Дівчинка на кулі Слоньовська Ольга
— Це історичний факт. Коли під час війни німці розбомбили у столиці Франції завод, що спеціалізувався на дикті, величезні листки фанери ще добрий місяць літали високо в небі й час від часу падали людям на голови.
— Значить, ні Вовочка, ні Катруся, ні Ліліана не пройдуть. І я також.
— Чому аж настільки категорично? За Вовочку, Ліліану й Катрусю хай думають їхні родичі, а за тебе я піду домовлятися десь у березні-квітні — й будеш журналісткою. Але ж у дитинстві ти мріяла про зовсім іншу професію!
— Яку?
— Вже забула? А пам’ятаєш, як я купив тобі книжечку, в якій були намальовані працівники різних професій? Лікар лікував дітей, вчителька вчила, кравчиня шила діткам одяг, двірник замітав дорогу, якою вони йшли до школи й у дитсадочок. Ти тоді запитала, хто зробив книжку. Я відповів, що її виготовили на львівській фабриці «Атлас», але малюнки для неї намалював художник, а розповідь про кожну професію написав письменник.
І тоді ти радісно вигукнула: «Я буду письменником!». Що, вже передумала? Зрештою, професія журналіста не так уже й далеко відбігла від письменницької, — але, здається мені, в наш час вона зробилася дуже небезпечною. У нас у Львові кількох журналістів заарештували. Й судити збираються. Та що там говорити — такі професії раптом стали небезпечними, що ніколи й у думці не припустив би! Бібліотекарів допитують, уявляєш? Мало не щотижня в КДБ викликають. Молю Бога, щоб мене не призначили адвокатом цих звинувачених. Хоч би й хотів урятувати, та змусять власних підзахисних топити! А потім май на совісті все життя. Запросив оце на ювілей впливових людей: може, призначать «ворогам народу» інших адвокатів.
— А відмовитися не можна?
Дядько заперечливо похитав головою.
— Дивися, як ресторан «Інтурист» світиться! Завтра в ньому будемо святкувати моє сорокаріччя. Покійна бабуся колись казала, що сороківку святкувати не варто, бо це може призвести й до скорих сороковин. Недобрий знак. Але людина при посаді собі не належить. Купу потрібних гостей довелося запрошувати. Вже пішла моя піврічна зарплатня разом з усіма гонорарами, а після гостини з’ясується, що якісь тарелі чи фужери побилися, а ще ж, мабуть, і якихось виделок та ложок не долічаться — й доведеться покривати збитки ще на дві сотні!..
Але і львівські арешти, й дядькові витрати на ювілей мене цікавлять мало. Важливіша власна доля після закінчення школи.
— Хіба вступають лише по блату? — повертаю родича до обірваної розмови. — Ви колись також вибилися в люди тільки тому, що…
— Коли то ще було! П'ять років після війни — інший час, інші люди, інші порядки, інші звичаї. Я пішки в Харків три доби з села добирався. Мама дала в торбу два пиріжки з капустою — ними й жив під час усіх вступних іспитів. А дорогою в чужих копицях спав, росою вмивався.
— Вам двох пиріжків на весь тиждень вистачило?
— Ще й залишилося, бо то були не пиріжки, а пирожища! Три й не подужав би донести. Взувся в татові фронтові чоботи, засунув у пазуху атестат і довідку з сільради — й упертим відчайдухом постав перед очима приймальної комісії Харківського університету. На юрфаці тоді таких, як я, голодних і сільських, дві третини вчилося. Чорно бідували всі роки навчання. Аж коли на п’ятому курсі з’ясувалося, що в студентській їдальні за борщ, суп і кашу чи картоплю або макарони треба платити, а хліба можна брати безплатно, скільки з’їси, ми раптом полегшено зітхнули, бо зрозуміли, що найгірші повоєнні біди вже закінчилися. Але не треба рівняти ті часи до нинішніх: усе змінилося, все! Й не мені і не тобі змінювати правила. Скачи, враже, як пан каже! А вступити треба, як кров з носа, бо куди підеш без вищої освіти: в колгоспну ланку чи на ферму? Вибір, як бачиш, нікудишній, тому грати графа в постолах не доводиться. Попробую на якісь кнопки натиснути. Може, твоя журналістика й виколишеться!
Я опустила голову. Веселе в мене майбутнє: вчитися, вчитися — й за бортом лишитися. Або вступати по блату. Яка ганьба! Може, ще й хабарі давати або лягати в ліжко з якимось впливовим дядьком? Сльози душать горло, і я, щоб не видати себе, замовкаю.
Коли далеко за північ ми з дядьком Данилом таки добралися додому, нам добряче дісталося від цьоці Дозі, яка встигла напереживатися, що чоловік, напевно, аварію зробив, раз його так довго нема:
— Уже й на вокзал телефонувала: поїзд прибув вчасно! Й у міліцію, й у морг! Ти не міг попередити, що вночі для Ольдзі будеш екскурсію містом робити, божевільний? Я би з тобою поїхала, якби знала, що аж так затримаєтеся! Казав: накривай на стіл, я швидко! А сам! Їдзеня вже захололо, можна псам викидати!
Та до такого марнотратства не дійшло, бо ми з дядьком добряче виголоднілися й готові були їсти й холодне, й застигле, особливо не перебираючи харчами.
Львівська квартира від часу мого перебування мало чим змінилася. У вітальні після зоопарку на стінах, ясна річ, зробили ремонт і на тумбочку в кутку навіть поставили телевізор, для коридору придбали трюмо. Замість довготелесої вішалки в кінці коридору на стіну прибили дві пари справжніх гіллястих оленячих рогів. Але й килими на підлозі, і штори на вікнах, і меблі в кухні та покоях, і навіть цьоцин мольберт були ті ж самісінькі, що в моєму ранньому дитинстві, — милі, гарні, добротні, вишукані. І в квартирі навіть так само пахло ваніліном і голими, тобто без обгорток, шоколадними цукерками, які лежали в кришталевій вазі акуратною гіркою, як і колись.
— А ми на балконі досі тримаємо твій самокат, — чомусь похвалився дядько.
— І пластмасову Тамару, — додала цьоця Дозя й відразу ж пожартувала: — Вступиш в університет, будеш їздити по квартирі на самокаті, а вечорами потай стригти свою улюблену ляльку!
— Ні, коли вас не буде вдома, розмалюю всі стіни у вітальні! — підтримала розмову я.
— О! — підхопився дядько, щось згадавши. — Твоя цьоця вже малює не лише пейзажі й натюрморти. Вона навчилася чудово передавати настрій на людських обличчях! Зараз сама в цьому переконаєшся!
— Ні-ні! То вже нехай завтра, при денному світлі Ольдзя подивиться! — запротестувала цьоця Дозя. — Тепер — спати, бо зранку маємо відвідати перукарню, побігати по магазинах! А на шосту годину — ти вже забув? — замовлено ресторан!
І ось я сиджу в перукарні, де мої коси завиває блискучими гарячими щипцями товстий і лисий майстер. У дитинстві цьоця Дозя накручувала мені волоссячко наніч на м’якенькі папільйотки, але сьогодні кучері треба закріпити міцно, зачіску залакувати, щоб нічого не сповзло, не розпелехалося, не розсунулося. Поруч сива перукарка чаклує над головою цьоці Дозі — це її особистий майстер, бо кому-небудь свої кучері цьоця не доручить ні за які гроші. Після перукарні йдемо у Будинок побуту, де, виявляється, можна взяти напрокат телевізор, холодильник, пилосос і навіть різні плаття й костюми. Одяг у превеликій кількості — до кольору, до вибору — висить на вішаках. Проте ми будемо брати лише для мене, бо собі цьоця Дозя пошила шикарне темно-синє, довге, до кісточок, на грудях зі вставкою з люрексу, плаття.
— Вам міні, міді, максі? — запитує молода дівчина. Що таке міні й максі, я знаю. Хотілося б подивитися на міді, але цьоця велить показати вечірні плаття для мене, причому такі, в яких не соромно буде з'явитися в «Інтуристі».
Поки підбирають кілька кращих одна від одної сукенок, цьоця Дозя шепоче мені на вушко, що міді — це середнє між міні й максі, тобто плаття до середини литок, і рекомендує для бенкету в ресторані взяти довгу розкішну сукню кольору морської хвилі, в якій нема ні рукавів, ні бретельок. Я протестую, бо заради цього плаття мені доведеться відмовитися від ліфчика, але цьоця невблаганна.
— Буде холодно! — вишукую я останні козирі, щоб таки взяти темно-рожеву сукню з довгими рукавами, але дівчина, котра нас обслуговує, відразу ж простягає зшите в рурку пишне хутро якогось небаченого звіра.
— Прекрасно! Боа з чорнобурки — саме те, що тебе зігріє! І чорні рукавички до ліктів! — сплескує в долоні цьоця, швиденько підписується в журналі, що бере все на два дні, платить гроші, ховає в сумочку квитанцію і тягне мене на вулицю.
Треба обов’язково уточнити, чи мені в ресторані доведеться їсти в рукавичках, чи за столом їх треба знімати, але цьоця зайнята важливішим.
— Йдемо купувати тобі туфельки!
Вивіска «Комісійний» на магазині, у який входимо, мене розчаровує і внутрішньо обурює:
— Я не хочу тих мештів, у яких уже хтось ходив!
— Чому — ходив?
— Тому, що тут продається тільки ношене!
— Нове — також. Ми виберемо невживане!
— У цьому магазині не може бути нічого нового!
Але цьоця щось шепоче продавчині, всуває їй у долоню три карбованці, й та виносить нам прекрасні чорні шкіряні туфельки саме мого розміру. Підошви в них чисті й навіть без жодної подряпинки: взуття абсолютно нове! Ось тільки каблуки високі.
— Це польська модель, — заспокоює мене моя добра фея. — Тут вдала колодка, й навіть з високими каблуками такі туфлі зручніші, ніж радянські без каблуків. Взувайся!
Я дійсно не відчуваю їх на ногах: наче боса! Не знаю, чи можна в цьому взутті бігати, не пробувала, але ходити дуже зручно.
Дядько Данило сидить у машині, й ми зносимо пакунки з магазинів на заднє сидіння, а самі вертаємося знову й знову. Цьоця Дозя ненормальна: вона вже накупила мені скільки одягу, що можна ходити щодня в іншому мало не місяць. Навіть купальник серед зими купила! Бачила би це моя мама!
Вдома ми перевдяглися у вечірні наряди. Цьоця змусила мене підмалювати брови й губи, наклала тіні та рум’яна, хоч я відчайдушно протестувала: з моїх шкільних ровесниць ще не малюється ніхто!
— Танцювати вмієш? — несподівано ошелешує мене дядько Данило. — Запрошую на перший танець!
Я червонію, як буряк: найстрашнішого мені таки не минути! Буду стояти, як стовп, як правцем утята, неспроможна ступити й кроку, а всі переморгуватимуться і перешіптуватимуться, що майже доросла — й така недолуга.
— Лиши дитину, — заступається за мене дядькова дружина. — Де вона мала навчитися танцювати? З сапою на городі? У сільському клубі? Там дівки з п’яними трактористами скачуть кінський вальс! Уже забув, як я з тобою колись танцювала? А ти, Ольдзю, не псуй сльозами макіяж, нема заради чого! Якщо ж танцювати — то танцювати тільки гарно, а не як-небудь і не для того, щоб топтатися партнерові по ногах, як по асфальті. Вступиш в університет — запишемо тебе на піврічні танцювальні курси. Тоді навчишся й віденського вальсу, і танго, і фокстроту. А сьогодні твердо, але делікатно відмовляєш усім кавалерам! Чуєш? Я поруч: скривдити не дам.
Моя цьоця народилася психологом. Багато разів у житті пересвідчувалася, що вона вміла знайти унікальний вихід із, здавалось би, такої безпросвітної ситуації, що нашій Дозі варто було тільки бурхливо аплодувати. Пам’ятаю, як після першого курсу в інституті нас відправили в студзагін на ціле літо, а далі ще продовжили роботу в херсонському радгоспі на вересень і жовтень. Наші руки свербіли від колючок молодесеньких огірочків, наче ми не збирали прокляті корнішони, а рвали голими долонями молоду кропиву. А коли вантажили кавуни, кидаючи їх одна одній з долонь у долоні, то потім вночі ходили по кімнатах і розмахували руками від болю. Ми ж були раб-силою, й тому нас експлуатували нещадно. Але якби ж то тільки примушували збирати огірки, кавуни, дині, помідори, цибулю й моркву! Колгоспний консервний завод теж потребував студентських рук. Та ми, молоді й необізнані, спершу й уяви не мали, яку небезпеку на конвеєрі становить трилітрова банка з гарячим томатним соком чи консервованими помідорами, що від необережного доторку вибухає, наче граната, — і шматочки скла та гарячої рідини здатні зробити калікою кожного, хто опиниться не на тому місці й не в той час! А одного разу, вже в передостанній день, бригадир примусив нас лопатами зсипати міндобрива із величезної купи в мішки, зав’язувати їх і вантажити на машину. Від тих міндобрив ми кашляли, як туберкульозники, й були аж сірі та волохаті. Ні респіраторів, ні спецодягу нам не видали, тож коли нарешті закінчили роботу, бригадир показав рукою на водоканал:
— Ідіть скупайтеся та змийте пилюку, бо пообсипає вас такими вавками, що ще до сходу сонця побіжите в лікарню!
Ми й помилися, і сполоснули одяг, а за якихось півгодини його й висушили — спека стояла під сорок градусів. Та вночі відкриті частини тіла: ноги, руки й обличчя, де на шкіру напорошило тими міндобривами, — почали пекти вогнем, а на ранок там посіялися рясні гнійнички. Фельдшер дав нам літрову банку якоїсь смердючої мазі, але вона допомагала не всім. Моє обличчя набрякло і вкрилося суцільними наривами, а через день зробилося синюшно-вишневим. Уже в поїзді дорогою додому я зрозуміла, що біда! Коли ж куратор, який наслухався від мене про мою львівську родичку багато смішного, співчутливо мовив, що через годину буде Львів, я заявила, що тут і зійду, бо якщо хтось ще зможе врятувати моє обличчя, то тільки цьоця Дозя.
Зустрівши мене на порозі своєї квартири, несподівано заскочена побаченим цьоця не змогла втаїти тихого жаху. Ми негайно викликали таксі й поїхали у шкірвендиспансер, а старий шофер у форменому картузі, котрий нас віз і все оглядався на заднє сидіння, де я скулилася, як загнаний звір, був переконаний, що мені в обличчя хтось хлюпнув сірчаною кислотою. У лікарні на обличчя відразу ж наклали компреси з неприємним сірчаним запахом і стали капати у вену фізрозчин для очищення крові.
Також призначили якийсь дуже дефіцитний болючий антибіотик і цілий комплекс вітамінів. Цьоця Дозя щодня приводила то одних, то інших львівських медичних світил, вони консультувалися між собою, міняли ліки, та повернути мені моє бездоганне фарфорове личко так і не змогли. Як колись казала бабуся про нашу рябу сусідку Муличку, тепер і в мене на обличчі чорти горох молотили. Тож коли я повернулася з лікарні та побачила у трюмо в коридорі своє відображення, на душі стало так паскудно, що я несподівано навіть для себе самої гірко розридалася вголос. Але цьоця Дозя і з цієї ситуації знайшла вихід:
— Личко? Що — личко? Личко завжди можна намалювати! Це фігуру не намалюєш! А вона в тебе така — кращі кіноактриси позаздрять! — і стиснула мене за талію, легко охопивши її великими й вказівними пальцями рук.
Дядьків ювілей святкували в найкращих львівських традиціях. Столи вгиналися від наїдків і закордонних напоїв. Офіціанти бездоганно обслуговували гостей, серед яких було навіть кілька суддів і прокурорів з дружинами. Спочатку все йшло за правилами Версальського двірця: найвищий етикет, манірність дам, вишуканість чоловіків. Проте коли ближче до півночі найпомпезніші гості відкланялася й дядько з тіткою та зі мною провели їх аж до таксі, решту присутніх почали святкувати ювілей, як уже самі знали. Залунали народні пісні, жарти, веселі тости, стало затишно й тепло, як колись у бабусиній хаті, коли після зібраного в колгоспі врожаю мало не на всю ніч за столами збиралася її ланка. Зрозуміло, у ресторані ніхто не наважувався співати пісень із політичним підтекстом, як це було колись у селі, проте стосунки українсько-польського соціуму Західної України навіть в «Інтуристі» було обіграно феноменально. Одну пісню й нині можу відтворити майже повністю — забувся тільки початок:
- Чоловік каже: «Ячмінь!» —
- Жінка каже: «Гречка!».
- Тож не бери, русин, польку,
- Буде суперечка.
- Ой не бери, русин, польку,
- Буде ся сварити,
- Буде тобі щонеділі два борщі варити.
- Один борщик — з бурячками,
- Другий — з терплячками,
- Буде тебе полька бити
- В плечі кулачками:
- «Оце тобі борщ, борщ,
- Це тобі й борщище,
- Не я буду українка,
- А ти — полячище!».
Співали й польською мовою, хоч і з виразним українським акцентом:
- Кава, кава, кава,
- Кава муші бичь!
- Як нєма кави — нєма забави:
- Кава муші бичь!
- Жонка, жонка, жонка,
- Жонка муші бичь!
- Як нема жони — жйчє скажоне,
- Жонка муші бичь!
- Пані, пані, пані,
- Пані муші бичь!
- Як нема пані —
- Нема коханя,
- Пані муші бичь!
- Хата, хата, хата,
- Хата муші бичь!
- Нєма халупи — жичє до дупи,
- Хата муші бичь!
- Джєцко, джєцко, джєцко,
- Джєцко муші бичь!
- Як нє мал джєцка —
- Жил по-совєцкі!
- Джєцко муші бичь!
- Піво, піво, піво,
- Піво муші бичь!
- Як нєма піва —
- То нєма діва,
- Піво муші бичь!
Наприкінці: й іще за столами, і навіть уже під рестораном, коли усі вийшли звідти з пакунками, бо цьоця Дозя кожному гостеві зладувала як не шматок торта, то нарізаного м’яса, то заморських фруктів, то пляшку «Савєцкава шампанскава» чи й вірменського коньячку, — добрі й веселі, щасливі й підпилі чоловіки й жінки стали дерти горло добряче приправленими «перцем» і веселим жартом співанками, на які в білий день і на тверезу голову, зважаючи на свій поважний вік та на високі посади, ніколи не наважилися б:
- Ходіть, дівки, ходіть, дівки,
- Ходіть, дівки, до мене —
- По коліна, по коліна,
- По коліна у мене!
- По коліна гарбузиння
- На городі у мене!
- Ходіть, хлопці, ходіть, хлопці,
- Ходіть, хлопці, до мене —
- Глибокая, глибокая,
- Глибокая у мене!
- Глибокая криниченька
- На подвір’ї у мене!
- Ходіть, хлопці, ходіть, хлопці,
- Ходіть, хлопці, до мене —
- Кучерява, кучерява,
- Кучерява у мене!
- Кучерява ябліночка
- У садочку у мене!
- Ходіть, хлопці, ходіть, хлопці,
- Ходіть, хлопці, — щось вам дам!
- Не давала, не давала,
- Не давала, — тепер дам!
- Не давала цілувати біле личко,
- Тепер дам!
А вже на вулиці, біля порожньої зупинки, звідки хто йшов додому пішки, а хто сподівався, що таки під’їде викликане телефоном ще з ресторану таксі, залунали й сороміцькі народні коломийки, від змісту яких мої щоки спалахували, як півонії. Добре, що надворі було темно, а при світлі вуличних ліхтарів рум’янців не видно:
- Ой чия то дівчинонька,
- Чи не того майстра,
- Груденята — як дзбанята,
- А біда, як тайстра!
Проспівавши, реготалися, обнімалися, притупували ногами й починали іншу:
- Ой все тої, та все тої,
- Та тої самої —
- Попід очі почорніло,
- Як в баби старої!
Цьоця Дозя цитькала на найголосистіших і лякала, що ось-ось приїде міліція, але гості кивали на дядька й безтурботно твердили, що їхній адвокат їх же й оборонить, і разом з іменинником далі виспівували про грішні плотські втіхи:
- Ой дівчино, дівчинонько,
- Дівчинонько-зоре,
- Ховай біду під перину,
- Бо йдуть ревізори.
Хто міг у ті хвилини знати, що ювілей стане останньою щасливою подією в житті дядька Данила? Наступного дня йому таки вирвали зуб мудрості, рана від якого довго не гоїлася. Тож бідолашного лікували-лікували, поки не поставили найстрашніший діагноз: рак. Цьоця Дозя возила чоловіка по всьому Союзі до найкращих лікарів і шарлатанів, возила всюди, куди хто радив і де була хоч найменша надія на рятунок. Та від смерті ще ніхто не втік.
…Цвіли яблуневі сади, коли ми ховали дядька Данила. Цьоця Жирафа голосила за ним, як за рідним. На похорон прийшло багато люду: коли з під’їзду виносили домовину, вся вулиця біля будинку аж вирувала. Я, уже студентка першого курсу, за телеграмою прибула до Львова з татом, і ми удвох ні на хвилину не відходили від цьоці Дозі, котрій знайома медсестра то робила заштрик, то давала під язик якісь таблетки. На цвинтарі вдова ледве трималася на ногах, але наступного дня майже вдосвіта розбудила нас і викликала таксі. На глухому передмісті за написаною на папірчику адресою ми розшукали хату старенького ксьондза й уже разом з ним приїхали на Личаківське кладовище, щоб запечатати дядькову могилу, бо в ті часи похоронний обряд відомого в місті адвоката у присутності священика відбуватися не міг навіть при найбільшому бажанні рідних.
XVIII
Остання моя шкільна весна була запізнілою, бо сніги лежали до середини квітня. Зате коли в одну ніч небо раптом розверзлося веселими теплими дощами, то на ранок не тільки ніде не залишилося й латки снігу, а все навкруги так стрімко пішло в ріст, що за якийсь тиждень і верби стали золотими від цвіту, і земля вкрилася синіми пролісками, а за ними — й великими та круглими, як вишні, білими підсніжниками, й на каштанах набубнявіли величезні липкі бруньки, і сливи-тернівки зробилися наче молоком облиті.
А дощі лили й лили мало не щоночі, зате дні були сонячні й теплі! Ми з Вовочкою блукали вулицями містечка від кінця уроків аж до мого останнього автобуса. Ні, хлопець не носив мені портфеля: я не насмілювалася запропонувати, а він — узяти. Ні, ми не трималися пальчиком за пальчик і не цілувалися, як Юрко з Данутою. Ми просто ходили, розмовляли, сміялися й ділилися планами на майбутнє. Садити город моя сім’я збиралася на Першотравневі вихідні, корову пасти було ще рано — на пасовищі трава, як пінка, тому я насолоджувалася останніми днями вільного від роботи часу. Вовочка раптом зробився дорослим хлопцем: у нього навіть засіялися перші вуса — і той чортик, що сидів на лівому плечі, не давав мені спокою: чи не лоскотно буде з вусатим хлопцем цілуватися?
Коли одного разу ми гуляли парком імені Пушкіна, де рожевофіолетова магнолія вже напіврозпустила на гілках свої величезні тюльпани, Вовочка раптом спитав:
— Хочеш квітку?
Я розуміла, наскільки це небезпечно: у білий день посягати на єдине в місті дерево магнолії, але відмовляти Вовочку не стала. Чудесної квітки мені таки дуже кортіло. Проте коли хлопець уже поклав ногу на низенький парканець біля деревця, щоб злочинно здійснити задумане, у глибині парку я побачила знайому постать.
— Твій дідусь!
Вовочка злякано зіскочив з перекладини, але руки в нього затремтіли, коли він також глянув у той бік, де щойно весело простував старий. Я й собі обернулася і раптом побачила, як Микола Казимирович повільно зсувається з лавки і валиться на землю. Коли ми підбігли, дід тільки ловив повітря синіми губами й не міг сказати ні слова. За кілька хвилин з пронизливим ревом сирени у парк примчала «швидка». Вовочка сів у машину біля свого дідуся, а я побігла сповістити про нещастя Улиту Сергіївну. В лікарні старого відразу ж забрали в реанімацію з підозрою на інфаркт. Уся родина секретаря райкому не знаходила собі місця, поки бабусі не зробилося зле. Вона попросилася додому. Тож Вовочка з матір'ю та батьком залишилися біля дверей реанімації, а мені з дідусевим шофером доручили відвезти Улиту Сергіївну й побути з нею годину-дві, поки не проясниться ситуація. Під будинком шофер розвернув машину й поїхав назад, а ми удвох піднялися в квартиру.
— Я хачу папрасіть Ґоспада прєждевремєнна нє забірать у мєня Ніколєньку, — раптом сказала Улита Сергіївна. — Но я нє умєю малітса, буду прасить прастимі славамі. Толька нікаму аб етам нікаґда нє нада рассказивать. Харашо?
Вона почала ритися в якихось вузликах і торбинках, що зберігалися в маленькій старій валізі, знайшла срібний хрестик на такому ж ланцюжку, поцілувала розп'яття і вклякла на коліна.
— Я теж помолюся за здоров'я Миколи Казимировича, — прошепотіла я і опустилася поряд.
— А ти умєєшь? — просльозилася Вовоччина бабуся. — Малісь, дєтачка! Тєбя Ґасподь скареє паслушаєт, чєм мєня, старую ґрєшніцу!
Ми з Вовоччиною бабусею простояли на колінах, мабуть, годину чи й більше, поки не задзвонив телефон: син утішив матір, що найгірше минуло, батькові стало легше, вони з ним навіть уже спілкувалися. Улита Сергіївна перехрестилася, з вдячністю піднявши очі вгору. Вона заварила нам кави і за столом почала жалітися, що Микола Казимирович зовсім себе не шанує. Узяв собі в голову, ніби можна щось змінити, якщо не боятися речі називати своїми іменами. Після пережитого жінці треба було виговоритися, і вона виливала душу переді мною.
— Панімаєшь, в странє чьо-то не то началось. Ніколєнька ґаваріт: переходім на сталінскіє рельси. Ґоспаді! Уже вайна кончілась, уже послєваєнниє нєвзґоди мінулі, пазаді асталісь і ґолад, і холад — і вот снова бєда! Ва Львове какая-та кієвская поетеса, Ніла ілі Ліна, — Ліна — ета по-украінски Лена, да? — фаміліі нє помню, цвети бросіла за рєшотку асуждьонним. Ґаварят, бальшой букєт пранєсла пад широкім пальто, паетаму нікто і нє замєтіл. Узнав аб єйо паступкє, Ніколєнька заряділ адно і то же: вот, жєнщіна не іспуґалась атветственнасті за такой паступак, а ми, мужчини, надєльонниє властью, прячємся, как таракани по щєлям, ат правди! Начал сам сєбя прєзірать, начамі нє спать. Вот і сєрдєчка-та і нє видержало! Толька ти нікому-нікаму нє рассказивай а том, што я тєбє павєдала. Ґоспаді! Дєтачка, как я устала всє врємя кантраліравать сєбя: то нє ґаварі, там нє паявляйся, таво нікому нє савєтуй. Развє ета жізнь? Вот єщє мєсяц-другой — і Вовачка паступіт, дом апустєєт. Дімка з Лєнкой єво раділі на первам курсе інстітута, я сама с малишом няньчилась ат вот такусенькава! А закончілі учьобу, на работу устроілісь — дєтєй больше не захатєлі: зачєм, мол, ім еті пєльонкі, распашонкі? Тєпєрь сабіраются в каапєратівную атдельную квартіру пєрєєзжать. А развє здєсь тєсно? Ти-та куда паступать сабралась?
— Напевно, у Львів на журналістику!
— Ґасподь тєбя храні, дєтачка, ат журналістікі! Тюрьмой ана в наше врємя пахнєт! Вибірай на будущєє работу мілую, добрую, прафєсію учітельніци, напрімєр. А лучшє всєво — прафєсію харошєй жєни. Ми с Ніколєнькой смотрім на вас с Вовачкай — і нє нарадуємся. Как там паєтся, в вашєй народнай украінскай пєснє? «А ви такі паровані, як горнятка мальовані!»
— Таке скажете! — червонію я. — Ми просто вчимося в одному класі!
Наступного ранку Вовочка шепнув мені, що дідусеві вже значно краще і ми разом мусимо його відвідати — цього хоче хворий. По дорозі в лікарню купуємо два великі букети білих підсніжників. Проліски бувають також білими, але вони холодні й пахнуть талим снігом, а підсніжники біло-молочні, з жовтим відтінком, і кожна пелюстка в них ззовні на кінчику має велику зелену крапку. Та й пахнуть підсніжники не снігом і не вологою землею, а своїм власним запахом, пахнуть тепло й густо.
У палаті Вовоччиного дідуся ми застали його секретарку. Вона принесла велику коробку з мандаринами, шоколадками і ковбасою, яка мені видалася запліснявілою, а ще — якісь імпортні баночки. Побачивши нас, Микола Казимирович на півслові увірвав голосну розмову (як мені здалося, навіть сварку), махнув Лєні, що вона може собі йти, і запросив нас сідати:
— Ви відразу зі школи чи вже дома пообідали?
— Ясна річ, зі школи! Лєна тобі пайок аж у лікарню принесла? — вихопився Вовочка.
— Аякже! Такі, як я, давно живуть при комунізмі: ковбаса сирокопчена фінська, пиво чеське, джем із манго заморський, сигари кубинські! А в магазинах — полиці порожні, олії нема, цукор — від випадку до випадку, за маслом жінки з дітьми на руках у черзі під центральним гастрономом від шостої до восьмої години ранку вистоюють, бо завозять кілограм-два, всім не вистачить!
— Дєдушка, папа прасіл тєбя аб етам і нє начінать!
— Папа вєлєл, папа прасіл! — несподівано перекривив Вовочку дідусь. — На приказ твого папи й кури не марширують! Папа звідки знає, що можна робити, а що — ні? Чому твій премудрий папа сам не їздив у Київ про твій вступ домовлятися? Чому мене посилав? З якої причини тоді не «прасіл об етам і нє начінать»? Пристосуванці!
— Ну, дєда, нє нада! Пажайлуста, дєдушка!
— Ти своїй Попелюшці вже альбом з малюнками показав? Ні? А тричі давав мені слово! Весь у бабусю пішов: ні риба, ні м'ясо, а щось таке, як гриби! У тому Києві вже сидить у засідці й жде-не діждеться твоєї появи якась міністерська донька! Незчуєшся, як станеться: «Бєз мєня мєня жєнілі, я на свадьбє нє бивал»! — і переходить на російську: — Абєщай, што с Кієва будеш пісать Олє пісьма. Два пісьма в нєдєлю!
— Дєдушка!
— Сто лєт уже твой дєдушка! Почєму тянешь ката за хвост? Нравится тєбє дєвачка — скажи єй! Будь мужчінай! Ой!.. — дід хапається за серце, Вовочка біжить за медсестрою, в палату ввалюються кілька лікарів — і виганяють нас без жодних пояснень.
Ми виходимо з лікарні спантеличені й зніяковілі. Що буде, як через наш візит Микола Казимирович знову опиниться в реанімації? Ми ж нічого поганого йому не казали, не нервували, він сам себе накрутив через Лєну з райкомівським пайком ще до нашого приходу! Та й навіщо було Вовоччиному дідусеві вести з нами мову про те, що ще й назви не має!
А коли любов має назву? Коли вже минула? Коли перестигла й перебродила? Коли залишилася тільки в спогадах і жалях? Та ж щастя не в такій любові! Щастя в очікуванні, у трепетному передчутті, у мріях, ілюзіях, сподіваннях. Щастя в тому, чого ще нема, але, віриться, ось-ось станеться. Щастя коротке, як ті дві хвилини, протягом яких з-за обрію сходить сонце. А нам хочеться, щоб воно тривало вічно!
Вовочка так і не покаже мені своїх малюнків і не напише жодного листа: ще до останнього дзвоника через дурну дурницю наші шляхи-доріженьки розійдуться назавжди. Ось тільки коли проходжу парком повз уже старе, дупласте і смертельно хворе магнолієве дерево, уява щоразу малює мені на залитій травневим сліпучим сонцем доріжці стрункого юнака з першим чорним пушком на білесенькій верхній губі. Малює — і стирає, і розмиває, і руйнує обриси, і застилає туманом очі.
Та тоді, в останній чверті випускного класу, якось ні мені, ні Вовочці й не думалося про розлуку. Ще залишалося так багато часу! Величезні його сувої лежали справа і зліва, вгорі й під ногами. Найважливішим було встигнути вхопити шилом меду: побувати на концерті, записатися на екскурсію, дістати квитки на новий фільм, не пропустити зустрічі з відомою особою, потрапити на якусь республіканську дефіляду.
Тож я невимовно зраділа, коли Володимир Романович запропонував мені взяти участь у злеті творчої молоді шкільного віку. Це зборище в Ірпені було своєрідним з’їздом юних поетів і прозаїків, бо ні драматургів, ні критиків між нами не виявилося. Від нашої області їхала я і ще якийсь хлопчина з дев’ятої російськомовної школи. Він, як з’ясувалося, написав оповідання про подвиг комісара. Мої ж вірші були створені протягом останнього тижня — вчитель змусив зробити це алярмово, як я не віднікувалася, добре пам’ятаючи про долю колись написаних мною вершиків і розгромну статтю в газеті.
До Києва їхали поїздом. Сіли в купейний вагон пізно ввечері в нашому районному містечку: учитель постелив собі на верхній полиці, Борис Маслов та я розмістилися на нижніх. Ще одна верхня полиця чомусь довго стояла порожньою. Це видалося нашому вчителю дивним, бо квитки на київський поїзд тоді були великим дефіцитом. А десь біля дванадцятої години ночі на наші нижні місця почав рватися підпилий пасажир, що, виявляється, досі сидів у вагоні-ресторані. Хоч у нього був квиток на парне місце, нічний приблуда репетував, що не полізе на верхню полицю, й намагався стягнули з ліжка спочатку мене, а тоді й сонного Бориса. Вчитель заступився, що це наші законні місця, які вказані в квитках, і що він не дозволить ніякого обміну місцями, бо дитина вночі з верхньої полиці може впасти.
— Ета тваі дєті, ачкарік? — присікувався пяний до Володимира Романовича. — Твоі учєнікі? Учєнікі? Тьфу! А вот я рукаважу абластним ОБХСС! Што такоє атдєл барьби с хіщєніямі саціалістічєскай собствєннасті — панімаш? Я тєбя, стоіт толька мізінцем ківнуть, — как вошь к нахтю! Пєдахох нєсчасний, етат дорожний канфлікт я тєбє харашо запамятую і нєєдинажди вспомню тваю нєпаступчівасть! Как толька с Маскви вернусь — ка мне на кавєр! Жді павєсткі, мєрзавєц!
Проте вчитель так і не поступився нашими місцями, хоч про це його благали і провідники вагону, й сам начальник поїзда. Для обміну вони старалися розбудити інших пасажирів, але ті не відчиняли своїх купе, вдаючи, що сплять мертвим сном. Довелося п’яному начальникові таки дертися нагору. Та спав він дуже специфічно: руками тримався за внутрішній край полиці, взутими ногами притиснувся до стінки, а його тлустий тулуб дугою звисав над проходом.
— Уб'ється, — скрушно зробив висновок Володимир Романович. — Вагоном на стрілках шарпне — впаде й уб'ється, — і пішов завчасно рятувати п’яного дебошира.
Через якийсь час начальник поїзда й обоє провідників з’явилися у купе з сіткою та інструментами. Коли роботу було закінчено, провідниця полегшено мовила:
— Слава Богу! Аби лиш сітку не розірвав, то не гепнеться!
— Ця сітка й гіпопотама витримає! — заперечив начальник поїзда.
— Її й ножем не розріжеш. Парусина! — додав старший літами провідник. — Така одна на весь ешелон залишилася — решту давно покрали! Побачиш, Маріє, як ми ще в Києві намучимося, коли будемо її знімати!
Та знімати сітку довелося значно раніше. О п’ятій годині ранку поїзд зупинився у Фастові. У промінні вокзального освітлення, що прохоплювалося через вікна, в нашому вагоні зробилися видними всі предмети, а сітка, якою скандального пасажира убезпечили від можливого падіння й каліцтва, заблищала, як дротяна. Глипнувши упівока на її ромбики-ґратки, той заворушився, протер очі, кілька разів шарпнув сітку обома руками — і з верхньої полиці на весь вагон пролунав розпачливий голосний зойк уже чистою українською мовою та ще й з вкрапленнями гуцульської говірки:
— Що сі стало? Мене — в тюрму? Без суду й слідства — за ґрати? Я віддам усе! Усе віддам! Скільки там того набігло? На моїй ощадній книжці більше! Набагато більше! Я не винен! Ніколи не вимагав ні в кого нічого! Вони мені гроші самі в кишеню пхали! Нехай докажуть, що примушував платити! Хай попробують довести! Я закони знаю! Суддю, прокурора, начальника міліції сюди! Я хочу написати пояснення! Явку з повинною! Що сі стало, люди? Я в тюрмі сидіти не бу-у-у-у-ду!
Несамовиті крики розбудили у вагоні всіх. Пасажири повискакували зі своїх купе на коридор і товпилися біля наших уже відчинених Володимиром Романовичем дверей. Провідниця прибігла з ножицями, але вони не різали міцну сітку. Провідник виліз на полицю Володимира Романовича, та застосувати для зняття сітки викрутку йому ніяк не вдавалося: розлючений і переляканий начальник страшного відомства гаратав руками й ногами, не даючи й близько дістатися до вкручених уночі начальником поїзда кріплень над полицею. За стінкою могутнім басом реготав якийсь нащадок Тараса Бульби. У коридорі хихотіли дівчата-студентки. Тож скандальний пасажир, вивільнившись нарешті з пут і моментально збагнувши, що зі страху наварнякав, ухопив свій портфель і поспішив вийти, не доїхавши до Києва і навіть забувши на полиці свою пижикову шапку, а на «плечиках» біля дверей утеплену хутром куртку.
— На північний полюс зібрався чи що? — хмикнув Володимир Романович, тримаючи в руках його речі. — Бобер!
— Ага, і сам бобер, і хутро з бобра! У Москві ще морози, — забрала куртку й шапку нашого супутника в своє купе провідниця. — Тепер намерзнеться в однім костюмі, як собака. Та й квитки до Москви в мене залишились. Як буде добиратися?
— Його проблеми. Купить собі щось вдягтися, — заспокоїв її начальник поїзда. — Але речі бережи: він за ними ще пришле свого підлеглого хоч би й через місяць! Такі нічого не дарують, а пижикову шапку й дорогущу куртку — й поготів! Боюся, ще й скаргу накатає!
— Такого набалакав, що краще вже до своїх речей і не признаватися!
— Но-но! — пригрозив провідниці пальцем начальник поїзда. — 3 такими лише зв’яжися — ціле життя будеш відгикувати.
— А який учора був вояка супроти мене й дітей, — глибокодумно мовив Володимир Романович. — Герой! А як небагато людині треба, щоб самій себе погубити!
Коли з Києва ми електричкою приїхали в Ірпінь, нас зареєстрували і кожному видали посвідчення, попередивши, що без корочок нікуди не впустять: ні в їдальню, ні в актовий зал, ні для участі в секціях. Біля всіх дверей стояли комсомольські працівники із залізобетонними обличчями й щоразу вимагали показати перепустку. В перший день нас вітали Олесь Гончар і Павло Загребельний, якийсь дуже дипломований професор з кумедним прізвищем читав нам лекцію про поетику від Аристотеля аж до класика соціалістичного реалізму — Максима Горького. Після його виступу своєю майстерністю ділилися Петро Осадчук і Дмитро Павличко. Праця Леніна «Партійна організація і партійна література» цитувалася разів двадцять до обіду і ще скільки ж — після.
У кімнаті Ірпінського письменницького будинку відпочинку, куди мене поселили, вже розташувалися київська старшокласниця та її вчителька, на вигляд майже ровесниця своєї підопічної. Вчителька привезла з собою гітару, і цілий вечір обоє — десятикласниця Лариса і Таїсія Владиславівна — співали таких пісеньок, на які в нашій школі ніхто з учителів би й не наважився. Зокрема, про красуню русалочку, яка довго страждала від самотності, поки не стала жертвою вродливого ловеласа:
- Но прішол на бєрєг
- Капітан Валєрік,
- Сєрдце он русалачкі разбіл,
- Прігласіл на ночьку,
- Падаріл єй дочьку —
- І в Ташкєнт паспєшна укатіл!
- Дочька вирастала,
- Плавать начинала —
- Волга калибєлью єй била:
- Глазкі, как алмазкі,
- Сєрдце просіт ласкі —
- Мілая русалочка жіла!
- Солнце єй свєтіла,
- Словна гаваріла:
- «Расцветай, красавица, но бді,
- І в началє вєка
- Бойса чєлавєка
- І любві, любві єво нє жді!».
- Но прішєл аднажди…
А ще «с упаєнієм» муркотіли про те, як «там, гдє кіпаріси, бєгают бізони, гдє над баабабамі стаіт заката дим, жил пірат угрюмий, жил пірат суровий, нікаґда нє знающій любві». Той пірат уперше в житті був збитий з пантелику, коли «стройная фіґурка цвєта шокалада памахала с бєрєґа рукой». Щиро покохавши, закоренілий морський розбійник не сподівався зради від своєї креолки, яку з великої любові називав «птічькай на вєтвях сваєй души»:
- Но аднажди ночью с маладим камрадам
- Павстрєчал сваю он креолку на пєскє —
- І адною пулєй он убіл абоіх,
- І браділ по бєрєгу в таскє.
- А кагда на утра, плача о крєолкє,
- Понял, што не в сілах сілу страсті задушить,
- Вистрєліл в сєбя он, штоб нє пєла птічка,
- Птічка на вєтвях єво души!
Та найбільшим скарбом київських гостей виявився грубий зошит із віршами. Поезії про любов Анни Ахматової, Марини Цвєтаєвої, Роберта Рождественского, Юнни Моріц, Белли Ахмадуліної, Леоніда Кисельова, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Івана Драча, Бориса Олійника, Ліни Костенко — це було те, про що я досі не мала уяви. Другого дня вранці побігла в місто, щоб купити такий же грубий записник, і наступні три ночі переписувала вірші поетів, про яких раніше навіть не чула. Ясна річ, сидіти з цією роботою в кімнаті не випадало — потужна електролампочка під стелею не дала би спати Таїсії Миколаївні й Ларисі. Але ж у коридорі світло на ніч не вимикалося! До того ж у коридорі стояло величезне прямокутне дзеркало з двома тумбами обабіч, а поруч — низенький стільчик, на який ставили ноги, коли чистили взуття. Довелося писати на тумбочці біля дзеркала, а той брудний стільчик накрити газетою, щоб на ньому можна було сидіти, не ризикуючи вимастити спідницю взуттєвими кремами різних кольорів. Умови, звісно, були не люксусові, але цілком годилися для нічного переписування — принаймні, я не заважала нікому, і ніхто не заважав мені.
Наступного дня учасникам творчого злету зачитали, хто в якій секції буде займатися. Я потрапила в групу, котрою керував Микола Іванович Карпенко. Напевно, юні учасники злету були заздалегідь переконані своїми вчителями й родичами у власній геніальності, тому навперебій просилися оприлюднювати вголос свої віршики. Я ж сиділа за останнім столом тихо-тихесенько, бо вже збагнула, як далеко тому, що під спонуканнями Володимира Романовича нашкрябала я, до справді дивовижних поезій із зошита київської вчительки. Коли ж Микола Іванович таки запропонував мені прочитати щось із власного доробку, останнє слово в моїй свідомості чомусь переформатувалося в «одоробало», і я почала панічно віднікуватися, запевняючи, що читатиму свої вірші тільки в останній день роботи секції.
На лихо, цей день мав настати вже завтра. Тому опівночі, завершивши нарешті переписувати зошит із чудовими поезіями, я схилилася над чистим аркушем в очікуванні, що ось-ось що-небудь придумаю. Але мене обійняла якась дивна хвиля. Все несподівано відсунулося настільки далеко, що я злякалася, що зі мною взагалі коїться, але рука самовільно взялася виводити рядок за рядком спершу один вірш, а тоді — ще. Отямившись, вірніше, насилу вирвавшись із якогось досі невідомого стану сутінкової свідомості, я взялася прискіпливо читати щойно написане і майже не відоме мені своїм змістом! Боже, це ж таки були поезії! Хай не рівня строфам Ахматової, Вінграновського, Костенко, але ж і не та мазня, якою гордилися учасники злету, й не ті віршики, котру з примусу Володимира Романовича перед самою поїздкою писала я! Може, дати щойно створене прочитати спочатку Таїсії Владиславівні або Ларисі? Та ні, хай краще почують їх завтра, тобто вже нині, на секційному занятті. Й Володимир Романович — теж. Він же вчора так мене висварив, що відмовилася читати своє «одоробало»!
Та після сніданку цілих дві години ми слухали концерт кобзарів, яких заради нас, учасників злету, спеціально привезли з Києва. Після концерту оголосили, що останнє заняття триватиме лише годину, а по обіді в актовому залі керівники секцій підведуть підсумки — і професійні декламатори зі сцени прочитають усім присутнім саме ті твори, які виявилися в кожній секції найкращими. Коли зібралася наша група, ніхто вже й не сподівався, що виступатиму — злякалася вчора, боятимуся й нині. Але я нахабно підняла руку.
— Так, так, — приязно посміхнувся керівник секції. — Я не забув, що тільки ти одна не читала своїх віршів.
Відколи пам’ятаю Миколу Карпенка — завжди згадую його добру посмішку і приязне підбадьорювання. Через багато років у мемуарах відомої поетеси я ще з болем і гіркотою прочитаю іронічний рядок, що Микола Іванович ніяк не міг наситити свого постійного голоду в письменницькому кафе «Еней». Може, так було й насправді. Тільки ці рядки вдарили мене навідліг. Микола Карпенко ледве вижив у 1933 році, в часи репресій заарештували його батька, померла мати, й уся багатодітна сім’я залишилася на повному утриманні старшого сина, якого в перші дні нападу Гітлера на СРСР забрали на війну. «Не міг наїстися», еге ж! Мати мого другого чоловіка, яка дитиною ледве вижила в блокадному Ленінграді, на схилі життя ховала шматочки хліба по кишенях, у матраці, напірнику, запихала сухарики в усі шухляди й найменші закутки квартири. Ні умовляння, ні дорікання не допомагали! Хліб далі зникав зі столу, щоб згодом несподівано знайтися у цілком непідходящих для нього місцях, нарізаним на маленькі шматочки і дбайливо висушеним. І це було аж ніяк не смішно, а навпаки — дуже страшно.
— Виходь сюди. Скільки віршів читатимеш?
— Один, — ледве вимовила я й відразу почала:
- Зелене око очерету,
- Пташине око, відпочинь.
- Судилось селезневі вмерти
- Якраз сьогодні, уночі.
- Отак, без пострілу, упасти,
- Не відлетіти, як торік.
- Зелене око, це вже щастя:
- Пташиний вік прожити — вік!
- А то — хто зна… Важка планета
- Від куль, ненависті і зла.
- Зелене око очерету.
- Пташа мале. Сльоза мала.
— Ого! — тільки й спромоглася сказати Таїсія Владиславівна. Аудиторія ж нестерпно мовчала, тільки Микола Карпенко, ковтнувши тугий клубок, що чомусь застяг у горлі, ледве вимовив:
— Ще.
— Вірш без назви. Але я не знаю, чи варто?
— Читай! — голосно крикнула Таїсія Владиславівна. — Після того, що ми почули, слабеньких віршів у тебе просто бути не може!
— Цей також без назви:
- Прийшла у ліс жорстокість із рушницею
- І, зачаївшись тихо біля пня,
- Убила на світанку оленицю,
- Мале посиротила оленя.
- Воно тремтіло в росяній травиці,
- Такій твердій, холодній, наче лід,
- І вже саме чомусь пішло за вбивцею
- Аж до його гембльованих воріт.
- А вбивця хвіртку взяв тоді на засуви —
- Забилися у ньому страх і злість.
- Лиш плакав хлопчик в хаті:
- — Тату, нащо ви?
- Не проганяйте оленятко в ліс!..
- Чи враження були такими сильними,
- Чи був уже таким великим гріх:
- Щоночі снились батькові і синові
- Сліди маленьких оленячих ніг.
- Сліди зникали у траві негадано
- І появлялись на сипкій горі:
- На ранок сина приводили д’хаті,
- А батька — в сутичі та мочарі.
- І перед тим, як мав будильник дзенькнути
- (Уже скрипіло в ньому коліща),
- І син, і батько бачили, як в дзеркалі,
- Себе у оленяткових очах.
Аплодисменти лунали довго й голосно, а Володимир Романович, вибравшись на середину, лише повторював:
— Поет між нами! Поет між нами! Так Михайло Коцюбинський колись мовив про юного Тичину. Так сьогодні кажу я. Впевнено, з гордістю кажу!
— Так, це найкращі вірші з усіх тут прочитаних, — погодився Микола Карпенко. — Найкращі! Чи хтось має іншу думку?
— А давайте гуртом проголосуємо, — запропонувала Таїсія Владиславівна, — щоб потім ніхто не розносив пліток, що вибір кращого поета було зроблено упереджено. Хто визнає те, що Ольжині вірші найталановитіші, — підніміть руки!
Ліс рук зринув догори. Ніхто не утримався, не проголосував проти, лише Володимир Романович ще довго допитувався:
— Коли ти це написала? Чому мені не показувала? У твоїй декламації вони, ясна річ, прозвучали так собі, — але побачиш, як пролунають, коли їх прочитає професійний читець! Ти мене здивувала! Навіть вразила! Я й не здогадувався, що маю біля себе такого самородка! Молодчинка!
Мене змусили каліграфічно переписати власні поезії й віддати аркуші Миколі Івановичу. Потім ми пішли пакувати речі, бо ввечері всі вже роз’їжджалися. Та після обіду біля дверей актового залу зчинилася тиснява: комсомольці довго й уважно перевіряли наші посвідчення й паспорти. Якась красива молода жінка з пишним світлим хвилястим волоссям не на жарт кресалася з перевіряючими.
— Я — Ліна Костенко, — показувала свій письменницький квиток невблаганному комсомольському працівникові. — Член Спілки письменників СРСР, тому маю повне право послухати молодих!
— Пред’явіть перепустку!
— Я — Ліна Костенко!
— Нам дана строга вказівка: пропускати в зал тільки за перепустками!
— Я — Ліна Костенко!
— Та не знаю я і знати не хочу ніякої Ліни Костенко! — нахабно визвірився комсомолець. — Розумієте: не знаю і знати не хочу!
— Юначе, ми розминулися з вами на ціле покоління! — мов тавром припечатала молодика обурена його поведінкою красуня й швидкою ходою рушила стежкою ірпінського Будинку творчості до виходу.
— Це та письменниця, вірші якої я переписувала з вашого зошита? — кинулася я до Таїсії Владиславівни.
Вона ствердно кивнула головою.
— Та, яка кидала квіти заарештованим?
— Цить! — зойкнула, наче поранена, Ларисина наставниця. — Мовчи! Про це говорити не можна!
Я шарпнулася, щоб догнати Ліну Костенко бодай біля воріт, але вчителька міцно вхопила мене за руку:
— Куди? Ліна Костенко — в опалі, напівзаборонена. Її ніде не друкують котрий уже рік. Кожен, кого запідозрюють у стосунках з нею, автоматично впадає в немилість. Чому плачеш? Чого рвешся на зламану голову? Тобі ж вступати цього року треба! І взагалі, ти ще надто зелена, щоб грати з державою в азартні ігри.
— Нісенітниці! Того, що ви розповідаєте, не може бути!
— Може — не може! Є!
Несподівана зустріч з Ліною Костенко, жорсткі перестороги Таїсії Владиславівни вибили мене з коли настільки, що я сиділа в залі, втупившись в одну точку, і нічого не чула й не бачила навкруги.
— Твій другий вірш читають, слухай! — легенько торкнув мене ліктем Володимир Романович. — Про селезня продекламували блискуче! Тепер про те оленя! Що з тобою робиться, Ольго? Ти наче неприсутня!
— Та я уважно слухаю, слухаю, — пробурмотіла у відповідь, щосили намагаючись сконцентруватися на тому, що лунало з мікрофона.
У поїзді дорогою додому Борис не таїв свого розчарування: він же написав про подвиг комуніста, а кращим визнали оповідання про дівчинку з дитбудинку, яка завела собі дивного приятеля — бродячого старого пса, і коли той здох, вирішила хоронити його з людськими почестями.
— Так нє чєстна! Я лічна чітал етат убогій рассказік! Там тьма ашибак!
Я теж читала оповідання переможця в рукописі. Воно ходило по руках, бо хлопчик з інтернату для цього зумисно переписав свій твір кільканадцять разів і роздарував багатьом з нас уже в перший день. Текст дійсно був жахливим з точки зору орфографії та пунктуації. Чому вчитель того учня вчасно не виправив помилки й не змусив його переписати все начисто? Не сподівався, що його підопічний талановитий? Тоді навіщо ж привіз в Ірпінь? Щоб той осоромився й надалі знав своє місце? Не віриться! Але ж я на власні очі бачила, як вчитель шарпав цього хлопчика на глухій алеї, обзивав ср… ним пісатєлєм і за щось дуже строго йому вичитував.
Мене відразу здивувало, як можна написати прекрасне оповідання — і при цьому в кожному слові допускати як не одну, то дві або й три помилки! Загальна грамотність учнів тоді була доволі висока. Це вже сьогодні зовсім не диво — побачити численні «наскельні» написи молодих неуків на парканах, стінах крамниць, фасадах будинків: «Я жинивса. Но сьорано тебе лублу!».
О, знамените «сьорано»! Під час третьої перездачі кажу студентові-невдасі: «Ви ж нічогісінько не прочитали! Доведеться втретє покласти вам незадовільну оцінку — а це вже виключення з університету!» — «Мені сьорано! Мама гроші за навчання платила — мама й плакати буде!» — «Пожалію вашу маму: перекладіть українською мовою „сьорано“ — й отримаєте свою нещасну „трієчку“! Перекладайте!» — «Все рівно!» — «Рівно тільки в степу, а на території України є і гори, й пагорби, й низовини, й кручі! Добре помізкуйте, як має правильно звучати ваше „сьорано“?» — «Не мучте мене! Ставте „двійку“, якщо вам так уже кортить мене розтоптати, я й так на платній формі, легко переведуся в інший університет» — «Але ж уявіть: якимось чином переповзете ще через дві останні сесії й після закінчення університету почнете працювати в школі. З вас же учні сміятися будуть!» — «Я вчителем працювати не буду!» — «Навіщо ж тоді вам диплом філолога?» — «Мені би лише його отримати — піду працювати директором! Це місце в школі чекає мене вже другий рік».
Що ж трапилося? Як воно набрало обертів — майже поголовне небажання вчитися? Чому бути неграмотною людиною перестало вважатися ганьбою? Колись навіть шкільні, міські й районні олімпіади з української мови та літератури передбачали настільки складні завдання, що сьогодні з ними навряд чи впоралися б пересічні студенти філфаку. В який момент рівень шкільних знань настільки катастрофічно знизився? Коли оплата праці вчителя стала рівною зарплатні прибиральниці? Чи тоді, коли ввели комерційну форму навчання — і для того, щоби вступити у вуз, досить було пройти лише співбесіду?
Пам’ятаю, як перед вступними випробуваннями Передбачливий Ректор зібрав приймальну комісію і, не загортаючи далекоглядних думок у папірчики, заявив: «Співбесіду повинні успішно пройти всі, хто подав документи! Всі, без винятку, — ви зрозуміли? Якщо абітурієнт не несе виделку чи ложку до вуха, тобто ще не цілковитий олігофрен, — будемо вчити». Хтось із викладачів обізвався, що пропадемо з неуками. На цю репліку Передбачливий Ректор розізлився не на жарт: «Контролювати буду особисто! „Завалите“ п’ятьох абітурієнтів на вступних іспитах — напишете заяву на звільнення за власним бажанням! Покладете незадовільні оцінки п’ятьом студентам під час сесії — я особисто проекзаменую вас: зберу комісію і теж поставлю відповідну оцінку професійному рівню таких мудрагелів! Ідіть, приймайте! Всіх! Питайте абітурієнтів лише те, що вони знають!».
Але й «намацальним» шляхом з’ясувати, що саме знає вступник, який розвалився навпроти, як у себе вдома за обіднім столом, — виявилося доволі непросто.
— Що ви найкраще підготували? — запитую якомога делікатніше.
— Все!
— Про яку частину мови бажаєте нам розповісти? — уточнює мій напарник, сивий професор.
— Про числівник.
— Це дуже складна частина мови.
— Нічого. Відповім.
— Вибирайте самі, що знаєте дуже добре.
— Можу провідміняти за відмінками.
— Відмінюйте будь-який числівник на ваш розсуд.
— Називний: один, родовий: два, знахідний: три, давальний: чотири…
Професор не витримує:
— Що ви мелете?! Повторюйте за мною: називний — один, родовий — одного, давальний — одному!.. Як далі?
Та продовжити абітурієнт не може.
— Добре, дамо спокій числівникам, — зітхаю я. — Розберіть за частинами мови речення: «Василь поїхав новою автівкою в місто». Почніть із того, що «Василь» — хто? що? — іменник, — підказую.
— «Поїхав» — хто? що? — іменник, «новою» — хто? що? — іменник, «автівкою» — хто? що? — іменник, «в» — хто? що? — іменник, — легко «справляється» із завданням неук.
— Годі! — стогне професор — Ви уяви не маєте про частини мови!
— Питайте щось інше! — не вгаває абітурієнт. — Я можу, наприклад, провідміняти дієслово.
— Але дієслові відмінюються не за відмінками, а за особами, — заздалегідь скеровую у правильне річище ймовірну відповідь, аби зберегти власні нерви. — Перша особа — я, ми. Друга особа — ти, ви. Третя — він, вона, воно, вони. Якщо здатні провідміняти будь-яке дієслово — будь ласка, ми вас уважно слухаємо.
— Я — корова, ти — корова, він, вона, воно — корова!..
Не кращі відповіді були й під час сесії. Пам’ятаю студентку-заочницю, котра на екзамени завжди приходила вагітною. Усі п’ять років. І кожної сесії вагітність за зовнішніми ознаками ось-ось мала закінчитися пологами — ґудзики на кофтині чи плащі вже не застібалися.
— Я вагітна! — демонстративно ставить свій живіт мені на стіл ще перед початком екзамену.
— Вітаю! — відповідаю я.
— Але ж я вагітна!
— Екзамен здавати будете разом з усіма!
— Я вагітна!
— Вагітність — не хвороба. Це природний стан жінки.
— Я вагітна! — твердить студентка, як папуга.
— А я — не причина вашої вагітності.
— Я вагітна! — уже з розпачливими нотками в голосі.
— Дуже надіюся, не на голову?
Заочниця вибігає з аудиторії — попри свою вагітність, доволі швидко, — й більше не з’являється. Зимова сесія закінчується, але методист заочної форми навчання благає мене не закривати екзаменаційну відомість: може, ще з’являться ті п’ятеро найслабших студентів і таки індивідуально здадуть «хвости». Не доводити до виключення — це негласний наказ Ректора. Я добре усвідомлюю свої можливі неприємності, тому відомість залишається незакритою і в лютому, і в березні. Десь у середині квітня, коли читаю лекцію на стаціонарі, двері навіть без стуку відчиняються — і в отворі з’являється голова Вічно Вагітної:
— Можна?
— Ні! Почекайте в коридорі до закінчення пари.
На перерві в аудиторію студентка заходить не сама, а з якимось пом’ятим чоловічком.
— Це мій дядько, прокурор!
— Дуже приємно. Чого хоче прокурор?
— Може, ви би якось…
— Поставили оцінку, — з неприхованою іронією продовжую я.
— Ну так, так! — радісно підхоплює «прокурор» у заболоченому взутті, зіжмаканих штанях і секондхендівській шкірянці.
— Доведеться вашій протеже тягнути білет і відповідати на всі запитання.
— Ну-у-у! — моментально з’являється вираз розчарування на спитій «прокурорській» фізіономії. — Вона ж нині-завтра народжувати має!
— Її «нині-завтра», якщо не помиляюся, триває вже кілька років. Спостерігаємо тільки процес без жодних результатів.