Дівчинка на кулі Слоньовська Ольга

XV

Зимові дні похмурі й короткі. Не встигнеш прийти зі школи, зробити уроки, а вже надворі горять ліхтарі — вечір. Здавалось би, чисть зуби, мий ноги і лягай спати. Та де там! Вечірні заняття в училищі ніхто не відміняв. Ходимо туди з Катрусею вже без шаленого ентузіазму, що горів у наших очах на перших порах. І не з тієї причини, що вчитися стало важче, хоч і цим нехтувати не варто. А тому, що Катрусина мама не змогла дотримати чесного слова, даного Генералові. Вона п’є! І не просто потихеньку ввечері перехиляє чарочку-другу, а входить у кількаденні запої, з яких її неможливо витягнути, поки не почнеться отруєння організму зі страшними рвотними рефлексами. Біла гарячка до Катрусиної мами, на щастя, жодного разу ще не навідувалася, але мені здається, що вже не забариться з візитом.

Сьогодні подружчина мама повернулася з роботи втомлена, бо весь день прокидала сніг на доріжках і кілька разів промітала тротуари — завірюха не вщухала від самого досвітку до темної ночі. Здається, двірничка навіть трохи застудилася. Сказала, що в неї, мабуть, починається грип, і вклалася в ліжко. Ми з Катрусею поробили уроки, зварили й потовкли картоплю, трохи розбавивши її гарячим молоком. А ще насмажили квашеної капусти з нарізаними кружальцями сардельками. Аж тоді й розбудили господиню, щоб повечеряла разом з нами. Вона не відмовилася, а згодом навіть провела нас аж до магазину, куди вирішила сходити за олією і хлібом.

— Нап’ється, — скрушно зітхнула Катруся. — Обов’язково нап’ється! Зараз купить у гастрономі вина — й навіть не згадає про хліб та олію!

— Може, й ні, — втішаю подругу, хоч сама дуже мало в таке щастя вірю. — Хліба в хаті дійсно нема.

— Зате олія є! Півпляшки. Вона зумисно заховала, щоб мати причину піти в гастроном!

На парах ми сидимо, як на жаринах. Але втекти неможливо: сьогодні читають лекції і проводять практичні заняття такі викладачі, що перевіряють присутніх по два рази — до перерви й після неї. До того ж останню пару має директор, а я мушу його просити підписати мою заяву, що відпускає мене із занять на цілий тиждень у зв’язку із сімейними обставинами — хоч насправді їду в столицю, бо знову виборола право брати участь у республіканській олімпіаді з алгебри й геометрії.

Вертаючись з училища, вже з вулиці бачимо світло у вікнах кухні й кімнати Катрусиної матері. Усе: знову п’яна! Вона ніколи не гасить світло, коли напивається. Пробуємо відчинити квартиру своїми ключами — нічого не виходить: зсередини в замку інший ключ. Тиснемо на дверний дзвінок — його голосні звуки чути й на сходовому майданчику, але відчиняти нам господиня не квапиться.

— Може, погуляємо трохи, а вона проспиться й, коли будемо пізніше дзвонити, почує? — пропонує подруга.

— Навряд. Але давай вийдемо на вулицю й зателефонуємо з автомата: телефон коло ліжка, може, хоч він її розбудить.

Ми товчемося в автоматі й коло нього цілу годину — результату від наших дзвінків нема. Після цього гуляємо під пронизливим вітром зі снігом найближчими вулицями, вбиваючи дорогоцінний час: завтра зранку мені треба встигнути на московський поїзд, що йде через Київ! А я ще запланувала ввечері випрасувати форму, почистити й покласти сушити чоботи, бо он — аж сіль виступила. Заходимо в будинок, знову хвилин п’ятнадцять дзвонимо у двері — марно. Катруся береться гупати кулаками, тоді — ногою. Ні гу-гу! Знову дзвонимо з телефонного автомата. Знову довго стукаємо. Подружка не витримує і щосили тусає двері коліном. З-за сусідніх дверей злий чоловічий голос погрожує викликати міліцію, бо вже друга година ночі, а ми людям спати не даємо.

— Ходімо звідси! — кажу Катрусі. — Цей дурило обов’язково зателефонує в міліцію, навіть якщо ми надалі будемо сидіти тихенько, як миші.

— А нас не буде — міліція маму забере!

— Твою маму й гарматами не розбудиш! Приїдуть менти, побачать, що нікого нема, випишуть сусідові штраф за фальшивий виклик — і поїдуть.

— Та куди ж ми серед ночі підемо? Надворі холодно!

— Ходімо на вокзал. На вокзалі навіть буфети вночі працюють. Купимо гарячого чаю, пиріжків і хоч трохи зігріємося! Там є кімнати очікування. Подрімаємо на лавках до години четвертої-п’ятої, а тоді вернемося знову.

До того часу, надіюся, Катрусина мама вже точно проспиться, тим більше що вона завжди встає удосвіта: дається взнаки професійна звичка, адже у двірників робочий день і влітку, і взимку розпочинається о п’ятій годині. Подружка погоджується, й ми порожнім кришталевим містом бредемо на вокзал, який здалеку світиться десятками вогнів. Від нічого робити виходимо на перон, а назустріч — з лижами, гітарами, кольоровими рюкзаками — зграя молодих іноземців.

— Це фіни, — каже Катруся. — Вони щороку приїжджають відпочивати в Карпатах. Зупиняються в нашому місті й тижнями живуть у готелі. Пиячать жахливо!

Високий білявий юнак розмахує руками й щось белькоче мені незрозумілою мовою, а тоді розстібає свою яскраву болонову куртку, в якій капюшон обшитий хутром — у нас із такими капюшонами зимовий одяг носять лише жінки! — й несподівано витягає з пазухи розквітлу троянду. Я беру квітку й тут же випускаю з рук: її стебло страшенно колюче! Хлопці-фіни регочуть, їхня подруга злиться, обгортає стебло троянди використаним пасажирським квитком, вдруге вручає мені квітку й тягне свою зграю до буфету. Коли фіни звідти галасливо й весело вибираються на вулицю, ми з Катрусею теж заходимо в буфет. Я купую чотири пиріжки й дві склянки гарячого чаю, і ми нарешті зігріваємося й з апетитом заїдаємо свої неприємності.

Порожніх лавок у залі очікування багато. Займаємо ті, які від сторонніх очей прикриває розлогий фікус. Подаровану троянду я втикаю у вазон і розглядаю квиток. Він із львівського поїзда — того самого, яким приїжджають цьоця Дозя і дядько Данило. Як давно я вже в них не гостювала! Ось почнуться зимові канікули — і… Ага — і!.. На зимових канікулах я буду, як завжди, брати участь щонайменше у трьох республіканських олімпіадах, які розпочинаються вже післязавтра, — отже, поїздка до Львова знову відміняється. Та, зрештою, не треба загадувати наперед. Бо ж хіба ще кілька годин тому ми з Катрусею могли уявити, що ночуватимемо на вокзалі? Тс-с-с, моя подруга спить! Треба й мені бодай якусь годинку передрімати, бо завтра важкий день…

Прокидаюся від сердитого голосу залізничних міліціонерів і розпачливого дівочого хлипання.

— Прізвище, ім’я, домашня адреса! — строго звертається до мене сержант. Катрусин паспорт він уже тримає в руці.

Моя подруга носить із собою всі документи, які лиш є в них із мамою й дідусем: панічно боїться, що в їхній квартирі не сьогодні-завтра станеться пожежа — і тоді без паспортів довести, що вони там прописані, буде гибла справа. Одного разу ми вже стрімголов поверталися з-під самих дверей медучилища, бо папку зі своїми безцінними документами дівчина випадково залишила в кухні на столі.

— Що вам треба? — спросоння не можу второпати, чого міліціонер узагалі до нас причепився.

— Перевірка документів. Що робите вночі на вокзалі?

— Спимо. Приїхали львівським потягом від моєї цьоці Дозі, — починаю рятувати ситуацію: ще нам бракує доночовувати в міліцейському відділку! — Автобуси по місту вночі не їздять, а йти пішки темними вулицями страшно — то ми й вирішили передрімати, поки надворі хоч трохи розвидниться.

— Хто може посвідчити, що ви прибули вночі зі Львова?

— З нами в одному вагоні їхали фіни! Буфетниця після прибуття поїзда також нас бачила: ми чай пили. І фіни там вечеряли, напевно, зможуть нас пригадати, якщо запитаєте. Ой, у нас навіть використані квитки на львівський поїзд збереглися! — розгортаю зіжмаканий папірець, що ним незнайома фінська дівчина обгорнула мені стебло троянди.

Сержант довго їсть очима квиток, дешифруючи вголос украй невиразні, бо від руки написані львівською касиркою назву поїзда, початкову й кінцеву станцію, номер вагона, час відправлення і прибуття. Невдоволено бурмоче, що квиток лише один, а нас двоє, — та врешті-решт бере під козирок і звертається вже до Катрусі, милостиво простягаючи дівчині її паспорт:

— Чому відразу не сказала правду? — та ще й знущально перекривлює: — «Мама п’яна, ночувати ніде»! Приверзлося уві сні, чи що? Розревілася, нюня!

Першого міського автобуса ми, звісно, не чекаємо, йдемо додому пішки.

Коли Катрусина мати відчиняє двері, то вже з порога накидається на нас із докорами:

— Рано ще вам гуляти під зорями! Я через ваші походеньки цілу ніч очей не стулила!

Понуро й мовчки проходжу повз неї й починаю збирати речі: мені треба встигнути на московський поїзд, причому повинна прийти на перон заздалегідь, аби наша нервова Шім-Вішім не ламала руки від хвилювання, що я раптом узагалі не з’явлюся! Катруся ж пошепки вичитує матері, що ми до півночі у двері й дзвонили, і грюкали, але розбудити її так і не змогли, тож ночували на вокзалі, а нас там затримала міліція, і що як тільки Генерал довідається про її пиятику — буде біда, адже я коли-небудь таки не витримаю і все йому розповім. Двірничка починає звично клястися вголос, що більше ніколи горілки в рот не візьме. Значить, цього разу пила вже не вино! У стіни грюкають потривожені нашою голосною сваркою сусіди. День починається!

Якби ж то тільки один день починався так! Катрусина мама і нам, і мешканцям найближчих квартир часто влаштовувала гастролі. Я навіть планувала перебратися жити до баби Клави, нашої старенької бібліотекарки, яка була зовсім не проти квартирантки. Та похвалилася про своє рішення Катрусі, побачила її повні сліз очі — й залишилася. На жаль, із кожним разом ладити з її матір’ю ставало все важче. Двірничка взагалі зробилася дуже агресивною, могла з кулаками налетіти на доньку навіть без жодної причини:

— Чого на мене так дивишся? Ти хто така, щоб мене осуджувати? Може, заробляєш на хліб, на воду, платиш за квартиру? Я за все плачу — і я тут господиня! Хочу пити — п’ю! Захочу — перестану! Ех!.. Мені випити треба! Розумієш?.. Треба ви-пи-ти! Ех, нічого ти не розумієш! Маму свою не розумієш! Е-е-е, рідна донька! Й не соромно!..

Мене не чіпала, але якось тихенько розбудила серед ночі й поманила пальцем у коридор:

— У нашій ванні хтось є! Послухай! Голиться електричною бритвою! Чуєш?

Я приклала вухо до дверей, але не змогла вловити жодного звуку. Увімкнула світло й шарпнула за клямку з усієї сили:

— Бачите: нема нікого! Йдіть спати.

— Хтось є! — трусилася перелякана двірничка.

— Біла гарячка там є! Білочка, чули про таку? — розізлилася я. — Допилися ви до краю! Завтра збираю свої речі й більше з вами жити не буду! Краще доїжджати із Села, аніж щовечора дивитися на вашу п’яну пику й до півночі через ваші бешкети не спати! Від перегару в квартирі вже дихати нічим!

Катрусина мати, натикаючись на стіни, попленталася до спальні — й раптом заверещала звідти несамовитим голосом. Коли ми з подружкою прибігли туди, жінка завзято різала ножем подушку, завдаючи їй удару за ударом. У двері надривно дзвонили одні сусіди, у стіни гримали інші. Найнастирливіших нам довелося впустити. Викликали «швидку». Здоровенні санітари скрутили господині руки за спину й повели сходами вниз. Повернулася вона з лікарні аж через місяць, дуже тиха і полохлива. З нами майже не розмовляла, весь день товклася з віником на вулиці, а ввечері старалася якнайшвидше укластися в ліжко. Донька мало не силоміць годувала її з ложечки й дуже переживала, щоб та не померла.

Ага, померла! Коли одного разу ми повернулися з медучилища, у квартирі, окрім двірнички, сиділо троє п’яних чужих чоловіків — зарослих, брудних і смердючих. На столі лежала порожня пляшка, під столом стояла повна, а з третьої Катрусина мама, тримаючись рукою за живіт, розливала своїм пізнім гостям горілку у стограмові склянки-гранчаки. На жовтому халаті, якраз із-під руки п’яної двірнички, розпливалася кривава пляма. Катруся зойкнула і знепритомніла. Побачивши, що сталося, мати кинулася до неї:

— Дурненька! Думаєш, мене хлопці ножем шпигонули? Це я сама себе порізала. Виколупала те, що мені лікарі зашили, щоб не пила горілочку! Неглибоко було зашито, під шкірою, і мене вже навіть не болить! А що кров — то пусте! Тепер уже можу собі дозволити хильнути — не вмру!

Разом із подругою та сусідами ми ледве вигнали із квартири п’яних гостей. Але рана на животі у двірнички на третій день нагноїлася, і їй таки довелося лягти в лікарню.

Сама не знаю, як я свій останній шкільний рік прожила в тому земному пеклі й чому терпіла те, чого терпіти не мусила. Заради Катрусі? Мабуть, так. Залишити її наодинці з такою страшною бідою я не могла. Забрати до своїх батьків — теж: моя мама нізащо не погодилася б на те, щоб Катруся жила у нас. Та й не витримала б вона тяжкого характеру й постійних докорів моєї мами.

Мені здавалося: треба тільки дотягти півроку до випускних іспитів, а тоді ще — якийсь місяць до вступних. Як тільки Катруся стане студенткою медінституту, то поселиться в гуртожитку — й тоді вже її мама хай п’є, що хоче і скільки хоче!

Та Катруся не вступила. Не вистачило одного бала. Чи насправді не вистачило грошей? Зрештою, про що я говорю: які там гроші? У Катрусі їх не було й бути не могло. А в медінституті завжди трималася одна такса: «Волга». Із нею — вступ гарантований. Можна було, звісно, розраховуватися не машиною, а тією сумою грошей, яких «Волга» тоді коштувала. Але без «Волги» і грошей — жодного шансу. Тож моя подруга пішла працювати на ткацьку фабрику.

В інституті у мене з’явилися нові друзі, я приїжджала до батьків лише на вихідні й мусила в ці дні працювати, як проклята, бо мені у вину ставилося те, що цілий тиждень нічим не допомагала. Коли ж телефонувала до Катрусі, щоразу трубку брала її п’яна мама, впізнавала мене по голосу й починала вичитувати:

— О, студентка! А моя Катруся — люмпен-пролетаріат, чи як там у Карла Маркса? Не треба вам дружити! Ви «разашлісь, как в море параходи».

Писала Катрусі листи, якось навіть приїжджала — глухо: мені не відчинили, хоч за дверима виразно чулися голоси. Згодом заради власного спокою я таки переконала себе, що в моєї подруги, напевно, усе якось владналося: вона, як і всі інші колишні однокласниці, вийшла заміж і перестала бути залежною від матері-алкоголічки. Та якось, уже після захисту кандидатської дисертації, пізно ввечері я добиралася останнім приміським поїздом від батьків до Обласного Центру, де жила й працювала доцентом в університеті, — й раптом у приміщенні платного вокзального туалету впізнала у прибиральниці з відром і шваброю в руках не кого іншого, як старосту нашого класу — Вірку-Шкірку! Господи, вона ж училася в Інституті нафти і газу!

— Ти що тут робиш? — запитала з надією почути яку завгодно відповідь — лишень не те, що почула:

— Працюю касиром і водночас прибиральницею в туалеті. Зарплата значно вища від тієї, що дає диплом інженера. А гроші, як відомо, не пахнуть! Та й ніхто контролювати не збирається, скільки людей насправді приходило сюди потреби справляти. Стабільний навар до зарплати завжди гарантований!

— Тобі ж іще в школі пророчили посаду прокурора!

— Еге! А Вовочці, на нинішні мірки, — президента! А твій Аннищук вилетів зі столичного інституту міжнародних відносин, як не стало діда.

— Ти ж не кидала свого інституту!

— Я життя своє кинула великій любові під асфальтний каток!

І Віра, з неабиякою насолодою пахкаючи цигаркою, розповідає, як відбила нареченого у власної сестри. Сашко відслужив в Афганістані — й із нічного літака прийшов відразу до них, а не до рідних батьків, що жили в передмісті. Прийшов до молодшої від Вірки на шість років сестри Лесі, якій обіцяв одружитися і яка так вірно його чекала, що поки її наречений бився з душманами, ні на танці, ні в кіно не те щоб із кимось з хлопців, а й навіть із подругами не ходила. Ясна річ, заради жаданого гостя накрили стіл, усією родиною випили за щасливе повернення, а ближче до півночі постелили хлопцеві в окремій кімнаті. От Вірка і прийшла до нього, коли всі поснули. Цілувалися-обнімалися мовчки. Він думав: молодець Леся — мовчить, як риба, щоб батьки не почули. Аж коли прокинувся, побачив у ліжку не свою кохану, а її старшу сестру.

— Як ти могла? — не приховую свого подиву.

— Уяви, змогла з ду-у-уже великими труднощами!

— І Сашко з тобою одружився?

— Мусив! А що: Лесьці — усе, а мені нічого? А може, краще хай мені — все, а Леська обійдеться?!

— Щаслива? — запитую з превеликим сумнівом і гіркотою в голосі.

— Щаслива! — мало не кричить мені у вухо Вірка, тільки такою вона чомусь зовсім не виглядає. — Гуляє, худобина проклята! Мстить мені. Та ще ж — на п’ять років від мене молодший! Жінки швидше від чоловіків старіють. Але нікуди не дінеться — у нас троє спільних дітей. Могло вже бути й четверо, але я спам’яталася: досить! Та ти не дивися на мене, як на маленьке пиво у великому бокалі! Ти що — безгрішна? Ха-ха! Бреши-бреши, завтра зважиш! Наші — ну, ті, з котрими разом у школі вчилися, — ще й не таке понавитворяли! Мені до них і не дорівнятися! Данута, як убралася в пір’я і стала заступником міського голови, заявила батькам, що не буде претендувати на їхній дім, — хай він уже дістається молодшій сестрі, котра залишилася коло старих, якщо мама й тато ще за життя виплатять їй десять тисяч доларів! Батьки ту суму їй шість років віддавали: і самі впроголодь жили, й уся сім’я молодшої доньки ледве кінці з кінцями зводила, щоб тільки сплатити Дануточці відчіпне! Кривавими сльозами плакали, благали хоч трохи зменшити суму — не поступилася ні на центик! Юрко за ті нещадні побори навіть побив Дануту на квасне яблуко, але примусити свою правовірну пом’якнути теж не зміг. «Кайдашева сім’я» в сучасному варіанті!

— Може, ти щось і про Катрусю чула?

— Ти вже свою Катрусю ніколи не побачиш!

— Чому не побачу?

— Ха-ха! Нема Катрусі!

— У Польщі? В Італії?.. Таки урвався терпець, покинула стару алкоголічку й виїхала за кордон?

— На той світ виїхала твоя Катруся! Напилися вони з мамою, як свині, та й згоріли живцем разом зі своїми хабалями! Крім їхньої, ще дві квартири вигоріли до тла, — правда, ніхто більше не загинув. Та й Катруся твоя могла врятуватися! Вона зопалу вибігла на подвір’я, а тоді, дурна, бо п’яна, вернулася й ускочила знов у полум’я — за якимись документами!

— Жах!

— Це ще не жах! Ігор-Боксер у рекетири пішов, кажуть, — Вірка-Шкірка довірливо стишила голос, — а принагідно ще й кілером підробляє. Тобі часом не треба когось на той світ відправити?

— Здуріла?!

— Бачу, якось із нового магазину (ще й товари туди не завезли) при його власникові наш Боксер знімає двері. Питаю Ігорка, навіщо, — й чую самовпевнене: «Нам на Тайванє і кєрасін прігадіцца!».

— А Лілька Блоха?

— О, та взагалі вчудила! У банку заступником директора працювала після інституту, гроші гребла лопатою — а таки поперлася в Землю Обітовану! Це, здається… чекай, згадаю! — так-так, у вісімдесят третьому році було: вся їхня родина почала документи на виїзд оформляти. Але що значить — раса. Обміняли трикімнатну квартиру на двокімнатну, двокімнатну — на однокімнатну, а останню — на комірчину навіть без вікон у якійсь зачуханій комуналці.

— Навіщо?! Нічого не розумію!

— Ти що, у вісімдесяті роки на Марсі жила? Не пам’ятаєш, що в СРСР квартиру не можна було ні купити, ні продати, хіба тільки обміняти? Тож і міняли, щоб усіх своїх одноплемінників, котрі тут залишалися, забезпечити кращим житлом, ніж ті мали! Ха-ха! Державі Гольденблохи здали тільки темну комірчину.

— Навіщо їм було виїжджати? Жили, як при комунізмі!

— Ліліана дуже боялася, що їх скоро почнуть різати!

— Який абсурд!

— Чесне слово, так боялася, що таки кокнуть, — аж трусилася! А коли вже в поїзд її родичі почали сідати: всі в таких перстенях, кожна каблучка з перепелине яйце, у таких норкових шубах! — упала на коліна й давай цілувати землю! Комедія! Так лиш емігранти в новелах Стефаника робили!

— А ти звідки знаєш, що лише в новелах? Ти ж нікуди не виїжджала!

— У мене нема Землі Обітованої на березі Мертвого моря!

— Твоя Земля Обітована — під ногами.

— Говори! Яка це Земля Обітована? Це — задрипана Україна!

— Звісно, задрипана, якщо її випускники інститутів у туалеті прибиральницями працюють!

— Думаєш, мене такими словами боляче вразиш, гостро діткнеш? Аякже… Я — залізобетонна!

— Та будь собі хоч чавунна, хоч титанова!

— Платинова — краще! Треба тільки перефарбувати волосся а ля блонд. Дуже пасуватиме до цього закладу, — й Віра повела рукою на туалетні кабінки. — А старий Ізьо, Лільчин дядько, пам’ятаєш, той пейсатий, що приїжджав зі Львова, коли в Шепарівському лісі відкривали монумент розстріляним німцями євреям і нас зі школи возили туди на мітинг, подарував Ліліані на пам’ять та-а-аку картину! Я прийшла до Блохи за панбархатними шторами — пообіцяла мені їх подарувати перед від’їздом, то чому мали пропадати? Ледве ті штори додому доперла — тяжезні! — й тоді власними очима побачила те мальовидло. «Ольдзя малює зоопарк» — було підписано внизу. На тій картині звірі, як привиди, ледве вгадувалися за намальованими на стінах — ха-ха, зіпсувала дурна дитина шикарний ремонт у квартирі! — кольоровими клітками. А старий Ізьо весь час мені повторював, що для Ліліани відриває від серця найкращу річ зі своєї колекції.

Мене наче охопило вогнем: це ж те полотно, яке після смерті цьоці Дозі я так і не змогла випросити в її другого чоловіка! А Ізьові, виявляється, віддав… Вірніше, продав.

— Але картину на митниці у Гольденблохів конфіскували: не можна твори мистецтва без офіційного дозволу вивозити! — смакує Вірка-Шкірка чужими неприємностями, як ментоловою цигаркою, хоч насправді палить якесь дешеве барахло. — Ізьо писав у Київ слізні прохання повернути його власність, бо це колекційна річ, яскравий взірець сучасного живопису. Відписали, нібито картина дійсно має художню цінність і надалі зберігатиметься в державному музеї. А наша Лілька в Ізраїлі ще й у армії мусила відслужити! Уявляєш? Наша горда і пишна модниця із дванадцятисантиметровими шпильками на взутті — і в камуфляжі та з автоматом! Хохма!

— А ти звідки й про це знаєш?

— Ліліана Дануті Юрковій ще три роки листи з Ізраїлю писала. Андрійченко в нас працює помічником машиніста приміського дизеля, згадати спільних знайомих любить — усе мені переповідав! Прикинь собі, Ліліанина родина найбільше боялася втратити не Ізьову картину, а свої натуральні шуби й золото. Ліля домовилася з Данутою, що коли Гольденблохи благополучно перетнуть кордон і все їхнє багатство при них залишиться — то на конвертах зі свого Ізраїлю наклеїть марки з овочами, фруктами або квітами, а якщо конфіскують — з архітектурними пам’ятками чи краєвидами міст. Ха-ха-ха! На марках були зображені орхідеї, банани й ананаси! Виявляється, те, що одягнуто на людину, відбирати не мали права. А про картину Лілька написала в листі прямим текстом! Таку нікчемну інформацію при перевірці пошти навіть тушшю не замазали — це ж наука для інших емігрантів: не вивозьте з СРСР контрабандою мистецькі цінності — скрипки Страдіварі, картини Рубенса й Рафаеля! Ха-ха! КГБ бдіт!

Ось які справи… Катрусі нема. Ліліана в Ізраїлі. Вірка-Шкірка, за версією шкільної педради — без п’яти хвилин прокурор, миє вокзальні туалети. Хто з нас у шкільні роки міг би уявити, що все так перекрутиться, перемішається, перелопатиться?

— Іван Буркай буде на мера балотуватися. Пам’ятаєш Буркая? Того, що співав «Я до тої Катерини не піду ніколи»?

— Пам’ятаю. Він після ПТУ львівський Політехнічний з відзнакою закінчив.

— А читала в газеті про нашого директора школи?

— Він ще живий?

— Живий, живий! Володимира Романовича давно нема, Амеби нема, Шім-Вішім торік померла. Урюк — минулого тижня, ще, мабуть, і ноги не застигли, а старий п…рдун і досі живе!

— Ну й що цікавого про нього написали?

— Почуєш — зомлієш: по сумісництву кадебістом працював, а в молодості на комсомольській роботі відзначився тим, що на Різдво так гнався за малим колядником, що в нещасної дитини розірвалося серце. Уявляєш, хто у нас був директором!

— Уявляю. Тільки не розумію, чому газети постійно копирсаються в усякому г…мні! Про Вовоччиного дідуся чомусь ніхто не напише й не розповість про те, чому секретар райкому під поїзд кинувся. Правда ж?

А може, хтось таки розповість, як оце я про свій дев’ятий клас! Але треба знову ловити нитку пам’яті й повертатися назад, бо вкотре чомусь відволіклася й зруйнувала всі хронологічні рамки.

XVI

Коли я уважно прочитала умови завдань свого варіанта, то полегшено зітхнула: впораюся! Проте третя задача не піддалася ні з першого разу, ні з другого, ні з будь-якого іншого — я перепробувала всі можливі способи. Збагнувши, що це, напевно, найтяжче завдання цьогорічної республіканської олімпіади, я взялася за інші, навіть за ті, котрі вважалися необов’язковими завданнями просто на кмітливість і до яких в учасників олімпіади переважно руки не доходили: не вистачало часу. Серед цих необов’язкових завдань, за які при позитивному вирішенні все-таки нараховувались додаткові бали, були, наприклад, такі: «Запишіть, використовуючи будь-які математичні дії, число 100 сімома вісімками, а число 1000 вісьмома вісімками». Сімома цифрами вісім записати число сто виявилося не дуже й важко: 88+88:8-1-8:8. Щоб розписати вісьмома вісімками тисячу, довелося таки добряче поламати голову, але на якомусь етапі я збагнула, що для цього існують аж два рішення: (8888-888):8, а також 888-1-88-1-8+8+8.

Коли ж із завданнями на кмітливість було покінчено, я знову повернулася до нерозв’язаної задачі. Минуло півтори години, друга, дві з половиною… Треба переписувати з чернетки виконані завдання! Проте навіть після того, як усе вже було мною начисто переписане, я й далі до очманіння ламала голову над третьою задачею. На чернетці вже не залишилося місця, тому довелося попросити чистий листочок зі штампом. Його мені, звісно ж, дали, але, відірвавши очі від роботи, я помітила, що аудиторія напівпорожня. Кінець! Інші учні розв’язали третю задачу, а я не справилася! Та коли хтось із комісії заявив, що до кінця олімпіади залишилося три хвилини, я з розпачем ще раз обвела поглядом аудиторію — і раптом збагнула, що досі сидять над своїми роботами тільки декілька тих дітей, у кого, як і в мене, — перший варіант!

— У змісті третьої задачі допущено помилку! — вигукнула я з відчаю. — Не вистачає даних для розв’язання!

Найгрізніший член комісії, її сивочолий голова, з превеликим невдоволенням підійшов до моєї парти й почав виривати роботу з моїх рук:

— Нічого шум піднімати, якщо не вистачило вміння і знань справитись із завданнями! Не можна порушувати тишу! За свої викрики здаси роботу перша!

— У мене є ще одна хвилина! — запротестувала я і на тому місці, що його в чистовику залишила для розв’язання третьої задачі, швидко великими літерами написала: «В умові задачі — помилка! Усі спроби її розв’язати — на чернетці!».

За дверима мене вже чекала знервована до краю вчителька математики:

— Розв’язала третю задачу?

— Ні! Написала, що в її умові — помилка!

— Де написала? — аж скрикнула Шім-Вішім.

— У чистовику. Й вказала, що на моїй чернетці — всі можливі способи, якими я розв’язувала цю прокляту задачу!

— Збожеволіла: ти написала записку, адресовану комісії?!

— А що мені залишалося?

— Тепер твоя робота розшифрована — все пропало!

У поїзді, яким ми поверталися з Києва, Шім-Вішім за всю дорогу не озвалася до мене й словом. Зате в школі мені дісталося і від директора, і від його заступниці: Урюк аж кипіла від невдоволення й обіцяла за нечуване нахабство — звинувачувати конкурсну комісію в тому, що в умові задачі допущена помилка!!! — з тріском вигнати мене з ВЛКСМ. Як ілюстрації взірців справжніх комсомолок з її уст на мою голову сипалися імена Зої Космодем’янської, Уляни Громової, Люби Шевцової, Гулі Корольової. А через кілька днів математичка влетіла у наш клас, як комета Галлея, і взялася мене обнімати, голосно сповіщаючи, що на олімпіаді з математики я отримала перше місце.

— Що в умові задачі було неправильно? — не змогла заспокоїтися я.

— Хіба тобі вже не все одно?

— Ні, не все одно.

На перерві Шім-Вішім, наказавши мені ніде про це ані пікнути, призналася, що голова, переписуючи крейдою на дошці завдання з перевірених комісією аркушів, випустив шматочок тексту, бо злощасний рядок потрапив йому під оправу окулярів — він просто його не побачив!

— Валерій Никодимович дуже шкодує, що так сталося. А ти, дорога моя правдолюбко, не дуже скачи, бо саме Валерій Никодимович — до речі, Заслужений учитель СРСР — і відстояв твоє перше місце, а не того хлопця, котрий найкраще порозв’язував завдання іншого варіанту й у якого таки вийшли всі задачі! Ти могла претендувати лише на друге місце. Як не крути, до тебе комісія поставилася дуже лояльно!

— На моїй чернетці було кілька спроб розв’язання, а не одне-єдине, як, напевно, в того хлопця, у якого все вийшло! Якби в умові задачі не зробили помилки, я б її розлущила, як горішок! Не хочу я подарованого першого місця! Мене цілком влаштовує друге, зароблене мною самою чесно, без поблажок!

— Тебе влаштовує друге? А нашу школу — тільки перше!

— Я могла вибороти перше місце, якби не помилка в умові третьої задачі!

— Цить! Ніякої помилки не було.

— Та ви ж самі щойно в цьому призналися!

— Ти хочеш, аби наша школа мала перше місце, чи робиш усе для того, щоб у Валерія Никодимовича були жахливі неприємності? Такі, як через ваш найкращий у школі клас були зовсім недавно у твого улюбленого вчителя (за яким тюрма плаче!) — Володимира Романовича?! Хочеш біди? Будеш письмову скаргу подавати на голову комісії? Наклепами займатися? Будеш писати доноси?

Останнє слово шмагонуло мене, як батогом! Мене звинувачує в доносах та, котра сама шкрябала їх на мене в КДБ! Образа, біль, відчай охопили мою скривджену душу. Ще й збиточний чортик щосили нашіптував: «Скажи тій Шім-Вішім: „Я — не ви, г…мно не їм: доноси не пишу!“ Ці слова вже готові були зірватися з язика значно раніше, ніж у голові промайнуло, що саме я збираюся сказати, але з уст вирвалося інше:

— Доноси?!! Пишіть самі! Ви давно у цій справі майстер! — і, відчуваючи, що ось-ось із моїх очей бризнуть сльози, я різко повернуся й вибігла з класу.

— Ах ти ж мерзото малолітня! — як гадюче шипіння, прозвучало мені вслід.

Із того дня математичка мене зненавиділа. То привселюдно на уроці дорікала, що я більше люблю українську літературу, ніж її — найважливіший у світі! — навчальний предмет, бо математика впорядковує розум, — а в мене належної його кількості нема, і я це сама відчуваю. То на перерві, зневажливо кривлячи губи, мало не пошепки радила мені йти в монастир: тільки там не вішаються такі святі та Божі. То привселюдно клялася, що більше до змагань зі свого предмета мене залучати не буде. Якби ж то! Але у випускному класі я вперлася і брати участь в олімпіаді з математики навідріз відмовилася. Не тільки в республіканській — до неї взагалі не дійшло, ба навіть у шкільній і міській, заздалегідь чесно попередивши про це і Амебу, й Урюк, і математичку. Крику було багато, звинувачень, що мені не дорога честь школи, — ще більше, але на тому все й урвалося: Золота медаль тоді мені вже не світила, то й шантажувати не було чим. Зрештою, медаль гавкнула, гадаю, насамперед тому, що ми з Катрусею трохи занедбали шкільні уроки через надзвичайно складну програму навчання на останньому курсі медучилища і практику в патанатомці та військовому госпіталі, котру я з іншими майбутніми медсестрами проходила офіційно, а Катруся — лише зі мною за компанію, хоч справлялася набагато краще. Патанатом, вічно п’яний Северин Йосипович, завжди ставив її за взірець усій групі, бо ми насилу зважувалися розпанахати на нічийному трупі (тіла небіжчиків, що мали родичів, нам різати не дозволяли: їх привозили у морг, обов’язково вказуючи прізвище, й доручали персонально патанатомові) який-небудь м’яз, та й то ледве стримуючи рвотні рефлекси. Тож семінарські заняття в патанатомці щоразу ставали для нас пекельним випробуванням і справжньою мукою.

Пригадую, як у нашій присутності привезли мертве немовля, що його, вивантажуючи зі сміттєвозки різний непотріб, знайшов шофер цієї машини на звалищі. Слідчого дуже цікавило, народилася дитина живою чи мертвою. Він вимагав від Северина Йосиповича негайно розтяти трупик і подивитися легені: якщо вони не розкрилися, як парашутик, значить, немовля не зробило жодного подиху, тобто народилося мертвим, — а тому карного злочину нема, а відповідно, й кримінальну справу порушувати недоцільно. П’яний патанатом сповільненим до краю поглядом обвів нас, переляканих практиканток, кожна з яких подумки молила Бога, щоб його вибір упав на когось іншого, тільки не на її душу, — і простягнув мені скальпель, який до того ж в останню мить випав із пальців Северина Йосиповича й лячно дзвякнув об кам’яну підлогу. Я автоматично підняла хірургічний ніж, але, відчуваючи, що ось-ось знепритомнію, вхопилася за плече подруги. Катруся ж не втратила самоконтролю і вправним рухом розпанахала грудну клітку мертвого немовляти. Легені були розпростерті: як потім з’ясувалося, новонароджену дитину малолітня породілля просто задушила.

У військовому госпіталі моя подруга найкраще робила перев’язки і майже безболісно — заштрики, тому пацієнти навперебій кликали до себе саме Катрусю, а не нас, переляканих і недолугих, хоч уже майже дипломованих „спеціалістів“. Бо навіть я нашому викладачеві так поклала банку, що він цілий місяць лікував опік. Моєї вини в цьому, чесно кажучи, не було. Молодий і самовпевнений медик відверто хизувався перед нашою дівчачою групою своєю майстерністю і буквально за якихось кілька хвилин поклав по банці кожній із нас, тридцятьох практиканток. Паличкою, на якій горіла вмочена у спирт вата, робив мало не циркові трюки зі скляною посудиною, а коли притуляв її до тильного боку наших долонь, то шкіра піднімалася пухирем усередині банки. Нам було трохи страшно, але особливого болю ми не відчували, тільки появу тепла. Втім, успішно закінчивши майстер-клас, він викликав мене на середину аудиторії, щоб після всього побаченого поставила банку і йому. Як саме наш новий викладач чаклував над скляними посудинами, я, на свою біду, добре не розгледіла (та й він сам більше вихвалявся, аніж детально щось пояснював і показував), отож замість того, аби спалити кисень всередині, лише обвела полум’ям вінця банки. В результаті, коли я притулила її до руки, мій пацієнт підскочив мало не до стелі, а на руці з’явилося грубе червоно-вишневе кільце, шкіра з якого прилипла до гарячого скла. Незадовільна оцінка й, автоматично, відробка мені була гарантована. Надалі в госпіталі нашій групі доручали ставити хворим хіба що компреси чи гірчичники — про обпечену мною викладачеву руку знали всі.

Але чимало казусів у медучилищі траплялося й з іншими випускницями. Одного разу під час практичного заняття, на якому студіювали тему „Кровообіг“, найвимогливіший наш викладач, колишній військовий хірург, викликав до дошки Алю Курищук. Вона, бідолашна, безрезультатно вступала в медучилище п’ять разів, і тільки з останньої спроби мама по великому блату насилу прилаштувала доньку на вечірню форму навчання. На свою біду, тупенька Аля мала язик, як вітряк, і про неї в нашій групі усі знали все. Навіть те, що в діда по матері було прізвище Дуринда, а в прадіда по батькові — К…рвищуп. Перший досмерті залишався при своїх інтересах, хіба що вже доньки повиходили заміж і з превеликою радістю поміняли дівочі прізвища на благозвучніші. Натомість прадід Алиного батька, влаштувавшись ще до приходу радянської влади писарем в архіві, спочатку нібито механічно пропустив у власному прізвищі букву „в“, а вже Алин дід, працюючи в сільраді секретарем і подаючи під час перепису населення в загальних списках прізвища односельців-колгоспників, про всяк випадок перехрестився і виправив у своєму прізвищі останню літеру з „п“ на „к“, що було не так уже й важко зробити: вистачило домалювати цій букві невеличку „голівку“ над „черевцем“. Тож успіхи перодряпів двох поколінь увінчалися цілком пристойним прізвищем для їхніх нащадків на близьку, далеку й навіть найвіддаленішу перспективу.

Медицина давалася Алі дуже важко. Дівчина зубрила прокляту науку, як китайську грамоту, аж іскри віялами летіли з її вузенького чола, буквально засинала й прокидалася із книжкою в руках. Марно! Все, що вона з такими труднощами старалася запам’ятати годинами, в одну мить вилітало з голови, варто було викладачеві промовити магічне слово: „Курищук!“. Тож, опинившись посеред класу, де на дошці як наочність висіла схема малого й великого кіл кровообігу, на якій синім кольором було позначено венозну кров, а червоним — артеріальну, Аля скорчила розпачливий вираз обличчя і заворушила долонями. Це означало: „SOS! Рятуйте! Підказуйте, я пропадаю!“. Викладач, ясна річ, одразу помітив незавидний стан учениці, тому із простого людського співчуття до нещасної вирішив дати їй найлегше запитання:

— Алло Курищук, розкажіть нам коротенько про венозну й артеріальну кров. Яка між ними різниця?

Аля перелякано закліпала очима.

— Подивіться на схему, Курищук! Яка кров циркулює від серця, а яка — до серця?

Дівчина розгубилася ще більше.

— Курищук, артеріальна кров насичена киснем. Повторіть, яка артеріальна кров? На-си-че-на к-и-с-н-е-м! Візьміть указку й покажіть на схемі, звідки й куди вона переміщується артеріями? Ну!

— Артеріальна кров, — почала Аля — переміщується від…

Хтось прошепотів: „На схемі показано червоним“.

— Курищук, думайте швидше! — квапив викладач. — Не знаєте? Тоді розкажіть про венозну кров. Звідки й куди вона переміщується венами?

Хтось з аудиторії знову взявся допомагати невдасі, відчайдушно підказуючи: „На схемі показано синім!“. Але бідна Аля не розуміла й того, як цю підказку використати собі на благо.

— Курищук, ви що, взагалі нічого не знаєте? Останнє запитання: чим венозна кров відрізняється від артеріальної? Артеріальна, як я уже за вас відповів, насичена киснем. Якою є венозна кров, Алло?

— Синьою, — ледь чутно прошепотіла без п’яти хвилин дипломована медсестра — й аудиторія вибухнула диким реготом.

— Синьою?! — вхопився за голову викладач. — Я вам, Курищук, зараз відкрию вени, щоб ви назавжди запам’ятали, що синьої крові не буває взагалі! В жодної живої істоти на планеті не буває! Синім кольором венозну кров позначають лише на схемах. І артеріальна, й венозна кров — червона!

Неабиякі проблеми Аля мала й тоді, коли наша група на муляжах вчилася робити ін’єкції й ставити крапельниці.

— Знову ваш пацієнт помер! — репетував викладач на невдаху. — Розумієте: за два дні у вас вже десятий пацієнт у морзі! Особисто через вас! Судити вас будуть!

— Я ні в чому не ви-и-и-нна-а-а!

— Подивіться, як працює поставлена вами крапельниця! Ліки течуть у вену пацієнта, як з ринви, а мають повільно ка-па-ти! Це сильнодіючий препарат, тому його вводять лише по п’ять крапель на хвилину! Ви що, цього не знали?

— Я думала, що чим швидше, тим краще…

— Не думайте! Вам думати шкодить! Прошу вас: нічого не думайте, робіть згідно з приписом! — терпець у викладача остаточно вичерпувався. — Вам, Курищук, навіть ветеринаром працювати протипоказано! Чому? Бо це небезпечно для корів, собак, котів, хом’ячків і морських свинок! Ви — помилка природи, бо народилися без мозку. Навіть курячого! Взагалі! Що ви вмієте робити? Мусить же бути щось таке, що вам подобається робити? Курищук, признавайтеся чесно: що саме?

— Плести кофту.

— То плетіть кофту, шарф, шапку, шкарпетки, серветки, рукавиці! Шнурок на свою шию сплетіть! Не треба вам медицини! Якби це не муляж, а жива людина, вона би вже давно не дихала! Тут лежав би труп! Зверніть увагу: з вашої вини, а не через хворобу!

Незважаючи на такі казуси, училище Аля не покидала, іспити й заліки перездавала по декілька разів, плакала, благала, ходила за викладачами тінню, приводила в навчальний заклад тата й маму — і диплом медсестри таки отримала.

А ще якось під час практики у військовому госпіталі нас, кількох найбільш успішних учениць, взяли в операційну. Таке з нашою групою відбулося один-єдиний раз, бо коли хірург ривками — нерівний шов краще зростається — розрізав скальпелем черевну порожнину солдата, в якого почався перитоніт, у ніс ударило таким тяжким духом, що самостійно за двері операційної нас вибралося тільки двоє — п’ятьох майбутніх горе-медсестер звідти винесли непритомними. Не знаю, в чому полягала доцільність нашої практики в патанатомці й операційній: медсестра ж — не лікар! — але після всіх практичних випробувань дві учениці з нашої групи більше на заняттях не з’являлися. Втім, для Катрусі саме ці заняття в патанатомці й операційній відіграли вирішальну роль — з того часу вона навіть у снах уявляла себе хірургом!

Дівчина набрала в міській бібліотеці купу медичних довідників та енциклопедій і ночами читала їх з більшим інтересом, ніж я романи про любов, детективи або фантастику. Тож не дивно, що саме Катрусю відправили спочатку на міську, а далі й на обласну і республіканську шкільні олімпіади з біології. У столиці вона дала фору минулорічним переможцям. Ще б пак: хто з випускників шкіл — хай навіть не офіційно, але ж! — закінчував медучилище?

Втім, тут дуже доречно принагідно зауважити, що наші тодішні шкільні підручники з біології були, м’яко кажучи, відцензуровані до стерильності. Напевно, з метою забезпечення високої моральності майбутніх будівників комунізму. У книжці для десятого класу „Людина“, наприклад, можна було знайти одіозний взірець сором’язливого дебілізму: „Від змішування жіночої й чоловічої сечі утворюється новий організм — дитина“. Мабуть, автори цього підручника були обізнані з репродуктивною функцією не більше від нашої самотньої горбатенької бібліотекарки баби Клави, котра одного разу підловила Юрка Андрійченка й Дануту, коли вони цілувалися за книжковими стелажами, і відтоді мало не при кожній зустрічі лякала дівчину, що та вже, ймовірно, завагітніла через ті поцілунки. А наша Урюк узагалі ніколи не сідала на крісло, яке щойно звільнив будь-який чоловік, ні в автобусі, ні в учительській, ні в їдальні. Береглася, бідна, від небажаної вагітності!

Втім, може, шкільна Золота медаль стала для мене фантомом і не через недостатню старанність, і навіть не через паралельне навчання в медучилищі, а тільки з тієї причини, що в класі не могла існувати безмежна кількість медалістів: Урюк завчасно вибраковувала зі списку тих» за кого не було кому заступитися. А що ж татів Генерал? Він би точно не кинув мене в біді! Але татового Генерала тоді вже відправили служити під китайський кордон. Чесно кажучи, як на теперішні уявлення, скерували в гарячу точку, тобто під ворожі кулі. Я добре пригадую газети з величезними, десь на ширину моєї долоні, гаслами на перших сторінках: «НАШІ КОРДОНИ СВЯЩЕННІ Й НЕДОТОРКАНІ!». А люди пошепки переповідали з уст в уста, що сто тисяч китайських жінок та дітей, які зважилися перейти кордон СРСР, наші мужні прикордонники випалили лазером — навіть попелу від бідолашних китаянок з їхніми вузькоокими малятами не залишилося! Сто тисяч! Це ж приблизно така сама кількість люду, як усе населення найбільшого району нашої області! Але татів Генерал твердив, що лазерної бойової зброї ще не має жодна країна світу, а бідних китайців наші, напевно, обстріляли з «катюш» кумулятивними снарядами. Вони в СРСР з’явилися ще в 1943 році, і за всю Другу світову війну цю зброю було використано єдиний раз при взятті станції Орші. Коли ж фашисти з жахом побачили наслідки, то гітлерівська Німеччина офіційно попередила, що використає хімічну зброю, якщо СРСР ще раз застосує такі снаряди. Як не дивно, СРСР узяв німецьке попередження до уваги. І ще дивніше: Німеччина програвала війну, а хімічну зброю так і не зважилася використати жодного разу.

Втім, через багато років у розмові з в’язнем гітлерівських концтаборів, письменником Вадимом Бойком я поцікавилася тим першим боєм радянського артдивізіону, і він заявив, що насправді тоді існувало всього лише три «катюші», а для артдивізіону їх треба було мати бодай шість, і вистрелили вони бризантними, а не термічними чи кумулятивними снарядами. І не Німеччина запротестувала проти цієї зброї, а союзники із другого фронту, адже хімічна й бактеріологічна зброя у світі на той час уже були заборонені. Вадим Якович також пояснив мені, що винищення євреїв Гітлером було майже засекреченою справою, італійські та інші війська, що воювали на боці Німеччини, в цій ганебній справі участі взагалі не брали.

Щодо протистояння СРСР і Китаю в часи моєї шкільної юності, то в народі подейкували, що відбулася велика збройна сутичка між радянськими та китайськими військами. Нападників, начебто, наші загнали в якусь долину, здається, на території Узбекистану, а радянська авіація, зумисно переходячи над самими головами китайців на надзвукову швидкість, довела оточених якщо не до моментальної смерті, то до масового божевілля. Втім, незважаючи на такі неймовірні успіхи доблесної радянської армії, служити на китайському кордоні раптом стало дуже небезпечно, й матері заздалегідь оплакували своїх синів-новобранців, які озивалися листами саме звідти. Тож, ознайомившись із наказом стосовно місця своєї нової служби, Пал-Палич наполіг, щоб тато негайно звільнявся з роботи.

— Без мєня тебє здєся делать нєчева. Харашо, што ти нє ваєнний, а вольнайманний: можеш уйті в любую мінуту! Я, к сожалєнію, нє імєю такіх прав! Мєня могут уволіть толька чєрєз трібунал!

— Буде війна? — запитав тато.

— Настаящей вайни нє будєт, а пагібнут, навернає, многіє. Єслі би я мог предугадать вайну, ваапщє запрєтіл би тєбє ухадіть із воінскай часті, даже настаял би на том, штоби ти нємєдлєнно запісался на сверхсрочную службу. Ва врємя вайни лучше бить ваоружонним, абмундірованним, прапісанним к часті, чєм аказатса срєді тєх, каторих прізивают із гражданкі — беззащітним бесхозним стадом! Паслєдніє как раз і гібнут чащє всєх.

Коли тато подав заяву на звільнення, Генерал запропонував йому ще й купити у нього «Москвича». На таку дефіцитну й дорогу річ у нашій сім’ї грошей не було і близько, але Пал-Палич наполягав:

— Везті машину чєрєз весь Саюз — глупа. Разкурочят єйо так, што нє астанєтся ні кальос, ні матора, ні даже руля. А так я па прібитіі на новає мєста прєдаставлю справку: продал, мол, із-за пєрєєзда, і канци с канцамі: мнє па закону внє очєрєді разрєшено купіть другую машину. Бєрі, Валодя, нє смущайся і даже нє думай атказиватся: дєньгі панємногу верньош, я тєбя тарапіть нє буду.

Цілих десять років тато виплачував Пал-Паличу вартість «Москвича». Поштовими переказами грошей не посилав: це виявилося надто дорого. Ставив карбованці на ощадну книжку Генерала й писав йому листа, що такого-то дня й місяця рахунок поповнено такою-то сумою. Що цікаво, гроші Пал-Палич отримував дуже швидко й без жодних відрахувань, до копієчки! А Генералове авто в нашій сім’ї називали трофейним, хоч мама й попила татові чимало крові за цю мало не дармову машину, адже купити авто в ті часи дивом удавалося ліченим щасливчикам — і вже однозначно людям не таких статків, які були в нашій родині. Та попри літа й літа і всі випробування, Пал-Паличів «Москвич» і нині на ходу, а тато досі леліє своє авто, як живу душу. Чи живу пам'ять про те, що не забудеться ніколи?

XVII

Я заздалегідь відчувала, що шкільна медаль в останню мить таки зробиться фата морґаною, тому просила батьків, щоби хоч друге півріччя мені дозволили вчитися у Львові. Благо, з медучилищем у грудні було вже покінчено, й диплом медсестри я мала на руках. Та мама й слухати про Львів не хотіла: попереду ж весна з усіма польовими роботами, потім — косовиця. Втрачати робочі руки дорослої доньки, як на сільську логіку, — завелика розкіш. На всі мої умовляння був залізний контраргумент: «Ти там будеш по балконах ходити, а я тут маю сама уриватися на городах і коло корови, так?!».

Правда, під час зимових канікул на ювілей до дядька Данила у Львів мене таки відпустили. Їхала я без подарунка: грошей, як завжди, в батьків було обмаль. Добре, що хоч на квиток розщедрилися. Везла тільки усне віршоване привітання — з’являтися геть без нічого, із голими руками, не випадало. Пізнього вечора дядько зустрів мене на львівському пероні, але сам чомусь зовсім не виглядав на завтрашнього іменинника: вже цілу добу його страшенно болів зуб мудрості.

— Ну скажи мені, дипломована дохторко, навіщо людині скільки абсолютно непотрібних органів: зубів мудрості, гландів, апендикса? Ти про це щось читала?

— Нам казали, що в організмі людини зайвих органів нема.

— Ага, як і в моїй машині зайвих запчастин! Але щоразу після ремонту пригорща гвинтиків і гаєчок таки залишається.

Ми сіли у чорну «Волгу» з застиглим у ривку оленем на капоті, й дядько Данило перед тим, як довезти мене до себе додому, довго кружляв по Львову, показуючи, яке це місто гарне вночі. Я розуміла, що він хвалиться не стільки містом, скільки машиною, котру придбав усього півтора року тому, але й нічний новорічний Львів справді був чудовим.

— Ти куди надумалася вступати на навчання? — несподівано перейшов мій гід на зовсім іншу тему.

— Не знаю. Або на філологію в обласний педінститут, або на журналістику до Львова.

— Якщо на журналістику, то треба починати готувати тобі аеродром!

— Мені не обов’язково мешкати у вас. Я можу й у гуртожитку.

— При чім тут дах над головою? Треба мати гарантію, що вступиш. Домовлятися про твій вступ треба.

— Нічого не треба! Я сама вступлю!

— У сільськогосподарський — так, у ваш провінційний педінститут на українську чи російську філологію — цілком можливо, навіть у Львівський політехнічний — шанси є, а ось на журналістику — нульовий варіант.

— Але ж мої однокласники збираються вступати на ще престижніші спеціальності: Катруся в медінститут, Вовочка — на факультет міжнародних відносин у Київ, Ліліана — на економічний до Харкова.

— Ха-ха — Вовочка! Якщо родичі завчасно не збудують йому аеродрому, пролетить твій Вовочка, як фанера над Парижем. Та й Катруся твоя, мабуть, теж. І Ліліана.

— Яка фанера над Парижем?