Дівчинка на кулі Слоньовська Ольга
І я бідна. Наш історик, оце, напевно, з моїми однокурсницями якраз «Клеопатру» дивиться. Квитки ж на дев’яту вечора взяв! На останній сеанс! Кавалер!.. Та не подобаєшся ти мені, курдуплику! Ти від мене навіть на зріст нижчий удався! У мене є Вовочка! Мій Вовочка так підло, як ти, ніколи би не вчинив!..
Звідки мені тоді було знати, що й наш викладач історії теж ніякої підлості робити не збирався! Анеля аж на четвертому курсі призналася, що того вечора до нас у кімнату молодий викладач прийшов не тільки за ними, а й за мною, бо й квиток зайвий мав, і кілька разів перепитував, чи дівчата не жартують, що я додому поїхала. Все сподівався, що я десь заховалася. Навіть за штори віконні заглядав…
Уже майже половину дороги прочимчикувала, а трасою проїхала тільки одна зустрічна вантажівка та ще обігнав мене якийсь трактор. Нікого. Ніде ні душі. Мені трохи не по собі, але що ж робити? Ще з півгодини до того місця, де дорога завертає вправо майже під прямим кутом, — і я вже майже вдома. По селу йти не страшно. Не було би муторно й тут, але обабіч поля неприємно шумлять лісопосадки. Весь час здається, що за тими кущами й деревами хтось ходить, щось говорить, шарудить ногами в опалому листі.
Мене обганяє легковик. Летить на такій швидкості, що аж вітром від нього війнуло. Різко зупинився! Тільки далеченько попереду. Не так просто загальмувати на великій швидкості. Машиніст також не зумів — і он яке нещастя!..
З автівки вивалюються кілька п’яних парубків і прямують у мій бік. Один верещить дискантом пришелепувату, як і сам, пісеньку:
- А ана мнє жалуєтса: «Ґалава баліт!».
- Я тєбя нє спрашиваю, чьо тєбя баліт, —
- Я тєбя вот спрашиваю, чьо ти будеш піть:
- Пєнзенская піва, самаґон, віно,
- «Красную ґваздіку» ілі нічєво?
З машини (вона чи то червона, чи оранжева: в темряві гарячий колір автівки можна помітити тільки біля фар) ще один молодик — очевидно, водій, бо голос тверезий, — гукає своє товариство назад:
— Вертайтеся, чуваки! Вам її треба? Може, то не дівчина, а якась стара! Га-га-га!
— Хі-хі-хі! Перевіримо!
— Якщо дівчина, зробимо жінкою! Гайда ловити!
Кидаюся в лісопосадку. Густе гілля кущів дряпає обличчя, рве одяг. У шипшину залізла, чи що? Тим часом на дорозі сперечаються, що зі мною робити. Хтось вертається у машину за ліхтариком. Присвічуючи ним, п’яні молодики перескакують придорожну канаву й наближаються до лісопосадки. Зараз вони мене знайдуть! Листя на деревах і кущах уже зовсім мало — спробуй сховатися. Притуляюся обличчям до гладенької кори якогось дерева. Тополею пахне. Тільки не дивитися в той бік, звідки чути кроки! Тільки не дивитися! Пал-Палич колись казав, що коли німці виявляли наших розвідників, шукаючи їх по лісі з потужними ліхтарями, то ловили насамперед тих, хто не встигав відвернутися. Тоді тато ще засумнівався у правдивості почутого, сказав, що людські очі — не вовчі й не собачі — в темряві не світяться, а Генерал відповів, що білки очей дуже легко помітити у світлі прожектора. Одяг, шкіра рук і обличчя зливаються із загальним тлом, а очі — завжди контраст.
П’яні бовдури зупинилися від мене за два кроки. Поблизу перешукали все, навіть ліхтариком світили попри саму землю, чи я десь не лягла в листя й не причаїлася. Справляють нужду. Хваляться, скільки вже дівчат за своє життя перепсували. Мені страшенно кортить зірватися з місця й тікати, щосили мчати навпростець на зламану голову. Знаю, що тоді обов’язково доженуть, але нічого з собою зробити не можу. Ось тільки ноги від страху затерпли так, що я ними не можу ворухнути, тому щосили притискаюся до тополі й кусаю губи, щоб не видати себе ні зойком, ні стогоном.
— Поїхали, нема тут чого робити, — каже найтверезіший.
Голос знайомий. Здається, це Роман Панунцьо з сусідньої вулиці. Його сільські парубки бояться: найголовнішого в районі мента возить, дуже погану людину. Не одному за його наказом у відділенні міліції й нирки, і печінку, й легені повідбивали. Кажуть, набирають у гумову рукавицю піску й нею б’ють, поки людина не зізнається в тому, чого не тільки не чинила, а й навіть на гадці не мала! Синців на тілі від такої рукавиці не залишається, та побитому на цьому світі вже дні пораховані.
— Яке поїхали, я баби хочу! Подивися, як стоїть, хоч об дерево бий. Знов цілу ніч заснути не вдасться!
— А ти правою рукою тихо сам з собою!
У відповідь звучить гидка лайка й чується сопіння: двоє таки взялися за барки, борюкаються. Їх розтягають інші.
— Я вас заставлю тут кожен метр перенюхати, придурки! Й після мене будете її мастити всі, як миленькі!
— Ми вже тебе раз послухали!
— І що? Що вона доказала? Лише зганьбилася!
— Треба було кокнути — й ніякої тяганини не було би.
— Який ти мудрий — кокнути! А з трупом що будеш робити? Ти вже всіх поховав, котрих повбивав?
— Закрий піддувало!
— Нема трупа — нема й злочину. Я на «мокре діло» не піду!
— А баби хочеш? Такої, щоб не давалася, кусалася, просилася, — га, чистоплюю?
— Та пішов ти!..
Курять, бо цигарковим димом пахне. Це не «Бєламорканал» — його тато палить, я запах упізнала б. Той самий, що просив повертатися в машину, раптом каже:
— Хлопці, а може, це нам Антоська показалася? Кажуть, що вона з’являється, як хтось опівночі цією дорогою п’яний їде.
— Яка Антоська? Антоська завжди у вінку, в весільному одязі дорогу переходить!
— Ти — шофер і майже тверезий, то ми — контентні! Антоська!.. — перекривлює свого товариша найбільш агресивний, п’яний і злий. — Я добре розгледів, що йшла в куртці і в спідниці.
— Та якби тут ховалася жива людина, ми би її вже давно знайшли! Не може вона по лісі бігати безшелесно!
— О, чуєш, сучок тріснув! Ану он туди присвіти! Ні, нема нікого! А таки йшла узбіччям!
— Але дорогу нам не переходила! Значить, не привид. Це якась жінка добиралася вночі додому з третьої зміни.
— І де вона, де та жінка? Мені чомусь мурашки по спині бігають…
— Поїхали! Нема — то нема!
— Жаль, не побавилися!
— Поїдемо зараз до Розкішниці, розбудимо все бл…дське кодло, вона тобі за десятку дасть — набавишся, скіко захочеш!
— Чи не забагато їй буде — десятку цілу?
— Скіко даси — на скілько й набавишся! Можеш і на п’ятдесят копійок, вона візьме — Льончик свідок! Але тоді смаку ніякого!..
— Сам бався на п’ятдесят копійок, убогий!
— А-а-а, тобі закортіло Нареченої!
— Та не хочу я Антоськи, відчепися!
— Значить, боїшся?! Боїшся, га?..
Голоси поволі віддаляються. Гримають дверці машини, заводиться двигун. Поїхали! Слава Богу!
Наречену згадали… Антоськи їм забаглося, ненормальним!.. Тут років десять-п’ятнадцять тому велика біда сталася. Віз молодий, із нашого села парубок, собі додому міську наречену. Навіть автобус для цього замовив. Весільні гості думали: з вітерцем проїдуться, — а машина посеред шляху раз — та й заглохла! Поки водій длубався в моторі, людям терпець урвався — своїм ходом пішли. Коли автобус їх наздогнав, були вже майже на повороті. А шофер із радості, що таки відремонтував, що не осоромився перед весільними ґаздами й ґаздинями, хильнув собі горілочки. У автобусі ж лишилися калачі та ковбаси, ще й батьки нареченої горілки магазинної цілий ящик дали: най село знає, що не бідну взяв! Бо й не аж-аж їхньої доні свати хотіли: мовляв, міська, тяжко працювати не навчена. Та ще й відразу перейменували по-сільському із Тоні на Антоську.
Весільну юрбу шофер бачив здалеку. Недільний ранок, біла днина! Виправдовувався потім, що хотів лише налякати, щоби порозскакувалися з дороги, — тому й газу не збавив! А в молодої — туфлі на каблуках. Вона відскочити не встигла…
І після тої трагедії якось само собою повелося: як тільки нещастя якесь, аварія на трасі — вже в Селі тільки й розмов, що то Антоська перейшла дорогу. Казали, з’являлася перед самою машиною, трактором чи мотоциклом: у білому платті, у фаті весільній… У тих, що за кермом, від такого видива моментально руки терпли, розум відбирало — не справлялися з ситуацією. Наречена!.. І вже не просто колишня наречена Пазуниного одинака, а взагалі — Смерть-Наречена, що на той світ забирає… Але вже років зо три, а мо, й чотири Антоська не з’являлася нікому. Навіть коли колгоспний бульдозерист Мілько на Панькову фіру наїхав у темряві, то обидва категорично заперечували, що Антоську бачили.
Я обережно вибралася на дорогу, та не встигла пройти й двадцяти кроків, як далеко попереду заблищав вогник — назустріч мчала машина. Про всяк випадок знову сховалася в лісопосадці. Машина виявилася та сама! Знову зупинилися, знову п’яні молодики, розвернувши авто, освітлювали фарами те місце, де я ховалася ні жива ні мертва. Гидко лаялися, горланили похабних пісень. І — довго-довго, з матюками-перематюками викликали з лісопосадки Антоську! Потім поїхали, та через кілька хвилин знову повернулися назад. І ще раз. І ще раз!..
Ні, в кущах сидіти безглуздо. Треба йти додому полем. То тільки міській людині здається, що в полі далеко видно. Навіть у місячному мінливому світлі далі ста метрів нічого не побачиш.
Врешті-решт, у полі можна присісти, лягти на землю — й навіть прожектором тебе знайти буде трудно. Коли машина вкотре зірвалася з місця, я перебігла через лісопосадку й побачила далеко в селі вогник. Це ліхтар на колгоспному корівнику-тисячнику. Якщо на нього взяти курс — обов’язково вийду до села. Ще й шлях собі набагато скорочу. Як там за теоремою Піфагора? Сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи. По уявній гіпотенузі навпростець через поле я й поманджаю!
Йти легко. Під ногами якась низенька кучерява травичка. Напевно, останню конюшину скосили, а ця ще до першого снігу встигла вирости. Місяць посеред неба, як колесо. Здалеку лісопосадка просвічується наскрізь, хоч має метрів п’ятнадцять-двадцять ширини, й зблизька я ще кілька хвилин тому переконалася, що кущі й дерева густо насаджені, та й розрослося гілля — не продертися. З поля мені добре видно, як по трасі котиться жарина. То ж ті придурки катаються. Зупинилися. О, аж сюди чути: гукають, горлають, свистять! Знову з місця зірвалися. Але я вже далеченько відійшла від траси. Тут вони мене ні побачити не зможуть, ні доганяти не будуть. Боже, як навкруги гарно! Місяць, зорі, білі хмаринки, як пасемця волосся. Небо як дзвін. Вітерець ані шелехне. На думку спадають слова молитви. Молюся не від страху, а від повноти досі не переживаного спокою, якоїсь абсолютної небесної захищеності. Мабуть, малий Шевченко колись таке відчував, коли тринадцятирічним молився в бур’янах. Бо чому би в нього пізніше вилилася на папір аж настільки сокровенна думка: «Мені так любо, любо стало, неначе в Бога!».
Поле закінчується. На тому боці дороги вже горбатяться оповиті темрявою крайні хати. Ось тільки як я вийду на дорогу, якщо уздовж неї меліоратори екскаватором викопали такий ровище! Електричні стовпи, що їм заважали, прибрали. Тепер цей куток Села сидить без світла! Мама казала, що пообіцяли всюди дерев’яні електроопори поміняти на бетонні, але спочатку їх покладуть лише вздовж головної дороги. Й довжелезні нові стовпи таки лежать! На тому боці окопа. Тільки он там, далі, ніби якась кладка біліє над ровом. Невже Бугай дозволив новий стовп з одного боку на другий замість старого місточка перекинути? Та по одному стовпі не перейду. Я ж не дівчинка на кулі з картини Пабло Пікассо!
Втім, таки перейду, бо через рів лежать два стовпи, ні — три! Значить, добротна кладка. Доволі широка, щоб нею користуватися.
Коли переходжу над триметровою канавою, відчуваю непереборне бажання обернутися, бо чомусь здається, що саме небо справа й зліва огортає мене чимось шовковистим, приємним на дотик, огортає й підтримує, як лебединими крилами. Обертаюся — і несподівано бачу ангела. Прозорого. Високого-високого, що головою сягає аж до місяця. Та ні, насправді я тоді так і не обернулася, хоч дуже кортіло це зробити: боялася побачити позад себе Антоську. Тільки той перехід в місячну ніч через центральний глибочезний рів-водозбірник мені снився ще кілька разів. І вві сні я таки наважувалася обернутись! А тоді бачила високого-високого, прозорого-прозорого, тільки по контору окресленого матово-білим кольором ангела, котрий ледь помітно мені посміхався, а тоді прикладав собі вказівний палець до уст — і все зникало.
Тієї ночі, коли ледве врятувалася від п'яної компанії, ангел мені не снився. Тільки різко розбудив чийсь дуже дзвінкий, наче аж скляний, голос, від якого чомусь мені мороз пішов по шкірі: «Вони всі уже покарані!». Розплющила очі — за вікном сіріє, в хаті всі сплять. Причується ж отаке!
А коли вранці мама послала мене до магазину і я знову опинилася поблизу місця, де вчора переходила складену з трьох стовпів кладку, мені раптом стало не по собі. Поле було вкрите величезними скибами, які аж блищали від вологи. Я глянула на свої мешти. Ні, якби я в них учора брела цією ораницею, то була б у болоті не те що по коліна, а по груди. Та й іти таким полем взагалі неможливо! Два-три кроки — й сідай та плач! А кладка? Де ж та кладка? Нема ніяких перекинутих через окіп стовпів. Залізобетонні електроопори лежать на купі, зверху ще й вапном побризкані, щоб було відразу видно, якщо хтось спробує бодай один стовп украсти для своїх потреб.
Хліба в крамниці не було. Ще не привезли. Треба чекати машини. Балакучі жіночки миють кістки всьому селу. А де ще в селі язиком поплещеш, як не тут? Про те, про се, про гроші, про погоду, про зятів-невісток. Про Наречену?
— Знов Антоська дорогу перейшла, — каже баба Онуфрійка. — Скільки часу не з’являлася — й на маєте, людоньки добрі!
— Бо знов якийсь придурок за кермо п’яний сів! Тверезим водіям вона дорогу ніколи не переходить!
— Що вже трапилось?
— Розбилися хлопці насмерть. З машини — пляцок. А кажуть, була, як лялечка, новісінька. Та й господар — начальник міліції всього району.
— Напевно, автівку за колорадського жука отримав!
— Не мели дурниць. Якби років п’ятнадцять-двадцять тому, то, може, й дали б за жука машину. По радіо, в газетах обіцяли, на сірникових коробках було намальовано і колорадських жуків, і яйця, й черв’ячків рожевих і цеглових. І заклики друкувалися. Мовляв, шукайте, люди, бо то небезпечний шкідник. А тепер колорадських жуків кругом, як гною. Ради ні на своїх городах, ні в колгоспі не можемо їм дати!
— То, може, виграв у лотерею?
— А ти щось вигравала коли-небудь?
— Виграла би, але шість номерів не зійшлося! Ха-ха-ха!
— А машинка, кажеш, була нова-новісінька?
— Начальник міліції нею навіть не встиг натішитися: лише другий день, як купив! Синочок увечері попросив дати поїздити, покататися. Наш Роман Панунцьо, той, що старого мента возив, ну, що шофером у нього був, з отим начальницьким синочком і ще якимись парубками тією новенькою машинкою й каталися. Казала Христина Бальончикова, що всю ніч так по асфальті ганяли, аж вона з хати вибігала дивитися: думала, вже війна почалася. А вдосвіта їхав Левко молоковозом із сирзаводу на ферму, щоб перший удій якнайшвидше забрати, чує: попереду щось гегехнуло, аж відлуння озвалося, наче грім прогримів, — але які громи восени, та ще й після снігу? А з туману по дорозі колесо котиться. Дивиться: посеред гостинця червона автівка догори колесами. Під’їхав ближче, а то вже не машина — тільки млинець із залізяччя, в якому сплющені мертві люди. Роззирнувся туди-сюди: з придорожньої канави хтось вилазить. То нашого Панунця аж туди викинуло!
— То Ромко живий?
— Та який там живий! Тільки й сказав Левкові, що дуже різко загальмував, бо Наречена у фаті перед самим капотом наче з-під землі виросла, а новенька автівка перевернулася разів десять і з усього маху приклеїлася до асфальту, немов спльовок! Обійшов Панунцьо ту купу металобрухту, гірко зітхнув, що тюрми йому тепер не минути: в машині чотири трупи! — й сів на сходинку Левкового молоковоза. Той до нього: «Вставай, мені їхати треба!» — а Панунцьо вже й не дихає.
Хурделили зими й цвіли черемхові гаї. Минало у студзагонах кожне літо, а часто-густо й велика частина осені також витрачалася на каторжну безплатну працю в колгоспах. Було весело й гірко, скрутно матеріально і привільно, морально без батьківського контролю. Не все, що я вважала у свої юні літа ідеалом, насправді надалі ставало взірцем, не всі, кого я вважала пропащими людьми, ними виявилися насправді, й не всі афішовано чесні та порядні сповідували високі істини, коли життя починало вимагати від них твердості й непоступливості.
Ще дуже не скоро я зрозуміла, що мама таки любила мене, як могла й уміла, щиро бажала мені того щастя, яке було щастям у її розумінні, і терпла серцем, коли мені загрожувала справжня небезпека. На початку дев’яностих я поринула у стихію боротьби за Україну, часто виступала по радіо й на обласному телебаченні, носила жовто-блакитний дефіцитний значок на лацкані піджака — ще тоді, коли дехто з моїх колег при найменшій розмові про суверенну Україну присідав навпочіпки, як заєць у житі, й мовчав, як риба. А в той день, коли я купила два шматки шовку й принесла їх до знайомої, яка підробляла дрібним ремонтом одягу, щоб мені зшила з них синьо-жовтий прапор, по радіо якраз передали, що у Москві всю владу в руки взяло якесь страшне ГКЧП, — і перелякана молодиця навідріз відмовилася надавати мені таку послугу.
Увечері в гуртожитку мене чекала коротка телеграма з дому: «Приїжджай. Біда». Батько недавно ледве видерся з обіймів костомахи після інфаркту, тому, глянувши на коротке повідомлення, я злякалася, що лихо саме з татом. Коли прибігла на вокзал, з нього вже не йшов у потрібному мені напрямку ні поїзд, ні автобус, тому добиралася додому на перекладних: випадковим транспортом від одного населеного пункту до іншого — всю ніч. Коли ж удосвіта із завмираючим від переживань серцем увійшла в літню кухню, мої батьки, як мені спочатку здалося, лущили у решеті квасолю. Насправді в ньому лежали не стручки, а скручені в рурочки грошові купюри, які тато й мама витягли з якихось сховків скрученими в трубочки, обмотані целофаном і перев’язані Гумками, й тепер укотре перелічували, журячись, що мало.
— Танки йдуть на Київ! — побачивши мене, заплакала мама. — Комуняки заворушилися! Оголосили в державі на шість місяців воєнне становище! Навіть наші місцеві обіцяють твоїм «рухівцям», що аж їм язики виваляться до пупа, коли прилюдно посеред села вішати будуть. Завтра-післязавтра можна чекати арештів, а там пересадять і перестріляють усіх, хто за Україну. Оце всі гроші, що в нас є. Бери і якнайшвидше втікай з дитиною за границю. Бо пропадеш! Усі ж твої виступи чули, усі знають, що ти — проти Совдепії, тож, як припече, всі й присвідчать, як ти виступала, що ти говорила!
Мені стало шкода моїх старесеньких до спазмів у горлі.
— Нікуди я не збираюся тікати! Забудьте про таке! Викиньте з голови! Нема чого впадати в паніку. Це кодло всьому народові нічого не зможе зробити!
Тато у відповідь на мої слова приречено махнув рукою й увімкнув телевізор. На екрані вкотре крутили повтор: за столом сиділи гекачепісти й виголошували свої декларації.
— Дивіться, тату, вони самі бояться! Гляньте на їхні обличчя, на пальці Янаєва — вони ж у нього тремтять, аж підскакують! Такі, як ці, ніколи нікого не переможуть, мамо!
— Чому ж тоді всоте по телевізору крутять і крутять їхні виступи? Чому на екрані не з’являється Горбачов?
— Влада в їхніх руках, дитино, тобі треба тікати з Союзу. Інакше — Сибір, тюрма! А нам уже все одно: ми своє відгарували. Не нажилися, а наробилися, як каторжні! Тікай, бо та хвалена перебудова ось-ось закінчиться стріляниною, — вслід за мамою просить тато.
— Хіба що самі постріляються! — кажу аж занадто впевнено, щоб заспокоїти батьків.
Наскільки я тоді була близька до істини, в момент розмови з батьками навіть не підозрювала.
А далі? Ейфорія і радість від проголошення незалежності з плином часу змінилися болем і кривдою, пропали всі гроші на ощадних книжках і в «панчохах», настали неймовірні економічні труднощі, коли по цілих півроку в Україні не платили ні зарплатню, ні пенсію, ні стипендію. Коли за згодою рідних матерів і з причини безвиході та непролазних злиднів у середині дев’яностих років у абортаріях було знищено цілу верству народу! Проте навіть у найважчі хвилини мене ніколи не охоплював відчай. Бог завжди був поруч. Я відчувала, що Він не покидав напризволяще нікого, хіба тих, що самі відштовхували Його руку допомоги. Присутність небесної опіки давала мені силу вижити в нелюдських умовах існування, не впасти духом, не зневіритися, не проміняти місію свого таланту й призначення на сите заробітчанство.
Який шмат життя минув, а здається — бути не може! Так усе швидко минуло! Думаєш: тільки вчора — а воно ого-го коли! Що було зі мною насправді? Пригортала й цілувала мене малою, скривдженою всіма дитиною циганка Нуна? Пригощав морозивом на новорічній ялинці маленький «принц» Вовочка? Цвів посеред зими на пагорбі кущ, а його квіти називалися бутук-і-дудак? І магнолія в міському парку рясно квітувала? Таж стоїть ще напівживе, зовсім дупласте, вже давно не квітуче магнолієве дерево на тому місці, де закоханий однокласник намагався зірвати для мене найкращу квітку!
Чи й нині на кожному кроці оберігає мене напівпрозорий ангел, притискаючи вказівний палець собі до вуст? Яким шостим чуттям в коридорі письменницького санаторію біля старого дзеркала я вперше відчула, як саме творяться справжні вірші?
Буяло-палало-цвіло-осипалося!.. Може, тільки в моїй уяві або у снах? Бо що ж таки було насправді? Лише те, що вибірково залишила у своїх комірках примхлива пам’ять? Чи те, що намережила уява?
Але щось-таки було такого, до чого можна й досі торкнутися, пересвідчитися в його існуванні. Щось набагато важливіше, аніж вифантазуване і вимріяне, — бо стержневе й наріжне. Щось таке, що продовжує нас навіть після нас. І саме тому на цій землі кожен із тих, що вже були, є зараз, будуть колись, — вічний. Вічний у вимірах ніде і всюди, ніколи й завжди, уві сні й наяву.