Сезон гроз. Дорога без возврата Сапковский Анджей

Виспавшись у сіні на горищі стодоли, вони пішли собі, ледь розвиднилося, холодним, хоча й сонячним світанком. Тримаючись позначеної віхами стежини, пройшли грабовий ліс, багнистий торф’яник та підмоклі луки. Через годину форсованого маршу дісталися до забудов.

— Вітерна, — вказав Аддаріо Бах. — Оце і є ота пристань, про яку я казав.

Дійшли вони до річки, обвіяв їх свіжий вітерець. Зійшли на дерев’яний поміст. Річка тут утворювала розлогу заплаву, велику, наче озеро, майже непомітно було течію, річище проходило десь далі. З берега звішувалися над водою гілки верб, лозняку та вільх. Усюди плавало, видаючи різноголосий крик, водне птаство: качки, чирянки, шилохвости, гагари та пірникози. Вписуючись у пейзаж та не полошачи все те пір’ясте талатайство, по воді з грацією сунув кораблик. Однощогловий, з великим вітрилом ззаду й кількома трикутними попереду.

— Слушно хтось колись сказав, — промовив Аддаріо Бах, вдивляючись у ту з’яву, — що є три найкрасивіші види на світі. Корабель під повними вітрилами, кінь у галопі й та… ну… гола жінка в ліжку.

— Жінка в танці,— трохи всміхнувся відьмак. — У танці, Аддаріо.

— Хай буде, — погодився ґном, — що гола в танці. А отой кораблик, ха, не можеш не визнати, добре виглядає на воді.

— То не кораблик, а суденце.

— То шлюп, — відкоригував, підходячи, гладкий мосьпан у лосиному кубраку. — Шлюп, мої панове. Це легко помітити за вітрилами. Велике гафлове на грот-щоглі та два клівери на форштагах. Класика.

Суденце— шлюп— наблизилося до пристані настільки, що можна було помітити галіон на носі. Скульптура замість стандартної цицькатої жіночки, сирени, дракона чи хоча б морського змія зображувала лисого старигана з гачкуватим носом.

— Холера, — буркнув собі під носа Аддаріо Бах. — Пророк за нами ув’язався, чи що?

— Шістдесят чотири фути довжини, — описував далі низький мосьпан голосом, сповненим гордощів. — Загальна поверхня вітрил— три тисячі триста футів. Це, мої панове, «Пророк Лобода», новочасний шлюп ковірського типу, збудований у новіградській верфі менше року тому.

— Відомий, як бачимо, — кахикнув Аддаріо Бах, — вам отой шлюп. Багацько ви про нього знаєте.

— Знаю про нього все, бо ж я його власник. Бачите бандеру на флагштоку? Видніється на ній рукавичка. Це герб моєї фірми. Дозвольте представитися: я Кевенард ван Фліт, підприємець у галузі білошкірництва.

— Раді познайомитися. — Ґном трусонув подану йому правицю, міряючи підприємця уважним поглядом. — І висловлюємо захоплення суденцем, бо красиве воно й швидке. Аж дивина, що воно тут, у Вітерні, на заплаві, на узбіччі головного понтарського фарватеру. Дивина також, що корабель на воді, а ви, власник, на суходолі, на пустках. Чи немає у вас якихось проблем?

— Ні, ні, жодних проблем, — зарікся підприємець у галузі білошкірництва, як на Ґеральта, аж надто швидко й рішуче. — Ми тут припаси поповнюємо, нічого такого. А на пустках— то що ж, хочеш, не хочеш, але завели нас сюди певні обставини. Бо коли поспішаєш на порятунок, то не зважуєш, якою дорогою. А наша рятівна експедиція…

— Пане ван Фліт, — перервав, підходячи, один із типів, під чиїми кроками раптом затремтів причал. — Давайте без подробиць. Щось я не думаю, що панство це може зацікавити. І що зацікавити повинно.

Типів, які увійшли на причал із боку поселення, було п’ятеро. Той, який оце відізвався, у солом’яному капелюсі, вирізнявся добре окресленою, чорною від кількаденного заросту щелепою й великим, виставленим уперед підборіддям. Підборіддя мало ямку, через що виглядало, наче мініатюрна дупа. Супроводжував його здоровань, справжній велетень, але з обличчя та погляду— ніяк не дурко. Третій, присадкуватий та засмаглий, був моряком у кожному дюймі й деталі, включно з вовняною шапкою й сережкою у вусі. Ще двоє— мабуть, матроси— несли на собі скриньки з провіантом.

— Щось не думається, — продовжив той, із підборіддям, — аби ці панове, ким там вони не є, мусять щось про нас знати, як і про те, що ми робимо, та про всілякі наші приватні справи. Ці пани, мабуть, розуміють, що до наших приватних справ діла не повинно бути нікому, а вже напевне— особам невідомим, яких ми зустріли випадково.

— Може, і не таким уже невідомим, — втрутився велетень. — Пана ґнома я й справді не знаю, але біле волосся мосьпана видає, хто він за один. Ґеральт із Рівії, як мені здається? Відьмак? Я не помиляюся?

«Стаю популярним, — подумав Ґеральт, сплітаючи руки на грудях. — Занадто популярним. Може, пофарбувати волосся? Або поголитися наголо, як Харлан Цара?»

— Відьмак! — промовив із помітним захопленням Кевенард ван Фліт. — Справжній відьмак! Що за дивний збіг обставин! Мосьпанство! Тож він наче з неба нам упав!

— Славетний Ґеральт із Рівії,— повторив велетень. — Пофартило нам, що його зустріли оце зараз, у нашій ситуації. Він допоможе нам викараскатися…

— Забагато ти плещеш, Коббін, — перервав його отой, з підборіддям. — Забагато й зашвидко.

— Та що ви, пане Фіш, — пирхнув білошкірник. — Не бачите, яка нам нагода підвернулася? Допомога когось такого, як відьмак…

— Пане ван Фліт! Залиште це мені. У мене більший, ніж у вас, досвід у контактах із кимось такими, як вони.

Запала тиша, у якій типчик із підборіддям міряв відьмака поглядом.

—Ґеральт із Рівії,— сказав нарешті.— Убивця потвор і надприродних істот. Убивця, сказав би я так, легендарний. Сказав би я так, якби в легенди вірив. А де ж ті славетні відьмацькі мечі? Якось їх не бачу.

— Не дивно, — відповів Ґеральт, — що не бачиш. Бо вони невидимі. Чи ти що, не чув легенди про відьмацькі мечі? Інші не можуть їх бачити. З’являються, як я скажу закляття. Коли з’явиться потреба. Якщо з’явиться. Бо я й без мечів умію непогано вбивати.

— Вірю на слово. Я Явіль Фіш. Маю в Новіграді фірму, що надає всілякі послуги. Це мій партнер Петру Коббін. А це пан Буцегарняш, капітан «Пророка Лободи». І вже відомий вам шановний Кевенард ван Фліт, цього корабля власник. …Як я бачу, відьмаче, — продовжував Явіль Фіш, озирнувшись, — ти оце стоїш на причалі в єдиному поселенні в радіусі двадцяти миль. Щоби звідси вийти на цивілізовані шляхи, треба чимало пройтися лісами. Бачиться мені, що ти радо б утік із цієї пустині, усівшись на щось, що водою пливе. А «Пророк» саме пливе до Новіграда. І може взяти на борт пасажирів. Тебе й твого товариша ґнома. Я вгадав?

— Говоріть далі, пане Фіш. Я уважно вас слухаю.

— Суденце наше, як бачиш, не просто річкова лайба, за рейс на ній платити тре’, та ще й чимало. Стривай. Чи не був би ти схильним узяти нас під охорону своїх невидимих мечів? Ми можемо зарахувати твої цінні відьмацькі послуги, чи то супроводження та охорону під час рейсу звідси до самого новіградського рейду, у ціну за переїзд. І наскільки ж ти, оце мені цікаво, свої відьмацькі послуги оцінюєш?

Ґеральт глянув на нього.

—Із вишукуванням чи без?

— Це як?

— У вашій пропозиції,— спокійно промовив Ґеральт, — є приховані гачки. Якщо мені доведеться вишукувати їх самому, я оціню те дорожче. Буде дешевше, якщо ви зважитеся сказати правду.

— Твоя недовіра, — холодно промовив Фіш, — пробуджує деякі підозри. Бо саме крутії завжди вбачають усюди крутійство. Як кажуть, на злодії й шапка горить. Ми хочемо найняти тебе як супровід. Це ж просте й позбавлене складностей завдання. Які ж це гачки в ньому можуть приховуватися?

— Супровід— це байка. — Ґеральт не зводив із нього погляду. — Вигадана отут сходу й пришита білими нитками.

— Так ви вважаєте?

— Так я вважаю. Бо в оцього пана рукавичника щось вихопилося про рятункову експедицію, а ти, пане Фіш, його зухвало стишив. За хвилинку твій співпрацівник проговорюється про ситуацію, з якої треба викараскатися. Тож якщо ми маємо співпрацювати, то давай без крутійства, прошу: що воно за експедиція й кому вона на порятунок поспішає? Чого вона настільки секретна? З яких проблем треба викараскатися?

— Ми те пояснимо, — встиг раніше за Фіша ван Фліт. — Пояснимо все, пане відьмак…

— Але на борту, — перервав хрипко капітан Буцегарняш. — Бо немає чого стирчати на цьому причалі довше. Вітер сприяє. Пливімо звідси, шановні.

* * *

Упіймавши вітер у вітрила, «Пророк Лобода» хижо полетів по широкому розливу вод затоки, беручи курс на середину річища, лавіруючи між острівцями. Тріщали канати, скрипів бом, жваво билася на флагштоку бандера з рукавичкою.

Кевенард ван Фліт дотримав обітниці. Як тільки шлюп відчалив від пристані у Вітерні, він скликав зацікавлених осіб на ніс та перейшов до пояснень.

— Експедиція, у яку ми прямували, — почав він, раз у раз глипаючи на похмурого Фіша, — має за свою мету звільнити викрадену дитину. Зимену де Сепульведу, єдину доньку Бріани де Сепульведи. З певністю ви могли чути те прізвище. Чинбарні хутра, гарбарні, лимарні та кушнірські майстерні. Величезний річний обсяг продукції, величезні гроші. Якщо побачиш даму в цінному та красивому хутрі, то це напевне буде хутро з того закладу.

—І це її доньку викрали. Для викупу?

— Аж ніяк. Ви не повірите, але… Дівчинку викрала потвора. Лисиця. Значить, перевертень. Віксена.

— Ви маєте рацію, — сказав відьмак холодно. — Не повірю. Лисиці, чи віксени, а вірніше— агуари, крадуть виключно дітей ельфів.

— А це точно, точнісінько до йоти, — гарикнув Фіш. — Бо хоча воно справа небувала, але найбільшою чинбарнею Новіграда управляє нелюдка. Брейнне Діарбайл ап Муйг, ельфійка чистої крові. Вдова Якуба де Сепульведи, від якого вона перейняла весь статок. Родині не вдалося ані відмінити заповіт, ані визнати мішаний шлюб за такий, що не відбувся, хоча ж це було б згідно із звичаєм та законом…

— До справи, — перервав його Ґеральт. — До справи, прошу. Тож ви стверджуєте, що ота гарбарка, ельфійка чистої крові, доручила вам відшукати викрадену дівчину?

— На обмані нас ловиш? — скривився Фіш. — На брехні? Ти ж добре знаєш, що ельфи, як у них лисиця вкраде дитину, ніколи не намагаються її відбити. Хрест на ній ставлять і намагаються забути. Вважають, що дитя те для лисиці призначене.

— Бріана де Сепульведа, — перебив його Кевенард ван Фліт, — також спочатку прикидалася. Горювала, але по-ельфійському, потайки. Назовні обличчя кам’яне, очі сухі… «Va’esse deiredh aep eigean, va’esse eigh faidh’ar», — повторювала, що з їхнього перекладається як…

— «Щось закінчується, щось починається».

— Власне. Але це ніщо, дурнувата ельфійська балаканина, нічого не закінчується, що й навіщо має закінчуватися? Бріана здавна живе серед людей, за нашими законами та звичаями, вона вже лише по крові нелюдь, а по серцю— мало не людина. Ельфійські вірування та забобони сильними залишаються, то правда. Бріана може бути для інших ельфів напоказ отака спокійна, але в собі за донькою тужить, це ж очевидно. Усе б віддала, аби єдину свою кровинку повернути, лисиця там чи не лисиця… Праві ви, пане відьмак, ні про що вона не просила, допомоги не виглядала. Але ми вирішили допомогти, на розпач не могли дивитися. Уся гільдія купецька солідарно скинулася й профінансувала експедицію. Я надав «Пророка», сам узяв участь, так зробив і купець Парлагі, з яким ви скоро познайомитеся. Але оскільки ми люди справи, а не якісь там шукачі пригод, то звернулися за допомогою до мосьпана Явіля Фіша, знаного нами як людина кмітлива та тямуща, яка ризику не боїться, яка у важких справах побувала, знанням та досвідом славетна…

— Але ж славетний досвідом мосьпан Фіш, — Ґеральт глянув на пойменованого, — не сказав вам якось, що рятівна експедиція не має сенсу й наперед приречена на невдачу. Бачу я цьому два пояснення. Перше: мосьпан Фіш поняття не має, у що він впакувався. Друге, більш правдоподібне: мосьпан Фіш отримав завдаток настільки великий, аби трохи поводити вас манівцями й повернутися ні з чим.

— Надто вже швидкі ви на звинувачення! — Кевенард ван Фліт жестом стримав Фіша, що рвався до лютої репліки. — Та й ранувато нам поразку пророчите. А ми, купці, завжди позитивно думаємо…

— Честь вам за таке мислення. Але в цьому випадку це не допоможе.

— Бо?

— Дитину, яку викрала агуара, — пояснив Ґеральт спокійно, — відшукати вже не вдасться. Це абсолютно неможливо. Не йдеться навіть про те, що ви дитину не знайдете, бо лиси ведуть надзвичайно потайний спосіб життя. Не йдеться навіть про те, що агуара не дозволить, аби дитину в неї відібрали, а це не той супротивник, якого можна зневажати в битві— як у лисячій, так і в людській подобі. Справа в тому, що викрадена дитина дитиною бути перестає. У викраденій лисицею дівчинці починають відбуватися зміни. Вона сама перетворюється на лисицю. Агуари не розмножуються. Вони зберігають свій рід, викрадаючи та перетворюючи дітей ельфів.

—Їхній лисячий рід, — нарешті дістав можливість щось сказати Фіш, — повинен щезнути. Щезнути повинні всі ті вовкулаки. Лисиці, щоправда, рідко людям дорогу переходять. Крадуть лише ельфійських пуп’янків і лише ельфам шкодять, що саме по собі є добрим, бо чим більше кривди чинять нелюдям, тим більша для правдивих людей користь. Але лисиці— це монстри, а монстрів треба чавити, зробити так, аби вони щезли, аби щез увесь їхній рід. Ти ж саме для того існуєш, відьмаче, це ти, власне, і робиш. То й на нас не триматимеш зла за те, що ми до погибелі монстрів прикладаємося. Але здається мені, що ні до чого такі заглиблення. Ти хотів пояснень— ти їх отримав. Уже знаєш, для чого ти маєш бути найнятим та проти кого… Перед ким маєш нас боронити.

— Ваші пояснення, — спокійно оцінив Ґеральт, — є каламутні, наче— без образ— сеча з інфікованого міхура. А шляхетність мети вашої експедиції сумнівна, наче цнота панянки вранці після сільської гулянки. Але то ваша справа. Моя справа— це навчити вас, що єдиний спосіб захиститися від агуари— це триматися від агуари подалі. Пане ван Фліт?

— Так?

— Повертайтеся додому. Експедиція безглузда, час це зрозуміти й відмовитися від усієї справи. Стільки-то можу вам порадити як відьмак. Порада задарма.

— Але ж ви не станете сходити, вірно? — пробелькотів ван Фліт, трохи побліднувши. — Пане відьмак? Ви ж з нами залишитеся? А коли що… Якби що сталося, ви ж станете нас боронити? Погодитеся?.. Боги, чи ви погодитеся?..

— Погодиться, погодиться, — пирхнув Фіш. — Попливе з нами. Бо хто інший його з цієї глушини забере? Не панікуйте, пане ван Фліт. Немає чого боятися.

— Авжеж, немає! — крикнув білошкірник. — Добре ви оце собі кажете! Вплутали нас у проблеми, а тепер крутька граєте? Я хочу цілим та здоровим до Новіграда дістатися! Мусить нас хтось боронити зараз, коли ми в проблемі… Коли нам загрожує…

— Нічого нам не загрожує. Не панікуйте, наче баба. Ідіть собі під палубу, як ваш компаньйон Парлагі. Напийтеся з ним удвох рому, і відразу до вас кураж повернеться.

Кевенард ван Фліт почервонів, потім зблід. Потім знайшов погляд Ґеральта.

— Досить крутійства, — промовив чітко, але спокійно. — Час правду визнати. Пане відьмак, ми ту молоду лисичку вже маємо. Вона на ахтерпіку. Пан Парлагі її стереже.

Ґеральт покрутив головою.

— Не можу повірити. Ви відібрали в агуари дочку гарбарки? Малу Зимену?

Фіш сплюнув за борт. Ван Фліт почухав тім’я.

—Інакше вийшло, — нарешті пробелькотів він. — Помилково попалася нам інша… Також лисичка, але інша… І також зовсім іншою віксеною викрадена. Пан Фіш її перекупив… Від вояків, які підступно дівку в лисиці вкрали. Спочатку думали ми, що то Зимена, тільки вже змінена… Але Зимені сім рочків було й була світлою, а цій під дванадцять, ще й темна…

— Хоча й не та, що треба, — випередив Фіш відьмака, — але забрали ми. Навіщо ельфійському цуценяті на ще більшого монстра виростати? А в Новіграді можна буде продати оте до звіринцю, це ж, врешті-решт, дивина, дикунка, напівлиска, у лісі лисицею вихована… Цирк точно сипоне грошвою…

Відьмак повернувся до нього спиною.

— Пане капітан, прав до берега!

— Повільніше, повільніше, — загарчав Фіш. — Тримай курс, Буцегарняше. Не ти, відьмаче, тут команди віддаєш.

— Пане ван Фліт, — проігнорував його Ґеральт, — я апелюю до вашого розсудку. Дівчинку належить звільнити й висадити на берег. В іншому разі вам гаплик. Агуара дитину не кине. І піде вашим слідом. Єдина можливість стримати її— це віддати їй дівчинку.

— Не слухайте його, — сказав Фіш. — Не дайте себе залякати. Пливемо річкою, широким плесом. Що нам може зробити якась там лиска?

— Та й відьмака ми для охорони маємо, — кривлячись, докинув Петру Коббін. — Озброєного невидимими мечами! Славетного Ґеральта з Рівії, який перед якоюсь там лисицею не відступить!

— Оце не знаю, не знаю, — забідкався білошкірник, переводячи погляд із Фіша на Ґеральта та Буцегарняша. — Пане Ґеральте? Я в Новіграді вам нагороди не пожалію, заплачу за все з верхом… Якщо тільки ви нас захистите…

— Захищу, авжеж. Єдиним можливим способом. Капітане, до берега.

— Ані руш! — Фіш аж зблід. — Ані кроку до ахтерпіка, бо пожалкуєш! Коббін!

Петру Коббін хотів цапнути Ґеральта за комір, але не зумів, бо в справу втрутився Аддаріо Бах, досі спокійний та маломовний. Ґном потужно копнув Коббіна в згин коліна. Коббін гепнувся навкарачки. Аддаріо Бах підскочив та з розмаху зацідив йому кулаком у нирку, додав у скроню. Велетень звалився на палубу.

—І що з того, що великий? — Ґном повів очима по інших. — Тільки гримотить дужче, як падає.

Фіш тримав долоню на руків’ї ножа, але відступив, коли Аддаріо Бах глянув на нього. Ван Фліт стояв із роззявленим ротом. Як і капітан Буцегарняш із рештою екіпажу.

Петру Коббін застогнав та відірвав чоло від дощок палуби.

— Лежи, де лежиш, — порадив йому ґном. — Ти мене ані вагою, ані татуюванням Стурфорсу не залякаєш. Я вже робив більшу кривду більшим за тебе та бувальцям страшніших в’язниць. Тож не намагайся вставати. Ґеральте, роби своє. …А як у вас є якісь сумніви, — звернувся він до решти, — то я та відьмак власне рятуємо вам життя. Пане капітан, до берега. І човен на воду.

Відьмак зійшов по східцях під палубу, шарпнув одні, тоді другі дверцята. І завмр. За його спиною Аддаріо Бах вилаявся. Фіш також вилаявся. Ван Фліт застогнав.

У худої дівчинки, що безвладно лежала на койці, були склисті очі. А сама вона— напівоголена, від поясу вниз гола цілковито, із непристойно розведеними ногами. Шию мала скручену чином неприродним, а тому вигляд мала ще більш непристойний.

— Пане Парлагі…— вичавив із себе ван Фліт. — Що ви… Що ви наробили?

Лисий єгомосць, який сидів над дівчинкою, глянув на них. Головою він поводив так, наче їх не бачив, наче намагався відшукати місце, звідки донісся до нього голос білошкірника.

— Пане Парлагі!

— Кричала… — забурмотів єгомосць, трясучи подвійним підборіддям і дихаючи алкоголем. — Почала кричати…

— Пане Парлагі…

— Я хотів, аби вона замовкла… Тільки аби замовкла, хотів.

— Ви її вбили, — ствердив факт Фіш. — Ви її просто вбили!

Ван Фліт обіруч схопився за голову.

—І що тепер?

— Тепер, — пояснив йому вагомо ґном, — нам цілковитий та повний піздець.

* * *

— Кажу ж, немає жодної причини для побоювань! — Фіш пацнув долонею в релінг. — Ми посеред річки. Береги далеко. Якщо навіть— у чому я сумніваюся— лисиця піде по нашому сліду, то на воді вона нам не загрожуватиме.

— Пане відьмак? — перелякано підняв очі ван Фліт. — Що ви на те?

— Агуара піде по нашому сліду, — терпляче повторив Ґеральт. — Це не підлягає сумнівам. Якщо в чому я й сумніваюся, то в ступені знання пана Фіша, якого я у зв’язку з вищезгаданим просив би зберігати мовчання. Уся справа, пане ван Фліт, полягає ось у чому: якби ми звільнили молоду лисицю, залишили її на суходолі, був шанс, що агуара нам вибачить. Але сталося те, що сталося. А тепер нашим єдиним порятунком залишається втеча. Це чудо, що агуара не дістала вас раніше, схоже, підтверджується прислів’я про дурня та його щастя. Але довше спокушати щастя не треба. Усі вітрила вгору, капітане. Скільки там їх у вас є.

— Можна, — повільно оцінив Буцегарняш, — поставити ще марсель. Вітер сприяє…

— А якщо… — перервав його ван Фліт. — Пане відьмак? Ви станете нас захищати?

— Буду щирий, пане ван Фліт. Я б охоче вас залишив. Разом із тим Парлагі, від самих спогадів про якого в мене кишки скручуються. Тим самим, який там, унизу, напивається до запаморочення над трупом дитини, яку він убив.

— Я б також до цього схилявся, — втрутився, дивлячись угору, Аддаріо Бах. — Або ж, перифразуючи слова Фіша про нелюдів: чим більше кривди стається з ідіотами, тим більша користь для розумних.

— Я залишив би Парлагі та вас на милість агуари. Але кодекс мені забороняє. Відьмачий кодекс не дозволяє мені діяти відповідно до моїх бажань. Не можна мені кидати тих, кому загрожує смерть.

— Відьмача шляхетність, — пирхнув Фіш. — Наче ми про вашу злочинність не чули! Але думку щодо того, аби втікати щодуху, я підтримую. Став усі свої ганчірки, Буцегарняш, випливай на течію, і змиваймося звідси!

Капітан віддав накази— матроси закрутилися навколо такелажу. Сам Буцегарняш відправився на ніс, за хвилину роздумів Ґеральт і ґном долучилися до нього. Ван Фліт, Фіш та Коббін сварилися на ахтердеку.

— Пане Буцегарняше.

— Ага?

— Звідки взялася назва корабля? І цей досить нетиповий галіон? Ішлося про жерців як спонсорів?

— Шлюп будували як «Мелюзину», — стенув плечима капітан. — З галіоном, що пасував би до назви й був би милим для ока. Потім змінилося й одне, й інше. Одні говорили, що саме в тому спонсорстві й була вся справа. Інші— що новіградські жерці постійно звинувачували пана ван Фліта в єресі та блюзнірстві, тож він хотів їм влізти в… Хотів їм зробити приємність.

«Пророк Лобода» орав носом хвилі.

—Ґеральте?

— Що, Аддаріо?

— Та лисиця… Чи то агуара… З того, що я чув, вона може змінювати подобу. Може являтися як жінка, але може набувати подоби лиса. Це що, як вовкулак?

—Інакше. Вовкулаки, медвелаки, щуролаки та їм подібні є теріантропами— людьми, які вміють перевтілюватися у звірів. Агуара— це антеріон. Звір, а скоріше істота, яка вміє перевтілюватися в людину.

— А її сили? Я чув неймовірні історії… Агуара начебто здатна…

— Я маю сподівання, — перервав його відьмак, — дістатися до Новіграда до того, як агуара покаже нам, на що вона здатна.

— А якщо…

— Краще було б, якби відбулося без «якщо».

Піднявся вітер. Затріпотіли вітрила.

— Небо темніє,— вказав Аддаріо Бах. — І, певно, я чув далекий грім.

Слух не підводив ґнома. Минуло ледь кілька хвилин, як загриміло знову. Цього разу почули всі.

— Буря йде! — крикнув Буцегарняш. — На відкритому плесі нас кілем догори перекине! Мусимо тікати, сховатися, від вітру прикритися! До вітрил, хлопці!

Відіпхнув рульового, сам став до штурвала.

— Триматися! Усім триматися!

Небо над правим берегом раптом стало темно-синім. Ринув вихор, увірвався в ліс на надрічному схилі, закрутився там. Крони більших дерев зашамотіли, менших— зігнулися навпіл під тим напором. Полетіла курява з листя й цілого гілля, навіть більшого суччя. Блиснуло сліпуче, чи не в ту саму мить почувся глибокий тріск грому. Після нього чи не відразу гримнув грім другий. І третій.

Наступної миті, сповістивши про те наростаючим шумом, ринув дощ. З-за стіни води вони вже не бачили зовсім нічого. «Пророк Лобода» колихався й танцював на хвилях, раз у раз різко нахиляючись на борт. До того ж він тріщав. Тріщала, як здавалося Ґеральтові, кожна дошка. Кожна дошка жила власним життям і рухалася цілком незалежно від інших. Йому здавалося, що шлюп щомиті може розлетітися. Відьмак повторював собі, що це неможливо, що конструкція судна дозволяє плавання по водах навіть більш збурених, що вони врешті-решт на річці, а не в океані. Повторював те собі, випльовував воду й судомно чіплявся за канати.

Непросто було оцінити, скільки воно тривало. Нарешті ж колихання припинилося, вітер припинив шарпати, а буря, що била воду, перейшла в дощ, а потім і в мжичку. Тоді вони побачили, що маневр Буцегарняша закінчився успіхом. Капітан зумів заховати шлюп за високим, порослим лісом островом, де в нього не бив вихор. Грозова хмара, здавалося, уже віддалилася, буря стихала.

Від води підіймався туман.

* * *

З шапки Буцегарняша, промоклої наскрізь, текла вода, стікала йому по обличчю. Але капітан шапку не знімав. Скоріше за все, він не знімав її ніколи.

— Най його в дупу! — Він витер краплі з носа. — Куди це нас занесло? Чи це якесь відгалуження? Чи стариця? Вода майже стоїть…

— Але ж течія нас несе. — Фіш сплюнув у воду й споглядав на слину. Не мав уже солом’яного капелюха: мабуть, знесло той вітром.

— Течія слабка, але нас несе, — повторив. — Ми в проливі поміж островами. Тримай курс, Буцегарняше. Нас врешті-решт винесе на фарватер.

— Фарватер, — капітан схилився над бусоллю, — мабуть, у північному напрямку. Тоді нам треба в праве відгалуження. Не в ліве, а саме в праве…

— Де ти те відгалуження бачиш? — запитав Фіш. — Дорога одна. Кажу, тримай курс.

— Тільки що було два відгалуження, — упирався Буцегарняш. — Але, може, мені вода очі залила. Або це той туман. Добре, нехай нас течія несе. От тільки…

— Що знову?

— Компас. Зовсім інший напрямок… Ні-ні, усе добре. Я погано подивився. На скельце накапало з шапки. Пливемо.

— Пливемо.

Туман навперейми то густішав, то рідшав, вітер стих. Ставало дуже тепло.

— Вода, — відізвався Буцегарняш. — Не чуєте? Вона якось інакше смердить. Де ми є?

Туман піднявся, тоді вони побачили густо порослі береги, заслані згнилими колодами. Місце сосен, ялин та тисів, якими поростали острови, зайняли кущисті водні берези й високі, конусоподібні, широкі біля землі таксодії. Стовбури таксодіїв заплітали ліани кампсису, його яскраво червоні квіти були єдиним живим акцентом серед гнило-зеленої болотної рослинності. Вода вкрита була ряскою й повна водоростей, які «Пророк» розгортав носом та волочив за собою, наче саван. Річка тут була каламутною й справді виділяла паскудний, наче гнилісний запах, з дна підіймалися великі бульбашки. Буцегарняш усе ще сам тримав штурвал.

— Тут можуть виявитися мілини, — занепокоївся він раптом. — Гей, там! Один із лотом на ніс!

Вони пливли, несені слабкою течією, усе ще поміж болотного пейзажу. І гнилого смороду. Матрос на носу монотонно покрикував, називаючи глибину.

— Пане відьмак, — Буцегарняш нахилився над компасом, постукав об скельце, — гляньте на це.

— На що?

— Я думав, що скло запітніло… Але якщо стрілка не ошаліла, то ми пливемо на схід. Чи то повертаємося. Туди, звідки ми припливли.

— Але ж це неможливо. Несе нас течія. Річка…

Він перервав себе.

Над водою звисало велике дерево з корінням, що вилізло нагору. На одній із голих гілок стояла жінка в довгій приталеній сукні. Вона стояла непорушно, дивлячись на них.

— Штурвал, — тихо сказав відьмак. — Штурвал, капітане. Під той берег. Подалі від того дерева.

Жінка зникла. А гілкою пробіг великий лис, майнув та зник у гущавині. Звір здавався чорним, білим був лише кінчик пухнастого хвоста.

— Вона нас знайшла, — помітив її й Аддаріо Бах. — Лисиця нас знайшла…

— Най його в дупу…

— Тихо ви, обидва. Не сійте паніку.

Вони пливли. Із сухих дерев на берегах споглядали на них пелікани.

Інтерлюдія

На сто двадцять сім років пізніше

— Тамочки, за пагорбом, — указав батогом купець, — то вже Івало, панянко. Півстайє, не більше, умить дійдеш. Я на перехресті на схід, до Марібора повертаю, тож доведеться прощатися. Бувай здорова, нехай тебе в дорозі боги ведуть та оберігають.

— Хай і вас оберігають, добрий пане. — Німуе зіскочила з фургона, узяла свого вузлика й решту багажу, після чого незграбно зробила кніксен. — Красно вам дякую, що ви мене на віз узяли. Тоді, у лісі… Дуже вам дякую…

Вона ковтнула слину, згадавши чорний ліс, углиб якого ввела її два дні тому дорога. Пригадавши великі страшні дерева з викрученим суччям, сплетеним у справжній дах над порожнім шляхом. Шляхом, на якому вона раптом опинилася сама, як палець. Згадала жах, який її тоді охопив. І прагнення розвернутися та тікати. Назад, додому. Відкинувши недоречну думку про самотній шлях у світ. Викинувши ту недоречну думку з пам’яті.

— Боги, та не дякуй, нема за що, — засміявся купець. — У дорозі допомогти— то по-людськи. Бувай!

— Бувайте. Щасливої дороги!

Вона мить постояла на роздоріжжі, дивлячись на кам’яний стовп, до слизького вигладжений дощами та вітрами. «Здавна мусить він тут стояти, — подумала. — Хтозна, може, і більше ста років? Може, той стовп пам’ятає рік комети? Армії королів Півночі, що тягнуться під Бренну, на битву з Нільфгардом?»

Як завжди, повторила вивчену напам’ять трасу. Наче чародійську формулу. Наче закляття.

Вирва, Ґуадо, Сібелл, Брюґґе, Кастерфурт, Мортара, Івало, Доріан, Анхор, Горс Велен.

Містечко Івало давало про себе знати звіддаля. Галасом та смородом.

Ліс скінчився біля роздоріжжя, далі, аж до перших забудов, була вже лише гола, наїжачена пеньками вирубка, що тяглася ген-ген до горизонту. Усюди підіймався дим, рядами стояли тут та коптіли залізні баки, реторти для випалення деревного вугілля. Пахло живицею. Чим ближче до містечка, тим більше зростав галас, дивний металевий шурхіт, від якого відчутно тремтіла під ногами земля.

Німуе увійшла до містечка й аж зітхнула з подиву. Джерелом цього гуркоту й струсів ґрунту була найдивніша машина, яку їй колись доводилося бачити. Великий та пузатий мідяний казан із гігантським колесом, чиї оберти ганяли лискучий від змазки поршень. Машина сичала, диміла, пирхала кип’ятком та бухала парою, інколи видавала із себе свист, свист настільки жахливий та моторошний, що Німуе аж присіла. Утім, швидко себе опанувала, навіть підійшла ближче й з цікавістю подивилася на ремені, за допомогою яких передачі пекельної машини розганяли пилки тартаку, ріжучи колоди в неймовірному темпі. Вона б подивилася на те й довше, але вуха її заболіли від гуркоту та виску пилок.

Вона перейшла через місток, річка під ним була каламутною й огидно смерділа, несла тріски, кору та клоччя піни. Містечко Івало, у яке вона увійшла, смерділо, як величезна вигрібна яма, над якою хтось іще й вирішив випікати несвіже м’ясо. Німуе, яка останній тиждень провела серед лук та лісів, почало бракувати повітря. Містечко Івало закінчувало ще один етап на трасі й здавалося їй місцем відпочинку. Але тепер вона знала, що не залишиться тут довше, ніж це буде потрібно. І що в неї не лишиться про Івало добрих спогадів.

На торзі— як завжди— вона збула з рук козуб грибів та лікувальних корінців. Пішло швидко: вона вже встигла набути вправності, знала, на що є попит і до кого підходити з товаром. При обміні удавала дурнувату, дякуючи чому зі збутом проблем не мала: торговки наввипередки спішили обдурити нетяму. Заробляла вона мало, але швидко. А швидкість була важливою.

Єдиним джерелом чистої води тут була криниця на невеличкій площі, і, щоби наповнити фляжку, Німуе довелося відстояти в довгій черзі. Придбання провіанту для подальшого шляху пішло швидше. Зваблена запахом, вона купила на ятці кілька пиріжків із начинкою, яка після більш уважного огляду здалася їй підозрілою. Вона сіла біля молочарні, аби пиріжки ті з’їсти, поки вони хоча б трохи були придатні для їжі без загрози для здоров’я. Бо не було схоже, що в цій стадії вони перебуватимуть досить довго.

Навпроти неї була корчма «Під зеленою…», обірвана вивіска перетворювала назву на загадку й інтелектуальний виклик; Німуе на мить розгубилася в спробах здогадатися, що ж воно, окрім жаби та салату, може виявитися зеленим. Із замислення її вирвала голосна дискусія, яку на східцях корчми вели тутешні бувальці.

— «Пророк Лобода», я ж вам кажу, — виголошував один. — Той бриг із легенд. Судно-привид, що більше ста років як зникло безвісти з усім екіпажем. А потім раз у раз з’являлося на річці, коли мало статися якесь нещастя. З привидами на борту з’являлося, це багато хто бачив. Мовили, що доти марою буде, поки хтось залишки його не знайде. Ну й знайшли нарешті.

— Де?

— У Пригирлі, на стариці, серед боліт, у самому серці трясовини, що оце осушують. Увесь ряскою болотною вкрився. І мохом. А як ті водорості та мохи здерли, то напис показався. «Пророк Лобода».

— А скарби? Скарби знайшли? Скарби там начебто мали бути, у трюмі. Знайшли?

— Грець його зна. Жерці, кажуть, ним зайнялися. Ніби воно реліквія.

— От дурня, — гикнув інший бувалець. — Ви в казки, наче діти, вірите. Знайшли якусь лайбу стару, а вони відразу: корабель-привид, скарби, реліквії. Усе, що я вам скажу, то хрін воно там правда, тіки легенди писак, дурні плітки, бабські казочки. Гей, ти там! Дівчинко! А ти хто? Чия ти?

— Своя власна. — Німуе вже знала, як треба відповідати.

— Волосся відгорни, вухо покажи! Бо на ельфійське насіння ти схожа! А ми ельфійських напівкровок не бажаємо тут!

— Ви мене не займайте, я ж вам нічого не роблю. Та й у дорогу вже рушаю.

— Ха! І куди це?

— До Доріана. — Німуе навчилася також завжди називати тільки наступний етап і ніколи-ніколи не видавати кінцеву мету подорожі, бо це тільки збуджувало шалену веселість.

— Хо-хо! Але шмат дороги в тебе попереду!

— Отож тому я відразу і йду. Лише тільки скажу вам, мосьпанство, що жодних скарбів «Пророк Лобода» не віз, нічого про те легенда не говорить. Судно зникло й перетворилося на привид, бо було прокляте, а капітан його не послухав доброї поради. Відьмак, який там був, радив, аби судно розвернулося, аби не запливало в річні відгалуження, поки він прокляття не зніме. Я про те читала…

— Ще молоко на губах не просохло, — сказав перший із бувальців, — а така вже мудрила. Хату тобі замітати, дівко, за горнятками дивитися та кальсони прати, от що. Знайшлася тут начитана, бачили?

— Відьмак! — пирхнув третій. — Казки, нічого іншого, як казки!