Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього Харарі Ювал
Кодекс Хаммурапі говорить про те, що корені соціального ладу Вавилонської імперії проростають з універсальних та вічних принципів справедливості, продиктованої богами. І найважливішим із них є принцип ієрархії. За цим кодексом, люди діляться на дві статі та три класи: знать, міщани та раби. Представники кожної статі та кожного класу мають різну цінність. Життя міщанки коштує тридцять шекелів срібла, рабині – двадцять, тоді як око міщанина коштує шістдесят.
Цей кодекс також встановлює чітку ієрархію в родині, згідно з якою діти не є незалежними людьми, а скоріше, власністю своїх батьків. Таким чином, якщо один знатний чоловік убивав дочку іншого знатного чоловіка, то на покарання страчували дочку вбивці. Нам може здаватись дивним, що самого вбивцю залишали неушкодженим, а його невинну дочку вбивали, але Хаммурапі та вавилонянам це здавалося ідеально справедливим. Кодекс Хаммурапі базувався на передумові, що, коли всі піддані правителя знатимуть відведене їм місце в ієрархії та діятимуть відповідно, це уможливить ефективну співпрацю мільйонів мешканців імперії. Їхнє суспільство зможе тоді виробляти достатньо їжі для своїх членів, правильно її розподіляти, захищатися від ворогів та розширювати свою територію, аби здобути більше багатства та кращу безпеку.
Приблизно через 3,5 тисячі років після смерті Хаммурапі мешканці тринадцяти британських колоній у Північній Америці відчули, що король Англії поводиться з ними несправедливо. Їхні представники зібралися в місті Філадельфія, і 4 липня 1776 року ці колонії проголосили, що їхні мешканці більше не будуть підданими британської корони. Ухвалена ними Декларація незалежності проголосила універсальні та вічні принципи справедливості, що, як і закони Хаммурапі, надихалися божественною силою. Проте найважливіший принцип, продиктований американським богом, дещо відрізнявся від принципу, продиктованого богами Вавилону. Американська Декларація незалежності стверджує:
«Ми вважаємо самоочевидними істинами, що всі люди створені рівними і наділені своїм Творцем певними невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода та прагнення до щастя».
Як і Кодекс Хаммурапі, засадничий документ американців обіцяє, що, якщо люди діятимуть відповідно до своїх священних принципів, це уможливить ефективну співпрацю мільйонів, безпечне та мирне життя в справедливому й процвітаючому суспільстві. Подібно до Кодексу Хаммурапі, американська Декларація незалежності була не лише документом свого часу та місця – вона також була схвалена майбутніми поколіннями. Уже понад 200 років американські школярі всіляко її копіюють та вчать напам’ять.
Ці два тексти ставлять перед нами очевидну дилему. І Кодекс Хаммурапі, і американська Декларація незалежності проголошують універсальні та вічні принципи справедливості, але в американців усі люди є рівними, тоді як у вавилонян люди, безумовно, рівними не є. Американці, звичайно, могли б сказати, що праві вони, а Хаммурапі помилявся. Хаммурапі ж, цілком природно, міг би заперечити, що правий саме він, а помиляються американці. Насправді всі вони неправі. Хаммурапі та американські батьки-засновники уявляли реальність, керовану універсальними та непорушними принципами справедливості, такими як рівність або ієрархія. Але єдиним місцем, де існують такі універсальні принципи, є багата уява людей розумних, а також міфи, які вони створюють та переповідають один одному. Жодної об’єктивної юридичної сили ці принципи не мають.
Нам легко прийняти, що поділ людей на знать та міщан є витвором уяви. Але ідея людської рівності – це також міф. У якому розумінні всі люди є рівними? Чи існує об’єктивна реальність, за межами людської уяви, в якій ми дійсно є рівними? Чи є всі люди рівними біологічно? Спробуймо перекласти біологічними термінами найвідоміший рядок з американської Декларації незалежності:
«Ми вважаємо самоочевидними істинами, що всі люди створені рівними і наділені своїм Творцем певними невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода та прагнення до щастя».
З біологічного погляду, люди не були «створені». Вони з’явилися в ході еволюції, тобто еволюціонували. І вони точно не еволюціонували, щоби бути «рівними». Адже ідея рівності нерозривно переплетена з ідеєю створення. Американці отримали ідею рівності від християнської віри, яка стверджує, що кожна людина має божественно створену душу і що всі душі є рівними перед Богом. Проте, якщо ми не віримо в християнські міфи про Бога, створення та душі, що тоді означатиме, що всі люди є «рівними»? Еволюція базується на відмінностях, а не на рівності. Кожна людина має дещо інший генетичний код і від народження піддається іншому впливу довкілля. Це призводить до розвитку різних якостей, що дають різні шанси на виживання. Отже: «створені рівними» слід перекладати як «еволюціонували по-різному».
Так само, як люди не були створені, відповідно до біологічної науки, не існує й «Творця», який «наділив» їх чимось. Існує лише сліпий еволюційний процес, позбавлений жодної мети, що веде до народження окремих людей. «Наділені своїм Творцем» слід перекладати як просто «народжені».
Аналогічно, не існує в біології й таких речей, як «права». Є лише органи, здатності та характеристики. Птахи літають не тому, що мають таке право, а тому, що мають крила. І неправда, що ці органи, здатності та характеристики є «невід’ємними». Багато з них постійно мутують і з часом можуть бути цілком втрачені. Страус – це птах, який втратив свою здатність літати. Тому «невід’ємні права» слід перекладати як «мінливі характеристики».
А які ж характеристики виникли в людей у процесі еволюції? «Життя», безумовно. Але «свобода»? Такої речі в біології не існує. Так само, як рівність, права та товариства з обмеженою відповідальністю, свобода є чимось, що люди вигадали і що існує лише в їхній уяві. З біологічної точки зору, безглуздо казати, що люди в демократичних суспільствах є вільними, тоді як люди в країнах із диктатурою є невільними. А як щодо «щастя»? Досі біологічні дослідження не змогли запропонувати чітке визначення щастя або спосіб його об’єктивного вимірювання. Більшість біологічних досліджень визнають лише існування задоволення, визначити та виміряти яке значно легше. Тому «життя, свобода та прагнення до щастя» слід перекладати як «життя та прагнення до задоволення».
Отже, ось переклад цього рядка з американської Декларації незалежності біологічними термінами:
«Ми вважаємо самоочевидними істинами, що всі люди еволюціонували по-різному і народжуються з певними мінливими характеристиками, до яких належать життя та прагнення до задоволення».
Прихильників рівності та прав людини може обурити такий логічний ряд. Їхня відповідь може звучати так: «Ми знаємо, що люди не є рівними біологічно! Але якщо вірити, що ми всі є рівними за своєю суттю, це дозволить нам створити стабільне та процвітаюче суспільство». Я не маю, що заперечити. Саме це я маю на увазі, коли говорю про «уявний порядок». Ми віримо в конкретний порядок не тому, що він є об’єктивною істиною, а тому, що віра в нього дає можливість нам ефективно співпрацювати та формувати краще суспільство. Уявні порядки не є зловмисними змовами або непотрібними міражами. Скоріше, вони є єдиним способом ефективної співпраці великої кількості людей. Проте врахуйте, що Хаммурапі міг би обстоювати свій принцип ієрархії за допомогою тієї самої логіки: «Я знаю, що знать, міщани та раби не є за своєю суттю різними видами людей. Але якщо вірити, що вони ними є, це дозволить нам створити стабільне та процвітаюче суспільство».
Істинно віруючі
Цілком можливо, що, читаючи попередні параграфи, деякі читачі ніяково совалися у своїх кріслах. Більшість із нас сьогодні привчена реагувати в такий спосіб. Нам легко прийняти, що Кодекс Хаммурапі був міфом, але ми не хочемо чути, що права людини також є міфом. Якщо люди усвідомлять, що права людини існують лише в нашій уяві, чи не загрожуватиме це розпадом нашому суспільству? Вольтер сказав про Бога так: «Немає ніякого Бога, але не кажіть цього моєму слузі, аби він часом не зарізав мене вночі». Хаммурапі міг би сказати те саме про свій принцип ієрархії, а Томас Джефферсон про права людини. Homo sapiens не має жодних природних прав, як не мають їх павуки, гієни та шимпанзе. Тільки не кажіть про це нашим слугам, аби вони часом не зарізали нас вночі.
Такі страхи цілком виправдані. Адже природний порядок – це стабільний порядок. Немає жодного шансу, що завтра перестане діяти закон тяжіння, навіть якщо люди перестануть у нього вірити. Натомість уявному порядку завжди загрожує небезпека розпаду, бо він залежить від міфів, а міфи зникають, щойно люди перестають у них вірити. Щоб убезпечити уявний порядок, необхідні постійні та напружені зусилля. Деякі з цих зусиль набирають форму насильства та примусу. Щоб примусити людей діяти відповідно до уявного порядку, доводиться постійно залучати армію, поліцію, суди та в’язниці. Якщо давній вавилонянин засліплював свого сусіда, зазвичай доводилося задіяти певне насильство, щоби застосувати закон «око за око». Коли в 1860 році більшість американських громадян дійшли висновку, що африканські раби є людськими істотами, а тому повинні насолоджуватися правом на свободу, то, щоб із цим погодились південні штати, знадобилася кривава громадянська війна.
Проте уявний порядок не може підтримуватися самим лише насильством. Він потребує також певної кількості істинно віруючих. Згадаймо тут князя Талейрана, який розпочав свою хамелеонівську кар’єру за часів правління французького короля Людовика XVI, пізніше служив революційному та наполеонівському режимам, а потім знов змінив уподобання, закінчивши свої дні як слуга відновленої монархії. Підсумок десятиліть свого досвіду як урядовця він підбив такими словами: «Багнети можна використати для багатьох завдань, але на них доволі незручно сидіти». Один-єдиний священик часто робить справу сотні солдатів – причому значно дешевше та ефективніше. Більш того, якими б ефективними не були багнети, хтось повинен уміти з ними поводитись. Навіщо солдатам, тюремникам, суддям та поліції підтримувати уявний порядок, у який вони не вірять? З усієї колективної діяльності людей одним із завдань, які організувати найскладніше, є насильство. Якщо сказати, що соціальний порядок підтримує військова сила, то одразу постає питання: А що підтримує військовий порядок? Неможливо організувати армію самим лише примусом. Щонайменше, деякі командири та солдати повинні дійсно вірити у щось, чи то в Бога, честь, Батьківщину, людство, чи то в гроші.
Ще цікавіше питання стосується тих, хто стоїть на верхівці соціальної піраміди. Навіщо їм підтримувати уявний порядок, якщо вони самі в нього не вірять? Доволі звичний аргумент полягає в тому, що еліта може робити це через цинічну жадібність. Однак цинік, який ні в що не вірить, навряд чи буде жадібним. Щоб забезпечити об’єктивні біологічні потреби Homo sapiens, потрібно небагато. Після того ж, як ці потреби будуть задоволені, можна витратити більше грошей на будівництво пірамід, подорожі навколо світу, фінансування виборчих кампаній, спонсорування вашої улюбленої терористичної організації або інвестиції у фондовий ринок та заробляння ще більше грошей. Усе це справжній цинік не вважав би важливим. Грецький філософ Діоген, який заснував школу циніків, жив у простій дерев’яній діжці. Одного дня Діоген відпочивав на сонечку, як раптом його відвідав Олександр Македонський. Коли всемогутній завойовник спитав, чи не може щось для нього зробити, то почув від головного циніка відповідь: «Так, є дещо, що ти можеш для мене зробити. Відійди, будь ласка, трохи вбік. Ти заступаєш мені сонце».
Ось чому циніки не будують імперій та чому уявний порядок може підтримуватись, лише якщо в нього дійсно вірять великі сегменти населення – особливо великі сегменти еліти та силовиків. Християнство не протрималося би дві тисячі років, якби більшість єпископів та священиків не змогли повірити в Христа. Американська демократія не протрималася би 250 років, якби більшість президентів та конгресменів не змогли повірити в права людини. Сучасна система економіки не протрималася б і одного дня, якби більшість інвесторів та банкірів не змогли повірити в капіталізм.
В’язничні стіни
Як спонукати людей повірити в уявний порядок, приміром християнство, демократію чи капіталізм? Перш за все, ніколи не можна визнавати, що цей порядок є уявним. Завжди треба наполягати, що порядок, який підтримує суспільство, є об’єктивною реальністю, створеною великими богами або законами природи. Люди є нерівними не тому, що так сказав Хаммурапі, а тому, що так проголосили Енліль з Мардуком. Люди є рівними не тому, що так сказав Томас Джефферсон, а тому, що у такий спосіб їх створив Бог. Вільні ринки є найкращою економічною системою не тому, що так сказав Адам Сміт, а тому, що таким є непорушний закон природи.
Потрібно також як слід навчати людей. Від народження їм постійно слід нагадувати про принципи уявного порядку, вбудовані в усе та скрізь. Ці принципи мають бути в казках, виставах, малюнках, піснях, правилах етикету, політичній пропаганді, архітектурі, рецептах та моді. Наприклад, сьогодні люди вірять у рівність, тому серед дітей багатих батьків модно носити джинси, які спочатку були одягом робітничого класу. За часів Середньовіччя люди вірили в поділ на класи, тому жоден молодий дворянин ніколи б не надягнув каптан селянина. Тоді ж звернення «сер» або «мадам» було рідкісним привілеєм, зарезервованим за знаттю, який часто передавався у спадщину. Сьогодні ж в англійській мові всі ввічливі листи, незалежно від адресата, починають словами: «Дорогий сер або мадам».
Гуманітарні та соціальні науки докладають більшість своїх зусиль, аби точно пояснити, як уявний порядок вплітається в гобелен життя. Маючи у своєму розпорядження обмежений простір для маневру, ми лише можемо говорити про те, що лежить на поверхні. Усвідомити, що порядок, який організовує їхнє життя, існує лише в їхній уяві, людям заважають три основні чинники:
a. Уявний порядок умонтований у матеріальний світ. Хоча уявний порядок існує лише в нашій свідомості, він може бути вплетений у матеріальну реальність навколо нас і вирізьблений у камені. Більшість мешканців західних країн сьогодні вірять в індивідуалізм. Вони вірять, що кожна людина є індивідуальністю, чия цінність не залежить від того, що про нього чи неї думають інші. Кожен із нас має всередині яскравий промінь світла, що надає нашому життю цінності та значення. У сучасних західних школах учителі та батьки розповідають дітям, що, якщо їхні однокласники сміються з них, це слід ігнорувати. Лише вони самі, а не інші, знають, чого вони дійсно варті.
У сучасній архітектурі цей міф вискакує з уяви, набуваючи форми в камені та цементі. Ідеальний сучасний будинок ділиться на багато маленьких кімнат, щоби кожна дитина могла мати власний простір, прихований від стороннього погляду, що забезпечував би їй максимальну автономію. Ця власна кімната майже без варіантів має двері, а в багатьох домівках звичним для дитини є зачиняти, а то й замикати ці двері. Навіть батькам заборонено входити туди без стуку та без дозволу. Кімната декорується так, як сама дитина вважає за потрібне, з постерами рок-зірок на стіні та брудними шкарпетками на підлозі. Той, хто зростає в таких умовах, просто не може не уявляти себе «особистістю», справжня вартість якої походить зсередини, а не ззовні.
Середньовічний дворянин не вірив у індивідуалізм. Вартість людини для нього визначалася думками та словами інших людей. Насмішка була жахливою образою. Дворяни вчили своїх дітей відстоювати їхнє добре ім’я, чого б це не коштувало. Як і сучасний індивідуалізм, середньовічна система цінностей виходила за межі уяви та проявлялась у камені середньовічних замків. У цих замках рідко знаходилась власна кімната для дитини (або когось ще, як на те). Син-підліток середньовічного барона не мав власної кімнати на другому поверсі замку, з постерами Річарда Левове Серце й Короля Артура на стінах та замком на дверях, які б не дозволялося відчиняти його батькам. Спав він разом з іншими молодими людьми у великій залі. Він завжди був на очах і завжди мав брати до уваги, що бачать та кажуть оточуючі. Той, хто зростав у таких умовах, природно міг дійти висновку, що справжня вартість людини визначається її місцем у соціальній ієрархії, а також тим, що про неї кажуть інші.[43]
б. Уявний порядок формує наші бажання. Більшість людей не готові прийняти, що порядок, який керує їхнім життям, є вигаданим, але, фактично, кожна людина народжується у вже існуючому уявному порядку, а її бажання від самого народження формуються домінантними в цьому порядку міфами. Таким чином, найважливішим захистом уявного порядку стають наші особисті бажання.
Наприклад, найзаповітніші бажання сучасних мешканців західних країн формуються романтичними, націоналістичними, капіталістичними та гуманістичними міфами, що існують уже багато століть. Даючи пораду, друзі часто кажуть один одному: «Послухай своє серце». Але серце є подвійним агентом, що зазвичай отримує інструкції з домінантних міфів сьогодення, а сама рекомендація його послухати закладена в нашу свідомість комбінацією романтичних міфів ХІХ століття та споживацьких міфів ХХ. Компанія «Кока-Кола», наприклад, випустила на світовий ринок напій під слоганом: «Дієтична кола. Роби те, від чого почуваєшся добре».
Навіть те, що люди сприймають за свої найособистіші бажання, зазвичай програмується уявним порядком. Розгляньмо популярне людське бажання провести відпустку за кордоном. Насправді, у ньому немає нічого природного або очевидного. Вожак зграї шимпанзе ніколи б не подумав скористатися своїм становищем, аби вирушити у відпустку на територію сусідньої зграї. Еліта Давнього Єгипту використовувала своє становище для будівництва пірамід та муміфікації своїх тіл, але жоден з них і не думав гайнути за покупками до Вавилону або на лижний курорт Фінікії. Сьогодні ж люди викидають чималі гроші на закордонні відпустки, бо істинно вірують у міфи романтичного консюмеризму.
Романтизм каже нам, що, заради максимального розкриття нашого людського потенціалу, треба здобути якомога більше різного досвіду. Треба відкрити для себе широкий спектр емоцій, спробувати різні види стосунків, скуштувати різні кухні, навчитися цінувати різні стилі музики. Один із найкращих способів усе це зробити полягає в тому, щоби звільнитись від нашої повсякденної рутини, залишити позаду знайоме оточення та вирушити у подорож до далеких земель, де можна буде «відчути» культуру, запахи, смаки та норми поведінки інших людей. Ми знову та знову чуємо романтичні міфи про те, «як новий досвід відкрив мені очі та змінив моє життя».
Консюмеризм запевняє, що заради щастя треба споживати якомога більше товарів та послуг. Якщо ми відчуваємо, що чогось бракує або щось іде не так, то, мабуть, нам потрібно купити якийсь товар (машину, новий одяг, органічну їжу) або послугу (домогосподарки, психотерапевта, інструктора з йоги). Кожна телевізійна реклама є черговою маленькою легендою про те, як споживання якогось товару чи послуги покращить наше життя.
18. Піраміда Гізи. Різновид речей, на які витрачали гроші багаті люди в Давньому Єгипті
Романтизм, який заохочує різноманітність, просто ідеально переплітається з консюмеризмом. Їхній шлюб породив безмежний «ринок досвіду», на якому ґрунтується сучасна індустрія туризму. Ця індустрія не продає квитки на літак чи готельні номери. Вона продає досвід. Париж – це не місто, а Індія – не країна. І те, й інше є досвідом, здобуття якого покликане розширити наші горизонти, реалізувати наш людський потенціал та зробити нас щасливішими. Відповідно, коли стосунки між мільйонером та його дружиною стають напруженими, він везе її в недешеву подорож до Парижа. Ця подорож є відображенням не якогось незалежного бажання, а скоріше щирої віри в міфи романтичного консюмеризму. Багатому чоловіку в Давньому Єгипті й на думку б не спало залагодити кризу в стосунках, вирушивши із дружиною у відпустку до Вавилону. Замість цього він міг би побудувати для неї розкішну гробницю, яку вона завжди хотіла.
Подібно до еліти Давнього Єгипту, будівництву пірамід присвячує своє життя більшість людей у більшості культур. Залежно від культури, змінюються лише назви, форми та розміри цих пірамід. Вони можуть, наприклад, набути форми приміського котеджу з басейном та вічнозеленою галявиною або модернового пентхаусу з приголомшливою панорамою з вікна. Мало хто задумується про міфи, які спонукають нас бажати піраміду в першу чергу.
в. Уявний порядок є міжсуб’єктивним. Навіть якщо ціною надлюдських зусиль мені пощастить звільнити свої особисті бажання з лабет уявного порядку, я буду одинаком. Щоби змінити уявний порядок, треба переконати мільйони чужих людей співпрацювати зі мною. Адже уявний порядок не є чимось суб’єктивним, що існує лише в моїй власній уяві. Це – міжсуб’єктивний порядок, який існує в спільній уяві багатьох тисяч та мільйонів людей.
Щоби це зрозуміти, ми маємо зрозуміти різницю між поняттями «об’єктивний», «суб’єктивний» та «міжсуб’єктивний».
Об’єктивний феномен існує незалежно від свідомості та вірувань людей. Радіоактивність, наприклад, – не міф. Радіоактивне випромінювання з’явилося задовго до того, як його відкрили люди, і воно є небезпечним, навіть якщо люди в це не вірять. Під час років дослідження радіоактивних матеріалів одна з першовідкривачів радіоактивності Марія Кюрі не знала, що вони можуть зашкодити її організмові. Хоча вона не вірила, що радіоактивність може її вбити, померла вона, проте, від апластичної анемії – хвороби, спричиненої надмірним впливом радіоактивних матеріалів.
Суб’єктивним є те, що існує залежно від свідомості та вірувань однієї конкретної людини. Якщо ця конкретна людина змінює свої вірування, цей феномен зникає або змінюється також. Багато дітей вірять в існування вигаданого друга, якого решта світу не бачить і не чує. Цей вигаданий друг існує виключно в суб’єктивній свідомості дитини, і, коли дитина виростає та перестає в нього вірити, він відходить у небуття.
Міжсуб’єктивним є те, що існує в межах комунікаційної мережі, яка з’єднує суб’єктивну свідомість багатьох людей. Якщо свої вірування змінює або навіть помирає одна окрема людина, це має не надто велике значення. Проте, якщо помирає або змінює свої вірування більшість осіб у мережі, міжсуб’єктивний феномен видозмінюється або зникає. Міжсуб’єктивні явища не є ані зловмисним шахрайством, ані чимось незначним. Вони існують в інший спосіб, ніж фізичні явища, приміром радіоактивність, але їхній вплив на світ усе одно може бути величезним. Багато з найважливіших рушіїв історії є міжсуб’єктивними: закони, гроші, боги, нації.
Компанія «Пежо», наприклад, не є вигаданим другом генерального директора «Пежо». Ця компанія існує в спільній уяві мільйонів людей. Її генеральний директор вірить в існування цієї компанії тому, що в нього також вірить рада директорів, як і юристи компанії, секретарі в сусідньому офісі, касири в банку, брокери на фондовій біржі та автодилери від Франції до Австралії. Якби генеральний директор раптом одноосібно перестав вірити в існування «Пежо», він би швидко опинився в найближчій психіатричній лікарні, а його кабінет зайняв би хтось інший.
Так само долар, права людини та Сполучені Штати Америки існують у спільній уяві мільярдів, і жодна окрема людина загрожувати їхньому існуванню не може. Якби я одноосібно перестав вірити в долар, права людини або США, це не мало б великого значення. Ці уявні порядки є міжсуб’єктивними, тому, щоб їх змінити, потрібна одночасна зміна свідомості мільярдів людей, досягти якої нелегко. Зміни такого масштабу можливі лише за допомогою складної організації, приміром політичної партії, ідеологічного руху або релігійного культу. Проте, щоб створити такі складні організації, необхідно переконати багато чужих людей співпрацювати. А це можливо, лише якщо ці чужі люди вірять у спільні міфи. Виходить, що для зміни існуючого уявного порядку треба спершу повірити в альтернативний уявний порядок.
Наприклад, щоби перестати вірити в компанію «Пежо», потрібно уявляти щось потужніше, на кшталт французької правової системи. Щоби перестати вірити у французьку правову систему, потрібно уявляти щось потужніше, на кшталт французької держави. А якщо ми забажаємо перестати вірити в неї також, нам доведеться уявляти щось іще потужніше.
Виходу з уявного порядку немає. Коли ми руйнуємо стіни нашої в’язниці та біжимо до свободи, то фактично потрапляємо лише в просторіший двір для прогулянок більшої в’язниці.
7. Перевантаження пам’яті
Еволюція не наділила людей здатністю грати у футбол. Щоправда, вона дала ноги, аби бити по м’ячу, лікті, щоби підігрувати собі, коли не бачить суддя, та роти, аби сваритися, але все це дає можливість нам лише практикуватися в штрафних ударах самостійно. Щоб включитися в гру з незнайомцями, яких ми зустрінемо на шкільному подвір’ї в певний день, ми не тільки маємо працювати разом з десятьма товаришами по команді, яких, можливо, ніколи раніше не бачили. Потрібно також знати, що одинадцять гравців команди супротивника грають за тими самими правилами. Інші тварини, які зустрічають незнайомців ритуальною агресією, роблять так переважно інстинктивно – цуценята по всьому світі мають правила бійки, міцно вмонтовані в їхні гени. Але підлітки не мають спеціальних генів для футболу. Проте вони можуть грати із геть незнайомими людьми, бо всі вони засвоїли однаковий набір ідей щодо футболу. Ці ідеї є цілком вигаданими, але якщо всі їх поділяють, ми всі можемо грати в цю гру.
Те саме більшою мірою справедливо для царств, церков та торговельних зв’язків, лише з однією важливою різницею. Правила футболу відносно прості та чіткі, що дуже нагадує правила, потрібні для співпраці в групі мисливців-збирачів або невеликому селі. Кожен гравець може легко зберігати їх у своєму мозку, і там усе одно залишатиметься місце для пісень, образів та переліку покупок. Але великі системи співпраці, що включають в себе не двадцять двох, а тисячі чи навіть мільйони людей, потребують обробки та зберігання величезних обсягів інформації, значно більше, ніж може вмістити та обробити мозок будь-якої однієї людини.
Великі суспільства, виявлені в деяких інших видів, таких як мурахи та бджоли, є стабільними та гнучкими тому, що більшість інформації, потрібної для їх підтримки, закодовано в геномі. Личинка самиці медоносної бджоли, наприклад, може вирости в матку або робочу бджолу, залежно від їжі, якою харчується. Її ДНК програмує необхідні лінії поведінки для обох ролей – чи то королівський етикет, чи то пролетарська старанність. Вулики можуть бути дуже складними соціальними структурами, що вміщують багато різних видів робочих бджіл, наприклад збирачок нектару, годувальниць та прибиральниць. Але поки що дослідники не зуміли виявити бджіл-юристів. Бджолам не потрібні юристи, бо не існує жодної небезпеки, що вони можуть спробувати якось обійти конституцію вулика, відмовивши прибиральницям у їхніх правах на життя, свободу та прагнення до щастя.
А от люди чинять так постійно. Через те, що соціальний лад розумних є уявним, люди не здатні зберігати важливу для бігу інформацію, просто роблячи копії своєї ДНК та передаючи їх потомству. Для підтримки законів, звичаїв, процедур та манер потрібні свідомі зусилля, інакше соціальний лад швидко зазнає краху. Приміром, правитель Хаммурапі постановив, що люди діляться на знать, міщан та рабів. Це не є природним поділом – жодних його слідів у людському геномі немає. Якби вавилоняни не зуміли запам’ятати цю «істину», їхнє суспільство могло би припинити своє функціонування. Так само, коли Хаммурапі передав свою ДНК потомству, це не закодувало його постанову про те, що знатний чоловік, який убив міщанку, заплатить тридцять шекелів срібла. Хаммурапі довелося спеціально проінструктувати своїх синів щодо законів його імперії, а потім його сини та онуки мали зробити те саме.
Імперії генерують величезні обсяги інформації. Крім законів, вони мають також вести записи щодо товарообігу й податків, облік військових припасів та торговельних суден, календарі свят та перемог. Протягом мільйонів років люди зберігали інформацію в єдиному місці – своїх мізках. На жаль, людський мозок не є добрим пристроєм для зберігання баз даних імперського розміру. На те є три основні причини.
По-перше, його місткість обмежена. Дійсно, деякі люди мають дивовижну пам’ять, а в давні часи були навіть професійні запам’ятовувачі, які могли зберігати у своїх головах топографічні дані цілих провінцій та кодекси законів цілих держав. Однак існує межа, подолати яку не здатні навіть найкращі майстри запам’ятовування. Якийсь адвокат може знати напам’ять увесь кодекс законів штату Массачусетс, але аж ніяк не деталі кожного процесу, що мав там місце, починаючи з судів над відьмами в Салемі.
По-друге, люди помирають, і їхні мізки помирають разом із ними. Будь-яка інформація, збережена в мозку окремої людини, буде стерта менш ніж через століття. Можливо, звичайно, передавати спогади від одного мозку до іншого, але після кількох таких передач інформація має тенденцію викривлятися або втрачатися.
По-третє, найважливішим є те, що людський мозок пристосований для зберігання та обробки лише конкретних типів інформації. Щоби вижити, давні мисливці-збирачі мали пам’ятати форми, якості та схеми поведінки тисяч видів рослин і тварин. Вони мали пам’ятати, що зморшкуватий жовтий гриб, що росте восени під в’язом, найпевніше, є отруйним, тоді як схожий на нього гриб, який росте взимку під дубом, добре допомагає від болю в шлунку. Мисливці-збирачі також мали враховувати думку та стосунки кількох десятків членів своєї групи. Якщо Люсі потребувала допомоги якогось члена групи, щоби припинити переслідування з боку Джона, для неї було важливо пам’ятати, що минулого тижня Джон посварився з Мері, а тому вона цілком може стати її завзятою союзницею. Відповідно, еволюційні тиски адаптували людський мозок для зберігання величезних обсягів ботанічної, зоологічної, топографічної та соціальної інформації.
Але, коли на початку Сільськогосподарської революції почали з’являтися особливо складні суспільства, життєво важливим став абсолютно новий тип інформації – числа. Мисливцям-збирачам ніколи не доводилося мати справу з великими обсягами математичних даних. Нікому з них не треба було пам’ятати, скажімо, кількість плодів на кожному дереві в лісі. Тому людські мізки не адаптувалися для зберігання та обробки чисел. Але для підтримки функціонування великого царства математичні дані були життєво необхідними. Видавати закони та розповідати історії про богів-охоронців було замало. Треба було ще збирати податки. А щоб оподатковувати сотні тисяч людей, важливо було збирати дані про їхні прибутки та майно; дані про внесені платежі; дані про заборгованості, борги та штрафи; дані про знижки та пільги. Усе це складалось у мільйони біт інформації, які треба зберігати та обробляти. Без цього держава ніколи б не знала, якими ресурсами вона володіє і які ресурси може отримати. А на потребу запам’ятовувати, пригадувати та обробляти всі ці числа, мозок більшості людей реагує перевантаженням та засинанням.
Таке розумове обмеження сильно стримувало розмір та складність людських колективів. Коли кількість людей та майна в певному суспільстві перетинала критичний поріг, перед суспільством поставала необхідність зберігати та обробляти великі обсяги математичних даних. Оскільки людський мозок не міг із цим впоратися, система давала збій. Тому, навіть через тисячі років після Сільськогосподарської революції, соціальні організації людей залишалися відносно невеликими та простими.
Першими, хто подолав цю проблему, стали давні шумери, які жили на півдні Месопотамії. Теплий клімат та родючі ґрунти тих місць давали людям можливість збирати багаті врожаї та жити у процвітаючих містечках. У міру того, як зростала кількість населення, те саме робила й кількість інформації, потрібна для узгодження їхніх справ. Між 3500 та 3000 роками до нашої ери якісь невідомі шумерські генії винайшли систему зберігання та обробки інформації за межами їхніх мізків, пристосовану мати справу з великими обсягами математичних даних. Таким чином, люди звільнили свій соціальний лад від обмежень людського мозку, відкривши шлях для виникнення великих міст, царств та імперій. Винайдена шумерами система обробки даних називалася «писемність».
Підписано, Кушим
Писемність являє собою спосіб зберігання інформації за допомогою матеріальних знаків. Шумерська система письма робила це шляхом поєднання двох типів знаків, витиснутих на глиняних табличках. Один тип знаків являв собою цифри. Вони мали знаки для 1, 10, 60, 600, 3600 та 36 000. (Шумери використовували поєднання шісткової та десяткової систем числення. Їхня шісткова система залишила нам у спадок кілька важливих речей, таких як поділ доби на двадцять чотири години та кола на 360 градусів). Інший тип знаків – зображення людей, тварин, товарів, місцевості, дат та ін. Поєднуючи обидва типи знаків, шумери були здатні зберігати значно більше даних, ніж міг запам’ятати будь-який людський мозок або закодувати будь-який ланцюжок ДНК.
19. Глиняна табличка з адміністративним текстом з міста Урук, 3400–3000 рр. до н. е. Слово «Кушим» може бути титулом посадової особи або ім’ям певної людини. Якщо Кушим дійсно був людиною, він може бути першою людиною в історії, чиє ім’я стало нам відомим! Адже всі назви, що застосовувалися раніше в людській історії, – неандертальці, натуфійці, печера Шове, Ґьобеклі-Тепе – є сучасними винаходами. Ми не маємо жодної гадки, як насправді будівельники Ґьобеклі-Тепе називали це місце. З появи ж письма ми чуємо історію вухами її головних дійових осіб. Можливо, коли сусіди кликали Кушима, вони справді кричали: «Кушим!» Адже перше зареєстроване ім’я в історії належить, скоріше, діловодові, а не пророку, поету чи великому завойовнику [44]
На цій ранній стадії писемність зводилася лише до фактів та цифр. Великий шумерський роман, якщо такий колись існував, не був написаний на глиняних табличках. Писання було заняттям довгим, та й читачі не штовхалися, а тому ніхто не вважав за потрібне використовувати його для чогось іншого, крім як необхідних записів. Якщо ми поглянемо на перші слова мудрості, що дійшли до нас від людей, які жили п’ять тисяч років тому, то будемо сильно розчаровані. У найпершому повідомленні, залишеному нашими предками, можна прочитати, наприклад, таке: «29 086 мірок ячменю 37 місяців Кушим». Найімовірніше, це слід розуміти так: «За 37 місяців усього було отримано 29 086 мірок ячменю. Підписано, Кушим». На жаль, перші тексти історії не містять ані філософських ідей, ані поезії, легенд, законів чи хоча б даних про царські тріумфи. Це нудні економічні документи, де йдеться про сплату податків, накопичення боргів та власність на майно.
Частковий шрифт не може передати весь спектр розмовної мови, але може передати речі, що випадають за її межі. Часткові шрифти, на кшталт шумерського та математичного, не можна використовувати для написання віршів, але ними можна дуже ефективно обліковувати податки
20. Кіпу в Національному музеї Ліми
З тих давніх часів до нас дійшов лише один інший тип письма, і він є ще менш захопливим: слова, які знову й знову копіюються учнями писарів під час навчальних вправ. Навіть якби якийсь знуджений студент захотів записати свої вірші, замість того щоб копіювати закладну, він би не зміг це зробити. Найдавніша шумерська писемність являла собою скоріше частковий, а не повний шрифт. Повний шрифт – це система матеріальних знаків, здатна більш-менш повно передати розмовну мову. Таким чином, вона може передати все, що кажуть люди, включаючи вірші. Натомість частковий шрифт – це система матеріальних знаків, здатна передавати лише конкретні типи інформації, що стосуються обмеженої сфери діяльності. Латинський шрифт, давні єгипетський ієрогліфи та шрифт Брайля є повними. Їх можна використовувати для написання податкових відомостей, любовних поем, книг з історії, рецептів різних страв та торговельних законів. Натомість найдавніший шумерський шрифт, сучасні математичні символи та нотне письмо є частковими. Математичний шрифт підходить для обчислень, але ним не можна записати вірші.
Шумерів не турбувало, що їхній шрифт був непридатний для написання поезії. Вони винайшли його, не щоб копіювати розмовну мову, а радше для речей, на які розмовна мова була не здатна. Існувало кілька культур, наприклад, у доколумбових Андах, які використовували лише часткові шрифти протягом своєї історії, геть не переймаючись через їхню обмеженість та не потребуючи повної версії. Андський шрифт дуже відрізнявся від свого шумерського аналога. По суті, він був настільки іншим, що багато людей могли б заявити, що це взагалі не шрифт. Він не писався на глиняних табличках або аркушах паперу. Натомість він писався за допомогою вузликів на кольорових мотузках, що називалися кіпу. Кожна кіпу складалась із багатьох мотузок різного кольору, виготовлених з вовни або бавовни. На кожній мотузці в різних місцях зав’язувалось кілька вузликів. Одна кіпу могла містити сотні мотузок та тисячі вузликів. Поєднання різних вузликів на різних мотузках різного кольору уможливлювало запис великих обсягів математичних даних, наприклад про збирання податків та власність на майно.[45]
Сотні, можливо, навіть тисячі років кіпу були життєво необхідними для успішного функціонування великих міст, царств та імперій.[46] Повністю свій потенціал вони розкрили за часів Імперії інків, яка правила 10–12 мільйонами людей та охоплювала територію нинішніх Перу, Еквадору та Болівії, а також окремі райони Чилі, Аргентини та Колумбії. Завдяки кіпу інки зберігали та обробляли великі обсяги даних, без яких вони були б не спроможні підтримувати складну адміністративну машину, якої конче потребувала імперія такого розміру.
Фактично кіпу були настільки ефективним та точним типом письма, що в перші роки після іспанського завоювання Південної Америки іспанці самі використовували їх для керування новою імперією. Проблема полягала в тому, що іспанці не вміли писати та читати кіпу, а тому залежали в цьому від місцевих професіоналів. Нові правителі континенту розуміли, що це ставить їх у непевне становище – місцеві експерти з кіпу могли легко дезінформувати та дурити своїх повелителів. Тому, щойно іспанський домініон міцніше встав на ноги, від кіпу відмовилися на користь латинського шрифту та цифр. Іспанську окупацію пережило дуже мало кіпу, а більшість із того, що залишилося, розшифровці не підлягає. Тому, на жаль, сьогодні можна сказати, що мистецтво письма кіпу втрачено.
Чудеса бюрократії
Урешті-решт, у месопотамців почали виникати бажання записати щось інше, крім занудних математичних даних. Між 3000 та 2500 роками до нашої ери до шумерської системи письма додавалось дедалі більше знаків, поступово трансформуючи її в повний шрифт, який ми сьогодні називаємо клинописом. До 2500 року до нашої ери царі використовували клинопис для видання указів, священики – для запису пророцтв, а менш шляхетні громадяни – для написання особистих листів. Приблизно в той самий час єгиптяни розробили інший різновид повного шрифту, відомий як ієрогліфи. Інші повні шрифти з’явилися також у Китаї приблизно 1200 років до нашої ери та в Центральній Америці приблизно у 1000 – 500 роках до нашої ери.
З цих вихідних центрів повні шрифти поширилися далеко на інші території, набуваючи різноманітних нових форм та пристосовуючись до нових завдань. Люди почали писати вірші, книги з історії, романси, драми, передбачення та кулінарні книги. Однак найважливішим завданням письма залишалося зберігання величезних обсягів математичних даних, і в цьому прерогативу мав частковий шрифт. Єврейська Біблія, грецька Іліада, індійська Махабхарата та буддистська Тіпітіка починалися як усні твори. Протягом багатьох поколінь вони передавалися з вуст в уста і могли б продовжувати своє існування, навіть якби писемність не була винайдена. Натомість податкові відомості та складні бюрократії народилися разом із частковим шрифтом і нерозривно пов’язані з ним до наших днів, неначе сіамські близнюки (візьміть, скажімо, зашифроване введення інформації в комп’ютеризованих базах даних та динамічних таблицях).
З плином часу записувалося дедалі більше речей, адміністративні архіви зросли до величезних розмірів, спричинивши нові проблеми. Інформацію, яка зберігається в мозку людини, знайти легко. Мій мозок зберігає мільярди біт даних. Проте я можу швидко, майже миттєво згадати назву італійської столиці, одразу після того пригадати, що я робив 11 вересня 2001 року, а потім відновити в пам’яті маршрут, що веде від мого будинку до Єврейського університету в Єрусалимі. Як саме мозок це робить, залишається таємницею, але ми всі знаємо, що його пошукова система є напрочуд ефективною. Щоправда, за винятком моментів, коли ви намагаєтесь пригадати, де поклали ключі від машини.
Але як знайти та відтворити інформацію, що зберігається на переплутаних кольорових мотузках кіпу або глиняних табличках? Якщо у вас лише десять або сто табличок, це не проблема. Але що, коли ви назбирали їх тисячі, як зробив один сучасник Хаммурапі, правитель царства Марі на ім’я Зімрі-лім?
Уявіть на хвилинку, що зараз 1776 рік до нашої ери. Двоє марійців сваряться щодо володіння пшеничним полем. Яків наполягає, що він купив це поле в Ісава тридцять років тому. Ісав заперечує, що насправді він здав це поле Якову в оренду на термін у тридцять років і що тепер, коли цей термін закінчується, він має намір повернути свою власність собі. Вони кричать та сваряться і навіть починають уже штовхати один одного, а потім вирішують, що цю суперечку можна розв’язати, якщо піти до царського архіву, де зібрано всі угоди та заставні щодо нерухомого майна царства. Прийшовши до архіву, вони тикаються від одного посадовця до іншого. Вони стоять у черзі, перечікують кілька перерв на трав’яний чай, їм кажуть прийти завтра. Врешті-решт їх приймає непривітний буркотливий клерк, який погоджується знайти відповідну глиняну табличку. Він відчиняє двері та заводить їх до величезної зали, від підлоги до стелі заставленої рядами з тисяч глиняних табличок. Не дивно, що на обличчі в клерка така кисла міна. Як, скажіть, будь ласка, знайти йому тут угоду про якесь спірне пшеничне поле, укладену тридцять років тому? Навіть якщо він її знайде, як перевірити, що табличка тридцятирічної давнини є останнім документом стосовно поля, про яке йдеться? Якщо ж він не зможе її знайти, то чи буде це доказом, що Ісав ніколи не продавав або не здавав своє поле в оренду? Або лише, що документ загубився чи, може, розкис, коли архів залило дощем?
Зрозуміло, що простого відтиску записів на глині замало, щоб гарантувати ефективну, точну та зручну обробку даних. Така обробка вимагає методів організації, на кшталт каталогів та картотек; відтворення інформації, на кшталт фотокопірувальних машин; швидкого та точного пошуку, на кшталт комп’ютерних алгоритмів; а також педантичних (але життєрадісних) архіваріусів, які вміли б цими інструментами користуватися.
Винайдення таких методів виявилося справою значно складнішою, ніж винайдення письма. Багато систем письма були розроблені незалежно, в культурах, віддалених одна від одної в часі та просторі. Кожне десятиліття археологи виявляють ще кілька забутих шрифтів. Деякі з них можуть бути навіть старішими за шумерські подряпини на глині. Але більшість із них залишається лише цікавинками, бо ті, хто їх винайшов, не зуміли розробити ефективні способи каталогізації та пошуку даних. Шумерів, фараонівський Єгипет, давній Китай та Імперію інків відрізняє те, що ці культури впровадили чудові техніки архівації, каталогізації та пошуку письмових записів. Вони також дбали про підготовку писарів, клерків, архіваріусів та діловодів.
Ось зразок письмової вправи зі школи в давній Месопотамії, знайдений сучасними археологами, який дозволяє нам поглянути на життя її учнів 4 тисячі років тому:
- «Я увійшов та сів, а мій вчитель прочитав мою табличку. Він сказав: «Там дечого бракує!»
- І він ударив мене тростиною.
- Один із членів керівництва сказав: «Чому ти відкрив рота без мого дозволу?»
- І він ударив мене тростиною.
- Один із відповідальних за правила сказав: «Чому ти підвівся без мого дозволу?»
- І він ударив мене тростиною.
- Брамник сказав: «Чому ти виходиш без мого дозволу?»
- І він ударив мене тростиною.
- Хранитель глечика з пивом сказав: «Чому ти відпив без мого дозволу?»
- І він ударив мене тростиною.
- Шумерський учитель сказав: «Чому ти говорив аккадійською мовою?»[47]
- І він ударив мене тростиною.
- Мій учитель сказав: «У тебе поганий почерк!»
- І він ударив мене тростиною».[48]
Давні писарі навчалися не просто читати й писати, але й користуватися каталогами, словниками, календарями, формами і табличками. Вони вивчали та опановували техніки каталогізації, пошуку та обробки інформації, дуже відмінні від тих, які використовував людський мозок. У мозку всі дані вільно асоційовані. Коли я йду з дружиною оформляти іпотеку на наш новий будинок, то згадую про перше місце, де ми жили разом, що нагадує мені про наш медовий місяць в Новому Орлеані, що нагадує мені про алігаторів, що нагадує мені про драконів, що нагадує мені про «Кільце Нібелунгів», і раптом, не встигнувши це усвідомити, я починаю мугикати лейтмотив Зігфрида перед спантеличеним банківським клерком. У діловодів, проте, всі речі повинні зберігатись окремо: одна шухляда для іпотечних договорів на будинок, інша – для шлюбних свідоцтв, третя – для податкових звітів, а четверта – для судових позовів. Інакше як там можна щось знайти? Речі, що мають стосунок більш ніж до однієї шухляди, приміром музичні твори Вагнера (до якої б категорії їх віднести: «музика», «театр» чи, може, взагалі якоїсь нової?), жахливо все ускладнюють. Тому люди вічно додають, прибирають та перетрушують свої шухляди.
Щоби така система шухляд нормально функціонувала, люди, які нею оперували, змушені були перепрограмуватись, припинивши мислити як люди та почавши мислити як клерки та бухгалтери. Як відомо всім з давніх часів і понині, клерки та бухгалтери думають не так, як люди. Вони думають як картотечні шафи. Це не їхня провина. Якщо вони не думатимуть таким чином, усі їхні шухляди перемішаються й вони не зможуть надавати послуги, яких вимагає від них уряд, їхня компанія чи організація. У цьому й полягає найважливіший вплив шрифту на історію людства: він поступово змінив спосіб мислення та світогляд людей. Вільні асоціації та цілісні думки поступилися місцем розмежуванню та бюрократії.
Мова цифр
Століттями бюрократичні методи обробки даних віддалялися від природного способу мислення людей, набувши ще більшої важливості. Переламний момент стався десь перед ІХ століттям, коли було винайдено новий частковий шрифт, який дозволяв зберігати та обробляти математичні дані з безпрецедентною ефективністю. Цей частковий шрифт складався з десяти знаків – цифр від 0 до 9. Збиває з пантелику те, що ці знаки відомі як арабські цифри, хоча винайшли їх індуси (ще більше збиває з пантелику те, що сучасні араби використовують набір цифр, вигляд яких дуже відрізняється від західних). Але вся слава дісталась арабам, бо, дізнавшись про цю систему після вторгнення в Індію, вони зрозуміли її корисність, очистили та поширили по всьому Близькому Сходу, а потім і в Європі. Коли пізніше до арабських цифр додалися кілька інших знаків (такі як знаки додавання, віднімання та множення), виникла основа сучасного математичного запису.
Хоча ця система письма залишалася частковим шрифтом, вона стала домінантною мовою в світі. Сьогодні майже всі держави, компанії, організації та інституції – якою б мовою вони не говорили: арабською, гінді, англійською чи норвезькою – використовують математичний шрифт для запису та обробки даних. Кожна частка інформації, яку можна передати математичним шрифтом, зберігається, поширюється та обробляється просто з приголомшливою швидкістю та ефективністю.
Відповідно людина, яка бажає впливати на рішення урядів, організацій та компаній, повинна навчитися говорити цифрами. Експерти роблять усе можливе, щоби передати цифрами навіть такі ідеї, як «бідність», «щастя» та «чесність» («межа бідності», «суб’єктивні рівні добробуту», «кредитний рейтинг»). Цілі галузі знань, таких як фізика та інженерія, майже повністю втратили зв’язок із розмовною людською мовою, а спираються виключно на математичний шрифт.
Порівняно нещодавно математичний шрифт породив революційну систему письма – комп’ютеризований бінарний або двійковий шрифт лише з двох знаків: 0 та 1. Слова, які я зараз набираю на своїй клавіатурі, записуються моїм комп’ютером у вигляді різних комбінацій 0 та 1.
Рівняння для розрахунку прискорення маси i під впливом сили тяжіння, згідно з теорією відносності. Коли більшість непрофесіоналів бачать такі рівняння, вони зазвичай панікують та застигають, неначе олені у світлі фар швидкої автівки. Ця реакція доволі природна і не свідчить про нестачу інтелекту або допитливості. За рідкісними винятками, людський мозок не спроможний осмислити такі поняття, як відносність та квантова механіка. Але фізикам це вдається, бо вони відкладають убік традиційний спосіб мислення та вчаться думати по-новому за допомогою зовнішніх систем обробки даних. Основні частини процесу їх мислення відбуваються не в голові, а в надрах комп’ютерів або на класних дошках
Писемність народилась як слуга людської свідомості, але поступово перетворюється на її господаря. Нашим комп’ютерам важко зрозуміти, як Homo sapiens говорить, відчуває та мріє. Тому ми навчаємо Homo sapiens говорити, відчувати та мріяти мовою цифр, яку можуть зрозуміти комп’ютери.
І це ще не кінець. Галузь штучного інтелекту шукає можливості створити новий вид інтелекту, оснований виключно на двійковому шрифті комп’ютерів. Фантастичні фільми, наприклад «Матриця» та «Термінатор», розповідають про день у недалекому майбутньому, коли двійковий шрифт скидає ярмо людства. Люди намагаються відновити контроль над бунтівним шрифтом, а той відповідає спробою стерти людську расу з лиця землі.
8. В історії немає справедливості
Розуміння історії людства протягом тисячоліть після Сільськогосподарської революції зводиться до одного-єдиного запитання: як люди організувались у мережі масової співпраці, не маючи біологічних інстинктів, необхідних для підтримки таких мереж? Якщо коротко, відповідь полягає в тому, що люди створили уявні порядки та винайшли писемність. Ці два винаходи заповнили порожнечу, залишену нашою біологічною спадщиною.
Проте поява мереж співпраці стала для багатьох доволі сумнівним благословенням. Адже уявні порядки, на яких вони ґрунтувалися, не були ані нейтральними, ані справедливими. Вони поділяли людей на вигадані групи, вишикувані в ту чи іншу ієрархію. Вищі щаблі насолоджувались привілеями та владою, тоді як нижчі страждали від дискримінації та пригноблення. Кодекс Хаммурапі, наприклад, встановлював порядок, де на верхівці була знать, нижче – міщани, а внизу – раби. Знать отримувала всі блага життя. Міщани – те, що лишалося. Раби отримували лише побої, якщо ремствували.
Незважаючи на проголошену ним рівність усіх людей, уявний порядок американців у 1776 році також встановлював ієрархію. Він створював ієрархію між чоловіками, які від нього вигравали, та жінками, які лишалися безправними. Він затверджував ієрархію між білими, які насолоджувалися свободою, та чорними й американськими індіанцями, які вважалися людьми нижчого ґатунку, а тому не мали рівних прав з іншими чоловіками. Багато з тих, хто підписав Декларацію незалежності, були рабовласниками. Після підписання Декларації вони не звільнили своїх рабів, але чомусь не вважали себе лицемірами. На їхній погляд, права чоловіків мало стосувалися чорношкірих.
Американський порядок також освячував ієрархію між багатими та бідними. Більшість американців на той час не вважали проблемою нерівність, викликану переданням багатими батьками своїх грошей та підприємств своїм дітям. На їхній погляд, рівність означала те, що до багатих та бідних застосовуватимуться однакові закони. Вона не мала нічого спільного з пільгами через безробіття, інтегрованою освітою або страхуванням здоров’я. Поняття свободи теж було геть іншим, аніж сьогодні. У 1776 році свобода не означала, що безправні (звісно ж, не чорні чи індіанці або, Боже збав, жінки) можуть отримати та виконувати владні повноваження. Вона лише означала, що держава не може, крім як за надзвичайних обставин, конфіскувати приватну власність громадянина або наказувати йому, що з нею робити. Американський порядок, таким чином, схвалював ієрархію багатства, яку одні вважали посланою Богом, а інші розцінювали як відображення непорушних законів природи. Заявлялося, що природа винагороджує чесноти, караючи лінощі.
Усі вищезгадані відмінності – між вільними людьми та рабами, між білими та чорними, між багатими та бідними – проростають із фікцій. (Ієрархію чоловіків і жінок ми розглянемо пізніше.) Однак існує залізне правило історії, що кожна уявна ієрархія заперечує своє вигадане походження та проголошує себе природною і невідворотною. Наприклад, багато людей, які вважали ієрархію вільних та рабів природною і правильною, стверджували, що рабство не є винаходом людства. Хаммурапі вважав його заповітом богів. Аристотель стверджував, що раби мають «рабську природу», тоді як вільні люди мають «вільну природу». Статус у суспільстві є просто відображенням їхньої внутрішньої природи.
21. Вивіска на пляжі Південної Африки часів апартеїду, де сказано, що користуватися ним дозволено лише «білим». Люди зі світлим кольором шкіри зазвичай більше ризикують обгоріти на сонці, ніж темношкірі. Проте за поділом південноафриканських пляжів стояла не біологічна логіка. Пляжі, відведені для людей зі світлою шкірою, аж ніяк не відрізнялися нижчими рівнями ультрафіолетового випромінювання
Спитайте прихильників переваги білої раси про расову ієрархію і почуєте псевдонаукову лекцію про біологічні відмінності між людьми. Вам можуть сказати, що в крові чи генах білих є те, що робить їх більш інтелектуальними, моральними та працелюбними. Спитайте переконаного капіталіста про ієрархію багатства і почуєте, що воно є неминучим наслідком об’єктивних відмінностей у здібностях. З цієї точки зору, багаті мають більше грошей тому, що вони є здібнішими та стараннішими. Нікого не обходить, що багатство дає краще медичне забезпечення, кращу освіту та краще харчування. Багаті цілком природно заслуговують на всі блага, якими насолоджуються.
Індус, який дотримується кастової системи, вірить, що космічні сили зробили одну касту вищою за іншу. За відомим індуїстським міфом про створення світу, боги сформували його з тіла первісної істоти Пуруші. Сонце було створене з ока Пуруші, місяць – з мозку, брагмани (священики) – з рота, кшатрії (воїни) – з рук, вайш’я (селяни та торгівці) – зі стегон, а шудри (слуги) – з ніг. Якщо прийняти це пояснення, соціополітичні відмінності між брагманами і шудрами здаватимуться такими самими природними та вічними, як відмінності між сонцем і місяцем.[49] Давні китайці вірили, що, коли богиня Нюйва створювала людей із землі, вона власноруч виліпила аристократів із чудової жовтої глини, тоді як люди нижчих класів з’явилися зі шматків бурої глини, обтрушених нею з мотузок.[50]
Але, щоби ви краще розуміли ситуацію, всі ці ієрархії є продуктом людської уяви. Брагмани та шудри не були насправді створені богами з різних частин тіла первісної істоти. Натомість відмінності між двома кастами були створені законами та нормами, вигаданими людьми на півночі Індії приблизно 3 тисячі років тому. Всупереч Аристотелю, не існує жодних відомих біологічних відмінностей між рабами та вільними людьми. Саме людські закони та норми перетворили одних людей на рабів, а інших на господарів. Між чорними та білими є деякі об’єктивні біологічні відмінності, приміром колір шкіри та форма волосся, але немає жодних доказів, що ці відмінності поширюються на інтелект або моральні якості.
Більшість людей заявляють, що їхня соціальна ієрархія є природною та справедливою, тоді як в інших суспільствах вона базується на хибних та сміховинних критеріях. Сучасні мешканці західних країн звикли висміювати ідею расової ієрархії. Їх шокують закони, що забороняють чорним жити в білих кварталах, вчитися в білих школах або лікуватися в білих лікарнях. Але ієрархія багатих та бідних – що дозволяє багатим людям жити в окремих розкішніших кварталах, вчитися в окремих престижніших школах, а також отримувати медичну допомогу в окремих добре обладнаних закладах – здається багатьом американцям та європейцям ідеально розумною. Проте доведено, що більшість багатих людей є багатими лише з тієї простої причини, що народилися в багатій родині, тоді як більшість бідних людей залишатимуться бідними протягом усього свого життя лише тому, що народилися в бідній родині.
На жаль, здається, що складні людські суспільства просто потребують уявних ієрархій та несправедливої дискримінації. Звичайно, не всі ієрархії є морально ідентичними, і деякі суспільства страждають від екстремальних різновидів дискримінації. Але вченим невідомо жодного великого суспільства, спроможного обійтися без дискримінації взагалі. Знову та знову люди створюють у своїх суспільствах порядок, поділяючи населення на уявні категорії, такі як знать, міщани та раби, білі та чорні, патриції та плебеї, брагмани та шудри або багаті та бідні. Ці категорії регулюють стосунки між мільйонами осіб, роблячи одних юридично, політично або соціально вищими за інших.
Ієрархії відіграють важливу роль. Вони дозволяють абсолютно чужим людям зрозуміти, як поводитись один з одним, не марнуючи час та енергію, потрібні на особисте знайомство. У п’єсі Джорджа Бернарда Шоу «Пігмаліон» професору Генрі Хіггінсу не потрібно було заводити близьке знайомство з Елізою Дуліттл, аби зрозуміти, як до неї ставитись. Сама її вимова розповіла йому, що вона є представницею нижчого класу, з якою можна робити все, що заманеться, – наприклад використати її, побившись об заклад, що квіткарка стане схожою на герцогиню. Сучасній Елізі, яка працює квіткаркою, треба знати, скільки сил вкласти в продаж роз та гладіолусів десяткам людей, які заходять до крамниці щодня. При цьому вона не може провести детальне опитування щодо смаків та гаманців кожного. Натомість вона використовує соціальні мітки – вбрання людини, вік та колір шкіри (якщо ця квіткарка не політкоректна). Цього досить, щоб відрізнити співвласника аудиторської компанії, який хоче замовити доставку дорогих троянд з довгими стеблами на день народження своїй матері, від кур’єра, який може дозволити собі лише букетик ромашок для секретарки з гарною посмішкою.
Звичайно, відмінності в природних здібностях також відіграють свою роль у формуванні відмінностей соціальних. Але таке різноманіття обдарувань та характерів зазвичай опосередковується уявними ієрархіями. Це відбувається двома важливими шляхами. По-перше, більшість здібностей потрібно плекати та розвивати. Навіть особливий дар може залишитися нерозкритим, якщо його не заохочувати, не вдосконалювати й не практикувати. Не всі люди отримують однакові шанси для розвитку та вдосконалення своїх здібностей. Матимуть вони таку можливість чи ні, зазвичай залежить від їхнього місця в уявній ієрархії суспільства, в якому вони живуть. Добрим прикладом є Гаррі Поттер. Відірваний від своєї відомої чаклунської родини та вихований невігласами маґлами, він прибуває до Гоґвартсу без жодного досвіду в магії. Лише через сім книг він здобуває достатній контроль над своєю силою та знання про свої унікальні здібності.
По-друге, навіть якщо люди, що належать до різних класів, розвивають у собі точно такі самі здібності, навряд чи вони насолоджуватимуться однаковим успіхом, бо грати в цю гру їм доведеться за різними правилами. Якби за часів британського правління в Індії недоторканний, брагман, католик-ірландець та протестант-англієць якимось чином розвинули в собі точно таке саме ділове чуття, вони все одно не отримали б однакового шансу розбагатіти. Адже економічна гра мала певні юридичні обмеження та неофіційні «скляні стелі».
Зачароване коло
Усі суспільства базуються на уявних ієрархіях, але не обов’язково на одних і тих самих. Чим же пояснюються відмінності між ними? Чому традиційне індійське суспільство класифікує людей відповідно до касти, оттоманське – відповідно до релігії, а американське – відповідно до раси? Здебільшого ієрархія виникає внаслідок низки випадкових історичних обставин, а потім увічнюється та відточується протягом багатьох поколінь, у процесі того, як різні групи обстоюють відведені їм права.
Наприклад, багато вчених припускають, що система каст в індуїзмі сформувалася, коли приблизно 3 тисячі років тому на індійський субконтинент вторглися індо-арії, підкоривши місцеве населення. Загарбники запровадили розшароване суспільство, в якому вони – а хто ж іще? – посідали найвищі щаблі (священиків та воїнів), залишаючи місцевим мешканцям лише ролі слуг та рабів. При цьому загарбники, яких було не так уже й багато, боялися втратити свій привілейований статус та унікальну ідентичність. Щоб уникнути цієї небезпеки, вони поділили населення на касти, кожна з яких повинна була займатись певною справою або відігравати конкретну роль у суспільстві. Усі вони мали різний юридичний статус, різні привілеї та обов’язки. Змішування каст – соціальна взаємодія, укладення шлюбу, навіть спільна їда – було заборонене. Як виявилось, ті відмінності були не лише юридичними – вони стали невід’ємною частиною релігійної міфології та практики.
Правителі стверджували, що кастова система відображує скоріше вічну космічну реальність, а не випадковий шлях історичного розвитку. Ключовими елементами індуїстської релігії були поняття чистоти та забруднення, які стали підвалинами соціальної піраміди. Набожних індусів вчили, що контакт із членами іншої касти може забруднити не лише їх особисто, але й суспільство в цілому, а тому його слід із презирством уникати. Такі ідеї навряд чи були характерні лише для індусів. Протягом усієї історії та в майже всіх суспільствах поняття забруднення та чистоти відігравали провідну роль у зміцненні соціальних та політичних поділів та використовувались численними панівними класами для підтримки їхніх привілеїв. Проте страх забруднення не є цілковитою вигадкою священиків і знаті. Його корені проростають, мабуть, з біологічних механізмів виживання, що змушують людей відчувати інстинктивну відразу щодо потенційних рознощиків хвороб, таких як хворі особи та мертві тіла. Якщо ви хочете тримати якусь групу людей в ізоляції: жінок, євреїв, ромів, геїв, чорних, найкращий спосіб зробити це – переконати всіх, що ці люди є джерелом забруднення.
Індуїстська кастова система та закони чистоти глибоко вкорінилися індійській культурі. Спливло вже багато років, як усі забули про індо-арійське загарбання, але індійці продовжують щиро вірити в цю кастову систему та ненавидіти забруднення, причиною якого може стати змішування каст. Щоправда, касти не мали імунітету до змін. З часом великі касти поділилися на підкасти. Зрештою, вихідні чотири касти перетворилися на 3 тисячі різних груп під назвою джаті (буквально «народження»). Але таке розмноження каст не змінило базовий принцип системи, за якою кожна людина від народження належить до певної групи і будь-яке порушення правил цієї групи забруднює цю людину та суспільство в цілому. Джаті людини визначає її професію, допустиму їжу, місце проживання, а також партнера, з яким можна укладати шлюб. Зазвичай прихильник цієї системи може одружитись або вийти заміж лише в межах його касти, а народжені в результаті діти успадковують статус батьків.
Яка б нова професія або нова група людей не виникала на сцені історії, щоби посісти законне місце в індуїстському суспільстві, вона мала бути визнана як каста. Групи, що не змогли отримати визнання як касти, ставали паріями – в цьому розшарованому суспільстві вони не посідали навіть найнижчого щабля. Вони стали відомі як недоторканні й мали жити в злиднях окремо від решти людей, порпаючись у смітті та вишукуючи хоч трохи придатні відходи. Навіть члени найнижчої касти намагалися не змішуватися з ними, не їсти, не торкатись їх та, безумовно, не одружуватися з ними. У сучасній Індії кастова система все ще сильно впливає на питання шлюбу та праці, незважаючи на всі спроби демократичного уряду країни зламати ці розмежування та переконати індусів, що в змішуванні каст немає нічого брудного.[51]
Чистота по-американськи
Подібне зачароване коло увічнило й расову ієрархію в сучасній Америці. З ХVІ до ХVІІІ століття європейські завойовники завезли для роботи в копальнях та на плантаціях Америки мільйони чорношкірих африканських рабів. Вони вирішили завозити рабів з Африки, а не з Європи чи Східної Азії через три випадкові чинники. По-перше, Африка була ближче, тому возити рабів із Сенегалу було дешевше, ніж із В’єтнаму.
По-друге, в Африці існувала добре розвинута работоргівля (експорт рабів, переважно до Близького Сходу), тоді як у Європі рабство було дуже рідкісним явищем. Очевидно, що значно легше було купувати рабів на вже існуючому ринку, ніж створювати новий з нуля.
По-третє, найважливіше, американські плантації в таких місцях, як Віргінія, Гаїті та Бразилія, часто вражалися малярією та жовтою лихоманкою, що походили з Африки. З плином поколінь африканці набули часткового генетичного імунітету до цих захворювань, тоді як європейці були перед ними цілком беззахисними та масово гинули. Відповідно, для власників плантацій було мудріше вкладати гроші в африканських рабів, аніж у найманих працівників чи рабів з Європи. Парадоксально, але генетична перевага (з точки зору імунітету) перетворилася на соціальну неповноцінність: саме тому, що африканці почувались у тропічному кліматі краще за європейців, вони й перетворювались на рабів європейських господарів! Через ці випадкові чинники новостворювані суспільства Америки почали поділятися на панівну касту білих європейців та підневільну касту чорних африканців.
Але люди не люблять казати, що тримають рабів іншої раси або походження тільки тому, що це економічно вигідно. Як і арійські завойовники Індії, білі європейці в Америці хотіли, щоби їх вважали не лише економічно успішними, але й благочестивими, справедливими та об’єктивними. Тому для виправдання класового поділу людей були задіяні релігійні та наукові міфи. Теологи стверджували, що африканці походять від Хама, сина Ноя, на якого батько наклав прокляття, що його нащадки будуть рабами. Біологи стверджували, що чорні є менш інтелектуальними, ніж білі, а їхня моральна відповідальність менш розвинена. Лікарі заявляли, що чорні живуть в антисанітарних умовах та поширюють різні захворювання – іншими словами, є джерелом забруднення.
Ці міфи знайшли відгук в американській та й у західній культурі загалом. Більш того, вони справляли вплив ще довго після зникнення умов, які породили рабство. На початку ХІХ століття імперська Британія оголосила рабство поза законом та припинила трансатлантичну торгівлю рабами, а в наступні десятиліття рабство поступово було скасовано в Америці. Цікаво, що це був перший та єдиний раз в історії, коли рабовласницькі суспільства добровільно відмінили рабство. Але, навіть попри звільнення рабів, расистські міфи, що виправдовували рабство, нікуди не поділися. Расове відокремлення надалі підтримували расистське законодавство та соціальні звичаї.
Результатом став самопідкріплюваний цикл причин та наслідків, зачароване коло. Візьмімо, наприклад, південні штати одразу після громадянської війни. У 1865 році Тринадцята поправка до Конституції США оголосила рабство поза законом, а Чотирнадцята поправка проголосила, що на підставі расової приналежності людині не може бути відмовлено в громадянстві та рівному захисті з боку закону. Проте два століття рабства означали, що більшість чорних родин були значно біднішими та значно менш освіченими, ніж білі родини. Відповідно, чорний, народжений у штаті Алабама в 1865 році, мав значно менше шансів здобути добру освіту та добре оплачувану роботу, ніж його білі сусіди. Його діти, народжені в 1880 – 1890-х роках, починали життя на тих самих невигідних умовах – вони теж потім створювали неосвічені бідні родини.
Але економічними втратами справа не обмежувалась. Адже в штаті Алабама жило також багато доволі бідних білих, яким бракувало можливостей, доступних їхнім забезпеченим братам та сестрам по расі. Крім того, Індустріальна революція та хвилі імміграції зробили Сполучені Штати надзвичайно мінливим суспільством, де жебраки могли швидко перетворитися на багатіїв. Якщо головним, що мало значення, були гроші, різкі розбіжності між расами невдовзі мали бути подолані, не кажучи вже про змішані шлюби.
Але цього не сталося. До 1865 року білі, а також багато чорних, сприймали те, що чорні є менш інтелектуальними, більш жорстокими та статево розпусними, більш лінивими та менш чистоплотними, ніж білі, як належне. Це означало, що чорні вважалися джерелом насильства, крадіжок, ґвалтування та хвороб – іншими словами, забруднення. Якби в 1895 році чорний алабамець якимось дивом примудрився здобути добру освіту, а потім звернувся по респектабельну роботу на кшталт посади касира в банку, його шанси бути прийнятим були б значно гіршими, ніж білого кандидата однакової кваліфікації. Проти нього зіграло б тавро, що позначало всіх чорних як ненадійних, лінивих та менш кмітливих від природи.
Ви, можливо, думаєте, що люди мали би поступово зрозуміти, що це тавро є, радше, міфом, а не фактом, і з часом чорні би довели, що за своєю компетентністю, законослухняністю та чистоплотністю не поступаються білим. Фактично ж сталося протилежне – з часом ці упередження вкорінювалися лише глибше. Оскільки всі найкращі посади обіймали білі, було легше повірити, що чорні дійсно їм поступаються. «Дивіться, – казав пересічний білий громадянин, – чорні є вільними вже багато поколінь, але чорних професорів, юристів, лікарів чи навіть банківських клерків майже немає. Чи не є це доказом, що вони просто менш тямущі та працелюбні?» Потрапивши в пастку цього зачарованого кола, чорні не отримували офісних посад, бо вважалися нетямущими, тоді як доказом їх неповноцінності була нестача чорних на офісних посадах.
На цьому зачароване коло не зупинилося. Зміцнивши свої позиції, тавро чорношкірих трансформувалося в систему так званих Законів Джима Кроу, що була покликана зберегти расову сегрегацію. Чорним заборонялося голосувати на виборах, вчитися в школах для білих, робити покупки в крамницях для білих, харчуватися в ресторанах для білих, жити в готелях для білих. Обґрунтування для всього цього полягало в тому, що чорні є брудними, лінивими та розпусними, тому білих потрібно від них захищати. Білі не хотіли жити в одних готелях або їсти в одних ресторанах із чорними, тому що боялися підхопити якусь заразу. Вони не хотіли, щоб їхні діти вчилися в одних школах із чорними, тому що боялися жорстокості та поганого впливу. Вони не хотіли, щоби чорні голосували на виборах, тому що вважали їх недалекими та аморальними. Ці страхи лише підживлювалися науковими дослідженнями, які «доводили», що чорні дійсно є менш освіченими, що серед них більш поширені різні хвороби та й рівень злочинності значно вищий. От тільки в цих дослідженнях не говорилося, що ці «факти» є прямим наслідком дискримінації чорних.
До середини ХХ століття сегрегація в колишніх штатах Конфедерації, мабуть, погіршилась порівняно з кінцем ХІХ. Кленнона Кінга, чорного студента, який у 1958 році подав заяву на вступ до Університету Міссісіпі, примусово помістили до психлікарні. Головний суддя в його справі постановив, що чорношкірий точно має бути несповна розуму, якщо думає, що його приймуть до цього навчального закладу.
Зачароване коло: випадкова історична ситуація трансформувалась у стійку соціальну систему
Для мешканців американського Півдня (та багатьох мешканців Півночі) не було нічого огиднішого за сексуальні стосунки та шлюб між чорними чоловіками та білими жінками. Секс між представниками цих двох рас став найбільшим табу, будь-яке порушення або хоча б підозра на порушення якого заслуговувало негайного покарання у формі суда Лінча. Таємне товариство прихильників переваги білої раси Ку-Клукс-Клан здійснило багато таких страт. У питаннях дотримання чистоти вони могли б навчити дечого навіть індуїстських брагманів.
Поступово расизм поширювався на дедалі більшу кількість культурних сфер. Американська естетична культура формувалася на білих стандартів краси. Фізичні особливості білої раси – світла шкіра, світле та пряме волосся, маленький кирпатий ніс – вважалися гарними. Типові ж риси чорних – темна шкіра, темне та кучеряве волосся, плескатий ніс – вважалися потворними. Ці упередження міцно вкорінилися в уявній ієрархії, на ще глибшому рівні людської свідомості.
Такі зачаровані кола можуть існувати століттями та навіть тисячоліттями, увічнюючи уявну ієрархію, що проростає з випадкової історичної події. Несправедлива дискримінація з часом зазвичай лише погіршується, а не покращується. Гроші тяжіють до грошей, а бідність – до бідності. Освіта тяжіє до освіти, а неуцтво – до неуцтва. Ті, хто принаймні раз став жертвою історії, цілком імовірно виявлятимуться жертвами знову та знову. А ті, кого історія привілеювала, з великою імовірністю знову отримають привілеї.
Більшість соціополітичних ієрархій не мають логічного або біологічного підґрунтя – вони є не чим іншим, як увічненням випадкових подій, підтримуваних міфами. У цьому полягає одна з вагомих причин, щоби вчити історію. Якби поділ на чорних та білих або брагманів та шудр спирався на біологічні реалії – тобто, якби брагмани дійсно мали кращі мізки, ніж шудри, – біології було би досить для розуміння людського суспільства. Але, оскільки біологічні відмінності між різними групи Homo sapiens є, по суті, незначними, біологія не може пояснити складнощі індійського суспільства або американську расову динаміку. Зрозуміти ці феномени ми можемо лише шляхом вивчення подій, обставин та співвідношення сил, що трансформували витвори уяви в жорстокі (та реальні) соціальні структури.
Він та вона
Різні суспільства мають різні види уявних ієрархій. Расові відмінності, наприклад, є дуже важливими для сучасних американців, але були відносно несуттєвими для середньовічних мусульман. Касти була питанням життя та смерті в середньовічній Індії, тоді як у сучасній Європі їх практично не існує. А проте одна ієрархія була надважливажливою для всіх відомих історії людських суспільств: ієрархія статі. Адже люди скрізь поділялися на чоловіків та жінок. І майже скрізь чоловікам жилося краще принаймні від часів Сільськогосподарської революції.
Деякі найдавніші китайські тексти являють собою ворожильні кістки для передбачення майбутнього, датовані 1200 роком до нашої ери. На одній з таких кісток було вирізьблено запитання: «Чи будуть пологи правительниці Хао вдалими?» Далі йшла відповідь: «Якщо дитина народиться в четвертий день десятиденного тижня дін, то вдалими; якщо в сьомий день ген, то на це дуже багато шансів». Проте правительниця Хао народила у восьмий день сінь. Текст закінчується похмурим зауваженням: «Через три тижні та один день, у день сінь, народилася дитина. Роди вийшли невдалими. То була дівчинка».[52] Понад 3 тисячі років потому, коли комуністичний Китай запровадив політику однієї дитини, багато родин продовжували розцінювати народження дівчинки як невдачу. Іноді батьки навіть відмовлялися від дитини або вбивали її, щоб отримати другий шанс народити хлопчика.
У багатьох суспільствах жінки були просто власністю чоловіків, найчастіше їхнього батька, чоловіка чи брата. Згідно з багатьма правовими системами, зґвалтування належало до порушень права власності – тобто, жертвою вважалася не жінка, яку зґвалтували, а особа чоловічої статі, якій вона належала. А засобом правового захисту було передання власності – від ґвалтівника вимагалося сплатити батькові або братові цієї жінки викуп за наречену, після чого вона навіки ставала його власністю. Біблія говорить про це так: «Коли хто спіткає дівчину, що не була заручена, і схопить її, і ляже з нею, і застануть їх, то той чоловік, що лежав із нею, дасть батькові тієї дівчини п’ятдесят шеклів срібла, і вона стане йому за жінку, за те, що збезчестив її, – не зможе він відпустити її по всі свої дні» (Повторення Закону 22:28 – 9). Давні євреї вважали це цілком справедливою схемою.
Зґвалтування жінки, яка не належала жодному чоловіку, взагалі не вважалося злочином, так само як не вважалося крадіжкою підняття знайденої монетки на залюдненій вулиці. Також не скоював злочину й чоловік, який ґвалтував власну дружину. По суті, ідея, що чоловік міг зґвалтувати свою дружину була оксюмороном. Бути чоловіком означало мати повний контроль над статевим життям дружини. Сказати, що чоловік «зґвалтував» свою дружину було так само нелогічно, як сказати, що чоловік украв власний гаманець. Такий спосіб мислення не обмежувався лише давнім Близьким Сходом. Навіть у 2006 році у світі нараховувалось п’ятдесят три країни, де чоловік не міг бути покараний за зґвалтування своїє дружини. Навіть у Німеччині відповідні закони були вдосконалені лише в 1997 році, коли було передбачено правову категорію подружнього зґвалтування.[53]
Чи є поділ на чоловіків та жінок витвором уяви, подібно до кастової системи в Індії та расової системи в Америці, чи він є природним, з глибокими біологічними коренями? І якщо цей поділ дійсно є природним, то чи існують також біологічні пояснення щодо переваг, наданих чоловікам перед жінками?
Деякі культурні, правові та політичні невідповідності між чоловіками та жінками відображують очевидні біологічні відмінності між статями. Народження дітей завжди було роботою жінок, тому що чоловіки не мають матки. Проте навколо цього універсального ядра кожне суспільство накопичувало шар за шаром культурних ідей та норм, що мали мало спільного з біологією. Суспільства пов’язували з мужністю та жіночністю багато якостей, що здебільшого не мали стійкого біологічного підґрунтя.
Наприклад, у демократичних Афінах V століття до нашої ери людина з маткою не мала незалежного правового статусу і їй заборонялося брати участь у народних зборах або бути суддею. За кількома винятками, така людина не могла ані отримати переваги доброї освіти, ані займатися бізнесом чи вступати у філософські дискусії. Жоден із політичних лідерів Афін, жоден з їхніх великих філософів, ораторів, митців чи торговців не мав матки. Чи робить наявність матки людину біологічно непридатною для цих занять? Давні афіняни вважали, що так. Сучасні афіняни з цим не погоджуються. У теперішніх Афінах жінки голосують, обіймають державні посади, виголошують промови, розробляють геть усе: від ювелірних прикрас до проектів будинків та програмного забезпечення, а також навчаються в університеті. Наявність матки абсолютно не заважає їм робити будь-що з цього з тим самим успіхом, що й чоловікам. Щоправда, вони недостатньо представлені в політиці та бізнесі – лише близько 12 % членів грецького парламенту. Але сьогодні вже не існує правових бар’єрів для їх участі в політиці і більшість сучасних греків вважають цілком нормальним для жінки обіймати державну посаду.
Багато сучасних греків також вважають, що невід’ємною частиною існування чоловіка є сексуальна привабливість лише для жінки та статеві стосунки виключно з протилежною статтю. Вони не розцінюють це як вплив культури, а скоріше як біологічну реальність – стосунки між двома людьми протилежної статі є природними, тоді як між двома людьми однієї статі є неприродними. По суті ж Матінка Природа не заперечує, якщо чоловіки будуть сексуально привабливими один для одного. Це лише людські матері, занурені в конкретну культуру, влаштовують сцени, якщо їхній синочок заведе роман із сусідським хлопцем. Гнів цих матерів не продиктований біологією. Чимало людських культур вважали гомосексуальні стосунки не лише прийнятними, а й навіть соціально конструктивними. Найяскравіший прикладом була Давня Греція. У поемі «Іліада» чомусь не згадується, що Фетіда мала щось проти стосунків її сина Ахілла з Патроклом. Цариця Олімпія Македонська була однією з найбільш темпераментних та владних жінок давнього світу, й навіть убила свого чоловіка царя Філіпа. А проте з нею не сталось істерики, коли її син Олександр Великий запросив додому на вечерю свого коханця Гефестіона.
Як можна відрізнити, що є біологічно визначеним, а що люди просто намагаються виправдати за допомогою біологічних міфів? Залізне правило тут звучить так: «Біологія дозволяє, культура забороняє». Біологія готова стерпіти дуже широкий спектр можливостей. Це культура зобов’язує людей реалізовувати одні можливості, тоді як забороняти інші. Біологія дозволяє жінкам мати дітей – деякі культури зобов’язують жінок реалізовувати цю можливість. Біологія дозволяє чоловікам насолоджуватися сексом один з одним – деякі культури забороняють їм реалізовувати цю можливість.
Культура зазвичай стверджує, що вона забороняє лише те, що є неприродним. Але з біологічної точки зору, нічого неприродного немає. Усе, що можливе, є також природним за визначенням. Дійсно неприродної поведінки, такої, що йде проти законів природи, просто не може існувати, тому й жодної заборони не потрібно. Адже жодна культура чомусь ніколи не намагалася заборонити чоловікам фотосинтезувати, жінкам – бігати швидше за швидкість світла або негативно зарядженим електронам притягуватись один до одного.
Насправді наші поняття «природного» та «неприродного» беруться не з біології, а з християнської теології. Згідно з теологами, «природне» означає «відповідає задумам Бога, який створив природу». Християнські теологи стверджували, що Бог створив людське тіло, задумавши кожну кінцівку та орган для того, щоби служити конкретній меті. Якщо використовувати наші кінцівки та органи з метою, передбаченою Богом, то це буде природна діяльність. Якщо ж використовувати їх інакше, ніж задумав Господь, це буде неприродно. Але еволюція не має кінцевої мети. Органи не еволюціонували з якоюсь божественною метою, а спосіб їх використання постійно змінюється. В організмі людини немає жодного органа, який виконував би лише роботу свого прототипу, коли той вперше з’явився сотні мільйонів років тому. Органи з’являються для виконання конкретної функції, але щойно починають існувати, то можуть пристосовуватись також для іншого застосування. Роти, наприклад, виникли тому, що найдавніші багатоклітинні організми потребували способу поглинання їхніми тілами поживних речовин. Ми все ще використовуємо наші роти з цією метою, але використовуємо їх також для поцілунків, розмов, а деякі рембо ще й висмикують ними кільця з ручних гранат. Чи вважати якесь із цих застосувань неприродним лише тому, що наші предки-плазуни 600 мільйонів років тому не робили таких речей своїми ротами?
Аналогічно, крила не з’явилися вмить в усій своїй аеродинамічній славі. Вони розвинулися з органів, що слугували іншій меті. З однією теорієюї, крила комах еволюціонували мільйони років тому з виростів тіла нелітаючих жуків. Жуки з виростами мали більшу площу поверхні, ніж ті, що без них, і тому поглинали більше сонячного світла й таким чином підтримували вищу температуру тіла. Унаслідок повільного еволюційного процесу ці жуки виростали дедалі більшими. Та сама будова, що була доброю для максимального поглинання сонячного світла – велика площа поверхні тіла, маленька вага, – за збігом давала комахам також підйомну силу, коли вони стрибали. Ті, що мали вирости більші, могли стрибати далі. Тоді деякі комахи почали використовувати їх для планерування, а звідти вже залишався лише невеличкий крок до крил, що по-справжньому уможливили літання в повітрі. Наступного разу, коли у вашому вусі задзвенить комар, звинуватьте його в неприродній поведінці. Адже якби він поводився добре та задовольнявся тим, що дав йому Господь, то використовував би свої крила лише як панелі сонячної батареї.
Так само багато завдань мають і наші статеві органи та поведінка. Уперше секс виник для народження дітей, а ритуал залицяння – як спосіб визначення придатності потенційного партнера. Але наразі багато тварин використовують і те, й інше для багатьох соціальних завдань, що мають мало спільного зі створенням їхніх маленьких копій. Шимпанзе, наприклад, використовують секс для зміцнення політичних союзів, встановлення близьких стосунків та зняття напруження. Чи є це неприродним?
Стать та гендер
Отже, немає великого сенсу стверджувати, що природною функцією жінки є народження дітей або що гомосексуальність є неприродною. Більшість законів, норм, прав та обов’язків, що визначають мужність та жіночність, відбивають лише людське уявлення про них, а не біологічну реальність.
З біологічної точки зору, люди діляться на самців та самиць. Самцем Homo sapiens є той, хто має одну X-хромосому та одну Y-хромосому; самицею є той, хто має два X. При цьому терміни «чоловік» та «жінка» являють собою соціальні, а не біологічні, категорії. Здебільшого в людських суспільствах чоловіки є самцями, а жінки – самицями, тож соціальні терміни мають значне навантаження, що мало (якщо взагалі) стосуються біологічних. Чоловік не є людиною розумною з певними біологічними якостями, на кшталт XY-хромосом, тестикул та великої кількості тестостерону. Скоріше, він посідає певне місце в уявному порядку людей його суспільства. Його культурні міфи наділяють його певними чоловічими ролями (приміром, заняття політикою), правами (приміром, голосування на виборах) та обов’язками (приміром, військової служби). Таким же чином, і жінка не є людиною розумною з двома X-хромосомами, маткою та великою кількістю естрогену. Скоріше, вона є членом уявного порядку людей жіночої статі. Міфи її суспільства наділяють її унікальними жіночими ролями (виховання дітей), правами (захисту від насильства) та обов’язками (покірності її чоловікові). Оскільки ролі, права та обов’язки чоловіків та жінок визначаються скоріше міфами, ніж біологією, поняття «мужність» та «жіночність» суттєво варіюються від одного суспільства до іншого.
Щоби менше плутатись, учені зазвичай розрізняють «стать», що є біологічною категорією, та «гендер» – категорію культурну. Залежно від статі, люди діляться на самців та самиць, причому критерії цього поділу є об’єктивними й залишаються незмінними протягом усієї історії. Залежно від гендеру люди діляться на чоловіків та жінок (а деякі культури мають також інші категорії). Так звані «чоловічі» та «жіночі» якості є міжсуб’єктивними та зазнають постійних змін. Прикладом можуть бути суттєві відмінності поведінки, бажань, вбрання та навіть постави, очікуваних від жінки в стародавніх та сучасних Афінах.[54]
22. Мужність XVІІІ століття: офіційний портрет короля Франції Людовика XIV. Зверніть увагу на довгу перуку, панчохи, взуття на високих підборах, позу танцюриста… та здоровезний меч. У сучасній Америці все це (крім меча) вважалося б ознаками жіночності. Але свого часу Людовик був європейським взірцем мужності та чоловічої сили
23. Мужність ХХІ століття: офіційний портрет президента США Барака Обами. Що сталося з перукою, панчохами, високими підборами… та мечем? Домінантні чоловіки ще ніколи не виглядали так нудно й нецікаво, як сьогодні. Протягом більшої частини історії домінантні чоловіки були пишними й яскравими, як вожді американських індіанців з їхніми головними уборами з пір’я та індійські магараджі в шовках та діамантах. У царстві тварин самці мають тенденцію бути більш помітними та розцяцькованими, ніж самиці, – згадайте хоча б павичевий хвіст та левову гриву
Стать – то дитяча забавка, а от гендер – то вже серйозно. Належати до чоловічої статі простіше простого. Треба просто народитися з хромосомами X та Y. Належати до жіночої статі так само легко. Пара X-хромосом, і все о’кей. Натомість стати чоловіком або жінкою доволі складно, бо це потребує великих зусиль. Оскільки більшість чоловічих та жіночих якостей є скоріше культурними, ніж біологічними, жодне суспільство автоматично не увінчує кожного самця званням чоловіка або кожну самицю званням жінки. Не є ці титули й довічними. Самці повинні постійно доводити свою мужність протягом усього життя, від колиски й до могили, в нескінченній низці ритуалів і вчинків. Робота жінок також ніколи не завершується – вони весь час повинні доводити самим собі та іншим, що є достатньо жіночними.
Успіх тут аж ніяк не гарантовано. Самці, зокрема, живуть у постійному страху втратити своє право називатися мужніми. Упродовж усієї історії вони були готові ризикувати та навіть жертвувати життям лише заради того, аби люди говорили про них: «Вони є справжніми чоловіками!»
Що ж такого доброго в чоловіках?
Щонайменше з часів Сільськогосподарської революції більшість людських суспільств були патріархальними, де чоловіки цінувалися вище за жінок. Незалежно від конкретного визначення понять «чоловік» та «жінка» в тому чи іншому суспільстві, бути чоловіком завжди було краще. Патріархальні суспільства навчають чоловіків думати та діяти по-чоловічому, а жінок – по-жіночому, караючи кожного, хто насмілюється порушити ці обмеження. Проте тих, хто не насмілюється, вони не винагороджують рівною мірою. Якості, які вважаються чоловічими, цінуються більше, ніж ті, що вважаються жіночими, а члени суспільства, які уособлюють ідеал жіночності, отримують менше за тих, хто демонструє ідеал мужності. У здоров’я та освіту жінок вкладається менше ресурсів; вони мають менші економічні можливості, меншу політичну владу та меншу свободу пересування. Гендер – це перегони, у яких деякі бігуни змагаються лише за бронзову медаль.
Щоправда, купка жінок зуміла вибитися на перше місце, наприклад Клеопатра в Єгипті, імператриця У Цзетянь у Китаї та Єлизавета I в Англії. Однак вони є лише винятком, що підтверджує правило. Упродовж 45-річного царювання Єлизавети всі члени парламенту, офіцери Королівських військово-морських сил та армії, судді й адвокати, єпископи й архієпископи, теологи й священики, терапевти й хірурги, учні й викладачі в усіх університетах та коледжах, мери й шерифи та майже всі письменники, архітектори, поети, філософи, художники, музиканти й учені були чоловіками.
Патріархат був нормою в майже всіх сільськогосподарських та індустріальних суспільствах. Він добре пережив політичні потрясіння, соціальні революції та економічні трансформації. Візьмімо, наприклад, Єгипет, який протягом століть завойовували безліч разів. Його окуповували ассирійці, перси, македонці, римляни, араби, мамелюки, турки та британці – а його суспільство завжди залишалося патріархальним. Єгипет керувався фараонівським, грецьким, римським, мусульманським, оттоманським та британським правом – і всі вони дискримінували людей, які не були «справжніми чоловіками».
Оскільки патріархат такий універсальний, він не може бути продуктом якогось зачарованого кола, якому поклала початок випадкова подія. Особливо варто відзначити, що навіть до 1492 року більшість суспільств у обох Америках та Афро-Азії були патріархальними, незважаючи на те що вони не контактували між собою тисячі років. Якщо патріархат в Афро-Азії став наслідком якоїсь випадкової події, то чому ж тоді патріархальними були ацтеки та інки? Значно ймовірніше, що, навіть попри варіацію точного визначення понять «чоловік» та «жінка» у різних культурах, існує певна універсальна біологічна причина, чому майже всі культури цінували мужність більше за жіночність. Ми не знаємо, що це за причина. Теорій є багато, але жодна з них непереконлива.
Сила м’язів
Найвідоміша теорія стверджує, що чоловіки сильніші за жінок і що вони використовували свою більшу фізичну силу для примусу жінок до покори. Делікатніша версія звучить так: сила дозволяла чоловікам монополізувати завдання, що вимагали важкої ручної праці, такі як оранка землі та збирання врожаю. Це давало їм контроль за виробництвом їжі, що поступово трансформувався в політичну владу.
Але у такого погляду на м’язову силу є дві проблеми. По-перше, твердження, що «чоловіки сильніші за жінок» є правдою лише в середньому і лише щодо певних типів сили. Жінки, загалом, є витривалішими до голоду, хвороб та втоми, ніж чоловіки. Також багато жінок швидше бігають та піднімають більшу вагу, ніж багато хто з чоловіків. До того ж (найпроблемніше місце цієї теорії) протягом усієї історії жінки були переважно виключені зі сфер, що не потребують великих фізичних зусиль (таких як духовенство, право та політика), тоді як залучалися до важкої ручної праці на полях, у ремеслах та домашньому господарстві. Якби соціальна влада поділялась у прямій залежності від фізичної сили чи витривалості, жінки мали б отримати її значно більше.
Ще важливішим є те, що жодної прямої залежності між фізичною силою та соціальною владою серед людей просто немає. Люди в шістдесят років зазвичай мають владу над двадцятирічними, хоча ті значно міцніші за них. Типового власника плантації в Алабамі у середині ХІХ століття міг умить побороти будь-який раб, який обробляв його бавовняні поля. Для вибору єгипетських фараонів або католицьких пап чомусь не використовувалися боксерські поєдинки. У суспільствах мисливців-збирачів влада зазвичай належала людям, які мали найкращі соціальні навички, а не найбільш розвинену мускулатуру. В організованій злочинності великий бос не обов’язково є найдужчим чоловіком. Навпаки, зчаста це старший чоловік, який дуже рідко застосовує власні кулаки, бо має молодших та сильніших підлеглих, готових зробити за нього брудну роботу. Хлопець, який думає, що для захоплення влади в синдикаті треба побити дона, навряд чи проживе достатньо довго, аби зрозуміти свою помилку. Навіть серед шимпанзе альфа-самець завойовує своє місце, будуючи стійкі коаліції з іншими самцями та самицями, а не шляхом бездумного насильства.
Фактично історія людства показує, що між фізичною міццю та соціальною владою часто існує зворотна залежність. У більшості суспільств ручною працею займаються нижчі класи. Це може відбивати становище Homo sapiens у харчовому ланцюзі. Якби важила лише груба фізична сила, розумні опинилися б не вище середнього щабля цієї драбини. Але їхні розумові та соціальні здібності вивели їх на верхівку. Таким чином, лише природно, що владний ланцюг усередині виду також більше визначається розумовими та соціальними здібностями, ніж грубою силою. Відповідно важко повірити, що найвпливовіша та найстабільніша соціальна ієрархія в історії ґрунтується лише на здатності чоловіків до фізичного примусу жінок.
Покидьки суспільства
Інша теорія пояснює, що домінування чоловіків є результатом не сили, а агресії. Мільйони років еволюції зробили чоловіків значно жорстокішими за жінок. Згідно з цією теорією, жінки цілком можуть зрівнятися з чоловіками у ненависті, жадібності та образах, але, коли доходить до штовханини, чоловіки більш готові вдаватися до грубого фізичного насильства. Ось чому протягом усієї історії військові дії були чоловічою прерогативою.
Під час війни контроль чоловіків над збройними силами робив їх також господарями цивільного суспільства. Потім вони використовували свій контроль цивільного суспільства, щоби вести дедалі більше війн, і що більше було тих війн, то більше чоловіки контролювали суспільство. Цей цикл зворотного зв’язку пояснює як повсюдність війн, так і повсюдність патріархату.
Нещодавні дослідження гормональної та когнітивної систем чоловіків і жінок підтвердили припущення, що чоловіки справді мають більш агресивні та жорстокі тенденції, а тому в середньому краще придатні для служби рядовими солдатами. А проте за умови, що всі рядові є чоловіками, чи випливає з цього, що ті, хто веде війну та насолоджується її плодами, повинні також бути чоловіками? Це безглуздо, як припущення, що, оскільки всі раби, які обробляють бавовняні поля, є чорними, то і власники плантації також будуть чорними. А якщо повністю чорна робоча сила може контролюватися повністю білим керівництвом, то чому солдати виключно з чоловіків не можуть контролюватися командуванням виключно з жінок або, принаймні, частково з жінок? Фактично, в численних суспільствах протягом усієї історії людства старші офіцери не проходили весь шлях нагору від рядового. Аристократи, багаті та освічені автоматично отримували офіцерське звання, а в нижчих чинах не служили ніколи.
Коли герцог Веллінгтон – відплата Наполеона – записався в британську армію у віці вісімнадцяти років, то був одразу призначений офіцером. Він не дуже дбав про плебеїв під своїм командуванням. «Ми маємо на службі покидьків землі в особі рядових», – писав він своєму приятелеві аристократу під час війни з Францією. Рядових зазвичай набирали з найбідніших верств населення або серед етнічних меншин (таких як ірландські католики). Їхні шанси отримати підвищення можна було навіть не брати до уваги. Вищі ж офіцерські звання були зарезервовані виключно за герцогами, принцами та королями. Але чому лише за герцогами, а не за герцогинями?
Французька імперія в Африці встановлювалася та боронилася потом і кров’ю сенегальців, алжирців та французів із робітничого класу. Відсоток родовитих французів у солдатських лавах був надзвичайно малим. А проте відсоток французів благородного походження серед невеличкої еліти, яка очолювала французьку армію, правила імперією та насолоджувалась плодами влади, був дуже високим. Але чому лише французів, а не француженок?
У Китаї існувала давня традиція підпорядкування армії цивільній бюрократії, тому часто війни вели мандарини, які ніколи не тримали в руках меча. Китайська мудрість говорить: «З доброго заліза не роблять цвяхи», в тому розумінні, що дійсно талановиті люди йшли в цивільну бюрократію, а не в армію. Чому тоді всі ці мандарини були чоловіками?
Не можна обґрунтовано стверджувати, що стати успішними мандаринами, генералами та політиками жінкам завадила їхня фізична слабкість або низький рівень тестостерону. Безумовно, щоби вести війну, потрібна витривалість, але зовсім необов’язково велика фізична сила чи агресивність. Війна – не бійка в пивниці. Це дуже складний проект, що потребує надзвичайного рівня організації, співпраці та вмиротворення. Ключем до перемоги зазвичай є здатність підтримувати мир удома, знаходити союзників за кордоном та розуміти, що відбувається у свідомості інших людей (особливо ворогів). Отже, агресивна та груба людина часто є найгіршою кандидатурою на роль головнокомандувача. Значно кращою є людина, яка вміє знаходити спільну мову з іншими, вмиротворювати, маніпулювати та бачити речі з різних точок зору. Саме з такого тіста мають бути виліплені будівничі імперії. Некомпетентний у військовій справі римський імператор Август досяг успіху у встановленні стабільного імперського режиму, перевершивши в деяких аспектах Юлія Цезаря та Олександра Македонського, які були значно кращими за нього генералами. Його палкі шанувальники серед сучасників та нинішніх істориків часто приписували цей здобуток його чесноті Clementia – поблажливості та милосердю.
Стереотипи часто зображують жінок кращими маніпуляторами та миротворцями, ніж чоловіки, та прославляють їх за неперевершену здатність бачити речі з точки зору інших людей. Якби у цих стереотипах було хоч трохи правди, тоді жінки мали б ставати чудовими політиками та будівничими імперій, залишаючи брудну роботу на полях битви зарядженим тестостероном, але дурнолобим мачо. Усупереч популярним міфам у реальному світі так було надзвичайно рідко. Чому, геть не зрозуміло.
Патріархальні гени
Третій варіант біологічного пояснення вважає грубу силу та насильство менш важливими та припускає, що за мільйони років еволюції чоловіки та жінки виробили зовсім різні стратегії виживання та відтворення. Оскільки чоловіки змагалися один проти одного за можливість запліднити здатних до розмноження жінок, шанси людини на відтворення, перш за все, залежали від її здатності перевершити та перемогти інших чоловіків. З часом наступним поколінням почали передаватися лише гени найбільш амбітних, агресивних та конкурентних чоловіків.
З іншого боку, жінки не мали проблем із пошуком чоловіків, що бажали їх запліднити. Проте, якщо вони хотіли, щоби діти подарували їм онуків, вони мали виношувати їх у матці протягом дев’яти важких місяців, а потім ще й роками їх виховувати. У цей час вони мали менші можливості для отримання їжі та потребували багато допомоги. Вони потребували чоловіка. Щоби забезпечити власне виживання та виживання своїх дітей, жінка мала невеликий вибір, окрім як погодитись на будь-які умови, запропоновані чоловіком, якщо він буде поруч та частково розділить із нею тягар. З часом наступним поколінням почали передаватися лише гени жінок, які смиренно приймали сторонню турботу. Жінки, які витрачали надто багато часу на боротьбу за владу, не залишали свої владні гени майбутнім поколінням.
Результатом таких різних стратегій виживання – як говорить теорія – стало програмування чоловіків на амбітність та конкурентність, а також першість у політиці та бізнесі, тоді як жінки поступово зійшли з цього шляху, дедалі більше присвячуючи свої життя вихованню дітей.
Але цей підхід також, здається, спростовують емпіричні докази. Надто проблемним є припущення, що залежність жінок від зовнішньої допомоги узалежнила їх саме від чоловіків, а не інших жінок, а конкурентність чоловіків зробила їх соціально домінантними. Є багато видів тварин, таких як слони та бонобо, у яких динаміка між залежними самицями та конкурентними самцями приводить до появи матріархального суспільства. Оскільки самиці потребують зовнішньої допомоги, вони змушені були розробити свої соціальні навички та навчитися співпрацювати та вмиротворювати. Вони створюють соціальні структури виключно із самиць, що допомагають кожній самиці, яка до них входить, ростити її потомство. Самці, тим часом, б’ються та змагаються. Їхні соціальні навички та зв’язки залишаються недорозвиненими. Суспільства бонобо та слонів контролюються потужними структурами співпрацюючих самок, тоді як егоцентричні та неспівпрацюючі самці виштовхуються на другі ролі. Хоча самиці бонобо в середньому слабші за самців, але часто спільно б’ють самців, які виходять за відведені їм межі.
Якщо це можливо серед бонобо та слонів, чому не серед Homo sapiens? Розумні є порівняно слабкими тваринами, чия головна перевага полягає в їхній здатності співпрацювати у великій кількості. Якщо це так, слід було б очікувати, що залежні жінки, навіть якщо вони залежні від чоловіків, могли б скористатися своїми неперевершеними соціальними навичками для співпраці, щоб переграти та навчитися маніпулювати агресивними, незалежними та егоцентричними чоловіками.
Як так сталося, що в межах одного виду, чий еволюційний успіх напряму залежить від співпраці, начебто менш співпрацюючі особини (чоловіки) контролюють начебто більш співпрацюючих особин (жінок)? Наразі ми не маємо беззаперечної відповіді на це запитання. Можливо, відомі припущення є помилковими. Можливо, самці виду Homo sapiens характеризуються не фізичною силою, агресивністю та конкурентністю, а неперевершеними соціальними навичками та більшою схильністю до співпраці. Ми просто не знаємо.
Проте ми точно знаємо, що протягом останнього століття гендерні ролі зазнали величезних революційних змін. Сьогодні дедалі більше суспільств надають чоловікам та жінкам однакові політичні права, правові статуси та економічні можливості. Хоча гендерні розбіжності все ще залишаються значними, події розгортаються із приголомшливою швидкістю. Коли в 1913 році суфражистки здивували американську публіку своїми смішними вимогами права голосу для жінок, хто міг мріяти, що в 2013-му п’ятеро суддів Верховного Суду США, троє з яких жінки, ухвалять рішення на користь легалізації одностатевих шлюбів (обійшовши протест чотирьох суддів чоловічої статі)?
Саме ці різкі зміни роблять гендерну історію такою заплутаною. Якщо, як сьогодні дуже чітко демонструється, патріархальна система базувалася на необґрунтованих міфах, а не біологічних фактах, чим тоді пояснити універсальність та стабільність цієї системи?
Частина третя
Об’єднання людства
24. Рух прочан навколо священної споруди Кааба в Мецці
9. Стріла історії
Після Сільськогосподарської революції людські суспільства стали найбільшими та найскладнішими в історії. Водночас більш досконалими стали також уявні конструкції в основі соціального ладу. Мало не від моменту народження міфи та фікції привчали людей думати в певний спосіб, поводитися згідно з певними стандартами, прагнути певних речей та дотримуватися певних правил. Таким чином, вони створювали штучні інстинкти, що дозволяли мільйонам чужих людей ефективно співпрацювати. Ця мережа штучних інстинктів називається «культура».
У першій половині ХХ століття вчені стверджували, що всі культури є повними та гармонійними і мають незмінну суть, що визначає їх на всі часи. Кожна група людей має власний світогляд та систему соціальних, правових та політичних схем, що працює так само гладко, як планети обертаються навколо Сонця. З цієї точки зору, без стороннього втручання культури не змінювалися. Вони просто рухалися в тому самому темпі та в тому самому напрямку. Змінити їх могло лише застосування якоїсь сили ззовні. Відповідно, антропологи, історики та політики посилалися на Самоанську культуру чи Тасманійську культуру, неначе всіх самоанців та тасманійців з давніх часів характеризували однакові вірування, норми поведінки та цінності.
Сьогодні більшість вчених дійшла висновку, що стосовно культур правдою є зовсім протилежне. Кожна культура має свої типові вірування, норми поведінки та цінності, але вони постійно змінюються. Культура може трансформуватися у відповідь на зміни середовища її існування або через взаємодію з сусідніми культурами. Але культури також зазнають змін через власну внутрішню динаміку. Навіть цілком ізольована культура, що існує в екологічно стійкому середовищі, не може уникнути змін. На відміну від законів фізики, що є вільними від невідповідностей, кожен створений людиною порядок переповнений внутрішніми суперечностями. Культури постійно намагаються залагодити ці суперечності, і цей процес підживлює зміни.
Наприклад, у середньовічній Європі знать вірила як у християнство, так і в лицарство. Типовий дворянин уранці йшов до церкви та слухав, як священик розказує про житія святих. «Суєта суєт, – казав священик, – усе – суєта. Багатства, хтивість та честь – небезпечні спокуси. Піднімися над ними та йди стопами Христа. Будь смиренним, як Він, уникай насильства та марнотратства, а якщо вдарять тебе – просто підстав другу щоку». Повернувшись додому в смиренному та задумливому настрої, дворянин міг убратися в найкращі шовки та піти на банкет до замку свого лорда. Вино там лилось як вода, менестрелі співали про Ланселота та Джинерву, а гості обмінювалися брудними жартами та кривавими військовими байками. «Краще померти, – заявляли барони, – ніж жити з ганьбою. Якщо хтось зачепить твою честь, лише кров може змити образу. А що в житті може бути кращим, ніж бачити, як вороги розбігаються перед тобою, а їхні гарненькі доньки тремтять біля твоїх ніг?»
Ця суперечність ніколи не була розв’язана. Але хоч би як європейська знать, духовенство та міщани не опиралися цьому, їхня культура змінювалась. Одна зі спроб зрозуміти це приводить нас до Хрестових походів. Під час походу лицарі могли продемонструвати свою військову доблесть та відданість релігії одним махом. Та сама суперечність породила ордени монахів-воїнів, наприклад тамплієрів та госпітальєрів, які намагалися переплести християнські та лицарські ідеали ще тісніше. Вона також відповідальна за велику частину середньовічного мистецтва та літератури, приміром легенди про короля Артура та Святий Грааль. Чим був Камелот, як не спробою підтвердити, що чудові лицарі можуть та навіть мусять бути добрими християнами, а добрі християни стають найкращими лицарями?
Іншим прикладом є сучасний політичний лад. З часів Французької революції люди по всьому світі поступово почали вважати фундаментальними цінностями рівність та свободу особистості. Проте ці дві цінності суперечать одна одній. Рівність можна гарантувати лише шляхом згортання свобод тих, хто живе краще. Гарантія ж, що кожна особистість буде вільною жити, як забажає, неминуче обмежує рівність. Усю політичну історію світу після 1789 року можна розглядати як низку спроб розв’язати цю суперечність.
Усі, хто читав романи Чарльза Діккенса, знають, що ліберальні режими Європи ХІХ століття віддавали перевагу свободі особистості, навіть якщо це означало кидати неплатоспроможні бідні родини до в’язниці та майже не залишати сиротам іншого вибору, крім як ставати учнями кишенькових злодіїв. Усі, хто читав романи Олександра Солженіцина, знають, як комуністичний ідеал рівноправ’я породив жорстоку тиранію, що намагалася контролювати кожен аспект повсякденного життя людей.
Навколо цієї суперечності обертається також сучасна американська політика. Демократи хочуть створити справедливе суспільство, навіть якщо це означає підвищення податків для фінансування програм допомоги бідним, старим та немічним. Але це зазіхає на свободу людей витрачати їхні гроші на власний розсуд. З якого дива уряд змушує мене купувати страхування здоров’я, якщо я хочу на ці гроші відправити своїх дітей до коледжу? Республіканці, з іншого боку, хочуть максимізувати свободу особистості, навіть якщо це означає збільшення різниці в прибутках між багатими та бідними та нездатність багатьох американців дозволити собі медичне забезпечення.
Як і середньовічна культура не могла збалансувати лицарство з християнством, так і сучасному світові не вдається збалансувати свободу з рівністю. Але в цьому немає жодних проблем. Такі суперечності є невід’ємною частиною всіх людських культур. Фактично, вони є двигунами культур, відповідальними за креативність та динамізм нашого виду. Так само, як зіграні разом дві дисгармонійні музичні ноти проштовхують уперед музичний фрагмент, так і розлад в наших думках, ідеях та цінностях змушує нас думати, переоцінювати та мислити критично. Відсутність суперечностей є долею недалеких.
Якщо напруга, конфлікти та нерозв’язні дилеми надають усім культурам смаку та кольору, людська істота, що належить до певної культури, повинна дотримуватись суперечливих вірувань та розриватися між несумісними цінностями. Це настільки властива риса будь-якої культури, що вона навіть має назву: когнітивний дисонанс. Когнітивний дисонанс часто вважається розладом людської психіки. Насправді ж, він життєво необхідний. Якби люди були не спроможні дотримуватися суперечливих вірувань та цінностей, було б, мабуть, неможливо створити та підтримувати жодну людську культуру.
Якщо ви дійсно хочете зрозуміти, скажімо, мусульман, які відвідують мечеть через квартал від вас, не шукайте чистого набору цінностей, якого б дотримувався кожен мусульманин. Пошукайте краще суперечності мусульманської культури – місця, де правила воюють, а стандарти б’ються між собою. Найкраще зрозуміти мусульман можна в тій самій точці, де вони коливаються між двома імперативами.
Супутник-шпигун
Людські культури постійно зазнають змін. Чи є ці зміни абсолютно випадковими, чи мають загальну схему? Іншими словами, чи має історія напрямок?
Відповідь буде ствердною. Протягом тисячоліть невеликі прості культури поступово об’єднуватися в більші та складніші цивілізації, внаслідок чого у світі лишалося дедалі менше мегакультур, кожна з яких була дедалі більшою та складнішою. Це, звичайно, є дуже грубим узагальненням, справедливим лише на макрорівні. На мікрорівні ж здається, що для кожної групи культур, що об’єднувалися в мегакультуру, існувала мегакультура, що розпалася на шматки. Монгольська імперія розширила свою владу на величезні території Азії та навіть частину Європи, лише щоби потім розвалитися на фрагменти. Християнство навернуло до Бога сотні мільйонів людей і одночасно поділилося на незчисленні секти. Латинська мова підкорила всю Західну та Центральну Європу, після чого розкололася на місцеві діалекти, що врешті-решт стали національними мовами. Але всі ці розколи є тимчасовими перестановками у невблаганній тенденції до об’єднання.
Розуміння напрямку історії насправді є питанням точки зору. Якщо дивитися на історію, так би мовити, з висоти пташиного польоту, де видно розвиток подій у межах десятиліть або століть, важко сказати, рухається вона в напрямку об’єднання чи роз’єднання. Проте, щоби зрозуміти довготривалі процеси, погляд з висоти пташиного польоту є надто короткозорим. Замість нього краще скористатися точкою зору космічного супутника-шпигуна, що сканує скоріше тисячоліття, ніж століття. З такої точки зору стає абсолютно зрозуміло, що історія невблаганно рухається до об’єднання. Поділ християнства на секти та крах Монгольської імперії є лише «лежачими поліцейськими» – обмежувачами швидкості на дорозі історії.
Найкращий спосіб оцінити загальний напрямок історії – порахувати кількість окремих людських світів, що співіснували в певний момент на земній кулі. Сьогодні ми звикли вважати нашу планету одним цілим, але протягом більшої частини історії Земля була, по суті, цілою галактикою ізольованих людських світів.
Візьмімо Тасманію, середнього розміру острів на південь від Австралії. Він був відрізаний від австралійського материка приблизно 10 тисяч років до нашої ери, коли кінець льодовикового періоду спричинив підйом рівня моря. На острові залишилися кілька тисяч мисливців-збирачів, які не мали контакту з будь-якими іншими людьми аж до появи там європейців у ХІХ столітті. Протягом 12 тисяч років ніхто більше не знав, що там є тасманійці, а вони не знали, що у світі є хтось іще. Вони мали свої війни, політичну боротьбу, соціальні коливання та культурні події. Проте в тому, що стосувалося імператорів Китаю або правителів Месопотамії, Тасманія могла з таким же успіхом бути розташована десь біля Юпітера. Тасманійці жили у своєму власному світі.
Америка та Європа теж були окремими світами протягом більшої частини їхньої історії. У 378 році римський імператор Валент був переможений та вбитий готами в битві при Адріанополі. В той самий рік король Тікаля Чак-Ток-Ічак був переможений та вбитий армією Теотіхуакана. (Тікаль був важливим містом-державою майя, тоді як Теотіхуакан став потім найбільшим містом в Америці, з майже 250 тисячами мешканців – в тому ж порядку величин, що його сучасник Рим). Так от, між поваленням Риму та злетом Теотіхуакана не було абсолютно ніякого зв’язку. Рим міг би так само розташовуватися на Марсі, а Теотіхуакан на Венері.
Скільки різних людських світів співіснували на Землі? Близько 10 тисяч років до нашої ери наша планета вміщала їх багато тисяч. На ІІ тисячоліття до нашої ери їх кількість скоротилася до сотень, максимум до кількох тисяч. До 1450 року нашої ери їх кількість зменшилася ще радикальніше. На той час, якраз перед ерою заселення Європи, Земля все ще вміщала значну кількість карликових світів, на кшталт Тасманії. Але близько 90 % людей жили в одному мегасвіті – Афро-Азії. Більша частина Азії, Європи та Африки (включаючи значні території нижче Сахари) вже були пов’язані міцними культурними, політичними та економічними зв’язками.
При цьому більша частина решти людського населення світу була поділена між чотирма світами, доволі великими за розміром та складністю:
1. Мезоамериканським, що включав більшу частину Центральної Америки та частини Північної Америки.
2. Андським, що включав більшу частину заходу Південної Америки.
Читать бесплатно другие книги:
