Сезон гроз. Дорога без возврата Сапковский Анджей

Епілог

На пагорбі біліли рештки будівлі, що перетворилася на руїну настільки давно, що встигла цілком зарости. Плющ сповивав мури, молоді деревця пробивалися крізь потріскану підлогу. То колись був— Німуе знати цього не могла— храм, садиба жерців якогось забутого бога.

Для Німуе то була лише руїна. Купа каміння. Та дороговказ. Знак, що вона йде вірним шляхом.

Бо відразу за пагорбом та руїнами гостинець розділявся. Один шлях вів на захід, через вересові пустки. Другий, що йшов на північ, зникав у густому та темному лісі. Пірнав у чорну гущавину, тонув у похмурій темряві, танув у ній.

І це була її дорога. На північ. Через ославлений Сойковий ліс.

Розповідями, якими її намагалися налякати в Івало, Німуе перейнялася не сильно, бо під час мандрівки з чимось таким вона стикалася неодноразово, кожна околиця мала свій страшний фольклор, місцеві жахи та переляки, що служили, аби нагнати страху на приїжджих. Німуе вже лякали водяними на озерах, берегинями на річках, мертвяками на перехрестях та упирями на цвинтарях. Кожен другий місток мав бути криївкою тролів, кожна друга купа кривих верб— місцем засідки стриги. Німуе врешті призвичаїлася, страхи, ставши повсякденністю, лякати її припинили. Але не було способу, аби впоратися з дивним неспокоєм, який охоплює, перш ніж заходиш у темний ліс, на стежину поміж курганами в тумані або на стежину серед затягнених опарами боліт.

Зараз, перед темною стіною лісу, вона також відчувала той неспокій, що вилізав мурашками на карк та сушив уста.

«Дорога наїжджена, — повторювала вона, — уся в коліях від возів, стоптана копитами коней та волів. Що з того, що ліс цей виглядає страшенним, це ж не якісь там дикі хащі, це розчищений шлях до Доріана, що веде крізь останній шматочок пущі, який уцілів від сокир та пилок. Багато хто тут їздить, багато хто тут ходить. Я також пройду. Не боюся.

Я Німуе ферх Вледир ап Ґвин.

Вирва, Ґуадо, Сібелл, Брюґґе, Кастерфурт, Мортара, Івало, Доріан, Анхор, Горс Велен».

Вона озирнулася: чи, бува, не наближається хто. «Було б, — подумала, — у компанії веселіше». Але гостинець, як на зло, саме тепер стояв пустим. Був він майже вимерлим.

Виходу не було. Німуе відкашлялася, поправила вузлик на плечі, міцніше перехопила костур. І вступила в ліс.

Домінували тут дуби, в’язи та старі граби, що позросталися поміж собою; були також сосни та модрини. Низом заволодів густий підлісок, сплутані поміж собою глід, ліщина, черемха та жимолость. Такий підлісок зазвичай роївся від лісового птаства, але в цьому лісі панувала зловорожа тиша. Німуе йшла з поглядом, втупленим у землю. Зітхнула з полегшенням, коли в певну мить десь углибині лісу застукотів раптом дятел. «Отже, щось тут живе, — подумала вона, — я не сама-однісінька».

Зупинилася й різко озирнулася. Не помітила нічого й нікого, але мить тому була впевнена, що хтось іде слідом. Відчувала, що за нею слідкують. Слідкують приховано. Страх перехопив їй горло, дрижаками пробіг по спині.

Вона приспішила кроки. Ліс, як їй здалося, почав рідшати, стало світліше та зеленіше, бо серед дерев з’явилися берези. «Ще один поворот, ще два, — думала вона гарячково, — ще трохи— і ліс скінчиться. Залишу я цей ліс позаду разом із тим, що там за мною крадеться. А я піду собі.

Вирва, Ґуадо, Сібелл, Брюґґе…»

Не почула навіть шелесту, рух уловила кутиком ока. З густої папороті вистрелило сіре пласке багатоноге та неймовірно швидке щось. Німуе крикнула, побачивши клацаючі клешні, великі, наче коси. Лапи, наїжачені шипами та щетинками. Численні очі, що оточували голову, наче корона.

Вона відчула сильний ривок, що підхопив її та відкинув геть. Упала спиною на пружинисту ліщину, учепилася в її пруття, готова скочити на ноги та дременути. Але завмерла, дивлячись на дикий танець, що тривав на дорозі.

Багатоноге створіння скакало та крутилося, крутилося несамовито швидко, вимахуючи лапами та клацаючи страшенними жвалами. А навколо нього ще швидше, так швидко, що аж розпливалося в очах, танцювала людина. Озброєна двома мечами.

На очах у скам’янілої від жаху Німуе в повітря підлетіла спершу одна, потім друга, потім третя відрубана лапа. Удари мечів падали на плаский корпус, з якого лилися струмені зеленої мазі. Потвора шамотілася, кидалася, нарешті диким стрибком кинулася в ліс, навтьоки. Далеко не втекла. Чоловік із мечами дістав її, придавив ногою, з розмаху прибив до землі вістрями обох клинків відразу. Твар довго молотила по землі ногами, нарешті знерухоміла.

Німуе притиснула руки до грудей, намагаючись таким чином заспокоїти серце. Бачила, як її рятівник присідає над забитою потворою, як за допомогою ножа щось відколупує від її панцира. Як витирає клинки мечів і ховає їх до піхов за спиною.

— З тобою все гаразд?

До Німуе не відразу дійшло, що запитує він її. Але все одно не могла видобути із себе голосу чи встати з ліщини. Її рятівник не поспішав витягати її з кущів, тож довелося їй упоратися самій. Ноги її тремтіли так, що й стояла вона ледь-ледь. Сухість у роті нізащо не хотіла відступати.

— Кепська ідея— ота самотня мандрівка крізь ліс, — сказав рятівник, підходячи ближче.

Зняв свій каптур— білосніжне волосся аж засвітилося посеред лісового напівмороку. Німуе мало не крикнула, мимовільним жестом притискаючи кулак до рота. «Це неможливо, — думала, — це абсолютно неможливо. Це мені сниться».

— Але відтепер, — промовив біловолосий, оглядаючи чорно-зелену металеву табличку, яку він тримав у руці,— відтепер тут можна ходити безпечно. Бо що ми тут маємо? IDR UL Ex IX 0008 BETA. Ха! Бракувало мені тебе для повного рахунку, вісімко. Але зараз інша справа. Як себе почуваєш, дівчино? Ах, вибач. У роті наче пустеля, вірно? Язик наче мочало? Знаю це, знаю. Прошу, ковтни.

Вона прийняла подану флягу тремтячими руками.

—І куди ми мандруємо?

— До Д… До До…

— До?

— До… Доріан. Що то було? Оте… там?

— Шедевр. Майстерна робота номер вісім. Зрештою, неважливо, що воно було. Важливо, що бути припинило. А ти хто? Куди наміряєшся?

Вона кивнула. Проковтнула слину. І наважилася. Сама не вірячи у власну відвагу.

— Я… Я Німуе ферх Вледир ап Ґвин. З Доріана я йду до Анхора, звідти— до Горс Велена. До Аретузи, школи чародійок на острові Танедд.

— Ого. А звідки ж ти йдеш?

—Із села Вирва. Через Ґуадо, Сібелл, Брюґґе, Кастерфурт…

— Я знаю цю трасу, — перервав він її.— Ти й насправді подолала половину світу, Німуе, дочка Вледира. В Аретузі повинні додати тобі бали на вступному іспиті. Але, скоріше, не додадуть. Амбітну ти поставила перед собою мету, дівчино із села Вирва. Дуже амбітну. Ходімо зі мною.

— Добрий… — Німуе все ще ледь переставляла ноги. — Добрий пане…

— Так?

— Дякую за порятунок.

— То тобі належить подякувати. Уже кілька днів я видивлявся тут когось такого, як ти. Бо всі, хто через нього йшли, ішли чисельними групами, шумно та зі зброєю, на таких наш шедевр номер вісім не відважувався нападати, не виставляв із криївки й носа. А ти його з неї виманила. Навіть із великої відстані він міг розпізнати легку здобич. Когось, хто мандрує на самоті. І невеличкого. Без образ.

Край лісу був, як виявилося, ось-ось поряд. Далі, біля поодинокої купи дерев, чекав кінь біловолосого. Гніда кобила.

— До Доріана, — сказав біловолосий, — звідси десь сорок миль. Для тебе дні три дороги. Три з половиною, якщо рахувати ще й сьогоднішній. Ти це розумієш?

Німуе відчула раптову ейфорію, що зняла отупіння та інші результати переляку. «Це сон, — подумала вона. — Це, певно, мені сниться. Це не може бути дійсністю».

— Що з тобою? Ти добре почуваєшся?

Німуе зібралася з відвагою.

— Оця кобила… — від збудження вона ледь-ледь могла виразно говорити. — Ця кобила зветься Плітка. Бо кожна твоя кобила так зветься. Бо ти Ґеральт із Рівії. Відьмак Ґеральт із Рівії.

Він довго дивився на неї. Мовчав. Німуе мовчала також, але з поглядом, втупленим собі під ноги.

— Який у нас тепер рік?

— Тисяча триста… — Вона підвела здивовані очі.— Тисяча триста сімдесят третій після Відновлення.

— Якщо так, — біловолосий потер обличчя рукою в рукавичці,— то Ґеральт із Рівії уже давно мертвий. Умер сто п’ять років тому. Але думаю, він був би радий, якби… Був би радий, що після тих ста п’яти років люди його пам’ятають. Що пам’ятають, ким він був. Ба, навіть пам’ятають ім’я його кобили. Так, думаю, що він був би радий… Якби міг про те знати. Ходімо. Я тебе проведу.

Вони довго йшли в мовчанні. Німуе кусала губу. Присоромлена, вирішила більше не говорити.

— Перед нами, — перервав напружену тишу біловолосий, — перехрестя та тракт. Дорога до Доріана. Дістанешся в безпеці…

— Відьмак Ґеральт не помер! — випалила Німуе. — Усього лише відійшов до Країни Яблунь. Але він повернеться… Повернеться, бо так говорить легенда.

— Легенди. Сказання. Казки. Оповістки та билички. Я міг би й здогадатися, Німуе із села Вирва, що йде до школи чародійок на острові Танедд. Ти б не відважилася на таку шалену подорож, якби не легенди й казки, на яких ти виросла. Але ж це тільки казки, Німуе. Тільки казки. Ти вже надто далеко відійшла від дому, аби цього не розуміти.

— Відьмак повернеться із засвітів! — не відступала вона. — Повернеться, аби боронити людей, коли Зло знову розгуляється! Доки буде існувати темрява, доти будуть потрібні відьмаки. А темрява ж існує!

Він мовчав довго, дивлячись убік. Нарешті повернувся до неї. І всміхнувся.

— Темрява існує завжди, — підтвердив. — Незважаючи на прогрес, який, як нас заставляють вірити, має розганяти морок, нищити загрози та відганяти страхи. Якщо досі прогрес реальних успіхів у тій царині не мав. Якщо досі прогрес тільки вмовляє нас, що темрява— це виключно забобони, які притлумлюють світло, і що немає чого боятися. Але це неправда. Є чого боятися. Бо завжди, завжди буде існувати темрява. І завжди буде Зло, яке готове в темряві розгулятися, завжди будуть у темряві ікла та пазурі, смерть та кров. І завжди будуть потрібні відьмаки. І щоби вони завжди з’являлися там, де вони саме потрібні. Там, звідки буде доноситися волання про допомогу. Там, звідки їх призивають. Щоби з’являлися вони, прикликані, із мечем у руці. Мечем, чий блиск проб’є темряву, чиє світло морок розпорошить. Красива казка, вірно? І закінчується добре, як будь-яка казка й повинна.

— Але… — заїкнулася вона. — Але це ж уже сто років… Як воно можливо, аби… Як це можливе?

— Такі запитання, — перервав він усе ще з усмішкою, — не можна ставити майбутній адептці Аретузи. Школи, у якій вчать, що немає неможливих речей. Бо все, що є неможливим сьогодні, завтра стане можливим. Такий девіз повинен бути над входом до університету, який скоро стане твоїм університетом. Щасливої дороги, Німуе. Бувай. Тут ми попрощаємося.

— Але… — Вона відчула раптове полегшення, а слова полилися з неї річкою — Але я хотіла б знати… Знати більше. Про Йеннефер. Про Цірі. Про те, як насправді скінчилася тамта історія. Я читала… Я знаю легенду. Знаю все. Про відьмаків. Про Каер Морен. Знаю навіть назви всіх відьмацьких Знаків! Прошу, скажи мені…

— Тут ми попрощаємося! — перервав він її лагідно. — Перед тобою шлях до свого призначення. Переді мною— шлях зовсім інший. Що ж стосується Знаків… Є такий, якого ти не знаєш. Він має назву Сомне. Глянь на мою руку.

Вона глянула.

—Ілюзія, — почула ще звідкись, дуже здалеку. — Усе— ілюзія.

— Гей, дівчино! Не спи, бо обікрадуть тебе!

Вона підвела голову. Протерла очі. І скочила із землі.

— Я заснула? Спала?

— Ще й як! — засміялася жінка, яка сиділа на козлах. — Як камінь! Як убита! Я два рази тобі кричала, а ти нічого. Уже хотіла я з воза злазити… Ти сама? Що ти так розглядаєшся? Когось видивляєшся?

— Людину… з білим волоссям… Була тут… а може… Сама я вже не знаю…

— Нікого я тута не бачила, — відповіла жінка. З-за її спини, з-за завіси, визирали голівки двох дітей.

— Бачу, ти в дорозі.— Жінка вказала на вузлик та костурок Німуе. — Я до Доріана їду. Як хочеш, то підвезу. Якщо й тобі в той бік.

— Дякую. — Німуе видряпалася на козли. — Дякую стократне.

— Вйо! — Жінка тріпнула віжками. — Тоді поїхали! Вдобніше ж їхати, аніж пішки човгати, вірно? Йой, ото ти повинна була зморитися, що сончик тебе подолав так, аби при самій дорозі лягти. Спала ти, кажу ж…

— Як камінь, — зітхнула Німуе. — Знаю. Заморилася та заснула. А до того мала…

— Ну? Що ти мала?

Вона озирнулася. Позаду був чорний ліс. Попереду— дорога серед рядів верб. Дорога до призначення.

«Оповістка триває,— подумала вона. — Історія не закінчується ніколи».

— Я мала дивний сон.

Коментарі

…новопризначений гмінний жупан— жупаном у правовій системі давньої Польщі називався королівський чиновник, який мав повноту адміністративної влади на рівні окремих територіальних одиниць; гміною ж в адміністративному поділі Польщі зветься найменша територіальна одиниця (походить від нім. Gemeinde— «спільнота», «громада»).

…фреска, що зображувала вітрильник серед хвиль, тритонів, гіпокампів— тритонами, згідно з античною (а потім— і середньовічною та ренесансною традицією), називалися морські істоти, яких зображали з риб’ячим хвостом (або й двома) замість ніг, із мушлею, у яку вони сурмлять, викликаючи на морі бурі або стишуючи їх; гіпокампом же у давніх греків називався морський кінь із риб’ячим хвостом (а інколи— з риб’ячим хвостом замість задньої пари ніг); згідно з переказами, саме гіпокампів запряжено в колісниці морських богів, зокрема й Посейдона.

Повісив мечі на вішак поряд з іншими мечами, шаблями, кордами й кортеласами— серед досить відомої читачеві зброї автор згадує корди— бойові ножі з широким лезом та односторонньою заточкою (зокрема, від тієї назви походить слово «кортик») — та кортеласи (або інколи «корделанси», назву яких виводять від «великий ніж, корд») — короткі масивні шаблі, які часто застосовували під час абордажних боїв на морі.

…звукові ефекти флатуленції— флатуленція (від лат. flatus— «пердіж») — це надлишкове накопичення газів у кишечнику; інакше кажучи— метеоризм.

…прикінчив левкроту-людожерку— левкротою в античній (а надалі й у середньовічній) традиції називалася дивна хижа істота, про яку вперше говорить Пліній Старший у «Природничій історії», описуючи її таким чином: «Тварина, що має неймовірну швидкість; розміром вона з дикого віслюка, з ногами оленя, шиєю, хвостом та грудьми наче в лева, головою борсука, роздвоєним копитом, паща її розтягується до вух, а замість зубів одна суцільна кістка; кажуть, що ця тварина вміє наслідувати людський голос»; у середньовічних бестіаріях у левкроти замість борсукової нерідко з’являється кінська голова.

Трибунальський асесор— асесором (від лат. assessor— «засідатель») у Давньому Римі, як і в середньовічній управлінській системі називалася посада офіційного урядника, наділеного судовою владою; своєю чергою, трибунальським судом (або «коронним трибуналом») у Речі Посполитій від часів Стефана Баторія називалася вища судова апеляційна інстанція для шляхетських судів.

Інстигатор (від лат. instigio— «розпочати судову справу») — у судовій системі Речі Посполитої головний прокурор, який призначався на посаду королем та мав слідкувати за виконанням повинностей у королівстві, пов’язаних із королівським прибутком, а також справами державної зради й злочинами з боку офіційних посадовців.

…палюгу, товстезну, наче вимбовка кабестана— кабестаном у морській справі називається пристрій для перенесення вантажу (наприклад, якоря), і механізм цей складається з вертикального вала, на який намотується канат або ланцюг, кінець котрого кріпиться до вантажу; вимбовкою ж (від нідерл. winden— «навивати» та boom— «дерево») називається зйомний важіль, за допомогою якого крутять кабестан.

…група вагантів давала виставу— вагантами (від лат. vagantes— «ті, які мандрують») називалися мандрівні поети, здебільшого ті, які були монахами та виконували— спочатку— релігійні пісні; надалі до вагантів почали зараховувати й інші групи мандрівних представників творчих професій: акробатів, жонглерів тощо; прославилися складанням та виконанням гумористичних і сатиричних пісень і вистав (часто й сороміцького змісту).

…Тонтон Зрога, що зветься Ретіарієм, — у давньоримській традиції ретіаріями (від лат. rete— «сітка») називався окремий клас гладіаторів, озброєний характерним чином: сіткою та тризубом; з обладунку вони мали наруччя та наплічник, що прикривали ліву руку й ліву частину грудей; відповідно Тонтон Зрога озброєний цілком традиційно для свого прізвиська.

Кога— когою, або когом, у Середньовіччі називалося торговельне судно з високими бортами та однією щоглою; у нашій реальності активно використовуване в Ганзейському союзі.

…транспортний хольк— хольком (або ж халком) називався більший, ніж кога, корабель, найчастіше— у період Ганзейського союзу— з трьома щоглами, а тому з можливістю ставити більш складну вітрильну оснастку та ходити з більшою швидкістю.

…двісті лаштів завантаження— лашт (від нім. Last— «вантаж», «тягар») — міра ваги, що відповідала зерновому вантажу, що може вміститися в одному возі, запряженому четвіркою коней; використовувалася для позначення місткості суден у Балтійському регіоні; відповідає сучасній вазі приблизно у дві тони.

…на рейд саме заходить новіградський шкунер— шкунер (нідерл. Schoener, від якого, зокрема, походить і звична для нас «шхуна») — це різновид морського судна з двома чи трьома щоглами та косими вітрилами (на відміну від прямих вітрил холька чи коги).

…сто двадцять футів між штевами— штевнем називалася товста повздовжня колода, що є основою корабля та поєднує два штеви— кінці судна: форштевень (носову його частину) та ахтерштевень (кормову частину); по суті, ідеться про довжину судна від носа до корми.

…служить мені для дивінації— дивінацією (від лат. divinatio— «провіщую», «передбачаю») з часів античності називають різноманітні практики, пов’язані зі спробами передбачення майбутнього чи бачення минулого за допомогою магічних чи божественних дій та взаємодій.

Онейромантія (від давньогрец. oneiros— «сон» та manteia— «провіщення») — це мистецтво провіщення та передбачення за снами; могло бути як «пасивної» форми (пояснення зі снів третіх персон), так й «активної», пошукової, за якої пророчі сни бачить сам онейромант.

…сортілегія або клеромантія— клеромантія (від давньогрец. kleros— «доля», «жереб» та manteia— «провіщення») — практика ворожіння, під час якої застосовують кидання жереба, у ролі якого могли використовувати кістки або гральні кубики; сортілегією називалося ворожіння за текстами, у якому книжку треба розгортати навмання й шукати сенс у побачених словах чи реченнях.

…піромантія чи аеромантія— піромантія (від давньогрец. pyr— «вогонь» та manteia— «провіщення») — це ворожіння за допомогою полум’я (у яке треба було вдивлятися, досягаючи прозріння через медитацію); аеромантія (від давньогрец. aer— «повітря» та manteia— «провіщення») — провіщення за повітряними явищами, наприклад за хмарами, їхніми формами та траєкторіями руху.

…поєднаємо дивінацію з керауноскопією— керауноскопія (від давньогрец. keraunos— «грім» та skopеo— «споглядаю», «дивлюся») — це ворожіння за допомогою грому, коли його інтенсивність, сила чи пауза між блискавкою та звуком могли сказати ворожбитові про минуле чи майбутнє, щодо якого той ставив запитання.

…навчався всіх семи вільних мистецтв— у системі середньовічної освіти «сімома вільними мистецтвами» називали поєднання т. зв. трівіуму (граматика, логіка та риторика) й квадріуму (арифметика, геометрія, астрономія й музика) — базових дисциплін, на вивченні яких будувалася система вищої освіти в європейських університетах; з вивченням семи вільних мистецтв було пов’язано перший, початковий ступінь освіти.

Старого Лінденброга, якого звали Недопалком— відзначимо тут характерну для автора літературну гру: у якості прізвиська професора Лінденброга письменник використав ім’я іншого відомого персонажа польської літератури— одного із семи гномів-краснолюдків із роману М. Конопницької «O Krasnoludkach i o sierotce Marysi», який відомий українському читачеві щонайменше в трьох перекладах («Про карликів і сирітку Марисю», переклад І. Деркача, «Про гномів і сирітку Марисю», переклад М. Пригари, та «Про краснолюдків та сирітку Марисю», переклад Л. Андрієвської); у польському тексті цей персонаж зветься Koszalk-Opalk. М. Конопницька описує його як старезного сивобородого гнома з каламарем на поясі та гусячим пером на плечі, який збирає та записує легенди; він наївний, легковірний і мало що знає про «некнижкове» життя. Утім, навіть знаючи це, ми вирішили подати прізвисько в перекладі (оскільки воно є саме прізвиськом, а тому мусить мати самостійне значення).

Як у тій фацетії— фацетія (або ж «фацеція», від лат. facetia— «жарт») є літературною формою гумору, поширеною за часів Ренесансу; її рисою часто була гра з натуралізмом та грубістю на межі з добрим смаком.

…приготуй синапізм із меду та гірчиці— синапізмом (від давньогрец. sinapi— «гірчиця») у давні часи називався різновид гірчичника, у якому або формувався коржик із лікарської суміші, або ж та суміш попередньо накладалася на основу з тканини.

…різновид телекінетичної арбалести— арбалестою (походить від лат. arcus— «дуга» та ballisto— «кидаю») називався важкий самостріл, різновид арбалета; відзначимо, що в європейському Середньовіччі різновиди самострілів вважали за зброю, за використання якої міг бути накладений навіть церковний інтердикт із забороною для винного вільного доступу до церкви та церковних обрядів.

…завішено було ‹…› аркадійською вердюрою— вердюра (від старофр. verde— «зелений») — це різновид шпалери або гобелена із рослинними, пейзажними або й геральдичними мотивами; згідно з правилами, на вердюрі не могло бути виткано мотивів фігурних, таких, серед яких з’являються людські постаті.

Добре сказано— «наче птах»— справа в тому, що ортоланом у Польщі зветься невеличкий птах— садова вівсянка (Emberiza hortulana); із цим відповідно пов’язаний і жартик старого чародія.

Не магії, а гоетії— гоетією (від давньогрец. goeteia— «чаклунство») називалася середньовічна традиція, пов’язана з викликанням демонів (але до того ж зі створенням талісманів, що напряму були пов’язані з демонічними силами й, по суті, ставали своєрідними «механізмами» для полегшення впливу демонічних сил на реальність); наприклад, саме таку назву— «Мистецтво гоетії» («Ars Goetia») — мав відомий текст із середньовічної та ренесансної магії «Малий ключ Соломона» (а цар Соломон, нагадаємо, у європейській та східній традиції вважався не лише ідеальним мудрецем та правителем, а й знавцем магічних практик приборкання надприродних сил).

…знищити енергумена— енергуменом (від давньогрец. energeo— «енергія», «рух») у європейській містичній (а потім і в спіритуалістичній) традиції називається особа, одержима злими силами, духами, демонами чи сатаною.

…назвався констеблем на службі бейліфа з Горс Велена— у середньовічній Англії бейліфом називався помічник шерифа, який мав повноваження організовувати й проводити судові засідання, а відповідно й виносити вироки та здійснювати за необхідності страти.

Сігіль (або сігіл, сігіла— від лат. sigillum— «печатка») — у середньовічній та ренесансній традиції магічні символи (інколи— специфічна комбінація з кількох таких символів), призначенням яких було викликати демонів та духів або ж надавати магічні властивості амулетам; одним із найвідоміших сігілів є пентаграма.

…широкі закривлені скімітари— скімітарами в європейській зброярській традиції називалися в узагальненому вигляді східні шаблі (з характерною кривизною клинка, його заточкою тощо); вважають, що походити ця назва може від перського «шамширу»— найменування специфічної шаблі для кінного бою.

…завалений книгами та гримуарами— гримуарами в давні часи називалися не просто книжки, а здебільшого ті з них, що містили опис магічних процедур, чародійських практик, формули викликання духів та нечистої сили тощо; саме слово цілком споріднене з поняттям «гламур», яке спершу означало саме різновид чаклунства.

…серед чародіїв панувала мізогенія— мізогенія (від давньогрец. misos— «ненависть» та gyno— «жінка») — це назва для позначення ненависті до жінок, їх несприйняття та приниження з боку чоловіків перш за все (і виключно) за статевою ознакою.

…жінки, бува, називають мене ефебом— у Давній Греції юнак, який досягнув віку, у якому отримують права та обов’язки громадянина поліса (наприклад, можливість бути призваним на військову службу); найчастіше це юнаки у віці 18–20 років; утім, на відміну від дорослих, ефеб мав коротке волосся, що, окрім іншого, було ознакою специфічного— поміж дитячим та дорослим віком— його стану.

…знаєш, що воно таке— трансгуманізм? Що таке видоутворення? Адаптивна радіація? Інтрогресія? — тут автор іронічно перераховує поняття, пов’язані, наприклад, з ідеями подальшого розвитку людської цивілізації (трансгуманізм), коли технічний прогрес, змінюючи ступінь інтеграції біологічних та природних об’єктів, дозволить створювати гібриди людини та машини (що покладе край відомому нам визначенню «людини» й відкриє епоху «постлюдства»); адаптивною радіацією в біології та еволюціонізмі називають принцип змінності живих організмів за їх пристосування до послідовних односпрямованих змін довкілля; інтрогресія— це форма природної гібридизації, що є проникненням генів одного виду в генетичний фонд іншого, через що й з’являються гібриди в безпосередньому значенні цього слова; під ретрогресією мається на увазі гібридизація, доведена до, так би мовити, «поточного виробництва», така, що виходить за межі окремого випадку несподіваної мутації.

…продемонстрував це моїм ученим колегам як теріоцефала— теріоцефал— буквально «звіроголовий»; людиноподібна істота з головою тварини (наприклад, теріоцефалом є кіноцефали— песиголовці).

…майстер басонний— басонними називають текстильні вироби, призначені для прикрашання одягу, наприклад шнури, позументи, тасьму, бахрому тощо.

Лисиці, чи віксени, а вірніше— агуари, — назву «віксена» автор узяв з англ. vixen— «самиця лисиці»; агуарою (або ж «гуарою») звуть гривастого вовка, тварину з родини собачих, чимось схожу на лисицю; у фольклорі Південної Америки вважається однією з тварин-перевертнів.

Вона на ахтерпіку— ахтерпіком називається кінцевий кормовий відсік судна; часто використовуваний як приміщення для баласту або запасів води.

…схопився за румби штурвала— «румбами» моряки звуть 1/32 повного кола, а відповідно— згідно з виглядом компаса— один із напрямів за сторонами світу; оскільки зовнішній вигляд штурвала нагадує це коло, повороти керма пов’язані з фіксацією румбів, які закладають наліво чи направо під час маневрування судна.

…тікав від бакборту— бакбортом називається лівий борт відносно руху судна; відповідно правий відносно його руху борт зветься штірбортом.

Гафель— частина такелажу, що є дерев’яною основою, на яку кріпиться «косе» вітрило, а сама вона під кутом кріпиться канатами до щогли, забезпечуючи вітрилу певний ступінь свободи для маневрування під змінним вітром.

…відіп’яв рапці— рапці— це елементи, якими клинкова зброя кріпиться до пояса; являють собою два паски або шнурки, за які піхви чіпляли до пояса; відповідно, щоби зняти зброю, не було потреби знімати пояс: досить було відв’язати рапці.

Гіпокрас— хмільний алкогольний напій на основі вина, сильно підсолоджений медом та приправлений прянощами; згідно з легендою, назва цьог напою пов’язана з іменем знаменитого давньогрецького лікаря Гіппократа, який начебто вигадав цей напій як ліки.

…гучною, мідною та трохи наче какофонічною фанфарою— окрім того, що фанфара є духовим музичним інструментом, це ще й специфічна музична фраза урочистого характеру, цим інструментом подана.

…з’явився гофмаршал— гофмаршалом у європейській традиції називають придворного, який наглядає за порядком проведення торжеств та зібрань.

…плавно переходячи від фудульності до елоквенції— фудульною раніше називали гордовиту, пихату, зарозумілу людину; елоквенція— те саме, що красномовство.

…для королеви та її фрауцімер— фрауцімер— старша прислужниця-конфідентка при дамі з вищого світу.

У лівій руці він тримав спонтон— спонтон, або ж еспонтон (від лат. spentum— «спис»), — це зброя на довгому держаку з масивною поперечиною та фігурним пером; різновид протазана.

…колишньому храмовому віридарію— віридарієм (від лат. viridarium— «сад, парк») називався невеличкий внутрішній сад, часто прикрашений фонтанами чи портиками; у Середньовіччі так само називали внутрішній сад у межах монастирської будівлі.

…перспектива баніції— баніція (від лат. bannitio— «присудження на вигнання») — у середньовічному та ранньомодерному праві це позбавлення людини за її злочин усіх прав, виведення її з-під права, а відповідно— можливість бути безкарно вбитою будь-ким; у разі баніції шляхетну людину також позбавляли права честі для себе як суб’єкта шляхетного стану.

…це шлюб морганатичний— морганатичний шлюб— це шлюб владної особи з людиною, яка не є рівною їй за своїм соціальним становищем, перебуває на нижчій суспільній сходинці.

…отруїло гумори— гуморами (від лат. humor— «рідина»), згідно з античною та середньовічною традицією, називалися чотири базові рідини, сукупність яких утворювала елементарні зв’язки в людському тілі та відповідала за головні емоційні стани людини; до гуморів зараховували кров (звідки базовий характер «сангвінік»), флегму (з нею пов’язаний був «флегматик»), чорну жовч (вона створює «меланхоліка») та жовч жовту (відповідає за появу «холерика»); баланс гуморів призводив до міцного здоров’я, а надлишок або брак— до проблем зі здоров’ям (із цим, наприклад, пов’язане кровопускання як медична практика).

Возний— у Речі Посполитій нижча судова посада; людина, яка цю посаду обіймала, окрім— інколи— проведення слідства та дізнання, найчастіше займалася принесенням повісток (позовів) для сторони-відповідача в судовому процесі.