Катерина Успенский Николай

– Здорові були й ви, діду!

– До своїх?

– До своїх.

Дід Шуляка хитнув на подарунки.

– Із гостинцями?

– Так, із гостинцями.

Дід похитав головою й замовк, поглядаючи недобрими очицями. Катерина знала, що є для нього тепер найлютішим ворогом і ніколи він не пробачить їй того, що забрала в його Горпини Криштофа. Вона чекала, що він от-от забризкає на неї отрутою, і не помилилась. Шуляка ще хвильку помовчав, пожовуючи тонкі бліді губи, і Катерина бачила, як кортить йому напуститися на неї, як на колишню Катрю, та розуміння того, що вона тепер пані, таки стримувало його бурхливий норов і надто довгий язик. Проте, як не стримував себе, не втримавсь урешті дід Шуляка, покружляв навколо та й почав:

– А підла ти все-таки дівка, Катре. Пробач уже, що панею не кличу, бо для мене ти як була босонога злидня, так нею й залишилась. А чуло моє серце, що втнеш ти якусь підлість, недарма залізла до панських покоїв так, що дідька тебе тепер витягнеш.

– А вам із того що, діду? Проґавили зятя?

– Ет, як забалакала, панею запишалася? – аж лицем зсудомився Шуляка, виблискуючи очицями. – Та дарма, красна пані, є Господь на білому світі, дістанеш ти ще своє, за сльози моєї нещасної донечки дістанеш, що відбила в неї такого кавалера.

Катерина звернула вбік.

– Та що ж це ви всі мене клянете? Чи винна я, що припала панові до серця?..

Мирон Шуляка аж затрусився.

– А винна, – високим, пронизливим голосом відгукнувся він, потрусивши перед самим носом Катерини довгим пальцем. – Звабила пана, от і маєш те, що хотіла. Та затям лишень, моя Горпина так цього не залишить, вона ще нагадає про себе панові, ось побачиш.

Катерина не відповіла нічого на ту погрозу, тільки покривила лице й, оминаючи діда попід тином Товкача, попрямувала до воріт батьківської хати. А там на неї вже чекали Михасик і діти Назара, які відразу ж кинулись до неї з веселими криками:

– Катруню! Наша Катруня йде!

І вони, підстрибуючи, повели її до хати, вигукуючи кожен собі, що Катруня принесла їм панських гостинців. А в хаті вже дожидали її, стіл був заставлений мисками з варениками, картоплею із салом та шуликами, а святково вдягнена Домна тягнула з печі коровай. І Катерина, відчувши непевну гірку та незрозумілу печаль, подумала про те, що ніколи за своє життя не мала вона від родичів такої пошани, як зараз, хоч і батракувала на них від самого світу й до смерку. Та хіба коли, навіть на іменини, пекли вони для неї хоча б простенького пирога? Ніколи такого не було, і черговий день народження зустрічала вона мало не на голодний шлунок, нашвидку втамувавши голод куснем хліба, а далі хутчій бралась до роботи. Тепер же ж он як, мачуха й на коровай розщедрилась, і борошна білого десь роздобула.

Домна поставила коровай на стіл, витерла руки об фартушок і застигла нерішуче біля столу.

Катерина всміхнулась.

– Що ж ти, Домно, і не привітаєшся зі мною?

Домна несміливо всміхнулась у відповідь.

– Та стою оце й не знаю, як же вітатись мені, бо паню перед собою бачу, яку і язик всохне назвати просто Катрею.

Катерина махнула рукою.

– Та облиш. Для вас я Катрею й залишилась, та і яка з мене пані, читати ж бо ще не навчена, танцювати теж. Ось живу я тільки справді по-панському, устаю як сонце вже до полудня зверне й лінуюся страшенно.

Домна протерла для неї лаву рушником.

– Та хоч тепер відпочинеш. – Вона вказала на лаву. – Сідай, якщо не погидуєш, бо в такому вбранні не в наших злиднях сідати.

– А я ж і сама злидень, – похитала головою Катерина, спостерігаючи, як діти хапають брудними рученятами її тістечка та запихають до рота з виразом благоговійної насолоди. – Я спочатку теж цими тістечками так давилась, а потім наїлась. Ти приводь, Домно, дітей до палацу, нехай частіше смачненькому радіють.

Домна лупнула очима.

– Так пан же… незручно ж якось…

– За це не хвилюйся, усе зручно. А де це всі?

Домна боязко озирнулась на поріг.

Свекруха десь подалася ще зранку, нічого не сказавши, куди йде, а Назар із батьком поїхали по сіно, мають скоро повернутись. – Домна ще раз поглянула на поріг і швидко заговорила. – Ти, Катруню, не надто вір у ті її слова сльозливі. Вона ненавидить тебе, як і раніше, а мо’, ще й сильніше, через щастя твоє та Василя. А то надумала, не знать із чого, каже, піду до Катрі нашої, прощення попрохаю. Та то все через багатство твоє, бо не раз заводила вона розмови про те, що куди воно ото таке годиться, що дочка пані, а батьки в розваленій хаті живуть. Батька точила, аби йшов прохати в тебе нової хати, та батько в нас гордий, відмовився геть іти до пана милості цієї просити. Так вона сама надумала, бо вже люди почали їй в очі сміятись, що ж то вам пані-донька чепурнішої хатини не подарує, коли до себе не бере.

Катерина опустила очі. Занурена у своє щастя, вона й справді якось позабула про те, у якій хаті живуть її рідні. Одначе ниньки ще літо, і не так страшно, а от до зими вона б і сама про них потурбувалась.

– Та свекруха й не думала б миритись, коли б не панство твоє, – казала далі Домна, нарізаючи білий хліб і поглядаючи одним оком на двері. – А люта ж яка вона зробилась, заживо мене поїдає, бо не лишилось нікого в хаті. Якби ти знала, Катруню, як я тепер страждаю, хоч ізнову біжи до Кагамлички.

Катерина перехрестилась.

– Що ти, Домно, гріх то великий.

Домна насупила брови.

– Та я вже, Катре, і не знаю, що є гріх, а що не гріх. Відьма ця так крові попоп’є, що вже й згрішити була б рада, аби ж не мучитись тільки.

Катерина звела на Домну очі. Виснажена, із худим лицем, із пустим, байдужим поглядом колись таких гарних очей, Домна й справді могла знову помандрувати до Кагамлички. Така вона вже була, як що вбгає собі в голову, то неодмінно зробить. А мачуха знущатись тепер буде з Домни – з єдиної, хто залишився біля неї. Ні, треба буде набратись сміливості та випросити в Криштофа окремого будиночка для Назара з родиною, а то недобре виходить, вона сама розкошує, а ось Домна страждає.

– Я побалакаю з Криштофом, щоб дав вам якусь хатку, – мовила Катерина та трохи не зойкнула, коли Домна раптом кинулась до неї, упала навколішки й ухопила за руку, намагаючись поцілувати.

– Катруню, я за тебе день і ніч на колінах Богові молитимусь. Бо пан пообіцяв дати нам ту хату козака Старицького, та й забув, а мачуха чекала на обіцяну господу, як на друге Пришестя, а воно ж час минає, пан пообіцяв, а не дає нічого. – Домна вдесяте озирнулась на двері. – Ти знаєш, мені здається, свекруха подумала про те, що то ти настроюєш пана, щоб не давав нової хати, мстишся за минуле.

Катерина відхитнулась від неї.

– Господи, Домно, та в мене й на думці такого не було. Я просто… просто ще не звиклася з тим, що є панею, що можу в нього щось просити, бо, як не кажи, у душі я та сама Катря, яка завжди босою бігала селом, і мені Криштоф, хоч і чоловік, але ж і пан, і я ще соромлюся щось у нього просити.

– То й хати для нас не попросиш? – змарніла Домна.

Катерина заспокійливо всміхнулась.

– Ні, для вас випрохаю відразу, як прийду додому.

Домна таки поцілувала її руку.

– Дякую, Катеринко, дякую, вік не забуду тобі цього.

Катерина спробувала висмикнути в неї руку.

– Що ти, дурненька, облиш.

– Таку радість ти мені принесла! – Вона хотіла ще щось сказати, та в сінях заскрипіли двері й до хати увійшла Мальчиха. Зиркнула темним оком на Катерину, і та наче в минуле повернулась. Ой ні, далекою була ще мачуха від того, щоб примиритися з нею по-справжньому, бо ось зараз, забувшись, певно, палахнула вона очима з такою ненавистю, що Катерина задерев’яніла на лаві, відчувши, як терпнуть руки. Та то була одна тільки мить, і, мов згадавши про щось, мачуха заквітла улесливою посмішкою.

– Катеринко, прийшла-таки! – защебетала вона, підходячи близько до столу й оглядаючи його. – От дякую, бо ж я думала, чи не погидуєш ти вже нами, злиднями нещасними.

Домна покривилась і відійшла до печі, а мачуха, й далі вуркочучи голубицею, почала зносити до столу пляшки з наливкою. І дивно було Катерині, і незвично без діла сидіти в батьківській хаті, бо звикла вона тут і хвилини вільного часу не мати, завжди для неї була якась робота, а зараз панею сидить на лаві, спостерігаючи за тим, як мачуха збирає до столу, виймаючи з глечика зі смальцем домашню ковбасу та кров’янку.

За декілька хвилин до хати увійшов батько. Натомлений, із запітнілим і припалим пилом чолом, він важко опустився на лаву біля порога й аж потім побачив доньку. І відразу ж устав.

Катерина теж підвелась.

– Здоровенькі були, батечку!

Малько зніяковіло обтер брудні руки об грубі штани.

– Здорова й ти будь, пані, дочко!

Катерина захитала головою.

– Та яка ж я вам пані, батьку. Я ж Катря ваша, і якою була, такою й залишилась.

Малько прокашлявся.

– А не скажи, Катеринко. Ти зараз зовсім інша, й убрання на тобі он яке багате, й лице в тебе змінилось, сила в ньому невідома з’явилась, мов панство в кров твою кріпацьку увійшло.

Килина роздратовано стенула плечима.

– Ну чого ти, старий, доскіпуєшся до дитини? Нехай уже сідає пригощатися, обід холоне. А сам умивайся, клич Назара, і сідайте також.

Обід той пройшов так, як не проходив ще жоден обід у бідній господі Гната Малька. Що смачно було, на те вже нічого не скажеш, а що вже Мальчиху годі було впізнати, такою вже ясочкою звивалась, що здавалось, не вона то була, а інша, просто схожа на неї людина. І цокотіла вона до Катерини приязно, і з Домною була ласкава, та Катерина знала, що все те не зі щирого серця, а з бажання мати й нову господу, і милість якусь від її пана-чоловіка, тому й залишалась досить холодною до лесток мачухи, розмовляючи здебільшого з Домною та батьком. А батько й далі почувався поряд із нею трішки напружено, бо для нього була Катерина вже не простою дівицею, власною дочкою, а пані, а до панів у кріпаків особливе ставлення, ніколи вони не були до них близькі. І здавалось, що єдиними, хто діставав від цього обіду задоволення, були діти, які за обидві щоки маламурили смачні, такі рідкісні для них наїдки, що баба приготувала для Катрі, та Катря їх майже не торкалася, так, поклювала трішки то того, то того. А коли все закінчиться, мали вони від баби наказ повести Катрю за село, показати мале вовченя, що його подарував Михасикові якийсь невідомий дядечко.

І ось, коли скінчився вже той обід, Михасик, який був серед малих за старшого, та ще й дядьком їм доводився, смикнув Катерину за рукав дивного одягу, забувши геть, що руки в нього блищать від жиру.

– Катруню, а ходімо з нами.

Катерина пригорнула його до себе.

– А куди?

Михасик поважно всміхнувся.

– А то наша таємниця, яку ми тільки тобі розкриємо.

Катерина розсміялась.

– Ну, ходімо вже, мої таємничі.

Вона тепло попрощалася з батьком і Домною, запевнивши останню, що сьогодні ж поговорить із Криштофом про обіцяну господу козака Старицького, прохолодно хитнула головою мачусі й пішла слідком за дітками, які весело стрибали попереду. А хмари вже низько нависали над полем, що тягнулось за селом, і, здавалось, іще трішки й проллються вони важкими краплями рясного літнього дощу. Тому й хода її була швидкою, і не помітила вона, як услід за нею та дітьми рушили три чоловіки в брудному козацькому одязі. Вовченя те лежало край широкої галявини, у кущах дикої порічки, й жалібно скавучало. Михасик відразу ж узяв його на руки.

– Батько обіцяв, що дозволить мені взяти його до двору.

Катерина погладила вовченя.

– Але ж із нього виросте вовк, Михасику.

Брат відповів їй щасливою усмішкою:

– Та й що. Буде в мене вовк.

– А що то за дядьки? – запитала раптом Настуня, тицьнувши брудним маленьким пальчиком кудись за спину Катерини. Та стрімко обернулася й відчула, як страх липкою тварюкою наповзає їй на серце. Полем, швидко рухаючись, до них наближались чужі, незнайомі чоловіки. Неохайно вдягнені в старі козацькі свитки, вони з першого ж погляду не сподобались Катерині, але страх у неї був найперше за дітей. Штовхнувши Михасика з вовченям у напрямку до села, вона крикнула:

– Біжіть, діти! Тікайте!

Михасик витріщив темні, материнські очі.

– А ти ж, Катруню?

Катерина примусила себе всміхнутися.

– Зі мною все буде гаразд, бо ти ж покличеш на допомогу.

Михасик хитнув головою.

– Уже біжу!

Катерина перехрестила худенькі спини.

– Біжи, біжи, рідненький! І нехай Господь захистить тебе…

Єдине, про що думала вона в цей час, то були діти. Не за себе вона дбала, а дарма, бо не дітлахи потрібні були тим волоцюгам, які підбирались до неї, а вона сама. Та Катерина чомусь не боялась, даремно не боялась. Проте в останню хвилину все ж обернулась, щоб утекти, гайнути через галявину, а там уже близько до панського дворища. Та страху не було, бо стільки поле це переходила вона ще змалечку, і хворостини на зиму по ньому тягала, і по ягоди ходила, і ніколи не було такого, щоб трапився якийсь там лиходій. А після вбивства Миколи, навколо Борисів і справді стало страшно. І чи не вони, оці волоцюги, що бігли зараз за нею, важко дихаючи та наздоганяючи, чи не вони загородили ножа в гаряче серце Миколи, обірвавши його молоде життя? Згадавши про це, Катерина нарешті відчула справжній, липкий страх, страх до відчуття нудоти, який змусив її бігти ще швидше й підняти незручні широкі спідниці сукні. І через них вона таки потрапила до пазурів нападників. Заплуталась на пагорбі й упала, забивши ногу, а на неї відразу ж навалилося важке чуже тіло.

– Упіймалась, пташко.

Катерина почала пручатись із усієї сили.

– Відпустіть мене! Що вам потрібно?!

Волоцюга, який притис її до землі, голосно зареготів, нудотно обдаючи смородом із гнилого рота.

– Саме ви нам і потрібні, пані!

– Господи, навіщо ж?

– А то вже не ваше мелеться.

– Відпустіть! Зараз сюди прибіжить мій чоловік!

Харцизи знов загиготіли.

– Не встигне, пані!

Вони накинулись на неї вже втрьох, і хоч як Катерина пручалась, і хоч як яро боролась, кусаючи нападників, але що могла вона, слабка жінка, супроти дужих чоловіків? За п’ять хвилин вона була вже сповита міцною мотузкою, рота їй зав’язали смердючою брудною хусткою, а на додачу ще й лантуха накинули на голову. І кудись понесли, грубо лаючись поміж собою, що треба, мовляв, поспішати, допоки малі бісенята не притягнули сюди того пана та його челядь. Потім Катерину підкинули вгору, і вона зрозуміла, що то її на коняку закидають, щоб кудись везти. Але ж, усі святі угодники, навіщо ж вона комусь здалася, що з неї брати?

Хтось скочив на коня позаду неї.

– Тепер пан сотник буде вже мною вдоволений, ось поглянеш, Петре, – пролунав зовсім поряд хвалькуватий молодий голос, примусивши Катерину захолонути від жаху.

Пан сотник!

Пан сотник Яковенко!

То он хто підіслав оцих волоцюг, щоб вони викрали її майже з-під дому Криштофа, і ці волоцюги не випадкові злодії, вони чатували на неї, стерегли її, аби таки вхопити, й ось ухопили, щоб воскресити той жах її життя, який звався сотником Яковенком. Господи, захисти й помилуй! Що ж зробить із нею ця людина, яка побила її біля річки? На саму лише згадку про те в неї стигла кров, а все тіло наливалось важкістю. Тепер вона знала, куди її везуть, але знання те було таким жахливим, що краще б і не знати, бо ж невідомо, чи повернеться вона коли ще до рідного села та що надумав зробити з нею той сотник.

– Криштофе, любий, урятуй мене, – шепотіла вона тихо в смердючий залатаний лантух, уже мало не задихаючись від смороду затхлої риби, що йшов від лантуха, і тихі сльози страху котились по її личку.

Коні раптом стишили хід, і Катерина, яка задрімала важкою марою, а не сном, відразу ж прокинулась і трохи не закричала, побачивши перед собою напівтемряву, крізь яку пробивалося слабке світло. Та потім згадались їй незнайомі волоцюги, її втеча та слова одного з них, що пролунали для неї як вирок. Слова, у яких згадувався сотник Яковенко. Проклятий той сотник, який ніяк не бажав дати їй спокій, який паскудив її життя своїми брудними пазурами.

Викрадачі її разом зареготіли, і коні зупинились.

– Ну, Тарасе, ти молодець! – забубонів зовсім поряд хрипкий, простуджений голос. – Тепер пан сотник ще більше тебе поважатиме, будеш йому вірний, то більший шмат матимеш. Та й справді, хлопець ти відданий, досить уже тому Точію робити із себе заступника.

Молодший голос схвально відгукнувся:

– Таж, певно, Петре, що досить. Давай, допоможи мені зняти цю пані та віднести до хати, нехай тепер мати з нею возиться.

Тіла Катерини торкнулись чужі руки.

– А пан сотник скоро повернеться?

– Та хто ж його знає, – відгукнувся молодший, відсапуючи. – Як на мене, Петре, не стане, кажу, він довго затримуватись, а поспішатиме повернутись до цієї вродливої пані. Та й чи ти б не поспішав до такої кралечки?

Хрипкоголосий реготнув.

– Знамо, що поспішав би, та ще і як. А то правда, що вона дружина самого польського графа, а була кріпачкою?

– По селу кажуть, що правда.

– Поталанило ж дівці.

– Еге ж, – пропихтів молодший, і Катерину нарешті поставили на ноги, але вона погойднулась, відчувши під собою тверду землю, а не дрижання конячого крупа. Ноги затекли й не тримали, і вона упала б, якби її не підхопили міцні чоловічі руки.

– Тримайся, пані. Надто ти щось слабка.

Катерина обурено захитала головою, вимагаючи, щоб її розв’язали. Та волоцюги не поспішали цього робити, чути було, як п’ють вони щось, як цюрчить вода десь поряд. І нарешті, коли Катерина вже зібралась кричати доти, доки не випустять її з цього смердючого лантуха, чиясь рука здерла його з неї, і вона побачила перед собою двох неохайно одягнених козаків. Один високий, ще досить молодий, приблизно одного з нею віку, із темним чубом і гарними, хоч і порожніми якимись, чорними, мов терен, очима, а другий був середнього зросту, набагато старший, із пишними вусами та хитруватими сірими очима. Вони обойко смоктали щось із пляшки й визирались на неї, мов на святу ікону, а старший ще й зітхнув.

– Поталанило ж панові сотнику.

Катерина тільки свіркнула очима на відповідь, бо рота вони їй так і не розв’язали, і вона хиталася, не маючи сили більше витримувати того мерзотного смаку, що наповнював рота від хустки.

Молодший смачно облизав тонкогубого рота й гигикнув.

– Так, поталанило. А от чи поталанить пані, коли про неї дізнається моя мати, то ще невідомо.

Старший спохмурнів і промовчав, а Катерина, яка геть нічого не зрозуміла з цієї розмови, поглянула на них із благанням в очах. Та скільки ж це вони будуть точити ляси, мов дві куми, а вона за той час геть задихнеться, невже вони цього не розуміють?

Утім, вони, хоч не одразу, добрали розуму, таки розв’язали геть ту хустку, розв’язали й руки, і Катерина знесилено впала на кривенький стільчик, що стояв поруч. Упала й заплакала.

– Чому плачете, пані? – запитав її молодший, якого, певне, звали Тарас, і Катерина зле зиркнула у відповідь.

– Від радощів, що опинилась у вас.

– То ви раді? А чому ж тоді пручались?

Поки Катерина, блимаючи та міркуючи, чи сміється він із неї, дивилась на Тараса, старший Петро голосно зареготів.

– Дурень ти, Тарасе, не дарма тебе мати так кличе. Добре, пішов я, розпряжу коней, а ти чатуй, це твоя пані.

Петро вийшов, а Катерина лишилась наодинці зі спохмурнілим Тарасом, який мовчав, час від часу кидаючи на неї замислені, обережні погляди. Мовчали обоє, і чутно було, як десь голосно гавкають собаки, лаються верескливими голосами жінки й реве корова. Кімната, у якій сиділа Катерина, була водночас розкішно вбраною й дуже брудною. Хутро на високому ліжку, хутро на стільцях, оксамитові занавіски на маленьких віконцях, посуд зі срібла, пухнасті килими на долівці, однак усе це було не надто чистим. А так звичайна світлиця звичайної сільської хати. Невже це кімната сотника?

Катерина поглянула на Тараса.

– Де твій господар?

Тарас вишкірив жовтуваті зуби.

– Скучили, пані?

– Відповідай!

Тарас ображено зіщулився.

– Е, ви тут, пані, не надто хвоста розпускайте, бо за господаря тут моя мати, Одарка Рогозиха, а вона жінка крутої вдачі, як не її зверху, відразу ж духопеликами частує, наче медяниками.

– І тебе теж частує?

Тарас почухав брудну чуприну.

– Та буває такого, що й частує.

– А де це ми?

– На хуторі. А на якому, знати вам не обов’язково. Ви сидіть собі, мовчіть побільше та чекайте, поки пан сотник повернеться.

Катерина обпекла його холодним поглядом і відвернулась до вікна. Скрізь каламутне, забруднене скло було видко тільки шматочок двору, перехняблений тин і кущі смородини. А за тином тільки поле й більше нічого. Де вона, у якій стороні від рідного села, того Катерина не знала й навіть не уявляла, бо везли її з лантухом на голові, скрізь який було видно тільки слабке мерехтіння світла. І як зможе знайти її Криштоф, коли почне шукати, у який бік подасться? І що буде, коли повернеться той сотник? Подумати навіть про те було страшно Катерині, й вона гадала, що не витримає знову його нападів. Навіщо привіз він її сюди? Щоб помститись, забивши до смерті, чи щоб помучити ще, потримавши поряд як свою коханку. Ой, лишенько, тоді вже краще зразу померти, аби не поганити себе, тіло своє, яке належить тепер одному лишень Криштофу.

У сінях почувся гуркіт.

– Тарасе, бісова душа, де ти, дурню?

Тарас підхопився прожогом, мов обпечений.

– Тут я, мамо, у світлиці.

Гуркіт затих, і зі скрипом відчинились двері. На порозі з’явилась постать високої, ставної жінки. Вона стрімко увійшла до світлиці, тримаючи в руках напівживу, із недорубаною головою курку. Очі її, гарні та схожі своїм чорним тереном на очі Тараса, умить оббігли світлицю й, зіщулившись, зупинились на притихлій Катерині.

– Митько сказав, що ви з Петром і Даньком когось привезли. – Вона хитнула головою на Катерину. – Хто така?

Тарас знизав плечима.

– Паня, якась там графиня.

Чорноока незнайомка спохмурніла.

– І нащо ти притягнув її сюди?

– Taк пан сотник приказали.

– Макар наказав тобі привезти сюди оцю? – недовірливо запитала чорноока, яка, найпевніше, була матір’ю Назара чи то Тараса, або як там у мороці його звали, цього волоцюжку, що привіз її в це кляте, мічене розбійниками місце.

Тарас понурився.

– Ну, привіз.

– А навіщо вона Макарові?

– Звідки мені знати.

Чорноока помовчала, кидаючи на Катерину полум’яний погляд, геть далекий від доброзичливості. О, то був погляд такий схожий на споглядання мачухи, що Катерина мов її перед собою побачила в цьому незнайомому місці. Чорні очі запалали дуже знайомим вогнем, хоч ця жінка й не була надто схожою на Килину Мальчиху. Дарма що була в літах, зовнішність мала набагато привабливішу, ніж Мальчиха. Якась потаємна чарівність ховалася в кожній рисі її вродливого з високими вилицями лиця, на якому, немов опрічним життям, жили такі великі, неймовірно гарні очі з довгими віями та пронизливим поглядом. А ще прямий, гордовитої форми ніс і пишногубий рот. Що не кажи, а жінка ця мала дивовижну вроду та носила її з гордістю, як свої важкі перса і пишне, дебеле тіло, убране в довгу синю спідницю та білу шовкову свитку, що видавалась чомусь замалою на її пухкому тілі. Певне, і волосся вона мала чорне, та його не було видко під гарним синім очіпком.

Катерина не надто зручно почувала себе під тим її допитливим та неприємним поглядом, не розуміючи, чому не сподобалась вона цій ледве знайомій тітці, чому поблискує вона тими очицями так, мов Катерина вже такого лиха їй завдала, що годі й казати. Та яке ж лихо могла вона їй заподіяти, коли бачить уперше й зовсім не знає, що це за людина й хто вона така, ця чорноока незнайомка.

Жінка кинула курку, яка тріпалася в її руках, на долівку, не звернувши уваги на те, що кров бруднить гарний пухнастий килим.

– Ось що, Таpace, давай вези цю паню туди, де взяв.

Тарас прожогом зіскочив на ноги.

– Здуріли, мамо?

– Роби, що кажу!

– Ага, чекайте.

– Тарасе, краще тобі мене послухати.

– А я вже давно слухаюся тільки того, що накаже мені пан сотник, – уперто відгукнувся Тарас, пронизуючи таким поглядом матір, що навіть Катерина здригнулась. Але чорноока Одарка Рогозиха погляду сина ні крапельки не злякалась, не така вже вона була людина, щоб лякатися ще когось, надто ж власного сина. І на відміну від Катерини, знала вона, чого лютує на неї Тарас, – не міг ніяк пробачити, дурень блаженний, що не любила вона його батька, а половину свого життя кохала сотника Макара Яковенка. І не його, Макара, ненавидів він, Тарас, а саме її, бо це вона кохала сотника, а не той її. А для Одарки, хоч би як Тарас лютував, почуття до Макара було найкращим із того, що вона мала в житті. Видана насильно батьками за козака Микиту Рогозу, вона жодної хвилини свого подружнього життя не любила Микиту й без жалю зраджувала йому, таким чином помщаючись за його кляте нею сватання. А Микита був чоловік геть безхарактерним, вертіла вона ним, як циган сонцем, змінюючи коханців одного за одним. І тривало це доти, доки не зустріла вона сотника Макара Яковенка. Що подіялось тоді Одарці? Та для неї неначе недовідомий світ відкривсь, вона мов народилась ізнову, і те, що було раніше байдужим, заграло тепер новими барвами. Кожна мить її життя належала тепер йому, жила вона для нього, цвіла рожею, однак недовго. Макар її не покохав. Так, побавивсь тілом розкішним, та й воно йому швидко набридло, поїхав геть, не бажаючи розуміти того, що є всім для Одарки, що без нього вона ніщо в цьому світі.

– У тебе ж є чоловік, – цідив він колись скрізь зуби гіркі для неї слова, відпихаючи від себе її руки, що жадібно його обіймали.

Одарка ж линула до нього всім тілом.

– Микита? Та я ж покину його!

– І що?

Вона гаряче цілувала його холодне, байдуже лице.

– Із тобою піду! За тобою піду, хоч і на край світу.

– І нащо ж ти мені потрібна? – безжально топтав він її щире почуття, поблискуючи холодним поглядом. – Ні, краще лишайся вже, Одарко, біля свого Микити, а мені ти не потрібна.

У такі хвилини вона мов провалювалася в чорну безодню, відчуваючи, що не потрібне їй життя на цьому світі без нього, вона й не хотіла його вже волочити, те життя, і самогубством грішила, та залишалась жити, аби знову горіти тим своїм хворобливим коханням до Макара. Бо кожного разу, услід за чорною безоднею туги, оживала в серці надія, що Макар іще отямиться, побачить її вірне, незрадливе кохання й прийде до неї.

І ось він прийшов. Прийшов, коли Микита помер, прийшов несподівано, і серце Одарки знов ожило надією. Щоправда, був він усе таким самим холодним і байдужим, проте тепер був поряд, і дурне жіноче серце знову повірило в те, що він її покохає. А ще те серце, хай і не бажало, відразу ж відчуло, що в Макара з’явилася інша. І річ була не тільки в тому, що відмовлявся він тепер від її спокусливих принад, ні, тут було щось інше. Вона серцем відчувала, що Макар покохав, але не її, а якусь іншу, невідому й уже ненависну щасливицю, яка домоглася того, до чого вона, Одарка, ішла роками й не діставала, – Макарового кохання.

І потекли для неї дні в муках, коли був він поряд, такий близький і далекий водночас, і ночами в безсонні лежала вона на холодному, не зігрітому ним ліжку, вилупивши очі в стелю, й думала, напружено думала, хто ж вона, та незнайома щасливиця. Чи вродлива вона, чи вродливіша од неї, Одарки, у що вона не дуже вірила, бо цінувала свою вроду дуже високо, дбала про неї, відмикаючи від важкої праці, аби і з роками залишатись гарною для Макара. Та дарма, дарма шанувала себе, усе дарма. Не потрібна вона йому, хоч би яка гарна та вродлива була. Інша потрібна, інша. Думки ці пекли її розпеченим залізом, не даючи спокою ані вдень, ані вночі.

Хто вона, хто та, кого кохає Макар?

І ось Тарас привіз цю дівчину, майже дитину, із золотаво-зеленими ясними очима та вродливим лицем. І Одарка, мов ножем, дістала удар у самісіньке серце.

Вона це! Вона, та кого кохає Макар!

Як дізналась вона про це? Та хто його знає, серце підказало, таємниче нашептало, як тільки до заднього двору, де вона різала курку, приплентавсь той Петро, настирливий собака, який давно вже її кохає, і злорадно похвалився тим, що Тарас із наказу сотника привіз якусь паню. Говорить, а в самого очиська вдоволено блискають.

Одарку мов огонь обпік. Кинулась вона до хати й курку напівживу із собою прихопила. Прожогом у сіни, поваляла щось, та не помітила й що, аби хутчіше побачити, побачити та закам’яніти від болю серцем. Бо суперниця та була напрочуд гарна, що то суперниця, Одарка відчула відразу, як тільки дід Митько гукнув, що когось привезли, а Петро прийшов і посипав солі на її глибоку, незагойну рану…

Ні, ще до заходу сонця, ця панянка має покинути Вербки, інакше Одарка не могла за себе ручатись, вона ладна була й убити від ревнощів це дівчисько, коли б довідалась напевне, що Макар кохає саме її. А Тарас за звичкою все робить навпаки, мститься за свого нікчемного батечка.

– Тарасе, хоч раз у житті послухай мене, матір, – почала вона знов підступати до сина, але той уперто хитав головою.

– Я слухаюсь тільки пана Макара.

– Тарасе…

– Я вже сказав, що ні!

Одарка з досади трохи ногою не гупнула, наступила на ту кляту недорізану курку та заслугувала здивованого, осудливого погляду суперниці, грубо вилаявшись.

І відразу ж напустилась на небажану гостю.

– Ти чого вирячилась на мене? Така ніжна пані, що й вилаятись при тобі не вільно? А то ж через тебе я лаюсь, через красу твою ясновельможну! – Одарка покривилась. – Навіщо приїхала сюди?

Катерина вражено відсахнулась.

– Що ви, тітко, нікуди я не їхала, мене ваш син привіз.

– Що, супроти волі?

– Супроти, лантух на голову й повезли.