Дівчинка на кулі Слоньовська Ольга
Синички мене люблять особливо. Ластівки вже на плечі давно не сідають, а синички — два-три рази на рік. І в Селі, й у Києві, й у нашому Обласному Центрі. Якось, не поспішаючи, простую на пару в університеті вулицею Шевченка: часу ще доволі, тож ще й у бібліотеку можна зайти, пресу переглянути, бо ж навіть професорська зарплата не дає можливості всі потрібні газети й журнали передплатити. Погода препаскудна: вогко, холодно — листопад. На кованій огорожі сидить жовтогруда пташка.
— Привіт! — вітаюся з нею, і синичка сідає мені на комір плаща.
Цвірінькає, крильцями підтримує рівновагу, але не злітає. Кажу їй, що маю проблеми з виданням уже готових до друку книг і з обіцяним мені владою житлом. Навряд чи пташка мене розуміє, як не розумію її щебету я, але щось мені дуже вже старається повідомити: дзьобик не закривається, так щебече-цвірінькає.
О, а це що за молоді люди? П’ятдесят друга група! Мої студенти, в яких маю сьогодні третю пару. Ах ви ж, біженці українські, впіймалися! Дівчата також мене помітили. Втікати вже нікуди — прямують назустріч.
— Добрий день!
— Добрий! Куди, царівни-жаби, натхненно мігруєте?
— О, ви зловили синичку, Ольго Володимирівно?
— Я не кицька. Птахів не ловлю. Вона мені сама на плече сіла!
— Як таке може бути?
Рукою легенько зганяю пташку, вона робить коло й сідає мені на плече знову.
— Я також так хочу! — мрійливо каже староста групи.
Це гарна студентка, сумлінна, талановита.
— То нехай вона сяде й тобі! — зганяю синичку зі свого плеча вдруге, й пташка навіть несподівано для мене самої сідає на старосту, але не на плече дівчині, а на її в’язаний берет.
— Ой! — завмирає Тамара, боячись від радості поворухнутися.
— Ви, напевно, відьма? — шепоче наляканим голосом котрась, ошелешена дивом, п’ятикурсниця, ховаючись поміж дівчатами.
— Відьма, — віджартовуюсь я. — Втечете з моєї пари — у ваших корів молоко пропаде, а в хлопців — чоловіча сила.
— Та ми не з вашої пари тікали! Чесне слово! Ваша — третя, а ми — з другої. Ми на вашу пару обов’язково би повернулися!
— Ну, якщо вже впіймалися, то прийдеться, хоч би й не хотілося! Лети, синичко, ти ж — не студентка, в університет тобі не треба! — зганяю пташку з голови старости. — Пішли, царівни-жаби!
До практичного заняття дівчата дійсно готові. Ймовірно, втікати й не збиралися, хоча насправді хто їх знає: студенти — завжди стихія. Правда, ще такого не було, щоб якась група мені зірвала заняття. Поки що не було. А друга пара в них за розкладом справді в такого викладача, що й сам більше не з’являється на заняття, ніж з’являється. Тепер обидві сторони — квити.
Після того випадку минуло більше, ніж півроку. Перед державними іспитами з кожного екзамену в розклад обов’язковою ставлять оглядову лекцію. Для короткого повторення викладачем своїм підопічним найголовнішого, для основних нагадувань, рекомендацій. Але вранці прибігла староста, попросила перекласти її групі останню лекцію на наступній день, бо вони ще не сфотографуватися для свого альбому. Що ж, на завтра, то й на завтра — відпустила. Вийшла з кафедри, щоб йти додому, — коло дверей п’ятдесят друга група у повному складі!
— Ви що, передумали?
— Та ні, просто хочемо переконатися: ви нас точно відпустили?
— А Тамара вам хіба не повідомила?
— Староста сказала, але…
— Ви нам мстити не будете?
— Дивні ви, молоді люди! Коли я в університеті комусь мстила?
— А як нас тоді перейняли на вулиці Шевченка, коли синичка у вас на плечі сиділа, то попереджали!..
— А-а-а! — пригадую і сміюся від щирого серця. — Що у ваших корів молоко пропаде, а в наречених — чоловіча сила? Про кого ж ви більше турбуєтеся, царівни-жаби? Про своїх кволих бой-френдів? Ідіть уже, фотографуйтеся, не вигадуйте дурниць!
Але поки що я сама вчуся на першому курсі, йду-бреду опалим листям по стежині з парку в гуртожиток, і моїй голові не дають спокою старі туфлі. В останні дні вони для мене вже стали ідеєю-фікс. Ходжу — й тільки дивлюся, хто в чому взутий.
На столику в фойє гуртожитку — свіжі листи. Є й для мене, але не від Вовочки: він моєї гуртожитської адреси не знає. Від цьоці Дозі. Пише, що продали дядькову «Волгу», бо грошей на третю операцію треба неміряно. Що влаштувалася на роботу в газетний кіоск. Він поруч із їхнім будинком, тож старенька сусідка завжди зможе сповістити, якщо дядькові раптом стане гірше. Він ще ходить, але дуже ослаб. Що в нього рак, здогадався сам перед другою операцією, і їй довелося в усьому признаватися. Сьогодні Данило буде мені телефонувати на переговорний пункт, тож треба, щоб я не забула й прийшла туди о сьомій годині. Вперся, що мені треба негайно переводитися з педінституту у Львівський університет. Перевестися, виявляється, значно легше, ніж просто вступити. Якщо я наважуся це зробити, треба попередньо приїхати в Львів, щоб Данило пішов зі мною до ректора університету. Все інше — по-старому. Правда, цьоця Жирафа знову розлучилася. А Маргарита Григорівна подарувала свою квартиру дорослому внукові. Тепер він її виживає з рідних стін, настійливо радить перебиратися в будинок для людей похилого віку, який у народі йменують просто дідорнею. А ще у Львові цвітуть каштани й бузок. Восени, як у травні. Страшно. Старі люди кажуть: знову почнеться війна, бо так само дерева й кущі цвіли в жовтні сорокового року. Та що буде, те й станеться. Нічого від нас у цьому світі не залежить.
Настрій цьоциного листа — сумний. Мені здається, аж жовто-коричневий. Від нього й мені на душі робиться зле: біда не одна ходить, а з діточками! Зараз піднімуся на свій поверх і, якщо в нашій кімнаті ще нікого нема, хоч виплачуся.
Та в кімнаті й Анеля Шутка, й Танька-Кулеметниця. Сваряться, як базарні перекупки. Щезла Анелина нова утеплена курточка. Красива річ! Заздра Геля аж облизалася, коли Шутка при нас приміряла свою обновку. На базарі за курточку з Анелі здерли сто карбованців! Тільки вчора купила, ще й не одягала жодного разу, бо надворі тепло — а сьогодні куртка зникла, як лизень злизав! На біду, Анеля в гуртожиток повернулася пізніше від нашої Проні Прокопівни, ще й застала в кімнаті її брата, студента медінституту, теж кандидата в члени КПРС. Гельчин братчик підозріло заквапився, ледь Шутка ступила на поріг, і так поквапно змився, наче йому земля під ногами горіла. З собою мав велику чорну сумку. Тепер Танька-Кулеметниця божиться, що Іван забрав лише її скляні банки, що в них із дому привозила голубці й котлети, та брудну постіль. Але Шутка їй не вірить. Анелиної куртки нема ніде, хоча вже у всіх шафах усе перерито. Розгнівана дівчина втретє виголошує Таньці, образно кажучи, навздогад буряків, щоб дали гречки, народну в'їдливу примівку: «Ми нічого не маємо до вас, але після вас нікого не було у нас, а пропало багато чого якраз!»
— Там твоя курточка, де мої чорні туфельки! — не витримую і я й стаю на бік Анелі.
— Чого ви до мене причепилися? — верещить Проня Прокопівна. — Пильнуйте свої речі, й нічого пропадати не буде. Ось моє, наприклад, усе на місці! Якби щось і щезло, я до нікого би не чіплялася: мало хто міг узяти ключі з прохідної і відімкнути кімнату, коли ми на парах!
— Я йду до Гепардівни! — заявляє Анеля. — Подивимося, чи сьогодні хтось, крім тебе, нашими ключами користувався!
Гепардівна — це наш гуртожитський комендант, Галина Гільярдівна. Її студенти бояться більше, ніж міліції. Не жінка, а танкова дивізія. Вміє вичитувати й порушникам дисципліни, й п’яним відвідувачам, які напролом лізуть через прохідну, й батькам, котрі приїжджають шукати винних, коли в доньки починає рости живіт. Я сама одного разу таких розлючених тата й маму в гуртожитку бачила. На весь вестибюль репетували, що в цій «общазі» — страшна розпуста. Їхня срібна й золота донечка — бідна жертва відсутності дисципліни й порядку, тож нехай комендант тепер добре кумекає, якщо не хоче в тюрмі сидіти, як змусити спокусника одружитися з їхньою вагітною доцею. Гільярдівна шикнула на подружжя, як на бешкетних дітей, і винесла зі свого кабінету велику циганську голку й моток чорних ниток.
— Я вам допоможу довести справу до весілля, якщо всилите нитку в голку! — заявила зганьбленим на честі батькам.
Дивитися на таке диво збіглися всі, хто на той час був у холі. Гільярдівна крутила голку в пучках, і ні батько, ні матінка, хоч як старалися, й за півгодини нитку в голку не всилили.
— То що? — переможно запитала тоді Гепардівна. — Тільки гуртожитські порядки й лише хлопець винен? Отож-бо! С…чка не схоче — кобель не скоче! Й не говоріть мені, що то не так, бо аж слухати смішно!
Тих молодят наша комендантка якось таки поєднала: з величезним скрипом, але розписалися. Хлопці розповідали, що з її кабінету горе-женишок разів п’ятнадцять приходив мокрий, наче годину стояв під дощем. І батьків того юнака до себе Гепардівна викликала, й іншу дівчину, з якою доморощений дон-жуан уже «закрутив» нову любов, так випсячила, що та забрала з гуртожитку свої манатки й пішла жити на приватну квартиру.
А ще, коли у вересні студенти почали ходити в гуртожиток газоном навпростець, а не заасфальтованою доріжкою, Гепардівна звеліла столярові зробити величезну стрілку на ніжці, з допомогою якої й закопали дороговказ у землю вздовж протоптаної стежки. На стрілці красувався яскравий напис: «Дорога козлів та іншої рогатої худоби». Ясна річ, вважатися рогатою худобою нікому не хотілося, і стежка почала заростати травою. Але з Танькою-Кулеметницею й Гепардівна в сутичку вступати не захотіла: де ж, безпартійна комендантка — і з кандидатом у члени КПРС! Надто нерівні сили.
З дядьком Данилом по телефону я поспілкувалася. Дійшли до думки, що якщо мої батьки не заперечать, я таки буду переводитися на навчання у Львів. Тільки радості від цього в мене було мало. Навіть із голосу зрозуміло, що дядько дуже хворий. Почну переводитися, а він, не дай, Боже, помре — тоді взагалі залишуся без вищої освіти: звідси мене відчислять, а у Львові — не зарахують. Але буду вдома з батьками радитися, куди дінуся.
На жаль, виїхати у п’ятницю з Обласного Центру мені не вдалося. Студенти ринули з усіх трьох інститутів такими людськими ріками, що впхатися в жоден міський автобус, щоби вчасно добратися на вокзал, мені не пощастило. Приміський потяг показав мені хвіст, хоча проїзний документ у касі мені ще встигли виписати. «Тю-тю, пішов ваш поїзд на Воркутю!» — засміялася касирка, коли я прийшла здавати квиток, і повернула тільки половину його вартості.
Вранці ні світ ні зоря я прибігла з гуртожитку на автобусну зупинку й цілих півгодини, аж почало розвиднюватися, чекала на перший автобус. Цього разу встигла! З вокзалу в мій Районний Центр о восьмій годині відправився напівпорожній приміський дизель. За колір вагонів його в народі називали «Червоною рутою». Добре їхати в суботу! Щоразу в п’ятницю ввечері, коли добираюся з інституту додому, й у неділю після обіду, коли повертаюся назад, як мінімум половину дороги доводиться вистоювати в немилосердній тисняві: з кінцевих зупинок поїзди курсують гранично переповненими. Бо ж їдуть не лише студенти, а й робітники заводів і фабрик. Та й сільські мешканці возять у місто продавати молоко й сметану або їздять за покупками цим же потягом. Навіть після половини дороги сидячих місць обмаль. Минулого тижня взагалі стояла в тамбурі, куди хтось втелющив ще й свій велосипед, до якого мене спочатку так притиснули, що всі ноги забруднила шміром, яким був щедро намащений ланцюг чийогось новісінького двоколісного друга. Ледве вдома відмилася: машинне масло ні господарське мило, ні єдиний тоді пральний порошок «Лотос» не розчиняли!
Коли вже пасажирів поменшало, принаймні, в тамбурі й проході між кріслами у вагоні, на якійсь станції вертлявий дядечко, що пильно глипав на велосипед ще з вагону, де сидів на крайньому сидінні, а в тамбурі, коли почав готуватися до виходу, навіть любовно провів по блискучій рамі (я ще подумала: господар, стереже свій скарб, щоб хтось не поцупив!), зійшов на платформу і попросив хлопців-петеушників подати йому велосипед, що ті слухняно й зробили. Аж коли поїзд набрав швидкості, у тамбур влетів молодик у спортивному костюмі й червоній кепочці і почав кричати на присутніх, чому не сповістили, що хтось його велосипед краде? Бідні петеушники стояли ні живі ні мертві, але ніхто з присутніх їх не видав. Такою ж мірою, як ці наївні підлітки, мимовільними співучасниками злочину стали ми всі.
А було б добре, якби я сьогодні ненароком змогла зустрітися з Вовоччиною бабусею або дідусем! Хоч би свою адресу Вовочці передала! Все інше — справа техніки: могли б з переговорного пункту телефонувати одне одному, заздалегідь домовившись про день і годину. А може, таки наважитися зайти до свого однокласника додому? Ні, не годиться: ніяково, непристойно.
До Володимира Романовича теж давно треба забігти. А ще Урюк колись просила, щоб я її в школі відвідала. Тільки як? У робочі дні — навчання в інституті, в суботу мене вдома щоразу чекає купа роботи на городі, а в неділю школа не працює.
Коли приміський потяг доповз до Районного Центру, в мене вже душа затерпла: що скаже мама, за те що згаяла день, не приїхала ще вчора. З вокзалу на автобусну зупинку бігла дворами навпростець: ага, в нашому містечку дочекаєшся міського автобуса, надійся! І раптом назустріч — Урюк в усьому чорному: й «газова» хустина, і кофта, й спідниця, і навіть панчохи — спочатку й не впізнала. Та й наша заступник директора була в такому стані, що й мене навряд чи помітила б, якби я на неї спрожогу не налетіла.
— О! — тільки й мовила. — Ольга Понятовська власною персоною! Нарешті зустрілися! Чому, новоспечена студенточко, до школи не заходиш? Я ж перша тобі напророчила, що ти навіть без Золотої медалі вступиш!
— Пробачте, я ненароком вас штовхнула: біжу на автобус!
— Чекай-чекай-чекай! Нікуди ти вже не біжиш, бо коли ми з тобою ще зустрінемося? Сідаймо на лавочку! Розповідай, як ти і що ти?
Мені треба квапитися, бо наступний транспорт у Село аж о п’ятнадцятій десять, а швидше від цього автобуса я пішки додому не доберуся, — але від Урюк відчепитися неможливо.
— Задоволена? Щаслива? Живеш у гуртожитку?
Мушу розповідати і про викладачів, і про нових друзів, і про Гепардівну та її порядки в гуртожитку.
— Перепрошую, а чому ви в чорному? — нарешті зважуюся запитати про те, чого не помітити неможливо.
— Брат помер! — щасливо посміхається Урюк.
Від її посмішки у мене по плечах повзуть мурашки: коли хтось із близьких відходить на той світ, родичі так не сміються!
— Чого злякалася? Що я сміюся? Він не жив, а існував. Недоумок із народження — ти хоч уявляєш, що це таке? Змарнував життя і татові, й мамі, й мені! Двадцять шість років протягнув на світі!
— Що з ним було? — запитую ледве чутно.
— Остання стадія психічного розладу! Не людина, а повний ідіот, який не може навіть себе нагодувати, випити горня води, самостійно сходити в туалет.
— Господи, як страшно!.. Від чого вашому братові таке сталося?
— Від резус-фактора. У тебе кров яка?
— Першої групи.
— А резус?
— Не знаю. Мені його ніколи не визначали.
— Обов’язково дізнайся, бо колись будеш дітей народжувати, а резус вагітної жінки має величезне значення. Бачиш, у мого тата резус-плюс, а в мами — мінус. Я народилася також із плюсом, тут, у нашому містечку. А тоді тато-геолог повіз нас із мамою аж у Сибір шукати газ і нафту. В батьків після мене довго дітей не було: сибірська холоднеча погано впливає на чоловіче сім’я. Аж коли через шістнадцять років назад повернулися, бо наша бабуся померла, й шкода було втрачати квартиру (та й мені пора було готуватися до вступу в інститут, і Сибір уже татові набрид!), — мама знову завагітніла й народила Мирона. Вже пізніше, через кілька років, лікарі сказали, що якби другою була знову дівчинка, тобто коли в жінки з резус-мінусом діти — одностатеві, то такої біди не сталося б. А так… Ой! — глибоко зітхнула Урюк. — Ріс наш Мирон, як з води. Але тільки тілом. Розуму не було. Соромилися ще в колясці на подвір’я вивозити: очі дурні, рот увесь час роззявлений, язик висолоплений, слина тече безперестанку. Тож пізніше ми вже квартиру кілька разів на добу провітрювали й тримали брата лише в хаті. Нічого не змінилося ні через рік, ні через п’ять, ні через десять. Я закінчила інститут, познайомилася з хлопцем. Гарним, розумним. Головним інженером працював на заводі. Рік зустрічалися. А тоді він наполіг, що хоче з батьками познайомитися, щоб просити моєї руки. Привела Остапа додому. Як побачив мого брата — вискочив за двері без жодних пояснень і вже більше ніколи не давав про себе знати. Після цього ще й тато нас покинув. Повернувся в Сибір.
— На роботу?
— І на роботу, й своє особисте життя влаштовувати. Одружився вдруге. І втретє — також. Гроші нам час від часу, правда, посилав. Мама брата по лікарях возила. Там руками розводили: свідомість відсутня, одні рефлекси й інстинкти. Мама ночами плакала, сохла на очах. А якось сказала мені, що більше не може терпіти, що вже домовилася й наступного дня будемо везти Мирона в інтернат для розумово відсталих у іншу область. Поїхали — і такого надивилися, що повернулися з братом назад. У тому інтернаті олігофренів і кретинів тримали в загороді, як худобу. Уявляєш: бруднющі, злі, здоровенні дітиська повзають, дибають, б’ються між собою, лижуть екскременти з підлоги! Мучилися ми з Мироном далі. А брат поволі ставав дорослим. Таке в нього виросло, що мені жижки зі страху трусилися. А їв, як не в себе! Ну, маму й…
— Убив? — жахнулася я.
— Згвалтував. Минулого року. А вона почала й за мене панічно боятися, бо ж сила в нашого Мирона, як у диявола: мамину песцеву шубу, що з Сибіру привезли, надвоє голими руками розірвав. Та що шубу — грубезні книжки, не розкриваючи, разом з палітурками шматував. Мені здавалося, що так само легко може роздерти й людину. Викликала мама психіатрів. Почали вони Мирона колоти якоюсь заразою. Більше він уже не накидався ні на нас, ні на одяг, ні на меблі. Тільки почав власне г…мно їсти. Нормальні харчі до рота донести — не розумів, води з горнятка напитися йому не вдавалося жодного разу, тільки з соски смоктав, а це — добре вмів. І раптом мене директор викликає…
— А він який стосунок до вашого брата мав?
— Директор усе знав. І про зґвалтування, і про улюблені ласощі мого братчика-тварюки… Почав шантажувати.
— Чим?
— Розумієш, я завжди старалася бути справедливою. Може, аж занадто… За це мене й ненавиділи усі — і вчителі й учні. Сміялися з мене: я ж не сліпа й не глуха — що, не чула й не бачила?
— Хто сміявся? Боялися — так, але щоб сміятися…
— Ти слухай краще, бо, може, більше й не наважуся з тобою на подібну розмову. Заявив, що уся школа про мого брата-ідіота знатиме! А це означає — кінець моєму авторитету! — Урюк витерла сльози, якусь хвилину помовчала, проте пересилила себе й продовжила: — Я навіть донос під диктовку директора на тебе писала, коли почалася катавасія з Володимиром Романовичем. А на вашого вчителя української літератури ми усім педколективом таке гуртом понапридумували, що згадати страшно! Директор нас поїдом їв, замикав у вчительській і відпускав лише тих, хто здавав повністю списані, а не наполовину чисті листочки. Вашу вчительку математики двічі від дверей завертав назад, а твого класного керівника, Аліну Веніамінівну, навіть ударив по обличчю! Ми вже потерпали, що ні за цапову душу всіх нас у тюрму запакує. Світлана Яківна, думаєш, чому в іншу школу перевелася? Відмовилася взагалі писати доноси на будь-кого. Директор репетував-репетував, та вдіяти нічого не міг до того часу, поки її малюк під час параду коло пам’ятника не назвав Леніна гицлем. З того моменту й почалося! Та я не про Світлану Яківну. Директор переконав мене, що всі, хто живе в селі, — віруючі. І змусив написати, що ти хрестишся біля церкви й що в тебе вдома висять ікони. Коли ж у вашому класі виявилося аж шестеро претендентів на Золоту медаль, директор особисто викреслив зі списку тих, із ким це зробити було безпечно.
— І в першу чергу — мене, — кажу я тихо сама до себе.
— Ні! Не в першу!.. Але й тебе. А я не могла відстояти, бо жахалася ганьби, поговору, якщо школа довідається про те, що взагалі може витворити мій брат, що він з рідною мамою вчинив! Та ще й директор пригадав мені мій донос, тільки наче забув, що сам же його й диктував. Репетував, що віруюча комсомолка недостойна Золотої медалі, а я не можу відректися від своїх слів, бо мене за брехню будуть судити. — Урюк гірко захлипала. — Пробач, ти справді в навчанні була найсильнішою, в класі — найздібнішою! Тебе гріх було викреслювати зі списку потенційних медалістів!
— Ваші сльози не варті тієї дурної бляшки. Ви ж самі казали: тільки й того, що назва красива — Золота медаль. Я все одно вступила!
— Бо є справедливість на світі! Є! Тільки не завжди вчасно приходить. Бувай, студенточко, здоровенька! Заходь у гості. Тепер уже можна не тільки до школи, а й до мене особисто. Я з мамою он у тому будинку живу. Останній під’їзд, квартира шістдесят вісім.
Додому я таки почимчикувала пішки. Жодна попутня вантажівка не зупинилася — не було порожніх. Автобус наздогнав мене вже в Селі. Вдома нікого не було, тож швиденько перевдяглася, навіть не обідала — що не снідала, ніхто й не знав, — і бігцем на город. Кричали на мене всі домашні. Виправдовуватися навіть не пробувала: винна й винна, як земля колгоспам. Гуртом чистили буряки до темної ночі. Наприкінці — вже й при ліхтарні, як Панько Буба.
XXIV
Наступного дня я зважилася поговорити з батьками про мій перевід на навчання у Львівський університет. Якраз усі поснідали, й бажання сваритися ні в кого нібито й не проявлялося.
— Нікуди ти переводитися не будеш! — обірвала мене мама на півслові. — Як на мій розум, то краще взагалі кидай інститут. Диплом медсестри маєш. Іди працювати в нашу сільську протитуберкульозну лікарню. І робота під носом, і вдома щось допоможеш, та й грошей накорпаєш![67] Могла би всю свою зарплату на ощадну книжку класти.
— Яка там зарплата в медсестри? — не схвалив маминої поради тато. — У неї майже така стипендія, як у тієї медсестри зарплата!
— З нового року, якщо сесію здам на «п’ятірки», стипендія буде ще більша! — стараюся запевнити домашніх, бо ж кидати інститут я не збираюся ні за які блага!
— Держава тобі платить, то й живи на свої гроші: і взувайся, і вдягайся, й харчуйся, — з льодком у голосі веде мама далі. — Пора вже хоч комусь із наших плечей злізти!
— Позичте мені карбованців двадцять! Я зі стипендії віддам! Мені конче треба купити взуття.
— Купило притупило! Почекаєш! Ми також старе доношуємо — й нічого.
Усе, по розмові! Треба йти готувати собі продукти на цілий тиждень. У кухні величезна балія — мої домашні зазвичай у ній купаються. Тепер вона повна горіхів. Уродило цього року. Значить, зима буде люта. Мию відро великої картоплі. Треба, аби ще обсохла, бо із сумки буде капати. Визбирую по гніздах курячі яйця. Мама приносить до хати з комори літрову банку смальцю, а з пивниці — миску квашеної капусти й миску огірків із бочки.
— Може, й вишкварків візьмеш?
— Ні, смалець — краще.
— Яблук із ящика собі набери. Сиру-сметани візьми обов’язково, не забудь.
Та візьму я, візьму, хоч насправді не хочеться брати нічого. Дівчата щоразу привозять то котлети, то смажену рибу, то голубці, то ще теплі вареники з сиром — відразу можна споживати. А якщо й везуть щось таке, що треба самим готувати, то всі ті смаколики — не моїй сирій картоплі й квашеній капусті рівня! Анелина мама кладе донечці в сумку то півня, то кролика. Танька-Кулеметниця щонеділі привозить слоїчок пахучого варення і різну випічку: тістечка, сирники, завиванці, медівники. Про подібні харчі я навіть і не мрію. Якось попросила маму, щоб і мені в гуртожиток також щось спекла чи зварила, та довелося стрімголов тікати з хати навіть без тих продуктів, що брала завжди. Врешті-решт, продукти — продуктами, проживу й на хлібчику з чаєм, — але ж грошей на взуття мені таки треба — кров із носа!
— Мамцю! — пробую власкавити неньчине серце. — Мені встидно в таких старих капцях на пари ходити. Дівчата сміються!
— Добре, що не хлопці.
— Хлопці також. Наш історик якось на моє взуття глянув — мені аж кров у обличчя бухнула.
— Історик — молодий?
— Молодий.
— Залицяється, напевно?
— Ні.
— А ти знаєш, чого хлопцям від дівчат треба? Не знаєш? Принесеш у подолку — будеш знати! Шури-мури з викладачами крутиш? Дивися, дівуле, бо як щось витвориш — нарікай на себе!..
— Мамо, я ж не маленька, все розумію.
— Не маленька?
— Доросла.
— Ти не доросла, лиш заросла! Тобі вітер у голові свище! Всі парубки підлі і мстиві: і викладачі, й трактористи! Нікому не вір — ніхто тебе й не зрадить! А грошей не дам, і не проси навіть! І татові не дозволю дати!..
Тепер уже — по всьому. Але батько ще надіється, що мамине серце пом’якне.
— Ядзуню, що маємо робити з її переводом у Львів? Що ти на це скажеш? І на те, що дівчина мало не боса ходить?
Мама дується і мовчить.
— Що скажеш, Ядвізю?
Здається, відколи живу, відтоді й пам’ятаю, як цими словами тато питає в мами дозволу зробити якийсь вчинок, якусь справу. Навіть уже сивий, як голуб, після тяжкого інфаркту, з цілим букетом хвороб ніколи й нікуди без маминого рішення кроку не ступить. Життям ризикує, а рятувати себе не сміє. Місяць тому аденома черговий раз ледь не звела тата в могилу. Перекрила сечовивідний канал, температура піднялася до сорока. На третій день, коли батько вже лежав у напівпритомному стані, мама по телефону нарешті мені призналася, що вдома біда й що мені треба негайно забирати хворого в лікарню. Хапаю перше-ліпше таксі. Через годину — вже в Селі. Мама сидить у хаті надута, як індик. Одяг для тата не зібрано, речі в лікарню не підготовлено, навіть медична книжка зі вклеєними виписками з історії хвороби невідомо де. А тато взагалі вагається, чи йому їхати, чи ні, бо як же мама з худобою сама раду дасть?
— Можна мені поїхати з Ольдзею? Чи краще не їхати? Що робити, Ядзуню?
Мама мовчить. Беру її за плечі, виводжу на подвір’я.
— Ви чому так пізно мене покликали? Та ж я вам телефонувала і вчора, й позавчора.
— Ще так фист, як тепер, не було. Температура трималася тільки тридцять вісім. Я думала, що попустить. Він учора ще снідав. То обідати вже не зміг.
— Треба їхати в лікарню!
— Може, ще минеться…
— Без лікарні легше не стане! Тільки гірше! Я забираю тата.
— Отак завжди: я забираю, я забираю!.. А ти, мамо, вдома хоч вішайся! У корови вим’я спухло, доїтися не дає, молоко з кров’ю, — а тобі все одно! Ти зараз свого татка в легенькій машинці повезеш і два тижні будеш в Обласному Центрі лікувати, а я тут по стінах маю дертися!.. Ти не розумієш, що корова…
— Корова — не людина! Здохне — буде друга.
— Файно, ой файно! Тож аби ти знала: назло тобі я нікуди тата з дому не пущу!
— Ви що, осліпли: тато вмирає! Хоч це розумієте? Вми-ра-є! А ви тут торгуєтеся зі мною: то пускаєте — то не пускаєте! Тут уже кожна хвилина — на вагу золота!
— Ой-йой-йой-йой! Так я тобі й повірила! Ніби в нього таке вперше!..
— І кожен раз лікарі вже з того світу витягають! Усе, тато їде зі мною! Таксі вже півгодини чекає, лічильник гроші крутить.
— Таксі стоїть на місці, нікуди не їде. За це платити не треба.
— Ідіть і поясніть таксистові!
Вертаємося до хати, але погоджуватися їхати в лікарню тато не збирається.
— Ти мені не указ, — твердить на мої благання поквапитися. — Як мама скаже, так і буде! Явдвізю, то їхати? Що скажеш, Ядзунько?..
— Ї їдь, — видушує з себе мама, обпікаючи мене злим поглядом.
Гроші можуть усе. У приймальному покої лікарні нас приймають без жодних зволікань, хоч навіть не маємо скерування. Зате найкращий уролог строго вичитує мені, що я нібито й не дурна людина, все місто мене знає, — а знову привезла старого у критичному стані: якщо сечовина пішла у кров, то й він нічим не зможе зарадити! На щастя, тата рятують і цього разу. Ще в приймальному покої вводять катетер. Після цього на каталці привозять у палату для важких пацієнтів. Медсестри терміново роблять кілька ін’єкцій, ставлять крапельницю. Сиджу коло недужого, як на голках. Нарешті починає спадати температура. Робиться природним колір обличчя. Можна мені й відлучитися. Залишаю свій мобільний телефон, щоб тато при потребі поговорив з мамою. Через кілька годин повертаюся з теплим бульйончиком у термосі та повною сумкою овочів і ліків — і вислуховую нарікання, що підсунула зіпсований апарат, бо мобільний не працює.
— А працював?
— Якийсь час працював, а потім — як відрізало.
— Скільки разів ви телефонували мамі?
— Мало, — каже тато, хоч по очах бачу, що обманює. — Два чи три рази.
Шукаю в телефоні кількість сьогоднішніх дзвінків. Тридцять сім!
— Телефон не працює, бо ви всі гроші виговорили. Апарат справний.
— Я поверну тобі твої гроші, не сварися!
— Хіба я вам щось кажу про гроші? Їх там і справді було дуже мало, — брешу, не моргнувши оком, щоб не хвилювати хворого батька. — Зараз поповню рахунок і поверну вам телефон, але не розмовляйте що п’ять хвилин — перегорить запобіжник!
Який запобіжник! Сказати, що ніякого поповнення на такі часті розмови не вистачить, мені совість не дозволяє.
— Мама кидає трубку!
— Не дзвоніть, якщо кидає. Пересердиться й тоді сама вас набере.
— Вона плаче, — мало не хлипає й тато.
— За коровою?
— Ні, корові вже легше, уже ремигає. Навіть далася здоїти.
— Чому ж тоді мама плаче?
— Боїться в хаті ночувати сама.
У коридорах лікарні знаходжу термінал, поповнюю рахунок і телефоную додому:
— Що там у вас сталося, мамо? Чого ви боїтеся? Навіщо хворого тата нервуєте?
— Най знає, що мені ще гірше, ніж йому!
Але татові завжди було гірше, ніж мамі. Й у сирітському дитинстві, й коли одружився, а діти посипалися, як з торби горох, і коли вчив нас усіх по інститутах і щоразу не просто давав гроші на дорогу й харчі, а завжди ще й проводжав до автобусної зупинки, підносив сумки.
Коли вже сідаю в автобус, щоб їхати на навчання в педінститут, батько подає мені тяжку полотняну торбу з митою картоплею і таки всуває в кишеню п’ять карбованців. Більше в нього нема: після кожної зарплати завжди віддає мамі все, до копієчки. На тиждень і на проїзд, і на прожиття в гуртожитку цих грошей мені вистачить, але на туфлі треба хоч десятки. Це якщо на вітчизняні. Якщо ж купувати в комісійному, то й двадцятки мало.
«Червона рута» знову переповнена, та мені таки зайняли місце знайомі студентки з інституту нафти й газу. Серед них — і Вірка-Шкірка, моя колишня однокласниця. Каже, по радіо передавали, що сьогодні вночі піде сніг. Небо дійсно затягли темні хмари. У що я взуватимуся, якщо Вірчин метеопрогноз справдиться?
Приїхали — в Обласному Центрі снігу сантиметрів тридцять! До ранку стає ще більше. Біжу на пари у своїх мештиках і відчуваю, що в ногах мені жаби квакають. На перерві в інститутському коридорі натикаюся на нашого викладача історії. Він питає, чи я не передумала йти з ним у кіно. Кажу, що нікуди з чоловіками не ходжу.
— А з дівчатами? — перепитує.
— З дівчатами — так! — відповідаю зумисно задеркувато й нахабно дивлюся йому в очі, хоч сама молю Бога, щоб викладач не опустив погляд на моє жахливе взуття.
Через кілька днів потепліло, й сніг розтанув. Зовсім розтопився, наче й не було. Проте якого ж болота він, напевно, наробив по селах! У місті — що? Тротуари висихають швидко, а вдома, мабуть, ще на тиждень багнюки вистачить. Мої туфлі витримали страшну негоду. У гуртожитку батареї ще не ввімкнули, навіть просушити взуття не було де. Напхала мешти на всю ніч газетами — й увесь рятунок. Ті модельні, польські, зі львівського комісійного, від такої погоди, певно, давно вже розлізлися б по всіх швах. А цим, до дірок на пальцях заношеним дермантиновим — нічого. Чи не тому, що далі їх нищити уже нікуди. Гіршими, ніж стали, мої мешти бути просто не можуть.
А вже після снігу мені принесли в гуртожиток телеграму. Коротеньку. Але ж яку обнадійливу! «НА ЧОБОТИ ГРОШІ Є ПРИЇЖДЖАЙ НЕ МЕРЗНИ ЗАСТУДИШСЯ МАМА».
Дівчата десь забарилися після пар. Я вже встигла й картоплі начистити, хоч не моя нині черга, й промову Брежнєва законспектувати. Цього щастя всюди вдосталь! У кожному газетному кіоску — стосами. По шість копійок брошурка. Анеля й Танька-Кулеметниця з’явилися веселі, немов з весілля. З порога почали розповідати, що історик запросив їх на «Клеопатру», й у четвер увечері, тобто завтра, зайде в гуртожиток з квитками, тому треба терміново прибирати в кімнаті.
— А ти думала, він за тобою підметки губить? — вколола мене кандидатка в КПРС. — Він добре знає, хто йому в наречені годиться!
— Тільки ти не дуже, не дуже, — шарпнула за рукав самовпевнену Кулеметницю значно розважливіша від неї Шутка. — Спершу він мене запросив, а тебе аж тоді, коли ти вже підійшла. Якби не почула, про що ми з викладачем говоримо й сама йому не нав’язалася, то тебе й не запрошував би!
— Ну й що? Квитків він мав більше, ніж два. Може, ще когось із молодих викладачів з собою приведе. Наприклад, нашого куратора, хі-хі-хі!
Однокурсниці своєю новиною мене вбили. Правильно мама застерігала, що всі хлопці підлі, мстиві. Я відмовилася йти з істориком у кіно в суботу чи неділю — він вирішив мене безжально провчити. Яка ганьба! Прийде увечері, візьме їх обох попід білі ручки й поведе на «Клеопарту». А я буду на це дивитися й згорати від сорому. Ні, я завтра в гуртожиток після пар не повернуся, хоч би що! Я додому поїду. Й так мене горло починає боліти. Вранці в медпункті довідку випишуть. Я попрошу, щоб аж до понеділка від занять звільнили. Тоді буду мати час і чоботи купити, й цього до блиску випрасуваного придурка з розфуфиреними однокурсницями бачити не буду! Дивися, як здружилися! Нерозлийвода! Вже Анеля забула, що Гелин брат у неї курточку вкрав!
Лікар у студентському медпункті запропонувала, що може виписати лікарняне аж на тиждень, якщо я їй з села щось привезу.
— А що треба привезти?
— Меду. Або горіхів.
— Пишіть лікарняне тільки до понеділка. Не хочу пропускати заняття. Меду вам не обіцяю, а горіхів таки привезу.
У залізничній касі вдалося взяти квиток на московський поїзд. О, за неповну годину я буду в Районному Центрі. До відправлення автобуса в Село вистачить часу, щоб по взуттєвих магазинах побігати. Може, гарні чоботи собі пригляну.
Московським поїздом я би щотижня їздила! Швидко, зручно, сухо, тепло. Місць усім вистачає. У проході ніхто не товчеться й у тамбурі не стоїть. Від такого комфорту мені навіть горло попустило. Правда, трохи дорого — карбованець і сімдесят п’ять копійок. У «Червоній руті» їжджу всього за п’ятдесят копійок. Але хіба то їзда? Стовпотворіння! І по ногах потопчуться, й ґудзики повідривають, і висварять ні за цапову душу!
Як же ми швидко доїхали! Вже мелькнув міст через залізничний вокзал у Районному Центрі. Господи, що ж це таке? Боженьку милий! Поїзд настільки різко гальмує, що пасажири, котрі вже розляглися з газетами в руках на верхніх полицях, мало не злітають додолу. Провідниця кидається заспокоювати народ: хтось, напевно, здуру зірвав стоп-кран. Хвилину стоїмо. Поїзд несподівано дає задній хід і зупиняється.
— Виходьте, в кого квитки до цієї станції, — через якийсь час оголошує провідниця. — Далі поїзд ще довго не поїде.
Двоє пасажирів і я рушаємо до тамбура. Паровоз не дотягнув вагони до бетонної платформи. Висаджуємося прямо на гравій. Це дуже незручно, й стрибати з підніжки надто високо. Пасажири невдоволені. Такого ще не було, щоб московський поїзд зупинявся не паралельно з пероном! Та коли минаємо паровоз, бачимо страшну картину: на рельсах лежить якийсь закривавлений чоловік. Коло нього медики в білих халатах з ношами, залізнична міліція, працівники вокзалу.
Машиніст нервово пояснює міліціонерові, який щось записує в блокнот:
— Він сам кинувся! Сам! Ще й перед цим якось винувато посміхнувся й приречено махнув рукою! У мене жодної можливості не було, щоб вчасно загальмувати!
Один із медиків, який супроводжував ноші, повертається і здалеку кричить:
— Ще десь рука валяється! Нема однієї кисті.
Я бачу ту долоню. Коло самої рельси. Пальці ледь-ледь стискаються й розпрямляються, стискаються й розпрямляються, стиска…
Нашатирний спирт неприємно б’є мені в ніздрі, медсестра подає склянку води, але при цьому розмовляє не зі мною, а запитує начальника вокзалу, чи вже встановили, хто той нещасний, що його «швидка» забрала?
— Секретар райкому.
— Аннищук? — перелякано дивується медсестра.
Схоплююся з кушетки. Боже, де я? Ага, це вокзальний медпункт.
— Можна, я піду? — кажу медсестрі.
— Приляж, бо знову впадеш.
— Ні, ні, мені вже нормально.
Виходжу на перон і сідаю на лавку. Вовоччин дідусь? Не може цього бути! Але на чоловікові був справді знайомий мені синій в іскру костюм. Ні, то не Микола Казимирович! Він смуглий, грубої кості, а та… відрізана рука — біла, аж прозора, й зап’ястя тонке, наче стягнуте ниткою.
Чи є в мене дві копійки? Зателефоную до Вовочки додому. Телефонних апаратів на стіні он скільки: один, два, три… вісім. Зовсім здуріла: телефонні апарати перелічую. Копійки падають у щілину — з’єднало? З’єднало! На тому кінці дроту чую привітний і веселий голос Улити Сергіївни:
— Алло!
Кладу трубку. Це сталося не з Вовоччиним дідусем! Ні, ні: якби з ним, то вдома вже знали б! Ой, чому це мені так зле? Треба посидіти кілька хвилин, бо справді знову впаду.
Ого, скільки міліції на вокзалі з’явилося! І якісь люди в чорних шкіряних плащах! Самі, як таргани, обличчя, як маски: ніяких емоцій. Пасажирів піднімають із лавок, виштовхують з приміщення вокзалу. Питаю в якоїсь молодої жінки:
— Хто потрапив під московський поїзд?
— Люди кажуть, — молодиця стишує голос, — наш секретар райкому. Аннищук, чула про такого? Гарний був чоловік, чесний. Зарізало бідолашного!
Бреду містом сама не своя. Куди? До Вовочки додому! Може, краще зателефонувати ще раз? Підходжу до автомата. На щастя, справний. Але в трубці довгі гудки. Шостий, сьомий, восьмий. Ясно! Вже Улиті Сергіївні повідомили. Напевно, побігла в лікарню. В ту саму, куди колись «швидка» відвезла Вовоччиного дідуся з інфарктом. У Районному Центрі тільки одна лікарня! Сідаю в міський автобус. Кондукторка термосить за плече:
— Плати за проїзд! За проїзд треба платити, чуєш?
— Ага. Зараз. Чую. Чую. Вибачте. П’ять копійок — ось. Візьміть.
Біля лікарні також повно міліції. Ні, мене всередину не пустять.
Якби хтось вийшов: Вовоччина бабуся або його мама, чи тато! Та виходить Алла Курищук, каже, вона в цій лікарні тепер працює. Сестрою-господинею. Відповідає за ковдри, подушки, білизну. Так, так, я слухаю, так, Алю, ні, перепрошую, що ти сказала? Заміж? Ага, ти зібралася заміж. Чому не вітаю? Чекай, ти зовсім збила мене з пантелику. Що тут робить міліція? Аварія? Де, на вокзалі? Не вбило насмерть? Кого? Секретаря райкому? Буде жити? Не буде жити? Хто тобі це сказав? Можеш покликати його дружину? Сива така, маленька жіночка. Улитою Сергіївною звати. Скажи, що я вчилася з її внуком Вовочкою, що жду під лікарнею. Добре?
Чекала я Вовоччину бабусю зо три години. Аля її так і не знайшла. Чи й не шукала. Улита Сергіївна вийшла сама. Двоє в чорних плащах на сходах лікарні про щось довго її умовляли, вказуючи рукою на легковий автомобіль, але Вовоччина бабуся від них вирвалася. Повз мене пройшла — навіть не відповіла на вітання. Я кинулася доганяти. Улита Сергіївна якийсь час узагалі не могла пригадати, хто я, зрозуміти, чого мені треба. Нарешті впізнала. Притулила хусточку до очей, зітхнула й мовила:
— Олєчка, ухаді!.. Я тєпєрь не знаю дажє, што с намі, раднимі і блізкімі Нікалая, будєт! Што нас ждьот, ума нє прілажу! Он такіє прєдсмертниє запіскі в свайом кабінете і дома аставіл, што нічєво харошева нам уже ждать нє пріходітса. Ухаді. Не нада тєбє к нам прізнаватса. Апасно для тєбя же!.. Ухаді, мілая! Дєтачка, нічєво ізмєніть нєльзя! Теперь нам устроят вирванниє годи!.. Плохо всьо… Очєнь плохо… Хуже нє биваєт. Прапащіє ми тепер!.. Нє прізнавайся к нам, а то і ти можеш пострадать. Такоє нікому не пращаєтся. Ухаді, пока нікто нас вмєстє нє увідєл. Счастья тебе, харошая моя!
На вулиці засяяли перші ліхтарі. Скоро взагалі стемніє. Мені треба додому. Прийдеться в Село добиратися пішки. Найстрашніше буде, коли тільки вийду з міста: зліва військові склади, вартовий з автоматом, справа — міський смітник, а по ньому собаки зграями бігають. Мама казала, якихось людей уже й покусали.
Та сьогодні псів нема. Взагалі нікого нема. Ні вартового не бачу за колючою огорожею, ні машин на трасі. Жодної. Он уже й місяць сходить. Повний. Тепер йти буде легше. Принаймні, хоч у калюжу ненароком не залізу.
Бідний Микола Казимирович! І Улита Сергіївна!
Читать бесплатно другие книги:
