Сезон гроз. Дорога без возврата Сапковский Анджей

Якщо заливайку магакамську готувати, то ось яким способом: якщо влітку, то лисичок, якщо восени, то синичок назбирай. Якщо на зиму альбо на передвесіння припало, візьми грибів сушених величеньку жменю. У горнятко води налий, мочи цілу нічку, уранці посоли, півцибулини кинь та вари. Відціди, але відвару не марнуй, злий його в посудину, тіко дивися, аби без піску, якой точнісінько на дні горнятка осів був. Картоплів звари, поріж кубиками. Вітчинки жирної візьми побільше, поріж, підсмаж. Цибулі наріж півтарілки, у жиру, що з вітчини витопився, смаж оте, аж поки присмажиться. Візьми казан величкий, кинь тудой усе, та й про гриби порізані не забудь. Залий грибним відваром, води додай, скіки треба, залий по смаку закваскою журавлини— а як таку закваску виробити, я в іншому місці розповім. Закип’яти, сіллю, перцем та майораном приправ на смак та вподобання. Салом топленим приправ. Сметаною забели, як хочеш, але май на увазі: то проти нашої ґномської традиції, то по людській моді— заливайку сметанкою забілювати.

Елеонора Рундурін-Піготт. Магакамська кухня досконала, докладна наука способів варення та приправлення їжі з м’яса, риби та овочів, а також про приправи з різноманітних соусів, про печення тістечок, смаження конфітюру, готування копченостей, тельбухів, вин, горілок, необхідна будь-якій добрій та старанній хазяйці

Розділ 13

Як майже всі поштові станції, ця також стояла на роздоріжжі, на перехресті трактів. Критий ґонтом будинок із підпертим стовпами навісом над ґанком, стайня під будинком, дров’яний сарай: усе серед групи білопінних беріз. Порожньо. Жодних, як здавалося, гостей чи подорожніх.

Загнана сива кобила спотикалася, ішла ледь-ледь та похитуючись, звісивши голову до самої землі. Ґеральт під’їхав, віддав віжки слузі. Слуга мав на око рочків чотирнадцять і сильно під тягарем тих чотирнадцяти горбився. Погладив шию кобили, глянув на долоню. Змірив Ґеральта з голови до ніг, а тоді сплюнув просто йому під чоботи. Ґеральт хитнув головою, зітхнув. Не дивувався. Знав, що завинив, що перебрав із галопом, до того ж іще й поганючою місциною. Хотів якнайшвидше опинитися подалі від Сореля Дегерлунда та його посіпак. Усвідомлював, що це кепське виправдання, він і сам не любив людей, які доводили коней до такого стану.

Слуга відійшов, тягнучи кобилу та буркочучи щось собі під носа, і було нескладно відгадати, що саме він буркоче та думає. Ґеральт зітхнув, пхнув двері, увійшов до станції.

Усередині смачно пахло— відьмак зрозумів, що не їв уже добу із гаком.

— Коней немає,— поштмейстер випередив його запитання, випливши з-за шинквасу. — А найближча кур’єрська лише через два дні.

— Я б щось з’їв. — Ґеральт глянув угору, на колоди та стропила високої стелі.— Заплачу.

— Та нема ж.

— Ну-ну, пане поштмейстер, — почувся голос із кутка зали. — Чи годиться так приймати мандрівника?

За столом у кутку сидів ґном. Русоволосий та русобородий, одягнений у багато гаптований кабат кольору бордо з мідними ґудзиками на грудях та манжетах. Щоки мав рум’яні, а ніс— чималий. Ґеральт інколи бачив на базарі нетипову картоплю з незвичайно рожевим кольором шкірки. Ніс ґнома мав ідентичний колір. І форму.

— Мені ти запропонував заливайку. — Ґном змірив поштмейстера суворим поглядом з-під кущистих брів. — Певно, не станеш стверджувати, що дружина твоя тільки одну миску її й готує? Я на будь-яку суму готовий закластися, що й для пана прибульця її вистачить. Сідай, мандрівнику. Пива вип’єш?

— Охоче, дякую. — Ґеральт усівся, витягнув монетку зі схованки на поясі.— Але нехай це мені буде вільно пригостити мосьпана добродія. Що б там не здавалося, я не жебрак чи люмпен. Я відьмак. На завданні, звідси й одежа подерта, і вигляд недбалий. Прошу це пробачити. Два пива, поштмейстере.

Пиво опинилося на столі блискавично.

— Заливайку жона от-от подасть, — буркнув поштмейстер. — А за оте не ображайтеся. Їдло я завжди мушу мати готовим. Хай би якийсь вельможа в дорозі, гонець королівський чи пошта… Як забракне й нічого буде їм подати…

— Добре, добре… — Ґеральт підняв кухоль. Знався з багатьма ґномами, відав, як ті п’ють і як підіймають тости.

— За удачу слушної справи!

—І сучим синам на погибель! — доказав ґном, стукаючи кухлем об його кухоль. — Мило випити з кимось, хто знає звичай та протокол. Я Аддаріо Бах. Насправді-то Аддаріон, але всі говорять «Аддаріо».

—Ґеральт із Рівії.

— Відьмак Ґеральт із Рівії.— Аддаріо Бах витер вуса від піни. — Чув я твоє ім’я. Бувала з тебе людина, не дивно, що звичаї ти знаєш. А я тут, бач, з Цідаріса заїхав кур’єрським диліжансом, як його на Півдні звуть. І чекаю на пересадку, на кур’єрський, що їде з Доріана до Реданії, до Третогора. Ну, ось нарешті й заливайка. Перевіримо, як вона вдалася. Найкращу заливайку, треба тобі сказати, наші баби на Магакамі варять, такої ти ніде не з’їси. На густій заквасці з чорного хліба та житнього борошна, з грибами, із цибулькою, міцно присмаженою…

Станційна заливайка була пречудовою, лисичок та добряче підсмаженої цибульки в ній не бракувало, а якщо чимось вона й поступалася отій магакамській, вареній ґномськими бабами, то Ґеральт не довідався, чим саме, бо ж Аддаріо Бах їв похапцем, мовчки та без коментарів.

Поштмейстер раптом визирнув у вікно, а його реакція примусила Ґеральта визирнути також.

До станції під’їхали двоє коней, обидва в стані чи не гіршому, ніж трофейна кобила Ґеральта. А вершників було троє. Вірніше, двоє та одна. Відьмак уважно розглянувся по залі.

Скрипнули двері. До станції увійшла Дзиґа. А за нею Лігенза та Трент.

— Коней… — Поштмейстер замовк, як побачив меч у руках Дзиґи.

— Угадав, — закінчила вона. — Саме коней нам і потрібно. Трьох. Тож рухайся, мигцем виведи нам зі стайні…

— Коней не…

Поштмейстер і цього разу не зумів закінчити. Дзиґа підскочила до нього та блиснула в очі клинком. Ґеральт устав.

— Гей!

Уся трійця розвернулася до нього.

— Це ти, — процідила Дзиґа. — Ти. Холерний волоцюго.

На щоці мала синець: там, куди він її гепнув.

— Це все через тебе, — прохрипіла. — Шевлов, Коцюба, Сперрі… Усіх вирізано, усю дружину. А ти мене, сучий сину, із сідла скинув, коня вкрав та втік боязко. За що я зараз із тобою поквитаюся.

Була вона невисокою та досить дрібної статури. Відьмака це не обмануло. Розумів, бо знав із власного досвіду, що в житті— як на пошті: навіть дуже паскудні речі доставляють, бува, у цілком непоказному пакуванні.

— Тут станція поштова! — крикнув з-за шинквасу поштмейстер. — Під королівською протекцією!

— Чули? — спокійно запитав Ґеральт. — Це поштова станція. Геть звідси.

— Ти, пустуне сивий, усе ще погано рахуєш, — просичала Дзиґа. — Знову тобі треба допомогти з підрахунками? Ти один, нас трійко. Значить, більше нас.

— Вас трійко, — глянув він на них, — а я один. Але аж ніяк вас не більше. То такий математичний парадокс і виняток із правил.

— Це як так?

— Це так, що ухєрачуйте підстрибом. Поки ще підстрибувати можете.

Він помітив, як блиснули її очі, і вже знав, що вона з тих небагатьох, які в бою вміють ударити зовсім не в те місце, на яке дивляться. Утім, мабуть, Дзиґа тренувала цей фокус віднедавна, бо Ґеральт без найменших проблем уникнув зрадницького удару. Він обійшов її коротким напіввольтом, копняком підтяв ліву ногу, кидком послав на шинквас. Вона гепнула об дошки так, що аж загуло.

Лігенза та Трент уже мусили бачити Дзиґу в справі раніше, бо її фіаско просто приголомшило їх— поставали з відкритими ротами. На час досить довгий, аби відьмак устиг підхопити раніше помічену в кутку мітлу. Трент спочатку дістав у пику березовим віттям, а тоді поперек лоба держаком. Ґеральт підставив йому мітлу під ногу, копнув у згин коліна та повалив.

Лігенза трохи отямився, ухопив зброю, скочив до відьмака, тнучи від вуха. Ґеральт уникнув удару напівобертом, крутнув повний вольт, виставив лікоть, і Лігенза, винесений інерцією, надівся на лікоть горлом, захарчав та впав на коліна. Раніше, ніж упав, Ґеральт вирвав меча з його рук, кинув вертикально догори. Меч устромився в крокви й там залишився.

Дзиґа атакувала низько— Ґеральтові ледь вистачило часу, щоб ухилитися. Він підбив руку з мечем, схопив за плече, крутнув, підтяв ноги держаком мітли та знову кинув жінку на шинквас. Загуло.

Трент стрибнув, Ґеральт зацідив йому мітлою в обличчя раз, другий, третій дуже швидко. Потім держаком в одну скроню, у другу скроню й навідліг у шию. Ткнув йому держаком межі ноги, став поряд, схопив за руку, вигнув, вийняв меча з долоні, кинув його вгору. Меч увіткнувся в крокви й там і залишився. Трент відступив, затнувся об лавку й перекинувся. Ґеральт вирішив, що немає більше потреби його кривдити.

Лігенза підвівся на ноги, але стояв нерухомо, з опущеними руками, витріщаючись угору, на ввіткнуті в крокви мечі: високо, не дістати. Дзиґа атакувала.

Крутнула клинком, виконала фінт, коротко тяла навідліг. Цей стиль виправдовував себе в корчемних бійках, у тісняві та при поганому освітленні. Відьмакові не перешкоджало жодне освітлення чи його відсутність, а стиль цей він знав аж надто добре. Клинок Дзиґи тяв повітря, а фінт провернув її так, що відьмак опинився за її спиною. Вона крикнула, коли він сунув їй під руку держак мітли й викрутив ліктьовий суглоб. Вийняв меча з пальців, а саму відіпхнув.

— Я думав, — він оглянув меч, — цей притримати для себе. Як компенсацію за зусилля. Але роздумав. Не стану носити бандитської зброї.

Підкинув меча вгору. Клинок увіткнувся в крокви, затремтів. Дзиґа, бліда, наче пергамент, блиснула зубами з-за скривлених губ. Згорбилася та швидким рухом потягнулася за халяву по ножа.

— А оце, — оцінив він, дивлячись їй просто в очі,— дуже дурнуватий задум.

На гостинці застукотіли копита, захропіли коні, забрязкотіли обладунки. Під станцією раптом аж зароїлося від вершників.

— На вашому місці,— сказав Ґеральт до трійці,— я б сів у кутку на лавці. І удавав, що вас тут немає.

Гепнули відчинені двері, забрязкотіли остроги, до зали заскочили солдати в лисячих шапках і коротких чорних кубраках зі срібним гаптуванням. Командував ними вусань, підперезаний кармазиновим шарфом.

— Королівська служба! — оголосив, спираючи кулака на заткнутий за пояс буздиган. — Вахмістр Ковакс, другий ескадрон першої бандерії, збройні сили милостиво пануючого короля Фольтеста, пана Темерії, Понтару та Магакаму. У погоні за реданською бандою!

У кутку на лавці Дзиґа, Трент та Лігенза зосереджено дивилися на носаки своїх чобіт.

— Кордон перейшла свавільна купа реданських розбійників, найманих горлорізів та грабіжників, — оголошував далі вахмістр Ковакс. — Гультяї валять прикордонні стовпи, палять, грабують, катують та мордують королівських підданих. У сутичці з королівським військом побиті вщент, нині рятують голову, криються по лісах, чекають можливості, аби через кордон чмихнути. Могли такі в цій околиці з’явитися. Попереджаю, що надання їм допомоги, інформації або якої іншої підтримки буде вважатися за зраду, а за зраду в нас мотузка! Бачили тут, на станції, когось такого? Новоприбулих? Чи то підозрілих? А то я ще скажу, що за виказування розбійника або ж за допомогу в справі його ловіння дають нагороду. Сто оренів. Поштмейстере?

Поштмейстер стенув плечима, згорбився, забурмотів, заходився витирати шинквас, низько над ним схиляючись.

Вахмістр роззирнувся, із брязкотом острог підійшов до Ґеральта.

— Ти тут хто… Ха! Тебе я, здається, уже бачив. У Маріборі. По цьому волоссю білому пам’ятаю. Ти ж відьмак, вірно? Потвор різних слідопит та вбивця. Так?

— Саме так.

— Тоді я до тебе нічого не маю, а професія твоя, так скажімо, є почесною, — заявив вахмістр, одночасно вивчаючи поглядом Аддаріо Баха. — Пан ґном також поза підозрами, бо серед розбійників ніякого ґнома не бачили. Але задля порядку запитаю: що це ти на станції робиш?

— Прибув диліжансом із Цідаріса й чекаю на пересадку. Час тягнеться, тож сидимо ми з паном відьмаком, балакаємо та переробляємо пиво на урину.

— Пересадку, значить, — повторив вахмістр. — Розумію. А ви двійко? Хто такі? Так, ви, до вас говорю!

Трент відкрив рота. Заморгав. І щось собі буркнув.

— Га? Як? Встань! Хто ти за один, питаю?

— Облиште його, пане офіцер, — повільно сказав Аддаріо Бах. — То мій слуга, мною найнятий. Дурень він, повний ідіот. Сімейний недуг. На щастя, брати його менші— ті вже цілком нормальні. Мати їхня нарешті зрозуміла, що як вагітною вона є, то не можна пити з калюжі перед заразним шпиталем.

Трент іще ширше роззявив рота, опустив голову, застогнав, забурчав.

Лігенза також забурчав, зробив рух, наче хотів підвестися. Ґном поклав йому руку на плече.

— Сиди, хлопче. І мовчи, мовчи. Я знаю теорію еволюції, відаю, від якої істоти людина походить, немає потреби про те нагадувати. Даруйте й ви йому, пане комендант. Це також мій слуга.

— Ну так… — Вахмістр усе ще придивлявся підозріло. — Слуги, виходить. Якщо ви так кажете… А вона? Ота молодка в чоловічому одязі? Гей! Устань, бо хочу на тебе подивитися! Хто така? Відповідай, як запитую!

— Ха-ха, пане комендант, — засміявся ґном. — Вона? То повія, значить, дівчина легкої поведінки. Найняв я її собі в Цідарісі для трахання. З дупою в подорожі не так сумно, то вам будь-який філософ засвідчить.

Він із розмаху пацнув Дзиґу по задку. Дзиґа поблідла від люті, заскреготіла зубами.

— Ну так, — скривився вахмістр. — Як я відразу не розпізнав. Адже видно. Половинна ельфійка.

— Хєр твій половинний, — гарикнула Дзиґа. — Половинка того, що за стандарт іде!

— Тихо, тихо, — стримав її Аддаріо Бах. — Не сердьтеся, пане полковник. Оце ж така мені нахабненька трапилася курва.

До залу увірвався солдат, склав доповідь. Вахмістр Ковакс випростався.

— Банду вислідкували! — заявив. — Ідемо щодуху в погоню! Вибачте за проблеми. Служба!

Він вийшов, за ним слідом— солдати. За мить із подвір’я донісся кінський тупіт.

— Даруйте, — сказав за хвилину тиші Аддаріо Бах до Дзиґи, Трента та Лігензи. — Даруйте за цей спектакль, вибачте за слова спонтанні та жести простолінійні. Правду мовлячи, вас я не знаю, і до вас у мене ані любові, ані діла, але сцен повішання не люблю я ще більше, вид повішених, коли ті ногами б’ють, сильно мене пригноблює. Звідси ці мої ґномські фривольності.

—Ґномським фривольностям ви життям завдячуєте, — додав Ґеральт. — Треба б було ґномові подякувати. Я бачив вас у справі там, на селянському подвір’ї, знаю, що ви за пташки. Я б і пальцем не ворухнув на ваш захист, такої вистави, як оце пан ґном, я б і не схотів, і не зумів би відіграти. Тож ви б уже висіли, уся ваша трійця. Тому йдіть собі звідси. І я радив би вам обрати зворотний напрямок до того, яким вахмістр та його кіннота пішли. …А про це й не мисліть, — відрізав, побачивши їхні погляди, спрямовані на ввіткнуті в стелю мечі.— Їх ви не отримаєте. Станете без них менш схильними до грабунку та примусу. Геть.

— Нервово було, — зітхнув Аддаріо Бах, ледь за трійцею зачинилися двері.— От суча мати, аж досі руки в мене трусяться. У тебе— ні?

— Ні,— Ґеральт усміхнувся спогадам. — З цієї точки зору я трохи… дефектний.

— Щастить декому, — вишкірився ґном. — Навіть дефекти їм трапляються файні. Ще по пиву?

— Ні, дякую, — похитав головою Ґеральт. — Час мені в дорогу. Опинився я в ситуації, у якій, скажімо так, вітається поспіх. І в якій, скоріше, нерозсудливим є довге перебування на одному місці.

— Це я, скажу прямо, зауважив. І запитань не ставлю. Але знаєш що, відьмаче? Якось зникло в мене бажання сидіти на цій станції й два дні бездіяльно чекати на кур’єрський. По-перше, нудьга б мене прикінчила. По-друге, та панна, яку ти переміг мітлою в поєдинку, дивним поглядом зі мною прощалася. Що ж, в азарті я трохи перегнув. Вона, певно, не з тих, яких безкарно можна по задниці поплескувати та курвою називати. Може вона повернутися, а я волів би, аби мене тоді тут не було. Тож, може, разом у дорогу?

— Охоче. — Ґеральт знову всміхнувся. — У добрій компанії в подорожі не так сумно, то вам будь-який філософ засвідчить. Якщо напрямок у нас співпадає. Мені треба до Новіграда. Мушу дістатися туди до п’ятнадцятого липня. Конче необхідно до п’ятнадцятого.

Він мусив бути в Новіграді найпізніше п’ятнадцятого липня. Зазначив те, коли чародії його наймали, купуючи два тижні його часу. «Жодних проблем, — глянули на нього зверхньо Пінетті та Цара. — Жодних проблем, відьмаче. Будеш у Новіграді, озирнутися не встигнеш. Телепортуємо тебе прямо на Головну вулицю».

— До п’ятнадцятого, ха, — почухав бороду ґном. — Сьогодні дев’яте. Небагато часу залишилося, а воно шмат дороги. Але є спосіб, аби дістатися туди вчасно.

Він устав, стягнув із кілка та вдягнув на голову шпичастий капелюх із широкими крисами. Закинув на плече сакви.

— Поясню тобі все в дорозі. Рушаймо разом на шлях, Ґеральте з Рівії. Бо напрямок у нас цілком співпадає.

* * *

Крокували вони швидко, може, навіть зашвидко. Аддаріо Бах виявився типовим ґномом. А ґноми, хоча й користувалися в разі потреби або для зручності чи то транспортом, чи то тваринкою, верховою, тягловою чи в’ючною, надавали рішучу перевагу пішому маршу, бо пішоходами були за покликанням. Ґном може пішки подолати за день дистанцію тридцять миль, як, наприклад, людина верхи; причому ґном— із багажем, який звичайна людина навіть не підняла б. За ґномом без багажу людина й встигнути не в змозі. Як і відьмак. Ґеральт про те забув, але через якийсь час був змушений просити Аддаріо, аби той сповільнився.

Марширували вони лісовими просіками, а подекуди й бездоріжжям. Аддаріо дорогу знав, на місцевості орієнтувався чудово. У Цідарісі— пояснював— мешкає його родина, настільки численна, що там раз у раз трапляється якась сімейна нагода: то весілля, то хрестини, то похорон із поминками. Згідно з ґномським звичаєм, відсутність на родинній імпрезі виправдовувалася виключно нотаріально завіреним свідченням про смерть, бо живі члени родини від імпрез цих відкараскатися не могли. Тож шлях до Цідаріса й назад Аддаріо знав досконало.

— Нашою метою, — пояснював, крокуючи, — є поселення Вітерна, що лежить над заплавою Понтару. У Вітерні є пристань, барки та човни часто там причалюють. Якщо буде нам трохи щастя, швиденько трапиться якась нагода, на щось ми та завантажимося. Мені до Третогора треба, тож я вийду на Журавлиній Купині, а ти попливеш далі й опинишся в Новіграді за якісь три-чотири дні. Повір, то найшвидший спосіб.

— Вірю. Сповільнися, Аддаріо, прошу. Я ледь устигаю. Чи в тебе якась пов’язана з ходінням професія? Може, ти лоточник?

— Я гірник. На мідяному руднику.

— Ну напевне. Кожен ґном— гірник. І працює в копальнях у Магакамі. Стоїть із кайлом у забої та рубає руду.

— Ти піддаєшся стереотипам. За мить скажеш, що будь-який ґном лається, як собака. І що кілька кухлів— і кидається на людей із сокирою.

— Цього я не скажу.

— Моя копальня не в Магакамі, а в Мідянці, під Третогором. Я не стою там і не рубаю руду, але граю на валторні в гірничому духовому оркестрі.

— Цікаво.

— Цікаво, — засміявся ґном, — дещо інше. Є кумедне співпадіння. Один із коронних номерів нашого оркестру зветься «Марш відьмаків». Звучить отак: «Тара-рара, бум, бум, умца-умца, рим-цим-цим, папарара-тара-рара, тара-рара, бум-бум-бум…»

— Звідки, на дідька, взяли ви ту назву? Чи ви колись бачили відьмаків, які б марширували? Де? Коли?

— Насправді,— Аддаріо трохи знітився, — це лише трішки переаранжований «Парад силачів». Але всі гірничі оркестри грають якийсь «Парад силачів», «Вихід атлетів» або «Марш старих товаришів». Ми хотіли бути оригінальними. Тара-рара, бум, бум!

— Сповільнися, а то я помру тут.

* * *

У лісах не було ані душі. І геть інакше— на підлісних луках та улоговинах, на які вони часто натрапляли. Там тривала робота. Косили сіно, згрібали його та складали в копиці й стоги. Ґном вітав косарів веселими криками, а ті відповідали. Або ні.

— Оце нагадує мені,— указав на трударів Аддаріо, — інший марш нашого оркестру. Має він назву «Сінокоси». Часто ми його граємо, особливо влітку. А також співаємо. У нас у копальні є поет, ото він зграбно рими складає, можна навіть співати a capella. Отак воно складено:

Хлопи трави косять,

Баби сіно носять,

В небо споглядають,

Дощу виглядають.

Ми на горі стоїмо,

Від дощу стережемо,

Хуями махаємо,

Хмари розганяємо!

—І da capo! Добре під це марширується?

— Повільніше, Аддаріо!

— Не можна повільніше! Це маршова пісенька! Маршові рима й метр!

* * *

На пагорбі біліли залишки муру, видно було також руїни будинку та характерної вежі. Власне, по тій вежі Ґеральт і розпізнав храм— не пам’ятав, якого саме божества, але дещо про нього чув. У давні часи мешкали тут жерці. Розповідали, що коли їхніх зажерливості, розгульної розпусти та сваволі несила було вже терпіти, навколишні мешканці погнали жерців у густі ліси, де ті, як доносила звістка, заходилися навертати лісових потворок. Начебто з марними результатами.

— Старий Ерем, — сказав Аддаріо. — Тримаємося маршруту, та й час поки що добрий. На вечір станемо в Боровій Загаті.

* * *

Струмок, уздовж якого вони йшли, угорі шумів на камінні та перекатах, а внизу широко розливався, створюючи чималу запруду. Причиною була дерев’яно-земляна дамба, що перегороджувала течію. Біля дамби щось робилося: крутилася там група людей.

— Оце ми біля Борової Загати, — сказав Аддаріо. — Конструкція, яку ти бачиш там, унизу, — це, власне, ота загата. Використовувана для сплаву деревини з вирубок. Річка, як бачиш, сама по собі не сплавна, бо надто мілка. Тож вода збирається, громадиться деревина, а потім загату відкривають. Виникає велика хвиля, що вможливлює сплав. Таким-ото чином транспортується сировина для деревного вугілля. А деревне вугілля…

— Необхідне для виплавки заліза, — закінчив Ґеральт. — А гутництво— найважливіша й найрозвиненіша галузь ремесла. Знаю. Зовсім недавно повчав мене цього один чародій. Обізнаний із вугіллям та гутництвом.

— Не дивина, що обізнаний, — пирхнув ґном. — Капітул чародіїв має більшість часток у спілках промислового осередку під Горс Веленом, а кілька гут та пудлінгових печей належать їм повністю. Чародії тягнуть із гутництва чималі профіти. Як і з інших галузей. Може, і заслужено, бо ж, урешті-решт, найчастіше то вони розробляли технології. Але ж могли покінчити з лицемірством, визнати, що магія— це не доброчинність, не філантропія на потреби суспільства, а ремесло, з якого отримують зиск. Але що я там кажу, ти ж і сам знаєш. Ходімо, там є корчемка, відпочинемо. А може, і заночувати доведеться, бо вже сутеніє.

* * *

Корчемка своєї назви не заслуговувала геть, але не можна було цьому дивуватися. Обслуговувала вона лісорубів та плотогонів із загати, яким було все одно, де пити, аби було що пити. Клуня з дірявою стріхою, зіпертою на жердини, кілька столів та лавок із недбало обструганих дощок, кам’яна пічка— більших зручностей навколишня спільнота не потребувала й не очікувала, досить їм було діжок, що стояли за порогом і з яких корчмар цідив пиво, та абиякої ковбаси, яку корчмарка, як мала бажання та настрій, готова була обсмажити на вугіллі.

Ґеральт та Аддаріо також не дуже комизилися, узявши до уваги, що пиво було свіжим, з тільки-но відчопованої діжки, а трохи компліментів вистачило, аби корчмарка погодилася підсмажити та подати їм кільце кров’янки з цибулею. Після цілого дня мандрів лісами для Ґеральта ця кров’янка дорівнювала телячій вирізці з овочами, кабанячій лопатці, тюрбо в чорнилах та іншим чудасіям шеф-кухаря австерії «Natura Rerum». Хоча, сказати правду, трохи він за австерією сумував.

— Цікаво, — Аддаріо жестом покликав корчмарку, замовив іще пива, — чи знаєш ти долю отого пророка?

Перш ніж усістися за стіл, вони поглянули на замшілий камінь, що стояв поряд із віковим дубом. Вирубані на зарослій поверхні моноліту літери інформували, що на цьому місці в день свята Бірке року 1133 post Resurrectionem пророк Лобода виголосив проповідь для своїх учнів, а обеліск для пам’яті про ту подію оплатив та в році 1200 поставив Спіридон Аппс, майстер басонний із Рінди, магазин на Малому Ринку, якість висока, ціни доступні, запрошуємо.

— Знаєш, — Аддаріо вигріб із миски залишки кров’янки, — історію отого Лободи, якого звуть пророком? Я кажу про правдиву історію.

— Жодної не знаю. — Відьмак витер миску хлібом. — Ні правдивої, ні вигаданої. Не цікавився я.

— Тоді послухай. Справа сталася років сто з гаком тому, здається, що недовго після дати, вирізаній на цьому камені. Нині, як добре тобі відомо, драконів майже не видно, хіба десь у далеких горах, посеред пустиней. А в тамті часи траплялися вони часто й чимало дошкуляли. Вважали, що повні скотини пасовиська— то начебто великі їдальні, де можна нажертися досита й без особливого зусилля. На щастя для селян, навіть великий гад обмежувався одним-двома бенкетами на квартал, але жер стільки, що міг загрожувати скотарству, особливо якщо до якоїсь місцини починав навідуватися надто часто. Один величезний став навідуватися в одне село під Кедвеном. Прилітав, з’їдав кількох овець, дві чи три корови, а на десерт хапав собі кілька коропів зі ставків. Потім пахкав вогнем, підпалював клуню або стіг, після чого відлітав.

Ґном ковтнув пива, відригнув.

— Селяни намагалися дракона лякати, пробували різних пасток та підступів— усе дарма. І треба ж було такому статися, що до недалекого Бан Арду саме причалапав з учнями отой Лобода, славетний уже на ту пору, називаний пророком, маючи купу прихильників. Хлопи звернулися до нього по допомогу, а він, на диво, не відмовив. Тож, як дракон прилетів, Лобода пішов на пасовище й почав накладати на нього екзорцизми. Дракон спочатку обсмажив його вогнем, наче качку. А потім проковтнув. Отак просто проковтнув. І відлетів у гори.

— Це кінець?

— Ні. Слухай далі. Учні пророка поплакали, порепетували, а тоді найняли слідопитів. Наших, ґномських, із драконячими питаннями обізнаних. Ті з місяць вистежували дракона. Стандартно, ідучи по сліду куп, що той гад навалював. А учні біля кожної купи падали навколішки й греблися в ній, ревно ридаючи, виловлюючи рештки свого майстра. Нарешті склали весь комплект, а скоріше, те, що комплектом вважали й що насправді було досить хаотичною збираниною не дуже чистих кісток: людських, коров’ячих та баранячих. Усе те ниньки лежить у саркофазі в храмі в Новіграді. Як чудесна реліквія.

— Признайся, Аддаріо, ти цю історію вигадав. Або добряче підкоригував.

— Звідки така підозра?