Дівчинка на кулі Слоньовська Ольга

XIV

У суботу після уроків я завжди їхала додому. До того ж щоразу мала купити чотири хлібини, що їх нести у сітці-«авосьці» було навіть трохи небезпечно. Одного разу мене перепинив міліціонер і взявся допитувати, чи не свині я вдома хлібом годую, що он скільки набрала! Тож надалі паляниці я вважала за краще купувати поруч з автостанцією, щоб менше недобрі очі бачили. Та й нести ближче.

Надворі холодно й слизько, я, напевно, сьогодні ще впаду не раз, бо гумова підошва моїх зі свинячої шкіри зимових чобіт ковзається, як навощені лижі. Біля райкому партії хтось мене голосно гукає. Спочатку чую: «Олю!» — тому не дуже йму віри, що кличуть мене, але після цього звучить:

— Попелюшко!

Обертаюся і впізнаю Вовоччиного дідуся.

— Ти куди так летиш? Упасти не боїшся?

— Уже двічі впала. Першого разу — біля школи, а вдруге — як вийшла з будинку. А ваш Вовочка чому на уроки не ходить? Вже довгенько його у школі нема.

— А ти хіба не знаєш, що лікована ангіна минає за тиждень, а нелікована — за сім днів? Хворіє Вовочка. Маєш трохи часу? Можемо разом піти подивитися, чи вже ріка замерзла. Й заодно поговорити.

— Добре, — не смію відмовлятися, хоч тепер мені доведеться їхати в село останнім автобусом аж о сьомій годині вечора.

— Я у Москву ввечері їду. Міг узагалі на роботу не з’являтися: одне, що субота — ніби вихідний, а друге — день від’їзду й день приїзду входить у відрядження. Але в мене така робота, що вихідні тільки сняться. Півтори доби у поїзді туди, півтори звідти — теж не відпочину.

Я намагаюся подумки аналізувати те, про що веде мову мій супутник. Мабуть, зовсім не має про що зі мною говорити, якщо розповідає абищо. Хіба це праця — кататися в поїзді? Я би з радістю так їздила хоч цілий тиждень! Та й до ріки веде мене з якогось нечуваного дива: в лузі, де висадили молодий парк, але під час повені вода щоразу підмочує дерева, й деякі вже навіть повсихали, зараз, напевно, сніги лежать щонайменше мені по коліна — хто там, де люди не ходять, буде замети відгортати? Може, Вовоччин дід зібрався мене наодинці висварити, що колись відлупцювала його дорогенького внука? Але ж то було ще чотири роки тому!

Переходимо вулицю біля ратуші, й на тротуарі я раптом помічаю застиглого з роззявленим ротом і круглими від здивування очима нашого голову. Кожух розстебнутий, щоки і ніс горять буряковим квасом — вже «запричастився» в якійсь забігайлівці! Раптом Бугай ледь піднімає шапку над своєю головою і вітається… зі мною! Та не може такого бути! Напевно, це з Вовоччиним дідусем! Ні, секретар райкому в його бік і не глянув, а Бугай витріщився таки на мене, а не на мого супутника. Дива! Голова зі мною першим привітався. Малій дитині в селі скажи — й та не повірить!

Спускаємося дерев’яними східцями в прибережний парк, де в таку пору ні душі, але доріжки, як не дивно, від снігу розчищено. Ріка замерзла тільки від берегів. Посередині — смуга майже чорної, сизо-оливкової води.

— Гірська ріка, — розуміюче каже Вовоччин дід і наче читає мої думки-сумніви про доцільність нашої прогулянки. — Чесно кажучи, я тебе привів не на ріку дивитися. Що там у школі сталося з Володимиром Романовичем?

— Це наш найкращий учитель! — зопалу кидаюся обороняти словесника. — Та перевірка, що приїжджала, — дурна, як пень.

— Ну-ну, не треба аж так категорично. Перевірка все-таки міністерська, а в міністерстві тупі працівники не затримуються.

— Ага, в міністерстві тупі не працюють, в підручнику дурниць не написано! — не вгаваю я.

— Вовочка прийшов додому після вашого міністерського уроку, як ошалілий. З порога почав на мене кричати, що школу кине, з дому втече, якщо я за Володимира Романовича не вступлюся.

— То я його намовила, власне, фактично змусила, просити вас не дати Володимира Романовича на розправу.

— Та знаю я, знаю! Навіть у тому компетентний, що вашій завучці — як ви її в школі називаєте? Урюк? — ти всі примітки й коментарі з «Кобзаря» детально проаналізувала, а вчительці математики — як ви їй прозиваєтеся? Шім-Вішім? — прочитала політичну лекцію з історії України! Ще й наголосила, що це гидко й несправедливо — не дозволяти учням мати власну думку!

— Вони, що, вам наскаржилися?

— Якби ж то! Доноси понаписували в КДБ!

— Куди? — прошепотіла я самими губами.

— Туди! Та не хвилюйся ти так, а то ще знепритомнієш і просто на сніг звалишся! Я наказав усю ту писанину принести в мій кабінет і знищив. Органи ані пікнули: партію мусить слухатися й КДБ. Але ж, дитино, завтра, або через тиждень, або через місяць ваші вчителі нові доноси понаписують! І якщо це зробить не твоя улюблена вчителька математики, якій ти про гидоту і несправедливість промовилася в пориві гніву лише тому, що їй найбільше довіряла, і не Урюк, — то Амеба, директор, секретар комсомольської організації школи або й піонервожата. Влізуть тобі в душу, витягнуть потрібну інформацію — й акуратненько все запротоколюють. Ти, що, не здогадуєшся, що в кожному колективі працюють люди, котрі щомісяця своїми письмовими доносами сумлінно відпрацьовують неабиякі гроші? Повір мені, про це всі знають! Урюк донесла, наприклад, що в тому помешканні, де ти з батьками живеш, навіть ікони є.

— У селі нема такої хати, щоб образи на стінах не висіли! Але ж наша завучка у мене вдома ніколи не була!

— А ще написала, що ти, коли проходиш повз церкву, хрестишся.

— Таж я непомітно!

— А ваша Урюк помітила! А вчителька математики червоним чорнилом у своєму доносі підкреслила, що ти їй особисто із превеликим обуренням заявляла, що про Коліївщину довідалася тільки з «Кобзаря» та з «Коментарів» до нього, бо історію України ви в школі вивчали, починаючи тільки з 1917 року.

— Але ж це чистісінька правда! 1917 роком історія України в підручнику й починається! То що ж виходить: до самої Жовтневої революції нашою територією бігали пітекантропи й жестами один в одного перепитували: «Тут мамонти не пробігали?».

— Господи, ти їй хоч цього не ляпнула?

Мовчу: сказала! Але як Шім-Вішім могла так вчинити? Я ще здатна зрозуміти, що Урюк — донощиця, бо з цією давно все ясно. Але ж математичка, котра сама себе називає нашою старшою сестрою! На кожному уроці мене хвалить, постійно розпитує, як мої справи з інших предметів!

— Яка ти дурненька! Так заявляти — все одно, що саму себе за ґрати садити.

— Що тепер буде? — питаю і з соромом відчуваю зрадливе тремтіння в голосі.

— Нічого. Й Володимирові Романовичу вже також нічого не буде.

— Дякую.

— Знаєш, я ходив до вашого вчителя додому. Не міг його викликати до себе в кабінет: там давно повно «жучків». Й у нашій квартирі, напевно, — не менше.

— В нас у коморі теж жучки завелися, — наївно кажу я. — У крупах і квасолі. Ґерґелиця називаються.

Вовоччин дід щиро й довго регоче:

— Я не про ґерґелицю, а про підслушку! Контора пильнує владу, влада старається давати конторі раду. Одні в інших під ковпаком. Так ось: прийшов я до Володимира Романовича. Кажу: поховайте заборонені книги, бо найближчими днями можуть зробити у вас обшук.

— Як у Пушкіна?

— Набагато ретельніше! Володимир Романович мого попередження злякався, розгубився. Заперечує мені, що заборонених книг у його бібліотеці нема. А по очах бачу: є! Підійшов я до книжкової шафи — ага: на видному місці — поезії відомого буржуазного націоналіста.

— Якого?

— Навіщо тобі знати? Того самого, що написав пісню, яку дуже любив мій батько:

— Гарна пісня.

— Ще кращий термін дають за книжки подібних авторів! А потім з’ясувалося, що Володимир Романович має й Біблію від Шептицького — з його ж дарчим написом, і книги з історії України Грушевського, Крип’якевича й Аркаса, та й історію літератури Єфремова.

— Хто це?

— Люди.

— Хто вони? Не бійтеся, я нікому нічого не скажу.

— А що казати? Що тобі їхні імена говорять? Ти ж їх від мене вперше почула, попрошу повторити — не зможеш.

— Чому не зможу? Історія України Грушевського, Крип’якевича, Аркаса, історія літератури Єфремова. Слова пісні також відразу запам’яталися.

— Нічого собі! І надовго?

— Назавжди.

— М-да!.. Мені би таку пам’ять!.. Але все одно слухай далі. Ледве умовив я Володимира Романовича небезпечні книги якщо не знищити, то бодай десь закопати. Довго впирався, що зогниють у землі. Аж поки дружина не заголосила: «Краще буде для мене й наших трьох доньок, якщо ти десь у Сибіру гнитимеш?».

— У Сибіру?

— Чого пополотніла, Попелюшко? У Сибіру, між іншим, покійники не гниють. Там вічна мерзлота… Ну й розбалакався я з тобою! І розбалакався, й уже навіть добалакався! Прошу одне-єдине: будь обережна! Не відкривай душу перед кожним зустрічним. І Боже тебе борони, дитино: не дискутуй на історичні теми — таким брудом обляпають, що й у свяченій воді не відмиєшся!

— Навіщо ви мені все це розповідаєте?

— Бо вірю тобі. Такі, як ти, — найнадійніші.

— Які — такі?

— Про Спарту з історії знаєш? Це не про Хмельницького й Мазепу — про спартанське виховання читати не заборонено.

Ми помовчали. Звернувши назад, до дерев’яних східців, що виводили на центральну вулицю міста, старий мовив:

— Не хочеш провідати Вовочку? Він так зрадіє! Та й я тобі вдома ще один секрет відкрию.

Дорогою Вовоччин дід розповів, що він родом зі Стрия на Львівщині.

— Мої батьки між собою познайомилися мало не в такому віці, як ти з Вовочкою на новорічній ялинці. Тільки тоді ялинка ще була різдвяною. І, уявляєш, тато ще малою дитиною збагнув, що мама — його майбутня дружина? Уявляєш?

— Ні, — щиро признаюся, бо й справді важко повірити в таку прозірливість дитини.

— То є доля! — каже Микола Аннищук.

— А ваша дружина не розсердиться, що я прийду в гості?

— Ні, що ти! Але, — Вовоччин дід глянув на годинник, — я дуже сумніваюся, що Улита Сергіївна вдома. Зате Вовочка в цей час, напевно, мучить свою бідну скрипку. Бабуся переконана, що він має обов’язково отримати музичну освіту, але це вже стало для нашого внука каторгою, а не святом. Ось малювати — це дійсно його призначення. Він і серед ночі сідає за мольберт!

— Можна подивитися Вовоччині малюнки?

— А це якраз і є той сюрприз, що я обіцяв. Тільки — цить: мовчи, язичку, будеш їсти кашку!

Ми ввійшли в чистенький під’їзд і піднялися на другий поверх. Мій супутник легенько натиснув на кнопку дзвінка, пролунала коротка приємна мелодія і двері майже відразу відчинилися.

— Ти що, за портьєрою сидів у засаді? — здивувався старий.

— Н-ні! — чомусь неприродно заїкаючись, відповів Вовчка. — Я взувався, збирався вийти на вулицю.

— То вертайся. У нас гості. Бачиш: у казці Попелюшка приїжджає на бал, а в житті може до свого принца й додому прийти. Ходімо пити чай! Що там у нас залишилося солоденького?

Й дід, поставивши на плиту чайник, проворно кинувся шукати в холодильнику й по шафах у кухні, чим би мене пригостити.

— Що, ні бубликів, ні конфет нема? Дивина! Це у нас раз на сто років буває! Таки вдягайся, внуче: збігаєш у гастроном, купиш півторта!

Коли за Вовочкою зачинилися двері, дід запросив мене оглянути квартиру. О диво: майже від дверей величезна кімната була перегороджена дрібненькою металевою сіткою від підлоги до стелі, за сіткою стояло кілька прикріплених до підлоги безлистих стовбурів крислатих дерев, а на їхніх гілках, як на новорічній ялинці, висіли круглі й прямокутні дзеркальця, були прилаштовані маленькі хатинки та гойдалки. Всюди — на гойдалках, на східцях хатинок й навіть просто так, почепившись за грубі шнурочки, що звисали із дзеркалець, сиділи й висіли догори ногами зелені, блакитні й сірі хвилясті папужки!

— Як їх багато! — не змогла стримати здивування я. — І ви віддали пташкам цілу кімнату?

— Папужок спочатку було дві. Й літати ми їх випускали по всій квартирі, а вони паскудили, де хотіли. Розумієш, літати пташки мусять, а тримати їх у клітці — вкорочувати й так мале пташине життя. Тож я відгородив один куток у кімнаті й поселив двох перших папужок там. Але ж як є більше місця, то обов’язково буде більше населення. По дві, по три пташки то батьки Вовоччині докуповували, то Улита Сергіївна, то хтось у подарунок приносив — і зібралася така зграя, що їй уже й у цій кімнаті тісно. Та й щоб прибрати за такою кількістю папуг, треба витратити цілий день. Вовочка, бачу, щойно все почистив, помив підлогу — порядок.

— Чим ви їх годуєте?

— Вівсом і просом. Ті дві, що в нас були на самому початку, у Вовочки з тарілки котлети їли. Як бачили, дурненькі, що перед малим на столі парує страва, билися крильми об клітку так, наче з голоду вже ось-ось мали вмерти.

— Цим також даєте котлет?

— Ні. Через котлети й перші наші пташки мало не загинули — їхній організм, виявляється, на м’ясо погано реагує: повністю пір’я повипадало. Невістка їх до ветеринара носила. Ледве врятували. Ходи, покажу тобі Вовоччину кімнату. У нас на всіх вистачає кімнат, тож онукові я відразу окрему забронював, як тільки поселилися сюди. Бачиш, оце його мольберт, а оце — піаніно. А це — Вовоччина великомучениця скрипка.

— Папуги — це сюрприз? Вовоччина кімната — сюрприз?

— Кому сюрприз?

— Ви ж самі обіцяли, що мене чекає сюрприз.

— Ні, папуги й кімната — не сюрприз. Сюрприз — альбом.

А що в альбомі?

— Вовоччині ілюстрації до літературних творів. Точніше: портрети літературних героїнь. Тетяна Ларина, наприклад, Маша, котра була закохана в Дубровського, Оксана з «Гайдамаків», Туркиня з повісті «В неділю рано зілля копала», Шура Ясногорська з «Прапороносців».

Дід розгорнув на столі доволі важкі палітурки. Малюнки в альбомі були виконані олівцем. Жіночі обличчя світилися чимось мені дуже знайомим, а всі героїні виявилися майже на одне обличчя.

— Чому вони так подібні між собою?

— А ти нічого не помітила? Подивися уважно ще раз. Тобі намальовані дівчата подобаються?

— Дуже. Кожна — така вродлива! Справжня красуня!

— А чий портрет тобі подобається найбільше?

— Шури Ясногорської. Але, мені здається, її образ усе-таки псує військова форма. Такий чистий погляд і раптом — стара, запрана гімнастерка.

— У «Прапороносцях» Олеся Гончара Шура загинула, перев’язуючи поранених уже після проголошення Перемоги.

— Я читала.

— А ще яка героїня тобі імпонує?

— Маша, котра після церковного шлюбу категорично відмовилася від Дубровського, хоч у них любов була великою і взаємною.

— Чим же тобі портрет Маші подобається?

— У неї лоб високий. Напевно, дуже розумна. Й очі сумні. Мудрі люди чомусь часто бувають сумними.

— Нікого-нікого тобі ці портрети не нагадують?

— Нікого. Ніби.

Та це лише відмовки. Боже, яка я була неуважна раніше! Вовоччина парта — друга в середньому ряду, моя — третя у ряді скраю, між рядами — прохід. Та коли в кінці уроку передаємо зошити вчительці на перевірку, то, не встаючи з місця, можемо навіть торкнутися пальцями. Шім-Вішім, опитуючи Вовочку з місця, щоразу робила йому зауваження, що хлопець не на дошку дивиться, а у вікно! Яке там вікно! Піднявшись, Вовочка старався не обертатися до мене спиною, зумисно ставав упівоберта.

— У дзеркало ти коли останній раз дивилася? — вже вдруге запитує мене Вовоччин дідусь, не здогадуючись, як далеко від нього я залетіла своїми думками.

— Перепрошую, не почула. Вранці, коли збиралася до школи.

— Ходімо, подивимося ще раз.

Я відразу впізнала себе на Вовоччиних малюнках, але все-таки на них виглядала значно красивішою, ніж бачила себе щодня в люстрі, якоюсь — уточнила би сьогодні, бо тоді таких епітетів не знала, — більш одухотвореною, навіть неземною.

— Навіщо ти мене обманюєш? На всіх Вовоччиних малюнках — ти й тільки ти. То що це, питається в задачі, означає?

— Та ні, в альбомі — писані красуні, а я — так собі, звичайна старшокласниця, — відчайдушно пробую виплутатися я.

— Тому — звичайна, ба навіть, як тобі здається, не дуже й гарна, що ти дивишся у дзеркало на своє відображення — й шукаєш недоліків, оцінюєш себе прискіпливо, без любові. І тому себе справжньої упритул не бачиш. А от Вовочка…

У цю мить мелодійно задзвонив дверний дзвінок, дід поквапно згорнув альбом і поклав на верхню полицю:

— Щось він занадто швидко повернуся. Ти тільки, що без дозволу показував тобі Вовоччині малюнки, не признавайся. Хай це буде наша таємниця.

— Сюрприз.

— Та ні, тепер уже не сюрприз — таємниця. Тільки не насміхайся з Вовочки. Любов можна вбити лише сміхом. Застрелити реготом, насмішками, кепкуванням. Ні куль, ні отрути, ні кинджала любов не боїться. Але від сміху гине моментально.

Та, як з’ясувалося, то не онук повернувся, а прийшла Улита Сергіївна з собачкою Норкою. Моїй присутності Вовоччина бабуся дуже зраділа:

— Ета ти — та самая бойкая дєвчушка, што даже с Іґарьком-Баксьорам дралась? Смєлая! Толька какая же ти Золушка? Маленькая, худенькая! Тєбя мать савсєм не корміт, што лі? Ти — Дюймовачка. А Баксьор, вишь, какім аранґутанґам вирас, захаділ к нам как-та раз: в двері не памещаєтся! Не страшно било с такім драться?

— Тоді він ще не був таким здоровенним орангутангом, як зараз, — сміюся у відповідь, — а тільки товстою макакою!

— Но і таґда бил намноґа тебя сільнєє!

Вовоччин дід з легеньким докором каже бабусі, що послав онука за тортом, щоб пригостити гостю, бо не знайшлося на кухні жодних ласощів.

— Лєнка с Дімкай в Естонію уехалі, а я адна са всем хазяйствам не справляюсь. Вот, сабаку вигуляла! Норка! Уже пабежала к щєнкам! А лапи мить? Норка! Ещьо і тебя, Нікалай, ґорє ти майо лукаває, нада сабірать в дароґу! Вот, полную сумку всєво с базара прінєсла! — виправдовується Улита Сергіївна перед чоловіком. — І пальто твайо с хімчисткі, і сапаґі с рємонта!

— Да я би і сам забрал. Почему нє прєдупреділа?

— Сам, сам! Каждий день, как белка в калєсу — ні васкрєсєнья у тебя, ні праздніка! Сматрі, вада із чайника полнастью викіпєла. Ставь другую!

Згодом прибіг захеканий Вовочка. Від його вигляду мені відразу спали на думку слова Степана Руданського: «Ох, за мною через став аж сто вовків гналось!». Хлопець купив цілий торт: половину в кондитерській крамничці продавати не захотіли.

— Нічєво, друґую палавіну завернем харошенько і дадім дєвачке с сабой. Пусть уґастит сваіх домашніх! — вирішила проблему бабуся. — І нє атґаварівайся, Олєнька! Торт свєжий, хароший! Сина і нєвєсткі дома нєт і нє скора будут: в Таллінє конференція бальшая, медіцінскіє свєтила са всєво Саюза с’єхалісь — будут рєшать, как лечіть рак. Ну, і нашім маладим врачам тожє інтересно на таком мєропріятіі папрісутствавать. Дєдушка вєчєром в Маскву уєдет, а ми вдвайом с Вовкай сколька сладкава нє асілім! Жаль будєт, єслі такой торт іспортітся!

Я прекрасно розумію, що все це — тільки виправдання, але Вовоччина бабуся все одно зробить по-своєму — від торта мені не відкараскатися. До того ж яка вона вихована: про мою давню бійку з Боксером згадала, а про те, що я відлупцювала їхнього Вовочку — ні слова, ні натяку!

Ми п’ємо чай. У маленьких паперових конвертиках, якими напакована невеличка залізна коробочка з дивовижним орнаментом, здається, лежать спресовані й засушені довгасті бруньки, але коли таку бруньку опустити в горнятко з кип’ятком, вона робиться квіткою, маленькою водяною лілією чи лотосом — миттєво розпускаються рожево-жовті пелюстки. А запах! Торт також дуже смачний. Напевно, найдорожчий з усіх, що продавалися в кондитерській.

— Вовачка, ти іґрал са щєнкамі? — запитує Уліта Сергіївна.

Онук киває головою.

— Наша Норка, — пояснює мені бабуся, — в жизні нікаво нє кусала. А тєпєрь Вовку за то, што щєнка із ящика винял, цапнула, даже на уліце на людей с лаєм брасається. Кстати, ґде она? Норка!

Собачка піднімає голову над столом. Вона вже давно лежить у мене на колінах. Тулилася до ніг, я й підняла з підлоги — не знала, що може вкусити.

— Ґоспаді, Олюшка! Норка тєбя пріняла. Пашлі, пасмотрім на щєнков!

Четверо цуциків тичуться мордочками в стінки паперового ящика.

— У них уже сьогодні очка відкрилися! — сповіщає Вовочка.

Це єдина фраза, яку хлопець за весь час, відколи я в гостях, вимовив без заїкання.

— Можна, я візьму цуценятко в руки?

— Как би і тєбя Норка нє цапнула!

Але собака тільки уважно дивиться, як я погладжую спинку її малятка.

— Ти пасматрі, Норка даже не завалнавалась! Навєрнає, ти очєнь добрий чєлавек, Олєнька. Сабакі ета чувствуют.

Вовоччина бабуся запаковує мені торт. Дякую і прощаюся. До відходу мого автобуса ще дві години, але ж не варто зловживати чужою гостинністю. Улита Сергіївна вимагає, щоб онук провів мене до автостанції, я шалено опираюся: не варто, не треба, я сама! Причина мого віднікування — не в тому, що Вовочка надто скований, і не в тім, що я боюся промовитися хлопцеві, що переглядала його малюнки. Все значно простіше: мені обов’язково треба купити чотири хлібини — а хлопець же подумає, як і колись міліціонер, що я хлібом свиней годую!

Добру годину гуляю сутеніючим містом. Хоч почав падати лапатий сніг, на душі світло й тепло. Вовочка мене любить! Я гарна! А мама постійно твердить, що опудало, й відбирає в мене дзеркало, як тільки я трохи довше в нього дивлюся, аніж треба, щоби швиденько причесатися. Вовочка рано чи пізно сам покаже мені свій альбом, або подарує квітку, або почне носити мій портфель, як це робить Юрко Андрійченко. Данута змогла вкрай сором’язливого Юрка вишколити, а я не зможу Володю? Володю чи Вовочку? Як же мені насправді хотілося б його називати? Не знаю. «Вовочка» — звучить, як у анекдоті. Але весь клас уже до цього Аннищукового імені звик. І вдома хлопця саме так кличуть. Ось недавно Катруся назвала Аннищука Володею — а він навіть не обернувся: не зрозумів, що це саме його гукають.

Цікаво, які у Вовочки батьки, бо дідусь і бабуся — прекрасні. У цьому я згодом переконалася остаточно, бо гостювала в їхньому домі разів п’ять. Не сама приходила — я б і не насмілилася: на вулиці випадково зустрічалася з Улитою Сергіївною і вона мало не силоміць вела мене попити чайку. Ми навіть одного разу пельмені ліпили! Й Вовоччина бабуся мені розповіла, як її батьки з нею, чотирнадцятилітньою дівчинкою, в 1939 році приїхали в Западную Україну. Батько був партійним працівником, мама — вчителькою. Прибули в куфайках-тєлогрєйках, у кирзових чоботах, із саморобними дерев’яними валізками в руках. Квартирою їх забезпечили вже на другий день після прибуття, із роботою теж швидко владналося. Але увійшла з донькою до класу — а учениці одягнені значно краще за них! Та що там краще одягнені! Пані вчителька, як на перших порах школярки до неї зверталися, та її донька Улита серед шикарно вдягнених, модно взутих і навіть напарфумлених учениць скидалися на вуличних жебрачок. Повернулася мама з роботи у школі й розплакалася гірко перед чоловіком: з одягу — дві латані юбкі, красний платочєк і пригоріла, коли терміново сохла над плитою, бо вийти з дому не було в чому, плетена кофтина. Муж пообіцяв щось дістати з реквізованого. А назавтра пополудні батько її майбутнього зятя, галицький комуніст, приніс цілу торбину майже нового одягу. Мама з донькою все переміряли — і все їм підійшло. Одягли найкращі, як їм здалося, плаття, сіли вечеряти. У квартирі й меблі від старих господарів залишилися, й посуду чимало, але та каструлька, що найбільше матері сподобалася, чомусь стояла не на кухні в миснику, а під ліжком. Гарна така каструлька, невеличка, із квіточкою, та ще й дуже зручна — з одного боку ручка калачиком. Тож швиденько зварила пані вчителька пшоняну кашу, аж тут у двері хтось стукає: прийшов син того самого галицького комуніста, приніс її чоловікові якісь папери. Красивий такий, добре вихований хлопчина, мабуть, на рік-два старший від Улитки. Запросила мати гостя до столу, почала накладати йому каші на тарілку, а хлопець почервонів, з огидою відсунув від себе страву:

— Ви, що, кашу в ноцлику[60] варили? Я ваше їдзеня їсти не буду і вам не раджу! У такий горщик моя маленька сестрінка[61] цюняє[62] й какає! Й, пані, одягніть на себе щось пристойне! Моя мама й сестра в нічних сорочках удень по хаті не ходять, бо то є одіж для спання! На людях у такому одязі взагалі не прийнято показуватися!

Добре, що сказав, бо мама й Улита в тій одежі завтра до школи збиралися йти…

А в червні 1941 року почалася війна, й в одному вагоні довелося їхати на схід евакуйованим сім’ям Улитки Смєтаніной і Миколи Аннищука. Батьки їхні в перший день війни зголосилися у Стрийський військкомат, звідки їх відразу ж забрали на фронт, а родини партійних робітників влада взялася терміново відправляти в тил. Два рази ешелон з евакуйованими німці бомбили. Вдруге бомби в поїзд спочатку не поцілили взагалі, тільки підняли вгору фонтани землі й трісок з розчімхнутих дерев, що росли вздовж колії, але, одна, остання, впала прямо на паровоз. Передні вагони посходили з рейок, попереверталися, середні й задні — зупинилися. Здавалося б, на цьому все лихо й скінчилося. Та де там! Чотири німецькі літаки заходили з повітря знову й знову, розстрілюючи з кулеметів людей, що сипонули з вагонів у ліс. Потім у повітрі з’явилися ще два німецькі бомбардувальники, й земля знову здибилася від вибухів. Миколина старша сестра з маленькою племінницею бігли попереду, Микола та його мати — збоку, а Улита зі своєю ненькою трохи відстали, бо, зіскакуючи з палаючого вагону, дівчина підвернула ногу й тепер помітно шкутильгала. Бомба завила їм прямо над головами. Коли опритомніли, то лежали напівзасипані глиною й гіллям. Микола був живий, його мати також, лиш оглухла. Улиту вибуховою хвилею роззуло з чобіт й на правій руці, напевно, осколком, зрізало мізинний палець, як бритвою. Зате пані вчителька не піднімалася — лежала, здригаючись у передсмертних конвульсіях і стікала кров’ю. Коли шок минув, кинулися шукати Миколину сестру й маленьку Наталочку. Ні між живими, ні між мертвими! Аж на дереві побачили жіночу руку, відірвану нижче ліктя. На зап’ясті — маленький годинничок, між великим і вказівним пальцем — довгаста, як квасолина, родимка. За цими ознаками син з ненькою й упізнали, що це й усе, що залишилося від Миколиної сестри. Від сестрінки ж узагалі нічого не зосталося, лише обгорілий, але все ще зав’язаний бантиком шовковий шнурочок із маленькими металевими дзвониками на кінцях — ним на дівчинці був зашнурований теплий шерстяний плащик.

Заки доїхали до Челябинська, Миколина мати з горя збожеволіла. Самотніх евакуйованих поселяли в бараки: жінок і дівчат — окремо, дідів і хлопців без близької рідні — окремо. Та, зважаючи на стан Миколиної неньки, для них трьох, — а розпорядник був переконаний, що і хлопець, і дівчина — діти тієї нещасної, виділили окрему малесеньку кімнатку. Думали: у кращих умовах жінка швидше заспокоїться, почне видужувати. Та й дуже добре, зрештою, що опинилися не в загальному бараці. Там таке коїлося! Що ж: каму вайна, а каму мать радна. Тільки вже наступного дня Миколину матір довелося покласти в лікарню: вона зовсім не спала, бігала по кімнаті, рвала на собі одяг, намагалася вискочити через вікно із третього поверху. До двох тижнів у лікарні й померла. Ховали сивою, аж білою, а як виїжджали зі Стрия — голова ж була, як воронове крило, розкішні коси, закладені над чолом вінком, — жити б та жити! Микола по дві зміни вистоював на заводі, який теж вивезли з усім обладнанням із-під носа німцям з України, а тепер на ньому виготовляли зброю: патрони, міни й гранати. Улитка до школи вже не пішла: з першого дня свого прибуття в Челябинськ вистоювала на тому ж таки заводі першу зміну, а після роботи вдома варила їсти, прала білизну, до темної ночі плела бійцям на фронт шкарпетки. Війна ж тривала так довго, що, здавалося, їй кінця-краю не буде. Радянська армія відступала й відступала, і це було так страшно, що й годі розповісти.

— По радіа всьо врємя адно і то же: наші вайска с баямі сдалі Орш, сдалі Смалєнск, сдалі Кієв, сдалі Харьковь, Запарожьє, Палтаву, сдалі Варонєж, сдалі, сдалі, сдалі… Толька пятава дєкабря — наканєц-та радостная вєсть: астановіла наша армія фашистав! Всєво в сорока кіламєтрах ат Маскви. Єщьо било далеко до пабєди пад Сталінградам, до аканчатєльнава пєрєлома в вайнє, но ета вєсть воадушєвіла всєх: ат мала до велика! Женщіни ридалі ат счастья!

Цього ж таки дня, п’ятого грудня, призвали Миколу в армію. Чи рік народження неправильно записали, чи тоді вже брали на фронт усіх, хто тільки міг зброю в руках тримати? Улита примусила хлопця завчити напам’ять адресу псковської родички, щоб після війни Аннищук міг озватися, хоч мало в те й вірила, що взагалі коли-небудь ще зустрінуться. Прощалися з таким жалем, що согрішили. Микола наполіг, щоб їх розписали перед самою його відправкою на фронт. Вчинив дуже передбачливо: наче передчував, що залишає молодесеньку дружиноньку не саму. Вона народила Дмитрика, з нетерпінням чекала від Миколи листів, але пошта нічого не приносила. Вже й змирилася: поліг смертю героїв. Але Микола озвався! Озвався — й знову замовк на кілька місяців.

Після важкого поранення батько-політрук розшукав Улиту й забрав із малим дитям у Москву, де фронтовикові й запропонували керівну партійну роботу. Після війни приїхав у столицю СРСР й Микола: зв’язатися з дружиною і тестем таки допомогла псковська адреса. На чоловікового батька значно пізніше, десь аж на початку п’ятдесятих, за офіційним зверненням прийшла довідка, що загинув під Харковом. Микола закінчив вищу партійну школу й пішов слідами тестя — весь час на партійній службі. І ось тринадцять років тому їхня сім’я знову прибула в Західну Україну.

— Харашо здєсь у вас. Чіста! Пьяних пачті нєт. А в Краснаярске, гдє Нікалай сначала работал, в день палучкі даже женщіни напівалісь вусмєрть. Помню случай, кагда п’ять баб утанула в тєстє на хлєбакамбінатє! Ужас. Толька ти нікому нє рассказивай, а то в Вовочкіна дєда бальшиє нєпріятнасті чєрєз мєня, глупую балаболку, будут. Он і так страдаєт. Гаваріт: хоть уже бил момент, кагда взашло солнце, паднялось над гарізонтом — снова наступіл мрак, снова глухая ночь началась. Баюсь я за нєво. Всьо в Маскву к своєму другу єздіт. О чьом ані савєтуются — нє прізнаєцца. Как-то вздахнул: «Адна радость — в радную землю мєня схаронішь!». Чьо-та рано умірать сабрался. На Ніколая ета савсєм не пахоже. Да і врагов у нєво здесь нєту. Хоть і друзєй — тожє. Но всьо равно: на Заладнай Украінє люді добриє, а нас, прєдставь сєбє, стращалі бандєравцамі: мол, здесь пачті в каждом сєлє в бункєрє танк, а то і два-трі зарито, а кагда здєшніх маладих ребят в армію прізавают, ані в ваєнкаматє спрашівают: «Автомат собствєнний із дома брать ілі новий дадітє?».

Чотири хлібини я купила, в останній автобус упхалася, доїхала без пригод, та коли ступила на хатний поріг — із першого маминого погляду збагнула: трапилося щось дуже погане.

— Бугай приїжджав! Машиною коло брами цілу годину тебе чекав. Що ти йому обіцяла? Він аж сам не свій був! Дивися, дівуле, бо таки дограєшся! О, знов приїхав, зараза, сигналить! Йди спитайся, чого йому треба.

— Може, краще вийдіть ви, запросіть до хати, тут і поговоримо?

— Аякже! До хати! Останній слоїк м’яса залишився — та й той буду відкривати Бугаєві! Йди сама питай, чого приїхав. Але в машину не сідай! Як зачне чіплятися — кричи, клич мене! Тата, як на зло, досі нема. Що я, бідна, маю з вами робити?

Я вийшла за ворота. Бугай відчинив дверцята колгоспного «бобика» й пальцем поманив мене ближче.

— Не бійся, сідай у машину, поговорити хочу.

— Я постою.

— Ти той, забудь, що я приставав, що грошей хотів за паспорт. Я пожартував! Пожартував, запам’ятала? Ми в селі дитячий садочок відкриваємо, хочу твою маму взяти нянькою. Вихователькою оформити не можу — треба хоч середньої педагогічної освіти. Диплома педагогічного твоя мама ж не має, правда?

— То чого ж ви їй про це самі не сказали? Ви з мамою вже сьогодні бачилися!

— Я вирішив з тобою порадитися.

— Зі мною? Про мамині справи? Хто ким керує: пес хвостом чи хвіст псом?

— Після школи, напевно, підеш у райком партії працювати?

— Ні, вступати буду. В університет!

— Секретар райкому допоможе?!

— Чому — допоможе? Я сама вступлю!

— Ви сьогодні з Аннищуком так мило розмовляли, наче сто років знаєтеся, як лисі коні.

— Вчуся в одному класі з його внуком.

— Он воно що! Й удома в них буваєш?

— Навіть сьогодні була, — зумисно зробила наголос на слові «навіть».

— Там у квартирі, напевно, все золоте!

— Ні, золота нема зовсім, тільки папуг багато.

— Чого? — не зрозумів Бугай.

— Папужок. Вісімнадцять пташок. Ціла кімната — їхня!

— А скільки всього кімнат у квартирі?

— Здається, чотири. Або п’ять. Точно не знаю.

— Живуть же люди! Знаєш, хотів тебе попросити: спитає про мене Аннищук — скажи, що я дуже хороша людина. Дуже хороша — запам’ятала? Вже сім років без відпустки працюю.

— З якої причини він буде мене про вас розпитувати?