Катерина Успенский Николай

Вони танцювали той танець удвох, і тільки молодий місяць та зорі бачили, як граф колисав в обіймах свою дружину, як шепотів їй на маленьке рожеве вушко слова, вічні, як світ, слова любові, як відгукувалась вона ніжним зітханням, і те гірке запаморочення забувалось, тануло, як тане в першому промінні сонця вранішній туман. А коли цікавий молодик уже сховався за обрій, Криштоф обережно опустив Катерину на порослий мохом берег, прошепотівши в її вуста:

– Подаруй мені сина, Катарино!

Груба чоловіча лайка нахабно порушувала сторожку тишу нічного пустого поля, густо перемішану конячим іржанням та криками нічних птахів, і це, мов оскома на зубах, дратувало високого ставного чоловіка, який супив брови, розсівшись віддалік на шматку доброї хутрини. Сотник Яковенко вже який день волочився із цією зграйкою колишніх козаків, що тепер вештались дорогами, грабуючи кого прийдеться, а то більше відсиджувались на напівпустому хуторі Вербки, що лежав убік від Дніпра. Вошиві, брудні та лайливі, ці злодюжки не викликали в нього жодних почуттів, окрім огиди та глухої ненависті, проте саме вони, ці нечисті на лапи козаки, допомогли йому набути тих статків, які він тепер мав і які дозволяли йому безтурботно й досить заможно прожити решту життя. Щоправда, він ніколи особливо не замислювався над тим, як ці харцизи здобували для нього гроші. Він був ватажком, він указував їм, кого пограбувати, а як вони вже це робитимуть, то, власне, їхня справа. Чи то вони просто віднімуть потрібне, а чи… Ну, якщо доведеться збавити комусь віку, то його те не надто обходило. Для нього головним був статок, що збільшувався із дня на день.

Харцизники зареготіли, і Яковенко покривився. І знов згадалася йому Катерина, бодай трясця напала на неї, на ту зрадливу дівку, на красу чаклунську, що звела його з розуму на схилку літ. Катерина, жадана, невинна, а від того ще більш спокуслива, хоч вона й сама не уявляла, яку силу має над чоловіками. І вона вже майже належала йому, майже купив він її в тієї жадібної крикливої Килини, так треба ж було з’явитись отому клятому полякові. Щоразу, уявляючи їх удвох, згадуючи, як принизила Катерина його перед усім селом, сотник мало не сатанів від нападів такого ярого гніву, що його побоювались навіть ці волоцюги. Саме такий напад стався з ним того дня, коли підловив він зрадливу дівицю за селом і міг би, певне, вбити, якби не трапився, на її щастя, той Злотник. Ох і сильним виявився, хоч із виду й не скажеш. Отямившись та налякавшись графського гніву, сотник хутко втік із Борисів, від гріха подалі, бо в пана графа повно парубків дужих, та й сам він не слабкий. Й ось уже місяць він страждає від цієї Катрі клятої й тиждень через неї змушений жити не вдома, а на хуторі, що його придбав для своїх волоцюг. І сам він іноді не розуміє, чому плентається за ними на розбій: щоб не нудьгувати на хуторі чи щоб дати вихід тій люті до Катрі та її поляка-чоловіка, що сповнює його серце. Хто його знає, однак починає йому ця справа подобатися, і той вихід люті обірвав за тиждень уже три життя.

Яковенко зітхнув, але ні крапельки жалю не було в тім його зітханні, і Зосим Точій, високий, худий до хворобливості, із неприємним поглядом зіщулених, болотяного кольору очей, одразу ж тикнувся до нього з пляшкою каламутної рідини.

– Що зітхаєш, пане сотнику? – заластився він, але сотник у його щирість не вірив, бо бачив оком своїм досвідченим, що Точій цей важить на його місце, хоче, бісяка невмивана, зробитись ватажком. – Випий із нами, пане, то й сум твій туманом розійдеться. А чи, може, ти гидуєш із нами пити, га? – Хитруваті, нещирі очі Точія зустрілися з очима сотника, і той зрозумів, що від цього покидька варто чекати чого завгодно, навіть ножа в незахищену спину.

Яковенко потягнувся.

– Ні, не гидую. Давай, коли просиш.

Точій зиркнув недобре, а волоцюги вдоволено загуділи. Яковенко відпив гидкої на смак мерзоти, якої жидівка-шинкарка називала бражкою, і знову зітхнув. Згадалася чомусь Магда, давня молодість, коли був він не старшим за Катерину.

Не мав він іще й двадцяти років, коли вмовив батька, старого Данила Яковенка, відпустити його на волю вольную, на Січ, розповідей про яку наслухався від діда, материного батька, сивочолого козака Івана Степанюка, що козакував іще з гетьманом Іваном Мазепою. І батько, не зважаючи на сльози та заперечення матері, поблагословив його молоду й буйну голову, відпустивши на козацтво. Багато чого пережив він за ті роки, кидавсь у пекло самісіньке… Молодий був, то й воював відчайдушно та безстрашно. І так минули на Січі п’ять років, допоки, перебуваючи якось у Києві з кошовим отаманом у справах, не зустрів майже в перший день приїзду гарну дівчину. Білява, із довгою шовковою косою, із темно-сірими очима та гарненьким пишногубим личком, вона відразу ж привернула до себе його увагу. Немов зачарований, застиг посеред багнюки на одній із вулиць Києва, глядів він, бідний козак, на диво те дивне, яке сходило з тарантаса в оксамитовій сукні, пошитій не по-українському. І коли в якусь доленосну мить вона раптом зачепилась за щось тією дивакуватою сукнею, немов діставши стусана під обидва боки, кинувся до неї, підхопивши маленьке тендітне тільце, яке мало не впало зі своєю сукнею блідо-рожевою в київську багнюку.

Панянка та тихо зойкнула, й у ту ж хвилину великі темно-сірі очиська, що були мало не на пів лиця, блимнули на нього налякано й водночас вдячно-зацікавлено.

– Дякую панові, – прошелестів її тихий голос, і Макар зрозумів, що перед ним полька та ще й, із усього видко, зі шляхти.

Так випало йому, вільнолюбному козакові, серцем припасти до очей тих темно-сірих, до личка того блідого, панянського. Закохався він, але те його почуття, рівно поділене між Січчю та нею, вродливою Магдою Войковською, жодною мірою не рівнялось до того, що охопило її шляхетне серце. Магда, яка виявилась палкою та пристрасною натурою, закохалась у нього з такою силою, що змогла витримати натиск батьків, яких один тільки вигляд зятя-козака, якогось волоцюги безрідного, сповнював жахом, і відвоювала-таки в них благословення на шлюб із Макаром. Він перше й сам поринув у нове для себе почуття, насолоджуючись неспішними, спокійними днями поряд із молодою дружиною, палкою та вродливою, у просторому будинку, що подарували Магдині батьки. А через рік вона обродилась, подарувавши йому сина, який виявився геть схожим на неї та Войковських. Тепер Магда більше часу приділяла маленькому Богданові, а Макар відверто занудьгував, потягнуло його на волю, у степи, подалі від Києва, за пороги дніпровські, у рідну Січ. І, поміркувавши, через місяць по народженні сина покинув він і немовля, і молоду дружину, щоб повернутися тільки за два роки. Магда тоді плакала та сміялась від щастя, підштовхуючи до нього світлочубого, янгольської подоби хлопчину, який вовченям позирав на нього, ховаючись за материною спідницею, ясними темно-сірими вічками. Після довгої розлуки кохання Магди, здавалось, розгорілося з новою, ще більшою силою, а от Макар помітив, що встиг уже похолонути до неї, не було для нього вже поряд із нею того солоду, як у перші місяці після одруження. Та й не жив він за весь цей час ченцем боголюбним, траплялись у нього грішки невеличкі то з однією молодицею, то з іншою. А куди було подітися? Магда була далеко, а він чоловік молодий, вродливий. Та й чи винен він у тому, що таким жаданим для жінок уродився, що самі вони липнули до нього. А дружина… дружина була далеко, та й не могла відати вона того, що поробляла вільнолюбна душа його оддалік дому.

Так минуло майже двадцять років. Магда з Богданом жили в Києві, у будинку, що подарували батьки-шляхтичі, а він жив кочовим життям, на два двори – то пропадаючи на Січі та в походах, то повертаючись до дружини, до затишку домашнього, у панську розкіш, яка була такою бажаною після бруду й незручностей похідного життя. Траплялися в його житті, звісно, й інші жінки, і немало їх було, та жодна не змогла увійти в його серце, сковзаючи по поверхні, мов по товстому нашаруванні льоду. Магда… Магда все ще залишалася в його серці, але тепер почуття до неї було вже не тим, яке колись притягнуло його до ясноокої панянки польської, та й те слабке почуття з роками ще послабшало, допоки зовсім не згасло, як гасне вогник свічний при відчиненому вікні на вітру. А Магда? Так, вона все те помічала, усе бачила, відчувала й спочатку з мовчазною докорою зустрічала його із Січі, а потім вуста її відкрилися та Макар із подивом довідався, що вона увесь цей час знала і про його до неї нелюбов, і про численні походеньки, і про те, що зраджував її, законну дружину. Вона чекала, що відчує він провину, проситиме в неї пробачення, але він мовчав, понуро мовчав, бо провини за собою зовсім не відчував. Вона ж ображалась, марніла, чорніла лицем, на якому вже мало що залишилось від колишньої краси, і замовкала, мовчанням своїм спромагаючись докорити більше, аніж словами. І він тікав, знову й знову тікав на Січ, де почував себе вільним, і заслужував пошану. Із осавули він зробився сотником, мав непоганий статок завдяки отим волоцюгам, а ось щастя не мав. І почало тягнути його дедалі частіше в рідні Бориси, із яких пішов він ще молодим парубком, до батьків, де збудував він нову, велику та простору хату, й усе частіше почав схилятися до думки, що саме тут, у цім тихім селі, над тихими водами річки Кагамлички зустріне він свою старість. Дім Магди, як і сам Київ, залишався для нього чужим, не лежала до нього душа його, усе більше тягнуло в мальовничі, зелені простори рідного Полтавського краю, до землі, де він народився та виріс, немов відчувало серце, що саме тут майже при порозі старості зустріне він ту, яка так сильно полонить його.

Єдине, що тримало зв’язок між ним та Магдою, був син Богдан. Богдан Макарович Яковенко. Хоч що там кажіть, а син у нього вродився на славу. Високий, широкий у плечах Богдан успадкував уроду обох батьків, узявши від Магди світле волосся, темно-сірі очі та ямочку на підборідді, а від нього, Макара, – продовгувате лице, прямий ніс і чітку, мов вимальовану, лінію рота. А ще зріст та силу. Макар і тішився, і пишався, спостерігаючи, як мужнів із кожним роком син, як наливається силою його молоде тіло, і боявся. Боявся того, що Магда зі своїми шляхетними батьками зробить із його сина, у жилах якого текла вільнолюбна козацька кров, випещеного панича, подобу діда Вайди Войковського, начитаного, навченого й до зубного скреготу занудливого. Та, хвала Всевишньому, його син уродився в нього. Коли зрівнялося йому сімнадцять років і Войковські намагались направити його на здобуття наук до Швеції, він сам спротивився тому, погодившись на навчання в духовній бурсі, а вже потім… потім напросився до Макара на Січ. Як не плакала Магда, як не благала, а її Богданко таки зробився козаком. Та ще й яким! І там, на Січі, він мов уперше побачив сина, став знайомитися з ним спочатку, немов дістав нового сина, який під захистом накрохмалених спідниць дружини завжди був таким далеким від нього. Їх із Богданом єднала тепер і чоловіча дружба, і загальна справа… Та нещастя, що сталося згодом, знову звело стіну між Макаром і сином.

Богданові минуло тоді двадцять два, на вулиці стояло спекотне, дзвінке літо, і вони саме приїхали до Києва. Магда, розцілувавши, сумно поглянула на сина та запитала ледь чутно:

– Чи щасливий ти, синку?

Богдан відповів широкою усмішкою:

– Дуже, мамо.

Вона недовірливо поглянула на нього, але нічого більше йому не сказала. А коли син вийшов у садок, раптом ожила, прокинулась наче, обернула до Макара своє бліде обличчя, на щоках якого маками вигравали дві червоні плями гніву, зле поглянула потемнілими очима, під якими залягли глибокі тіні, і прошипіла:

– Це ти в усьому винен.

Макар блимнув здивовано.

– І в чому це я в тебе винен?

– А в тому, що Богданко в ті кляті козаки подався, що він усе дитинство та юність тільки й марив, що тим клятим місцем вашим, яке зветься Січчю. – Вона важко ковтнула. – А що тепер? А як уб’ють сина? Усміхаєшся? Тобі-бо й не страшно? Нечестивцю, що ти взагалі знаєш про те, на що перетворив моє життя? Ти ж молодість мою загубив, кохання моє чисте проміняв на ватагу брудних мужлаїв, від яких смердить, як від волоцюг…

Лице Макара поволі налилося кров’ю.

– То й від мене тобі смердить?

Магда гордовито закинула голову.

– Смердить!

– То чого тоді чіплялась за мене, як реп’ях за шаровари? Не смердів я тобі тоді, як впускала потайки від батьків мене до господи? Як цілувала пристрасно? – просичав Макар злим голосом, відчуваючи, як прокидається в ньому те роздратування, яке накопичувалося всередині всі ці останні роки, яке прихованими зміями копошилося в нього на серці, отруюючи те, що залишалося ще від минулого кохання до дружини.

Магда покривила вуста.

– Дурною я була, кохала тебе до нестями, тому й не помічала нічого, – вигукнула вона. – Зовсім не бачила того, що покохала мужлая, грубого козака, котрий і не відав, яким має бути кохання. – Магда раптом пильно поглянула Макарові прямо в очі, поглянула так, що йому якось дивно зробилось під тим її пронизливим, гострим поглядом, і запитала тихо тим голосом, який він пам’ятав іще з часів молодості. – А скажи, Макаре, тільки правду скажи! Чи, може, іще любиш ти мене, може, ще хоч трішки? Скажи, що не байдужа я тобі зовсім. І я пробачу, усе пробачу – ті роки одинокості моєї, і Богданкове захоплення Січчю. Скажи, Макаре, чи ще любиш?

Макар помовчав, а тоді сказав правду:

– Не люблю.

Магда поникла, мов надломлена сильним вітром гілка прирічкової верби, блимнула сльозливими очима.

– Хоч за чесність спасибі, – прошепотіла тихо й пішла, сковзнула мов тінь по пишній вітальні та зникла за дверима. Яковенко ж тільки зітхнув, через розчинене вікно зустрівшись поглядом із очима сина, у яких застиг мовчазний докір.

Він зовсім не звернув уваги на те, що дружина зачинилася у своїй кімнаті й не вийшла до вечері, бо з Магдою таке бувало не раз і він уже якось звик до нападів її поганого настрою та сумної сльозливості. Тому досить спокійно поласував із Богданом доброю вечерею, насолоджуючись смаком чудово запеченої домашньої гуски, ситними варениками з потрібкою, картоплею в кожушках і молочними драглями, які шанувала Магда.

Щойно вони закінчили з їжею, вечірню тишу дому розірвав несамовитий жіночий крик. Богдан перший підхопився з місця, Макар за ним, і вже в передпокоях вони наткнулись на молоду прислужницю, Магдину покоївку, яка бігла до них із блідим, наче смерть, лицем.

Макар ухопив дівчину за холодну руку.

– Чого волаєш, дурна дівко?

Дівчина поглянула на нього наляканими очима.

– Пані…

– Що твоя пані?

– Повісилися, – мертвим голосом зашепотіла покоївка й важко звалилась на руки сотника.

Так він і зостався удівцем, утративши разом із дружиною й сина, бо Богдан відтоді помітно охолов до батька, уважаючи його винним у смерті матері. Він не дорікав, а навпаки, мовчав, та те його мовчання було набагато гіршим для Макара від словесної докори. Інколи йому здавалося, що це помста Магди за те, що він, холодний до неї чоловік, зманив сина на Січ, і стала поміж ними невидимою тінню, привидом, одібрала в нього сина, як він сам одібрав його колись у неї.

Волоцюги знову голосно зареготіли, і сотник проблимався, виринаючи зі спогадів. Вісім років минуло, як не бачив він свого сина, вісім років одмикує Богдан від зустрічі з ним, пропадаючи десь на Січі. Щоправда, звикся Яковенко вже з тим, і сум за рідним вже не так гризе його. А гризе тепер зовсім інше. Та зрадниця зеленоока ніяк із думки не йде, заполонила собою всі його мрії. Вона повинна належати йому, хай там що, а він од свого не відступиться.

– Тарасе, – гукнув він до молодого парубка в подертій старій свитці, сина померлого нещодавно Микити Рогозника. Цей темночубий хлопець був єдиним з усієї ватаги, кого хоч трішки поважав сотник, а парубок за те віддячував йому вірністю. – Ходи-но сюди.

Тарас жваво підхопився на ноги.

– Так, пане Макаре.

– Дорогу до Борисів пам’ятаєш?

– Пам’ятаю.

– Зможеш знайти там бабу на ймення Килина Мальчиха?

– А чого ж не зможу, язик у мене є.

Яковенко вдоволено всміхнувся.

– То добре. Лягай зараз спати, а завтра, як зійде сонце, вирушиш до Борисів. Мальчиха та, баба жадібна, дам грошей, а ти ще пообіцяєш, скільки скаже. Усе дам, тільки нехай виманить Катерину за село.

Тарас почухав вошиву голову.

– А як не схоче?

Сотник реготнув.

– Схоче, – Упевнено промовив він, поблискуючи очима. – То, Тарасе, така відьма, що й сама ще доплатить, аби Катрю зі світу зжити, а вже за гроші…

– А що ж мені робити? – запитав Тарас, почухуючись.

– Чекатимеш їх за селом, візьмеш іще хлопців, та, гадаю, що все обійдеться. Катерину на коня й до мене на хутір. Усе зрозумів?

Тарас хитнув вошивою головою.

– Та все.

– То йди, відпочивай.

Почухуючись, Тарас поплентався до ганчір’я, на якому спав, а сотник замислено зиркнув йому вслід. Цей неотесаний, тупуватий трішки юнак йому все ж таки подобався, бо вмів він зберігати вірність, умів слухатися наказів і був дуже далекий від зазіхань на владу. Батько його також чоловік хороший, відданий і вірний, та й мати… Згадавши Одарку Рогозиху, сотник досадливо покривився. Досить вродлива, пишна тілом та висока баба давно, ще за життя свого Микити, увібгала собі в дурну голову, що любить сотника Яковенка, та як був чоловік живий, то ще трималась, а отепер нема йому від неї спасу, сама, утративши сором і гордість, освідчує своє кохання йому, мало не волає про те, що жити без нього не буде, не підозрюючи, що бажає повторити долю його дружини Магди. І ніяк не хоче зрозуміти та баба пришелепувата, що не потрібна вона йому, що іншої жадає він із ненаситною жадібністю, і на все готовий піти, аби заволодіти нею. І заволодіє, і син Одарчин йому в цьому допоможе.

Було вже геть після півночі, коли грабіжницька ватага нарешті вгамувалася та почала позіхати, широко роззявляючи смердючі, гнилі роти. Вони поснули швидко, кожен собі щось бурмочучи уві сні, а сотник ще довго лежав, удивляючись у ясне зоряне небо, не маючи сили заснути, не здужаючи викинути з думки зеленоокої красуні, яка скоро належатиме йому.

Ранок у домі графа Гнатовського розпочався з галасу розгніваної пані Настуні Горобецької. Катерина, яку Криштоф приніс додому на руках уже під ранок, солодко спала, коли до їхніх із Криштофом покоїв, навіть не постукавшись, увірвалось розлючене рудоволосе створіння в чудовій блакитній сукні й нахабно вихопило її з обіймів сну.

– Не чекала від вас такого, – засичала вона, зовсім не по-панському бризкаючись слиною та важко дихаючи. – Невже ви настільки неотесана, що змогли нажалітися графові на мої слова?

Катерина сонно залупала.

– А що сталося?

Настуня зіщулила гарні свої очі.

– Що сталося? А те, що через вашого довгого язика мене виганяють із цього будинку, принизливо виганяють, наче… наче яку лиходійку. А все це через вас, пані… – Настуня з огидою оглянула Катерину, – графине!

Людоньки добрі, скільки ж отрути було в тому слові, що Катерині зробилося зле. Учорашній вечір, який дещо забувся за міцним сном, промайнув перед очима, і вона згадала, як ця пихата пані кружляла перед її чоловіком, бажаючи звабити, згадалось те чорне запаморочення, що найшло на неї саму. І вона холодно поглянула на паню Настуню.

– Я не вказувала чоловікові виганяти вас.

– А чому ж він виганяє?

– А то я вам повірила, що ви приїхали сюди заради нього, і сказала йому про це…

Настуня тупнула ніжкою.

– А навіщо ж ви йому сказали?

– Спочатку я й не думала цього робити, але ви змусили мене до цього, пані, та й то я сказала це тільки після того, як Криштоф наполіг.

– Я вас змусила до цього? Про що ви таке говорите, добродійко? – Гладке лялькове личко пані Горобецької перекосилося. – Я розумію, що ви з бідняків і збрехати вам нема…

Катерина стрімко скочила на ноги.

– Не треба ображати бідних людей тільки за те, що вони народились не в пишних палацах. Я, хоч і бідного, кріпацького роду, не приходила у вашу хату та не намагалася вкрасти найдорожче, не спокушала танцем вашого чоловіка, бо не навчена серед бідняків на таке нахабство.

Настуня нехороше всміхнулась.

– Ах, то он у чому річ. Ви приревнували мене вчора до Криштофа Адамовича та вирішили нацькувати його на мене? Я, зізнаюсь, недооцінювала вас, не подумала, що то ви тільки з виду здаєтесь простенькою, а насправді… Криштофу Адамовичу можна тільки поспівчувати, що попав у такі тенета. – Вона всміхнулась. – То вам не сподобався мій учорашній танець? А графові, можу вас запевнити, він дуже сподобавсь, і, якби ви не чкурнули, я не сумніваюся, він би впав до моїх ніг.

Катерина опустила очі, густими віями приховавши біль, що промайнув у них від цих слів, а коли підняла їх знову, то Настуня побачила в них тільки холодну неприязнь.

– Ви так уважаєте? – запитала вона тихо, згадавши, як шукав її Криштоф, як обіймав під зорями, й упевненість у його коханні з такою силою охопила її серце, що вона змогла навіть усміхнутись до своєї суперниці. – Але ж чому тоді він не лишився з вами, а кинувся за мною?

Настуня трішки розгубилась.

– Ну, не знаю…

– А я знаю й скажу вам. Мій чоловік побіг за мною, бо кохає мене, і той ваш танок залишив його геть байдужим.

– Неправда!

– Правда.

– Та ви ніколи не зможете зробити його до повної міри щасливим, повірте мені. Що можете ви, неотесана сільська дівка, дати йому? Та ви вже скоро набриднете йому своєю безграмотністю, та з вами ж і поговорити освіченій людині немає про що…

Катерина знову опустила очі, бо настирна пані влучила прямісінько в ціль. Бо вона й сама боялася того, що хутко набридне Криштофу її селянське сприйняття всього, брак освіти. Але ні, узяти над собою верх вона не дозволить. Та й хіба в ній, тій освіті, щастя, коли немає між двома любові, коли не поєднані їхні серця цим почуттям?

– Я дам йому своє кохання, – тихим, але впевненим голосом відповіла Катерина, бо чисте почуття та закохане серце – єдине, що вона могла подарувати чоловікові. Настуня перекосила рота, немов скуштувала кислиць, але заперечити нічого не змогла, і здригнулась, коли від порога пролунав ніжний голос Криштофа:

– І я візьму його з радістю.

Катерина звела на нього очі й умить зашарілась, усім серцем усотуючи у себе ласкавий блиск його очей. Вона забула навіть про присутність у кімнаті цієї пихатої Настуні, мов і не було її тут, а згадка про ніч, яку вони з Криштофом провели під зорями, змусила почервоніти ще більше, бо ніч та поєднала їх іще дужче.

Криштоф увійшов до покоїв.

– Пані Насте, ви ще тут? Хіба ж я не порадив вам збирати речі?

Настуня заблимала очицями.

– Так, я пам’ятаю. Я тільки зайшла попрощатися з любою графинею та запросити її до нас у Київ, маменька буде дуже рада.

– І це все?

Настуня спробувала всміхнутись.

– Певно, так.

– Тоді йдіть збирати речі. Роман уже чекає на вас, щоб відвезти додому, і мати моя хоче попрощатися.

Настуня оживилась.

– О, а Ірина Саввівна не прохала вас, щоб я залишилась?

Криштоф відповів їй прохолодним поглядом.

– Це мій будинок, і тільки я вирішую, кому тут залишатися, а кому ні. Ваша присутність мені неприємна, ви відкрито образили мою дружину, ще й трохи не посварили нас. – Криштоф покривився. – Краще не затримуйтесь, люба пані, і щасливої вам дороги.

– Дякую, – вичавила із себе Настуня й, кинувши на Катерину останній, не зовсім добрий погляд, із ображеним, нещасним виглядом попростувала геть із кімнати, мало не схлипуючи. Катерину раптом охопили докори сумління, бо чи не надто суворо обійшовся з дівчиною Криштоф, й усе те через неї, через її, Катеринині, ревнощі.

Двері за Настунею гучно зачинились.

– Здається, вона дуже образилась.

Криштоф хитнув головою.

– Мине. Катарино, дитя моє наївне, ти бачиш світ зовсім не таким, яким він є, а ця молода панянка, що-що, а довго страждати не буде. Повір мені, я вдосталь надивився на таких красунь що у Варшаві, що в інших містах. Знайде собі ще когось.

– Але ж… чи не закохалась вона?

Криштоф поглянув на дружину.

– Чомусь я в цьому сумніваюсь, – проказав він із усмішкою. – Для цієї волоокої панянки, гадаю, найважливішим є те, що я граф і спадкоємець чималого статку. І дуже хутко, коли натрапить вона такого самого родовитого лицяльника, думку про мене покине. – Він засміявся, і разом із ним засміялася Катерина, опинившись у його обіймах. Криштоф поцілував теплі зі сну вуста й зазирнув у вічі.

– Вона не образила тебе?

Катерина помовчала мить і похитала головою.

– Ні, зовсім ні.

– Неправда, – ласкаво докорив їй чоловік, знов цілуючи. – Ця пані галасувала так, що я все чув іще з коридору. І повір, у її словах немає жодної правди. Мені геть усе одно, умієш ти читати чи ні, бо від цього ти не перестаєш бути собою. І часом, люба, ти всього навчишся, а ні, то мені й геть безграмотною моя графиня буде потрібна й дорога.

– Справді?

– Я вже не раз тобі про це казав. Ходімо краще погуляємо десь удвох.

– У поле?

По вустах Криштофа сковзнула ніжна усмішка.

– Так, у поле.

І потік для Катерини поволі черговий день. Вони з Криштофом смачненько попоїли, як завжди вранці, тільки вдвох, а потім пройшлися полем. Коли повернулися, Криштоф пішов у справах до кабінету, а Катерина натрапила у вітальні на пані Гнатовську, яка замислено сиділа біля вікна на самоті, роздивляючись свої ще досить молоді руки. Побачивши Катерину, вона повільно підняла голову та слабко всміхнулась.

– Схоже, я маю вибачитися.

Катерина зупинилась біля дверей.

– За що?

Ірина Саввівна ледь помітно покривилась.

– За Настуню. Я давно приятелюю з її матір’ю, знаю Настуню ще з дитинства, і зізнаюсь вам, Катерино, щиро, завжди хотіла мати таку невістку. Горобецькі – шанований багатий рід, і для мого сина-графа кращої дружини, певне, у світі не існує. Я й везла її сюди з твердим наміром засватати за Кирила, однак тоді я ще не знала про вас. Не знала я й того, що Настуня зважиться на таке, як учора. Мені здається, що не так вона вихована… Але ж вона зростала на моїх очах! Те, що я побачила вчора біля вогнища, неприємно вразило мене.

Катерина мовчала, не знаючи, що має сказати на таку відвертість матері Криштофа, хоча на споді душі й відчувала образу на неї за те, що привезла ту Настуню, що відверто зізнавалася в тому, що бажала саме такої невістки, панського, шанованого роду.

– Я жалкую, що привезла її до маєтку… брр, як згадаю той танець… – замислено провадила пані Гнатовська. – Хоча Настуня дуже прохала мене не сповіщати матір про той випадок, я відчуваю, що не зможу промовчати, бо її вчорашній вчинок є недостойним панянки.

– Це не мені судити.

– Справді? Таж ви маєте на це найбільше право.

– Ні, жодного права я не маю.

Ірина Саввівна хотіла сказати ще щось, але не встигла, бо до вітальні, як завжди, за звичкою без стуку увірвався Тарас. Червоний ніс і блукаючий погляд блискучих очей красномовно вказував на те, що він уже встиг випити улюбленої після нічного чатування, коли стеріг будинок від циган.

– Пані графине, до вас прийшли! – гаркнув він за звичаєм, при цьому смачно гикнувши й примудрившись уклонитись пані Гнатовській.

– Хто?

– А мачуха ваша.

Катерина поглянула на нього вражено.

– Мачуха? Моя?

Тарас покривився.

– Та ж не моя. У мене й мачухи ніколи не було, а мати давно на кладовищі спочивають та мене дожидають.

– І де вона?

Тарас почухав потилицю.

– Та я оце ж подумав, куди мені її вести. Наче ж родичка панська, треба б із пошаною до вітальні супроводити, а тоді й думаю, е ні, хай їй грець, тій бабі, селом такі чутки ходили, що вона з вас знущалась, то й нема чого перед нею вклонятись, хай шелепа на кухню.

– Добре, приведи її сюди.

Тарас ізнов покривився.

– Ага, пані графине.

Його хитрувата пика зникла за дверима, а Катерина з похмурим виглядом пройшлася вітальнею, не розуміючи, навіщо прийшла мачуха. Останнім часом вони зробилися ще більшими ворогами, ніж були, і смерть Василя проклала між ними безкінечну прірву. Катерина й подумати не могла, що мачуха насмілиться прийти до неї, до панського дому. І навіщо? Що ж подіялося такого, що вона ладна забути про свою ворожнечу?

Ірина Саввівна підвелась з отаманки.

– Із цього п’яного Тарасового верзіння я зрозуміла те, що ви не надто в гарних стосунках зі своєю мачухою, – промовила вона, із цікавістю поглядаючи на спохмурніле лице Катерини.

Катерина гірко всміхнулась.

– Це ще м’яко сказано, – сумно відповіла вона, зітхнувши. – Але, вибачте, я б не хотіла розповідати вам про наші з мачухою негаразди, воно нікому не цікаве й не потрібне.

Ірина Саввівна всміхнулась.

– Добре, тоді піду, не заважатиму вам.

Але вийти з вітальні вона не встигла, тому що двері знову відчинилися й Тарас, зробивши страшно поважну пику, яку трішки псував захмелілий вираз, пропустив до вітальні Килину Мальчиху.

– Пані графине, кріпачка Килина Малько, – гаркнув він так, що наполохана мачуха трохи не впала на порозі, але пересилила себе й, несміливо ступаючи, повільно увійшла до кімнати. Її темні очі з острахом і деяким благоговінням обдивилися багато вбрану кімнату й зупинились, виражаючи подив, на пані Гнатовській, яка велично стояла біля отаманки, уже збираючись іти. Швидкі очі Мальчихи в одну мить охопили розкішне вбрання пані, її красу, і Катерині здалося, що в очах мачухи вона побачила вираз чорної, недоброї заздрості. Потім погляд її перейшов на Катерину, і стара, уже знайома роками ненависть промайнула в тих очицях, промайнула й відразу ж ізникла, мов уздрілася, примарилась Катерині. У чорній хустці за Василем, мачуха й лицем неначе почорніла, змарніла, утративши значну частину своєї краси, хоча й залишалась доволі привабливою ставною жінкою. Вона постояла хвильку мовчки, наче зважувалась, і ступила крок до Катерини.

– Добридень тобі, Катеринко, – промовила вона тихим, наче й не своїм, приязним і привітним голосом, спробувавши всміхнутися.

Катерина досить холодно привіталась у відповідь.

– Здорові будьте!

– Я… а я оце прийшла… – Килина прокашлялась, – поговорити з тобою, якщо не відмовиш.

– Раз прийшли, то говоріть.

Мальчиха знову зам’ялась, зиркаючи непевно то на Катерину, то на пані Гнатовську, мов не наважуючись при ній говорити, і та все зрозуміла, зверхньо поглянула на нову родичку, холодно їй хитнула головою, не промовивши й слова, вийшла з вітальні. Мальчиха провела її похмурим поглядом, а коли Тарас зачинив за панею двері, не втрималася-таки, щоб не випустити хоч крапельки отрути.

– Яка пихата пані, і слова не сказала, хоч ми й родичі тепер, – невдоволено просичала вона.

Катерина підійшла до крісла.

– Вам вона не родичка, тітко Килино, – відгукнулася вона непривітно, укотре нагадуючи собі, що немає вже в цієї жінки над нею влади, що скінчився той час, коли вона могла й ударити її за не те слово й без кусня хліба залишити за якусь провину. Ні, мачуха нічого вже не зможе їй заподіяти лихого, а вона за звичкою все ще боїться її, бо надто глибоко закарбувалося в пам’яті минуле, коли не раз важка рука батькової жінки опускалась на беззахисне її тіло. Та Катерину цікавило, чого ж вона приперлась, ця мачуха, знаючи, що Катерина не надто воліє її бачити, особливо після того, що сталося на похованні Василя та Микитки. А все ж прийшла. Можливо, по гроші?

Мальчиха покірливо зітхнула.

– Так, твоя правда, не родичка, бо які ж пани родичі кріпакам. Ніде такого немає та й не буде, це тільки ти, Катре, така щаслива в нас уродилася, що зріднилась із панами.

Катерина поглянула їй прямо в очі.

– Навіщо ви прийшли, тітко Килино?

На коротку, дуже коротку мить в мачушиних очах Катерина помітила вогник давнього ворогування й ненависті, на ту коротку мить вона ізнов зробилась звичною для Катерини мачухою. Але то була коротка мить, і вогник той дуже швидко зник, погаснув у її темних очах, і вона всміхнулася так приязно й улесливо, як не всміхалася ніколи.

– Покаятись прийшла я перед тобою, дитино, – заговорила вона зворушливо, переступаючи по розкішному килиму ногами, узутими у святкові, найкращі чоботи, які вона взувала на ярмарок і на великі свята до церкви. – Після смерті Василя та янголяти Микитки багато чого я передумала, багато чого прояснилось мені. За гріхи випала мені ця гірка та страшна доля – поховати власну дитину, бачити, як домовину сина засипали сирою землею, а страшнішого від того покарання немає у світі. Та зрозуміла я, що ж недарма страждаю: за те, що чужу дитину пригнічувала, смерть забрала й мою. – Мальчиха помовчала, зиркаючи на Катерину, і її очі заблищали від непролитих сліз, а Катерина мовчала, мовчала тому, що серце її не відгукувалось на цю слізну мачушину сповідь, хоч і треба пробачати ворогам, як учив батюшка, хоч і Бог так велів, а ось не здужала вона знайти у собі тих клятих сил, щоб пробачити. І бачила то свекруха, бачила, і лице почало червоніти від напруги, немов те вибачення, те прощення Катерини було для неї таким важливим. – Пробач мені, Катруню, дурну стару бабу, що гнобила тебе все життя! Якби ж ти знала, як гірко я в цьому каюсь, як не хочу, щоб ти тримала на мене зло.

Катерина глибоко зітхнула.

– Я не тримаю на вас зла.

Мальчиха похитала головою.

– Але ж і не пробачаєш?

– Для того щоб пробачити вам, мені потрібен час, – призналась Катерина, хоча й сама не була певна того, що з часом зможе вибачити мачусі.

Мальчиха зітхнула.

– Та хоч зла не тримаєш, і на тому спасибі, – миролюбно подякувала вона, озираючись по кімнаті. – А яка ж то ти тепер пані стала, у розкошах яких живеш, аж не віриться. Михасик усе питає, а де це Катруня, чого до нас не приходить, чи, може, її пан не пускає.

– Чому ж не пускає? – здивувалась Катерина. – Я його дружина, а не кріпачка, вільна робити все, що схочу. – Катерина не стала додавати, що не приходить до рідної хати саме через неї, що не хотіла б бачити саме її після того, що наговорила вона над тілом Василя.

Килина докірливо похитала головою.

– Гордуєш уже нами?

– Ні, не гордую. Я завжди буду пам’ятати, із якого я роду.

– То приходь, Михасик зрадіє, та й Домна вже скучила за тобою, а сама прийти не наважується, чомусь до тремоту боїться вона цього палацу й пана боїться, чи не лихий.

– Ні, Криштоф не лихий.

– Ой, – Мальчиха махнула рукою, – а ось я його теж боюся, він удававсь мені таким суворим, коли гарцював на тім своїм коняці. – Вона помовчала, переступаючи з ноги на ногу тими своїми святковими чобітьми, які все одно серед розкошів панської вітальні гляділися злиденно. Катерина відчувала в ній якусь нещирість, мов оте її каяття було неправдивим, та й каялася вона тільки на словах, а серце як було лихим та чорним, таким і лишилось. Вона й сама не знала, що заважало їй повірити в щирість слів мачухи, а повірити не могла. – То ж як, Катруню, чи прийдеш ти до нас?

Катерина пройшлась вітальнею.

– Так, прийду, коли ви просите.

Мальчиха, здалося, полегшено зітхнула.

– А коли?

– Та завтра й прийду.

– Ой, приходь, ми з Домною тебе будемо чекати, смачненького приготуємо, хоча що тобі наше смачненьке, ти в панів уже й не до такого звикла, по-панському їси, із білим хлібом.

Постоявши та побалакавши отак, Мальчиха нарешті пішла, а Катерина ще довго сиділа в кріслі, замислено роздивляючись візерунок килима. Чого, із якої речі мачуха раптом зробилася такою ясочкою? Як не крутила вона це питання, нічого на думку не спадало, окрім того розуміння, що все це через гроші. Злякалась, певне, лисиця, що через прокльони Катерина й копійчини не попрохає в пана-чоловіка для родини своєї злиденної, побоялась лишитися в злиднях, маючи за родичку саму паню, от і прибігла каятися та вибачення просити. Та Катерина й без того вибачення допомогла б батькові, бо хата в них чи не найбідніша в селі, стріха не латана, стіни ледве тримаються.

До вітальні, голосно сміючись, увірвалася зграйка веселих друзів пані Гнатовської. Це відвернуло Катерину від думок про дивний прихід мачухи. Пані Леся, приємна молода дівчина з пишною косою русявого волосся й гарними блакитними очима, почала голосно вимагати погратися в піжмурки, паничі почали пропонувати щось інше, і Катерина тихенько вислизнула з вітальні, поклавши назавтра ж неодмінно сходити до батька, провідати Михасика та Домну, а ще завітати до Ярини, яка жила тепер у батьків. Тільки б гостинців для родичів не забути взяти.

Наступний день нагнав на Бориси холодного вітру, що повіяв із півночі, небо затягнули хмари, й ось-ось мав пролитися дощ. Про це й думала Катерина, коли йшла до рідної, бідної хати, де народилась та зросла, і звідки потрапила мало не в царські палати. Ішла вона не з порожніми руками, узявши кожному подарунок. Для діток несла солодких тістечок, що їх так гарно вмів випікати Криштофів кухар, батькові – доброго тютюну, бо мав він таку слабкість, а мачусі з Домною оксамитових відрізів, щоправда, дарувати щось мачусі й не надто кортіло, та все ж узяла, нехай радіє, коли щирим є те її покаяння.

Дивно було їй іти тепер селом, учорашній кріпачці, панею ступати знайомими з дитинства стежинами, якими бігала босими, збитими ногами, поспішаючи виконати вчасно черговий наказ мачухи. А зараз ішла повільно, у шкіряних черевичках, що привіз Криштоф із міста, у сукні рожевого кольору, пишна спідниця якої волочилась за нею по пилюці. Селяни, зустрічаючись із нею, зупинялися й, зволікаючи якусь мить, усе ж уклонялись своїй пані, хоч Катерина й бачила, наскільки неохоче вони це робили, і здавалось їй, що та боса та нещасна Катря Малькова подобалася їм більше, ніж ця розкішна пані, на яку вона перетворилась. Ще б пак, закохала в себе самого пана, на таке спромоглась, є тепер чому позаздрити. А вона не забула, як дивились вони на неї біля церкви, і хоч би в однієї людини промайнула радість за неї, нещасну сироту без матері.

Вона вже дійшла до двору діда Товкача, коли хтозна-звідки назустріч їй виріс височенною своєю статурою дід Шуляка. Старий пліткар дививсь на неї далеким від приязні поглядом, насупивши густі сиві брови, і спочатку мовчав. Усе роздививсь, і сукню панську, і подарунки в руках, й покривився.

– Ну, здорова, Катре, – нарешті проскреготів він надтріснутим голосом, скривившись при цьому так, неначе й саме ім’я її було для нього огидним і неприємним.

Катерина у відповідь хитнула головою.