Катерина Успенский Николай

– Явилась, – вона була така щаслива, повернувшись додому, що майже не звернула уваги на ворожий погляд Тараса та його далеко не дружелюбний настрій.

– А ви знаєте, як пан злякався, коли сюди прибігли зі звісткою, що вас викрали в полі якісь волоцюги?

– Тарасе, мене ж викрали, а не з власної я волі пішла.

– А до поля якого дідька пошвендяла?

– Із дітьми.

– Ага, із дітьми…

Катерина нарешті роздратувалась.

– Тарасе, досить. Я голодна, не спала всю ніч і не маю зовсім настрою вислуховувати твоє бурчання. – Вона залишила його бубоніти щось біля дверей і увійшла до будинку, який відразу ж здався їй таким пустим без Криштофа. Криштоф. Де він зараз, де шукає її? Франц пообіцяв відразу ж послати когось по графа, але Катерина боялась, що буде вже запізно, і Криштоф першим натрапить на зграю тих сотникових волоцюг. Ні, Господи, вона б усе віддала, аби тільки не зустрічався чоловік із тим негідником та його брудною ватагою, бо боялась, дуже боялась, що вони вб’ють Криштофа.

Опинившись у своїх покоях, Катерина відразу ж подзвонила, викликаючи Мотрю, щоб прийняти ванну й одягнутись у щось чистеньке. І чекати, із молитвами чекати на повернення Криштофа, аби не зустрівсь він із сотником десь серед чистого поля й оберіг його янгол-охоронець.

Мотря з’явилась за п’ять хвилин, зиркнула недобре, оглянула непривітними та чорними очицями й запитала скрізь зуби:

– Кликали?

Катерина втомлено опустилась на ліжко.

– Приготуй мені гарячу воду та чисту сукню.

Погляд чорних очей Мотрі сковзнув по роздертій Катерининій сукні, в очах промайнув і майже відразу зник злорадний вираз, але вона промовчала, зібралась уже вийти, коли Катерина згадала, що голодна.

– І ще, Mотре, принеси мені чогось попоїсти.

Мотря мовчки хитнула головою й зникла за дверима, лишивши Катерину на самоті із тривожними думами про Криштофа. А як усе-таки добре опинитися знов удома, у стінах цього великого будинку, до якого вона почала звикати, бо це був дім Криштофа, а отже, і її. Бідна, вбога батькова господа ніколи не була для неї домівкою в повному розумінні цього слова, ні, то була мачушина хата, де вона господарювала й володарювала, а Катерина була там лише наймичкою, яка й спала як наймичка, на долівці, прославши якусь ганчірку. А тут вона була господинею, цей будинок, на який вона не раз дивилась із того боку Кагамлички, ще бігаючи в короткій спідничці, якось припав їй до серця, став рідним, можливо, тому що поряд із нею в ньому жив Криштоф, а де коханий, там має бути і її дім.

– Катерино, ви повернулись!

Стрімка, трішки збуджена, увірвалась без стуку до кімнати пані Гнатовська, як завжди гарна та розкішно вдягнена. На якусь мить Катерині здалося, що вона ось-ось розкриє їй свої щирі обійми, та пані не стала цього робити, вона просто простягнула їй свої білі панські ручки.

Катерина підвелась їй назустріч.

– Пані Ірино!

– Господи, Катерино, – заговорила Ірина Саввівна, похитавши головою. – Це був просто якийсь жах, я ніколи не бачила Кирила в такому стані. Він був не те що наляканий, він був у розпачі. Він кричав, що власними руками розчавить якогось там негідника-сотника, бо це може бути тільки його брудних рук справа. – Ірина Саввівна зітхнула. – Здається, я помилялась, коли сумнівалася в тому, що Криштоф любить вас, Катерино.

Катерина кинула на неї невпевнений погляд.

– Він справді хвилювався, так?

Пані Гнатовська закотила очі під лоба.

– О, ще і як. A потім велів панові Злотнику збирати людей і подався вас розшукувати. – Вона ледь помітно покривилась. – А мій Антуан, звісно ж, зголосився допомогти.

Катерина була зворушена.

– О, він така шляхетна людина, Ірино Саввівно!

В очах пані Гнатовської з’явилася ніжність.

– Так, Антуан у мене просто золота людина. Але ж ви не відповіли мені, Катерино, де були увесь цей час і що з вами сталося.

Катерина болісно скривилась.

– Мене викрали, Ірино Саввівно, нахабно викрали, і зробила це людина, із якою я була заручена, але не з власного бажання, а з наказу мачухи та батька. – Катерина помовчала. – Це він побив мене того дня, а потім утік із села. Я вже думала, що ніколи більше не почую про цю людину, та помилилась, він навіть заміжню не побоявсь мене викрасти.

– Хто він?

– Сотник Макар Яковенко.

Пані Гнатовська оживилась.

– Я чула про цього чоловіка в Києві. Щось досить темна там історія була, мені казали, що його дружина заподіяла собі смерть, а син відмовився від нього, проте напевно сказати не можу, я якось не запам’ятала. – Пані похитала головою. – То ця людина вас викрала?

Катерина глибоко зітхнула.

– Так.

– І де він вас тримав?

– Я не знаю де, мене зв’язали, наділи на голову смердючого лантуха й повезли хтозна куди. Привезли на якийсь хутір, а сотник явився ввечері… страшна він людина.

Ірина Саввівна помовчала, замислившись, певне, про щось своє. Однак Катерина відчувала, що кортить їй запитати про щось іще, але вона не вважає це зручним. Катерина знала, про що хотіла запитати її свекруха, і чекала, і чомусь боялась цього запитання. Те, що сталося між нею та сотником, насамперед стосується її та Криштофа, але коли вже пані запитає, вона не зможе ухилитись від відповіді.

Й Ірина Саввівна запитала.

– А скажіть-но мені, Катерино, якщо я маю право це знати, цей сотник… він… він вас не скривдив?

Катерина прямо зустріла її погляд.

– Ні.

– То… вас врятували?

– Можна сказати й так, – тихо відповіла Катерина, пригадавши ту дивну, чорнооку Одарку, яка вивела її з хати й усадовила на коня. Що з нею зараз, із тією жінкою, яка висмикнула її з пазурів сотника, нехай заради себе, нехай не з жалю, а заради себе, але ж врятувала-таки її? Як покарав її сотник за це, чи не побив жорстоко?

– А Кирило поклявся вбити цього сотника, – замислено проказала пані Гнатовська, і чоло її спохмурніло. – Та ще Антуан, ну чого він туди помчав? Признаюся вам, Катерино, мене останнім часом непокоїть незрозумілий та дивний страх за Антуана. Воно, може, і не страх то, але якесь передчуття, не зовсім добре передчуття.

Принесли гарячу воду для Катерини, й Ірина Саввівна, пробачившись, вийшла з кімнати. Катерина поглянула їй услід трішки здивовано, бо не чекала від свекрухи такої відвертості. Не впускала вона її досі до свого серця та вже чи й упустить. Похитавши головою, Катерина поспішила позбутися своєї розірваної сукні, опустилась у гарячу воду й наказала Мотрі, яка застигла поряд із рушником:

– Можеш іти!

Мотря поклала рушника на стільчик і мовчки вислизнула геть, зиркнувши недобрим оком.

Потім Катерина, як та справжня пані, смачно попоїла, дивуючись, ізвідки ж узялась у неї та жага до їжі, потому здумала спуститись до вітальні, але через галасливих гостей, яких, схоже, мало обходило її зникнення, вирішила залишитись у своїх покоях і тут дочекатись повернення Криштофа. І чекала вона того його повернення, і боялася чомусь трішки. А ну ж як відмовиться він од неї, а ну ж як не повірить, що не встиг сотник торкнутись її жадібними пазурами? Вона ж того просто не витримає, не витримає відчуження Криштофа.

Даремно прочекала вона його того вечора. Криштоф не повернувся, і Катерина вперше зосталась у їхньому великому ліжку сама. І довго лежала без сну, сумуючи за чоловіком, і ця розкішна постіль здавалась їй холодною та незручною без тепла його великого тіла. Та то вона вже вередувала по-панянському, бо звикла засинати й не в таких розкошах, а на твердій долівці, бо намориться бувало так, що впаде, аби куди впасти, не помічаючи холодного долу під собою.

Уранці вона поснідала на самоті, бо що пані Гнатовська, що гості ще солодко спали. І знову сум охопив Катерину, бо ранки такі належали тільки їм із Криштофом, вони завжди снідали вдвох… він нахилявся раз по раз до неї, цілував і всміхався.

– Криштофе, – прошепотіла Катерина в тишу й відчула, як по щоці покотилась одинока сльоза суму.

До їдальні увірвався дід Тарас.

– Ну що, пані графине, солодке будеш?

– Ні.

Тарас зіщулився.

– А чого?

– Не хочеться, діду.

Дід вдоволено крякнув.

– Еге, за паном сумуєш?

Катерина зітхнула.

– Сумую.

Дід Тарас помовчав, пожовуючи тонкогубого свого рота й зиркаючи недобре, а потім і просичав:

– Ну, сумуй, сумуй, бо все то ти винна, не було чого перед тим сотником хвоста розпускати, вабити його.

– Не вабила я його.

– Ага, розказуй.

– Діду, ну чого ви до мене мов той реп’ях прилипли?

Тарас похмуро насупився.

– Чого-чого. А чи знаєш ти, пані кріпачко, що я пана вже встиг, як рідного сина, полюбити, що для мене він уже не просто пан, а як рідна людина. А через тебе помчав він не відомо куди. А що ти скажеш, як ті харцизи вб’ють нашого пана?

Катерина похолонула.

– Діду, що ти таке кажеш?

– А правду кажу! А що, коле правдонька в оченята?

Катерина заплющила очі, уявивши на мить, що цей дід має рацію й Криштофа справді вб’ють. Що ж вона тоді робитиме на цьому світі без нього, як зможе жити без коханого? Ні, нехай уже кине її, відмовиться від неї, побереться з пані Настунею, та тільки лишиться живим, нехай не для неї живим, для іншої, то пусте. Аби був живий…

Вона зле поглянула на Тараса.

– Діду, піди геть!

Тарас аж підскочив на місці.

– Ич, розпаничилась, «діду, піди геть». А не піду, ти мені зараз не пані, а так, не знати й хто. Без пана я тебе не визнаю, я підкорятись згоден лише пані Ірині Саввівні…

Відповісти на цю зухвалість діда Тараса Катерина не встигла, бо знадвору почувся галас і до їдальні увірвався радісний, із пошкрябаним лицем Франц, який заторохтів геть незрозуміло.

– Катарін, там є… є чоловік ваш.

Катерина скочила на ноги.

– Криштоф?

Франц щасливо захитав головою.

– Ага.

Птахою полинула вона до дверей, відштовхнула капосного діда й, не чувши ніг під собою, вискочила з дому. Очі її відразу ж натрапили високу постать Криштофа, який швидко рухався назустріч.

– Криштофе!

– Катарино!

Вони зустрілись посеред двору, і тендітна маленька графиня птахою пірнула в розкриті обійми свого коханого, високого та вродливого графа. Теплі рідні губи відразу ж заволоділи вустами в палкому поцілунку, руки, ті великі, теплі руки коханого, обійняли її, пригорнули до дужого тіла, щоб уже ніколи й нікому не віддати. Катерина, заплющивши очі, пристрасно цілувала Криштофа у відповідь, бажаючи стерти його поцілунком неприємні спомини про ненависні пестощі сотника, про його жорстокі та небажані поцілунки, про ту страшну ніч, коли вона лишилась із ним наодинці, коли кинув він її на хутро високого ліжка.

Криштоф притулив її міцніше.

– Я мало не збожеволів від страху за тебе, – прошепотів він тихо, цілуючи її в гладке чоло й погойдуючи в обіймах.

– Я… зі мною все гаразд.

Темні очі Криштофа зазирнули в її золотаво-зелені.

– Гаразд? Катарино, серце моє, як же може бути гаразд, коли ти вскочила в лабети волоцюг. Ти не уявляєш собі, що я пережив, коли прибіг із села твій брат і почав кричати, що тебе впіймали в полі якісь пройдисвіти. Та я мало не побив його за ту кляту звістку. Для мене світ мов потемнів відразу, я нікого й нічого не бачив, а серце пекла думка, що то той пузань тебе викрав, тільки він. – Узявши її за підборіддя, Криштоф наполегливо зазирнув в її збентежені очі. – То ж був той сотник Яковенко, справді ж, Катарино?

Катерина знехотя хитнула головою.

– Справді!

Лице Криштофа закам’яніло.

– Я власними руками задушу негідника.

Катерина налякано вхопилась за нього.

– Ні, Криштофе, не треба, не чіпайте його!

– Не можу, люба.

– Він страшна людина, – швидко заговорила Катерина, уп’явшись побілілими пальцями в білий шовк його сорочки. – Прошу тебе, Криштофе, не чіпай його, заради мене, не чіпай, я й так натерпілась, допоки дочекалась тебе назад. Господи, та це була чи не найжахливіша ніч у моєму житті, коли я лежала на тому одинокому холодному ліжку й не могла знати, куди подітися від страху за тебе. – Вона так розхвилювалася, що заговорила до нього на «ти», і дрижала вся так, що Криштоф ледве міг її втримати.

– Катарино, люба, заспокойся!

Катерина хитнула вперто головою.

– Ні, не зможу я заспокоїтись, допоки не пообіцяєш, що не станеш чіпати сотника та його волоцюг.

– Люба, він заслужив на покарання.

– Його Бог покарає.

– Але ж я покараю його швидше.

– Я не переживу, якщо з тобою щось станеться, – тихо призналась Катерина, здіймаючи на чоловіка налиті слізьми очі. – Будь ласка, Криштофе, не розривай мого серця, не шукай помсти сотнику.

Граф глибоко зітхнув.

– Добре, хоч як мені важко це зробити, я не шукатиму більш можливості помститись сотнику. – Він поцілував заплакані очі дружини. – Тільки ти більше не плач через цього негідника, добре?

Катерина всміхнулась йому скрізь сльози.

– Добре.

Криштоф поглянув на будинок, із якого назустріч йому вже поспішала пані Гнатовська, і ледь помітно покривився. Проте був досить привітний із матір’ю, коли вона зупинилась поряд.

– Кириле, ти повернувся?

– Як бачите, мамо.

– Я рада, а що вже дружина твоя рада! – Вона озирнулась навкруги, але, не помітивши Антуана, ураз спохмурніла лицем. І Катерина подумала про те, що пані далеко не байдужа до свого молодого коханця. Ірина Саввівна, намагаючись приховати тривогу, запитала. – А де ж Антуан?

Криштоф указав рукою в бік поля.

– Збирає для тебе квіти.

Пані Гнатовська зашарілась.

– Ой! – Зніяковіла вона. – Господи, він ще така дитина.

Криштоф знизав плечима й повів дружину до будинку. Не спавши дві доби, запилений і брудний, він минув їдальню, піднявся з Катериною до своїх покоїв, зачинив за собою двері, обійняв її посеред кімнати, притуливши міцно-міцно, і застиг так у мовчанні, мовивши тільки:

– Унизу нам не дадуть спокою.

Катерина лише хитнула головою та поклала її йому на груди. Вона насолоджувалась близькістю, намагаючись не думати про те, що він може запитати в неї, що зробив із нею сотник. І Криштоф поки що мовчав, просто гойдав її в обіймах, мов упевнювався, що вона жива та поряд із ним, що із нею все гаразд.

А потім він тихо запитав:

– Він, цей покидьок… він скривдив тебе?

Катерина відкрито поглянула йому в очі, щоб у них він побачив відповідь, побачив, що чиста вона від сотникового бруду, і додала словами:

– Ні!

І він повірив. Він поцілував її так солодко, так міцно пригорнув до себе й прошепотів, зазирнувши в очі:

– Подаруй мені сина, Катарино!

Червень поволі змінився липнем, гості пані Гнатовської й не думали їхати з Борисів, і поступово Криштоф із Катериною звикли до цих веселих молодих людей.

Сама ж Катерина за час подружнього життя, нехай і короткий, просто-таки розквітла й квітнула далі. Вона дедалі менше ставала схожою на ту забиту, обірвану та геть утомлену Катерину, якою була ще якийсь місяць тому. Ні, не відразу, а поступово замість пригніченої кріпачки з’являлася горда постать справжньої пані. День при дні виривалася вона з тісноти простої селянки, являючи себе світові та очам захопленого Криштофа.

Мальки жили тепер у великій хаті, робота вся лягла на Килину, бо Назар із Домною відразу ж відокремились. Та Килина не довго сама батрачила, знайшла якусь сирітку в Опришках, яка тепер замість Катерини гнула на неї спину. Ярина повернулася до батьків, але призналась Катерині, що, як мине час, побереться зі Злотником. А сотник остаточно зник із села, хата його стояла пусткою, одначе Катерину ніяк не полишала думка про те, що він іще повернеться, повернеться, щоб помститись.

Минув якийсь час, аж ось Ірина Саввівна вирішила, що їм уже пора вертатись до Києва. Увечері влаштували прощальну вечерю на повітрі, було гучно та весело, вечір стояв теплий, тож засиділись до пізніх лягів. Друзі Гнатовської насолоджувались тим вечором уповні. Стояв такий галас, що згодом, налякані, позмовкали й цвіркуни в садку. Антуан із Іриною Саввівною то співали пісень, то жартували, від часу до часу вибухаючи гучним, веселим сміхом.

– Це, ви знаєте, не до добра, – витираючи сльози від сміху, зауважила нарешті Гнатовська, але Антуан тільки відмахнувся.

– Облиш, люба, як ти можеш вірити в дурні старечі забобони? Ти ж сучасна, обізнана жінка.

Ірина Саввівна надпила квасу.

– Але в мене в житті вже було таке.

Антуан заперечив:

– Просто збіг.

Та скоро вже втома опанувала цим веселим товариством, і вони поволі розбрелися по своїх кімнатах. За годину дім графа Гнатовського спав міцним, спокійним сном. І ніхто не чув і не бачив, як із кімнати для челяді вийшла чорнява дівка із розплетеними косами. У руках вона тримала вкрадену ще звечора з панської комори велику запалену свічку. Босі ноги нечутно торкались підлоги, а в чорних очах похмурим полум’ям горіла рішучість, коли вона тихо й швидко увійшла до кухні та відчинила двері.

– Ну й довго ж ти ходила, – пробубнів високий чорнявий молодик у коричневій свитці й шароварах, увалюючись у кухню. – Заснула?

Мотря окинула його похмурим поглядом.

– А тобі що? Ти гроші приніс?

Козак витягнув із-за засмальцьованої пазухи мішечок.

– Аякже. Наш пан сотник свого слова завжди додержує й ніколи не образить чесну дівку. А ти ж у нас чесна?

Мотря кинула на нього злий погляд і, вихопивши в нього мішечок, сховала його кудись до білої сорочки.

– На це твого собачого розуму не стане, – роздратовано відгукнулась вона й хитнула головою на двері. – Зараз ти стулиш пельку й підеш за мною, і щоб і слова не бовкнув.

Козак згідливо хитнув головою й поплентався за Мотрею, виблискуючи хтивим поглядом на її постать у самій сорочці. Зупинились вони тільки біля дверей, за якими були покої пана Гнатовського.

Катерині, яка спала, притулившись до гарячого тіла чоловіка, снилося пекло. Нестерпно жарке, із тріском палаючого вогню, воно оточувало її, наближалось і шкірило жовті зуби з полум’я. Було так страшно й спекотно водночас, що хотілося крикнути, але крик стигнув на вустах. Від страху на ногах тягнуло жили, вона силкувалась прокинутись, але сон не відпускав… Та коли Катерині вдалося-таки розплющити очі, вона побачила перед собою ті яскраво-жовті спалахи, що так налякали її уві сні… І не відразу зрозуміла, що кімната навкруги дійсно палає.

Різко кинувшись на ліжку, вона вхопилась у Криштофа вмить похололими руками.

– Кириле, Кириле, прокинься!

Криштоф щось пробурмотів скрізь сон.

– Кирило, ми горимо! Ти чуєш?!

Граф розтулив одне око, поглянув на неї незрозуміло.

– Люба, ти… – Його око, ухопивши спалахи, що освітлювали кімнату, неначе вдень, широко розплющилось, а за ним і друге, і він одразу ж кинувся на ліжку. – Швидше, люба, швидше!

Він прокинувся так швидко, що Катерина не стямилась, як опинилась на ногах, висмикнута з ліжка міцними руками чоловіка. Навряд чи сама вона змогла рухатися швидше. Навкруги все палало, вогонь охоплював меблі та дорогий оксамит, і якби вона не прокинулась…

– Катарино, не спи, – труснув її за плечі Криштоф, і зовсім поряд вона побачила його темні, тривожливі очі. – Зараз нам потрібно пробратись до дверей. Я позриваю цей клятий оксамит і спробую забити вогонь, ідучи до дверей. А ти біжи якомога швидше до дверей та клич на допомогу.

Катерина вп’ялася в нього холодними пальцями.

– А ти? Я без тебе нікуди не піду…

– Люба, – у голосі Криштофа зачулась невимовна ніжність, – я зможу врятуватись, повір мені, але головне для мене твій порятунок. Іди, часу в нас немає.

Хотілось заперечити й зостатись, але вона слухняно рушила вбік дверей, тільки-но він трішки загасив прохід. Ноги відмовлялися йти, серце холонуло від страху за нього, але вона таки вирвалась на волю, обернулась до Криштофа й страшно, пронизливо закричала.

Його не було поряд, він лишився там!

Стіна вогню щільно зімкнулась за її спиною. Страх за чоловіка витиснув із голови всі думки, усе, окрім одчайдушного одного бажання – урятувати Криштофа. І вона вже була кинулася назад, до тієї кімнати, де провела не одну наповнену коханням ніч, туди, де ненажерливим звіром вирував вогонь, але її вхопили сильні руки.

– Катерино, що сталося?

Кричачи, Катерина ледве розчула питання й побачила перед собою сонного, без перуки Антуана.

– Вогонь… – захлинаючись криком, простогнала вона, – вогонь, а там Кирило… він лишився…

Антуан нахмурився, майже кинув Катерину до рук наляканої та блідої Ірини Саввівни й кинувся в ту вогняну пастку, на яку перетворились покої господаря будинку. А Катерина кричала, ледь помічаючи людей, які бігли на крик, несамовитий крик свекрухи:

– Води! Води, швидше!

Трохи не божеволіючи від горя, Катерина рвалася в покої, але руки свекрухи тримали міцно. А хвилини минали, виснажливі, жахливі хвилини чекання, коли ти не знаєш, що буде…

Катерина мало не впала, коли зі ще незагашеного вогню дужі кріпаки витягнули свого господаря, непритомного та сажі, поклали на долівку й одразу ж кинулися назад. Катерина, немов мертва, мовчки вирвалася зі свекрушиних рук і впала навколішки перед нерухомим, із обгорілим лицем і підпаленим волоссям Криштофом.

– Любий, – прошепотіла вона ніжно, обережно кінчиками пальців торкаючись його потемнілого лиця, та він навіть не ворухнувся. Проте дихав, слабко та ледь помітно, але все-таки дихав, жив. А це було найголовніше.

За спиною тихо зойкнула свекруха, і Катерина підвела очі. Із кімнати виносили Антуана, по забрудненому обличчю котрого текла темна свіжа кров, якою було зліплене його світле волосся.

– Антуане, голубе мій! – Ірина Саввівна впала на коліна поряд із Катериною. Антуан майже відразу розплющив очі й знайшов своїм каламутним, затуманеним поглядом лице пані Гнатовської.

– Ірино, – простогнав він, і його пальці, закривавлені та забруднені сажею, потягнулися в її бік. Вона відразу вхопила їх м’якими, випещеними руками. – Я кохаю тебе… кохаю… Ірино…

– Антончику…

Він важко ковтнув.

– Поховай… поховай мене… тут… у цьому раю.

– Господи, що ти таке кажеш? Антончику, та ти ще сам поховаєш мене, бабу стару, – палко заперечила Ірина Саввівна, але Антуан уже, здавалось, і не чув, а застиг, мов неживий. Гнатовська підвела на кріпаків очі, свої гарні сірі очі, у яких горе тісно переплелось зі страхом і раптом крикнула так, що нерухомий Криштоф здригнувся, а Антуан покривився та застогнав. – Чого вирячились? Мерщій по лікаря, не бачите, помирають люди…

Іван Скрипник кинувся геть.

– Ти не помреш, ти чуєш мене, ти не помреш, – мов закляття все повторювала Ірина Саввівна, коли Антуана з Криштофом перенесли до їхніх покоїв навпроти.

Повільно йшли хвилини. У пишних покоях, одна навпроти одної, над одним ліжком стояли Катерина та Ірина Саввівна, кожна над своїм коханим, наче дві побиті горем горлиці. І кожна чекала на диво, яке підніме з ліжка її коханого.

На жаль, дива не сталося.

Антуан помер іще до схід сонця, яке зійшло на цьому світі без нього. Лікар фон Ліберн уже нічого не міг удіяти, про що, ледь не захрипаючи, кричав наче збожеволілій від горя Ірині Саввівні, яка тигрицею кидалась на нього, вимагаючи врятувати Антуана.

– Фрау, фрау Ірен, – відбивався від неї німець. – Я нє є Господь Бог, алє я є людіна. Усє що міг, я старанно є зробів, а білше…

У Ірини Саввівни затремтіли губи.

– Помер… мій Антуан помер, – прошепотіла вона й раптом, заволавши, упала на молоде тіло коханого, що поволі застигало, і заридала з таким надривом, із такою гіркотою, що в присутніх у кімнаті волосся заворушилось на голові.

А Криштоф, хоч і зостався живий, але, за словами лікаря, деякий час буде нерухомий, тому що балка, яка впала на нього, травмувала спину, але згодом він має очуняти.

Тіло Антуана винесли, а за ним пішла й почорніла Ірина Саввівна. Катерина ж залишилася з чоловіком, сіла біля ліжка й довго вдивлялася в його застигле, спокійне лице, дякуючи подумки Господові, що врятував її коханого. Та так і заснула, нахиливши голову на плече, хоч і дала собі слово не спати.

Пробудив її легкий, ледь відчутний дотик до руки. Розплющивши очі, вона поглянула на чоловіка, і відразу ж занурилася в темне озеро його пильних та пронизливих очей.

– Кириле… – видихнула стиха.

– Ти жива? – теж тихо відказав Криштоф і закашлявся. Катерина кинулась до столика, ухопила склянку з водою й обережно напоїла чоловіка, тримаючи за голову. – Мене увесь час переслідував страх того, що ти не врятувалась, що я не встиг врятувати тебе й ти згоріла в тому страшному вогні.

Катерина поцілувала його.

– Ні, ти врятував мене, а от сам…

Криштоф покривився.

– Я пам’ятаю, як хотів бігти за тобою, але зачепився за щось і впав, а на мене відразу ж упало щось важке, а далі все, темнота та пустка. Хто мене витягнув?

Катерина болісно зітхнула.

– Спочатку Антуан, він намагався витягнути тебе з-під сволока, але сам дістав по голові й ось до ранку помер. Твій лікар-німець не зміг нічого вдіяти.

Криштоф нахмурився.

– Господи, він же такий іще молодий…