Катерина Успенский Николай

– Он як, – замислено протягнула Одарка, роздивляючись багато вбрану панянку, і та її внутрішня напруга від того, що суперниця приїхала сюди не сама, трішки послабшала. – То ви й не кохаєте Макара?

Дівчина звела на неї свої дивні ясні золотаво-зелені очі, й у них спалахнула такої сили ненависть, що Одарка ледве втрималась, щоб не відсахнутись, і слова панянки пролунали музикою.

– Я його ненавиджу! – Тихо, але твердо промовила дівчина, а Одарка й зраділа, почувши її слова, і подивувалась, як то можна не любити Макара, коли він такий гарний, коли одним своїм поглядом здатен розпалити вогонь у серці. А ця пані, виходить, що не така, дивна все ж якась.

Одарка поглянула на сина.

– Чув, Тарасе, пані не хоче тут залишатись.

– Чув.

– То ж відпусти її!

– Ні!

Одарка кинула на нього злий погляд і вийшла з хати, забравши із собою ту нещасну курку, щоб дорізати. Нехай кокошиться, а вона все одно знайде можливість позбутися цієї панянки. Та щоб вона цього не змогла, не може такого бути. На те вона й Одарка Рогозиха.

Та хоч би які там думки заходили в забиту ревнощами голову Одарки, не судилось їм утілитися в життя. Надвечір, коли сонце вже сідало десь у полі за обрій, а Одарка доварювала борщ із тієї злощасної курки, до хутора вернувся несподівано господар. Одарка вийняла з печі борщ і мало не розлила його з розпачу, побачивши у вікно Макара.

– Примчав!

Катерина, яка з нещасним виглядом сиділа на стільчику, здригнулась від тих слів усім тілом. Сотник то, певно, примчав, а кому ж іще було сюди мчати? Господи ж помилуй, що зараз буде? Тіло її не забуло ще тих побоїв, а ось зараз вона зустріне його знову, і чим закінчиться для неї та зустріч, вона не може й уявити. Гнівлива Одарка біля печі вмить напружилась, засяявши водночас лицем, і Катерині чомусь, може й хибно, здалося, що не байдужа до сотника ця чорноока красуня, а ненависть до Катерини в її очах – звичайні ревнощі. Та що ж йому треба, тому сотникові, коли кохає його така жінка, брав би її за дружину, любився б із нею, а їй, Катерині, дав би нарешті спокій, не тратив би на неї своїх сил. Ба ні, немає йому спокою, знов щось задумав.

Вони з Одаркою напружено вдивлялись у двері, у яких ось-ось мав з’явитися Макар Яковенко, услухалися в голос його, що лунав у дворі, й для кожної голос той лунав по-особливому. Для Одарки він був наймиліший та найжаданіший у світі, а Катерина вся тремтіла від огиди, зачувши той ненависний для себе голос. Він зараз з’явиться у світлиці, і чим буде для Катерини та його поява?

Й ось він увійшов, стрімко увійшов, прудкою юнацькою ходою, і відразу ж очі його знайшли застиглу Катерину й навіть на мить не торкнулися поглядом завмерлої біля печі Одарки. І та помертвіла вся, побачивши, як дивиться її Макар на цю панську дівчину, як спалахують очі його яскравим світлом, і бачить вона в них те, чого так сподівалася до себе, чого так шукала увесь цей час, коли він дивився на неї. Та як не шукала, так і не знайшла. Біль і сліпуча хвиля ревнощів накотились на її серце з такою силою, що ледве втримала вона в руках горщика з борщем. А він, коханий та зрадливий, ішов зараз до іншої, і для іншої горіли полум’ям його очі, інша зараз панувала в його серці, а не вона, вірна Одарка.

Сотник зупинився перед Катериною, яка зіскочила зі стільчика на ноги й стояла перед ним, гордовито закинувши догори свою чорняву голівку, із усієї сили своєї намагаючись не видати страху, що охопив усе її єство.

Сотник пройшовся поглядом по її сукні.

– Ну, здоров була, Катруню!

– Навіщо ви привезли мене сюди? – Зле відгукнулась Катерина на його привітання, виблискуючи очима.

Сотник усміхнувся.

– Так ти й не привітаєшся зі мною?

– Не привітаюсь.

– Що, тебе отакого навчив твій пан граф? Раніше, пам’ятаю, ти була більш привітною, і здоровкалась, і милою такою була.

– То було колись.

– Так, зараз ти зробилась панею, простих людей навчилась нехтувати, гидувати ними та гордувати. – Катерина не відповіла на ці слова, а Яковенко й далі стояв біля неї, пильно, мов забув за цей тиждень, вивчав лице, міркуючи про щось своє і змушуючи Катерину нервуватися під тим аж занадто неприємним для неї поглядом. Так дивився він на неї ще в Борисах… Та й завжди він на неї так дивився, але тепер у його погляді вбачалась якась погроза, щось недобре, а може, то була жага помсти, за те, що розірвала заручини, що кинула його, обравши для Криштофа.

Урешті набридло йому те споглядання, і він обернувся до Одарки, яка з ображеними, налитими сльозами очима застигла біля печі, напружено вслуховуючись у їхню розмову.

– Що, Одарко, вечеря готова?

Одарка важко ковтнула.

– Готова.

Сотник потягнув носом повітря.

– Борщем пахне, – схвально пробурмотів він і хитнув головою на стіл. – То подавай, чого ж ти застигла?

Одарка недобре зиркнула.

– А хіба ж я тобі наймичка?

Сотник блимнув на неї невдоволено.

– Чого сатанієш, Одарко? У нас же гостя он яка поважна, сама графиня Катерина Гнатівна Гнатовська. А я не розповідав тобі, Одарко, як ця сяюча графиня осміяла мене на все моє рідне село, як заручилася зі мною, а потім потайки вискочила заміж за польського графа, якому належать Бориси, як глузував із мене увесь люд, що покинула мене молода наречена?

Одарка глянула на нього вбитим поглядом.

– Не розповідав.

Яковенко промовчав, а Одарка, рухаючись мов не своїми ногами, почала збирати до столу, виставляючи до борщу густу, тільки зібрану сметану, куснями накраяний чорний хліб, шмати товстого сала та круглі білі головки солодкуватої цибулі. А сама напружено розмірковувала, що ж їй зробити для того, аби зберегти для себе Макара, аби не полинув він до панянки цієї ясноокої й не втратила вона його назавжди. Бо, хоч і казала пані, що ненавидить його, хто ж його знає, що між ними сталося, може, посварилися чого, а Макар ще вмовить пестощами цю паню простити його, так умовить, що вона й пана-чоловіка свого забуде. Ось вона, Одарка, в обіймах його не тільки про чоловіка б забула, а й про все життя своє. Уявивши Макара, який обійматиме сеї довгої ночі цю паню, Одарка спіткнулась, мало не розбивши глечика з кислим молоком. Макар озвався, люто вилаявшись.

– Дивися, що робиш! – Засичав він, хапаючи за руку Катерину, яка пручалась, та силою саджаючи її за стіл. – Ходиш, як сонна муха.

– Сонна, – пробурмотіла ображена Одарка собі під носа й застигла біля лави, збагнувши раптом, що потрібно їй робити. Заяскрілими очима дивилась вона на сотника, а сама думала: нічого любчику, що я сонна, скоро й ти заснеш, міцно заснеш, забувши про панянку свою, а коли прокинешся, не буде вже її поряд. От тільки згадати б, куди поділа вона своє сон-зілля, що придбала в баби-знахарки Заведенчихи, коли замучилась вже вкрай тими безсонними ночами. Здається, пхнула за піч та й забула, коли Макар повернувся знов до хутора. Де й сонливість її тепер поділася, почала вона рухатися жваво та моторно, не надто намагаючись звертати уваги на те, як Макар на панянку поглядає, як умовляє її попоїсти, а вона відверта від нього своє молоде, гарне личко. Вигодивши хвилину, Одарка полізла тремтячими руками за піч і аж зойкнула радісно, намацавши-таки того клятого сон-зілля. Покосилась на сотника, який мовчки сьорбав її борщ. Нічого, прийде ніч, і тобі, голубе, уже не до пестощів із панянкою буде, заснеш, заснеш ти, любчику.

Напружена, тремтячи від ревнощів, спостерігала потім Одарка, як дудлить Макар квас із зіллям її сонливим, і тільки очима недобре зиркнула, коли він указав їй на двері.

– Пішла геть, Одарко!

Серце її затисло ревнощами.

– То ще ж кисіль…

Сотник підвівся із-за столу.

– Геть, я сказав!

Одарка блимнула чорнотою очей і слухняно вийшла в сіни, утішаючи себе тим, що даремно поспішає насолодитись він молодим тілом, напевне, дуже жаданої пані, не встигне, любчик, засне.

Одарка вийшла, і світлицею відразу ж опанувала тиша. Сотник, смакуючи, допивав свій квас, а Катерина мовчки сиділа з краю столу, наляканими очима слідкуючи за кожним його рухом, щомиті чекаючи, що ось зараз кинеться він на неї, мов голодний звір, щоб назавжди забруднити, заплямити її тіло, торкнутися того, чого мав право торкатися лише Криштоф. І даремно кричати чи кликати когось на допомогу, ніхто не допоможе в цьому клятому місці, ніхто й не почує її.

Сотник позіхнув і смачно потягнувся.

– А що, Катруню, скучила за мною?

– Ні!

Він повільно підвівся зі стільця.

– А от я скучив, і знала б ти, Катруню моя солодка, як я за тобою скучив, якою жаданою стала ти для мене за весь цей час розлуки. Немає такої хвилини, щоб я не думав про тебе…

Катерина з огидою поглянула на нього.

– Не треба, дядьку Макаре, нічого не кажіть!

– Не віриш мені?

– Не вірю! Той, хто підіймає руку на жінку, не може її любити.

– Так то ж я з ревнощів, моя солодка. Та я ж сатанію весь, коли подумаю про те, що той пан проклятущий обіймає тебе, цілує, кохає те, що мало належати мені, якби він не з’явився.

– А я йому й належу, і кохаю його! – вигукнула Катерина прямо в сите, угодоване лице сотника, яке відразу ж перекосилось від люті й почервоніло все. – А ви, дядьку Макаре, як були мені огидні, так і залишились, якщо не стали ще огиднішим.

Сотник зіщулив очі.

– За паном своїм проклятущим ткнешся, а зі мною он як? – Він недобре всміхнувся. – Дарма ти так, Катре, дарма кохання моє топчеш, пожалкуєш ще, та пізно вже буде. А я ж хотів лагідним із тобою бути, думав, що отямиться моя Катруня. А ти он як.

Швидко, одним рухом, він кинувся до неї. Катерина не втрималась, закричала й чимдуж подалася до дверей у сіни. Але клята спідниця заплуталась, та й сотник виявився дуже швидким. Сильні, грубі руки, що вже торкались її тіла, лишаючи синці, ухопили Катерину за три ступні від дверей. Гарячі, вони притисли її до чужого, ненависного тіла, а пишні вуса залоскотали ніжну шию, якої він торкнувся поцілунком.

– Катруню, дурненька, звідси ж не втечеш!

– Відпустіть мене!

– Ні, і не думай про це.

Легко, мов дитину, він підхопив її на руки й, незважаючи на те, що вона відчайдушно пручалася, поніс до засланого розкішним хутром ліжка. Катерина тільки застогнала, коли її безжально кинули на ліжко, і хотіла знову зіскочити, але сотник не дав. Його важке вгодоване тіло навалилося на неї всією вагою, боляче притисло до ліжка, а жадібні, неласкаві чужі губи зім’яли її вуста жорстоким, безжальним і болісним поцілунком. Катерина закам’яніла під ним, із огидою відчуваючи на своєму тілі ненависні пазурі, що почали трощити розкішну тканину сукні, і тріск той мало не зводив її з розуму, бо ще трішки й залишиться вона перед ним геть беззахисною, ще трішки й станеться те, чого вже ніколи не виправити.

– Катерино! Жадана моя!

Його шепіт рвав напружену тишу ночі, а безжальні губи цілували вже шию, тільки поцілунки ті ставали поволі кволішими, усе повільнішими, неначе цілував він її вже знехотя. І якоїсь миті Катерина відчула, як його тіло зробилось іще важчим, а потім збагнула, що сотник просто заснув. Дихав він тепер рівно та тихо й лежав нерухомо, придавивши її до хутра та ліжка. А Катерина й дух зачаїла, боячись навіть подихом своїм пробудити його, боячись навіть поворухнутись, аби він не прокинувся.

Так, із занімілим від чужої тяжкості тілом, пролежала вона ще довго, дослухаючись до того, що діялось на хуторі, до п’яних пісень, що лунали вночі грубими чоловічими голосами, до собачого гавкання десь далеко та до рівного подиху сотника в себе під вухом. Поки що вона уникла його жадібних пазурів, та чи то надовго? Час минає, він, може, скоро прокинеться та знову простягне до неї свої пазурі. І ніхто не захистить, ніхто її вже не врятує. А Криштоф…. Де зараз її Криштоф, чи кинувся вже він своєї Катарини, чи шукає її десь серед темної ночі? Любий, коханий… А чи здогадується він, у чиї тенета вона попала, чи допускає думки про те, що нахабні пазурі сотника Яковенка посеред ночі тягнуться до молодого тіла його дружини. І важко, і нестерпно було думати їй про те, як, здогадавшись, Криштоф сприйме це. Чи не відчує він одрази до дружини, яку зґвалтував інший, тіло якої належить уже не йому одному, а торкнулись його чужі, ненависні пазурі. Думки про це були найбільшим болем Катерини, вони пекли її весь той час, поки зовсім поряд смачно хропів сотник, а навкруги панувала цілковита тиша глупої ночі, у якій давно стихли співи невідомих людей і позмовкали собаки. А вона все не спала, страх крав у неї сон, висмоктував сили з тіла й чорною, холодною змією копошився десь глибоко в серці. Страх того, що ось іще хвилина, якась коротка мить, і сотник прокинеться, обірветься його солодкий сон. І знову пазурі його потягнуться до неї, потягнуться, щоб зробити її належною йому, аби вкрасти її у Криштофа.

Та нічна година все ж давалася взнаки, і якоїсь миті Катерина, не зчувшись, задрімала, задрімала коротким, тривожним напівсном. І прокинулась так само несподівано, як і заснула. Сотник спав, та так, мов не спав до цього цілий тиждень. Темінь панувала у світлиці, і раптом у темряві здалась Катерині чиясь присутність. Вона вдивилась у неї, напруживши очі, і помітила біля ліжка чиюсь високу застиглу постать. Чоловік то був чи жінка – розібрати неможливо.

– Уставай, – пролунав із темряви похмурий жіночий голос, і Катерина зрозуміла, що перед нею Одарка та, мати Тарасова. І полегшення відчула, і нові страхи, але не встигла вона отямитись, як Одарка з роздратуванням скинула з неї сотника й зашипіла. – Ти що, пані, зовсім глуха? Сказала ж, уставай!

Катерина поворушила онімілим тілом.

– Сотник прокинеться!

Одарка коротко реготнула.

– Не прокинеться, спатиме він до ранку, – упевнено промовила вона, висмикуючи Катерину з ліжка. – А ти, пані, давай, рухайся, я коня вивела зі стійла, я б раніше прийшла, та ті дияволи поки поснули.

Катерина залупала.

– Ви… ви відпускаєте мене?

– А що ж я, по-твоєму, в дідька роблю?

Катерина розгубилась.

– Але ж чому?

Одарка штурнула її в спину.

– Не питай, бо я й сама не знаю, – невдоволеним голосом пробурмотіла вона, виштовхуючи Катерину в сіни. – Не знаю, чому пожалкувала я тебе, пані. Не знаєш ти, які думки весь вечір не давали мені спокою, не відаєш ти, пані, що померти могла від мого ножа, у сні померти, бо довго я так стояла над тобою, заснулою, і рука моя не раз уже підіймалась, щоб обірвати життя твоє молоде, та чомусь не змогла, не здужала рука моя скоїти цей гріх.

Катерина вражено застигла на місці.

– Господи, тітко, що ж я зробила вам такого, що ви мене хотіли вбити? Я ж бо зроду вас у житті не знала, лиха вам не заподіяла…

Одарка відчинила двері надвір.

– А неправда твоя, пані, бо лихо ти мені таки вчинила, і немале, бо чи знаєш ти, як довго, вірно та віддано кохаю я Макара, як живу я тільки ним одним, усе ладна заради нього зробити.

– Але ж моя в тім яка провина?

– Твоя провина? Так любить же він тебе, молоду та вродливу, побачила я ввечері, як любить він тебе. Ти, щасливиця, маєш те, чого я роками жадаю й не маю, що для мене найбільше щастя на землі.

Катерина похитала головою.

– А для мене його любов є найбільшим на землі нещастям, повірте мені, тітко. Не я шукала побратись із сотником, а він сам засватав мене, проти волі своєї я за нього йшла, жодної хвилини мого життя не було в мене бажання ставати його дружиною. Я іншого кохала і його дружиною зробилась, та не може сотник покинути думки про мене, а я б усе віддала, аби забув він про мене.

Одарка вела її скрізь поснулий хутір і мовчала, і Катерина не знала, чи повірила їй ця дивна жінка, яка так закохана в цього негідного сотника, що й гріх ладна взяти на душу, позбавити людину життя, аби тільки він належав їй. Страшна вона людина, і ця допомога її для Катерини є справжнім дивом. За останнім на хуторі двором вона підвела Катерину до високого чорного коня й запитала:

– Умієш верхи їздити?

Катерина не вміла, але правди говорити побоялась.

– Умію.

– То рушай! І затям, пані, що як повернешся ти знову до Макара, то не втримаюсь я вже, обірву життя твоє молоде й не пошкодую.

– Я не вернусь сама, хіба за косу приволочать, – глухим голосом відгукнулась Катерина й боязко полізла на коня. Страшно це робити, ось-ось і впасти можна, та краще вже, ніж залишатись у пазурах цього ненависного сотника. – Спасибі вам, тітко!

– Не дякуй, бо для себе я добро роблю, – озвалась Одарка й із силою вдарила коняку. Той заржав і помчав у чисте поле, що без країв відкривалось за хутором.

І помчав кінь Катерину скрізь глуху темну ніч, а куди ж то він мчав, вона не знала, та й то не головне для неї, головне – ця тварина Божа мчала її на волю, а стукіт копит із кожним ударом віддаляв її все більше від того клятого хутора та його ненависного для неї господаря. Вітер свистів у неї у вухах, від швидкості перехоплювало дух, проте вона була такою щасливою зараз, у цю хвилину, що ані вітру того стрічного пронизливого не помічала, ані страху свого перед конем цим великим, який мчав невідомо куди, не відчувала. Нехай мчить, куди завгодно мчить, аби подалі від хутора сотникового, якось уже потім знайде вона свої рідні Бориси, то вже буде потім, а зараз головне – воля, яка так солодко пахне польовими квітами, яка виграє перед нею усмішкою золотавого молодика на небі, яка такою є жаданою.

Одарка тихо сиділа у світлиці, різала капусту на капусняк і вряди-годи поглядала одним оком на сотника, який і досі спав на хутряному ліжку солодким та міцним сном праведника. На лиці в Одарки промайнула коротка зла усмішка. Ким-ким, а праведником цей чоловік не був ніколи, хіба при народженні своєму, коли ще не встиг зробити гріха. Жінка з острахом і водночас із байдужістю чекала того часу, коли він прокинеться й довідається, що панянки його ясноокої вже немає поряд, немає вже й у Вербках, а десь далеко мчить вона на Тарасовому коні до свого пана, і що це вона, Одарка, вивела її з хати, дала коня й відпустила геть. А відпустила тому, що інакше не могла, несила їй було витримувати поряд із Макаром присутність цієї пані, не могла вона дивитися на те, як поїдав він очима красу її молоду, а саму Одарку й не помічав, неначе зовсім її не існувало для нього.

Засипавши в чавун пшона, Одарка знов зиркнула на Макара. Учора ввечері засліплена жагучим полум’ям ревнощів, вона жадала смерті зеленоокої суперниці, вона аж трусилася вся, аби обірвати життя те молоде, аби зникла та назавжди з очей Макарових, нехай би й постраждав він трішки, але минув би час, забув би він паню ту яснооку, а вона, Одарка, залишилась би поряд, утішила його. Вона й ножа вже заготовила гострого, та не змогла. Чомусь не змогла, і не в жалю до молодої чужої дитини тут була річ, а в чомусь іншому. Довго стояла вона над заснулою пані, затиснувши в побілілих пальцях ножа, а вдарити не змогла. Прийшла до ліжка, заповзявшись зробити це, а не змогла. Рука сама не підіймалась обірвати це молоде життя, чи, може, і гріха злякалась, хтозна, тільки вийшла з хати, вивела зі стійла коняку сина, а вже тоді попленталась будити паню, щоб забиралась щонайшвидше з Вербків, подалі від Макара, подалі від її ревнивої руки, що іншого разу могла й не втриматись, а обірвати молоде життя. А саму пекла думка, що як пані не погодиться, закортить зостатись їй поряд із сотником… Та ні, пані й справді, схоже, ненавиділа його, бо з радістю помчала з Вербків.

Одарка почала вже готувати піджарку, коли до світлиці увірвавсь розлючений, із сіном в немитому чорнявому чубі, заспаний син Тарас. Одарка огидливо покривилась, укотре дивуючись, у кого ж пішов її єдиний син таким затятим нечепурою, бо вони з Микитою ніколи себе так не занедбували, і вошей у неї зроду не було.

– Мати, – засичав він тихо, покосившись чорним оком на сотника, який навіть і не думав прокидатись. – Де мій кінь?

Одарка спокійно кришила цибулю.

– А немає вже твого коня.

– Як – немає?

– А ось так – немає.

– І де ж він?

Одарка знизала пишними плечима.

– А хіба ж я знаю? Десь у полі, певне.

– У полі? – перепитав Тарас, і очі його чорні оббігли швидко світлицю, у якій нікого, окрім сотника та матері, не було, й Одарка постерегла з лиця його, що Тарас усе зрозумів. – А де ж пані? Теж у полі?

Одарка всміхнулась самими вустами.

– Та, певне, що в полі.

– Геть здуріла?! – заволав Тарас, і не стямилась Одарка, як він опинився поряд, боляче вхопив сильними пальцями за руку та затиснув так, що в Одарки в очах потемніло від болю. – Ти уявляєш, що наробила?! Ти хоч розумієш, що зробить тобі пан Макар, коли прокинеться? Та він за цю паню ладен був чи не всі свої гроші віддати.

Одарка скривила лице.

– Та щоб він подавився ними! Немає вже тут його пані!

– А я її ще привезу.

– Та тільки спробуй! Заріжу!

Тарас зареготів.

– Таки геть здуріла? Та не потрібна ти панові Макару, хоч і всіх жінок у світі переріж, він сам мені жалівся, що нудить його вже від кохання твого навіженого, що гірш від печеної редьки ти зробилася для нього.

Одарка затрусилась.

– Брешеш, собачий сину!

– А ти батька хоч мертвого не ображай! – визвірився на неї Тарас і затиснув руку ще дужче, змусивши Одарку застогнати від болю. – То він, покійний, пробачав тобі образи, а я не пробачу. І пан сотник справді не знає вже, куди подітися від тебе, бо ти йому огидна вже.

– Ах ти собака, отаке рідній матері казати?! Та бодай ти в пузі ще в мене вдавився, як виродивсь у отакого покидька…

– Якого дідька ви волаєте, мов скажені собаки?

Одарка захлинулась словами, почувши сонливий, невдоволений голос Макара, що розсердженим шипінням пролунав із ліжка. Зиркнула на Тараса, і той нехотя відпустив її руку, поглянув недобре, відступив на два чи три кроки, поблискуючи очима. Одарка відповіла ненависним поглядом і обернулась до Макара, потираючи руку.

– Нічого, Макаре, спи! То Тарас дуріє.

Сотник потягнувся.

– Із вами тут поспиш, – пробубнів він, опускаючи на пишний килим долівки ноги в штанях і чоботях. Сонний, трішки чумний ще від сну, він, певне, і забув, що засинав не сам, а з пані своєю ясноокою, й Одарка напружено слідкувала за ним, чекаючи, коли ж помітить він відсутність колишньої нареченої, що за цим буде. A він не поспішав, потягнувся ще разів зо три добряче, позіхнув від душі, почухав свого пуза під білою сорочкою й усміхнувся. – Оце я спав, тиждень, певне, так не спав, як сьогодні. Ще б день проспав, та хіба ж із вами, антихристами, поспиш. Завели гомін, як на ярмарку. І спитати б, чого його волати?

Тарас сів на лаву.

– A ви ось у матері й запитайте.

Сотник махнув рукою.

– А, що в неї, дурної баби, питати, – він протер очі, позіхнув ще раз і раптом застиг. Одарка, яка очей із нього не зводила, відразу ж зметикувала, що згадав він у цю мить про свою пані, і зачаїла дух. Поблимуючи заспаними очима, сотник швидко обдивився світлицю й, не знайшовши тієї, кого шукав, погрозливо вирячився на Тараса.

– Де Катерина?

Тарас злорадно зиркнув на матір.

– А я ж і кажу, що в матері попитайте.

Блакитні очі Макара погрозливо потемніли, але Одарка змусила себе не боятися. Вона знала, що не зрадіє Макар тому, що випустила вона паню з хутора, проте він перелютує швидко, така в нього вже вдача, покричить, пориє землю копитом, мов норовливий кінь, та й остигне, покричить тільки, але вона вже якось витримає, переживе, головне ж бо те, що суперниці позбулась, а лють Макарова, вона хутко мине.

– Де ж Катерина, Одарко? – запитав він досить спокійно, та вона бачила, що під тим його спокоєм вирує справжній буревій.

Вона прямо зустріла його важкий погляд.

– Немає її тут.

– І де ж вона?

– Не знаю.

– Ти не знаєш?

– Не знаю. Звідки ж мені знати, куди подалась твоя пані?

– А хто ж вивів її з хутора? – знову досить спокійно запитав Макар, та Одарка помітила, що його очі почали наливатися кров’ю. Вона його зараз не боялась, зараз вона боролась із ним за своє багатостраждальне щастя, боролась зі своїм невірним коханим, настроєна йти до кінця, померти навіть, аби лишень не втратити його, аби залишився він поряд із нею, навіть і не кохаючи її, то дарма вже, її палкого й сильного кохання вистачить на двох, а там, із часом, можливо, і для неї трапиться диво якесь, і побачить Макар її новими очима, оцінить кохання вірне. То нехай, то все з часом буде, і заради надії на майбутнє з ним готова вона була витримати зараз від нього будь-що, хай навіть і поб’є, усе перетерпить, заради кохання свого все переживе.

Помовчала Одарка й прямо сказала:

– Я вивела.

– Таки ти? А може, ще й коня дала?

– Дала.

– Мого чистокровного, пане Макаре, – відразу ж ображеним голосом встряв Тарас, зиркнувши на Одарку злим поглядом. – А мені ж Буран за брата рідного, ви ж знаєте, пане Макаре.

Сотник покривився.

– Заспокойсь, Тарасе. Буде тобі кінь.

Тарас підскочив, завсміхався.

– Обіцяєте, пане?

– Обіцяю. А тепер іди, мені треба побалакати з твоєю матір’ю.

– Так, пане.

І Тарас, навіть не поглянувши на Одарку, вибіг зі світлиці. Одарка кинула тоскними очима на зачинені ним двері, із гіркотою подумавши про те, що сама ж породила таку безжальну тварюку, яка покинула рідну матір на поталу розгніваному сотникові, навіть не думаючи захистити. Ні, такий не захистить, а тільки порадіє з її болю. За батечка свого все не може вибачити, за ту ганчірку стоптану.

Стояла вона мовчки перед сотником, велична та гарна, а він наближався, недобре зіщуливши очі. А гарний який був, що в Одарки серце затиналось від болючого кохання до нього й рвалось до нього, такого холодного, чужого та суворого, а все одно жаданого й потрібного.

Сотник зупинився зовсім поряд із нею.

– Навіщо ти це зробила, Одарко? – тихо запитав він, уп’явшись в очі наполегливим поглядом налитих кров’ю блакитних очей.

Одарка гордовито закинула голову.

– Бо кохаю тебе!

– Кохаєш? – Важка здорова рука Макара печаткою раптом боляче вдарила її по лицю, та з такою силою, що гордовита голова Одарки з косою темного волосся відкинулась назад. – І зараз кохаєш?

Вона торкнулась пальцем розсіченої губи.

– Кохаю.

Він знову вдарив, цього разу набагато дужче, й Одарка ледве втрималась на ногах від того його ляпаса.

– Відьма! – процідив він скрізь стиснуті зуби. – Чи розумієш ти, що накоїла, га? Чи розумієш, що за одне це тебе мало й вбити.

Одарка палахнула очима.

– Вона не варта тебе! Вона тебе не кохає!

– Мовчи! – Новий ляпас відкинув її до печі. На лиці в Одарки виступила гаряча кров, і вона вся затрусилась. – Куди поїхала Катерина?

– Не знаю. Десь у поле.

– Десь у поле, – передражнив сотник, підхопивши чавуна й запустивши його в стіну. – Бісова відьма, ненавиджу!

– Макаре, – Одарка з жалем кинулась до нього, – я ж зробила це тільки тому, що кохаю тебе! По-справжньому, віддано кохаю, а вона ні. Вона ж ненавидить тебе!

Сотник почервонів.

– Мовчи!

Якась мить, і в його руках погрозливим блиском заблищав великий гострий ніж, отой, із яким сама Одарка стояла вночі над заснулою Катериною. Вона встигла тільки із сумом зазирнути в його налиті кров’ю, страшні очі, як відчула, що лезо те входить у її тіло.

– Макаре!

Згасаючий погляд чорних очей уп’явся в його немилостиві, жорстокі очі, безмежно кохані блакитні очі свого вбивці, і вона не змогла вимовити більше жодного слова, кров заюшила, і жінка повільно сповзла вниз, упавши на пишний килим. У її очах, що згасали навіки, лишилось його лице й ті очі, які вона кохала більше за власне життя.

Сотник Яковенко відкинув від себе затихле тіло Одарки, жбурнув десь за пічку ножа й зітхнув. Лють, що охопила його в ці хвилини, почала слабшати, немов, помираючи, Одарка забрала її всю собі, і він одразу відчув неприємну втому. Присів на лаву, байдуже поглянув на заснулу вічним сном Одарку й відвернувся. Дурна баба, сама винна в тому, що наткнулась на його ніж, не треба було дражнити його, нагадувати, що не любить, ненавидить його Катерина, не треба було пробуджувати в ньому звіра. Жалкувати за нею він не жалкував, давно набридла, давно прохалась на ножа, а от що Катерину випустила, то жаль великий. І як заснув він так швидко та міцно, як зміг узагалі заснути, цілуючи та пестячи солодке тіло Катрине? А потім не прокинутись, коли вона вставала.

Макар зіщулився, знову поглянув на мертве тіло Одарки. Не інакше, як підсипала йому чогось до їжі, мертва тварина. І вигадлива яка, бодай би й у пеклі їй спокою не було.

Над тілом Одарки закружляла одинока муха, і сотник поглянув на зачинені Тарасом двері. Треба кликати його, щоб забрав тіло матері, і дивитись холоднокровно в очі. Однак цим сотник не надто переймався, Тарас завжди недолюблював Одарку, а зі смертю батька й узагалі наче сказився, почав ненавидіти її. Інше турбувало сотника й не давало спокою – де тепер йому шукати Катерину? Куди помчала вона на тому лихому Тарасовому коні, у який бік йому за нею їхати? У бік Борисів? Та він не був певен, що вона знає, куди їхати до Борисів, хоч треба спробувати, іншої ради в нього немає.

Сотник стрімко скочив на ноги.

– Тарасе! – гукнув він, і погляд його знову байдуже сковзнув по застиглому лицю Одарки, жінки, яка одна-єдина у світі й кохала його й кохання якої він жорстоко розтоптав.

Катерина заблукала.

Коняка той навіжений ніс її кудись майже до ранку, і вона не могла навіть уявити, куди він її несе, куди мчить крізь темінь ночі. Ще й більш від того, вона боялася його, такого великого та швидкого, і щосили трималась за нього, аби не впасти. На ранок кінь раптом утомився й зупинився серед порослої густою травою галявини, а Катерина обдивилась навкруги. Незнайома, чужа сторона навколо, і жодного людського поселення навкруги не було. Що за край? Що за село поряд?

Кінь заіржав і почав пастись на траві.

Катерина глибоко зітхнула.

– Щасливий ти, – промовила вона до нахиленої конячої голови, розмірковуючи над тим, чи варто їй злазити з його спини, чи вже краще перетерпіти, нехай усе тіло й затекло, але ж на спині коня почуваєшся набагато безпечніше. До того ж Катерина дуже боялась того, що сотник таки проснеться серед доброї ночі, кинеться за нею й знову поверне на той клятий хутір, знову почне своє насильство, і хто його знає, чи врятує її цього разу та дивна Одарка.

День сьогодні вдався безхмарний, що вже тішило Катерину. Та як на те, кортіло їсти. Хоч це вона й перетерпіти вміла, навчена була змалечку, та все одно чомусь зараз їсти хотілось так, що хоч бери та ставай поруч коня гризи травичку. А, може, де ягідку знайти хоч яку вдасться?

Позітхавши, Катерина таки наважилась злізти з коня, від страху ледве дихаючи та вмовляючи його постояти спокійно. Він тільки слухав її уважно та косував темним, гарним оком. А там уже і ягідки, напівстиглі сунички, знайшлися, Катерина з жадібністю напала на них, подумавши про те, що панське життя перетворило її на справжню ненажеру.

Вона вже вертала назад до коня, тримаючи повні пригорщі суничок, коли в кущах щось затріскотіло. Катерина застигла, а її уява враз намалювала високу постать сотника, який зараз видереться до неї із цих кущів. Сунички попадали додолу, але вона того навіть не помітила, широко розкритими очима вдивляючись у ті клятущі кущі й подумки уявляючи вгодовану сотникову пику, що ось зараз виткнеться з тих кущів, однак… перед нею раптом з’явився доктор Франц. Лаючись своєю мовою, із пошкрябаним лицем, він виліз із густих заростей шипшини й замотав головою.

Катерина мало не впала від радості.

– Лікарю, любий лікарю Франц!

– Що є такий? – пробурмотів німець, озираючись навкруг себе. Уздрівши Катерину, він вигукнув. – О! Хваліті я Нібес, Катарін, моя серць! Ви, ви є жівій!

Катерина кинулась до нього.

– Жива, любий лікарю, дякувати Богу, жива! А де Криштоф?

Німець покривив пошкрябане лице.

– А, мій друг Кристоф є далєко, він поіхав вас шукаті, а я є помагаті, алє дужє норовіст кінь мєнє збросів.

– То… Криштоф мене шукає?

– Вас вєсь сєло шукаті!

Німець, дарма що розмовляв кумедно, місцевість устиг добре вивчити, і вже за дві години Катерина була в Борисах. У роздертій сукні, зі змарнілим від безсонної ночі та страху лицем вона дозволила Францові зняти себе з коня й тільки покривилась, зачувши голос діда Тараса.

– Явилась, пані?