Катерина Успенский Николай

Дарина Гнатко

Катерина

© Іргізова Ю. Г., 2015

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захопливу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Частина перша

Кріпачка

Вітер могутніми, сильними руками обіймав стрункі берізки на Мальковому подвір’ї, немов намагаючись скорити, притиснути їхні тендітні тільця до самої землі, зламати своєю могутністю. Негода, така раптова й несподівана, за якихось декілька хвиль найшла на тихе та мальовниче село Бориси, оповивши його справжніми сутінками, розбурхала спокійне плесо річки Кагамлички й розігнала селян по домівках.

У хаті ж Мальків, невеличкій, убогій та багатолюдній, цього дня в полудень було надзвичайно гамірно й неспокійно. Господиня, висока, ставна та гнівлива Килина Климівна, голосно сварилась зі старшою невісткою Домною. Їхні верескливі голоси мішалися з реготінням і несамовитими криками дітей, які носились, мов ошпарені, по хаті. Катерина забилася в куток біля вікна, радіючи з того, що може хоч трішки перепочити, й поглядала то на дощ, що пручко лився за вікном, то на колиску, у якій спав Микитко. Поряд сиділа похмура Ярина, ледь помітним дотиком руки гойдаючи колиску та косо зиркаючи на галасливих родичів. Вона зовсім нещодавно зробилася молодшою невісткою Гната й Килини Мальків, а доти жила безтурботним життям єдиної доньки заможних та поважних Дуденків. Вродлива, невеличка на зріст, тендітна Ярина Дуденкова вважалася першою дівчиною на селі, а вже посаг за неї давали який! До неї сватались майже всі парубки сільські, навіть сам пан Злотник, панський управитель, який мав чималий статок, тридцять років віку, був ставний та гарний і добудовував хату біля самої річки. Баби казали, що вони навіть зустрічалися з Яриною. Одначе та чогось збунтувалась і пішла за Василя, пасинка Гната Малька. Отак і стала вона невісткою Катерини, котра з того іноді раділа, а коли й не знала, де подітись, бо була Ярина вдачі мінливої, могла голубицею ласкавою приголубити, а могла й нагримати добряче. Катерина була єдиною з роду Мальків, кого Ярина хоч як, хоч на свій лад, а любила, інші ж викликали в неї тільки глухе роздратування. Особливо не злюбила вона галасливих дітлахів Назара, чоловікового старшого брата, надто ж тепер, коли в неї народився Микитка, такий хворобливий, такий неспокійний.

– І чого вони ото верещать? – покрививши вродливе личко, голосно прошепотіла Ярина, скосивши на Катерину тернову темінь своїх очей. Ох і ж гарні були вони, ті очі, навіть зараз, після року подружнього життя, важких пологів та недоспаних ночей біля Микитки!

Катерина знизала плечима:

– Та ж хіба вони не завжди сваряться? – І знов поглянула на мачуху. Килина Климівна не була їй рідною матір’ю, вона з’явилася в їхній хаті через рік після смерті Катерининої мами Манефи. Катерині тоді лиш минуло три рочки. А були ще два старші братики, Данилко та Стефанко, й була їм потрібна хоч яка, а мати, бо Бог забрав рідну, а бабуся Секлета вже тоді була слаба й нездужала опікуватись трьома дітьми. Отож і взявсь тато шукати дружини. Знайшов. У сусідніх Опришках зазнався з Килиною Климівною Кравчихою, вдовицею, яка мала двох синів, жінкою досить вродливою, ставною, з довгою товстою темною косою, білим личком, пишними червоними вустами та чорними звабливими очима. Вона з першого погляду зачарувала ще досить молодого Гната Малька, закохала його в себе й увійшла в його господу вже справжньою господинею. Але за матір Катерині та її двом братам так і не стала. Як же відрізнялась вона від тихої, лагідної Манефи, якою ж несхожою була на маму, котру Катерина хоч і погано, а все ж пам’ятала. Даремно Катруся сподівалась від нової мами втраченої ніжності й материнського тепла. Килина не злюбила її з перших днів свого заміжжя за Гнатом, і на все життя далося втямки Катерині, як лютувала Килина, коли чоловікова донька підійшла до неї й запитливо зазирнула в очі:

– Тепер ти будеш моєю матусею?

Килина аж сахнулась від неї та гнівливо крикнула:

– Хто сказав тобі отаку дурницю?! Потрібна ти мені, докука, від тебе ж ніякої помочі немає, саме тканини марнування, самі клопоти.

Від того крику Катруся жахнулася, твердо збагнувши дитячим своїм розумочком, що не буде ця вродлива тітонька їй матусею й не полюбить вона її так, як любила кохана матінка, яку забрали янголи.

І потекло для Катерини зовсім безрадісне життя напівсироти. Бабуся геть заслабла й лежала тепер на лежанці, стогнучи та тихо плачучи від болю. Килина ж Климівна розквітла, зробившись господинею в хаті. Увесьденечки тепер було чути її гучний голос, котрим сварила вона то Данилка, то Стефанка, то Катерину. Своїх дітей, дарма що повсякчас робили чималої шкоди, вона не чіпала.

Навесні, коли маленькій Катрусі зрівнялося п’ять рочків, у родині Мальків сталося горе. На річці, укритій уже непевною кригою, потонули Данилко зі Стефанком. Збирали дрова за панською садибою, поспішалися до вечері й порушили батьківський наказ не ходити по річці, не пішли на місток… Батько сам зануривсь у холоднючу воду й вийняв обох своїх синочків-близнюків. Коли принесли їх додому, Килина Климівна загнала Катрусю на піч, проте дівча все одно бачило, як сусідка тітка Одарка роздягала її братиків, знімала з їхніх давно нерухомих тілець намоклі кожушки та штанці, самі ж вони були такі бліді, аж сині, й не схожі на її любих братиків. Батько сидів на печі, укутаний в теплого овечого кожуха й дививсь перед себе застиглими блакитними очима. Мачуха намагалась влити в нього каламутної бражки, а він лиш хитав головою.

У хаті панувала дивна тиша, навіть бабуся не стогнала, а тихо плакала на своїй лежанці, заховавши лице в напрацьованих, мозолистих долонях. І тільки тітка Одарка порушувала цю тяжку тишу, від часу до часу підвиваючи високим своїм доволі неприємним голосом:

– Ой лихо, лишенько яке! Куди ж ви пішли, соколята наші, куди ж ви пішли, дітки нерозумні?

Килина Климівна косилась на неї невдоволеним поглядом, але мовчала, Катерині ж від тих завивань робилося вже зовсім лячно. Врешті вона не втрималась, гайнула через усю світлицю до лежанки, міцно-міцно притулилась до бабусі й зашепотіла, щоб мачуха не почула:

– Бабуню, а братики тепер з мамою будуть?

Бабуся застигла, потім погладила Катрусю по чорнявій голівці й так само тихо прошепотіла:

– Так, Катруню, вони тепер з мамою будуть…

А за місяць померла й бабуся, яка після загибелі хлопчиків уже так і не підвелась зі своєї лежанки. У хаті всім стала порядкувати мачуха. Незабаром вона народила батькові синочка Михасика. Поява сина дещо притлумила татову гіркоту від утрати старшеньких. А Катрусі довелося рано подорослішати. На неї, як на єдину дівчину в родині, лягав увесь тягар хатньої роботи, догляд за маленьким Михасиком, прання пелюшок. Так минали дні, тижні, місяці, тітчині сини доходили зросту. Ось оженивсь старший Назар, у хаті з’явилась Домна, небажана для Мальчихи невістка, а за нею – бабця Ганка, мати мачухи, така ж гнівлива та недобра. У хаті раз по раз вчувався крик то однієї, то другої, діставалось від них і Домні, але та сама мала досить сварливий норов, тож сварки аж гули. Вчила Домна й Катерину огризатись на мачушині слова, та де там, відшмагала Катерину та батогом так, що два дні сісти не могла, й навіть батько її не боронив.

Більше вона проти мачухи не йшла. Зачаїлася, стихла, з якимсь незнайомим відчуженням чекаючи, коли стане дорослою, побереться з гарним парубком і назавжди покине рідну хату, що вже давно стала чужою.

І ось вона вже дівчина на виданн й може покинути батьківську стріху, та парубки не квапляться засилати до їхньої хати сватів, хоч заглядаються на неї на вулиці й лицяються. І Катерина знає, в чому тут річ. А річ у тому, що батько занадто зубожів, щоб дати за нею гарний посаг, та й тітка Килина щораз сатаніє, як доводиться потратити на Катерину хоч би й ламаного копія. Щоправда, мала дівчина такого лицяльника, якого аж ніяк не лякав брак за нею посагу…

На саму лиш згадку про Макара Даниловича Яковенка Катерина здригнулась, хоч у хаті було зовсім не холодно, навпаки, жарко та задушливо. По спині в неї проповзли мурахи, мов холодом повіяло.

Відставний козацький сотник Макар Яковенко повернувся в Бориси зовсім нещодавно й оселився в батьківській хаті, неподалік їхнього обійстя. Мав він уже п’ятдесят два роки, посивіле русяве волосся й такі самі довгі вуса. Одружений був з якоюсь шляхетною полькою, котра померла, зоставивши йому сина Богдана, довго служив у козацькому війську, діставши нагороди й пошану односельців. А ще він мав те, що робило його досить привабливим женихом, принаймні в очах жадібної Килини Мальчихи.

Макар Яковенко мав гроші.

Чимало грошей, щоб поділитися ними якоюсь мірою з убогою Килиною в обмін на… шлюб з Катериною.

Після повернення чоловіка в село Катерина зустрічала його разів зо два чи три, але уваги зовсім не звертала. Ну, бачила цікавого дядечка в білій багатій свитці та червоних шароварах, який повагом простував селом, гордовито озираючись навкруги, то й що з того? Чи мало їх по селу вештається, тих дядечків? Та чи могла вона коли подумати про те, що однієї чудової днини він стрінеться їй коло річки й поведе якусь дивну розмову.

Вона вже набрала два відра води та підняла їх на коромислі, коли чиїсь дужі руки вихопили в неї важку ношу.

– Давай, вродниченько, допоможу, – геть поруч, майже над самим вухом, пролунав незнайомий чоловічий голос, і Катерина здригнулась, відчувши доторк чужих гарячих пальців до своєї руки. Вона стрімко обернулась, побачивши зовсім близько блакитні очі Макара Яковенка, що зорили на неї незвично пильно та уважливо. Погляд цей несподіваний засоромив її, налякав. Вона відсунулась од нього й захитала чорнявою голівкою.

– Дякую, дядьку Макаре, але не треба.

– Та коромисло ж важке!

Катерина опустила долі золотаво-зелені вічка.

– Я звикла, – тихо промовила вона, бо й справді звикла до важкого коромисла, від якого грубішала шкіра на її ніжних дівочих плечах і ночами ломило від болю шию.

Та Яковенко не послухав її слів, тільки глянув ще пильніше й відібрав у неї коромисло, ледь помітно всміхнувся та рушив нерівною стежкою, що тягнулась від берега до села, потопаючи в розкошах молодої травиці. Катерина ж зовсім зніяковіла. Здалося їй у ту хвилину, що цей поважний сотник Яковенко… залицяється до неї, зовсім так, як робили це деякі парубки, а особливо Микола Галушко, веселий рудий парубійко, погодок, який уже років зо п’ять не втомлюється повторювати, що її одну кохає та її одну за дружину хоче мати… ось тільки батько сватів засилати не годиться, та він усе’дно надії не втрачає.

Згадавши свого доброго товариша дитинства, Катерина всміхнулась і зітхнула. Ну, що за думки лізуть їй в голову? Чого б це такий поважний дядько, як сотник Яковенко, мав до неї лицятись? До неї, молодої дівки, якій ось-ось вийшла вісімнадцята весна? Нащо вона йому здалася?

Трішки заспокоївшись та повеселівши від таких думок, Катерина припустила за високою, повною, але все ще по-козачому стрункою постаттю Яковенка. Він не озирнувся, однак дочекавсь, поки вона порівняється з ним на вузькій стежці, й несподівано запитав:

– А що, Катрусю, чи добре тобі з мачухою живеться?

Катерина тільки знизала плечима.

– А як із мачухою може житися? – запитала вона й ступила декілька ступнів уперед, не добираючи глузду, чого питається він у неї про таке, невже не розуміє, що не може добре житися з мачухою, бо це ж не матінка рідна. Та Яковенко не дав їй далеко піти, вхопив за руку, промовив лагідно:

– Стривай, Катрусю!

Катерина мовчки поглянула на його довгі сильні пальці, які впевнено затисли її маленьку ручку, потім на самого Яковенка, який не зводив із неї напруженого погляду пильних блакитних очей, немов заглядав у саму глибінь душі, відшукуючи там невідомо чого. Однією рукою він зняв коромисло зі своїх широких, могутніх рамен, поставив відра в сіру пилюку стежки, підійняв руку й обережно торкнувся дівочого підборіддя, пильно вдивляючись у молоде, зачервоніле від ніяковіння лице.

– Чи знаєш ти, Катруню, якою вродою нагородив тебе Господь? Чи ж варта ти того, щоб гнути спину, розтрачувати молодість свою та вроду на якусь сварливу бабу? – Він говорив, обіймаючи кожну рису її гожого личка поглядом жарким, мов огонь. – Ні, Катруню, ти варта більшого, набагато більшого. Ти варта того, щоб тебе пестили, мов коштовну перлину, цілували твої маленькі пальчики й не давали їм роботи, важчої за вишивання рушників чи сорочок…

Катерина аж заслухалась – які то вже дивні та незвичайні речі лилися з вуст цього огрядного сотника. Ніхто й ніколи ще не казав їй таких слів, навіть без міри залюблений в неї Микола.

– Захочеш, Катруню, я й не так стану тебе шанувати, весь світ кину до твоїх ніжок, нічого для тебе не пошкодую…

Катерина спохмурніла, прудко вихопила з його долоні руку, відскочила вбік, мов налякана кізочка, і блимнула неприязно очицями своїми золотаво-зеленими, відьомськими, як казала мачуха.

– Здуріли ви зовсім, дядьку Макаре?

– Від тебе здурієш, – пробурмотів сотник, але Катерина вже не слухала його, хутко підхопила важке коромисло й припустила стежкою до села, напруженою спітнілою спиною відчуваючи важкий, палаючий погляд Яковенків. Вона так поспішала, що не вгледіла під старою вербою, яка росла біля двору Хотенків, непорушну Миколину постать. Катерина зойкнула, трохи не виливши воду, й здивовано поглянула на похмуре лице парубка.

– Чого це ти, Миколо?

Він блимнув на неї злими сірими очима. Обличчя його, продовгувате й тонкогубе, зробилось червоним, майже порівнявшись барвою з яскраво-рудою чуприною на голові.

– Хлопців тобі, Катерино, мало на селі? Чи намиста нового закортіло, що з дідом старим біля річки тискаєшся? – злим глухуватим голосом запитав Микола. Неначе в лице ударив він її оцими злими, образливими словами – Катерина відсахнулася. На якусь мить вона заклякла, не ймучи віри почутому. І від кого вона це чула? Від Миколи, з яким разом зростала, який був їй за брата, допоки не виріс і не почав заводити розмови про те своє сватання? І чого він оце так казиться, чого лютує? Невже й справді дума, що вона стала б із сотником тискатись?

Катерина поглянула на нього зверхньо, гордовито підняла чорняву голівку й процідила крізь зуби:

– Дурень ти, Миколо, – ні з ким я не тискалась!

– Та вже ж не повилазило мені!

Катерина промовчала, тільки поглянула ображено, мов поранена в самісіньке серце голубиця, й пішла стежкою, не звертаючи вже уваги на гнівливі слова Миколині, що лунали їй услід.

Із того дня між ними мов чорна кішка пробігла. Катерина, тільки забачивши на вулиці надутого Миколу та його руду чуприну, відразу ж вертала в інший бік або ж узагалі йшла додому. Так само вона цуралася й сотника, мужня постать якого досить часто мелькотіла тепер перед нею, та все ж оминути його так і не змогла. Чотири дні збігло по тій зустрічі біля річки, як погожої недільної днини, по обіді, щойно батько з мачухою повернулися з відправи в церкві, несамовито загавкав на подвір’ї собака й д хати вбіг маленький Андрійко, Назарів старшенький.

– Бабо, бабо, там сотник з гостинцями до воріт прийшов, – витріщивши блакитні оченята, загукав малий на всю хату.

Катерина, почувши таку новину, мало не випустила миски з гарячим борщем, який саме насипала з горщика. Невістки разом заметушились, а батько невдоволено буркнув:

– І що це такий ясновельможний пан забув у нашій бідній хаті?

Килина блимнула на нього темним оком.

– Мовчи, Гнате, Макар Данилович дуже поважний чоловік, ти маєш радіти з того, що він завітав до нас.

Гнат Малько нахмурив чорні, густі брови.

– Он як ти заспівала, Килино! Чи не про це ти шепотілася з цим паном у церковному притворі? У гостину запрошувала?

Катерина застигла, помітивши, як забігали темні очі мачухи, й серце стисло погане передчуття. Коли ж заскрипіли двері в сінях, почувся хрипкий чоловічий кашель, і ось на порозі став Макар Яковенко. Катерина одвернулась до горщика з борщем, спиною відчуваючи погляд сотникових очей.

– Зі святою неділею вас, Гнате Степановичу, – пророкотів за спиною його низький голос, та Катерина вперто навіть голови не повернула, краючи сірий хліб на маленькі шматочки, а як же їй хотілось обернутись і кинутись до батька, щоб не вітав сотника, а гнав його з хати, як ганяла бабця Ганка збитошних сусідських котів. Але зробити цього не насмілилась.

– І вас із неділею, Макаре Даниловичу, – відказав батько. – Що ж це вас до нас привело?

– Та ось, зайшов по-сусідськи, заради святої неділеньки, а то, знаєте, Гнате, сумно самому у великій хаті.

Гнат прокашлявся.

– Та й справді, – озвався він, і Катерина з серцем мало не жбурнула миску на глиняну долівку. – Ну, то сідайте з нами, Макаре, пообідаєте, тільки вже звиняйте за убогість нашого частування, не погребуйте нашими борщем і кашею.

– Катруня ще вдосвіта зварила, – солодкою медовицею пролунав голос мачухи.

– Тоді це має бути найсмачніший борщ на селі, – досить весело проказав сотник, і Катерина, потайки озирнувшись, побачила, як мачуха всаджує його на чільне місце під образами.

– Смачний то він, може, й смачний, а був би з доброю куркою, то був би ще смачніший, – заперечив Гнат, і Катерина почула, як сумно пролунав його голос. І жаль до батька, який стільки працював, стільки спину попогнув на своєму віку, а статків великих не нажив, навпаки, ледве тяг ярмо великої родини, на якусь мить заслав у Катерини страх перед сотником. Потім батько тяжко зітхнув і звернувся вже до неї:

– Подавай же нам, доню, полудень!

– Зараз, батьку, – Катерина, опустивши долу золотаво-зелені очі, поставила миску з борщем перед батьком, а Домна подала яскраво-жовту пшоняну кашу, засмажену салом із цибулею. Потому Катерина примостилась на самому кінці столу, тайкома позираючи, як смачно та швидко наїдає сотник її борщ, аж тільки ложка мелькає в його дужих руках. Сама ж Катерина їла абияк, зовсім не відчуваючи смаку. Час від часу вона відчувала на собі погляд блакитних очей Яковенка та ловила погляди мачухи, у яких було щось незрозуміле – якась дивна мішанина вдоволеності, жадібності й темної неприхованої заздрості.

А по обіді, зібравши зі столу посуд, вона нишком вискочила в двері та побігла на город, зачаїлась, допоки сотник не піде геть.

І ось минуло вже три дні. Сотник більше не з’являвся в них, та Катерина серцем чула, що не полишить він її, а тільки вижидає чогось, та й мачуха он зробилась привітнішою…

– Та пощезни ти, стара відьмо, – раптом несамовито на всю хату заволала Домна й, кинувши під ноги Килині глечика з кислим молоком, вибігла надвір.

– Куди? – покрикнув Назар і гайда за дружиною. У хаті відразу ж ізнявся галас: заплакали Назарові діти й кинулись за батьком, прокинувся Микитка, захникав у колисці.

– Геть сказилася, – пробурмотіла Килина, вхопивши за штанці двох молодших діток, а потім обернулась до Катерини. – Чого розсілась? Біжи, лови Андрійка з Настунею.

Не промовивши й слова, Катерина підхопилася з місця й вибігла в сіни, а з сіней надвір. Її старенька груба сіра сорочка та синя спідничка враз намокли від дощу, а босі ноги ступили в багнюку, але Катерина не зважила на те, вона стрімко побігла до воріт, що від старості перехнябились набік, угледіла перед собою дітей, які неслися слідкома за батьком, вигукуючи скрізь[1] грізне й несамовите завивання вітру:

– Татку! Мамо!

– Андрійку, вернись! – гукнула вона.

Скрізь щільну, темно-сіру завісу дощу Катерина ледве могла розгледіти Домну та Назара, які бігли до річки, але добре чула крик брата, що кликав дружину. Над головою спалахували блідо-рожеві блискавки, з сухим тріском гарчав грім, а вітер холодом гуляв по промоклому наскрізь одягу, однак Катерина то ледве помічала, не поспіваючи[2] по слизькій багнюці за двома впертими небожатами.

За двором баби Омелянівни, де за вербою починалася стежка до річки, Катерина таки вхопила Андрійка та Настуню, обома руками притисла до себе їхні мокрі тільця, які з останньої сили пручались, нещадно лупцюючи тітку гострими кулачками.

– Пусти, Катерино, пусти до мами, – важко дихаючи, скиглив Андрійко й виривався з рук. – Баба зла, скривдила маму, й вона хоче в річці потонути, як ото баба Дідчиха.

Катерина затремтіла від цих слів, відчувши нарешті, як холод пробирає скрізь мокру сорочку. Баба Дідчиха й справді загубила душу, потонувши на Великдень, – не витримала сварливої невістки. А тепер і їхня Домна поклала кінець собі зробити. Боже-світе, як же то воно страшно через якусь сварку бабу, що сама спокійно жити не може й іншим не дає, збавляти віку собі, губити душечку свою безсмертну. А Домна ж іще й важкою була, дитину вже мала під серцем, і давалась їй та вагітність дуже тяжко, часто нудило, сама зробилась плаксива, що годі й стерпіти, нервова така, що найменша подрібниця одразу виводила з себе. За двох попередніх вагітностей, навіть коли ходила за двома, Андрійком та Настунею, не була такою знервованою.

А дощ тим часом поволі вщухав, і наляканій Катерині зі ще більш наляканими дітьми стало видно вже навіть річку та стежку, посеред якої стояли Назар із Домною. Він тримав її за руку й про щось умовляв, а вона пручалась і затято хитала головою. На якусь мить небо спалахнуло такою яркою блискавицею, що Катерині засліпило очі, а діти біля неї налякано заверещали, повідвертавши личка. Потому гуркнуло, та так, що загула, затремтіла земля, а десь на селі з важким стогоном упало дерево, запала тиша, і навіть дощ став полоскати тихіше своїми тяжкими краплинами яскраво-зелене листя. Коли Катерина розплющила очі, Домни поруч із Назаром уже не було, вона вперто бігла до річки, широко розкинувши руки, а Назар ледь поспівав за нею, сковзаючись на слизькій багнюці.

– Домно, стій, тобі кажу, – лунав над стихлою після страшної грози землею його красивий високий голос, але Домна й не думала слухатись чоловіка. Вона припустила ще швидше, та якоїсь миті не втрималась на ногах, посковзнулась, голосно зойкнула, замахала руками, мов велика наполохана птаха, й покотилася з гори до такої жаданої річки.

– Домно!

Голосним відлунням пролетів над селом крик Назара, й, неначе відгукнулися на крик той, затремтіли худенькі тільця дітей. Настуня заплакала, притиснувшись ще ближче до Катерини, а Андрійко раптом рвонувся прудко й горошиною покотивсь слизькою стежкою слідком за батьком. Притуливши до себе Настуню, Катерина широко розкритими очима спостерігала, як Назар скидає з себе геть мокру сорочку й кидається в бурхливе плесо Кагамлички, туди, куди за хвилину до того впала Домна, й неспокійні хвилі покривають його з головою.

– Матір Божа, Царице Небесна, – шепотіла Катерина тиху молитву, лагідно пестячи чорні намоклі коси Настуні, – спаси рабу Божу Домну, пожалуй діточок її, не полишай сиротами.

Нарешті по якихось хвилях, що вдалися[3] Катерині найдовшими в житті, біля берега з’явився Назар. На руках у нього лежала непритомна, поникла Домна.

Настуня вирвалася з рук Катерини.

– Мамо! Матусю!

Вона ластівочкою злетіла вниз, майже не торкаючись босими ніжками землі, а Катерина з острахом дивилась на те, як Назар несе свою дружину. Чорна довга коса Домни хвостала чоловіка по штанях, а руки звисали донизу, мов у неживої.

Бориси, чимале мальовниче село, розкинулось своїми білими хатами-мазанками на невеликому пагорбі, під яким сіро-блакитною стрічкою протікала річка та стежка, що вела від річки до села, йшла різко вгору. Катерина, тамуючи дух, спостерігала, як важко підіймається Назар із Домною на руках, як його міцні ноги ковзаються в рідкій багнюці, з’їжджають назад, але він уперто пнеться наверх, і маленькі рученята дітей чимдуж підтримують його. А дощ вже майже вщух, і лиш подеколи легкі дрібні краплі торкалися лиця. Гроза гарчала вже десь із боку Дніпра, відходячи від Борисів та забираючи з собою низькі темно-сірі хмари, спалахуючи на заході яскравими блискавицями.

– Жива? – тихо з острахом запитала Катерина, коли Назар урешті подолав непокірливий відрізок стежки й наблизився до неї.

Він похмуро поглянув на неї та ледь помітно хитнув головою:

– Жива.

Із мовчазною вдячністю Пречистій Катерина перехрестилась, поглянувши на бліде, аж посиніле лице Домни, на якому різко чорними ниточками виділялися брови та густі вії.

– До баби Лаврінівни збігай, – схриплим від хвилювання голосом попрохав Назар Катерину й нетвердою ходою попрямував додому, тримаючи міцно свою дорогоцінну ношу, а Андрійко з Настунею бігли поряд, розбризкуючи маленькими ніжками багнюку навкруги й тримаючи батька за широкі штани.

Вони пішли, а Катерина стояла, замислившись про те, як усе-таки міцно кохає Назар Домну й чи доведеться їй самій знайти таке кохання, чи відчує вона колись такі самі сильні почуття. Потому, зітхнувши, побігла в протилежний бік села, до хати баби Лаврінівни, знатної знахарки на селі, яка могла вилікувати майже все.

Мінлива травнева днина. Тут тобі поночі було, лив дощ і задимав холодний, неласкавий вітер, а відійшла непогожа година – уже й сонечко виграє та пригріває зовсім по-літньому. Так було й тоді, коли Катерина привела до батьківського двору бабу Лаврінівну. Суха, висока, з продовгуватим зморщеним лицем баба рухалася легко, мов молодуха, – не вона ледь поспівала за Катериною, а Катерина, босоніж сковзаючи по багнюці, що підсихала, насилу встигала за знахаркою, яка впевнено та широко сягала ногами в жовтих сап’янцях. Дорогою вони йшли мовчки й у речі одна з одною не заходили. Лаврінівна тільки щось харамаркала собі під довгого тонкого носа, час від часу важко, навіть гірко, зітхаючи.

У хаті було тривожно, неспокійно. Мовчазною тінню стовбичила коло печі, схрестивши руки на персах, мачуха, раз по раз зиркаючи спідлоба то на бліду Домну, яка лежала на лаві, то на Назара, що застиг поруч у головах. По хаті метушилась Ярина, а батько гойдав колиску з Микиткою. Збившись докупи, діти визирались наляканими оченятами на матір і голосно боязко плакали. До хати увійшла баба Лаврінівна, чемно з усіма привіталась і рішуче попрямувала до Домни. Нахилилась над нею, щось зашепотіла, потім кинула занепокоєний погляд на її зелену спідницю, й Катерина, яка чаїлася біля дверей, похолола, уздрівши, що спідниця Домни вже почервоніла від крові.

Лаврінівна озирнулась.

– Вам, хлопці, нема роботи в дворі, що ви в хаті, як баби, повсідались? Виходьте, немає тут на що оку чоловічому дивитись.

Батько мовчки піднявся й попрямував у сіни, похмурим поглядом окинув мокру й пригнічену Катерину та вийшов геть. А Назар усе зволікав, із сумом і болем дивлячись на дружину.

– Що буде з нею, бабусю?

Лаврінівна зітхнула.

– Що Всевишній дасть, те й буде. Та ти йди вже, не заважай мені, не люблю я чоловіків у себе під ногами.

Назар повернув аж почорніле від хвилювання лице й наткнувся поглядом на матір. Примруживши свої карі материнські очі, він процідив скрізь зуби:

– Моліться, мамо, щоб Домна зосталася живою. Інакше не буде у вас більше старшого сина.

Мальчиха зблідла, ухопившись широкою долонею за серце, але змовчала, з болем дивлячись на сина. Назар же нічого більш не промовив, повільно попрямував до дверей, та Лаврінівна зупинила його:

– Дітей візьми, – прошепотіла вона й одразу ж спохмурніла, бо на лаві протяжно застогнала Домна. Назар напруживсь, усім своїм виглядом показуючи, що йти не хоче. – Йди, йди, не барись, – прикрикнула на нього баба, й він нехотя поплентав з хати, забравши на руки двох менших діток, які все плакали й плакали.

У хаті відразу зробилося тихо, як у церкві під час відправи, тільки слабеньке хникання Микитки порушувало ту тишу. Захолонувши, припавши щокою до одвірка, Катерина мовчки стояла біля дверей, дивлячись на те, як баба Лаврінівна оглядає Домну, хмурить довгасте лице й щось сердито шепоче під носа.

– Що там із нею, бабусю? – нарешті не витримала цієї напруженої тиші Ярина. – Дитинча…

– Утратила вона своє дитинча, видно, добре вдарилась об землю, – важко зітхнула баба Лаврінівна. – Нічого тут вже не подієш. Мене інше непокоїть. Кровотеча в неї сильна, як би не померла, – прошепотіла бабця, й темними очима швидко скинула на застиглу Мальчиху. Потім глянула на Катерину. – Біжи, доню, наноси води та затопи піч, щось уже зробимо.

Катерина, як була, у мокрій сорочці, кинулась надвір до коромисла та відер, пошепки благаючи Бога врятувати Домну.

Біда темними крилами оповила вбоге обійстя Гната Малька. Тихо було та незвично. Діти вже не бігали й не гралися галасливо, немов ті налякані пташенята, вони сиділи на призьбі та визиралися великими заплаканими оченятами. Баба Лаврінівна пробула в них до пізнього вечора й таки спинила кровотечу в Домни. Проте та була така слабка та квола, що похмурий і боязкий вираз ніяк не сходив із темних очей баби.

На Назара страшно було глянути. Серце краялось Катерині, коли бачила вона, як він, нещасний і засмучений, недвижимо сидить на призьбі. Трішки ожив Назар лиш тоді, як Лаврінівна вийшла з хати й уже повільно почалапала додому. Він скочив із призьби, мов осами пожалений, і кинувся в сіни, а за ним сирітливими курчатками побігли діти. Катерина ж тільки зітхнула й пішла за ворота заганять вередливого півня. Той квоктав і вперто тікав до сусідського тину, допоки Катерина не розлютилась та не вхопила товстого кілка. Вона підняла руку й хотіла жбурнути його в кущ пишної рожевої троянди, за яким сховався капосний півень, як її зупинив тихий голос, що почувся зовсім поряд.

– На добривечір тобі, Катруню!

Катерина опустила руку з кілком і повільно обернулась. Перед нею в темно-рожевому світлі призахідного сонця стояв Микола. Його волосся, руде саме по собі, полум’ям палало навпроти останніх променів сонця, що хилилось на спочивок, худі щоки ледь помітно червоніли, а сірі очі дивились винувато та присоромлено. Високий, широкий у плечах і змужнілий, він височів над нею, як ясень над калиною, весь пашів силою чоловічою, яка вгадувалась у різких рисах видовженого обличчя, у пильному погляді… І Катерина притихла, в дві оці дивлячись на парубка й намагаючись побачити в ньому того, хто здужав би добудитись її серця, зворушити його. Дивилась, шукала… але не бачила й не знаходила. Перед нею стояв просто Микола, той руденький хлопчина, який смикав її за чорні коси, дражнився, червонів і пригощав горішками та маминими медяниками, який завжди, з самого раннього дитинства, був як брат. Мо’, саме це й заважало їй розгледіти в ньому чоловіка, якого б змогла вона покохати. Так покохати, як Домна кохала Назара, щоб і лице, й очі світились, горіли самим цим коханням. Та, мабуть, не судилося…

Катерина зітхнула, і Микола, стлумачивши те зітхання по-своєму, нахмурив темно-руді брови.

– Ти ще ображаєшся на мене, Катеринко?

– А як ти гадаєш? – обізвалась Катерина. – Наговорив мені всього образливого, навигадував…

– Що ж я міг подумати, коли біля берега побачив вас із сотником, який тримав тебе своїми жадібними лапами? – із запалом проказав Микола. – Та я ледве втримав себе під тією вербою, щоб не кинутись на нього та не розбити його розгодовану мордяку.

Катерина заблимала очима.

– Миколо, невже ти приревнував?

Рум’янець на його щоках зробився ще яскравішим.

– А хоч би й приревнував. Та як мені не ревнувати, коли по селу поповзли вже всякі чутки… – похмуро промовив Микола, опускаючи голову.

– Які чутки, Миколо? – аж захолола від недоброго передчуття Катерина.

Микола ніяково переступив з ноги на ногу.

– Та так… ніякі.

– Кажи ж бо, – наполегливо мовила Катерина, підступаючись до нього та викидаючи вперед руку з кілком.

Микола важко зітхнув.

– Та говорять баби дурнуваті, що сотник одружитися вдруге надумав і на тебе, Катруню, око його впало. Та ще верзуть, що він мачусі твоїй обіцяв щедру винагороду, якщо допоможе тебе посватати… І вона… погодилась, – уже ледь чутно додав Микола, жадібно-запитливим поглядом упиваючись у збентежені золотаво-зелені очі Катерини, яка й не здивувалась, бо відчувала щось таке ще з неділі.

Микола мовчав, пильно вдивляючись у її очі, немов намагався вгадати дівочі думки, а потім тихо запитав:

– А ти, Катеринко, чи згодна ти стати його дружиною?

Катерина аж підскочила.

– Зовсім ти здурів, Миколо? Нащо ти мені кажеш таке? Нащо мені цей сотник? Не сподобний він мені, й дружиною я йому не буду!

Микола непевно посміхнувся.

– Справді?

– А ти ще й сумніваєшся? – нахмурилась гнівливо Катерина. – Та я… Гей, що ти робиш, пусти мене, скажений, – заголосила Катерина, тому що Микола раптом підхопив її на руки й закружляв. – Пусти, Миколо!

Він зупинивсь так само раптово, як і закрутився, не забрав долонь своїх сильних з її тонкого дівочого стану, а запитливо поглянув в очі.

– А ти пробачиш мені ті злі слова?

Катерина всміхнулась.

– Пробачу, – вимовила, – але тоді лиш, коли ти впіймаєш мені того півня, що забився від мене в Товкачеву троянду.

Микола розправив широкі плечі.

– І це все? Та заради тебе, Катруню, я не тільки півня, я й сокола в небі впіймаю, – хвалькувато запевнив він Катерину й озирнувся навкруги. – Ну, показуй, де та клята птиця?

Не стримавши усмішки, Катерина вказала рукою на пишний кущ троянди під тином у старого діда Товкача, який жив з ними поряд. Микола зробив страшне лице й сміливо поліз у колючі гілки. Півень збунтовано засокотів, захвилювався. Почувся зойк, то Микола вколовся шпичкою, а далі тиха лайка. Півень сокотав, Микола лаявся, кущ тріщав гіллям, і Катерина, зачаровано спостерігаючи за всім цим, не помітила, як біля воріт з’явилась висока постать мачухи. Спершись на тин, вона зіщуленими очима вп’ялася в усміхнену Катерину.

– Ага, упіймав, – почувся в кущах радісний голос Миколи, та наступної миті півень голосно кугикнув і прожогом вискочив з кущів, полохливо замахав крилами і злетів на сусідський тин. – От сатана, клюнув мене, скажений, і втік.

Слідком за півнем з’явився роздратований Микола з пошкрябаним лицем. Неначе той кіт, кинувсь він на півня, але півень тільки замахав рудими крилами й зник у жаливі Товкачевого подвір’я. Микола з серцем стусонув тин.

– От собака!

Катерина не втрималась і голосно, мов приснула росою, розсміялась. Сміх її чистим дзвіночком рознісся по кутку, оповитому вечірніми сутінками, болем і радістю озвався в серці Миколи, який застигнув, притихши, біля тину, позабувши й про того клятого півня рудопірого, що дав драла в чужу жаливу, й про батька з матір’ю. В усьому цілому світі для нього існувала тільки вона – ця чорнокоса чарівниця, що сміялась у вечірньому присмерку та гляділася такою гожою, такою дорогою серцю, дарма що вбрана була в убогу сорочку із сірого полотна, грубого та зношеного, в стару, латану-перелатану спідницю, з-під якої було видко маленькі ніжки. Хай без прикрас, ба навіть без намиста сякого-такого Катерина була напродиво гарна. Лице її, маленьке й трішки округле, вінчало темно-коричневе волосся, яке вигравало на сонці й золотилося, великі золотаво-зелені очі могли поглянути так, що в нього дух перехоплювало. А якою чудовною була вона тоді, коли всміхалась, ось як зараз, хоч і бувало таке нечасто – життя з мачухою зробило її геть невеселою.

– Царівна! – прошепотів зачаровано Микола й підійшов до Катерини зовсім близько.

Сміх щезнув з її вуст. Вона мов засоромилась його, такого незвичного для себе. А потім повільно підвела очі на Миколу.

– Ой, та в тебе ж лице геть пошкрябане!

Він тільки покрививсь, а Катерина нахмурила чоло, покинула вже непотрібного кілка, підняла руки та почала краєм сорочки втирати йому з почервонілого лиця краплини крові. Микола відмахнувся, вхопив її пальчики своїми сильними руками й раптом притулив їх до своїх гарячих, немов палаючих, губ, і поцілував швидко-швидко, мов обпік.

Катерина застигла.

– Миколо, що ти? А як хто побачить?..

Він тільки всміхнувся.

– Ну, то й що? Нехай дивляться, я критися не збираюсь… – Він раптом нахмурився. – Чи, може, ти сотника боїшся?

Катерина відступила на крок.

– Ніякого сотника я не боюся!

– І не підеш за нього?

– Не піду!

– А за мене підеш? – раптом тихо запитав він, не випускаючи її рук зі своїх долонь. Вже швидко вечоріло, та Катерина бачила, як горять, палають рішучістю його очі. – Як завтра сватів зашлю – не відмовиш?

Катерина мовчала, не тямлячи, що сказати, бо бачила, що то не просто слова, а він і справді може завтра сватів заслати. Вона не знає, що йому відповісти. Звісно, Микола не сотник, він і гарніший, і літами молодий, та все ж не кохає вона його. Чи захвилює він серце коли її так, щоб аж важко було дихати й не хотілось ні на кого дивитись, окрім нього? А з другого боку, хіба не однаково, покохає вона його чи ні? Що в тому коханні? Його можна ввесь вік дожидати й промучитись поряд з мачухою, а там, хто його знає, може й злюбиться їй Микола. Зате вона вирветься з-під ярма мачушиного, а мати в Миколи жінка добра, он у неї Одарка, старша невістка, мов та пава, по селу ходить, усе на свекруху не нахвалиться.

Збентежена та розгублена, Катерина підвела очі й відразу ж застигла, окам’яніла, помітивши нарешті мачуху, яка причаїлась біля воріт і, зовсім не соромлячись, вслухалася в їхню розмову. Побачивши її ненависні очі, Катерина раптом зрозуміла, що згодна на все, аби позбутися огидної та ворожої присутності цієї жінки.

– І що то ти, Катерино, біля парубків крутишся, а робота не роблена стоїть, і корова недоєна? – розтягуючи слова, запитала Мальчиха, й Катерина побачила, як у Миколи насупились брови.

– Я півня заганяла…

– Добре ж ти його ганяєш, уже майже поночі надворі, а в тебе ще нічого не роблено…

– А вона вам що, за наймичку в господі? Не людина зовсім? Самі своєї роботи не поробите, чи руки зовсім повсихали? – різким, непривітним голосом озвався до Мальчихи Микола, повертаючись до неї лицем, неначе огороджуючи собою притихлу Катерину.

Мальчиха зашипіла:

– А ти де такий вийнявся, щоб мене страмити? Ти ба, ще не виріс із коротких штанців, а вже вказує, як я маю з Катрею поводитись! – Вона вийшла за ворота. – Ану, геть звідси, поки я рогача не вхопила…

Микола сіпнувся, хотів добряче вилаяти Мальчиху, яку не любив з самого дитинства, але Катерина стрімко вхопила його за рукав простої білої сорочки й прошепотіла:

– Миколо, прошу тебе, не треба. Іди, краще додому, в мене й справді роботи багато. Благаю!

– Добре, я піду, не стану більше чіпати ясної панії, – насмішкувато відгукнувся Микола, позирнувши на тин Товкача. – Але перше все ж упіймаю того клятого півня.

І не встигла Катерина й оком змигнути, як він одним сильним рухом ухопився за тин і перемахнув на подвір’я діда Товкача. Чутно було, як він одразу ж засичав, ускочивши босими брудними ногами в густу Товкачеву жаливу. Потім руда голова його майнула навпроти білої стіни хати й зникла в сутінках. Мачуха мовчала, осудливою тінню видніючись біля воріт, а Катерина взагалі дух зачаїла, боячись мачушиної люті.

На Товкачевому подвір’ї голосно закугикав півень, обурено й невдоволено, згодом почувся собачий гавкіт, а за ним крик баби Палажки Товкачихи:

– Рятуйте, злодії!

Минула ще хвилина, і нарешті показавсь Микола. Він знову заліз у жаливу й засичав ще голосніше. У руках вн тримав наполоханого півня.

– Зловив ось!

Катерина простягнула руки над тином, забираючи притихлого півня, й почула Миколин шепіт:

– Виходь до верби опівночі, я чекатиму.

Вона ледь помітно хитнула головою на знак згоди, взяла під оберемок півня та й попрямувала до своїх воріт, де й далі стовбичила мачуха. Не сказавши й слова, вона пройшла у двір, випустила півня, взяла відро та пішла доїти корову, яку подарували батьки Ярини та яка була неабиякою розкішшю для убогих Мальків.

У темній хаті Гната Малька тихим, негаласливим господарем панував сон. Місяць уповні скрізь невеличке віконце вимальовував сріблясту доріжку на долівці, примарним світлом торкаючись обіднього столу з грубого дерева, лави, а на ній – Домни, що важко дихала, та Назара, який спав поруч долі на ряднинці. Піч же, на якій спав Гнат із дружиною, та закуток, де спала без Василя, що їздив у панських справах, Ярина, потопали в темряві. Усі спали. Молодиці доволі тихо, а от Гнат хропів, як і завжди.

Одна Катерина не спала.

Широко розплющеними очима дивилась вона в маленьке віконце поряд із рядниною, що правила їй за постіль, але не бачила ні місяця, ні гілля старої яблуні, що росла поруч із хатою. Перед очима була руда чуприна Миколи, який схилив голову та цілував її руки так… вона й сама не знала, як. Знала тільки, що ніколи раніше не цілував він її пальців і навіть подумати не могла, що то виявиться так приємно та… хвильно. Невже вона й справді ще може його покохати, хай не так сильно, та все ж покохати? Принаймні його дотик не викликав у неї відчуження, як дотик сотника…

Надворі тричі тихо просвистіло, і Катерина вся напружилась, здогадавшись, що то кличе її Микола.

Наляканою кішкою прослизнувши в сіни, вона вийшла надвір, де було видко, мов неясного ранку, та доволі прохолодно. Від хати вбік пролягла чорна тінь. Пробігши до хвіртки, Катерина вийшла на дорогу й побачила Миколу, який стояв біля тину.

– Я гадав, ти вже не прийдеш, – порушив він медяну нічну тишу, й Катерина здригнулась, бо голос його вдався їй незнайомим, хрипким та непевним.

– Я ж пообіцяла.

Микола нічого не відповів, тільки блиснув у пітьмі білозубою усмішкою та простягнув до дівчини широку долоню.