Сезон гроз. Дорога без возврата Сапковский Анджей

— Добряче ти нас направив, Буцегарняше! — лютився Явіль Фіш. — Добряче ти нас вплутав! Уже годину ми по відгалуженнях блукаємо! Я про ці багна недобрі речі чув! Тут люди й судна зникають! Де річка? Де фарватер? Чому…

— Заткни, най тебе в дупу, пельку! — нервувався капітан. — Де фарватер, де фарватер! У сраці, ось де! Такий ти мудрий? Прошу, нагода показати себе! Знову розгалуження! Як я маю пливти, ти, мудрило? Вліво, як течія несе? Чи вправо, може, накажеш?

Фіш пирхнув і розвернувся спиною. Буцегарняш схопився за румби штурвала й спрямував шлюп у ліве відгалуження.

Матрос із лотом крикнув. За мить значно голосніше крикнув Кевенард ван Фліт.

— Від берега, Буцегарняше! — заричав Петру Коббін. — Штурвал право на борт! Подалі від берега! Подалі від берега!

— Що там?

— Змії! Не бачиш? Зміііії!

Аддаріо Бах вилаявся.

Лівий берег аж роївся від змій. Гади вилися серед очерету й прибережних водоростей, повзали по напівзанурених стовбурах, звішувалися, сичачи, з надводного гілля. Ґеральт помітив змію мокасинову, гримучу, жараракі, бумсланга, дабойя, гадюку шорстку деревну та шумлячу, чорну мамбу й інших, яких він не знав.

Увесь екіпаж «Пророка» сполошено тікав від бакборту, репетуючи на всі голоси. Кевенард ван Фліт перебіг на корму, присів, увесь трусячись, за спиною відьмака. Буцегарняш крутнув штурвалом— шлюп почав змінювати курс. Ґеральт поклав йому руку на плече.

— Ні,— сказав. — Тримай, як було. Не наближайся до правого берега.

— Але змії…— Буцегарняш указав на гілку, до якої вони наближалися, усю обвішану шиплячими гадами. — Упадуть на палубу…

— Там немає ніяких змій! Тримай курс. Подалі від правого берега.

Ванти грот-щогли зачепили за гілку, що звішувалася над кораблем. Кілька змій обкрутилися навколо канатів, кілька, у тому числі й дві мамби, впали на палубу. Піднявши голову та шиплячи, атакували тих, хто збився до штирборту. Фіш та Коббін утекли на ніс, матроси з криками кинулися на корму. Один скочив у воду, зникнув там раніше, ніж устиг крикнути. Поверхнею заклубилася кров.

— Жеритва! — Відьмак указав на хвилі й темну форму, що пливла під ними. — На відміну від змій, справжня.

— Ненавиджу рептилій… — захлипав Кевенард ван Фліт, скорчившись біля борту. — Ненавиджу змій…

— Немає жодних змій. І не було жодних. То ілюзія.

Матроси кричали, протирали очі. Змії зникли. Як із палуби, так і з берега. Не залишилося після змій навіть сліду.

— Що воно… — простогнав Петру Коббін. — Що то було?

—Ілюзія, — повторив Ґеральт. — Агуара до нас дісталася.

— Що?

— Лисиця. Створює ілюзію, аби нас дезорієнтувати. І я оце думаю— з якого часу. Гроза, скоріше, була справжньою. Але відгалужень було два, капітан був правий. Агуара приховала одне з них за ілюзією. І фальшувала показання компаса. Створила цих ілюзійних змій.

— Відьмачі казочки! — пирхнув Фіш. — Ельфійські забобони! Це що, ніби лис має такі здібності? Сховає відгалуження, обдурить компас? Покаже змій там, де їх немає? Дурня! Я вам кажу, що це від води! Отруїли нас випари, отруйні болотні гази та міазми! То через це оті види-не-види…

— Це ілюзія, яку створює агуара.

— За дурнів нас маєш? — крикнув Коббін. — Ілюзія? Яка така ілюзія? Це були справжні змії! Ми ж усі бачили, ні? Ви чули шипіння? Я навіть їхній сморід відчував!

— Це була ілюзія. Змії не були справжніми.

«Пророк» знову зачепив вантами за нависле гілля.

— То омана, так? — сказав один із матросів, простягаючи руку. — Видіння? Ця змія несправжня?

— Ні! Стій!

Гігантська гадюка, що звисала з гілки, видала шипіння, від якого заморожувалася в жилах кров, і блискавично вдарила, зануривши ікла в шию моряка: раз, потім другий. Матрос жахливо крикнув, заточився, упав, забився в корчах, ритмічно б’ючи потилицею об дошки палуби. На губах його виступила піна, з очей почала сочитися кров. Був мертвий раніше, ніж до нього встигли підбігти.

Відьмак накрив тіло рядном.

— Дідько, люди, — сказав. — Дотримуйтеся обережності! Не все тут омани!

— Увага! — крикнув моряк із носа. — Уваааага! Вир перед нами! Вир!

Стариця знову роздвоювалася. Ліве відгалуження, у яке несла їх течія, бурлило й кипіло в страшенному вирі. Вируюче коло на воді випльовувало піну, наче суп у казані. У вирі крутилися, то з’являючись, то зникаючи знову, колоди та гілки й навіть одне ціле дерево з широкою кроною. Матрос із лотом утік із носа, а ті, хто залишився, почали репетувати. Буцегарняш стояв спокійно. Крутнув штурвалом, спрямував шлюп у праве, спокійне відгалуження.

— Уфф! — витер лоба. — Ледь устигли! Погано б нам було, якби нас у той вир затягнуло. Ой, покрутило б нами…

— Вири! — крикнув Коббін. — Жеритви! Алігатори! П’явки! Не треба ніяких ілюзій, ці болота аж рояться від усілякої мерзоти, від гадів, від усілякого отруйного стерва. Погано, погано, що ми тут заблукали. Тут безліч…

— Кораблів загинуло, — закінчив, указуючи, Аддаріо Бах. — А ось це, певно, правда.

Прогнилий та розчавлений, занурений до самих бортів, зарослий водним зіллям, заплетений ліанами та мохом, на правому березі стирчав, ув’язнувши в трясовині, мертвий корабель. Вони дивилися, поки «Пророк», несений слабкою течію, сунув повз нього.

Буцегарняш штурхнув Ґеральта ліктем.

— Пане відьмак, — сказав тихо. — Компас продовжує шаліти. Згідно зі стрілкою, зі східного ми змінили курс на південний. Якщо це не лисячий обман, то це недобре. Цих трясовин ніхто не досліджував, але відомо, що на півдні вони дуже розтягнені. А несе нас у саме серце боліт.

— Тож дрейфуємо, — зауважив Аддаріо Бах. — Вітру немає, несе нас течія. А течія означає сполучення з річкою, з водним тором Понтару…

— Необов’язково, — покрутив головою Ґеральт. — Я чув про ці стариці. Мають змінний напрямок течії. Залежить від того, чи приплив зараз, чи відлив. І не забувайте про агуару. Це також може бути ілюзія.

Берег і далі залишався густо порослим таксодіями, з’явилися також пукаті, цибулясті знизу болотні рослини. Багато дерев було засохлих, мертвих. З їхніх струхлявілих стовбурів і гілок звішувалися густі фестони тиландсій, що сріблясто полискували на сонці. У гіллі чатували чаплі, дивлячись на пропливаючого «Пророка» нерухомими очима.

Матрос на носі крикнув.

Цього разу її побачили всі. Знову стояла на гілці, що звішувалася над водою, випростана та нерухома. Буцегарняш, не чекаючи, поки його підженуть, навалився на румби, спрямував шлюп під лівий берег. А лисиця загавкала раптом чітко й пронизливо. Загавкала знову, коли «Пророк» пропливав поряд.

По гілці пробігла й заховалася в гущавині велика лисиця.

* * *

— Це було застереження, — сказав відьмак, коли на палубі стихли крики. — Застереження та виклик. А скоріше— бажання.

— Аби ми звільнили дівчинку, — притомно закінчив Аддаріо Бах. — Ясно. Але ми її звільнити не можемо, бо вона мертва.

Кевенард ван Фліт застогнав, схопившись за скроні. Мокрий, брудний і переляканий, він уже не нагадував купця, який володіє власним судном. Нагадував хлопчака, упійманого на крадіжці слив.

— Що робити? — застогнав. — Що робити?

— Я знаю, — заявив Явіль Фіш. — Прив’яжемо мертву дівку до діжки та за борт її. Лисиця затримається, аби оплакати свого байстрюка. Ми отримаємо час.

— Соромно, пане Фіш, — голос білошкірника раптом став твердим. — Не годиться так обходитися з трупом. Це не по-людськи.

— А чи воно людина була? Ельфійка, до того ж уже наполовину тварина. Кажу вам, із бочкою це непогана ідея…

— Така ідея, — сказав Аддаріо Бах, тягнучи слова, — могла прийти до голови лише цілковитому ідіоту. І принесла б нам усім загибель. Якщо віксена зрозуміє, що ми вбили дівчину, нам кінець.

— Це не ми вбили її щеня, — втрутився Петру Коббін, устиг відреагувати раніше за Фіша, карміновий зі злості.— Не ми! Парлагі це зробив. Він винен. Ми чисті.

— Слушно, — підтвердив Фіш, звертаючись не до ван Фліта й відьмака, а до Буцегарняша та матросів. — Парлагі винен. Нехай лисиця мститься йому. Посадимо його до човна разом із трупаком, та нехай собі дрейфує. А ми тим часом…

Коббін та кілька матросів сприйняли цю ідею охочими окриками, але Буцегарняш натомість їх притримав.

— Цього я не дозволю, — сказав.

— Як і я, — Кевенард ван Фліт зблід. — Пан Парлагі, може, і завинив, може, і справді вчинок його вимагає кари. Але кинути, віддати на смерть? Раз так— то ні.

— Його смерть або наша! — зарепетував Фіш. — Бо що нам робити? Відьмаче! Захистиш нас, коли лисиця на борт забереться?

— Захищу.

Запала тиша.

«Пророк Лобода» дрейфував серед смердючих, у бульбашках вод, тягнув за собою косиці водоростей. З гілок поглядали на них чаплі та пелікани.

* * *

Моряк на носі застеріг їх криком. За мить кричали вже всі. Дивлячись на гнилий, зарослий ліанами та водоростями остов корабля. Той самий, який вони бачили годину тому.

— Ми по колу пливемо, — ствердив факт ґном. — Це петля. Лисиця впіймала нас у пастку.

— Маємо лише один вихід, — Ґеральт указав на ліве відгалуження й на киплячий там вир. — Проплисти крізь оте.

— Крізь той гейзер? — гарикнув Фіш. — Та ти здурів? Нас розірве!

— Розірве, — підтвердив Буцегарняш. — Або перекине. Або закине в трясовину, закінчимо, як ота руїна. Бачите, як у тій купелі колодами крутить? Видко, страшенну силу той вир має.

— Власне. Бачимо. Бо це, певно, ілюзія. Думаю, що то чергова ілюзія агуари.

— Певно? Ти відьмак, а розпізнати не можеш?

— Слабшу ілюзію я б розпізнав. Але ця надзвичайно сильна. Але здається мені…

— Здається тобі. А якщо ти помиляєшся?

— Виходу немає,— гарикнув Буцегарняш. — Або крізь вир, або будемо плавати по колу…

— До смерті,— закінчив за нього Аддаріо Бах. — Причому до засратої.

* * *

Дерево, що його крутило у вирі, раз у раз виставляло з води коріння: наче розчепірені руки утопленика. Вир бурився, кипів, крутився та бризкав піною. «Пророк» затремтів і раптом помчав, засмоктаний у кипінь. Дерево, яке тягнув вир, з гуркотом ударило в борт, бризнула піна. Шлюп почав колихатися й крутитися все швидше й швидше.

Усі репетували, скільки було сили.

І раптом все стихло. Вода заспокоїлася, вигладилася, наче дзеркало. «Пророк Лобода» тихесенько дрейфував собі серед порослих болотним паростям берегів.

— Ти був правий, Ґеральте, — перевів дихання Аддаріо Бах. — Це таки була ілюзія.

Буцегарняш довго дивився на відьмака. Мовчав. Нарешті стягнув шапку. Маківка його, як виявилося, була лисою, наче яйце.

— Я до плавання річкового перейшов, — прохрипів нарешті,— бо дружина попросила. На річці, казала, безпечніше. Безпечніше, аніж на морі. Не буду перейматися, говорила, чи ти випливеш.

Він знову натягнув шапку, кивнув, міцніше вхопився за румби штурвала.

— Це вже все? — застогнав з-під кокпіта Кевенард ван Фліт. — Ми вже в безпеці?

На запитання не відповів ніхто.

* * *

Вода була густою від водоростей та ряски. Серед березового лісу почали рішуче переважати таксодії, з болота та прибережних мілководь густо стирчали їхні пневмотофори, дихальне коріння, інколи високо, десь із сажень. На острівцях водоростей вигрівалися черепахи. Кувікали жаби.

Цього разу вони почули її раніше, ніж побачили. Голосне, різке дзявкання, наче вискандована погроза чи попередження. Вона з’явилася на березі в лисячій подобі, на поваленому засохлому стовбурі. Вона дзявкала, високо задираючи голову. Ґеральт уловив у її голосі дивні ноти, зрозумів, що, окрім погроз, був там і наказ. Але наказувала не їм.

Вода під однією з колод раптом спінилася, випірнула з неї потвора, величезна, гігантська, уся покрита зелено-бурим візерунком луски, схожої на сльози. Забулькотіла, захлюпотіла, слухняна наказу лисиці, попливла, бурячи воду, просто на «Пророка».

— Це теж… — сковтнув слину Аддаріо Бах. — Це також ілюзія?

— Аж ніяк, — заперечив Ґеральт. — То водяной! — крикнув Буцегарняшу та матросам. — Вона зачарувала й пустила на нас водяноя! Очепи! Хапайте очепи!

Водяной випірнув біля самого корабля, вони побачили пласку, зарослу водоростями довбешку, вилупасті риб’ячі очі, гостроконечні зуби у величезній пащі. Потвора люто вдарила в борт раз, другий, аж увесь «Пророк» затрясся. Коли набігли матроси з очепами, він утік, занурився з плюскотом за кормою, біля самого плавника керма. І вхопив його зубами, смикнув так, що аж затріщало.

— Вирве кермо! — дерся Буцегарняш, намагаючись дзьобнути потвору очепом. — Вирве кермо! Хапайте канат, піднімайте плавник! Відженіть ту холеру від керма!

Водяной гриз і шарпав кермо, ігноруючи крики й штурханину очепами. Плавник тріснув, у зубах тварини залишився шматок дошки. Або водяной вирішив, що цього досить, або чари лисиці втратили силу, але досить було й того, що він пірнув та зник.

Чули, як на березі дзявкотить агуара.

— Що ще? — кричав Буцегарняш, розмахуючи руками. — Що ще вона нам зробить? Пане відьмак!

— Боги… — хлипав Кевенард ван Фліт. — Вибачте, що я вам не вірив… Вибачте, що ми вбили дівчинку! Боги, рятуйте нас!

Раптом вони відчули на обличчях пориви вітру. Гафель «Пророка», досі повислий, залопотів, заскрипів бом.

— Стає просторіше! — крикнув Фіш із носа. — Там, там! Широке плесо, точно річка! Туди пливи, капітане! Туди!

Річище й справді почало розширюватися, за зеленою стіною очерету замаячило щось схоже на плесо.

— Вдалося! — крикнув Коббін. — Ха! Ми виграли! Вирвалися з болота!

— Перша мітка! — крикнув матрос із лотом. — Перша міііітка!

— Стерно на борт! — заричав Буцегарняш, відпихаючи кермового й сам виконуючи власний наказ. — Мілинаааа!

«Пророк Лобода» розвернувся носом у бік каналу, наїжаченого пневматофорами.

— Куди? — дерся Фіш. — Що ти робиш? На плесо пливи! Туди! Туди!

— Не можна! Там мілина! Сядемо! Допливемо до плеса відгалуженням, тут глибше!

Вони знову почули дзявкотіння агуари. Але не побачили її.

Аддаріо Бах шарпнув Ґеральта за рукав.

З люка ахтерпіка виліз Петру Коббін, тягнучи за комір Парлагі, що ледь тримався на ногах. Моряк, який ішов слідом, ніс загорнену в плащ дівчинку. Інші четверо стояли біля них муром, обличчям до відьмака. Тримали сокирки, остроги, залізні гаки.

— Досить цього, мосьпанство, — прохрипів найвищий. — Ми жити бажаємо. Саме час щось зробити.

— Облиште дитину, — процідив Ґеральт. — Відпусти купця, Коббін.

— Ні, пане, — покрутив головою моряк. — Трупик разом із купчиною піде за борт, воно потвору затримає. А ми тоді втекти встигнемо.

— А ви, — прохрипів інший, — не втручайтеся. Ми ніц до вас не маємо, але не намагайтеся на заваді стати. Бо ми вам кривду зробимо.

Кевенард ван Фліт скорчився біля борту, захлипав, відвертаючи голову. Буцегарняш також відвів погляд, зціпив зуби: було видно, що не відреагує на бунт власного екіпажу.

— Точно, вірно, — Петру Коббін пхнув Парлагі.— Купця та дохлу лиску за борт, це єдиний для нас порятунок. Відійди, відьмаче! Далі, хлопи! До човна з ними!

— До якого човна? — спокійно запитав Аддаріо Бах. — Мо’, до того?

Уже досить далеко від «Пророка», зігнутий на сидінні човна, веслував Явіль Фіш, прямуючи на плесо. Веслував яро, весла розбризкували воду, розкидали водорості.

— Фіш! — крикнув Коббін. — Ти падло! Ти сучий їбаний син!

Фіш розвернувся, зігнув лікоть і показав їм. Після чого знову схопився за весла.

Але повеслував недалеко.

На очах екіпажу «Пророка» човен раптом підскочив у гейзері води, побачили вони удар хвостом та наїжачену зубами пащеку величезного крокодила. Фіш вилетів за борт, поплив, кричачи, до берега, на мілину, де стирчало коріння таксодіїв. Крокодил переслідував його, але стіна пневматофорів сповільнила погоню. Фіш доплив до берега, кинувся грудьми на камінь, що там лежав. Але це був не камінь.

Гігантська кайманова черепаха розкрила щелепи та цапнула Фіша за руку вище ліктя. Фіш завив, зашамотівся, забився, розбризкуючи багнюку. Крокодил випірнув та схопив його за ногу. Фіш заричав.

Якусь мить було незрозуміло, яка з рептилій заволодіє Фішем: черепаха чи крокодил. Але врешті кожен із них щось отримав. У щелепах черепахи лишилася рука з білою палицею кості, що стирчала з кривавої м’язги. Решту Фіша забрав крокодил. На збуреній поверхні залишилася червона пляма.

Ґеральт використав остовпіння екіпажу. Вирвав із рук матроса мертву дівчинку, відступив на ніс. Аддаріо Бах став поряд, озброєний очепом.

Але ні Коббін, ні будь-хто інший із моряків не намагалися опиратися. Навпаки, усі відступали на корму. Поспішно. Аби не сказати: сполошено. Обличчя їхні раптом вкрилися трупною блідістю. Кевенард ван Фліт, скорчений біля борту, схлипнув, заховав голову між колінами й прикрився руками.

Ґеральт озирнувся.

Чи то Буцегарняш проґавив, чи то підвело пошкоджене водяним кермо, але шлюп заплив просто під навислі гілки, тицьнувся в повалені стовбури. Вона це використала. Скочила на ніс вправно, легко та безшелесно. У лисячій подобі. Раніше він бачив її на тлі неба, тоді вона видалася йому чорною, смолисто-чорною. Не була такою. Хутро мала темне, а китицю на хвості— білосніжну, але масть її, особливо на голові, була більш сірою, властивою, скоріше, корсакам, а не чорнобуркам.

Вона змінилася, виросла, перетворилася на високу жінку. З лисячою головою. З гострими вухами й видовженим писком. У якому, коли його вишкірила, блиснули ряди іклів.

Ґеральт став на коліно, повільно поклав тіло дівчинки на палубу, відступив. Агуара завила пронизливо, клацнула зубастими щелепами, підступила до них. Парлагі закричав, панічно замахав руками, вирвався від Коббіна й скочив за борт. Відразу пішов на дно.

Ван Фліт плакав. Коббін та матроси, усе ще бліді, збилися навколо Буцегарняша. Буцегарняш зняв шапку.

Медальйон на шиї відьмака тремтів усе сильніше, вібрував, подражнював. Агуара стояла над дівчинкою навколішки, видаючи дивні звуки: чи то помуркуючи, чи то шиплячи. Раптом підвела голову, вишкірила ікла. Загарчала глухо, а в очах її розгорівся вогонь. Ґеральт не ворухнувся.

— Ми провинилися, — сказав. — Сталася біда. Але нехай не станеться ще гірше. Я не можу дозволити, аби ти скривдила цих людей. Не дозволю цього.

Лисиця встала, підіймаючи дівчинку. Обвела всіх поглядом. Глянула на Ґеральта.

— Ти став у мене на дорозі,— промовила дзявкітливо, але чітко вимовляючи кожне слово. — На їхній захист.

Він не відповів.

— На руках у мене дочка, — закінчила вона. — Це важливіше, ніж ваше життя. Але це ти став на їхній захист, біловолосий. Тож за тобою я й прийду. Одного дня. Коли ти вже забудеш. І не станеш сподіватися.

Зграбно вискочила на борт, звідти— на повалене дерево. І зникла в гущавині.

У тиші, що встановилася, чути було тільки схлипи ван Фліта.

Вітер стих, стало парко. «Пророк Лобода», несений течією, звільнився від гілля, подрейфував серединою русла. Буцегарняш витер шапкою очі та чоло.

Матрос на носі крикнув. Крикнув Коббін. Кричали й інші.

З-за густого очерету й дикого рису вони раптом помітили стріхи хат. Помітили сітки, що сушилися на березі. Жовтесенький пісок пляжу. Причал. А далі, за деревами на мисі,— широку течію річки під блакитним небом.

— Річка! Річка! Нарешті!

Кричали всі. Матроси, Петру Коббін, ван Фліт. Тільки Ґеральт та Аддаріо Бах не долучилися до хору.

Мовчав і Буцегарняш, напираючи на штурвал.

— Що ти робиш? — крикнув Коббін. — Куди ти? На річку керуй! Туди! На річку!

— Не вийде, — у голосі капітана чулися відчай та рішучість. — Штиль, судно керма ледь слухається, а течія все сильніша. Дрейфуємо, відпихає нас, знову несе до відгалуження. Назад у болота.

— Ні!

Коббін вилаявся. І стрибнув за борт. І поплив до пляжу.

Услід за ним у воду пострибали матроси, усі, Ґеральт не зумів жодного стримати. Аддаріо Бах сталевою хваткою осадив на місці ван Фліта, що й собі готувався стрибнути.

— Блакитне небо, — сказав. — Золотистий пісок пляжу. Річка. Надто красиво, аби виявилося правдивим. А значить, це не правдиве.

І раптом картинка затремтіла. Раптом там, де тільки що були хати рибалок, золотий пляж та течія річки з мисом, відьмак побачив на мить павутиння ліан, що до самої води звішувалося з трухлявого гілля. Багнисті береги, наїжачені пневматофорами таксодіїв. Чорне з бульбашками газів багно. Море водоростей. Нескінченний лабіринт відгалужень.

Він на мить побачив те, що приховувала прощальна ілюзія агуари.

Плавці почали кричати та бити по воді. І по черзі в ній зникати.

Петру Коббін випірнув, кашляючи, давлячись та репетуючи, весь вкритий слизькими, смугастими, товстезними, наче вугрі, п’явками. Потім зник під водою й більше не з’являвся.

—Ґеральте!

Аддаріо Бах багром притягнув човен, що пережив зустріч із крокодилом. І тепер підплив до борту. Ґном стрибнув у нього, прийняв у Ґеральта все ще отупілого ван Фліта.

— Капітане!

Буцегарняш помахав їм шапкою.

— Ні, пане відьмак! Я корабля не кину, до порту його доведу, нехай там не знаю що! А як ні, то разом із кораблем на дні лежатиму! Бувайте!

«Пророк Лобода» спокійно й велично подрейфував, заплив у відгалуження й зник там.

Аддаріо Бах плюнув на долоні, згорбився, загріб веслами. Човен полетів над водою.

— Куди?

— Оте плесо, за мілиною. Там річка. Я впевнений. Випливемо у фарватер, зустрінемо якийсь корабель. А як ні, то й цим човном нехай і до самого Новіграда.

— Буцегарняш…

— Дасть раду. Як таке йому писане.

Кевенард ван Фліт хлипав. Аддаріо веслував.

Небо потемніло. Вони почули віддалений, протяглий грім.

— Гроза іде, — сказав ґном. — Промокнемо, хай йому дідько.

Ґеральт пирхнув. А потім почав сміятися. Сердечно та щиро. І заразливо. Бо за мить вони вже сміялися обидва.

Аддаріо веслував сильними, спокійними рухами. Човен летів по воді, наче стріла.

— Ти веслуєш, — оцінив Ґеральт, витираючи сльози, що виступили від сміху, — наче в житті ніколи нічого іншого не робив. Я думав, що ґноми не вміють ані плавати, ані під вітрилом ходити…

— Піддаєшся стереотипам.

Інтерлюдія

Чотирма днями пізніше

Аукціонний дім братів Борсоді було розташовано на площі біля вулиці Головної, що й насправді була головною артерією Новіграда, яка поєднувала ринок із храмом Вічного Вогню. Брати, що на початку своєї кар’єри торгували конями та вівцями, у старі часи мали коштів лише на сарай у передмісті. Через сорок два роки від заснування аукціонний дім займав показний чотириповерховий будинок у найбільш репрезентативній частині міста. Він усе ще залишався в руках родини, але предметом торгів було виключно коштовне каміння, головним чином діаманти, а також витвори мистецтва, стародавності та колекціонерські предмети. Аукціони відбувалися раз на квартал, незмінно в п’ятницю.

Нині аукціонна зала була повна чи не до останнього місця. Присутніх там було, як оцінила Антея Дерріс, десь із сотню осіб.

Шум і гомін стихли. Місце за кафедрою зайняв аукціоніст. Абнер де Наваретт.

Абнер де Наваретт, як і зазвичай, чудово виглядав у чорному оксамитовому каптані й золотій парчевій жилетці. Шляхетності рис його фізіономії могли б позаздрити князі, а манерам та поставі— аристократи. Таємницею полішинеля було те, що Наваретт і справді був аристократом, виключеним із роду й позбавленим спадку за п’янство, марнотратство та розпусту. Якби не родина Борсоді, Абнер де Наваретт став би жебраком. Але Борсоді знадобився аукціонер із поставою аристократа. А жоден із кандидатів не міг рівнятися з Абнером де Навареттом із точки зору екстер’єру.

— Добрий вечір пані, добрий вечір панам, — промовив він голосом настільки ж оксамитовим, як і його каптан. — Вітаю вас у Домі Борсоді на квартальному аукціоні витворів мистецтва та старожитностей. Колекція, що стане предметом торгів і з якою панство ознайомилося в нашій галереї, є зібранням унікальним і повністю походить від приватних власників.

…Переважна більшість із панства, констатую я, це наші постійні гості та клієнти, які в курсі щодо принципів нашого Дому та правил, які діють під час аукціону. Усім із присутніх тут брошури із регламентом вручено при вході. Тож я вважаю всіх поінформованими стосовно наших правил та такими, що розуміють накладені на них обмеження. Тож починаємо без зволікань.

…Лот номер один— фігурка нефритова, групова, що представляє німфу… гмм… із трьома фавнами. Виконана, згідно з нашими експертами, гномами, вік— близько ста років. Стартова ціна— двісті крон. Бачу двісті п’ятдесят. Це все? Хтось запропонує більше? Ні? Продано панові з номером тридцять шість.

Писарчуки за сусідньою кафедрою записували результати торгів.

— Лот номер два— «Aen N’og Mab Taedh’morc», збірка ельфійських казок та віршованих притч. Багато ілюстрована. Ідеальний стан. Стартова ціна— п’ятсот крон. П’ятсот п’ятдесят, купець Гофмейєр. Пан райця Дрофусс, шістсот. Пан Гофмейєр, шістсот п’ятдесят. Це все? Продано за шістсот п’ятдесят крон панові Гофмейєру з Гірунда.

…Лот номер три— прилад зі слонової кістки у формі… гмм… подовженій та згладженій, що служить… гмм… напевне для масажу. Походження заморське, вік невідомий. Стартова ціна— сто крон. Бачу сто п’ятдесят. Двісті, пані в масочці з номерком сорок три. Двісті п’ятдесят, пані з вуаллю, з номерком вісім. Ніхто не дасть більше? Триста, пані дружина аптекаря Форштеркранца. Триста п’ятдесят! Жодна з пані не дасть більше? Продано за триста п’ятдесят крон пані з номерком сорок три.

…Лот номер чотири— «Antidotarius magnus»[26], унікальний медичний трактат, виданий університетом у Кастелл Граупіан на початку його існування. Стартова ціна— вісімсот крон. Бачу вісімсот п’ятдесят. Дев’ятсот, пан доктор Онесорг. Тисяча, шановна Марті Содерґрен. Це все? Продано за тисячу крон шановній Содерґрен.

Лот номер п’ять— «Liber de naturis bestiarum»[27], біла ворона, оправлена в букові дошки, багато ілюстрована…

…Лот номер шість— «Дівчинка з котиком», портрет en trois quarts[28], олія на полотні, школа цінтрійська. Стартова ціна…

…Лот номер сім— дзвоник із ручкою, латунний, роботи ґномської, вік знахідки важко встановити, але річ безумовно старовинна. На ободі напис ґномськими рунами, що проголошує: «Ну й чого, дурепо, дзвониш?» Ціна стартова…

…Лот номер вісім— олія та темпера на полотні, художник невідомий. Шедевр. Прошу звернути увагу на незвичайну хроматику, гру барв та динаміку світла. Напівпохмура атмосфера й чудовий колорит велично переданої лісової природи. А в центральній частині, у таємничій світлотіні, прошу глянути, головна постать картини— олень під час гону. Стартова ціна…

…Лот номер дев’ять— «Ymago mundi»[29], також відома під назвою «Mundus novus»[30]. Книжка надзвичайно рідкісна, Оксенфуртський університет має в розпорядженні тільки один примірник, нечисленні копії— у приватній власності. Оправа— козлина шкіра, тиснена. Стан ідеальний. Стартова ціна— тисяча п’ятсот крон. Шановний Вімме Вівальді, тисяча шістсот. Поштивий жрець Прохаска, тисяча шістсот п’ятдесят. Тисяча сімсот пані з кінця залу. Тисяча вісімсот, пан Вівальді. Тисяча вісімсот п’ятдесят, поштивий Прохаска. Тисяча дев’ятсот п’ятдесят, пан Вівальді. Дві тисячі крон, браво, поштивий Прохаска. Дві тисячі сто, пан Вівальді. Чи хтось дасть більше?

— Ця книга є безбожною, зміст її єретицький! Її має бути спалено! Я хочу її викупити, аби спалити! Дві тисячі двісті крон!

— Дві тисячі п’ятсот! — пирхнув Вімме Вівальді, погладжуючи білу доглянуту бороду. — Даси більше, набожний підпалювачу?

— Сором! Мамона тріумфує над правдою! Язичницьких ґномів тут сприймають краще, ніж людей! Я поскаржуся владі!

— Книгу продано за дві тисячі п’ятсот крон панові Вівальді,— спокійно оголосив Абнер де Наваретт. — Поштивому Прохасці ж я нагадую про правила та регламент, що зобов’язують у Домі Борсоді.