не дуже важила. Вони сприймали його як загалом непоганого чолов’ягу, який захворів на любов до євреїв, немовби підхопив вірус. З огляду на есесівську теорію, що єврейський геній завойовує світ і може гіпнотизувати й зачаровувати людей, Оскар Шиндлер у їхніх очах був вартий співчуття, як принц, перетворений на жабеня. Але за свою хворобу хай платить.

Вимоги обергруппенфюрера Фрідріха-Вільгельма Крюґера, шефа поліції генерал-губернаторства і начальника Шернера й Чурди, трималися на правилах, установлених відділом концтаборів Головного адміністративно-економічного управління СС, яким керував генерал Освальд Поль, хоча Плашув узагалі не був підпорядкований бюро Поля. Основними умовами створення філії табору примусової праці СС були, зокрема, зведення парканів заввишки в три метри, вишки на певній відстані одна від одної по периметру табору, вигрібні ями, бараки, клініка, стоматологічний кабінет, лазня, дезінсекційний комплекс, перукарня, продсклад, пральня, адміністрація табору, блок для охорони дещо кращої конструкції, ніж самі бараки, тощо. Ґьот, Шернер і Чурда вважали, що Оскар у будь-якому разі піде на ці витрати — чи то з економічних мотивів, чи то через кабалістичні чари, які за ними можуть стояти.

І хоча вони поставили Оскарові серйозні матеріальні вимоги, насправді ця пропозиція їх влаштовувала. Гетто в Тарнові приблизно в тридцяти кілометрах на схід ще існувало, а коли його закриють, його населення перейде до Плашува. Крім того, тисячі євреїв прибувають зараз до Плашува з південних польських містечок. Філія на Липовій дещо розвантажить основний табір.

Амон також розумів, — хоч ніколи не сказав би такого вголос шефам поліції, — що не буде потреби постачати табір на Липовій мінімальним запасом харчів за всіма вимогами, зазначеними в директиві генерала Поля. Амон, який міг метати блискавки зі свого ганку, не зустрічаючи жодного протесту, який вважав, що в Плашуві має природним чином відбуватися певне зниження чисельності, уже продавав частину в’язничного раціону на вільному ринку Кракова через свого агента, єврея на ім’я Вілек Хілович, який мав контакти з керівництвом фабрик, торгівцями і навіть рестораторами в Кракові.

Доктор Александр Біберштейн, тепер сам в’язень Плашува, підрахував, що денний раціон у таборі складав сімсот — тисячу сто калорій. На сніданок в’язень отримував півлітра чорної ерзац-кави, яка відгонила жолудями, і шматок житнього хліба вагою сто сімдесят п’ять грамів — восьмушку круглої хлібини: такі черговий по барачній кухні зранку мав приносити з пекарні. Голод був такою руйнівною силою, що кожен черговий нарізав хлібину спиною до всіх інших, вигукуючи: «Кому цей шматок? А кому оцей?» Опівдні давали суп: морква, буряк, замінник саго. Інколи суп бував густіший, інколи — рідкіший. Кращі харчі з’являлися надвечір з партіями робітників, що верталися з міста. Маленьку курку можна було пронести під курткою, булочку — в холоші. Проте Амон намагався запобігти цьому, вимагаючи від охорони обшукувати тих, хто повертався ввечері, перед адміністрацією. Він не хотів перешкод справі природного зменшення, так само як і своїм ідеологічно мотивованим харчовим оборудкам через Хіловича. Так що він не балував своїх в’язнів і думав собі, що коли Оскар візьме собі тисячу євреїв, то хай сам із ними й возиться, а регулярно постачати йому хліб і буряки зі складів Плашува буде зайвим.

Тієї весни Оскар мав розмови не лише з шефами поліції краківського генерал-губернаторства. Він пішов за територію своєї фабрики домовлятись із сусідами. За двома кривобокими хатинками, збудованими з Єретових дощок, починався радіаторний завод, яким керував Курт Годерман. На ньому працювала сила-силенна поляків і приблизно сотня в’язнів Плашува. З другого боку стояла фабрика Єрета, де виробляли ящики, нею керував німецький інженер Кунпашт. Оскільки в’язні табору становили невелику частину їхньої робочої сили, вони сприйняли цю ідею без великого ентузіазму, але й не були проти, адже Оскар пропонував оселити їхніх євреїв у 50 метрах від місця роботи замість п’яти кілометрів.

Тоді Оскар вийшов за околиці свої фабрики й переговорив з інженером Шмілевським у гарнізонному управлінні вермахту через кілька вулиць від Липової. Його ім’я разом з іменами Кунпашта й Годермана додало ваги клопотанню, яке Шиндлер відіслав на Поморську.

Комісія з СС прибула на «Емалію» і поговорила з інспектором Штайнгаузером, старим другом Оскара з Інспекції з озброєння. Вони постояли, роздивилися місце, скривилися, як годиться офіційній комісії, і поставили питання щодо дренажу. Оскар повів їх нагору до свого кабінету і почастував ранковою кавою з коньяком, після чого вони попрощалися як добрі друзі. За кілька днів клопотання про створення філії табору примусової праці на задньому дворі фабрики було задоволене.

Того року DEF отримала 15,8 млн райхсмарок прибутку. Треба думати, що триста тисяч із них Оскар витратив на будматеріали для табору «Емалії» — чималі, але не фатальні накладні витрати. Правда, однак, полягала в тому, що він тільки починав платити.

Оскар звернувся до бауляйтунґу — будівельної служби — Плашува і попросив допомоги молодого інженера на ім’я Адам Ґарде. Ґарде також займався зведенням бараків на території Ґьотового табору, і коли він залишав вказівки будівельникам у Плашуві, його під індивідуальною охороною доправляли на Липову керувати будівництвом табору там. Коли Ґарде прийшов на Заблоче вперше, там уже у двох примітивних хатинках тулилося близько 400 в’язнів. Була огорожа, яку патрулював загін СС, але люди з бараків розповіли інженерові, що Оскар не пускає есесівців на територію табору і до цехів, звичайно, крім випадків, коли старші інспектори приходять оглянути фабрику. Оскар, за їхніми словами, добре напував свій малий гарнізон СС, тож солдати ходили веселі й щасливі своєю долею. Ґарде бачив, що й самі в’язні на «Емалії» задоволені, навіть у тісноті крихких дощаних хатинок: одна була чоловічим бараком, а друга — жіночим. Вони вже називали себе євреями Шиндлера — так людина, переживши серцевий напад, обережно каже про себе «живучий собака».

Уже було вирито примітивні нужники, котрі інженер Ґарде, хоч як схвально ставився до всього наміру, внюхав ще від входу на фабрику. Милися робітники під колонкою у дворі DEF.

Оскар запросив його у свій кабінет подивитися на плани. Шість бараків для приблизно тисячі двохсот людей. Тут кухня, тут бараки СС — Оскар тимчасово розмістив охорону в будівлі фабрики — за дротом у найдальшому кінці. Ще хочу, щоб були справді першокласні душові та пральня, пояснював Оскар. У мене є зварювальники, яких можна зібрати під вашим керівництвом. «Тиф, розумієте, — своїм розкотистим голосом додав Оскар, посміхаючись до Ґарде. — Нікому з нас тут тифу не треба. А воші в Плашуві вже кусаються. Треба, щоб була можливість виварювати одяг».

Адам з радістю ходив на Липову щодня. Двох інженерів у Плашуві вже було страчено за їхні дипломи, але на DEF експертів і далі цінували. Одного ранку, коли Адама вели під конвоєм Велицькою на Заблоче, за їхніми спинами мов із небуття виник чорний лімузин. Звідти з’явився унтерштурмфюрер Ґьот. Вигляд у нього був підозріло бадьорий.

— На одного в’язня — один охоронець, — відзначив він. — Що б це означало?

Конвоїр-українець насмілився доповісти, що отримав наказ щоранку водити цього в’язня на фабрику гера Шиндлера «Емалія». І Ґарде, і українець сподівалися, що ім’я Оскара їх захистить.

— І що — один охоронець на одного в’язня? — знову спитав комендант, але все ж угамувався й сів назад у свій лімузин, не беручись розв’язувати ситуацію радикально.

Пізніше того самого дня він підійшов до Вілека Хіловича, який був не лише його агентом, а й шефом єврейської табірної поліції, так званих «пожежників». Симхе Спіра, колишній Наполеон гетто, і далі перебував там, щодня патрулюючи його і шукаючи діаманти, золото й гроші, приховані людьми, котрі вже стали попелом на белжецькій глиці. Однак на Плашув могутність Спіри не поширювалася, влада над в’язницею була зосереджена в руках Хіловича. Ніхто не знав, звідки Хілович отримав таку владу. Може, Віллі Кунде замовив за нього слівце Амонові; може, Амон оцінив і вподобав його стиль поведінки. Але раптово саме він став головою «пожежників» Плашува, почав розподіляти владу, роздаючи пов’язки й шапки у цьому приниженому королівстві і, як і Симхе, через свою обмеженість вважав себе місцевим царем.

Ґьот підійшов до Хіловича і сказав, що краще відправити Адама Ґарде до Шиндлера назовсім, та й по всьому. У нас тих інженерів хоч греблю гати, зневажливо мовив Ґьот. Він мав на увазі, що інженерна освіта була легким виходом для тих євреїв, яких не брали на медичні факультети польських університетів. Тільки хай перед тим, додав Амон, доробить мені оранжерею.

Цю новину Адам Ґарде дізнався в бараці № 21, на своєму місці на чотириярусних нарах. Його переведуть на Заблоче після випробування. Будуватиме біля задніх дверей будинку Ґьота, де, як свідчили історії з Райтер і Ґрюнберґом, правила були геть непередбачувані.

Під час робіт над оранжереєю для коменданта треба було підняти й розташувати вгорі величезну дерев’яну крокву. У процесі Адам Ґарде почув гавкіт двох псів Ґьота — Рольфа і Ральфа, з іменами, взятими з коміксів у газеті. Тільки минулого тижня Амон дозволив своїм улюбленцям відгризти грудь у жінки-в’язня, яка, на його думку, лінувалася. Сам Ґьот зі своєю незакінченою технічною освітою раз у раз підходив, прибравши вигляду професіонала, й дивився, як крокви піднімають за допомогою блоків. Він підійшов з якимись запитаннями якраз тоді, коли центральну крокву встановлювали на місце. Вона була з сосни, довжелезна, важка — і з другого кінця тієї крокви Ґьот вигукнув своє запитання. Адам Ґарде не зрозумів і приклав руку до вуха, щоб краще чути. Ґьот знову запитав, але Ґарде не зрозумів — і це було навіть страшніше, ніж не почути.

— Не розумію, гере коменданте, — признався Адам.

Амон ухопив кінець крокви обома своїми музикальними руками і гойднув її в бік інженера. Ґарде побачив, як гігантська колода летить до його голови, і зрозумів, що то знаряддя смерті. Він підняв праву руку, захищаючись, — і кроква розтрощила йому пальці й п’ясть. Інженер упав на землю. Коли перед очима Ґарде розвіявся туман болю й нудоти, Амон уже розвернувся й пішов геть. Може, він прийде завтра по задовільну відповідь…

Щоб не бути записаним у непридатні каліки, інженер Ґарде не став довіряти свою руку Krankenstube (шпиталю). Коли він просто йшов, рука звисала вздовж його тіла вмістилищем муки. Він дозволив доктору Гільфштейну вмовити себе накласти гіпс. Тож Ґарде далі керував будівництвом оранжереї і щодня ходив на фабрику «Емалія», сподіваючись приховати гіпс у довгому рукаві. Коли він не був того певний, то гіпс знімав. Нехай уже криво зростається. Він хотів будь-що потрапити до філії Шиндлера і щоб ніяке каліцтво цьому не заважало.

За тиждень, узявши вузол із сорочкою та книжками, він остаточно перебрався на Липову.

Розділ 23

Серед тих в’язнів, які були в курсі справи, уже почалася конкуренція за перехід на «Емалію». В’язень Долек Горовиць, працівник відділу закупівель у таборі Плашув, знав, що його самого до Шидлера не відпустять. Але він мав жінку і двох дітей.

Ричард, його малий син, навесні прокидався рано, коли земля видихала туманом останню зимову сирість, злазив із маминих нар у жіночому бараку і біг униз до чоловічого табору, мріючи про грубий ранковий хліб. Зранку він мав бути разом з батьком під час перевірки на Аппельпляці. Шлях пролягав повз пост єврейської поліції Хіловича, і навіть туманного ранку його було видно з вишок. Але він був у безпеці, бо про нього знали. Це син Горовиця. Його батька надзвичайно цінував гер Бош, з котрим, у свою чергу, частенько випивав комендант. Свобода пересування, яку, сам того не відаючи, мав Ричард, походила від батькового професіоналізму; він, немов зачарований, безпечно пробігав попід вишками, знаходив батьків барак і залазив до батька на нари, будячи його запитаннями. Чому зранку туман буває, а вдень ні? Сьогодні будуть машини? А довго ми сьогодні на плацу стоятимемо? А бити когось будуть?

З ранкових запитань сина Долек Горовиць бачив, що Плашув — не місце для дитини, навіть на особливих правах. Може, йому вдасться вийти на Шиндлера — час від часу він приїжджав і ходив навколо будівлі адміністрації цехів під приводом справ, приносив невеликі гостинці й обмінювався новинами зі старими приятелями — Штерном, Романом Ґінтером, Польдеком Пфефферберґом та іншими. Оскільки Долек не відчував себе в змозі встановити контакт безпосередньо з Шиндлером, то думав, що це можна зробити через Боша. Долек гадав, що вони часто бачаться. Може, не так тут, як у кабінетах в місті й на вечірках. Очевидно, друзями їх не назвеш, але їх пов’язують оборудки та взаємні послуги.

Не тільки Ричарда — і, може, навіть не його в першу чергу — хотів Долек перевести до Шиндлера. Ричард міг принаймні втопити свій страх у морі запитань. А десятирічна дочка Нюся вже ні про що не питала; вона була просто худенькою дівчинкою, яка виросла з малячої безпосередності. Вона, приєднуючи щетину на дерев’яні ручки щіток, щодня бачила, як до австрійських шанців їдуть нові й нові вантажівки. Нюся несла свій страх мовчки, як доросла, вона не могла залізти батькові на груди й поділитися страхом. Щоб угамувати голод у Плашуві, вона навчилася курити загорнуту в газету зелену цибулю. Підтверджені чутки з «Емалії» свідчили, що там такі недитячі методи не потрібні.

Тож Долек звернувся до Боша якось, коли йшов на склад одягу. Долек попросив Боша, з огляду на доброту, яку той до нього виявляв, замовити за нього слово геру Шиндлеру. Долек кілька разів повторив своє прохання й імена дітей, щоб Бош, якому шнапс сильно пошкодив пам’ять, точно все запам’ятав. Гер Шиндлер, мабуть, мій найкращий друг, сказав Бош. Він для мене що завгодно зробить.

Долек не чекав чогось надзвичайного від тієї розмови. Його дружина Реґіна не мала жодного досвіду виробництва снарядів чи емалевих виробів. Бош сам ніколи не згадував Долекові про його прохання. Однак за тиждень вони були переведені на «Емалію» за новим списком, що його засвідчив комендант Ґьот за невеличкий конверт з ювелірними прикрасами. Нюся виглядала як тоненька, стримана доросла в жіночому бараку «Емалії», а Ричард бігав усюди, як і в Плашуві: його знали всі і в емалевому цеху, і в зброярському, охорона ставилася до нього поблажливо. Реґіна очікувала, що Оскар колись підійде до неї й запитає: «То ви дружина Долека Горовиця?» Тоді їй треба красиво подякувати. Але він так цього й не зробив. Реґіні було приємно, що на Липовій вона не дуже впадала всім в око, і доня теж. Вони розуміли: Оскар знає, хто вони, оскільки не раз балакав із малим Ричардом, звертаючись до нього на ім’я. Тепер за зміною тем Ричардових запитань вони бачили, наскільки багато отримали.

У таборі «Емалії» не мешкав тиран-комендант, і з в’язнів ніхто не знущався. Не було й постійної охорони. Гарнізон змінювався кожні два дні, на Заблоче привозили дві вантажівки есесівців і українців з Плашува на чергування при філії табору. Плашувські солдати полюбляли чергувати на «Емалії». Кухні в гера директора, хоча й примітивніші за плашувські, давали кращий харч. Оскільки гер директор починав лютувати й телефонувати оберфюреру Шернеру, якщо хтось із охорони, патрулюючи периметр табору, забрідав на територію, то гарнізон тримався свого боку огорожі. Чергування на Заблочі було приємно нудним.

Крім інспекцій старших чинів, в’язні, які працювали на DEF, зрідка бачили охорону зблизька. Один перехід, обгороджений колючим дротом, вів мешканців табору на емалеву фабрику, другий — у зброярський відділ. Тих євреїв з табору «Емалії», котрі працювали на фабриці ящиків, радіаторному заводі, водили на роботу українці — склад конвою мінявся кожні два дні. За такий час жоден конвоїр не встигав фатально зненавидіти когось із в’язнів.

Тож, хоча есесівці, може, й встановлювали межі життя людей на «Емалії», Оскар недвозначно задавав його тон. Тон крихкої тривкості. Тут не було собак. Не було побоїв. А от супу та хліба, до речі, якісніших, ніж у Плашуві, було ще й більше — приблизно на дві тисячі калорій на день, як підрахував лікар, котрий працював на фабриці робітником. Зміни були довгі, незрідка по дванадцять годин, адже Оскар лишався ділком із військовими контрактами та звичайним бажанням прибутку. Треба зазначити, що жодна зміна не була тяжкою і, здається, багато в’язнів вважали, що праця допомагає їм підтримувати довколишній здоровий стан речей. За відомостями, які Оскар надавав після війни до Єврейського об’єднаного розподільчого комітету, він витратив мільйон вісімсот тисяч злотих (триста шістдесят тисяч доларів) на харчі для табору «Емалії». Подібні косметичні пункти про витрати на такі речі можна побачити й у звітах Фарбена і Круппа — а проте ні в кого ця цифра і близько не становила такий високий відсоток від прибутку, як в Оскара. Правда полягає в тому, що ніхто на «Емалії» не падав і не помирав від перевтоми, побоїв чи голоду. У той самий час лише на заводі І. Ґ. Фарбена в Буні двадцять п’ять тисяч в’язнів із тридцяти п’яти тисяч загинули на роботі.

Через довгий час люди з «Емалії» згадуватимуть табір Шиндлера як рай. Оскільки вони потім розсіялися по всьому світу, то не могли придумати й домовитися про таке визначення навмисно. Цей вираз, очевидно, був в обігу ще тоді, коли вони працювали на фабриці. Звичайно, то був рай вельми відносний, та він різнився від Плашува, як небо від землі. Людей надихало оце відчуття майже фантастичної врятованості, щось несусвітнє, на яке вони боялися подивитися уважніше, боячись, щоб воно не зникло, як міраж. Нові працівники DEF знали Оскара тільки зі слів інших. Вони не хотіли безпосередньо стикатися з гером директором чи ризикнути звернутися до нього особисто. Їм був потрібен час, щоб отямитись і звикнути до цієї «неправильної» в’язниці Шиндлера.

Ось, наприклад, молоденька Люся втратила чоловіка, коли його відділили від неї в масі в’язнів на Аппельпляці в Плашуві й повезли з іншими на Маутгаузен. Вона оплакувала його, як удова, — і, виявилося, недаремно. Охоплена горем, вона пішла на «Емалію». Її робота полягала в носінні посуду, вкритого емаллю, до печей. На гарячих частинах машин дозволялося гріти воду, підлога була тепла. Для Люсі гаряча вода на «Емалії» була першою втіхою.

Спочатку вона бачила Оскара лише великим силуетом, що рухався десь на другому кінці цеху чи перетинав платформу вгорі. І це був якийсь зовсім не загрозливий силует. У неї було таке відчуття, що якщо її раптом помітять, то вся природа цього місця — відсутність побоїв і охорони, їжа — раптово переміниться. Люся бажала одного: спокійно відпрацювати зміну і повернутися через тунель, обгороджений колючим дротом, у свій куток.

Через якийсь час вона виявила, що киває йому у відповідь, мовляв, дякую, пане директоре, мені тут добре. Колись він пригостив її цигарками, які цінувалися на вагу золота — і як засіб розслабитися, і як валюта для обміну з поляками. Оскільки вона бачила, як зникають друзі, то боялася заводити нову дружбу: вона хотіла, щоб він лишався для неї таким собі духом, магічним батьком. Рай, яким керує друг, — занадто нетривка річ. Щоб рай був достатньо міцний і непохитний, на його чолі має стояти хтось більш владний і загадковий.

Багато з тих, хто населяв «Емалію», відчували щось подібне.

Реґіна Перлман жила в Кракові за фальшивими південноамериканськими документами, коли фабрика-табір Оскара почала свою роботу. Оскільки дівчина була смаглява на лице, то її папери видавалися цілком вірогідними, і за ними вона під виглядом арійки працювала в адміністрації однієї з фабрик на Подґужі. Вона була б вільна від шантажистів, коли б переїхала до Варшави, Лодзі чи Ґданська. Але її батьки потрапили до Плашува, і заради них їй теж були потрібні ті фальшиві папери, щоб передавати їм їжу, ліки та інші потрібні речі. Коли мешкала в краківському гетто, то чула про легендарного гера Шиндлера, який про всіх подбає. Також вона чула, що діялося в Плашуві — у каменоломнях, на балконі коменданта. Їй би довелося ризикнути вийти з-під прикриття, але дівчина будь-що хотіла переправити батьків у табір при Шиндлеровій «Емалії».

Уперше Реґіна прийшла на DEF у надійно пересічній вилинялій сукні у квіточку і з голими ногами. Поляк-вахтер узявся телефонувати нагору до кабінету гера Шиндлера, але крізь скло дівчина бачила, що вахтер на неї дратується. Вона ніхто — якась нечупара з іншої фабрики. Реґіна, природно, боялася, як людина з фальшивими арійськими паперами, що непривітний поляк якимсь чином здогадається, що вона єврейка. Оцей вахтер виглядав вельми ворожо.

— Ну, я не в дуже важливій справі, — сказала вона йому, коли той повернувся, хитаючи головою.

Реґіні хотілося, щоб вахтер не зосереджувався на ній. Але поляк навіть не постарався збрехати.

— Він з вами не зустрінеться, — сказав він.

У дворі фабрики блищав капот BMW, і нікому, крім гера Шиндлера, це авто належати не могло. Він був на місці, але для тих, хто може дозволити собі панчохи. Реґіна, тремтячи, пішла додому, в глибині душі радіючи, що легко відбулась. Адже їй не довелося признаватися герові Шиндлеру в такому, що вона навіть уві сні боялася будь-кому казати.

Реґіна почекала тиждень, перш ніж з’явитися на фабриці Шиндлера вдруге. На готування до цього заходу в неї пішло півдня. Вона добре помилася й добула на чорному ринку панчохи. В однієї з нечисленних подруг — дівчина з фальшивими арійськими паперами не могла дозволити собі багато друзів — Реґіна позичила блузку. У Реґіни був чудовий жакет, до нього вона придбала лакований солом’яний капелюшок із вуаллю. Вона нафарбувалася й тепер сяяла темним шармом жінки, що живе під загрозою. У дзеркалі Реґіна стала схожа на себе довоєнну — елегантну краків’янку, плід екзотичного змішання рас: батько — угорський підприємець, а мати, можливо, з Ріо.

Цього разу, як вона й хотіла, поляк на вахті її не впізнав. Він пропустив її досередини, зателефонувавши панні Кльоновській, секретарці гера директора, і його з’єднали з самим Шиндлером.

— Гере директоре, — казав поляк, — тут якась дама до вас у важливій справі, — герові Шиндлеру, здається, були потрібні деталі. — Гарно вбрана і молода! — уточнив поляк, а тоді, трохи вклонившись із слухавкою в руках, додав: — Дуже красива юна дама!

Директорові мовби не терпілося просто на неї поглянути — а раптом то якась забута пасія, що кинеться йому на шию в адміністрації? — і він зустрів Реґіну на сходах. Побачивши чарівну незнайомку, він усміхнувся. Він був дуже радий бачити цю фройляйн Родріґес. Реґіна бачила, що директор поважає красивих жінок, що він водночас і дуже досвідчений, і трохи дитинний. Розсипаючись у світських компліментах і галантностях, він запросив її нагору. Чи бажає вона поговорити з ним сам-на-сам? Будь ласка. Він провів Реґіну повз Кльоновську. Та сприйняла це спокійно. Ця дівчина могла означати що завгодно — чорний ринок, які-небудь валютні оборудки. Вона могла навіть виявитися партизанкою в шикарному вбранні. Кохання тут може бути взагалі ні до чого. У кожному разі, така мудра дівчина, як Кльоновська, не збиралася ні повністю володіти Оскаром, ні повністю належати йому.

У кабінеті Шиндлер запропонував незнайомці сісти і пішов за свій стіл під ритуальним портретом фюрера. Чи не бажаєте закурити? А може, вам перно чи коньяку? Ні, відказала вона, але вона не заперечує, якщо Шиндлер питиме, коли бажає. Оскар налив собі з бару.

— Що ж у вас за важлива справа? — поцікавився уже він не з такою церемонністю, яку виявив на сходах. Його манери змінилися, щойно він зачинив двері до кабінету. Він бачив, що до нього прийшли в непростих справах.

Реґіна трохи нахилилася вперед. На якусь хвилю їй, дівчині, чий батько віддав п’ятдесят тисяч злотих за арійські папери, здалося сміхотворним просто так одразу викласти все оцьому напівіронічному, напівстривоженому судетському німцю з келихом коньяку в руці. Але в якомусь розумінні для неї це було найпростіше.

— Маю вам сказати, гере Шиндлере, що я — не польська арійка. Моє справжнє прізвище Перлман. Мої батьки — у Плашуві. Вони кажуть, і я їм вірю, що переїзд на «Емалію» стане для них Lebenskarte[10]. Мені немає чого вам запропонувати: щоб пройти на фабрику, я позичила одяг. Чи зможете ви перевести їх сюди?

Шиндлер поставив келих і встав.

— Ви бажаєте укласти таємну домовленість? Я такого не роблю. Ви пропонуєте незаконну річ, фройляйн. У мене на Заблочі фабрика, і я завжди ставлю тільки одне запитання: чи має людина якісь навички. Якщо ви залишите мені своє арійське ім’я й адресу, я вам у якийсь момент напишу і дам знати, що мені потрібні ваші батьки з їхніми уміннями й навичками. Але не просто зараз, без жодних інших підстав.

— Але вони не є кваліфікованими робітниками, — сказала фройляйн Перлман. — Мій батько займався імпортом, а не металообробкою.

— У конторі ми вільних місць не маємо, — сказав Шиндлер. — Нам здебільшого потрібні навички праці в цехах.

Реґіна була розчавлена. Ледве розрізняючи крізь сльози, що пише, вона залишила своє несправжнє ім’я і справжню адресу — хай робить що хоче. Але на вулиці вона все зрозуміла. Може, Шиндлер подумав, що вона шпигунка, що йому готують пастку. А все ж він був такий холодний з нею. У тій манері, в якій її виставлено з кабінету, не було ані тіні доброти.

За місяць пан і пані Перлмани перейшли з Плашува на «Емалію». Не самі собою, як уявляла Реґіна милосердя пана Оскара Шиндлера, а в новій групі з тридцяти робітників. Іноді Реґіна приходила на Липову і, підкуповуючи охорону, навідувала батьків. Її батько занурював посуд в емаль, насипав у печі вугілля, замітав у цеху. «Але ж він заговорив!» — ділилася радістю з дочкою пані Перлман. У Плашуві він не промовив ані слова.

Насправді, попри благенькі хатки та проблеми з каналізацією, тут, на «Емалії», панував певний настрій, крихка впевненість у тривкості цього світу, якої Реґіна, живучи з ризикованими паперами у Кракові, не могла і сподіватися до того дня, коли це безумство зупинилося.

Панна Перлман-Родріґес не стала ускладнювати життя панові Шиндлеру: не забігала до його кабінету, щоб подякувати, не писала бурхливих листів. Але завжди вона виходила з жовтої брами «Емалії», нестримно заздрячи тим, хто залишався всередині.

Потім була кампанія зі звільнення ребе Менаші Левартова, якого в Плашуві видали за металообробника й перевели на «Емалію». Левартов був ученим міським рабином, молодим і з чорною бородою. Він був більш ліберальний, ніж польські містечкові рабини, для яких субота була важливіша за життя і яких за це сотнями розстрілювали у 1942–1943 роках кожної п’ятниці за відмову працювати в польських таборах. Він був із тих, хто навіть у мирний час казав пастві, що Бога славить незламність побожних, але також і гнучкість розважливих.

Левартов завжди захоплювався Іцхаком Штерном, який працював у будівельному управлінні адміністрації Амона Ґьота. За старих добрих часів Штерн і Левартов у вільну часинку могли годинами сидіти за скляночкою гербати[11], яка холонула під час бесіди про впливи Зороастра на юдаїзм чи навпаки або про поняття природного світу в даосизмі. Штерн, коли заходила мова про порівняльне релігієзнавство, отримував набагато більшу втіху від розмов із Левартовим, аніж від малообізнаного Оскара Шиндлера, котрий усе одно мав фатальну слабкість обговорювати такі матерії.

Під час одного з Оскарових візитів до Плашува Штерн йому сказав, що Менашу Левартова треба будь-що перевести на «Емалію», бо інакше Ґьот його напевне вб’є. Адже Левартов був вельми помітний: така в нього була зовнішність. Ґьота приваблювали помітні люди — вони, як і недостатньо ретельні робітники, були для нього головними мішенями. Штерн розповів, як Ґьот пробував убити Левартова.

У таборі Амона Ґьота було понад тридцять тисяч людей. На ближчому боці Аппельпляцу, біля єврейського моргу, котрий нині був перетворений на стайню, стояв польський блок, де вміщувалося приблизно тисяча двісті в’язнів. Обергрупенфюрер Крюґер був настільки задоволений, оглянувши новий табір, який активно розширювався, що підвищив коменданта на два звання до гауптштурмфюрера.

Як і натовп поляків, євреїв зі Сходу і з Чехословаччини тримали в Плашуві, доки для них звільнялося місце західніше, в Аушвіц-Біркенау чи Ґрьосс-Розені. Іноді в таборі набиралося тридцять п’ять тисяч в’язнів, і Аппельпляц у перекличку був переповнений. Тож Амонові часто доводилося скорочувати кількість давніших в’язнів, щоб звільнити місце для нових. А Оскар знав, що експрес-метод коменданта полягав у тому, щоб зайти в який-небудь кабінет чи цех у таборі, вишикувати людей у дві шеренги — і одну вивести геть.

Ті, кого вивели, йшли або на розстріл на австро-угорському пагорбі, або ж у вагони для худоби на станції Краків-Плашув, після того як її пізньої осені 1943 року облаштували біля зміцнених есесівських казарм.

Під час однієї такої вправи на скорочення, розповів Штерн Оскарові, Амон зайшов у металообробний цех на території фабрики кілька днів тому.

Наглядачі стали струнко, як солдати, і сумлінно доповіли, знаючи, що за нерозумний добір слів їх може чекати смерть.

— Мені потрібно двадцять п’ять металообробників, — сказав Амон наглядачам, коли вони закінчили. — Двадцять п’ять і не більше. Покажіть мені кваліфікованих робітників.

Один із наглядачів указав на Левартова — і рабин став у шеренгу, хоча Амон звернув помітну увагу на цей вибір. Звичайно, ніхто не знав, котру шеренгу виведуть і куди саме, але в більшості випадків безпечніше бути серед кваліфікованих.

Тож відбір продовжився. Левартов помітив, що того ранку в цехах було на диво мало людей, оскільки частина з них — ті, кого вчасно попередили про візит Ґьота, — тихенько втекли на швацьку фабрику Мадріча і сховалися серед рулонів льону або ж удали, що лагодять швацькі машини. Близько сорока людей, які не встигли або ж не знали і залишилися в цехах, тепер шикувались у дві шеренги між верстатів. Усім було страшно, але тим, хто лишився в меншій шерензі, гірше.

Хлопчина, вік якого визначити було важко — може, шістнадцять, а може, вже й усі дев’ятнадцять, — із середини коротшої шеренги закричав:

— Але ж, гере коменданте, я теж спеціаліст із металу!

— Авжеж, Liebchen, — лагідно відказав Амон, витягаючи службовий револьвер, тоді зробив крок у бік підлітка — і вистрілив йому в голову.

Постріл, який іще різкіше прогримів у цьому місці, повному металу, відкинув хлопчика до стіни. Він загинув, за словами враженого Левартова, ще до того, як торкнувся підлоги цеху.

Ту шеренгу, яка ще поменшала, було направлено на станцію, тіло хлопчика вкинули у візок і повезли за пагорб, підлогу помили, верстати запрацювали. Але Левартов, неквапом роблячи петлі для воріт на верстаті, устиг помітити той вираз, який проскочив у погляді Амона. Це погляд говорив: «Ось він!» Рабинові здалося, що той бідолашний підліток своїм вигуком лише тимчасово відволік Амона від самого Левартова, більш очевидної мішені.

За кілька днів Штерн розповів про все Шиндлерові, і невдовзі по тому Амон повернувся до цехів, побачив там повно народу і знову почав займатися добором людей чи то на розстріл, чи на перевезення. Він зупинився коло верстата Левартова, як той і передчував.

Левартов відчував запах його лосьйону після гоління. Бачив накрохмалений комірець Амонової сорочки. Ґьот чудово вдягався.

— Що ти робиш? — спитав комендант.

— Гере коменданте, — відповів Левартов, — я роблю петлі.

І рабин показав на невелику купку готових петель на підлозі.

— Ану зроби мені одну зараз! — наказав Амон.

Він дістав з кишені годинник і став засікати час. Левартов з гідністю взявся вирізувати петлю, його пальці акуратно просували метал, керували токарним верстатом; упевнені робочі пальці, раді своїй майстерності. Схвильовано рахуючи подумки, він зробив петлю, як йому думалося, за п’ятдесят вісім секунд, і вона впала до його ніг.

— Ще одну! — тихо промовив Ґьот.

Після тієї перевірки на швидкість рабин почувався і працював упевненіше. І знову десь за хвилину до його ніг упала друга петля.

Амон оглянув купу.

— Ти працюєш тут із шостої ранку, — сказав він, не підводячи очей від підлоги. — І ти можеш працювати з тою швидкістю, яку щойно мені показав, а в тебе така жалюгідна купка?

Левартов, звичайно, зрозумів, що сам підписав собі вирок. Амон вивів його з цеху. Ніхто з робітників не підвів голови до нього — чи то зі страху, чи з апатії. На що дивитися? Смертника повели.

У Плашуві такі картини були аж ніяк не рідкістю.

Надворі, на свіжому повітрі пізнього весняного ранку, Амон поставив Менашу Левартова коло стіни цеху, підрівняв його, тримаючи за плече, і витяг той пістолет, із якого два дні тому застрелив хлопчика.

Левартов зморгнув і подивився, як повз них, поспішаючи, проходять в’язні, котячи й тягнучи сировину до табору, намагаючись не траплятися на очі комендантові. Ті з них, хто походив із Кракова, думали: «Боже мій, тепер уже й Левартова…» Рабин тихо промовляв «Шема, Ісраель» і чув звук механізму пістолета. Але тихі внутрішні металеві порухи розрядилися не гуркотом, а клацанням — достоту в запальнички, яка не спрацювала. І з таким самим легким роздратуванням, як незадоволений курець, Амон Ґьот витяг і замінив обойму, тоді знову прицілився і вистрілив. Голова рабина смикнулася у природному людському відчутті, що удар кулі, як кулака, можна пом’якшити — пістолет Ґьота знов дав осічку.

Ґьот прозаїчно лаявся:

— Donnerwetter! Zum Teufel!

Левартову здавалося, що Амон ось-ось почне лаяти тих, хто зробив таку невдалу річ, ніби вони з ним були якісь ремісники, зайняті буденною працею на зразок прокладання труб чи свердління дірок у стіні. Амон сховав несправний пістолет назад у чорну кобуру і витяг з кишені піджака револьвер із перламутровим руків’ям: про такі ребе Левартов тільки читав у дитинстві в ковбойських романах. «Ну що ж, — подумав він. — Технічних заминок, очевидно, не буде. Він продовжить. Уб’є мене з цього ковбойського револьвера, а якщо і той не спрацює, то перейде до примітивнішої зброї».

Штерн розповів Шиндлерові, що коли Ґьот знову націлився й вистрілив, Менаша Левартов уже почав роззиратися, чи не наведе якийсь із поблизьких предметів його на рятівну думку після двох нечуваних осічок Ґьотового службового пістолета. На розі коло стіни лежала купа вугілля, сама по собі нічим не примітна.

— Гере коменданте… — почав Левартов, уже чуючи, як у револьвері заворушилися дрібні смертоносні молоточки й пружинки. І знову — клацання зіпсованої запальнички!

Амон лютував і, здавалося, намагався виламати барабан з револьвера.

Тепер ребе Левартов цілком підготував слова, які можуть подіяти на наглядача за роботою з металом.

— Гере коменданте, дозвольте доповісти, що в мене була така незадовільна кількість готових петель, бо верстати сьогодні вранці налаштовували. Тож замість праці в цеху мене послали навертати он те вугілля.

Левартову здавалося, що він порушив правила тої гри, в яку вони грали удвох, вона мала б закінчитися чесною смертю Левартова, так само обов’язково, як настільна гра-ходилка закінчується, коли хтось із гравців, кинувши кубик, доходить до фінішу. А рабин наче сховав кубики — і немає ніякої розв’язки. Амон вдарив його в обличчя вільною лівою рукою, і Левартов відчув у роті смак крові, котрий, недвозначно засвідчуючи, що він живий, влігся на язику.

Гауптштурмфюрер Ґьот тоді попросту залишив Левартова під стіною. Однак змагання, як вважали і Левартов, і Штерн, наразі просто відклалося на потім.

Штерн пошепки переповів це Оскарові в плашувському будівельному управлінні. Штерн, детальний оповідач, прихиляючись, зводячи очі до небес, заламуючи руки, живописав Оскарові всю історію.

— Не проблема, — розкотисто мовив Оскар. Він любив піддражнювати емоційного Штерна. — Навіщо так довго розповідати? На «Емалії» завжди знайдеться місце для працівника, який може зробити петлю менш ніж за хвилину!

Коли Левартов і його дружина прибули до табору при «Емалії» влітку 1943 року, рабин зіткнувся з тим, що попервах вважав невеличкими начальницькими дотепами на релігійну тему. Надвечір у п’ятницю в зброярському відділі DEF, де Левартов працював за станком, Оскар йому казав: «Що ви тут робите, рабі? Вам треба готуватися до суботи!» Але коли Оскар вручив йому пляшку вина для обрядового використання, Левартов зрозумів, що пан директор не жартує. До заходу сонця в п’ятницю рабина відпускали від верстата, і він ішов до свого бараку за дротом на задньому дворі DEF. Там, під мотузками, де сохло прання, він проводив кідуш[12] над чашею вина серед високих багатоповерхових нар. Звичайно, в тіні вишки СС.

Розділ 24

Той Оскар Шиндлер, який зліз із коня у дворі фабрики цими днями, і далі мав вигляд стереотипного магната. Він був шикарний, доглянутий, схожий на кінозірок Джорджа Сандерса і Курта Юрґенса, з якими його люди завжди порівнювали. Його жокейський костюм був пошитий на замовлення, чоботи сяяли. Він скидався на людину, до якої весь час ішов прибуток.

А потім він зі своїх заміських променадів повертався до кабінету нагорі й міркував над такими рахунками, яких ще не бувало навіть на такому химерному підприємстві, як DEF.

Поставки хліба з плашувської пекарні на фабрику-табір на Липовій вулиці являли собою кількасот хлібин двічі на тиждень і зрідка особливий знак уваги у вигляді половини кузова ріпи. Ці нечисленні високі, але легко навантажені машини, безумовно, у Ґьотових звітах множились і важчали, і такі довірені особи, як Хілович, продавали з вигодою для гауптштурмфюрера різницю між скромними подачками, що привозилися на Липову, і тими щедрими примарними караванами, які фігурували в комендантських звітах. Коли б Оскар узалежнювався від Амонових харчів, то кожен з його дев’ятисот працівників з’їдав би, напевне, сто грамів хліба на день, заїдаючи його юшкою раз на три дні. Самостійно і через управителя Оскар витрачав п’ятдесят тисяч злотих на місяць, купуючи на чорному ринку харчі для табірної кухні. Бували тижні, коли він мусив десь діставати понад три тисячі круглих хлібин. Він їздив у місто й домовлявся з німецькими господарями великих пекарень, маючи в портфелі райхсмарки і дві-три пляшки.

Оскар, здається, і гадки не мав, що того літа 1943 року був одним із найбільших незаконних годувальників в’язнів у Польщі; що та страшна тінь голоду, яка, відповідно до політики СС, нависала над великими фабриками смерті і над кожним дрібним нужденним місцем примусової праці за колючим дротом, зовсім не відчувалася на «Емалії», і це було небезпечно помітно.

Того літа сталася маса пригод, які поповнили міфологію Шиндлера: багато з в’язнів Плашува і майже всі на «Емалії» ледь не релігійно вірили в надзвичайну рятівну могутність Оскара.

На початку роботи кожної таборової філії старші офіцери з головного табору навідувалися в дочірню установу, щоб простимулювати працю невільників наочно й радикально. Важко точно сказати, хто з командування Плашува приходив на «Емалію», але в’язні й сам Оскар в один голос стверджують, що серед них приходив і Ґьот. А коли не Ґьот, то Лео Йон або Шайдт. Чи Йозеф Нойшель, протеже Ґьота. Жодного з них не буде несправедливістю згадати у зв’язку з наочною і радикальною стимуляцією праці. Хоч хто це був, але в Плашуві він уже встиг учинити якусь жорстокість чи взяти в ній участь. І тепер, прийшовши на «Емалію», вони помітили у дворі в’язня на прізвище Ламус, який повільно штовхав візок. Сам Оскар пізніше заявляв, що того дня прийшов саме Ґьот, який побачив, що Ламус працює повільно, і звернувся до молодого сержанта на прізвище Ґрюн — ще одного свого протеже, особистого охоронця, колишнього борця. І, звичайно, Ґрюн отримав наказ розстріляти Ламуса.

Тож він схопив чоловіка, а інспекція пішла далі табором. Хтось із цеху металообробки помчав до пана директора й повідомив тривожну новину Шиндлерові. Оскар з ревінням збіг сходами, ще швидше, ніж коли зустрічав панну Реґіну Перлман, і вискочив у двір, де Ґрюн уже приставляв Ламуса до стінки.

Оскар закричав: «Ви не маєте права тут це робити! Якщо ви тут почнете стріляти, в мене вся робота зупиниться. У мене надважливі військові контракти…» Це був стандартний аргумент Шиндлера; у ньому містився й натяк, що, коли Ґрюн затримає роботу фабрики, на нього особисто буде подано рапорт куди слід.

Ґрюн був розумний. Він знав, що решта інспекторів подалися в цехи, де стоїть страшний шум, гупають металеві преси, ревуть верстати, що їм геть не буде чути, стріляв він чи ні. Ламус для Ґьота чи Йона — то така дрібниця, що вони ніколи не завдадуть собі клопоту перевіряти, чи його страчено.

— А мені що з того буде? — спитав есесівець.

— Горілка підійде? — запропонував Оскар.

Для Ґрюна то був солідний приз. За цілоденну працю з автоматом під час операцій, за щоденні масові страти на сході — розстріли сотень людей — солдату видавалося півлітра горілки. Хлопці в чергу ставали на участь у розстрілах, щоб увечері в їдальні забрати пляшку. А тут гер директор пропонує йому втричі більше за те, щоб не стріляти.

— Не бачу пляшки, — відказав Ґрюн. Гер Шиндлер уже відвів Ламуса від стіни й підштовхував, щоб той швидше пішов.

— Зникни! — гаркнув Ґрюн на чоловіка з візком.

— Пляшку зможете забрати в моєму кабінеті по закінченні інспектування, — сказав Оскар.

Він уже брав участь у подібній торгівлі, коли гестапо ввірвалося до квартири фальсифікатора документів і виявило, серед інших підробок, майже завершений пакет арійських паперів для сім’ї Вольфайлерів (мати, батько, троє дітей-підлітків) — усі її члени працювали в таборі Шиндлера. Тож два гестапівці прибули на Липову, щоб забрати Вольфайлерів на допит, котрий привів би їх через в’язницю на Монтелюпі на Хуйову Ґурку. Через три години по тому, як вони зайшли в кабінет Оскара, вони вийшли звідти, заточуючись на сходах і сяючи тимчасовою добродушністю від коньяку і, відома річ, від хабара. Конфісковані папери тепер лежали на столі в Оскара, відтак він кинув їх у камін.

Потім були брати Данціґери, які однієї п’ятниці вивели з ладу металевий прес. Чесні, задумливі люди, вони величезними містечковими очима дивилися з-за машини, яку щойно з тріском зламали. Гер директор саме їздив до Сосновця, і хтось, — Оскар завжди казав, що то був якийсь шпигун на фабриці — виказав Данціґерів плашувській адміністрації. Братів забрали з «Емалії» і наступного ранку на перекличці оголосили, що будуть їх вішати: «Сьогодні ввечері люди Плашува побачать страту двох саботажників». Звичайно, основним приводом скарати Данціґерів став їхній ортодоксальний вигляд.

Оскар повернувся після відрядження о третій дня в суботу, за три години до анонсованої страти. Новина про вирок лежала в нього на столі. Він передмістями поїхав до Плашува, прихопивши з собою коньяк і найкращу польську ковбасу. Поставивши машину біля адміністрації табору, він відшукав Ґьота в його кабінеті. Оскар зрадів, що не розбудив коменданта від денного сну. Ніхто не знає, до чого саме вони домовилися того дня в кабінеті Ґьота, схожому на кабінет Торквемади (у стіни там було вмуровано кільця, щоб вішати людей задля науки й дисципліни). Важко все ж повірити, що Амон вдовольнився самим коньяком і ковбасою. У кожному разі, після бесіди він уже не так ревно дбав про цілісність державних металевих пресів, і о шостій, у час оголошеної страти, брати Данціґери на плюшевому сидінні Оскарового лімузина верталися до непишної, але затишної «Емалії».

Звичайно, ці всі перемоги були частковими. Це в дусі цезарів, розумів Оскар, — милувати так само несподівано, як і карати. Еміль Краутвірт, на той момент інженер на радіаторному заводі за бараками «Емалії», мешкав у таборі Оскара. Він був молодий, диплом свій отримав у кінці тридцятих років. Краутвірт, як і інші на «Емалії», називав це місце табором Шиндлера. Але, потягши Краутвірта до страти в Плашув, СС демонструвало, хто є справжнім господарем табору — принаймні в деяких аспектах його існування.

Для тієї частини людей Плашува, які доживуть до миру, повішення інженера Краутвірта було першою історією, яку вони переповідатимуть не про власні біль і приниження. СС ставилося до своїх шибениць економно, і в Плашуві шибениці нагадували довгий ряд низьких стояків для воріт, геть не таких величних, як історичні знаряддя страти: революційна гільйотина, єлизаветинський ешафот. Не було в отих споруд навіть високої гордої похмурості, як у якої-небудь в’язничної шибениці у дворі шерифа. У мирний час шибениці Плашува й Аушвіца жахають не похмурістю, а буденністю. Але, як невдовзі виявлять матері з дітьми у Плашуві, навіть за такої банальної форми п’ятирічна дитина все одно може побачити забагато з натовпу в’язнів на Аппельпляці. Разом із Краутвіртом мали також стратити шістнадцятирічного хлопчика на прізвище Гаубеншток. Краутвірта було засуджено за якісь листи, які він писав краківським бунтівникам. А Гаубенштока взагалі зібралися вішати за те, що хтось почув, як він співає «Волгу», «Калінку-малінку» та інші заборонені російські пісні, — як було сказано у вироку, з тим, щоб схилити вартових-українців до більшовизму.

За ритуальними правилами, страти в Плашуві відбувалися без слів. На відміну від ярмаркових страт у давнину, тут усе відбувалося в повній тиші. В’язні стояли групами, їх патрулювали чоловіки й жінки, свідомі своєї влади: Гуяр і Йон, Шайдт і Ґрюн, сержанти Ландсдорфер, Амтор, Ґрімм, Річек, Шрайбер; нещодавно до Плашува були направлені наглядачки з СС — Аліса Орловскі й Луїза Данц. Обидві добре володіли кийком. Під таким наглядом будь-які благання засуджених вислуховувалися мовчки. Інженер Краутвірт спочатку здавався скам’янілим і не мав чого сказати, натомість підліток щосили намагався виправдатися. Тремтливим голосом він звертався до гауптштурмфюрера, який стояв під шибеницею:

— Я не комуніст, гере коменданте. Я комунізму терпіти не можу. То були просто пісні. Звичайні пісні…

Кат, єврейський різник із Кракова, якого помилували за якийсь давніший переступ із тим, щоб він виконував ці обов’язки, поставив Гаубенштока на табуретку й накинув йому на шию зашморг. Він бачив, що Амон хоче, щоб хлопчика повісили першим, аби не продовжувати обговорення. Коли різник вибив табуретку з-під ніг Гаубенштока, мотузка порвалась, і хлопець, посинілий, задихаючись, із зашморгом на шиї, порачкував до Ґьота, продовжуючи благати його, він притулився головою до чобіт коменданта і обійняв його ноги. То був найвищий ступінь приниження: цей жест знову надав Ґьотові відчуття королівської влади, яка трималася в його руках всі ці гарячкові місяці. Амон посеред Аппельпляцу, повного відкритих ротів, які не видавали жодного звуку, крім тихого шелестіння, наче вітер у пісках, витяг із кобури пістолет, відштовхнув підлітка ногою і пристрелив його в голову.

Коли бідолашний інженер Краутвірт побачив страшну смерть хлопця, він вихопив бритву, яку ховав у кишені, — і полоснув по обох своїх зап’ястях. Ті в’язні, які бували на фронті, могли сказати, що інженер смертельно поранив себе в обидві руки. Але Ґьот наказав катові в кожному разі вішати — і двоє українців, заюшившись кров’ю Краутвірта, підтягли його до шибениці. Там, спливаючи кров’ю з обох рук, інженер Краутвірт і сконав на очах у євреїв Південної Польщі.

Природним було якоюсь частиною свого єства гадати, що така варварська демонстрація влади стане останньою, що зміняться методи, зміниться ставлення — навіть в Амона; а коли не в нього, то ті невидимі високі чиновники, які у своїх кабінетах з натертим до блиску паркетом і великими вікнами, з яких видно площу, де милі бабусі продають квіти, повинні надати форми одній частині того, що коїться в Плашуві й жорстко засудити другу.

Коли доктор Седлачек удруге приїхав з Будапешта до Кракова, Оскар зі стоматологом придумали схему, яка більшому інтроверту, ніж Шиндлер, видалася б наївною. Оскар у бесіді з Седлачком висунув припущення, що комендант Плашува поводиться настільки дико, бо п’є кепські напої: Амон Ґьот літрами поглинав місцевий так званий коньяк, котрий ще більше послаблював його вже порушене відчуття, що все має певні наслідки. На частину суми в райхсмарках, привезеної доктором Седлачком на «Емалію», слід купити ящик щонайкращого коньяку — не такий уже доступний об’єкт для Польщі після битви під Сталінградом. Оскар піднесе його Амонові і в ході розмови вкладе комендантові в голову думку, що так чи інак війна скінчиться, і діяльність окремих осіб буде розслідуватися. Тоді може виявитися, що навіть друзі почнуть пригадувати, що Амон інколи діяв занадто ревно.

Оскар щиро вірив, що можна випивати з дияволом і при цьому за келихом коньяку впливати на баланс зла у світі. Не те щоб він боявся більш радикальних методів. Просто вони не спадали йому на думку. Він завжди був людиною взаємодії.

Вахтмайстер Освальд Боско, який раніше контролював периметр гетто, навпаки, був чоловіком ідеї. Він не міг працювати в межах СС: там передати хабар, тут фальшивий документ, переховувати десяток дітей, коли сотні інших дітей ведуть до таборів. Боско втік зі свого поліцейського відділку на Подґужі й подався до партизанських лісів у Неполомицях. В Армії Людовій він намагався спокутувати той дитячий захват, який відчув щодо нацизму влітку 1938 року. Його, перевдягненого польським селянином, врешті впізнають у селі на захід від Кракова і розстріляють за зраду. Боско стане мучеником.

Боско подався в ліс, бо не мав іншого вибору. У нього не було таких фінансових ресурсів, щоб впливати на систему, як в Оскара. Але все це було природне для двох цих чоловіків — і те, що один колись скине форму й звання, і те, що другий буде дбати про гроші й продавати товар. Не підносячи Боско і не принижуючи Шиндлера, можна з певністю сказати, що якби Оскар потрапив у мученики, це сталося б суто випадково — через те, що якась справа пішла не так. Але були люди, які жили і дихали саме завдяки такій лінії поведінки Оскара: Вольфайлери, брати Данціґери, Ламус… Оскільки Шиндлер діяв саме таким чином, незвичайний табір «Емалії» стояв на Липовій і там майже весь час тисячі людей у ньому були в безпеці, а СС лишалося по другий бік колючого дроту. Там ніколи нікого не били, а супу було досить, щоб не голодувати. Масштабами своєї вдачі, морального несприйняття партії, до якої належали, Боско і Шиндлер були рівні, хоча перший виявив свою позицію, залишивши порожню поліцейську форму на вішаку на Подґужі, а другий — почепивши свій здоровенний значок і напуваючи божевільного Амона Ґьота найкращим коньяком.

Уже вечоріло, Оскар і Амон сиділи в салоні на білій віллі коменданта. До них зазирнула Ґьотова коханка Майола — тендітна жінка, секретарка на фабриці Ваґнера в місті. Вона не проводила днів серед жахів Плашува. Вона мала чутливу натуру, і ця делікатність породжувала чутки, ніби Майола погрожує Амонові, що припинить спати з ним, коли він стрілятиме в людей просто так. Ніхто не знав, чи правда це, чи просто така собі терапевтична інтерпретація, яка виникла в головах в’язнів, котрі щосили намагалися зробити своє життя стерпним.

Того вечора Майола довго з Амоном і Оскаром не сиділа. Вона бачила, що зараз питимуть довго й багато. Гелена Гірш, бліда дівчина в чорному, служниця Амона, принесла різноманітні закуски — канапки, ковбасу, тістечка. Вона заточувалася від утоми. Минулого вечора Амон побив її за те, що приготувала їжу для Майоли без його дозволу; вранці він змусив її п’ятдесят разів пробігти вгору і вниз сходами трьох поверхів вілли за слід від мухи на одній з картин у коридорі.

Вона дещо чула про гера Шиндлера, але до цього дня його не бачила. Того вечора її аж ніяк не заспокоював вигляд двох здорованів, які сиділи один навпроти одного за низеньким столом, в очевидній згоді й братерстві. Це Гелену ніяк не цікавило, оскільки вона розуміла невідворотність власної смерті. Дівчина думала тільки про те, як зберегти життя молодшій сестричці, яка працювала на табірній кухні. Вона тримала у сховку гроші, якими сподівалася допомогти сестрі вижити. Але на її власне життя, думала Гелена, уже жодна сума, жодна домовленість вплинути не може. Тож вони випивали, а табір занурювався в сутінки.

Уже минуло багато часу, відколи «Колискова» Брамса у виконанні Тосі Ліберман заспокоїла жіночу частину табору і спроквола долинула крізь дошки бараків і до чоловічої частини, а два великі чоловіки все сиділи. Їхні феноменальні печінки горіли, як доменні печі. І в слушний час Оскар перехилився через стіл, розігруючи дружність, яка навіть після такої кількості випитого була суто маскою… Оскар нахилився до Амона, проникливий, як демон, і почав переконувати коменданта бути стриманішим.

Амон сприймав це добре. Оскарові здалося, що думка про помірність приваблює Ґьота — така спокуса гідна імператора. Амон міг уявити недужого раба, впряженого у вагонетку, в’язня, який повертається з кабельного заводу, хитаючись — так нестерпно вдавано — під вагою одягу чи дров, які взяв коло брами. І дивне тепло розлилося в животі Амона від химерної фантазії: він би пробачив цього ледацюгу, цього жалісливого артиста. Як Калігула, мабуть, відчував спокусу бачити себе Калігулою Добрим, так і образ Амона Доброго якийсь час займав уяву коменданта. Та він, по суті, завжди мав до такого слабкість. Ось зараз його кров золотилася від коньяку, коло його ніг спав майже весь табір — і Амон більше відчував спокусу бути добрим, ніж страх воздаяння. А зранку він пригадає попередження Оскара і зіставить його зі свіжими новинами про нову російську загрозу на фронті біля Києва. Сталінград від Плашува неймовірно далекий. А от відстань до Києва можна собі уявити.

За кілька днів після пиятики Оскара з Амоном на «Емалію» почали надходити новини, що подвійна спокуса подіяла на коменданта. Доктор Седлачек, повернувшись до Будапешта, перекаже Саму Шпрінґманну, що Амон, принаймні тимчасово, припинив свавільно вбивати людей. І добрий Саму, перейнятий різноманітними лихами в різних місцях — від Дахау і Дрансі на заході до Собібору з Белжцем на сході — сподівався, що бодай тимчасово діру в Плашуві закрито.

Але спокуса милувати швидко розвіялася. Якщо була якась коротка перерва, то ті, хто пережив Плашув, її не пригадують. Убивства, з їхньої точки зору, були безперервними. Якщо Амон один чи два ранки не вийшов на свій балкон, то це не означало, що він не вийде знову. Для того щоб дати навіть найбільш навіюваному в’язню надію на серйозні зміни в натурі коменданта, самої тимчасової відсутності Ґьота на балконі було мало. А потім він, у кожному разі, вийде на ганок у своїй австрійській шапочці, яку вдягав, коли був налаштований на вбивство, і виглядатиме в бінокль порушників.

Доктор Седлачек повернувся до Будапешта не лише зі звісткою про зміни в Амона, а й з більш надійними даними з табору Плашув. Одного дня охоронець із «Емалії» прийшов по Штерна, щоб провести його на Заблоче. Щойно Штерн підійшов до брами фабрики, його одразу провели нагору, до нової квартири Оскара.

Тоді Оскар відрекомендував його двом панам у гарних костюмах. Одним з них був Седлачек, другий — єврей зі швейцарським паспортом — назвався Бабаром.

— Мій любий друже, — звернувся Оскар до Штерна, — я прошу вас описати ситуацію в Плашуві настільки повно, наскільки ви зможете до вечора.

Штерн до того часу не бачив ні Седлачка, ні Бабара і думав, що Оскар поводиться необачно.

Він уклонився, пробурмотів, що перед тим, як братися до цього завдання, хотів би перемовитися словом особисто з паном директором.

Оскар, бувало, казав, що Іцхак Штерн ніколи не може сказати чи попросити про щось прямо, все провозить контрабандою під товстим шаром балачок про вавилонський Талмуд і ритуали очищення. Але тепер Штерн говорив упрост.

— Скажіть, будь ласка, гере Шиндлере, — спитав він, — ви не вважаєте, що це — жахливий ризик?