Сезон гроз. Дорога без возврата Сапковский Анджей
Антея Дерріс глянула на нього. Мала красиві очі. Усміхнулася.
Хвиля вдарила в них масою деревини. Великими колодами, вирваними з гостроколу.
Одна вдарила в Антею Дерріс і прибила її до тераси. Антея плюнула кров’ю. Крові було багато. Потім вона звісила голову на груди й зникла під водою.
У Ґеральта вдарило дві колоди: одна— у потилицю, друга— у стегно. Ці удари його паралізували, він миттю та повністю задерев’янів. Захлинувся водою й пішов на дно.
Хтось його схопив залізним, болісним хватом, потягнув угору, до світлої плями на поверхні. Він простягнув руку, намацав великий, твердий, наче скала, біцепс. Намагаючись працювати ногами, різав воду, наче тритон, відпихаючи вільною рукою плаваючу навколо деревину та тіла потопельників. Випірнули вони біля самої тераси. Згори крики та «вівати». Простягнені руки.
За мить він лежав у калюжі води, кашляючи, плюючи та ригаючи на кам’яні плити тераси. Поряд стояв на колінах Любисток, блідий, наче папір. З другого боку— Мозаїка. Також без рум’янцю. Зате з тремтячими долонями. Ґеральт важко всівся.
— Антея?
Любисток похитав головою, відвернувся. Мозаїка опустила голову на коліна. Він бачив, як вона тремтить від плачу.
Поряд сидів його рятівник. Силач. Точніше— силачка. Неохайна щетина на стриженій під нуль голові. Живіт як перетягнений рулет. Плечі— як у борця. Литки— як у дискобола.
— Я завдячую тобі життям.
— Та шо там… — Комендантка з кордегардії недбало відмахнулася. — Нема про шо говорити. А взагалі-то ти жопа, і в нас із дівчатами до тебе рахунок за ту бійку. Тож краще нам на очі не лізь, бо ми тебе прикопаємо. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Але тре’ признати, — комендантка сплюнула, витрусила воду з вуха, — шо жопа ти відважна. Відважна ти жопа, Ґеральте з Рівії.
— А ти? Як тебе звуть?
— Віолетта, — сказала комендантка й раптом спохмурніла. — А вона? Ота…
— Антея Дерріс.
— Антея Дерріс, — повторила вона, кривлячись. — Шкода.
— Шкода.
На терасі прибуло людей, стало трохи затісно. Уже не було загрози, прояснилося, припинив віяти вихор, прапорці обвисли. Хвилі слабшали, вода відступала. Залишаючи побойовисько та руїни. Та трупи, по яких уже лазили краби.
Ґеральт із зусиллям підвівся. Кожен рух і кожен глибокий вдих відгукувалися в боку тупим болем. Люто боліло коліно. Обидва рукави сорочки було відірвано, він навіть не пам’ятав, коли їх утратив. Шкіру на лівому лікті, правому плечі та, певно, на лопатці мав обдерту до живого м’яса. Кривавив із багатьох неглибоких порізів. У цілому нічого серйозного, нічого, чим треба було б перейматися.
Сонце продерлося крізь хмари, засяяли відблиски на морі: те саме заспокоювалося. Блищав дах маяка з кінця молу, маяка з білої та червоної цегли, релікта часів ельфів. Релікта, який встояв не в одній такій бурі. І було схоже, що не одну ще переживе.
Здолавши вже спокійне, хоча й завалене плаваючим сміттям гирло річки, на рейд виходив шкунер «Пандора Парві», під повними вітрилами, наче на парад. Натовп кричав.
Ґеральт допоміг підвестися Мозаїці. На дівчині також залишилося небагато одежини. Любисток подав їй плащ. І значущо кахикнув.
Перед ними стояла Литта Нейд. З лікарською торбою на плечі.
— Я повернулася, — сказала, дивлячись на відьмака.
— Ні,— заперечив той. — Ти пішла.
Вона глянула на нього. Холодними, чужими очима. А тоді сконцентрувала погляд на чомусь більш далекому, тому, що перебувало десь за правим плечем відьмака.
— Тож ти бажаєш попрощатися саме так, — ствердила холодно. — Такий спогад залишити. Що ж, твоя воля, твій вибір. Хоча стиль міг би обрати й менш патетичний. Тож бувай. Я йду надавати допомогу пораненим та потребуючим. А ти, схоже, допомоги моєї не потребуєш. Як і мене самої. Мозаїко!
Мозаїка хитнула головою. Узяла Ґеральта під руку. Корал пирхнула.
— Тож так? Так хочеш? Таким чином? Що ж, твоя воля. Твій вибір. Прощавай.
Відвернулася та пішла.
* * *
У натовпі, який почав громадитися на терасі, з’явився Феб Равенга. Мусив брати участь у рятунковій акції, бо мокре вбрання висіло на ньому клоччям. Якийсь прислужливий фактотум підійшов та подав йому капелюха. Вірніше, те, що з того залишилося.
— Що тепер? — запитав хтось із натовпу. — Що тепер, пане райце?
— Що тепер? Що робити?
Равенга глянув на них. Дивився довго. Потім випростався, викрутив капелюха та натягнув його на голову.
— Поховати мертвих, — сказав. — Подбати про живих. І братися відбудовувати.
* * *
Ударив дзвін на кампанілі. Наче хотів відзначити, що вижив. Що хоча й багато чого змінилося, але певні речі залишаються незмінними.
— Ходімо звідси, — Ґеральт витягнув з-за коміра мокрі водорості.— Любистку? Де мій меч?
Любисток указав на пусте місце під стіною.
— Мить тому… Мить тому отут був! Твій меч і твоя куртка! Вкрали! Сука! Вкрали! Гей, люди! Тут був меч! Прошу віддати! Люди! От ви сучі діти! Щоб вас покорчило!
Відьмак почувся зле. Мозаїка його притримала. «Погано мені,— подумав він. — Погано мені, якщо доводиться спиратися на дівчину».
— З мене досить цього міста, — сказав він. — Досить усього того, чим це місто є. І що воно собою являє. Ходімо звідси. Якнайшвидше. І якнайдалі.
Інтерлюдія
Дванадцять днів після
Фонтан тихенько плюскотів, пахнув мокрим камінням. Пахли квіти, пахнув плющ, що пнувся по стінах патіо. Пахли яблука на першому поверсі, на мармуровому столі. Два келихи пітніли від охолодженого вина.
Біля столика сиділи дві жінки. Дві чародійки. Якби випадково поруч знайшовся б хтось обдарований артистично, сповнений малярської уяви й здатний на ліричні алегорії, не мав би отой хтось проблем, щоби зобразити їх обох. Вогняно-руда Литта Нейд у кіноварно-зеленій сукні була наче захід сонця у вересні. Йеннефер із Венґерберга, чорноволоса, одягнена в композицію білого та чорного, нагадувала грудневий ранок.
— Більшість сусідніх вілл, — перервала мовчання Йеннефер, — лежать у руїнах біля підніжжя урвища. А твоя ціла. Навіть черепиця з неї не впала. Пощастило тобі, Корал. Раджу, спробуй свою долю в лотереї.
— Жерці,— усміхнулася Литта Нейд, — не назвали б це щастям. Сказали б, що це протекція божеств та небесних сил. Божества поширюють протекцію над справедливими та охороняють цнотливих. Нагороджують чесність та праведність.
— Авжеж. Нагороджують. Якщо захочуть і якщо опиняться поблизу. Твоє здоров’я, подруго.
— Твоє здоров’я, подруго. Мозаїко! Налий пані Йеннефер. Її келих пустий.
— Щодо вілли, — Литта провела Мозаїку поглядом, — то вона продається. Продаю її, бо… Бо я мушу виїжджати. Аура Кераку вже мене не задовольняє.
Йеннефер підвела брови. Литта не примусила чекати з поясненнями.
— Король Віраксас, — сказала з ледь чутною уїдливістю, — розпочав панування з воістину королівських едиктів. Primo, день його коронації оголошується в королівстві Керак державним святом і днем, вільним від роботи. Secundo, оголошує амністію… для кримінальних, політичні продовжують сидіти, причому без права побачень та листування. Tertio, підіймає на сто відсотків мита та портові збори. Quarto, протягом двох тижнів Керак мусять покинути всі нелюди та мішанці, які шкодять економіці держави й позбавляють праці людей чистої крові. Quinto, у Кераці забороняється застосовувати будь-яку магію без згоди короля, а магікам не дозволяють мати тут землі чи нерухомість. Чародії, що мешкають у Кераці, мусять позбутися нерухомості та отримати ліцензію. Або полишити королівство.
— Чудовий доказ вдячності,— пирхнула Йеннефер. — А кажуть, нібито це чародії винесли Віраксаса на трон. Що організували й профінансували його повернення. І допомогли здобути владу.
— Вірно кажуть. Віраксас чимало заплатив за це Капітулу, саме тому підіймає мита та розраховує на конфіскацію маєтків нелюдів. Едикт стосується мене особисто, жоден інший чародій не має в Кераці будинку. То помста Ільдіко Брекль. А також реванш за медичну допомогу, яку я надаю місцевим жінкам і яку радники Віраксаса вважають неморальною. Капітул міг би в моїй справі натиснути, але не зробить цього. Капітулу мало отриманих від Віраксаса торговельних привілеїв, участі у верфях та морських спілках. Він продовжує перемовини й не бажає послаблювати своєї позиції. Тож я визнана за персону нон-грата, доведеться мені емігрувати в пошуках нових пасовиськ.
— Що ти, як думаю, зробиш без великого жалю. Під теперішнім правлінням Керак, як думаю, не має великих шансів у конкурсі найсимпатичніших місць під сонцем. Цю віллу ти продаси, купиш іншу. Хоча б і в Лірії, у горах. Зараз у моді лірійські гори. Багато чародіїв туди перебралося, бо там і красиво, і ціни розсудливі.
— Не люблю гір. Волію море. Нічого страшного, знайду якусь пристань без особливого напруження— з моєю-то спеціальністю. Жінки є всюди, і всі вони мене потребують. Пий, Йеннефер. Твоє здоров’я.
— Заохочуєш до пиття, а сама ледве мочиш уста. Чи ти здорова? Виглядаєш не найкращим чином.
Литта театрально зітхнула.
— Останні дні були важкими. Палацовий переворот, та страшна гроза, ах… До того ж ця вранішня нудота… Знаю, мине після першого триместру. Але ж то ще два місяці…
У тиші, що запала, можна було почути дзижчання оси, що кружляла над яблуком.
— Ха-ха, — перервала тишу Корал. — Я пожартувала. Шкода, що ти не можеш побачити власне обличчя. Дала себе надурити. Ха-ха!
Йеннефер глянула вгору, на порослий плющем край стіни. Та довго до нього придивлялася.
— Дала ти себе надурити, — продовжила Литта. — Я готова закластися, що відразу запрацювала твоя уява. Відразу ти подумала, — визнай, — що мій благословенний стан якось пов’язаний із… Не треба такого виразу. Чутки мусили досягнути тебе, плітка ж розійшлася, наче кола по воді. Але будь спокійна, у тих поголосках немає й крихти правди. Насправді в мене не більші шанси опинитися вагітною, ніж у тебе, нічого в цьому не змінилося. А з твоїм відьмаком мене поєднують лише справи. Професійні справи. Нічого більшого.
— Ах.
— Люд, як воно й буває, кохається в плітках. Побачать чоловіка та жінку й з місця роблять із того скандал. Відьмак, визнаю, бував у мене досить часто. І, авжеж, бачили нас разом у місті. Але йшлося, повторю, тільки про справи.
Йеннефер відставила келих, сперла лікті на стіл, поєднала кінчики пальців, складаючи долоні дашком. І глянула рудоволосій чародійці просто в очі.
— Primo, — легенько кашлянула Литта, не відвівши погляду, — я б ніколи не зробила чогось такого приятельці. Secundo, твій відьмак абсолютно не був мною зацікавлений.
— Не був? — Йеннефер підвела брови. — Справді? І чим це можна пояснити?
— Може, — Корал усміхнулася легенько, — перестали його цікавити жінки у віці зрілому? Незалежно від їхнього актуального вигляду? Може, воліє він по-справжньому молодих? Мозаїко! Підійди-но до нас. Тільки подивися, Йеннефер. Квітуча молодість. А донедавна ще й невинність.
— Вона? — сіпнулася Йеннефер. — Він із нею? З твоєю ученицею?
— Ну, Мозаїко, просимо. Розповідай нам про свою любовну пригоду. Нам цікаво послухати. Я люблю романтичні розповіді. Розповіді про нещасливе кохання. І чим вони нещасливіші, тим краще.
— Пані Литто… — Дівчина замість того, щоб почервоніти, поблідла, наче труп. — Прошу… Ви ж мене вже покарали… Скільки разів можна карати за ту саму провину? Не наказуйте мені…
— Розповідай!
— Облиш її в спокої, Корал, — махнула рукою Йеннефер. — Не муч її. Та це мені й нецікаво.
— У це я не повірю. — Литта Нейд посміхнулася злостиво. — Але добре, дарую те дівчині, кару я їй і справді вже відмірила, вину пробачила й дозволила продовжувати науку. Та мене вже й припинили розважати її буркітливі признання. Коротко: вона втюрилася у відьмака та втекла з ним. А він, коли знудився, просто її покинув. Якогось ранку вона прокинулася сама. За коханцем вихолола постіль та згинув слід. Пішов, бо мусив. Розвіявся, наче дим. Пішов із вітром.
Мозаїка, хоча видавалося, що це неможливо, поблідла ще більше. Долоні її тремтіли.
— Залишив він квіти, — тихо сказала Йеннефер. — Букетик квітів. Вірно?
Мозаїка підвела голову. Але не відповіла.
— Квіти та листа, — повторила Йеннефер.
Мозаїка мовчала. Але рум’янець потроху повертався на її щоки.
— Листа, — промовила Литта Нейд, дивлячись на дівчину допитливо. — Про лист ти мені нічого не говорила. Не згадувала про те.
Мозаїка стиснула губи.
— Значить, ось чому, — закінчила начебто спокійно Литта. — Ось чому ти повернулася, хоча могла сподіватися на сувору кару, суворішу за ту, яку ти в результаті понесла. То він наказав тобі повертатися. Якби не це, ти б не повернулася.
Мозаїка не відповіла. Йеннефер також мовчала, накручуючи на палець чорний локон. Раптом підвела голову, заглянула в очі дівчині. Та всміхнулася.
— Він наказав тобі повернутися, — сказала Литта Нейд. — Наказав тобі повернутися, хоча міг уявити, що тебе може тут спіткати. Оцього я від нього, визнаю, не сподівалася.
Фонтан плюскотів, пахнув мокрим каменем. Пахли квіти, пахнув плющ.
— Оцим він мене здивував, — повторила Литта. — Цього я від нього не сподівалася.
— Бо ти його не знала, Корал, — спокійно відповіла Йеннефер. — Ти взагалі його не знала.
Зігфрід Сассун
- What you are I cannot say;
- Only this I know full well—
- When I touched your face today
- Drifts of blossom flushed and fell[47].
Розділ 20
Хлопець-стаєнний отримав півкрони ще з вечора, коні чекали осідланими. Любисток позіхав та чухав шию.
— Боги, Ґеральте… Ми й справді мусимо так рано? Ще ж темно…
— Уже не темно. Саме вчасно. Сонце зійде менш ніж за годину.
— Тільки за годину, — Любисток вліз у сідло мерина. — А ту годину я б краще поспав…
Ґеральт скочив у сідло, подумавши, кинув стаєнному другу півкрону.
— Зараз серпень, — сказав він. — Від сходу до заходу сонця якихось чотирнадцять годин. Хотілося б за цей час поїхати якнайдалі.
Любисток позіхнув. І наче тільки зараз побачив неосідлану кобилу в яблуках, що стояла в боксі за перегородкою. Кобила махнула головою, наче бажаючи про себе нагадати.
— Стривай, — відрефлексував поет. — А вона? Мозаїка?
— Вона з нами далі не їде. Ми прощаємося.
— Як це? Не розумію… Чи не міг би ти ласкаво пояснити…
— Не міг би. Не зараз. Уперед, Любистку.
— Чи ти напевне знаєш, що робиш? Повністю це усвідомлюєш?
— Ні. Не повністю. Ані слова більше, я не хочу про це зараз говорити. Їдьмо.
Любисток зітхнув. Підігнав мерина. Озирнувся. І зітхнув іще раз. Був поетом, тож мав право зітхати, скільки влізе.
Трактир «Секрет та шепіт» досить гарно виглядав на тлі світанку, імлистим ранком. Можна подумати, що то двір феї, що тоне в мальвах, в обіймах хмелю та плюща, лісовий храм таємного кохання. Поет замислився.
Зітхнув, позіхнув, відкашлявся, сплюнув, загорнувся в плащ, підігнав коня. Через ті кілька хвилинок замислення він лишився позаду. Ґеральта вже ледь було видно в тумані.
Відьмак їхав швидко. І не оглядався.
* * *
— Прошу, ось і вино. — Корчмар поставив на стіл фаянсовий жбан. — Яблучне з Рівії, як ви й бажали. А дружина просила запитати, як пани знаходять свининку.
— Знаходимо її в каші,— сказав Любисток. — Час від часу. Не так часто, як би нам хотілося.
Корчма, до якої вони дісталися наприкінці дня, була, як свідчила мальована вивіска, корчмою «Під кабаном та оленем». Але це була єдина дичина, яку пропонував трактир: у меню нічого такого не значилося. Тутешньою фірмовою стравою була каша зі шматками жирної свинини та густою підливкою з цибулі. Любисток для порядку трохи покрутив носом над надто плебейською на його думку стравою. Ґеральт не нарікав. Свинину небагато в чому можна було звинуватити, підливка була нормальна, а каша— доварена. А це останнє вдавалося далеко не всім кухаркам і не в кожній придорожній корчмі. Могло б бути й гірше, особливо маючи на увазі обмежений вибір. Ґеральт уперся, аби за день подолати найбільшу дистанцію, та в заїздах, які вони минали раніше, затримуватися він не хотів.
Корчма «Під кабаном та оленем», як виявилося, стала точкою останнього етапу денної мандрівки не тільки для них. Одну з лавок під стіною займали проїжджі купці. Купці новочасні: на відміну від традиційних, ставилися вони до слуг без презирства й не вважали, що честь їхня постраждає від сидіння поряд із тими. Новочасність та толерантність мали, звісно, свої межі— купці займали один кінець столу, слуги— другий, демаркаційну лінію було легко помітити. Як і в їжі. Пахолки їли свинину з кашею, фірмову страву тутешньої кухні, а запивали все розведеним пивом. Панове купці отримали по курчатку й кілька глечиків вина.
Біля протилежного столу, під опудалом голови кабана, вечеряла пара: світловолоса дівчина та старший чоловік. Дівчина була вдягнена багато, дуже поважно, зовсім не по-дівочому. Чоловік виглядав урядником, причому не найвищої ланки. Пара вечеряла разом, розмову вела досить жваву, але було це знайомство недавнє і, скоріше, випадкове— це можна було зрозуміти з поведінки урядника, який наполегливо догоджав дівчині в явних надіях на щось більше, а дівчина приймала те з ввічливим, хоча й досить іронічним визнанням.
Одну з коротких лавок займали чотири жриці. Мандрівні лікарки, як просто було впізнати по сірих шатах та капорах, що приховували волосся. Їжа, яку вони споживали, зауважив Ґеральт, була більш ніж скромною, щось наче ячмінна каша без підливки. Жриці ніколи не жадали плати за своє лікування, лікували всіх і задарма, звичай наказував надавати їм взамін, коли про те просили, гостинність та ночівлю. Корчмар із «Кабана та оленя» звичай знав, але, схоже, мав намір відбутися від них найдешевшим коштом.
На сусідній лаві, під оленячими рогами, розсілися троє місцевих, зайняті фляжкою житньої: схоже, не першою. Заспокоївши вже сяк-так щовечірню потребу, вони шукали розваги. Зрозуміло, знайшли собі її досить швидко. Жрицям не пощастило. Хоча, напевне, уже вони до таких речей звикли.
Стіл у кутку зали займав тільки один гість. Як і стіл, прихований у тіні. Гість, як зауважив Ґеральт, не їв і не пив. Сидів нерухомо, спершись спиною на стіну.
Троє місцевих не зупинялися, їхні жартики та зачіпки до жриць ставали все більш вульгарними та непристойними. Жриці зберігали стоїчний спокій, ніяк не звертаючи на те уваги. Місцевих це, схоже, починало злити, і оковита, що все зменшувалася у фляжці, тільки розпалювала ту злість. Ґеральт заходився швидше працювати ложкою. Вирішив набити п’яницям морди, але не хотів, аби каша охолола.
— Відьмак Ґеральт із Рівії.
У кутку, у тінях, раптом розгорівся вогонь.
Самотній чоловік, який сидів за столом, підняв руку. З його пальців вистрелили невеличкі язички полум’я. Чоловік наблизив руку до свічника, що стояв на столі, по черзі запалив усі три свічки. Дозволив, аби ті добре його освітили.
Волосся він мав, наче попіл, на скронях же було воно заткане білосніжними нитками. Бліде, наче трупне, обличчя. Гачкуватий ніс. І світло-жовті очі з горизонтальною зіницею.
На його шиї, витягнений з-під сорочки, блищав у світлі свічок срібний медальйон.
Голова кота з вишкіреними зубами.
— Відьмак Ґеральт із Рівії,— повторив чоловік у тиші, що встановилася в залі.— По дорозі до Визіми, як вважаю? По нагороду, обіцяну королем Фольтестом? За двома тисячами оренів? Я вірно здогадався?
Ґеральт не відповів. Навіть не здригнувся.
— Не питаю, чи ти знаєш, хто я такий. Бо напевне знаєш.
— Небагато вас залишилося, — спокійно відповів Ґеральт. — Тож вирахувати зовсім легко. Ти Бреген. Якого ще звуть Котом з Ієлло.
— Отакої,— пирхнув чоловік із котячим медальйоном. — Славетний Білий Вовк знає моє ім’я. Справжня честь. Те, що ти маєш намір вкрасти мою нагороду, я, напевне, теж маю вважати за честь? Може, мені поступитися тобі першістю, уклонитися та перепросити? Як у вовчій зграї, відступити від здобичі та чекати, махаючи хвостом, поки вожак зграї наїсться? Поки ласкаво вирішить залишити рештки?
Ґеральт мовчав.
— Я не поступлюся тобі першістю, — продовжив Бреген, якого звали Котом з Ієлло. — І не стану ділитися. Ти не поїдеш до Визіми, Білий Вовче. Не вкрадеш у мене нагороду. Кажуть, начебто Весемір віддав щодо мене наказ. То ти маєш нагоду його виконати. Виходь перед корчмою. На майдан.
— Я не стану з тобою битися.
Чоловік із медальйоном кота підірвався з-за столу рухом настільки швидким, що наче розплився. Блиснув меч, підхоплений зі столу. Чоловік підхопив одну зі жриць за капор, стягнув її з лавки, кинув на коліна й приклав клинок до шиї.
— Ти будеш зі мною битися, — сказав холодно, дивлячись на Ґеральта. — Вийдеш на майдан раніше, ніж я дорахую до трьох. У протилежному разі кров жриці забризкає стіни, стелю та меблі. А потім я стану різати інших. По черзі. Нехай ніхто не рухається! Нехай ніхто навіть не здригнеться!
Тиша впала на корчму, тиша глуха та абсолютна. Усі завмерли. І дивилися з відкритими ротами.
— Я не стану з тобою битися, — спокійно повторив Ґеральт. — Але якщо ти скривдиш цю жінку, то загинеш.
— Один із нас помре, це точно. Там, на майдані. Але, думаю, це буду не я. Бо кажуть, що вкрадено твої славетні мечі. А новими, як я бачу, ти не розжився. Воістину, велику треба мати пиху, аби йти красти в когось нагороду, добряче не озброївшись. А може, славетний Білий Вовк настільки крутий, що не потребує сталі?
Заскрипів по підлозі стілець. Світловолоса дівчина підвелася. Узяла з-під столу довгастий пакунок. Поклала його перед Ґеральтом і пішла на місце, сівши поряд з урядником.
Він знав, що це. Ще до того, як розв’язав ремінь і розгорнув повсть.
Меч зі сталі сидеритової, повна довжина сорок і півдюйма, клинок довжиною у двадцять сім із чвертю. Вага— тридцять сім унцій. Руків’я та ефес прості, але елегантні.
Другий меч подібної довжини та ваги, срібний. Вочевидь, частково, чисте срібло зам’яке, аби добре його вигострити. На ефесі магічні гліфи, по всій довжині клинка витравлені рунічні знаки.
Експерти Пираля Пратта не вміли їх прочитати, цим самим кепсько свідчачи про свої експертні знання. Давні руни створювали напис. Dubhenn haern am glndeal, morc’h am fhean aiesin. Мій блиск проб’є темряву, моє світло розжене морок.
Ґеральт устав. Видобув із піхов сталевий меч. Повільним та плинним рухом. Не дивився на Брегена. Дивився на клинок.
— Відпусти жінку, — сказав спокійно. — Негайно. Інакше ти помреш.
Рука Брегена здригнулася, по шиї жриці потекла кров. Жриця навіть не зітхнула.
— У мене проблеми, — просичав Кіт з Ієлло. — Ця нагорода мусить бути моєю!
— Я сказав: відпусти жінку. Інакше я тебе вб’ю. Не на майдані, а тут, на місці.
Бреген згорбився. Дихав він важко. Очі його зловороже блищали, паскудно кривилися губи. Біліли кінчики стиснутих на руків’ї пальців. Раптом він відпустив жрицю, відіпхнув її. Люди в корчмі затремтіли, наче отямившись від кошмарного сну. Попливли зітхання та глибокі вдихи.
— Зима настане, — із зусиллям промовив Бреген. — А я, на відміну від декого, не маю де зимувати. Притульний та теплий Каер Морен не для мене!
— Ні,— відповів Ґеральт. — Не для тебе. І ти добре знаєш, що є тому причиною.
— Каер Морен тільки для вас, добрих, правих і справедливих, так? Срані лицеміри. Ви такі самі вбивці, як і ми, нічим від нас не відрізняєтеся!
—Іди, — сказав Ґеральт. — Покинь це місце й рушай своїм шляхом.
Бреген заховав меч. Випростався. Коли йшов залою, його очі змінювалися. Зіниці розширялися на всю райдужку.
— Це брехня, — сказав Ґеральт, коли Бреген його минав, — начебто Весемір видав про тебе наказ. Відьмаки не б’ються з відьмаками, не схрещують із ними мечі. Але якщо колись повториться те, що сталося в Ієлло, якщо дійде до мене звістка про щось таке… Тоді я зроблю виняток. Відшукаю тебе та вб’ю. Сприйми це застереження серйозно.
Глуха тиша панувала в корчемній залі ще кілька хвилин після того, як за Брегеном зачинилися двері. Повне полегшення зітхання Любистка в цю мить здалося дуже гучним. Але скоро рух відновився. Місцеві п’янички тихцем змилися, навіть не допивши до кінця горілку. Купці залишилися, хоча й притихли та зблідли, і наказали відійти від столу челяді під приводом пильно сторожувати біля коней та фургонів, які явно під загрозою, коли така ото сумнівна компанія поблизу. Жриці оглянули скалічену шию товаришки, подякували Ґеральтові мовчазними поклонами й подалися на спочинок, скоріше за все, у стодолу, бо сумнівно, щоби корчмар надав їм ліжка в спальній залі.
Ґеральт поклоном та жестом запросив за стіл світловолосу, завдяки якій він отримав назад свої мечі. Та скористалася із запрошення явно охоче, без жалю покинувши свого колишнього товариша, того урядника, залишивши його з набурмосеним обличчям.
— Я Тіціана Фреві,— представилася вона, подаючи Ґеральтові руку й по-чоловічому її стискаючи. — Рада познайомитися.
— З усією приємністю з мого боку.
— Було трохи нервово, га? Вечори в придорожніх корчмах бувають нудні, але сьогодні було цікаво. Певної миті я навіть почала потроху боятися. Але як мені здається, то були тільки такі чоловічі змагання? Мірялися тестостероном? Або мірялися навзаєм, у кого довший? Реальної загрози не було?
— Не було, — збрехав він. — Головним чином через мечі, які я з твоєю допомогою віднайшов. Дякую за них. Але трохи не розумію, яким чином вони опинилися в тебе.
— Це мало залишитися секретом, — пояснила вона спокійно. — Мені доручили підкинути тобі мечі тихцем і скритно, після чого зникнути. Але умови раптом змінилися. Мені довелося, бо того потребувала ситуація, віддати тобі зброю явно, з відкритим, так скажу, заборолом. Тож відмовити тобі зараз у поясненнях було б неввічливо. Тому в поясненнях я не відмовлю, беручи на себе відповідальність за те, що видам таємницю. Мечі я отримала від Йеннефер із Венґерберга. Це мало місце в Новіграді два тижні тому. Я двімвеандра. Зустріла я Йеннефер випадково в майстрині, у якої саме проходжу практику. Коли вона довідалася, що я вирушаю на південь і коли моя майстриня за мене поручилася, пані Йеннефер доручила мені цю місію. І дала рекомендаційний лист до своєї знайомої магічки з Марібора, у якої я маю намір відтепер практикувати.
— Як… — Ґеральт проковтнув слину. — Як вона там себе має? Йеннефер? Усе в неї нормально?
— Якнайкраще, як можу судити. — Тіціана Фреві глянула на нього з-під вій. — Має себе добре, виглядає так, що лише заздрити. Я й заздрю, якщо вже залишатися щирою.
Ґеральт устав. Підійшов до корчмаря, який від страху ледь не зомлів.
— Та не треба було… — сказала скромно Тіціана, коли за мить корчмар поставив перед ними глечик «Ест-Ест», найдорожчого білого з Туссану. І кілька додаткових свічок, заткнутих у шийки старих пляшок. — Зайві клопоти, — додала вона, коли за мить на столі постали полумиски: один— з пластами підсушеної шинки, другий— з в’яленою фореллю, третій— з асортиментом сирів. — Ти забагато витратиш, відьмаче.
—Є нагода. І є чудове товариство.
Вона подякувала, кивнувши. Та всміхнувшись. Усмішка була вродливою.
Будь-яка чародійка, що скінчила школу магії, ставала перед вибором. Могла залишитися в університеті як асистентка майстринь-процепторок. Могла просити котрусь із незалежних майстринь про те, аби перейти під дах як постійна практикантка. Або могла обрати шлях двімвеандри.
Система ця була запозичена в цехах. У багатьох із них учень, який підіймався до підмайстра, мав обов’язок здійснити мандрівку, під час якої брався за тимчасову роботу в різних майстернях, у різних майстрів, то тут, то там, урешті, через скількись там років він повертався, аби скласти іспит та прийняти чин майстра. Утім, була й різниця. Змушеним мандрувати, але таким, що залишилися без праці, підмайстрам досить часто заглядав у вічі голод, а мандрівка часто ставала поневіряннями. Двімвеандрою ставали з власної волі й бажання, а Капітул чародіїв створював для мандруючих магічок спеціальний стипендіальний фонд— з того, що Ґеральтові доводилося чути, досить великий.
— Той жахливий тип, — приєднався до розмови поет, — носив медальйон, схожий на твій. То був один із Котів, вірно?
— Вірно. Я не хочу про це говорити, Любистку.
— Ославлені Коти, — поет звернувся до чародійки. — Відьмаки, але невдалі. Невдалі мутації. Шаленці, психопати та садисти. Котами прозвали себе самі, бо вони й справді наче коти: агресивні, жорстокі, непередбачувані та різкі. А Ґеральт, як завжди, применшує, аби нас заспокоїти. Бо загроза була, причому чимала. Чудо, що обійшлося без різанини, крові та трупів. Була б бійня, як в Ієлло чотири роки тому. Я будь-якої миті очікував…
—Ґеральт просив про це не говорити, — відрізала Тіціана Фреві ґречно, але рішуче. — Шануймо це.
Він глянув на неї із симпатією. Видалася йому милою. І симпатичною. Навіть дуже симпатичною.
Чародійкам, як він знав, вроду підправляли: престиж професії вимагав, аби магічка пробуджувала здивування. Але прикрашання ніколи не були досконалими, завжди щось залишалося. Тіціана Фреві не була винятком. Чоло її відразу під лінією волосся позначали кілька ледь помітних слідів після віспи, перенесеної, напевне, у дитинстві, коли вона ще не мала імунітету. Лінію красивих губ трохи псував малий хвилястий шрам над верхньою губою. Ґеральт невідомо вкотре відчув злість, злість на свою уважність, на очі, що наказували реєструвати подробиці, що значили так небагато, детальки, які були ж нічим стосовно того факту, що Тіціана сиділа з ними за одним столом, пила «Ест-Ест», їла в’ялену форель та всміхалася до нього. Відьмак бачив та знав дійсно небагатьох жінок, чию вроду можна було вважати бездоганною, а шанс, аби якась усміхнулася до нього, він мав усі підстави вважати близьким до нуля.
— Він говорив про якусь нагороду… — Любистка, коли той допадався до якоїсь теми, важко було збити з пантелику. — Хтось із вас у курсі, про що йшлося? Ґеральте?
— Поняття не маю.
— А я маю, — похвалилася Тіціана Фреві.— І дивуюся, що ви не чули, бо справа була голосною. Фольтест, король Темерії, визначив нагороду. За зняття прокляття із зачарованої дочки. Як каже плітка, укололася вона веретеном та заснула, бідолашна, вічним сном. Лежить у труні з кришталю в замку, що заріс глодом. Згідно з іншою пліткою, труна та скляна, а розмістили її на вершині скляної гори. Згідно зі ще однією, принцесу перетворили на лебедя. Згідно з іншою, — на страшну потвору, на стригу. У результаті прокляття, бо принцеса та— плід кровозмісного зв’язку. Ті плітки начебто вигадує та розпускає Візімір, король Реданії, який із Фольтестом має територіальні суперечки, він сильно з ним розсварився й зі шкіри лізе, аби йому докучати.
— Це й справді виглядає наче вигадка, — оцінив Ґеральт. — Сперта на казку чи легенду. Заклята та змінена принцеса, прокляття як кара за інцест, нагорода за зняття прокляття. Класика та банальність. Той, хто таке вимислив, недовго над цим думав.
— Справа, — докинула двімвеандра, — має чіткий політичний підтекст, тому Капітул заборонив втручатися в неї чародіям.
— Байка чи ні, але отой Кіт у таке вірить, — відповів Любисток. — Він точно поспішав до Визіми, до тієї зачарованої принцеси, аби зняти закляття та забрати обіцяну королем Фольтестом нагороду. Підозрював, що Ґеральт також туди прямує й хоче його обігнати.
— Він помилявся, — сухо відповів Ґеральт. — Я не прямую до Визіми. Немає в мене наміру лізти голими руками в той політичний окріп. То робота саме для когось такого, як Бреген, що перебуває, як він сам казав, у скруті. Я не в скруті. Мечі знайшов, витрачатися на нові не мушу. Засоби утримання в мене є. Завдяки чародіям із Ріссбергу…
— Відьмак Ґеральт із Рівії?
— Так і є,— Ґеральт зміряв поглядом урядника, що стояв поряд із набурмосеним виразом обличчя. — А хто запитує?
— Це неістотно. — Урядник задрав голову та відкопилив губу, намагаючись здаватися важливим. — Істотним є судовий позов. Який я зараз вам вручаю. При свідках. Згідно із законом.
Урядник вручив відьмакові сувій паперу. Після чого вийшов, обдарувавши ще Тіціану Фреві поглядом, сповненим презирства.
Ґеральт зірвав печатку, розгорнув сувій.
— «Datum ex Castello Rissberg, die 20 mens. Jul. anno 1245 post Resurrectionem[48],— прочитав. — До Гродського суду в Горс Велені. Позивач: комплекс Ріссберг, цивільна спілка. Відповідач: Ґеральт із Рівії, відьмак. Позов про повернення квоти 1000 (тисяча) крон новіградських. Вносимо про primo: наказ позивачеві, Ґеральтові з Рівії, повернути суму в тисячу крон новіградських разом із належними відсотками. Secundo: відсудження в позивача коштів на процес згідно з наказаними нормами. Tertio: надати вироку режиму миттєвого виконання. Обґрунтування: позивач виманив у комплексу Ріссберг, цивільної спілки, плату в тисячу крон новіградських. Доказ: копії банківських переказів. Сума становила оплату авансом за послугу, якої позивач не виконав і через злу волю виконувати наміру не мав… Свідки: Бірута Анна Маркветта Ікарті, Аксель Мігель Еспара, Іго Тарвікс Сандоваль…» Сучі діти.
— Я повернула тобі мечі,— опустила погляд Тіціана. — А одночасно стягнула тобі на шию проблеми. Той возний мене обдурив. Сьогодні вранці підслухав, як я випитувала про тебе на паромній пристані. І відразу вчепився в мене, наче реп’ях у собачий хвіст. Зараз я вже розумію чому. Той позов— моя вина.
— Потрібен тобі адвокат, — понуро ствердив Любисток. — Але я не рекомендую оту пані-правницю з Кераку. Вона пасує для справ поза судовою залою.
— Адвоката я можу й не наймати. Ти звернув увагу на дату позову? Готовий закластися, що вже й розгляд скінчився, і вирок винесено заочно. І що вони вже заблокували мій рахунок.
— Я дуже вибачаюся, — сказала Тіціана. — Це моя вина. Пробач.
— Немає чого пробачати, ти ні в чому не винна. А вони хай удавляться, Ріссберг разом із судами. Пане господарю! Глечик «Ест-Ест», як можна просити!
* * *
Скоро вони залишилися єдиними гостями в залі, а корчмар демонстративними позіханнями давав їм зрозуміти, що час закінчувати. Першою пішла до себе Тіціана, незабаром за нею рушив і Любисток.
Ґеральт не пішов до кімнатки, яку він займав разом із поетом. Замість того тихенько постукав у двері Тіціани Фреві. Та відчинила миттєво.
— Я чекала, — промуркотіла, затягаючи його всередину. — Я знала, що ти прийдеш. А якби ти не прийшов, я б пішла тебе шукати.
* * *
Мусила його приспати магічно, інакше він точно б прокинувся, коли вона виходила. А вийти вона мусила на світанку, ще в темряві. Залишився після неї запах. Делікатний аромат ірису та бергамоту. І чогось іще. Троянди?
На столику, на його мечах, лежала квітка. Троянда. Одна з білих троянд із поставленого перед корчмою вазона.
* * *
Ніхто не пам’ятав, чим було це місце, хто його збудував, кому й для чого воно служило. За корчмою, у котловині, залишилися руїни давньої будівлі, колись великого й напевне багатого комплексу. Від будинків не залишилося практично нічого: залишки фундаментів, заґратовані ями, тут і там— кам’яні блоки. Решту розібрали та розграбували. Будівельний матеріал був цінним, нічого не мало права бути змарнованим.
Вони увійшли під залишки розбитої арки, колись гордовитої, а зараз схожої на шибеницю; враження це лише посилював плющ, що звисав, наче обрізана мотузка. Ішли вони алейкою, що створював ряд дерев. Дерева сухі, покручені та калічкуваті, наче пригнічені тягарем прокляття, що тяжіло над цим місцем. Алейка вела до саду. Вірніше, до того, що колись садом було. Клумби барбарисів, дроку та шипшини, колись, напевне, уміло підстрижених, сьогодні були дикою та безладною плутаниною гілок, колючих лоз та сухого бадилля. З плутанини тієї визирали залишки скульптур та барельєфів, у більшості, здавалося, повноростових. Рештки ті були такими незначними, що неможливо навіть приблизно окреслити, кого— або що— ті скульптури представляли. Зрештою, це не мало особливого значення. Пам’ятники були минулим. Вони не витримали дотепер, тож значення вже не мали. Залишилися руїни, а вони, здавалося, залишатися будуть довго, бо руїни є вічними.
Руїна. Пам’ятник розбитого світу.
— Любистку.
Читать бесплатно другие книги:
