Айвенго Скотт Вальтер

Розділ VII

Із почтом пишно виїжджа лицарство –

Одна ліврея коштує півцарства!

Слуга шолом тримає, другий — спис,

А третій щит для лицаря підніс.

І нетерпляче б'є копитом кінь,

Кусає золотих вудил ремінь.

І ковалі, і зброярі — тут всі:

Напохваті ковадла і щипці,

Щоб лагодить мечі, щити, списи.

Юрба заможних йоменів іде,

І блазні веселяться де-не-де.

Дж. Драйден, «Паламон і Арсит»

а ті часи англійський народ перебував у досить невеселому становищі. Ричард Левине Серце був у полоні в підступного й жорстокого герцога Австрійського. Навіть місце ув'язнення Ричарда було невідоме; більшість його підлеглих, які зазнали під час його відсутності важкого гноблення, нічого не знали про долю короля.

Принц Джон, який був у союзі з французьким королем Філіпом[31] —лютим ворогом Ричарда, використовував весь свій вплив на герцога Австрійського, щоб той якомога довше тримав у полоні його брата Ричарда, який свого часу зробив йому стільки милостей.

Користуючись цим, Джон вербував собі прихильників, маючи намір у випадку смерті Ричарда змагатися за право на престол із законним спадкоємцем — своїм племінником Артуром, герцогом Британським, сином його старшого брата, Джефрі Плантагенета. Згодом, як відомо, він здійснив свій намір і незаконно захопив владу. Спритний інтриган і гульвіса, принц Джон легко привернув на свій бік не лише тих, хто мав причини побоюватися гніву Ричарда за злочини, вчинені за його відсутності, але й численну ватагу «запеклих беззаконників» — колишніх учасників хрестових походів. Ці люди повернулися на батьківщину, збагатившись усіма вадами Сходу, але зубожівши матеріально, і тепер лише й чекали міжусобної війни, щоб поліпшити свої справи.

До причин, що викликали загальне занепокоєння й тривогу, потрібно віднести також і ту обставину, що безліч селян, доведених до розпачу утисками феодалів і нещадним застосуванням законів про охорону лісів, об'єднувалися у великі загони, які господарювали в лісах і пустищах, нітрохи не боячись місцевої влади. У свою чергу дворяни, граючи роль самодержавних володарів, збирали навколо себе цілі банди, які мало чим відрізнялися від розбійницьких.

Щоб утримувати ці банди й вести марнотратне й розкішне життя, чого вимагали їхня гордість і марнославство, дворяни позичали гроші в євреїв під високі відсотки. Ці борги роз'їдали їхній капітал, а позбутися їх вдавалося шляхом насильства над кредиторами. Не дивно, що за таких тяжких умов існування англійський народ зазнавав лихоліть і мав усі підстави побоюватися ще гірших у майбутньому. На додачу по всій країні поширилася якась небезпечна інфекційна хвороба. Знайшовши для себе сприятливий грунт у тяжких умовах життя нижчих шарів суспільства, вона забрала безліч жертв, а ті, хто залишився живим, нерідко заздрили небіжчикам, врятованим від лиха, що насувалося.

Але, незважаючи на ці нещастя, усі — багаті й бідні, простолюдці й дворяни — однаково прагнули на турнір. Це було найцікавіше і найпишніше з видовищ того часу, і населення прагнуло туди так само ревно, як напівголодний житель Мадрида, замість купити харчів для родини, витрачає все до останнього реала, щоб насолодитися боєм биків. Жодні обов'язки, жодні хвороби не в силі були втримати старих і малих від такого видовища. Промайнула чутка, що бойова потіха, призначена біля міста Ашбі, у графстві Лестерському, відбудеться між уславленими лицарями за присутності принца Джона, що викликало ще дужчий інтерес, і вранці того дня, коли призначений був початок змагання, незліченна кількість людей всіх звань і станів кинулася юрбами до місця бойових розваг.

Місце турніру було надзвичайно мальовничим. На узліссі великого гаю, за милю від міста Ашбі, розстилалася вкрита чудовим зеленим дерном велика галявина, облямована з одного боку густим лісом, а з іншого — рідкими старими дубами. Похиле підвищення мов навмисно утворювало зручний майдан, обнесений міцною огорожею. Огорожа мала форму чотирикутника із закругленими кутами для зручності глядачів.

Для в'їзду бійців на арену в північній і південній стінах огорожі були прорубані брами, настільки широкі, що в них поруч могли проїхати двоє вершників. Біля. кожних воріт стояли два герольди, шість сурмачів і шість вістівників і, крім того, значний загін солдатів для підтримки порядку. Герольди зобов'язані були перевіряти звання лицарів, які бажали взяти участь у турнірі.

За південною брамою на невеликому пагорбі стояло п'ять чудових наметів, прикрашених прапорами брунатного й чорного кольорів; такі були кольори, обрані лицарями-організаторами турніру. Шнури на всіх п'яти наметах були тих самих кольорів. Перед кожним наметом був вивішений щит лицаря, якому належав намет, а поруч зі щитом стояв зброєносець, вбраний дикуном, фавном або якоюсь іншою незвичайною істотою, зважаючи на смаки свого господаря. Середній намет, найпочесніший, було надано Бріану де Буа-Гільберу. Чутки про його надзвичайну майстерність у всіх лицарських вправах, а також його близькі стосунки з лицарями, які задумали теперішнє змагання, спонукали влаштовувачів турніру не лише прийняти його у своє середовище, але навіть обрати ватажком, незважаючи на те, що він зовсім недавно прибув до Англії. Поруч із його наметом з одного боку були розташовані намети Реджинальда Фрон де Бефа й Філіпа де Мальвуазена, а з іншого — Гуго де Гранменіля, знатного барона, один із пращурів якого був лордом-сенешалем[32] Англії за часів Вільгельма Завойовника та його сина Вільгельма Рудого. П'ятий намет належав йоаннітові Ральфу де Віпонту, великому землевласникові з містечка Гезер, розташованого неподалік від Ашбі де ла Зуш. Майданчик із наметами був обнесений міцним частоколом і з'єднувався з ареною широким і похилим спуском, також обгородженим. Уздовж частоколу стояла сторожа.

За північною брамою арени на такому ж обгородженому майданчику містився намет, призначений для лицарів, які побажали б виступити проти організаторів турніру. Тут були приготовлені всілякі страви й напої, а поруч розташувалися ковалі, зброярі та інші майстри й служники, готові у всяку хвилину надати бійцям належні послуги.

Уздовж огорожі були влаштовані особливі галереї. Ці галереї були обвішані драпіруваннями й вистелені килимами. На килимах були розкидані подушки, щоб дами й знатні глядачі могли тут розташуватися з якнайбільшими зручностями. Вузький простір між цими галереями й огорожею було надано дрібнопомісним фермерам, так званим йоменам, так що ці місця можна порівняти з партером наших театрів. Що ж стосується простолюду, то він повинен розміщатися на дернових лавах, улаштованих на схилах найближчих пагорбів, що давало глядачам можливість споглядати бажане видовище вище галерей і чудово бачити все, що відбувалося на арені.

Крім того, кількасот людей сиділи на гілках дерев, що облямовували галявину; навіть дзвіниця найближчої сільської церкви була обліплена глядачами.

Посередині східної галереї, саме проти центру арени, було влаштоване підвищення, де під балдахіном із королівським гербом стояло високе крісло на взірець трону. Довкола цієї почесної ложі юрмилися пажі, зброєносці, варта в багатому одязі, і з усього було видно, що вона призначалася для принца Джона та його почту.

Навпроти королівської ложі, у центрі західної галереї, піднімався інший поміст, прикрашений ще строкатіше, хоча не так розкішно. Там також був трон, оббитий червоною та зеленою тканиною, він був оточений безліччю пажів і молодих дівчат, найкрасивіших, яких могли підібрати, і всі вони були ошатно вбрані у найвитонченіші костюми, теж зеленого й червоної кольорів. Ложа була прикрашена прапорами, на яких були зображені простромлені палаючі серця, що спливають кров'ю, луки, сагайдаки зі стрілами та інші емблеми торжества Купідона. Саме тут красувався напис «La Royne de las Beaulte et des Amours», тобто цей почесний трон призначений був для королеви кохання й краси. Але хто стане цією королевою, було невідомо.

А тим часом глядачі різних звань юрмами сунули до арени. Уже чимало сварилися через те, що хтось намагався зайняти неналежні їм місця. У більшості випадків суперечки досить безцеремонно вирішувалися сторожею, яка для переконання найзавзятіших сперечальників пускала в хід руків'я своїх мечів і ратища сокир. Коли ж суперечки через місця зчинялися між поважнішими особами, їхні претензії вирішувалися двома маршалами[33] ратного поля: Вільямом де Вівілем і Стівеном де Мартівалем. Ці маршали, озброєні з голови до ніг, роз'їжджали туди-сюди ареною, підтримуючи серед публіки суворий порядок.

Помалу галереї наповнилися лицарями й дворянами; їхні довгі мантії темних кольорів утворили приємний контраст зі світлим і веселим вбраннями дам, яких тут було ще більше, ніж чоловіків, хоча здавалося б, що такі криваві й жорстокі забави мало привабливі для прекрасної статі. Нижні галереї й проходи незабаром заповнилися заможними йоменами й біднішими дворянами, які через злидні або невисокий статус не зважувалися зайняти почесніші місця. Зрозуміло, що саме в цій частині публіки найчастіше відбувалися непорозуміння через право на першість.

— Нечестивий пес! — викрикував літній чоловік, чий потертий одяг свідчив про бідність, а меч на боці, кинджал за поясом і золотий ланцюг на шиї говорили про претензії на знатність. — Син вовчиці, виродок! Як ти смієш штовхати християнина, так ще й нормана зі шляхетним дворянським прізвищем Мондідьє!

Ці різкі слова були звернені не до кого іншого, як до нашого знайомого, Ісака, який, цього разу багато вбраний, у чудовому плащі, протискувався крізь юрбу, намагаючись знайти місце в передньому ряді нижньої галереї для своєї дочки, красуні Ребекки. Вона приїхала до нього в Ашбі й тепер, вчепившись за його руку, тривожно роззиралася, перелякана загальним невдоволенням, викликаним, напевно, поводженням її батька. Ми бачили, що Ісак бував боягузливим у деяких випадках, але тут він знав, що йому боятися нема чого. За такого скупчення народу жоден із найзахланніших і найзлісніших його пригноблювачів не зважився б його скривдити. На таких збіговиськах євреї перебували під захистом загальних законів, а якщо цього було недостатньо, у юрбі дворян завжди виявлялося кілька знатних баронів, які з приватних інтересів були готові за них заступитися. Крім того, Ісаку було добре відомо, що принц Джон клопочеться про те, щоб позичити в багатих євреїв у Йорку велику суму грошей під заставу коштовностей і земельних угідь. Ісак сам був причетний до цього й чудово знав, як хотілося принцові швидше залагодити справу. А тому він був упевнений, що у разі неприємних зіткнень принц неодмінно заступиться за нього.

Ісак сміло протискувався вперед і необережно штовхнув норманського шляхтича. Однак скарги старого викликали обурення оточуючих. Високий йомен у зеленому сукняному костюмі, з дюжиною стріл за поясом, зі срібним значком на грудях й величезним луком у руці, різко повернувся, його стемніле від засмаги й вітрів обличчя, як смажений горіх, спалахнуло гнівом, і він порадив євреєві запам'ятати, що хоч він і надувся, як павук, висмоктуючи кров своїх нещасних жертв, але павуків терплять, поки вони сумирно сидять по кутах, а тільки-но вони вилізуть на світло — їх придушують. Його погрози, різкий голос і суворий погляд змусили єврея позадкувати. Цілком імовірно, що Ісак і забрався б подалі від настільки небезпечного сусідства, якби в цю хвилину загальна увага не була прикута появою на арені принца Джона та його численного й веселого почту. Він складався почасти зі світських, почасти з духовних осіб. Серед духівництва був і пріор із Жорво, у найвитонченішому костюмі, відповідно до свого сану він міг собі це дозволити. Хутро й золото рясно прикрашали його одяг, а носаки його чобіт були загнуті так високо, що випередили й без того безглузду тодішню моду, і їх можна було прив'язати не те що до колін, а аж до пояса, тож вершник не міг устромити ногу в стремено. Втім, це не бентежило галантного абата. Можливо, він навіть радий був нагоді виявити в присутності такої численної публіки й особливо дам своє мистецтво триматися на коні, обходячись без стремен. Решта почту принца Джона складалася з його улюбленців — начальників найманого війська, декількох баронів, блудливої зграї придворних, а також лицарів ордена Храму та йоаннітів.

Тут не зайвим буде зауважити, що лицарі цих двох орденів вважалися ворогами Ричарда: під час нескінченних свар у Палестині між Філіпом Французьким і англійським королем вони прийняли сторону Філіпа. Усім було відомо, що саме завдяки цим чварам всі Ричардові перемоги над сарацинами виявилися марними, а його спроби взяти Єрусалим закінчилися невдачею; плодом же завойованої слави було лише ненадійне перемир'я, укладене із султаном Саладіном. Із тих самих політичних міркувань, якими керувалися їхні побратими у Святій Землі, тамплієри та йоанніти, які мешкали в Англії й Нормандії, приєдналися до партії принца Джона, не маючи причин бажати ані повернення Ричарда в Англію, ані воцаріння його законного спадкоємця, принца Артура.

Зі свого боку принц Джон ненавидів уцілілу саксонську знать і намагався за будь-якої нагоди всіляко її принизити. Він розумів, що саксонські феодали разом з іншим саксонським населенням Англії вороже ставляться до його підступів, побоюючись подальшого обмеження своїх стародавніх прав, чого вони могли очікувати від такого неприборканого тирана, яким був принц Джон.

Оточений почтом принц Джон виїхав на арену верхи на прудкому сивому коні та з соколом на руці. На ньому був чудовий черлений із золотом костюм, а на голові — розкішна хутряна шапочка, прикрашена дорогоцінними каменями, з-під якої падали на плечі довгі кучері. Він їхав попереду, голосно розмовляючи й пересміхуючись зі своїм почтом так зухвало, як це властиво членам королівської родини, розглядав красунь, які прикрашали своєю присутністю верхні галереї.

Навіть ті, хто завважував у зовнішності принца виявлення свавільної зухвалості, крайньої зарозумілості й повної байдужості до почуттів інших людей, не могли заперечувати того, що він не позбавлений деякої привабливості, властивої відкритим рисам обличчя, правильним від природи й привченим вихованням до виразу привітності й люб'язності, які легко прийняти за природну простодушність і чесність. Такий вираз обличчя часто й безпідставно також приймають за ознаку мужності та щиросердості, тоді як під ним зазвичай приховуються безтурботна байдужість і розбещеність людини, яка усвідомлює себе, незалежно від своїх душевних якостей, такою, що стоїть вище за інших завдяки знатності походження, або багатству, або якимось іншим випадковим перевагам.

Однак більшість глядачів так глибоко не копали. Для них досить було побачити чудову хутряну шапочку принца Джона, його пишну мантію, облямовану коштовними соболями, його сап'янові чобітки із золотими шпорами й, нарешті, ту грацію, з якою він керував своїм конем, щоб захоплено вітати його гучними вигуками.

Принц весело гарцював навколо арени. Раптово увагу його привернула метушня, спричинена домаганнями Ісака на краще місце. Гострий погляд Джона миттю розгледів єврея, але набагато приємніше враження справила на нього вродлива дочка Сіону, яка боязко прихилилася до руки свого старого батька.

І справді, навіть на погляд такого суворого цінителя, яким був Джон, чарівна Ребекка могла з честю витримати порівняння із найзнаменитішими англійськими красунями. Вона мала ладну поставу, і східне вбрання не приховувало її обрисів. Жовтий шовковий тюрбан пасував до смаглявого відтінку її шкіри; очі блищали, тонкі брови вигиналися гордовитою дугою, білі зуби виблискували, як перли, а густе чорне волосся розсипалося на груди й на плечі, прикриті довгою сімаррою з пурпурового перського шовку, гаптованого мов живими квітами, і спереду скріпленою безліччю золотих застібок, прикрашених перлами, — усе разом створювало таке чарівне враження, що Ребекка могла суперничати з будь-якою із найвродливіших дівчат, які сиділи навколо. Її сукня була застебнута перловими запонками; три верхні були розщібнуті, тому що день був спекотний, і на відкритій шиї було гарно видно діамантове намисто з підвісками великої цінності; страусове перо, прикріплене до тюрбана алмазним аграфом, також відразу впадало в око, і хоча гордовиті дами, які сиділи на верхній галереї, презирливо поглядали на чарівну єврейку, потай вони заздрили її красі й багатству.

— Клянуся лисиною Авраама, — сказав принц Джон, — ця юдейка — зразок тих чарів і досконалостей, що змушували божеволіти мудрішого із царів. Як ти гадаєш, пріоре Еймер? Клянуся тим храмом мудрого Соломона, якого наш іще мудріший братик Ричард ніяк не може здобути, вона гарна, як сама кохана в Пісні Пісень.

— Роза Сарона й лілея долин, — відповів пріор. — Однак, ваша світлість, ви не повинні забувати, що вона всього-на-всього єврейка.

— Агов! — мовив принц, не звернувши жодної уваги на його слова. — А ось і мій нечестивий товстосум… Маркіз червінців і барон срібняків сперечається через почесне місце з обшарпанцями, у чиїх кишенях, напевно, не водиться жодного пенні. Клянуся святим Марком, мій грошовитий вельможа і його гарненька юдейка зараз отримають місця на верхній галереї. Агов, Ісаку, це хто така? Хто вона тобі, дружина чи дочка? Що це за східна гурія, якути тримаєш під пахвою, ніби це скринька з твоєю скарбницею?

— Це дочка моя Ребекка, ваша світлосте, — відповів Ісак із низьким уклоном, нітрохи не зніяковівши через вітання принца, у якому поєднувалися глузування й люб'язність.

— Ну, ти, мудрець! — сказав принц із масним реготом, якому негайно почали улесливо підгавкувати його супутники. — Але однаково, чи дочка вона тобі чи дружина, її варто вшанувати, як то личить її красі й твоїм заслугам… Агов, хто там сидить нагорі? — продовжував він, окинувши поглядом галерею. — Саксонські хлопи… Ач як розвалилися. Вигнати їх геть звідси! Нехай потісняться й дадуть місце моєму князеві лихварів і його прекрасній дочці. Я покажу цим неукам, що кращі місця в синагозі вони зобов'язані ділити з тими, кому синагога належить по праву!

Глядачами, до яких була звернена ця груба й образлива промова, були Седрик Сакс зі своїми домашніми та його союзник і родич Ательстан Конінгсбурзький, нащадок останнього короля саксонської династії, який користувався найбільшою пошаною з боку всіх саксів, уродженців північної Англії. Але разом із королівською кров'ю своїх предків Ательстан успадкував і багато їхніх слабкостей. Він був високий на зріст, міцної статури, у розквіті років, але його гарне обличчя було таким змарнілим, очі дивилися так тупо й сонно, рухи були такі ледачі й він був таким повільним у своїх рішеннях, що його прозвали Ательстаном Неповоротким. Його друзі, а їх було чимало і всі вони, так само як Седрик, були до нього палко прив'язані, стверджували, що ця млявість пояснювалася не браком мужності, а лише нерішучістю. На думку інших, пияцтво, що було його спадковою вадою, послабило його волю, а тривалі запої були причиною того, що він утратив усі свої найкращі якості, за винятком хоробрості й млявої добродушності.

І саме до нього звернувся принц Джон із наказом пооступитися місцем для Ісака та Ребекки. Ательстан, приголомшений такою вимогою, що, за тодішніх часів і звичаїв, була нечувано образливою, не був налаштований коритися принцові. Однак він не знав, як йому відповісти на такий наказ. Він обмежився повною бездіяльністю. Не зробивши анінайменшого поруху для виконання наказу, він широко розплющив свої величезні сірі очі й дивився на принца з таким здивуванням, що могло б викликати сміх. Але нетерплячому Джонові було не до сміху.

— Цей саксонський свинар або спить, або не розуміє мене! — сказав він. — Де Брасі, полоскочи його списом, — продовжував Джон, звернувшись до лицаря, який їхав поруч із ним, — ватажка загону вільних стрільців-кондотьєрів, тобто найманців, які не належали до жодних визначених націй і готові були служити будь-якому принцові, який платив їм.

Навіть у почті принца почулося ремство. Але де Брасі, за фахом байдужий до докорів сумління, простягнув довгий спис і, ймовірно, виконав би наказ принца перш, ніж Ательстан Неповороткий встиг подумати, що треба ухилитися від зброї, якби Седрик зі швидкістю блискавки не вихопив свій короткий меч і одним ударом не відітнув сталевий наконечник списа.

Кров ударила принцові Джону в обличчя. Він злобливо вилаявся й хотів був вибухнути лютою погрозою, але змовчав, почасти тому, що почет узявся всіляко його вмовляти й заспокоювати, почасти тому, що юрба привітала вчинок Седрика гучними схвальними вигуками.

Принц із обуренням обвів очима глядачів, ніби обираючи найбеззахиснішу жертву для свого гніву. Погляд його випадково впав на того самого стрільця в зеленому каптані, який щойно погрожував Ісаку. Побачивши, що ця людина гучно й зухвало виражає своє схвалення Седрику, принц запитав його, чому він так кричить.

— А я завжди кричу ура, — відповів йомен, — коли бачу вдалий приціл або сміливий удар.

— Он як! — мовив принц. — Мабуть, ти й сам спритно поціляєш?

— Так, не згірше за будь-якого лісничого, — сказав йомен.

— Він і за сто кроків не схибить по мішені Вота Тирела[34], — вимовив чийсь голос із задніх рядів, але чий саме — розібрати було не можна.

Цей натяк на долю його діда, Вільгельма Рудого, водночас розсердив і налякав принца Джона.

Однак він обмежився тим, що наказав варті пильнувати за цим йоменом-хвальком.

— Клянуся святою Грізельдою, — додав він, — ми випробуємо мистецтво цього шанувальника чужих подвигів.

— Я не проти такого випробування, — сказав йомен із властивою йому холоднокровністю.

— Чого ж ви не встаєте, саксонські хлопи? — викрикнув розлючений принц. — Клянуся небом, якщо я сказав — єврей сидітиме поруч із вами!

— Як же можна? З дозволу вашої світлості, нам зовсім не личить сидіти поруч із важливими панами, — сказав Ісак; хоча він і посперечався через місце із зубожілим і розореним представником родини Мондідьє, але аж ніяк не збирався порушувати привілеї заможних саксонців.

— Залазь, нечестивий пес, я наказую тобі! — крикнув принц Джон. — Бо велю здерти з тебе шкіру й видубити її на кінську збрую.

Почувши таке запрошення, Ісак почав підніматися по вузькій і крутій драбинці на верхню галерею.

— Подивимося, хто насмілиться його зупинити, — сказав принц, пильно дивлячись на Седрика, який, вочевидь, мав намір скинути єврея донизу.

Проте блазень Вамба запобіг нещастю несподіваним втручанням: він вискочив уперед і, ставши між своїм господарем та Ісаком, вигукнув:

— Ану ж бо, я спробую! — і з цими словами він вихопив з-під поли плаща великий шматок свинини й підніс його до самого носа Ісака.

Без сумніву, він захопив із собою цей запас продовольства на випадок, якщо турнір затягнеться довше, ніж зможе витримати його апетит. Побачивши перед собою цей огидний для нього предмет і помітивши, що блазень заніс над його головою свою дерев'яну шпагу, Ісак позадкував, посковзнувся й покотився сходами долі. Чудовий жарт викликав у глядачів вибухи сміху, та й сам принц Джон і весь його почет пореготали від душі.

— Ну ж бо, брате принц, давай мені приз, — сказав Вамба. — Я переміг ворога в чесному бою: мечем і щитом, — додав він, розмахуючи дерев'яною шпагою в одній руці й шматком свинини — в іншій.

— Хто ти такий і звідки взявся, шляхетний боєць? — спитав принц Джон, продовжуючи сміятися.

— Я дурень по праву народження, — відповів блазень, — звуть мене Вамба, я син Безмозкого, котрий був сином Безголового, а той, у свою чергу, походив від олдермена.

— Ну, очистіть місце євреєві в передньому ряду нижньої галереї, — сказав принц Джон, можливо, радіючи нагоді скасувати своє початкове розпорядження. — Не можна ж саджати переможеного з переможцем? Це суперечить правилам лицарства.

— Усе краще, ніж саджати шахрая поруч із дурнем, а єврея — поруч зі свинею.

— Спасибі, приятелю, — вигукнув принц Джон, — ти мене потішив! Агов, Ісаку, дай-но мені в борг пригорщу червінців!

Здивований цим проханням, Ісак довго мацав рукою в хутряній сумці, що висіла біля його пояса, намагаючись з'ясувати, скільки монет може поміститися в руці, але принц сам розв'язав його сумніви: він, нахилившись із сідла, вирвав з рук єврея сумку, вийняв звідти пару золотих монет, кинув їх Вамбі й поскакав далі уздовж краю арени. Глядачі почали обсипати глузуваннями єврея, а принца нагородили такими схвальними вигуками, начебто він зробив чесний і шляхетний вчинок.

Розділ VIII

Сурмить сурма — то лицар на двобій

Суперника закликав, і ясний

Потемнів день від тупоту копит,

У лицарській руці ясніє щит,

І вістря списа жадібно блищить.

Помчали коні. Вже мечі в руці –

І сам на сам спинилися бійці.

Дж. Драйден, «Паламон і Арсит»

ід час подальшого об'їзду арени принц Джон раптово зупинив коня й, звертаючись до абата Еймера, заявив, що цілком забув про головний клопіт цього дня.

— Святі угодники! — вигукнув він. — Ви знаєте, сер пріор, що ми забули призначити королеву кохання й краси, яка своєю білою рукою роздаватиме нагороди? Що ж до мене, я подам голос за чорнооку Ребекку. У мене немає забобонів.

— Пресвята Діво, — мовив пріор, із жахом звівши очі до неба, — за юдейку!.. Після цього нас неодмінно поб'ють камінням й виженуть із турніру, а я ще не такий старий, щоб прийняти мученицький вінець. До того ж, клянуся моїм святим заступником, Ребекка далеко поступається в красі чарівній саксонці Ровені.

— Чи не однаково, — відповів принц, — саксонка чи єврейка, собака чи свиня! Яке це має значення? Справді, оберімо Ребекку, хоча б для того, щоб гарненько подратувати саксонських хлопів.

Тут навіть почет принца почав нарікати.

— Це вже не жарт, мілорде, — сказав де Брасі, — жоден лицар не підніме спис, якщо завдати такої образи тутешнім зборам.

— До того ж це дуже необережно, — сказав один із найстарших і найвпливовіших вельмож у почті принца, Вальдемар Фіцурс. — Така витівка може зашкодити здійсненню намірів вашої світлості.

— Сер, — мовив принц гордовито, притримавши коня й обертаючись до співрозмовника, — я вас запросив до свого почту не для того, щоб ви давали мені поради.

— Усякий, хто йде за вашою світлістю тими ж шляхами, які ви обираєте, — сказав Вальдемар, понизивши голос, — отримує право давати вам поради, тому що ваші інтереси й безпека нерозривно пов'язані з нашими власними.

Це було сказано таким тоном, що принц був змушений поступитися своїм наближеним.

— Я пожартував, — сказав він, — а ви вже напосілися на мене, як гадюки! До дідька, обирайте кого хочете!

— Ні, ні, — вигукнув де Брасі, — залиште трон незайнятим, і нехай той, хто вийде переможцем, сам обере прекрасну королеву. Це збільшить принадність перемоги й навчить прекрасних дам ще більше цінувати кохання доблесних лицарів, які можуть так їх піднести.

— Якщо переможцем виявиться Бріан де Буа-Гільбер, — сказав пріор, — я вже заздалегідь знаю, хто буде королевою кохання й краси.

— Буа-Гільбер, — сказав де Брасі, — гарний боєць, але тут чимало лицарів, сер пріор, які не побояться помірятися з ним силами.

— Помовчмо, добродії, — сказав Вальдемар, — і нехай принц займе своє місце. І глядачі й бійці нидіють від нетерпіння — година пізня, давно вже час починати турнір.

Хоча принц Джон і не був іще монархом, але завдяки Вальдемарові Фіцурсу вже мав терпіти незручності, пов'язані з існуванням улюбленого першого міністра, який згодний служити своєму володареві, але не інакше, як на свій власний розсуд. Принц був схильний до впертості в дрібницях, але цього разу поступився. Він сів у своє крісло й, коли почет зібрався довкола нього, подав знак герольдам проголосити правила турніру. Ці правила були такі.

По-перше, п'ять лицарів-заводіїв викликають на бій усіх охочих.

По-друге, кожний лицар, який бере участь у турнірі, має право обрати собі супротивника із п'яти заводіїв. Для цього він повинен лише торкнутися списом його щита. Дотик тупим кінцем означає, що лицар бажає змагатися тупою зброєю, тобто списами з пласкими дерев'яними наконечниками або «зброєю ввічливості», — у такому випадку єдиною небезпекою було зіткнення вершників. Але якби лицар доторкнувся до щита вістрям списа, це означало б, що він бажає битися на смерть, як у справжніх боях.

По-третє, після того як кожен із учасників турніру переломить спис по п'ять разів, принц оголосить, хто став переможцем у змаганні першого дня, і накаже видати йому приз — бойового коня дивовижної краси й незрівнянної сили. До цієї нагороди переможцеві надавалася особлива честь самому обрати королеву кохання й краси.

По-четверте, на закінчення оголошувалося, що наступного дня відбудеться загальний турнір; у ньому зможуть взяти участь усі присутні лицарі, їх розділять на дві рівні партії, і вони чесно й мужньо битимуться, поки принц Джон не подасть сигналу до закінчення змагання. Услід за тим обрана напередодні королева кохання й краси увінчає лавровим вінком зі щирого золота лицаря, якого принц визнає найгіднішим з усіх.

На третій день були призначені змагання в стрілянні з луків, бій биків та інші розваги для простого люду. Таким бучним святом принц Джон бажав здобути прихильність тих людей, почуття яких він безупинно ображав своїми необачними й часто безглуздими вихватками.

Місце очікуваних змагань було напрочуд видовищним. Похилі галереї були заповнені всім, що було родовитого, знатного, багатого й гарного на півночі Англії й у середніх її частинах; різноманітні кольори одягу цих поважних глядачів справляли враження веселої строкатості, складаючи приємний контраст із темнішими й тьмянішими барвами одягу солідних городян та йоменів, які, юрблячись нижче галерей уздовж всієї огорожі, ніби утворили темну облямівку, яка ще різкіше відтінювала блиск і пишність верхніх рядів.

Герольди скінчили читання правил звичними вигуками: «Щедрість, щедрість, доблесні лицарі!» У відповідь на їхній заклик зі всіх галерей посипалися золоті й срібні монети. Герольди вели літописи турнірів, і лицарі не шкодували грошей для істориків своїх подвигів. На подяку за отримані дарунки герольди викрикували: «Любов додам! Смерть супротивникам! Честь шляхетному! Слава хороброму!» Прості глядачі приєднували до цих гасел свої радісні вигуки, а сурмачі войовничо сурмили. Коли гамір стих, герольди блискучою вервечкою залишили арену. Одні лише маршали, у повному бойовому спорядженні, верхи на закутих в панцери конях, нерухомо, як статуї, стояли біля воріт обабіч поля.

До цього часу весь обгороджений простір біля північного входу на арену наповнився юрбою лицарів, які висловили бажання взяти участь у змаганні з лицарями-заводіями. З верхніх галерей здавалося, що там хвилюється ціле море пір'я, виблискують шоломи і довгі списи; прикріплені до списів прапорці завширшки з долоню колихалися й маяли, підхоплені вітром, надаючи ще більше руху й без того надзвичайно жвавій картині.

Нарешті браму відчинили, і п'ять лицарів, обраних жеребкуванням, повільно в'їхали на арену: один попереду, інші за ним попарно. Всі вони були чудово озброєні, і саксонський літописець, чия розповідь править для мене першоджерелом, напрочуд докладно описує їхні девізи, кольори, навіть вишивки на чепраках їхніх коней. Але нам немає потреби переповідати все це. Скористаюсь словами одного з сучасних поетів, Са-мюеля Колріджа, автора, на жаль, небагатьох творів:

їхні герби без сліду зникли зі стін замків, та й самі замки перетворилися на зелені пагорби й жалюгідні руїни. Там, де їх знали колись, тепер не пам'ятають — ні! Багато поколінь змінилося й забулося в тім краї, де панували ці могутні феодальні можновладці. Чи ж є діло читачеві до їхніх імен і лицарських гасел!

Але не відаючи, яке забуття очікує на їхні імена й звитяги, бійці виїхали на арену, стримуючи гарячих коней і примушуючи їх повільно виступати, щоб похвалитися красою їхнього кроку та своєю власною спритністю і грацією. І негайно ж із південних наметів, де ховалися музиканти, гримнула дика, варварська музика: звичай цей був вивезений лицарями з Палестини. Оркестр складався із цимбал та дзвонів і справляв таке враження, ніби лицарі-заводії посилали одночасно і привіт, і виклик суперникам, які до них наближалися. На очах у глядачів п'ятеро лицарів проїхали арену, піднялися на пагорбок, де стояли намети заводіїв, роз'їхалися врізнобіч, і кожний злегка тицьнув тупим кінцем списа щит того, з ким бажав поборотися. Прості глядачі, а втім, і багато знатних осіб і навіть деякі дами були трохи розчаровані тим, що лицарі побажали битися тупою зброєю. Певний сорт людей, що й у наші дні захоплюється найстрашнішими трагедіями, в ті часи цікавився турнірами лише настільки, наскільки ця забава була небезпечною для суперників.

Сповістивши присутніх про свої мирні наміри, лицарі від'їхали в інший кінець арени й вишикувалися. Тоді лицарі-заводії вийшли зі своїх наметів, сіли на коней і на чолі з Бріаном де Буа-Гільбером, спустившись із пагорбка, також стали поруч, кожен проти того лицаря, який торкнувся його щита.

Заграли труби й ріжки, і супротивники помчали один на одного. Сутичка тривала недовго: мистецтво й фортуна заводіїв були такі, що супротивники Буа-Гільбера, Мальвуазена й Фрон де Бефа разом упали з коней на землю. Супротивник Гранменіля, замість спрямувати спис у шолом або в щит ворога, переломив його об тулуб лицаря, що вважалося ганебнішим, ніж просто звалитися з коня: останнє можна було приписати випадковості, тоді як перше свідчило про незграбність і навіть невміння обходитися зі своєю зброєю. Лиш п'ятий лицар підтримав честь своєї партії: він бився з йоаннітом, обидва переломили списи й розійшлися, причому жоден із них не домігся переваги.

Лемент глядачів, вигуки герольдів і звуки сурм проголосили торжество переможців і поразку переможених. Переможці повернулися у свої намети, а переможені, піднявшись із землі, посоромлені, вийшли з арени; вони мали тепер вступити з переможцями в перемовини про викуп своїх обладунків і коней, які, за законами турнірів, стали здобиччю переможців. Один лише п'ятий трохи забарився, погарцював по арені і дочекався оплесків публіки, що, без сумніву, сприяло приниженню його соратників.

Слідом за першою друга й третя партії лицарів виїжджали на арену й випробовували своє бойове щастя. Однак перемога рішуче залишалася на боці заводіїв. Жоден із них не був вибитий із сідла й не зробив ганебного промаху списом, тоді як такі невдачі постійно траплялися в їхніх супротивників. Тому та частина глядачів, яка не співчувала лицарям-заводіям, зажурилася, бачачи їхній незмінний успіх. У четвертій партії виїхало лише три лицарі; вони обійшли щити Буа-Гільбера й Фрон де Бефа й викликали на змагання лише трьох інших — тих, які виявили меншу спритність і силу. Але така обережність ні до чого не призвела.

Лицарі-заводії, як і раніше, мали повний успіх. Один з їхніх супротивників вилетів із сідла, а два інших промахнулися, тобто зазнали поразки в прийомі бою, що вимагав точності й сильного удару списом, причому спис міг ударити по шолому або об щит супротивника, переломитися від сили цього удару або скинути самого нападника на землю.

Після четвертого змагання оголосили досить довгу перерву. Видко, охочих відновити герц не було. Серед глядачів почалося ремство; річ у тому, що із п'яти лицарів-заводіїв Мальвуазен і Фрон де Беф не користувалися прихильністю народу через свою жорстокість, а інших, крім Гранменіля, не любили, бо вони були чужоземцями.

Ніхто не був настільки засмучений вислідом турніру, як Седрик Сакс, який у кожному успіху норманських лицарів бачив нову образу для честі Англії. Сам він замолоду не був навчений довершеному володінню лицарською зброєю, хоча й не раз показував свою хоробрість і твердість у бою. Тепер він запитально поглядав на Ательстана, який свого часу вчився цьому модному мистецтву. Седрик, здавалося, хотів, щоб Ательстан спробував вирвати перемогу з рук тамплієра та його товаришів. Але, незважаючи на свою силу й хоробрість, Ательстан був таким ледачим і позбавленим честолюбства, що не міг зробити зусилля, на яке очікував Седрик.

— Не пощастило сьогодні Англії, мілорде, — мовив Седрик багатозначно. — Чи не спокушає це вас узятися за спис?

— Я збираюся побитися завтра, — відповів Ательстан. — Я візьму участь в melee[35]. Не варто вже сьогодні надягати ратні обладунки.

Ця відповідь була не до душі Седрику з двох причин: по-перше, йому дошкулило норманське слово melee, що означало загальну сутичку, а по-друге, у цій відповіді позначилася байдужість Ательстана до честі своєї батьківщини. Але через те, що так говорила людина, до якої Седрик відчував глибоку повагу, він не дозволив собі обговорювати Ательстанові мотиви або вади. Втім, його випередив Вамба, який поквапився вставити своє слівце.

— Ви маєте рацію! — сказав він. — Хоч воно й сутужніше, зате набагато почесніше бути першим зі ста чоловіків, ніж першим із двох.

Ательстан прийняв ці слова за похвалу, сказану всерйоз, але Седрик, збагнувши потаємну думку блазня, кинув на нього суворий і загрозливий погляд. На щастя для Вамби, час і обставини не дозволили господареві покарати його.

Змагання досі не відновлялося; було чути лише голоси герольдів, які викрикували:

— На вас чекає кохання дам, переломлюйте списи на їхню честь! Виступайте, хоробрі лицарі! Прекрасні очі дивляться на ваші подвиги!

Час від часу музиканти виповнювали повітря дикими звуками фанфар — знаком перемоги й виклику на двобій. У юрбі буботіли, що ось нарешті випав святковий день, та й у той нічого гарного не побачиш. Старі лицарі й літні дворяни пошепки обмінювалися зауваженнями, згадували тріумфи своєї молодості, скаржилися на те, що зовсім вимирає войовничий дух, а втім, погоджувалися, що нині немає вже більше таких сліпучих красунь, які в старі роки надихали бійців. Принц Джон зі своїми наближеними почав товкти про приготування бенкету й про присудження винагороди Бріану де Буа-Гільберу, який тим самим списом скинув двох супротивників із сідел, а третього переміг.

Нарешті, щойно сарацинські музиканти ще раз зіграли якийсь тривалий марш, на північному кінці арени з-за огорожі почувся звук самотньої труби, що означав виклик. Всі погляди звернулися в той бік, щоб побачити, хто цей новий лицар, який проголошував про своє прибуття. Браму поспіхом відчинили, і він в'їхав на арену.

Скільки можна було судити про людину, заковану у бойові обладунки, новий боєць був трохи вищий середнього зросту й здавався швидше тендітним, ніж кремезним. На ньому був сталевий панцир із багатою золотою насічкою; герб на його щиті зображував молодий дуб, вирваний із коренем; під ним був напис іспанською мовою: «Desdichado», що означає «Позбавлений спадщини». Їхав він на чудовому вороному коні. Проїжджаючи уздовж галерей, він витонченим рухом схилив спис, вітаючи принца й дам. Спритність, із якою він керував конем, і юнацька грація його рухів відразу прихилили до нього серця більшості глядачів, і з юрби пролунали вигуки:

— Торкни списом щит Ральфа де Віпонта! Викликай йоанніта: він не такий міцний у сідлі, з ним легше буде впоратися!

Супроводжуваний такими доброзичливими порадами, лицар виїхав на пагорбок і, на подив усіх глядачів, наблизившись до середнього намету, з такою силою вдарив гострим кінцем свого списа в щит Бріана де Буа-Гільбера, що той протяжливо дзенькнув. Усі були вкрай здивовані такою сміливістю, але більше за всіх зачудувався сам грізний лицар, отримавши виклик на смертний бій. Анітрохи не очікуючи настільки рішучого виклику, він у невимушеній позі стояв у ту хвилину біля входу до свого намету.

— Чи були ви сьогодні на сповіді, братику? — сказав він. — Чи ходили до обідні, якщо так відважно ризикуєте своїм життям?

— Я краще за тебе приготувався до смерті, — відповів лицар Позбавлений Спадщини, який під цим ім'ям і був занесений до переліку учасників турніру.

— Тож іди, ставай на своє місце на арені, — сказав де Буа-Гільбер, — та помилуйся на сонце востаннє: нині ж увечері ти прокинешся у раю.

— Дякую за попередження, — відповів лицар Позбавлений Спадщини. — Прийми ж і від мене добру пораду: сідай на свіжого коня й бери новий спис: клянуся честю, вони тобі знадобляться.

Виголосивши це, він змусив свого коня задки спуститися з пагорба й задкувати через всю арену аж до північних воріт. Тут він зупинився як вкопаний, чекаючи на свого супротивника. Надзвичайна майстерність, з якою він керував конем, знову викликала схвальні вигуки більшості глядачів.

Як не прикро було де Буа-Гільберу слухати поради свого суперника, проте тепер його честь залежала від результату боротьби, і тому він не міг зневажити нічим, що сприяло б його успіху. Він наказав подати собі свіжого коня, сильного і жвавого, вибрав новий, міцний спис, побоюючись, що ратище старого не таке вже надійне після попередніх сутичок, і замінив щит, ушкоджений у попередніх сутичках. На першому щиті в нього була звичайна емблема тамплієрів — двоє лицарів, які їдуть на одному коні, що служило символом смиренності й бідності. Насправді замість цих якостей, що вважалися спочатку необхідними для тамплієрів, лицарі Храму в той час вирізнялися пихою й користолюбством, що й послужило приводом до знищення їхнього ордену. На новому щиті де Буа-Гільбера зображений був ворон, що летить, тримаючи в пазурах череп, а під ним напис: «Стережися ворона».

Коли обидва супротивники, які вирішили битися на смерть, стали один проти одного по два боки арени, тривожне очікування глядачів досягло найвищої межі. Деякі сподівалися, що змагання закінчиться щасливо для лицаря Позбавленого Спадщини, — його відвага й сміливість прихилили більшість глядачів на його бік.

Тільки-но сурми подали сигнал, обидва суперники зі швидкістю блискавки ринулися на середину арени і зіштовхнулись із силою громового удару. Їхні списи розлетілися уламками по самі руків'я, і в якусь мить здалося, що обидва лицарі впали, тому що коні під ними здійнялися дибки й позадкували. Однак майстерні вершники впоралися з кіньми, пустивши в хід і остроги, і вудила. З хвилину вони дивилися один одному просто у вічі; здавалося, погляди їх метають полум'я крізь забрала шоломів; потім, повернувши коней, вони поїхали кожен у свій бік й біля воріт одержали нові списи з рук своїх зброєносців.

Громові вигуки схвалення численних глядачів, які при цьому махали хустками й шарфами, доводили, з яким інтересом усі стежили за цим двобоєм; уперше в той день виїхали на арену бійці, настільки рівні по силі та спритності. Але тільки-но вони знову стали один проти одного, лемент і оплески стихли, народ навколо арени завмер, і запала така глибока тиша, начебто глядачі боялися перевести подих.

Давши коням і вершникам відпочити кілька хвилин, принц Джон подав знак сурмачам грати сигнал до бою. Удруге супротивники помчали на середину арени й знову зіштовхнулися з такою ж швидкістю, силою та спритністю, але не з рівним успіхом, як вперше.

Цього разу тамплієр цілив у саму середину щита свого супротивника й ударив у нього так влучно й дужо, що спис розлетівся вщент, а лицар похитнувся в сідлі. У свою чергу, Позбавлений Спадщини, який спочатку також цілив у щит Буа-Гільбера, в останню мить сутички змінив напрямок списа й ударив по шолому супротивника. Це було набагато складніше, та якщо пощастить, удар міг бути майже непоборним. Так воно й сталося: удар прийшовся по забралу, а вістря списа зачепило перехват його сталевих ґрат. Однак тамплієр і тут не втратив цілковитого самовладання й підтримав свою славу. Якби попруга його сідла випадково не луснула, можливо, він і не впав би. Але вийшло так, що сідло, кінь і вершник гримнулися на землю й зникли в хмарі пилу.

Виплутатися зі стремен, вилізти з-під коня й схопитися на ноги було для тамплієра справою однієї хвилини. У нестямі від люті, що збільшувалася від гучного і радісного лементу глядачів, які вітали його падіння, він вихопив меч і замахнувся ним на свого переможця. Лицар Позбавлений Спадщини зіскочив із коня й також оголив меч. Але маршали, пришпоривши коней, під'їхали до них і нагадали бійцям, що за законами турніру вони не мають права розпочинати такий двобій.

— Ми ще зустрінемося, — сказав тамплієр, метнувши гнівний погляд на свого супротивника, — і там, де нам ніхто не зашкодить.

— Якщо зустрінемося, у тому буде не моя провина, — відповів лицар Позбавлений Спадщини. — Пішим чи на коні, списом, сокирою чи мечем — я завжди готовий поборотися з тобою.

Вони б, імовірно, ще довго обмінювалися гнівними промовами, якби маршали, схрестивши списи, не примусили їх розійтися. Лицар Позбавлений Спадщини повернувся на своє місце, а Бріан де Буа-Гільбер — у свій намет, де провів решту дня в гніві й відчаї.

Не злізши з коня, переможець зажадав келих вина й, відстібнувши нижню частину заборола, проголосив, що п'є «за здоров'я всіх чесних англійських сердець і на погибель іноземним тиранам!» Після цього він наказав своєму сурмачеві протрубити виклик лицарям-заводіям і попросив герольда передати їм, що не хоче нікого обирати, але готовий поборотися з кожним із них утому порядку, який вони самі встановлять.

Першим виїхав на арену Фрон де Беф, величезний богатир, у чорному панцирі та з білим щитом, на якому була намальована чорна бичача голова, зображення якої наполовину стерлося в численних сутичках, із хвалькуватим гаслом: «Cave, Adsum», себто «Стережися, ось я». Над цим супротивником лицар Позбавлений Спадщини одержав легку, але рішучу перемогу: в обох лицарів списи переломилися, але при цьому Фрон де Беф загубив стремено, і судді вирішили, що він програв.

Третя сутичка незнайомця відбулася з сером Філіпом де Мальвуазеном і була настільки ж успішною: він із такою силою вдарив барона списом у шолом, що ремінці луснули, шолом звалився, і лише завдяки цьому сам Мальвуазен не впав з коня, однак був оголошений переможеним.

Четверта сутичка була із Гранменілем. Тут лицар Позбавлений Спадщини виявив стільки ж люб'язності, скільки дотепер виявляв мужності й спритності. У Гранменіля кінь був молодий і загарячий; під час сутички він так сахнувся убік, що вершник не міг влучити в ціль, та суперник його, замість скористатися перевагою, підняв спис і проїхав мимо. Слідом за тим він повернувся на своє місце наприкінці арени й через герольда запропонував Гранменілю ще раз помірятися силами. Але той відмовився, визнавши свою поразку не лише через майстерність, але й люб'язність свого супротивника.

Ральф де Віпонт доповнив список перемог незнайомця, з такою силою гримнувшись об землю, що кров заюшила в нього носом і горлом, і його без тями винесли з арени.

Тисячі радісних голосів привітали одностайне рішення принца й маршалів, щоб присудили приз цього дня лицареві Позбавленому Спадщини.

Розділ IX

… Найкращою ж з усіх була одна –

Чарівна і граційна, як весна, –

Царицею здавалася вона.

……….

З вродливиці очей не зводить двір:

Сліпуча врода, дорогий убір,

Водночас сукня пишна і проста,

А в косах діадема золота.

В долоні квітка цноти розцвіла –

Знак влади королева піднесла.

Дж. Чосер, «Квітка й листок»

ільям де Вівіль і Стівен де Мартіваль, маршали турніру, першими привітали переможця.

Вони попросили його зняти шолом або підняти забороло, перш ніж він стане перед принцом Джоном, щоб отримати з його рук приз.

Однак лицар Позбавлений Спадщини з вишуканою ввічливістю відхилив їхнє прохання, кажучи, що цього разу не може стати з відкритим обличчям через причини, які пояснив герольдам перед виступом на арену. Маршали цілком задовольнилися цією відповіддю, тим більше що в ті часи лицарі часто давали дуже дивні обітниці й нерідко — клятву зберігати повне інкогніто на певний строк або поки не станеться та чи інша намічена ними подія. Тому вони не дошукувалися причин, з яких переможець бажає залишатися невідомим, а просто доповіли про це принцові Джонові й попросили дозволу в його світлості представити йому лицаря, щоб принц особисто вручив йому нагороду за доблесть.

Цікавість Джона була роздрочена цією таємничістю. Він і так був незадоволений результатом турніру, під час якого лицарі-заводії, його улюбленці, зазнали поразки від руки незнайомця. Тому він зарозуміло відповів маршалам:

— Клянуся Пресвятою Дівою, цей лицар, мабуть, позбавлений не лише спадщини, але й ввічливості, якщо бажає стати перед нами із закритим обличчям! Як ви гадаєте, добродії, — звернувся він до свого почту, — хто цей гордий і хоробрий лицар?

— Не можу здогадатися, — відповів де Брасі. — От уже не думав, щоб у межах чотирьох морів, що омивають Англію, знайдеться боєць, здатний в один день перемогти цих п'ятьох лицарів! Клянуся честю, мені не забути, як він збив де Віпонта! Бідолаха йоанніт вилетів із сідла, ніби камінь із пращі.

— Ну, про це не варто багато балакати, — сказав один із лицарів йоаннітського ордену, — тамплієрові також порядком дісталося. Я сам бачив, як ваш знаменитий Буа-Гільбер тричі перевернувся на землі, щораз набираючи цілі пригорщі піску.

Де Брасі, який був у дружніх стосунках із тамплієрами, збирався заперечити йоаннітові, але принц Джон зупинив його.

— Мовчіть, добродії! — сказав він. — Навіщо сперечатися даремно?

— Переможець, — мовив маршал де Вівіль, — досі очікує на рішення вашої світлості.

— Нам завгодно, — відповів Джон, — щоб він чекав, поки не знайдеться хтось, хто міг би вгадати його ім'я й звання. Навіть якщо йому б довелося простояти до ночі, він не змерзне після такої гарячої бійки.

— Погано ж ви вшановуєте переможця! — сказав Вальдемар Фіцурс. — Ви хочете змусити його чекати, доки ми не скажемо вашій світлості того, про що ми гадки не маємо. Я принаймні не знаю. Хіба що це один із тих доблесних воїнів, які слідом за королем Ричардом пішли в Палестину, а тепер пробираються додому зі Святої Землі.

— Можливо, це граф Солсбері? — сказав де Брасі. — Він десь такий самий на зріст.

— Радше сер Томас де Малтон, лицар Гілслендський, — зауважив Фіцурс, — Солсбері ширший в кості.

І раптом у почті зашепотіли, але хто шепнув першим, важко було сказати:

— Чи не король це? Може, це сам Ричард Левине Серце?

— Помилуй Боже! — сказав принц Джон, сполотнівши як смерть і позадкувавши, наче поруч вдарила блискавка. — Вальдемар!.. Де Брасі… І всі ви, хоробрі лицарі й джентльмени, не забувайте своїх обіцянок, будьте моїми вірними прибічниками!