Дівчинка на кулі Слоньовська Ольга

XXII

Інститутське життя закрутило-завертіло мене у такій кольоровій веремії, що ніколи було й угору глянути. На першому курсі завжди найтяжчі предмети. Старослов’янська, історична граматика, давня українська література — якби ці предмети вивчалися на третьому або четвертому курсі, стояв би «стогін вавилонський і скрегіт зубовний». Але перелякані першокурсники — виженуть з інституту! — тільки били копитами кам’янисту землю науки й у поті чола по крупинці натужно вигрібали життєво необхідні знання. Було тяжко навіть мені з прекрасною шкільною підготовкою і непересічними природними здібностями. Проте всі, без винятку, одногрупники таки гризли граніт науки. У бібліотеках: як інститутській, так і обласній та кількох міських, — студентські черги, здавалося, ніколи не закінчувались, а в читальному залі молоді люди сиділи до того часу, поки черговий бібліотекар голосно не сповіщав: «Бібліотека зачиняється!». Підручників не вистачало. Ксероксів не існувало. Інтернет був ще тільки в найвідчайдушніших мріях його творців. Проте ніхто з нашої студентської братії не виривав сторінки з книг, а на практичних не скаржився, що йому не створено належних умов для навчання.

Гуртожитське життя також вирувало, клекотіло, кипіло й деколи аж збігало на гарячу плиту життя. Ми не просто мирно співіснували під одним дахом, а й розуміли одне одного навіть у ті моменти, коли взагалі було важко щось збагнути. Пам’ятаю, як Анеля привезла з дому цілого обскубаного й випотрошеного півня і поклала його варити, а зі спільної кухні по всьому довжелезному коридору нашого поверху пішли такі ресторанні пахощі, що аж у ніздрях залоскотало. Ми поквапно готувалися до практичної з фольклору, але все одно через кожні п’ять-десять хвилин бігали на кухню: чи скоро? Нарешті Анеля вхопила рушник і пішла забирати каструлю зі звареним півнем у кімнату. Та — о горе! — бульйон кипів, а півня в ньому не було. Дістав півень ноги. Тільки масні патьоки, що поцяпали на підлогу, вказували, в які двері утік пернатий. Утім, який він пернатий, якщо давно обскубаний? Анеля тільки скрушно процитувала класика: «Умом Рассєю не панять. В Рассєю можна толька вєріть». У тій злодійській кімнаті, куди вели краплини жирного бульйону з нашого півня, жили хлопці з істфаку. Третьокурсники. Та як ми не гримали у двері й не погрожували їм громами й блискавками, нашим деканом і куратором, коменданткою Гепардівною і власними батьками, ніхто нам так і не відчинив. А через тиждень мешканці тієї ж оселі принесли нам винограду, ще й похвалилися, що «матєряльчік, тоже, небось, крадений», але навіть із такими застереженнями від гостинця ми не відмовилися і півня їм пробачили.

Надворі стояла золота осінь. Оранжево-багряні клени й жовті, аж золоті, каштани в парку так і вабили закохатися й постояти під цими деревами, помилуватися зорями, а якщо надворі хмарно, — то хоч ліхтарями, яких у парку вистачало. Дівочі серця аж тьохкали, так прагнули романтики, проте хлопців у гуртожитку було мало, а з міських найбільше, що можна було вполювати, — то хіба молодого шофера міського автобуса. На фабриках і заводах парубків пильнували тамтешні дівчата. На фізматі нашого педінституту, в інституті нафти й газу і в медінституті (а більше вищих навчальних закладів у Обласному Центрі й не було) за межі рідного клану женихів у жодному разі не випускали. Однокурсницям навіть там, де хлопців і дівчат у групах було порівну, треба було добряче постаратися, щоб не просто привернути до себе увагу, а й втримати у своїх руках, якщо вже попався, котрий кусався. Потенційні женихи прекрасно усвідомлювали свої переваги й піджартовували над тими, хто з великої любові чи зі ще більшої халепи мусив вести дівчину до шлюбу. Василь Калиновський, студент нашого інституту саме з тієї кімнати, в яку вже з бульйону вискочив Анелин півень, півтора місяця зустрічався зі студенткою зі спеціальності «Гірнича справа» інституту нафти і газу, хоча дівчата з рідного істфаку за ним мліли й горіли, палали й волали, а далі несподівано заявив друзям, що наступної неділі жениться, хоч уже через місяць має йти в армію. Звісно, хлопців відразу ж зацікавило, «па зальоту ілі па расчьоту», але Василеві було не до жартів. Перший сміхованець на факультеті тільки похнюпив голову й сумно визнав: «Віддав себе на офіру хитрій дівці з нафти й шміру».

Каштани й клени стояли прекрасні й сяючі довго: чорні стовбури, золотисто-жовте листя творили дивовижну гаму — поки в одну ніч приморозок не змушував їх скинути всі шати додолу. Та й тоді парк не втрачав своєї краси. Приємно було брести шелестким килимом, вибираючи собі для букету найкращі кольорові листочки. Або обсипати листям подруг. Або кататися на тому ж таки «чортовому колесі» і спостерігати згори, як парки й сквери набирають кольорів персидського килиму. Приємно, але дуже одиноко, самотньо. Тож вечорами дівчата відчиняли вікна й починали співати.

розпачливо рвалося на волю з третього поверху. Коли ж пісня гасла, вже з восьмого озивалися старшокурсниці провокативно-задеркуватою співанкою, що насправді вкладалася в народне прислів’я: «Не хочу — дайте, пустіть — тримайте, киньте за тин — та й мене за тим»:

А тоді: «Несе Галя воду», «Місяць на небі, зіроньки сяють», «Ой чорна я си, чорна», «Ой у вишневому садочку» й інші, інші, інші — мало не до півночі.

Звісно, співали й під гітару. Тут ішли в хід російські романси і студентський фольклор. Найбільше всім подобалася пісня про Адама та Єву, яким мої однолітки приписували студентську юність. Починав, як завжди, голосистий четвертокурсник Мар’ян із музпеду, ясна річ, під власну гітару, з якою не розлучався навіть на парах, за що й позбувся стипендії ще на першому курсі (бо надалі вона йому й не світила), — але приспів горлали всі студенти з усіх відчинених вікон гуртожитку:

«Добре було в раю праматері Єві!» — щоразу спадало на думку найзавзятішим «хвостистам», котрі про стипендію навіть не мріяли: аби вже хоч не виключили після третьої невдалої перездачі! Отримаєш від професора яблучко — ага, розкривай кишеню ширше!.. Ще й із комітету комсомолу батькам додому напишуть — і тішся, паяце, над розгепаним спокоєм!

Після цих слів у багатоголосий хор невпопад вклинювалися навіть ті, хто взагалі не мав ні голосу, ні слуху. Співали не голосом, а серцем, як колись підкреслював Леонід Утьосов. Співали, бо надто близькою була й тема, й умови студентського існування, й бажання не тільки і не скільки вчитися, як кохати й кохатися:

Співали під гітару й пародії на відомі естрадні пісні, але то вже не було хорове виконання. Та й найчастіше Мар’ян заводив сумної, коли закінчувався семестр і з рогу достатку на його бідну голову сипалися екзаменаційні незадовільні оцінки. Тож замість «Я люблю тєбя, жизнь!» хлопець із глибоким драматизмом виводив:

Та, крім гіркого нарікання на свою студентську долю, в пародії були крамольні слова, про існування яких чиясь підла натура донесла прямому Мар’яновому інститутському начальству:

Збирали збори факультету, співака «пісочили», поки йому не терпла дупа, проте покарати, як того хотілося і як лобуряка таки заслужив, не могли. Бо хіба Мар’яна в армію відправиш, якщо він уже відслужив свої три роки у морфлоті? Як стипендію забереш, коли він її й так не заробив? Як батькам напишеш, якщо в нього лише бабуся, але й та така відьма колгоспна, що коли одного разу її усе ж викликали, щоб впливала хоч якось на шаленого внука, — стара влетіла в деканат, як на мітлі, й там каменя на камені не залишила? Тоді раптом і з’ясувалося, що Мар’ян, як і біблійний Адам зі студентської пісні, час від часу ночами розвантажує вагони на залізниці та постійно підпрацьовує на м’ясокомбінаті в забійному цеху, тож себе сам утримує ще й допомагає бабусі й малим братові та сестрі, котрих забрав з інтернату, коли повернувся армії, бо мати півтора року тому померла. Допомагає неабиякими грішми на одяг, взуття, харчі, дрова на зиму. Навіть план у сільраді вибрав і фундамент ударив для новобудови, бо стара хата вже валиться: стелю стовпами мусили підпирати, щоб на голову не впала.

Час від часу в інституті бачу Сивого Ректора й здалеку з ним вітаюся. Він завжди ввічливо відповідає, минає мене, а тоді, наче щось пригадавши, гукає:

— Оля! Твоя «п’ятірка»? Ти знову «п’ятірку» загубила!

Я червонію з голови до п’ят: Сивий Ректор добре пам’ятає мою істерику під час вступних екзаменів, і мені дуже соромно й за перший випадок, і за другий. А якось із Анелею Шуткою наприкінці перерви біжимо з ліверними пиріжками в руках мало не для всієї групи. Продавчиня обмотала вузькою паперовою стрічкою по двадцять куплених нами пиріжків, і я несу свою порцію в обох руках, щоб не розсипати. Анеля ж притиснула пиріжки до грудей, дарма, що масні, й напихається на ходу вже другим чи й третім. Пиріжки з ліверною начинкою, коли гарячі, дуже смачні, та ще й дешеві: всього чотири копійки штука — якраз для голодних (тому що майже завжди порожні кишені) студентських шлунків. На першому курсі ми тими пиріжками з лівером об’їдалися щодня, тим більше що кіоск, куди їх завозили, був поруч із педінститутом. Правда, щоперерви там вишиковувалися такі черги! Але наша група вдавалася до хитрощів. За п’ять хвилин до дзвінка Шутка починала закочувати очі під лоба. Побачивши таку сцену, дівчата навперебій гукали викладачеві, що в неї ось-ось почнеться епілептичний напад, і кричали вже до мене:

— Веди чимдуж її за двері! Тягни на свіже повітря!

— О, вже піна з рота показується!

— Забирай її на вулицю!

— Швидше!

Ніякої епілепсії в Анелі й близько не було, проте жодного разу ніхто з викладачів не посмів перешкодити її терміновій евакуації на інститутське подвір’я. Думаю, наша затія не викликала підозри ще й тому, що виводила Анелю я — найсумлінніша студентка, а не хтось із відомих «сачкунів» і ледацюг.

Пиріжками з лівером я смакувала до того дня, поки в приміському поїзді від студентів медінституту ненароком не почула анекдот про начинку для цих кулінарних шедеврів. Хлопці завели мову про ковбасу, й один притишеним голосом узявся розповідати небезпечний для тих часів анекдот про те, що коли Брежнєв їздив у США, там президент цієї країни пригощав його дуже смачною ковбасою, зробленою аж із шести видів м’яса. Капіталістичний делікатес радянському очільникові дуже сподобався, тож коли «дорогий Леонід Ілліч» повернувся з Америки, негайно скликав керівників харчової промисловості й почав їм дорікати, що прокляті імперіалісти знову нас перегнали. За кордоном, мовляв, існує ковбаса з шести інгредієнтів, а у нас лише з двох: м’яса і туалетного паперу. Та раптом піднявся директор одного ковбасного заводу й почав запевняти, що шестискладова ковбаса в СРСР існувала ще тоді, коли США про неї уяви не мали.

— Як така ковбаса називається? — репетує Брежнєв.

— Ліверна, — спокійнісінько відповідає директор.

— Звідки ж у ній аж шість складників? — несамовитіє генеральний секретар.

— Перелічую: вухо, горло, ніс, сиська, писька, хвіст!

Ця інформація відбила в мене смак до пиріжків з лівером остаточно.

Так ось: несемо ми гарячі пиріжки в аудиторію, а назустріч — Сивий Ректор. Як завжди, впізнав мене, посміхнувся. Зараз, думаю, знову про мою загублену «п’ятірку» поведе мову — буде наша група мати тиждень з чого сміятися. Аж — ні.

— Дівчата, — бажає нам приємного апетиту, — смачного!

— А вам що до того? — відповідає, як у неї в селі прийнято, грубим жартом Шутка.

— Анелю, це ж Ректор! — мало не кидаюся на подругу з кулаками.

Тільки Шутка — це Шутка: світогляд, як у равлика.

— А хоч би й директор!

Через Анелину діалектну лексику, якої вона так і не змогла позбутися до самого закінчення інституту, та її дрімучу необізнаність із, здавалося б, загальновідомими елементарними поняттями, казуси виникали мало не на кожному кроці. Коли в херсонських степах у студзагоні Шутка опинилася на самому верху фури, бо ми подавали дівчині здоровезні смугасті кавуни з рук у руки з величезної купи на полі, шофер заявив, що машина вже рушає, тому нехай наша студентка зіскакує додолу. Анеля глянула вниз, зрозуміла, що для її коротких ніжок аж надто високо, сіла на борт і заголосила:

— Я ся бою! Я ся бою!

Бідний водій не на жарт перелякався, що з дівчиною щось сталося: покалічилася чи раптом захворіла. А ми реготали до сліз, адже прекрасно розуміли, що злізти з машини вона просто боїться.

Мала проблеми Анеля й у тому помешканні, де ми, студзагонівці, гуртом жили. Новобудова була нова й велика, власне, за призначенням — прекрасна хата для бажаних у степовому краю багатодітних переселенців. Щоправда, до половини шиб вікна в ній знадвору були захищені красивою кованою решіткою: нам сказали, що так передбачено проектом. Якщо господареві решітки не сподобаються — має право зняти. Місця для двадцяти чотирьох студенток у трьох кімнатах і в кухні — для нашого куратора — цілком вистачило. Чому двадцять чотири, а не двадцять п’ять? А тому, що комсорг нашої групи — Танька-Кулеметниця, як ми її називали й у вічі, й позаочі — бо вона якось на семінарському занятті добре не розчула моєї підказки і бовкнула, що у війську Василя Чапаєва воювала народна улюблениця-кулеметниця, яку звали Танька (а була наша комсорг теж, до речі, кандидатом у члени КПРС, бо в іншому разі бачила б вона інститут, як свої вуха без дзеркала), — в останню мить заявила, що два роки тому перенесла операцію на печінці, й тепер їй фізично працювати категорично заборонено. Звісно, брехала, аж дим стояв коромислом. Але в інститутському комітеті комсомолу свої свою зрозуміли й залишили в Обласному Центрі перебирати папірчики. Проте Таньці-Кулеметниці цього виявилося надто мало. «Плюнь на грудь, грудь моря просіт!» — іронізував про подібну поведінку таких активістів Мар’ян із музпеду. Тож наша комсорг написала нам листа, щоб ми щотижня письмово їй звітували, на скільки процентів перевиконуємо план роботи в радгоспі. Те перевиконання уже вилазило всім боком, бо перед відправкою у студзагін вона вмовила нас узяти зобов’язання працювати на 150 % норми, а за це після повернення в інститут нам дадуть місця у щойно збудованому гуртожитку. Ми тоді здуру погодилися, а тепер уривалися, тягнучи непомірні зобов’язання. Отримавши листа від комсорга, дівчата порадилися й замість детальних звітів відіслали їй аркуш із намальованою червоним фломастером великою дулею. Пізніше, вже після нашого повернення, секретар комітету комсомолу інституту промовився котрійсь із однокурсниць, до котрої підбивав клинці, що з тією дулею Танька-Кулеметниця бігала і до Сивого Ректора, й у міськом партії, але нічого не вибігала, бо звіти, яких вона від нас вимагала, були її власною ініціативою, а ця невдячна справа, як нашій скаженій активістці популярно пояснила секретарка найголовнішого начальника в міськомі партії, «всєгда наказуєма». З превеликої несправедливості Танька у наступному посланні в Херсонську область написала, що всі наші листи, які надійшли в гуртожиток, вона вже забрала собі й не віддасть їх доти, поки не дочекається звітів про показники праці в радгоспі. Ще й додала, що всю чужу кореспонденцію порозпечатувала і навіть перечитала, тому знає, в кого які проблеми, хто кого любить, а кого хлопець зрадив або покинув. Краще б вона в цьому не признавалася! Обурені до сліз дівчата відразу ж переказали Таньчині погрози нашому кураторові й твердо пообіцяли, що як тільки повернемося зі студзагону, то виберемо слушну мить, зав’яжемо нашій Кулеметниці спідницю на голові, знімемо труси й пустимо з голою дупою на цілу ніч гуляти парком. Ця страшна кара, ясна річ, була придумана не нами: так по селах заміжні жінки карали к…рвів, що зваблювали їхніх законних чоловіків або намагалися розбити сім’ї. Та наставник наше рішення не тільки не схвалив, а й не на жарт перелякався: що йому скажуть у деканаті, а може, навіть, у ректораті чи й вище, про виховання підростаючого покоління, якщо кандидат у члени КПРС із ласки однокурсниць навіть кілька коротких хвилин продефілює парком майже голяка? Він щодня совістив нас, умовляв не робити дурниць, обіцяв особисто розібратися з к…ревською заразою, як тільки можна буде подивитися в її безсоромні очі. Правда, цього моменту наш куратор завбачливо чекати не став: комусь чи написав, чи зателефонував — й Таньчину поведінку терміново розглянули на зборах інститутського парткому. Вона слізно благала, щоб не виключали із кандидатів у партію, бо розуміла: якщо таке станеться, то під час сесії їй жаба цицьки дасть — «двійки» мало не з усіх екзаменів будуть гарантовані. У партком Танька-Кулеметниця без жодних зволікань притарабанила всі наші листи, які наново акуратно позаклеювала, але усну догану без занесення в особову справу їй таки вліпили. Не турнули з кандидатів не через те, що вона щиро й улесливо розкаювалася, а лише тому, що йшлося про честь мундира, тобто авторитет партії, а за це могли поплатитися квитками й значно більші риби в інституті. Та ми цього не знали й не відали і прощати Таньці-Кулеметниці того, що вона витворила, не збиралися. Невдоволення росло з кожним днем. Ненависть збільшувалася в геометричній професії, як снігова лавина. Дівчата пересмішкувалися, що хвору печінку нашому комсоргові лікарі витягали, мабуть, через горло або анус, бо ж однокурсниці загорали з нею на пляжі, але жодних шрамів на животі не помічали. Реготали й над тим, що Геля — так звали Таньку-Кулеметницю насправді, але ж ми й припустити не могли, що повним її іменем було не Гелена й не Ангеліна, а Енгельсина! — вирвала верхній кутний зуб і щоранку закладала шпарину шматочком вати. Хтось пригадав фільм «За двома зайцями», де головна героїня світила такою ж діркою, і наша комсорг моментально перестала бути Кулеметницею, а отримала ще влучніше прізвисько — Проня Прокопівна.

Тим часом в інституті готували ймовірній нашій дії належну протидію. Місць у новенькому гуртожитку ніхто з нас не отримав. Ще й розселили нас у інші кімнати до проблемних старшокурсниць — Танька-Кулеметниця бодай таким чином помстилася за неповагу до її високої персони. Наступного дня після повернення з херсонських степів у рідні пенати куратор оголосив, що після четвертої пари, о п’ятнадцятій годині, всім, без винятку — будуть перевіряти! — треба з’явитися в актовий зал на загальноінститутські збори, де маємо вибирати голову студентського профкому інституту. Та хоч про збори було оголошено аж на останній перерві, дівчата десь рознюхали, що однією з кандидатур буде наша Проня Прокопівна. Тож як тільки оголосили її прізвище, ми закричали, заулюлюкали й так затупотіли ногами, що проректор не міг нас заспокоїти добрих десять хвилин. Уже й пояснював, що все одно воля наша, треба тільки дотриматися порядку й проголосувати. Уже й хвалив нас, і обіцяв, що за добросовісну роботу в студзагоні наша група отримає інститутську премію. Нічого не допомагало. Ми боялися, що навіть якщо вся група проголосує проти Кулеметниці, більшістю голосів присутніх її таки виберуть, адже спочатку голосують «за», аж потім — «проти». Втім, наша відверта непокора й гострі та в’їдливі репліки на адресу Проні Прокопівни всій присутній у залі молоді дуже сподобалися, й гуртом некероване студентство провалило її кандидатуру з тріском: «за» проголосували тільки окремі викладачі, та й то не всі, навіть проректор «утримався».

Танька-Кулеметниця своєї ганьби нам не простила. Як член студентського «Прожектора», куди не обирали, а призначали зверху, ревізувала кімнати в гуртожитку, де проживали однокурсниці, з особливою пристрастю: на Святий вечір шукала кутю навіть на антресолях, у дні народжень — горілку й вино у зливному бачку над унітазом, а на Великдень — піску й ковбаси в шафах між одягом. Проте зі «шмоном» сама ніколи не приходила: боялася, що наша погроза зав’язати їй спідницю на голові таки здійсниться! На останніх курсах наш комсорг узагалі пустилася берега. Однокурсниці одна за одною почали виходити заміж, а Проню Прокопівну, яка й так була на чотири роки старша від більшості дівчат у нашій групі, ніхто під вінець вести не квапився. Наша комуністка, зрозуміло, часу даремно не витрачала, крутила любов з усіма, хто потрапляв у її хитромудрі пастки, — але, як жартувала Анеля Шутка, що нікого не те що в групі, а й в інституті не милувала своїми грубими кпинами й жартами, усі Гелині флірти були короткочасні, як дрібонький дощ із великої хмари. Після чергової невдачі на любовному фронті нашій Проні Прокопівні, що продовжувала щоранку латати щілину між зубами свіжою ватою, замість нарешті вставити золоту фіксу, Анеля виспівувала нібито просто так, не адресуючи конкретно Кулеметниці: «Мама, мама! Я прапала! Каждий шаріт, гдє папала! Каждий дурачкай завьот, нікто замуж нє бєрьот!» Танька-Кулеметниця вдавала, що це не про неї, і набирала в серце отрути, як гадюка в зимовій сплячці, щоб використати її на кожну наступну в нашій групі наречену. Зрештою, чіплялася Проня Прокопівна не до дівчат, а до їхніх женихів, немилосердно висміюючи найменші вади: той туфлі заходжує досередини, в того — ніс викривлений, той — шепелявить, у того — прізвище негарне. Коли наша Мирося Любенко вийшла заміж за Романа Цапа й, закономірно, поміняла своє гарне дівоче прізвище, — Геля просто вмирала зо сміху. Як тільки у когось із одружених одногрупниць у сім’ї планувалося поповнення — а молоді батьки, звісно, майже завжди мріяли про сина-первістка, — наша Проня Прокопівна кожній вагітній затято пророчила доньку, а на останньому курсі всім одруженим бажала народити дитину саме в день державного іспиту. Що це означало, ми добре відали: в пологовий будинок екзаменаційна комісія йти не буде, тож автоматично така студентка-породілля вибувала з інституту й залишалася без диплому, поки наступного року з іншою групою не складе пропущений іспит. Зрештою, Геля гралася-гралася — і таки догралася. Вийшла заміж за хлопця на прізвище Засрайчук, і хоча тиждень ревіла, аж підпухла, але своє нейтральне дівоче на паскудне чоловікове таки поміняла, бо Гриць виявився таким забіякою, що його наречена ще до весілля ходила із соковитим синцем під оком. Та й свою доньку Танька народила якраз у день державного іспиту. Правда, комісія зарахувала молодій комуністці той екзамен: не пам’ятаю, чи ходили викладачі в пологовий будинок іспит у неї приймати, чи здавала Проня Прокопівна мову разом з літературою, яка в розкладі державних іспитів значилася на п’ять днів пізніше.

Але ж я мала розповідати не про неї, а про Анелю Шутку з нашого студзагону, й знову забігла наперед і впустила нитку!

Тож перед прибуттям молодої раб-сили із західних теренів України херсонський радгосп звідкілясь доставив у порожній будинок металічні ліжка із панцерними матрацами, завіз два десятки старих крісел із сільського клубу, два столи — із сільради, а місцева лікарня дала білизну. Таким чином кімнати в будинку перетворилися якщо не в казарми, то майже в лікарняні палати: ми спали ряд у ряд. Поселивши, нам пояснили, що в селі баня є, але працює тільки в суботу й неділю, а два дерев’яні туалети — до наших послуг за хатою, де проживаємо. Годували нас у колгоспній їдальні тричі на день, на роботу й з роботи возили вантажними машинами. Будили дуже рано: о четвертій годині. Сонних і голодних везли на баштан чи на помідорні або огіркові плантації. Десь біля одинадцятої привозили на сніданок — і відпускали відпочивати, поки спаде спека. О четвертій годині ми обідали й знову їхали в поле, звідки поверталися о восьмій-дев’ятій вечора відразу в колгоспну їдальню, а після вечері пішки брели до свого будинку спати. Йшли, звісно, співаючи на весь голос, — і місцеві парубки з розуму сходили. Танці в клубі були тільки в суботу й неділю, але в ці дні студентки, як на зло, під кураторів магнітофон витанцьовували на подвір’ї виділеного нам будинку — й так витоптали спориш, що під кінець нашого проживання він тут узагалі перестав рости.

Чому наші дівчата нехтували херсонськими хлопцями, я не знаю. Напевно, тому, що ті в перший же день обізвали нас бандерівками. Та й, чесно кажучи, сільські залицяльники, хоч і робили якісь натяки на знайомство, насправді нас побоювалися. Тож почекавши день-два, дівчата взяли ініціативу у свої руки й вечорами походжувалися вулицями, надіючись, що хтось із місцевих парубків насмілиться їх перейняти. Кілька сільських трактористів й комбайнерів не витримали й таки пішли знайомитися. Та одному з них Анеля жартома сказала, що ми привезли з собою справжні гранати, навіть виставила з кишені каблук власного босоніжка, що носила з собою, аби взагалі не загубився, поки в селі не знайде людину, котра вміє лагодити взуття, ще й розтринділася, що в нас на Західній Україні, як, буває, навіть близькі родичі часом посваряться, то брат або кум їде іншому валити хату танком, на якому його батько чи дід з війни приїхав. Наступного дня куратор за такі нісенітниці готовий був Анелю Шутку розірвати на кусні, бо місцеве парубоцтво переповіло її побрехеньку своїм домашнім, а ті донесли про нечувано страшні речі в контору — й сільське начальство не на жарт перелякалося, що дурні бандерівки, котрі, ясна річ, самі смерті не бояться, ще й новий будинок, у який їх поселили, гранатами рознесуть. На перемовини до нас пізно ввечері заявився вже добряче замогоричений радгоспний секретар парткому в розірваних штанях. Чорної нитки у дівчат не знайшлося, тому Анеля зашила молодому чоловікові розшабатовану штанку білою ниткою. Знімати одяг він категорично відмовився, тому зашивала просто на ньому — й ненароком пришила штани до трусів. Через це удома місцевого начальника чекала третя світова, а погана слава про страшних бандерівок серед місцевого населення тільки зміцніла. Правда, секретар парткому про нас був значно кращої гадки й наступного дня, як і пообіцяв, прислав цілий віз кавунів.

Знаючи, що дівчата, особливо ті, що закінчили нульовий курс підготовчого відділення, а до того безрезультатно вступали два-три рази, не проти привести місцевих залицяльників і в кімнату або й самі здатні вислизнути до світання під зоряне херсонське небо, наш куратор переніс своє ліжко з кухні на ґанок. Наніч він взагалі перекривав ним дверний отвір, щоб бути певним у нашій моральній безпеці, адже, проводжаючи студзагони в Херсон, Сивий Ректор дуже просив, щоб ми повернулися в такій самій кількості, в якій туди їдемо. Та радгоспні кавуни робили свою безсовісну справу: ми — то одна, то інша — до світанку бігали поза хату, а дехто, якщо довго терпів і вже аж-аж-аж приспічило, присідав й не добігаючи до одного з двох туалетів. Тож вранці на нашому сухому-сухесенькому подвір’ї подекуди виднілися темні плями дуже місцевих природних опадів. Дехто із студенток легенько перелазив через ліжко куратора, інші пробиралися попід ліжко, аж поки Анеля спросоння не втелющилася на сонного наставника з усього маху. Зрозумівши, що бути охоронцем дівочої цноти небезпечно для власного життя, куратор затягнув своє ліжко назад на кухню.

Це дівчат втішило, й наступної ночі ми зібралися поласувати грушками в радгоспному саду. Йти всією «дівочою бандою» — як ми йменували себе, за аналогією до хлоп’ячої групи, котра обносила в Анелиному селі садки й у власній пісеньці видавала бажане за дійсне, співаючи:

було надто ризиковано; тож після довгих вагань і суперечок однокурсниці погодилися відрядити на справу тільки сімох, серед яких і мене з Анелею. Ми взяли дві полотняні сумки, щоби нарвати смачних фруктів для всіх, і вирушили в інший кінець села.

Надворі світив місяць. Було тепло, аж душно. Ех, якби на вікнах будівельники не наварили решіток! Через них ми мусили користуватися лише дверима. Хвилин п’ятнадцять перечекали надворі, остерігаючись, чи куратор не вибіжить нас шукати, але він, напевно міцно спав й навіть не чув, як ми одна за одною вислизнули з помешкання.

Через село ми не йшли, а летіли! Та село спало покотом, й навіть собаки не гавкали. У херсонських степах — чи то від літньої немилосердної мало не круглодобової спеки, чи від того, що тут усього було вдосталь: і овочів, й фруктів, і худоби, й житла — навіщо красти, як нічиє під ногами валяється? — пси поголовно були ледачими, некусючими й повільними — жодного разу не бачила, щоб котрийсь біг! Якщо й гавкне дуже сумлінна собака, то тільки раз — і замовкне: вже хазяйські харчі хвостатий сторож сповна відробив.

Якби ж то ми тихенько обривали найряснішу радгоспну грушу! Де там! Спочатку наладували повні торби, потім наїлися, аж печінки поробилися, як підошви, й в очах потемніло. Тож щоб вивільнити хоч трохи зайвих калорій, прямо на дереві почали горлати пісень. Та й не яких-небудь, а тих, про які батьки-діди забороняли й згадувати, крамольних:

І «Червону калину» співали, й «Там під Львівським замком», і навіть про те, що:

А тоді —

Темрява, як любив повторювати наш заступник декана, — друг молоді. Те, що в білий день навіть упівголосу ми співати не насмілилися б, тепер звучало на повну силу. Й лунали аж ніяк не ті пісні, від яких кривився наш куратор. Особливо бісила його популярна тоді в студентському середовищі «Каралєва снєжная». Нібито нічого похабного в цій пісні не було. Ми думали, що коли героїня «распустіла воласи, і нє слишна голаса», то йдеться всього лише про цілування-милування, проте наставник уловлював ще й цинічний натяк і аж на обличчі мінився, коли чув:

Цієї пісні ми на груші не співали — не хотілося. Горлали тільки українських, політичних, тому для їхніх виконавців особливо небезпечних, але ми дерли горло, як навіжені! До Різдва, звісно, було надто далеко, а то б херсонські степи почули в нашому виконанні й «Сумний Святий вечір в сорок шостім році» — пісню, складену кимось після війни, коли репресивна система в Західній Україні запрацювала на повну потужність, а рух опору все одно не стихав аж до початку п’ятдесятих. Пісня співалася упівголосу на мотив колядки «Нова радість стала, яка не бувала» за Святою вечерею по наших селах напередодні Різдва в тісному сімейному колі мало не в кожній хаті:

До села було далеченько, й ні куратор, ні радгоспний парторг народної західноукраїнської творчості в нашому виконанні чути не могли. Зате сторож таки прибіг наводити порядок:

— Дєвушкі! Убірайтесь восвоясі, пока цели! Убірайтєсь, ґаварю, а то стрелять буду!

У відповідь — регіт. Ага, він буде стріляти! Горохом!

— Ваш пістолет вже давно не стріляє! — кричить із верхівки груші Анеля.

Дід не розуміє підтексту нею сказаного.

— У мєня нє пісталєт, а ружжо!

— І ружжо не стріляє!

У старого, скоріш за все, й справді нема патронів, а то стрельнув би хоч у повітря, щоб налякати.

— Дєвушкі, давайте так: я нікаму нічєво не скажу, а ви лучше ідіте дамой!

— Нам додому в рідну Бандерівщину далеко: пішки не дійдемо!

— Я пажалуюсь председателю сєльсавєта! Он на вас найдьот управу!

— Та кажіть хоч голові сільради! — не розуміючи, що «прєдсєдатель сєльсавєта» і «голова сільради» — одне й те ж, відповідає Анеля.

Наш гучний регіт вкриває її слова. Під кимось ламається гілка, той хапається за іншу, дерево тріщить, гілля ламається тут і там. Ми летимо додолу, дід із переляку стріляє — рушниця таки заряджена!

Вранці куратор веде нас до сільради, як німецьких «язиків» на допит у штаб армії. Голови похилені, обличчя червоні від ганьби й сорому. Всім п’ятьом виписують штраф, але в інститут усе-таки, зважаючи на наше каяття — щоправда, більше награне, аніж справжнє, — обіцяють не сповіщати: східняки — народ добрий, співчутливий. Зловили би нас на подібній витівці вдома — голова сільради написав чи зателефонував би не тільки ректорові, а й міліцію на місце злочину викликав би!

XXIII

Знову я забігла далеко наперед! У студзагонах студенти працювали, починаючи тільки з другого року навчання. Першокурсників на роботу ніхто нікуди не гнав. Ніхто й нікуди!

Зрештою, поки що триває лише другий місяць першого семестру першого курсу. Нас немилосердно опитують і катруплять «двійками» на практичних заняттях, примушують конспектувати таку велику кількість літератури, особливо першоджерел з історії, що руки опускаються. А ще на семінари з виразного читання треба вчити напам'ять вірші й прозу. І не просто вчити, а декламувати. Це виходить не у всіх, але головне — хоч вивчити. Анеля й з цим не може собі дати ради, тож коли виходить коло дошки декламувати Франкових «Каменярів», приречено починає:

Далі справа не посувається, й дівчина повторює перший рядок ще раз і ще раз, усім своїм нещасним виглядом благаючи нашу групу допомогти їй якось виплутатися. Та ніхто з нас випадкової «двійки» добровільно не хоче, бо викладач підказок не терпить. Тож, збагнувши, що надіятися можна лише на себе, Анеля щосили напружує чоло, вкотре починає вірш спочатку й несподівано видає на-гора:

— Ага! Знаю!

Анелина незадовільна оцінка, звісно, неминуча, але пара зірвана, бо після Шутчиної імпровізації декламувати «Каменярів» уже не вдається нікому: щоразу після першого рядка наша група вибухає нестримним реготом. Тож усі гамузом маємо першу в житті відробку.

Наступна лекція — український фольклор. Її читає огрядна викладачка, яка й врятувала мене, коли я через поломку поїзда запізнилася на письмовий іспит. Мала би бути вдячною цій людині все життя, але, тоді молода й дурна, оцінювала людей насамперед за шкалою принциповості й показної вченості, а нелюдяності. Коли вже закінчила інститут, на своє лихо, потрапила за державним розподілом на роботу в таку глуху діру, де дідько казав: «Добраніч!», — а до всього ще й розлучилася зі Святославом. І мотоцикл не врятував нашого шлюбу! З малою дитиною на руках, у світі чорному й темному, в той найтяжчий момент я взагалі не мала куди подітися й куди податися, хоч гарячково шукала виходу. З відчаю написала кілька листів своїм колишнім викладачам, благаючи підтримки і поради. Не відповів ніхто. І руку допомоги ніхто не простягнув. А до Любові Миколаївни я тоді так і не звернулася! Чому? Таж тільки вона, Любов Миколаївна, значно пізніше, коли я таки влаштувалася на роботу в Обласному Центрі, щоправда, заледве на голеньку ставку вчителя української мови і літератури в ПТУ, при першій випадковій зустрічі запропонувала, щоб я переходила до неї на кафедру. Навіть з керівником інституту переговорила, а це вже був не Сивий Ректор, до котрого я увірвалася в кабінет під час свого вступу. Без допомоги Любові Миколаївни мені не «світила» викладацька робота ніколи й ні за які гроші, а це означає, що не стала би я ні доцентом, ні професором, хоча ще молоденькою вчителькою друкувалася у фаховому республіканському журналі — й мої думки вже тоді цитували навіть сивочолі академіки.

Любов Миколаївна помирала від раку кишківника влітку, помирала довго й у страшних муках. Я навідувалася до неї майже щодня протягом останнього місяця її життя. Були моменти, коли просто не вистачало сили йти і дивитися, як з кожним днем недавно квітуча й повна сил жінка втрачає останні краплі, здавалось би, невичерпної енергії, як мертвотно-землистим стає колір її обличчя. Йти і втішати, й безсовісно брехати, що її різке погіршення здоров’я — тільки наслідок сильнодіючих ліків, але так, мовляв, завжди буває, коли медикаменти вбивають хворобу. Та я все одно йшла. Правда, коли наближалася до будинку, де жила Любов Миколаївна, мені нестерпно хотілося тікати від самої себе. Але щоразу якийсь внутрішній стержень не дозволяв цього зробити. Зате в під’їзді довго плакала, кусаючи кулаки, щоб ніхто не чув мого хлипання й аби зрадливі сльози несподівано не видали мене в квартирі нашої на очах умираючої завкафедрою.

Що я пишу, божевільна? Знову екскурси то в минуле, то в майбутнє! Господи-Боже, я збиралася розповідати про свій перший курс!

Третя пара — історія. Практичні заняття веде молодесенький викладач. Нігті обгризені, одяг випрасуваний до блиску — треба ж було гладити костюм і сорочку через мокру ганчірку, а не по сухій тканині! Невисокого зросту. Я здогадуюся, що йому подобаюся, бо він не тільки на заняттях ставиться до мене особливо. Якось зайшов навіть до нас у гуртожиток, де й сам, до речі, живе, тільки на іншому поверсі. Посидів хвилин десять, а тоді кивнув мені головою і попросив провести його. Я знітилася й не пішла. Провела Анеля, а коли повернулася, Танька-Кулеметниця вчинила їй жахливий скандал, бо, мовляв, годилося саме їй, комсоргові групи, а не звичайній студентці Шутці, наодинці спілкуватися з викладачем. Від їхнього вереску я затулила вуха руками й втекла з нашої кімнати до дівчат із сусіднього блоку, щоб перебути лиху годину. Надалі про викладача історії ні Анеля, ні Танька не згадували. Мовчала й я. Та сьогодні він сказав мені залишитися після практичного заняття. Палаючи обома щоками, я з жахом спостерігала, як аудиторію покидають останні одногрупниці.

— У кінотеатрі демонструють «Клеопатру», — безбарвним тоном сповістив історик. — Ми можемо подивитися цей фільм разом. Я квитки дістану. На який день краще — на наступну суботу чи неділю?

— Н-н-е знаю, — з прикрістю для себе самої помічаю, що несподівано заїкаюся, як у десятому класі Вовочка, коли його дід привів мене до них у гості. — Н-н-а вихідні я щ-щ-щотижня їжджу додому. М-м-мені треба п-п-подумати!

Хапаю свій старенький, ще шкільний портфель і вискакую за двері.

«Клеопатра»! Про цю картину гомонить увесь Обласний Центр. Кажуть, у касі страшенні черги за квитками. «Я теж хочу подивитися!» — канючить у мені якась явно Улеслива Сутність. «І в чому ти підеш?» — обриває її Голос Розуму. Так, одяг у мене незмінний. Втім, одяг — це ще дрібниці. Ленінградська шкільна форма, яку ношу то з білими комірцями й манжетами, то без них — на початку вересня, як і під час вступних іспитів, ще й банти зав’язувала, поки Танька-Кулеметниця мене жорстоко не висміяла при всій групі! — викликає заздрість не лише в однокурсниць, а й у визнаних красунь нашого філфаку. З першої стипендії заплатила до кінця року за гуртожиток, з другої — купила собі коротку брунатну дермантинову курточку: цілком годиться на щодень. Але ж із взуттям у мене — катастрофа. Мешти старенькі, ще тогорічні, оббиті й витерті на пальцях до білих плям, як їх не замазуй смердючою — іншої в магазинах нема! — взуттєвою пастою. Модельні польські туфельки, які цьоця Дозя купила мені в комісійному львівському магазині, в гуртожитку першого ж тижня вкрали. Маю велику підозру, що це діло рук Таньки-Кулеметниці, котра кілька разів їх приміряла й прицмокувала від заздрощів. Та, як кажуть, не впійманий — не злодій. До того ж тепер вона постійно кепкує з мого майже до дір заношеного взуття, обзиває старцункою і постійно бере на кпини, що в таких мештах навіть у селі коло хати не ходила б. Я би також їх не взувала, якби мала інші. А так на парах ховаю ноги аж під стілець, щоб викладачі й одногрупниці не бачили, в чому я взута. Як у таких мештах іти з викладачем в кіно? Він же цілу дорогу буде на них дивитися! Треба просити в батьків грошей якщо не на туфлі — в них і так уже скоро стане холодно, то хоч на чоботи, бо й чобіт я не маю, а зима ж на носі. У новеньких чобітках у кіно можна піти! Навіть якщо історик запитає, чому передчасно зняла туфлі, скажу, що мерзну, легко простуджуюся, тож мушу пильнувати своє здоров’я.

Але в магазинах полиці порожні: ні туфлів, ні чобіт — одні ґумаки. Ними хіба що в селі багнюку місити. Як тільки роздобуду грошей, сходжу в комісійний магазин — є, є такий і в нашому Обласному Центрі — попрошу допомогти мені придбати потрібну річ, заплачу поверх ціни, може, щось і підшукають. А якщо куплю туфлі, а мама дасть гроші на чоботи? Можна відразу не признаватися, а з наступної стипендії й чоботи купити. Та до стипендії ще півмісяця. Прийдеться просити в батьків грошей.

Додому я їжджу кожної п’ятниці ввечері, але з Районного Центру до Села доводиться тюпати власними ногами — поїзд прибуває пізно, ніякі автобуси до нас уже не ходять. Поки день був більший, ще нічого: пішкарусом долала десять кілометрів за півтори години. А тепер день усе коротший і коротший. Поночі порожньою дорогою йти страшнувато. Скоро взагалі прийдеться додому їздити в суботу рано-вранці. Добре, що хоч картоплю вже викопали. Й кукурудзу вижали. Й моркву та червоні буряки з городу в пивницю звезли. Залишилися тільки буряки пастерні. Цілих дванадцять соток! У цю суботу — коли минулого разу я збиралася в гуртожиток, мама наперед утовкмачувала мені, щоб я не забула, — їх всією нашою сім’єю будемо й чистити, й звозити. Якщо я виїду з Обласного Центру вранці, о годині пів на сьому — о сьомій, то в Село доберуся аж о дванадцятій. Пізно! Мама розсердиться, й про гроші на взуття не можна буде й заїкатися. Треба їхати в п'ятницю відразу ж після пар приміським потягом, який телембається більше, ніж дві години. І йти пішки з Районного Центру додому вже в сутінках. Нічого! Не перший раз. Та й кому я потрібна, щоб мене лякати на нічній дорозі?

Повертаюся в гуртожиток через парк. Небо високе, вода в озері — чиста. Набагато прозоріша, ніж улітку. Білі й чорні лебеді відбиваються в ній, як у дзеркалі. У спориші набивають собі вола міські голуби. Дозріло дрібнесеньке насіння, й воно для сизокрилої зграї, як для людей — горіхи: й смачне, і поживне. Господи, бузок розцвів! На кущі усього три китиці, й на них тільки пуп'янки, але в другій половині жовтня — й цвіт! Гарна це прикмета чи зла? Мабуть, добра, бо квіти не можуть пророчити щось погане.

Звертаю на вузеньку стежечку, з якої уже видно наш гуртожиток, і на плече мені сідає синичка. Та ще про щось голосно цвірінькає! Треба до пташки озиватися, бо полетить. Питаю, чи вона не боїться холодів й чим буде живитися, коли все вкриє снігом? Зимуючі в нас пташки гинуть не стільки від студені, скільки від голоду. Синичка весело щебече й час від часу тріпоче крильцями. Молода пташка. Пір’ячко дуже блискуче, пругке. Дай, Боже, тобі, синичко, пережити тяжкі часи, бо з десяти твоїх родичок до весни доживе тільки одна. Так написано в книжці. Об'єктивна статистика, сказала би я сьогодні.