Катерина Успенский Николай

– Кохання моє, – шепотів Криштоф, торкаючись гарячими вустами оксамитової шкіри на шиї Катерини. – Щастя моє, радосте!

Геть зомліла від його ніжності та насолоди, Катерина тільки коротко зітхнула, коли граф підхопив її на руки та виніс із кабінету, сягнистою ходою оминув східці та швидко пройшов до своєї кімнати, щільно зачинивши за собою двері.

Наступний день похорону Василя та Микитки зустрів Катерину похмурим і прохолодним ранком. За звичкою прокинувшись іще на зорі, Катерина тільки похитала головою, поглянула на сплячого чоловіка і знову солодко заснула, поклавши голову йому на плече та відчувши, як він притиснув її до себе міцно-міцно.

А коли вдруге розплющила очі, Криштофа поряд уже не було. Застигнувши біля вікна в напруженому стані, він замислено вдивлявсь у нього. На його обличчі було невдоволення. Катерина поворушилась, і він одразу ж обернувсь до неї. Усміхнувся.

– Виспалась?

Катерина несміливо всміхнулась у відповідь.

– За все своє життя стільки не спала.

– Звикай, – порадив Криштоф, наближаючись до ліжка та присідаючи поруч. Нахилившись, він поцілував її в теплі зі сну вуста й зітхнув. – Відпочивай іще, люба. А я маю піти вниз, хоча із задоволенням волів би приєднатися до тебе. – Катерина зашарілась від цих його слів, згадавши, що вони не виходили з кімнати від самого обіду, коли він приніс її сюди на руках. – Але я маю йти. Щойно до будинку під’їхала карета матері.

Катерина занепокоїлась.

– Вона люта?

Криштоф знизав плечима.

– Ні, просто якась непередбачувана, мінлива. Настрій у моєї матері змінюється надзвичайно швидко. Але ти не бійся, я не дам їй тебе кривдити. – Він підвівся. – Полеж ще!

Катерина похитала головою.

– Ні, то вже буде справжня лінь.

Він вийшов, а для Катерини потягнулись хвилини чекання. Та потім, вирішивши, що чекати ще важче, вона поволі одягнулась і спустилася вниз. Із кімнат лунали веселі гучні голоси, коридором вештались незнайомі слуги, але нікого з панів вона не зустріла. А Криштофа вона знайшла в їдальні, де він сидів сам, замислившись і звісивши голову на плече.

Катерина кинулась до нього.

– Щось сталося?

Він зняв на неї очі.

– Ні, просто трішки опорожнив лють і посварився з матір’ю. Не зважай, то в нас звична річ. Вона навезла сюди цілу зграю товаришів свого… м-м… юного коханця… і спокою нам із тобою не бачити. Та то пусте, якось переживемо.

– А… що вона сказала про мене?

– Що я зовсім утратив голову!

– О!

– Але я й справді її втратив. Від кохання до тебе, – низьким голосом признався Криштоф і поглянув так, що в Катерини підкосились ноги. – Поснідаєш зі мною, люба?

– Добре.

– Це буде наш перший подружній сніданок.

Вони тихо й затишно попоїли вдвох, час від часу перериваючись на короткі поцілунки або ж просто всміхаючись одне до одного з ніжністю.

– За нами підглядає дід Тарас, – прошепотіла Катерина, коли Криштоф укотре нахилився до неї, щоб поцілувати. Червону та захмелілу пику діда Довбуша вона побачила, випадково поглянувши на двері.

Криштоф розсміявся.

– Ну то й хай підглядає.

Катерина одхилилась від його усміхнених вуст.

– Так незручно ж.

– Тарасе, – раптом гучно гукнув граф, і за дверима відразу ж щось оглушливо грюкнуло, а потім зробилось зовсім тихо. І вже після того в двері всунулась, блимаючи очиськами, Довбушева пика.

– Кликали, пане?

Криштоф кинув на нього суворий погляд.

– Ти що під дверима робиш?

Тарас старанно заблимав хитруватими очима.

– Так я це… хотів оце питати, чи нести солодке?

Погляд Криштофа впав на вуста Катерини.

– Неси!

П’яна пика Тараса зникла за дверима, а Катерининими вустами знову звабливо заволоділи губи чоловіка. Тому й на поховання Василя та Микитки вона вибралась іще ой як не скоро.

Біля Малькового подвір’я було велелюдно. Люди купками стояли як на подвір’ї, так і за тином.

– От пощастило ж тій Катрі! – хитала головою, підпираючи тин своїм гладким тілом, огрядна Власта Косогубова, баба заздрісна й пліткарка, мати двох красунь-дочок і вдовиця січового козака Косогуба. – Тільки ж не так просто взяв наш пан за дружину цю забиту Килиною обірванку. А які вже красуні та пави в мене Варка та Одарка, а пан і разу на них навіть не поглянув, коли скакав на своєму тому дияволі, а тут обірване, забите – і пані зробив.

Хівря Макуха, довгоноса та тонкогуба стара діва з негарним лицем, жадібно вп’ялася в неї очима.

– І в чому ж тут річ?

Власта звела брови.

– У чому, у чому. Авжеж не в коханні пана до цієї нікчеми Катрі! Баба Лаврінівна почала до них вчащати, а там і пан забрав її до себе. А чому так? Еге, поробили нашому панові, причаклували його.

Хіврі аж дух перехопило.

Власта кинула на неї зневажливий погляд.

– Ти гадаєш? – видихнула Хівря.

– Аж ніяк не гадаю, а знаю напевно. Мені кума Заболотна, сусідка Лаврінівни, як страшну таємницю розповіла, що знахурка зізнавалась їй, буцім Малькова Катерина приходила до неї з вимогою допомогти приворожити пана, а вона вже потім, мовляв, віддячить їй ой як. Та і як ще можна пояснити, що такий ясновельможний пан, молодий і гарний, оминувши найкращих дівок на селі, навіть Шулякову Горпину, так швидко побрався з Катрею?

Її товаришки мовчки хитали головами. Навколо них у повітрі так усе й дзвеніло від неприхованої заздрості, заздрості до вбогої дівчини, яка стала їм тепер за пані. І не стільки про нещастя Малькове гомоніли, скільки про вдалий шлюб його дочки. А потім ураз позмовкали всі, немов води в рота понабирали. Бо до двору прямувала вона, учорашня обірванка, а тепер багато вдягнена пані, така вродлива, з осяяним внутрішнім світлом лицем, що навіть Власта вражено стулила рота.

Відповівши холодним поглядом на їхні ворожі погляди, Катерина мовчки пройшла повз селян, не привітавшись першою й не дочекавшись привітання від них, і зникла в батьківській хаті.

Власта Косогубова роздратовано похитала головою в оксамитовому зеленому очіпку.

– Чи ви бачили, пройшла, носа догори задерла, до старших людей навіть не привіталась, – скрізь зуби зцідила вона, плюнувши собі під ноги. – Така вже пані, що куди.

А Катерина, яка не привіталась тому, що відчувала їхню ненависть, тихо ввійшла до хати. На столі стояла домовина з Василем, біля якого сиділа чорна від горя та сліз мачуха. Застиглим поглядом темних, мов осліплених сльозами, очей дивилась вона на неживе, уже спотворене смертю лице сина, і, видавалось, нічого навколо себе не помічала. Батько сидів, скорботно звісивши голову.

А де ж Ярина?

Вона сиділа на лаві біля печі, і на тій же лаві поруч із нею стояла маленька домовинка, схожа на колиску, а в ній міцним сном спав Микитка. Ярина сиділа прямо, мов кілок проковтнула, і дивилася прямо перед собою сухими й темними терноподібними очима, що горіли дивним, незрозумілим вогнем. І не плакала, не побивалась, а тільки мовчки дивилась на сина. Катерина підійшла до неї, присіла поряд і взяла в теплі долоні її холодну руку.

Ярина кинула на неї пустий погляд.

– Немає більше нашого Микитки, Катеринко.

Очі Катерини обпекло слізьми.

– Немає, – тихо відгукнулась Катерина.

Ярина погладила личко сина.

– Який же він у мене гарний, весь у батька. Такий схожий. От тільки за гріх мій покарано дитятко, не судилось йому жити довго.

Катерина поглянула на неї з жалем.

– Ну що ти, Яринко, які там у тебе гріхи…

– Ой важкі, Катруню, і немає з ким розрадитись, от тільки ти, та й чи зрозумієш мене?

– Зрозумію.

Ярина раптом скочила на ноги.

– Ходімо, – потягнула вона Катерину за руку до дверей, а там у садок, до вишні. – Не можу я в хаті бути, важко мені там, ті баби увесь час сперечаються, то як домовини виносити, то як хреста нести, а мені тиша потрібна. – Вона притулилась до стовбура старої вишні, заплющила очі й постояла так із хвильку. Потім розплющила їх – вони були сухі й палали лихоманним вогнем. Ярина поглянула на Катерину гостро та пронизливо. – Знаю, для тебе я не грішниця, але то не так, Катруню. Я ж власними руками собі життя занапастила, я ж Василя й дня не кохала, інший мені серце заполонив, та дивний він якийсь, усе не хотів сватів засилати, а моє ж кохання дівоче болюче, божевільне. Не хотіла я чекати, і те його зволікання дратувало мене, як собаку. І я почала йому мститись. На вечорниці ходила, із парубками пустувала, думала, це його підгоне, а він узагалі відвернувся, приревнував так, що й бачити не хотів. Сказав, щоб із парубком яким побралась, бо він уже надто старий для мене. Я й побралася. Знала, що Василь кохає мене до нестями, от і звабила його, зчарувала. І побралась із ним, а покарала цим тільки саму себе. А потім… Якось зустрівсь мені коханий у полі, і що на мене накотилось? Я сама почала його цілувати, сама обійняла та живою зробилась одразу. Туман стояв перед очима, у серці біль змішувався з коханням, але я не відпустила його, я звабила коханого в чистому полі… а за дев’ять місяців народився Микитка. І мене пекли весь цей час думки пекучі, хто ж батько мого дитяти. А народився Микитка – мов вогнем обдало. Не Василь йому батько, не від чоловіка я народила, від коханого моє дитя, бо так уже на нього схоже. А ніхто й не помітив, ніхто не здогадавсь. А я ввесь час боялася, що Господь покарає мене за перелюб, чуло серце моє щось погане. І не оминуло.

Ярина помовчала, виливши наболіле, а потім глянула на вдивовану сумну Катерину.

– Тобі, певне, цікаво, хто ж батько Микитки?

Катерина захитала головою.

– Ти зовсім не мусиш казати мені про нього…

– Але я скажу, – уперто перебила її Ярина, – ти його добре знаєш, бо це панський управитель, Максим Злотник.

– А він знав про Микитку?

Ярина знизала плечима.

– Я йому нічого не казала, а чи здогадувався він, я не знаю, але сина він ніколи не бачив та й не побачить уже. Хоч, може, він йому і зовсім не потрібен був.

– Я так не думаю, – заперечила Катерина, – пан Злотник непоганий чоловік, я за оці дні набалакалася з ним так, як ніколи в житті. І він весь час чимось засмучений.

– Справді? – Ярина підняла голову, і в її тернових очах промайнула надія, відчайдушна та жагуча, яка відразу ж зникла, поступившись місцем болю. – Хоч це й неважливо, я піду до монастиря після сороковин Василя та Микитки.

– Яринко…

– Ні, нічого не кажи, я так надумала. Уміла нагрішити, тепер треба вміти замолити. До Полтави поїду, а там уже як Господь мені життя управить.

– Яринко, але ж це так жорстоко щодо пана Злотника, він мав би знати, що був Микитці батьком.

Ярина роздратовано стенула плечима.

– Він сам винен, що виявився таким несміливим.

– А може, він також помилився у своєму житті, як і ти, із кожним може статись.

– Я за це вже розплатилась надто дорого.

– А можливо, і він розплачується стражданням?

Ярина промовчала, поглянула в двір і раптом вся напружилась, підібралася, й в очах її промайнуло щось дивне, незрозуміле. Катерина обернулась і побачила перед порогом хати високу худорляву постать пана Злотника. Він стояв, як завжди охайно одягнений, дивився прямо на застиглу Ярину. Постоявши так із хвильку, він, неначе щось надумавши, рішуче попрямував до них.

– Скажи йому про Микитку, – наполегливо зашепотіла Катерина, але Ярина вперто захитала головою.

– Ні!

– Ярино, він же має право знати!

– Жодного права він не має, не треба було поводитись як боягуз. – У голосі Ярини ясно, занадто ясно пролунала образа, і Катерина зрозуміла, що Ярина просто ображена, глибоко ображена на пана Злотника за його нерішучість колись. Й образа ця жила в ній увесь час заміжжя з Василем.

– Здорові були, пані Катерино, – привітався, наблизившись, Злотник, і в голосі його з’явилась напруга, коли він звернувся до застиглої Ярини. – Ярино… Прийми мої найщиріші співчуття. Я розумію, яке це для тебе велике горе.

Очі Ярини пом’якшали.

– Дякую.

Вона, мов забувши свої нещодавні гіркі й ображені слова, задивилась йому в очі. І Катерина, щоб не заважати їм, тихо пішла до хати. А від воріт до хати вже наближалась висока дорідна постать батюшки Софронія, за яким ішов дяк Мелетій. Зграйка особливо набожних селянок одразу ж кинулась до любого батюшки під благословення, але він, мов не помітивши, наблизився до Катерини, поклонився.

– Пані Катерино, – гучно пророкотав його голос, і шанувальниці мало не ахнули в голос, – благословення на вас Господнє. – Широка сильна рука піднялася, щоб благословити її, і Катерина ледве встигла підставити руки човником. А батюшка, наче йому було вже замало тільки благословити її, ще й дав їй поцілувати свого золотого, наперсного хреста.

За батюшкою до хати попрямував дяк, який, трішки повагавшись, теж поклонився.

– Пані.

А люди витріщились на Катерину, мов на якесь дивовижу. Та вона швидко увійшла до хати, а за нею прослизнула і Ярина, яка відразу ж стала до синової домовини.

Катерина озирнулась. Злотникова постать височіла тепер біля дверей, і з того, як наповнились болем та тугою його очі, Катерина зрозуміла, що Ярина таки сказала йому про сина.

– Царю Небесний! – густим голосом завів батюшка, і відправа почалась. Почулися плач та ридання.

А потім була довга дорога до берізок, під якими борисівці ховали своїх померлих. Крики й тужіння мачухи, тихий плач Ярини. І вже вдома Катерина ловила на собі палаючий ненавистю та недобрим вогнем мачушин погляд, але, як на диво, Килина мовчала, чи то соромлячись людей, чи боячись чіпати її зараз. Потинявшись двором, що став для неї чужим, Катерина вже збиралася йти геть, аби тільки не бачити очисьок тих лютих, однак біля воріт наздогнала її Ярина.

– Катруню, ти куди?

– Піду я.

– А поминки ж?

Катерина зітхнула.

– Ні, не можу я більше витримувати поглядів мачушиних.

Ярина опустила очі.

– Так, ти для неї тепер найлютіший ворог.

– Та я завжди такою була для неї, тільки тепер ще й причина є. То я краще піду, та й Криштоф мене чекає.

– То йди. – Ярина обійняла її, а потім швидко, гаряче зашепотіла. – І дякую тобі, Катруню!

– А за що?

– За все. Що пішла проти ночі рятувати мою приречену вже дитину, за доброту твою… і за Максима.

– Але…

– Якби ти не наполягла, я б утекла від нього з-під тієї вишні, мов прокажена. А так… Кохана людина, вона таки може втішити, бо це наше горе, спільне, Микитка ж наша кров. Максим наче цілющої води налив у моє серце. І ще… – Ярина звела дух. – Ще він сказав, що нікуди не відпустить мене від себе.

Катерина вхопила її за руку.

– Яринко, я така рада за тебе.

І пішла Катерина додому втішена, бо знала, що зі Злотником буде Ярина нарешті щасливою, а там і діточок Господь їм пошле, утішить за втрату Микитки.

Замислившись, Катерина йшла, дивлячись собі під ноги, і не помітила, як на стежині перед нею виросла дорідна постать сотника Яковенка. І зупинилась тільки тоді, коли погляд наткнувся на запилені чоловічі чоботи, що перегородили їй дорогу. Погляд налякано стрибнув угору, по червоних козацьких шароварах, білій свитці та вишитій сорочці, застигнувши на знайомому лиці.

Катерина вся похолонула.

А Яковенко холодно всміхнувся.

– Ну, здорова була, Катерино!

Вона промовчала.

– Що, уже й вітати покинутого жениха не бажаєш? Зазналась? Чи то я не так привітався? Мав би вітати тепер тебе як пані графиню? – насмішкувато запитав він, але очі його й далі залишались крижаними та злими.

– Дайте мені спокій, – напруженим голосом відгукнулась Катерина, озирнувшись. Тут, за селом, не було ані душі, й острах холодною змією вже пролазив до серця. Бо щось страшне, невимовно страшне було у високій постаті цього чоловіка, що з таким відверто нахабним виглядом стояв зараз перед нею.

Сотник зіщулив очі.

– А вибачитись ти не бажаєш?

Катерина відступила на крок назад.

– За що?

– Як за що? А за те, що виставила мене посміховиськом перед усім селом зі своїм ляхівським паном. А я, Катре, хоч і не панського роду, а лише козацького, теж гордість маю й таких образ не подарую нікому.

Катерина похитала головою.

– А не треба було взагалі мене сватати!

– Зухвала дівка!

– Не дівка я вже, а пані, – гордовито, несподівано для самої себе озвалась Катерина, й очі Яковенка, налиті кров’ю від ледве стримуваної люті, потемніли. І темінь та в очах його була якоюсь не людською, а по-звірячому жорстокою й хижою. Катерина ще відступила назад, але втекти не змогла. Міцні, мов залізні, чоловічі руки ухопили її швидко та стрімко, так сильно, що від болю потемніло в очах. І не стямилась Катерина, як він кинув її в густу траву обабіч стежини, а сам навалився зверху, придавивши своїм важким, гладким тілом.

Катерина відчайдушно запручалась.

– Відпустіть мене!

Сотник хижо вищирився.

– Е ні, голубко, цього не буде! Я візьму те, що вкрав у мене цей бісовий лях, бодай би його нечистий забрав. І ти, Катре, зараз пожалкуєш, гірко пожалкуєш про те, що посміла завдати мені такої жорстокої образи.

Чужі, нахабні та жорстокі губи заволоділи її вустами болісним, неприємним поцілунком. Вона заметалась під ним, намагаючись відхилитися, але що ж могла зробити вона, тендітна дівчина, супроти цього вгодованого кабана, що наваливсь на неї.

Сотник доторкнувся слинявими губами до її шиї.

– Катерино, зваблива моя, зрадлива маро…

Катерину занудило.

– Пустіть!

– Я що, дурний?

– Я закричу, – пригрозила вона й відразу ж закричала, але той крик вийшов слабким через тяжкість його тіла.

Сотник тільки розсміявся.

– Кричи, хто тебе тут почує.

Грубі нетерплячі руки його тим часом нахабно нишпорили по стрункому тілу, без ніжності й жорстко, а коли Катерина закричала вже голосніше, він боляче ляснув по лицю.

Й одним рухом розірвав сорочку.

– Ні!

Катеринин крик, несамовитий і сповнений страху, оглушливо пронісся величною красою надрічкових берегів, густо порослих очеретом, вербами та кущами порічки, налякавши зграю качок, які плавали в Кагамличці. А сама Катерина зробилась мов навіжена. Вона билася в руках сотника, пручалася й кусалась, не зважаючи на його сильні руки, що ляскали її тепер по лицю зі звірячою силою. За будь-що вона воліла вирватись.

– Закрий рота, скажена, – шипів сотник скрізь зуби, але бити не переставав. А Катерина й далі силкувалась вихопитися з цих хижацьких пазурів, аби не дати споганити свого тіла, яке тепер належало одному Криштофові. На вустах відчувався солонуватий присмак крові з розсіченої губи, а в очах уже плив сизий туман. І скрізь його завісу вона раптом розчула чоловічий голос, далекий, але знайомий. Вона хотіла крикнути, але голос пропав, а за мить важкість сотникового тіла ослабла, і вона змогла вільно вдихнути свіжого повітря. Скрізь сизу завісу туману, що почав швидко темніти, Катерина розгледіла свого рятівника.

То був Максим Злотник.

– Пані Катерино! Пані Катерино!

Знайомий чоловічий голос, що лунав десь далеко, поступово наближався. Катерина покривилась, застогнала й розплющила очі. Скрізь заволоку туману побачила над собою лице управителя.

– Пані Катерино…

– Що зі мною?

Злотник нахмурився.

– А ви не пам’ятаєте?

Вона пам’ятала, на жаль, пам’ятала. І та пам’ять іще довго буде мучити ночами, приходити в жахливих снах, і не скоро ще вона позабуде гарячкувате дихання сотника та його руки, що били її зі звірячою силою.

Тремтячими неслухняними руками звела Катерина краї розірваної сорочки, коли Злотник відвернувся. Потім сіла.

Злотник торкнувся її руки.

– Ви зможете йти?

Катерина покривилась.

– Спробую.

Із його допомогою вона підвелась на ноги, але перед очима пливли рожеві кола, а ноги відмовлялися слухати.

Злотник відразу підхопив її на руки.

– Я понесу вас!

– Ні, не треба!

– Треба, – наполегливо заперечив управитель і поніс її в напрямку містка.

– А де… – хотіла була спитати Катерина, але Злотник випередив:

– Сотник? Утік, як шкідливий пес, тільки свитка замелькала. То він слабку жінку може бити, а чоловіка злякався. Та ще як я прокричав йому вслід, що пан Криштоф за це його зі світу зживе, живого місця не полишить…

– Господи, – Катерина застигла в міцних, жилавих руках Злотника. Що ж подумає про неї чоловік, як поставиться до того, що її мало не зґвалтував колишній наречений за селом? Чи не відверне його від неї цей випадок?

Але ті острахи виявились марними. У садку їм одразу ж зустрівся Криштоф. Побачивши дружину, він спохмурнів.

– Катарино, Боже мій, що сталося? – Не встигла Катерина відповісти, як опинилась в обіймах дужого, могутнього тіла чоловікового, й почула, як зовсім поряд відчайдушно та голосно б’ється його серце. Але говорити не могла, заважали сльози.

– На Катерину Гнатівну напали, – відповів за неї Злотник, і Криштофове тіло страшно напружилось.

– Хто?

– Сотник Яковенко.

Поглянувши на Криштофа, Катерина побачила, що його темні очі горять похмурим, незнайомим вогнем.

– Він скривдив тебе? – м’яким голосом, у якому чулася лють, запитав Криштоф Катерину, притуливши міцніше.

Вона заперечливо захитала головою.

– Ні, він не встиг, бо його прогнав пан Злотник.

– Але він бив тебе?

Катерина опустила очі.

– Бив, бо я наче збожеволіла, почала кричати, брикатись та кусатись. Я що завгодно ладна була зробити, аби тільки він… – Її голос стих до шепотіння, яке міг розчути тільки Криштоф, – аби тільки він не опоганив моє тіло, яке належить тобі одному.

Очі Криштофа сяйнули у відповідь внутрішнім вогнем, але обличчя зробилося ще похмурішим.

– Я вб’ю його! – тихим, але твердим голосом відгукнувся він, і Катерина побачила, що то не пусті слова. Хотіла відрадити, налякана за нього, одначе він навіть слухати не захотів. Тільки похитав головою й поніс до будинку. Уже в дворі їх стрів, витріщивши очі, п’януватий дід Тарас, а ще превеселі друзі його матері. Але Криштоф, не звертаючи на них жодної уваги, мовчки проніс Катерину наверх, а вона від сорому сховала лице в його сорочку.

– Кириле, що сталося?

Криштоф зупинивсь, а Катерина з жахом зрозуміла, що цей низький наполегливий голос може належати тільки його матері. А вона ж у такому вигляді!

– Із моєю дружиною стався нещасний випадок.

– Який?

– Байдуже.

– Ну-у, – протягнула пані Гнатовська, і Катерині вчулося в її голосі щось насмішкувате. – Усе-таки, хоч би там як, ця дівчина моя невістка й має твоє ім’я…

– На неї напали, – коротко кинув Криштоф і зібрався йти далі, та мати заступила йому дорогу.

– Напали? Кириле, що ти таке говориш, хто ж може напасти тут, у цій глушині?

Криштоф роздратовано зітхнув.

– Вибач, мамо, але я поспішаю.

Він таки оминув матір, і далі притискаючи до себе геть зніяковілу Катерину. Але азартну до чогось цікавого пані Гнатовську це не зупинило. Різко обернувшись, вона попрямувала слідком і зайшла до кімнати сина саме в той час, коли той опускав юну дружину на своє широке ліжко. Катерина вчепилася в нього, щоб благати не йти до того страшного чоловіка, але побачила свекруху й не посміла.

– Я пришлю когось подбати про твоє лице. І не хвилюйся, я хутко повернуся, – лагідно прошепотів Криштоф, цілуючи Катерину в забиту щоку. Потім побачив матір і нахмурився.