Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього Харарі Ювал

Якби, скажімо, іспанський селянин ліг спати в 1000 році, а прокинувся десь через п’ять століть від галасу, що супроводжував підготовку до плавання матросами Колумба каравел «Нінья», «Пінта» та «Санта-Марія», навколишній світ міг би здатися йому доволі знайомим. Незважаючи на багато змін у техніці, манерах поведінки людей та державних кордонах, цей середньовічний Ріп Ван Вінкль почувався б, мабуть, у новому часі як удома. А от якби один із матросів Колумба впав у схоже забуття та прокинувся від рінгтону айфона у ХХІ столітті, то, мабуть, знайшов би новий світ дивним поза всяке розуміння. «Чи це рай? – питав би він себе. – Чи, може, пекло?»

Останні 500 років стали свідком просто феноменального та безпрецедентного зростання людських можливостей. У 1500 році в усьому світі нараховувалося лише приблизно 500 мільйонів Homo sapiens. Сьогодні ж нас цілих 7 мільярдів.[72] Загальна вартість товарів та послуг, які виробляло людство в 1500 році, оцінювалась у 250 мільярдів нинішніх доларів.[73] У наші дні вартість виробленого людством за рік становить приблизно 60 трильйонів доларів.[74] У 1500 році людство споживало близько 13 трильйонів калорій енергії на день. Сьогодні ж ми щоденно споживаємо 1,5 тисячі трильйонів калорій.[75] (Задумайтеся на хвилинку над цими цифрами – людське населення Землі збільшилось у 14 разів, виробництво – в 240, а споживання енергії – у 115 разів.)

Уявімо, що в епоху Колумба потрапив один-єдиний сучасний бойовий корабель. Він би вмить розніс на друзки і «Нінью», і «Пінту», і «Санта-Марію», а потім потопив би флоти всіх великих світових держав того часу, не отримавши жодної подряпини. П’ять сучасних вантажних суден могли би взяти на борт увесь вантаж усіх торговельних флотів світу.[76] Один сучасний комп’ютер міг би легко зберегти всі слова та цифри усіх книг та сувоїв будь-якої середньовічної бібліотеки, причому вільне місце ще б залишилось. Будь-який великий банк сьогодні зберігає більше грошей, ніж усі досучасні царства світу разом узяті.[77]

У 1500 році лише кілька великих міст на земній кулі нараховували понад 100 тисяч мешканців. Більшість жител були побудовані з глини, дерева та соломи; триповерхова будівля вважалася хмарочосом. Вулиці були пориті коліями, запилюженими влітку та брудними взимку, якими снували пішоходи, коні, кози, кури та подекуди кінні екіпажі. Найбільш звичними міськими шумами були голоси людей та тварин, а також час від часу стукіт молотка та вищання пилки. Після заходу сонця міський пейзаж чорнів, лише з поодинокими свічками чи смолоскипами, що розганяли пітьму. Якби мешканець такого міста побачив сучасні Токіо, Нью-Йорк чи Мумбаї, що би він міг подумати?

До початку XVI століття люди не подорожували навколо світу. В 1522 році це змінилося, коли після подорожі завдовжки 72 тисячі кілометрів до Іспанії повернулися кораблі Магеллана. Вона забрала три роки та коштувала життя майже всім членам експедиції, включаючи самого Магеллана. А в 1873 році Жуль Верн навіть зміг уявити, що багатий британський шукач пригод Філеас Фогг здатен був би об’їхати навколо земної кулі за вісімдесят днів. Сьогодні ж людина з прибутком на рівні середнього класу може цілком безпечно та легко облетіти навколо земної кулі за якихось сорок вісім годин.

У 1500 році життя людей обмежувалося поверхнею землі. Вони могли будувати вежі та підкорювати гори, але небо було зарезервоване за птахами, ангелами та божествами. 20 липня 1969 року люди висадилися на Місяці. Це стало не просто історичним досягненням, але й еволюційним та навіть космічним подвигом. Адже протягом попередніх 4 мільярдів років еволюції жоден живий організм не зумів навіть вийти за межі земної атмосфери, не кажучи вже про те, щоб залишити відбиток своєї ступні чи вусика на поверхні Місяця.

Протягом більшої частини історії люди геть нічого не знали про 99,99 % організмів на планеті – тобто мікроорганізми. Це було не тому, що вони нічого не важили для нас. Адже кожен із нас несе в собі мільярди одноклітинних створінь, причому не просто як «зайців». Вони є нашими найкращими друзями та найсмертельнішими ворогами. Деякі з них допомагають нам перетравити їжу та очищують наші кишки, тоді як інші стають причинами захворювань та навіть епідемій. Проте вперше люди звернули увагу на мікроорганізми лише в 1674 році, коли, глянувши крізь свій саморобний мікроскоп, Антоні ван Левенгук з подивом та острахом побачив цілий світ крихітних створінь, що кишіли у краплині води. Протягом подальших 300 років люди познайомилися просто з величезною кількістю мікроскопічних видів живої природи. Нам вдалося побороти більшість найсмертельніших заразних хвороб, які вони спричиняють, та поставити мікроби на службу медицині й промисловості. Сьогодні ми вже самі виводимо нові бактерії для створення ліків, виробництва біопалива та знищення паразитів.

Але один із найбільш видатних та визначальних моментів минулих 500 років настав о 05:29:45 16 липня 1945 року. Саме на цій секунді американські вчені підірвали першу атомну бомбу на полігоні Аламогордо, штат Нью-Мексико. З цього самого моменту людство отримало змогу не лише змінити хід історії, а й покласти їй кінець.

Історичний процес, що привів до Аламогордо та висадки на Місяці, відомий нам як Наукова революція. Під час цієї революції людство отримало величезні нові можливості шляхом вкладання ресурсів у наукові дослідження. Революцією вона називається тому, що приблизно до 1500 року люди всього світу сумнівалися у своїй здатності отримати нові медичні, військові та економічні можливості. Хоча уряди та різного роду багатії й засновували фонди для розвитку освіти та науки, метою їх було, загалом, збереження існуючих можливостей, а не здобуття нових. Типовий досучасний правитель давав гроші священикам, філософам та поетам у надії, що вони легітимізують його правління та підтримуватимуть усталений соціальний лад. Він не очікував, що вони відкриють нові ліки, винайдуть нову зброю чи підштовхнуть економічне зростання.

Цикл зворотного зв’язку Наукової революції. Для досягнення прогресу науці потрібно більше, ніж просто дослідження. Прогрес залежить від взаємного підкріплення науки, політики та економіки. Політичні та економічні інституції забезпечують ресурси, без яких наукові дослідження майже неможливі. Взамін наукові дослідження забезпечують нові можливості, що використовуються, серед іншого, для отримання нових ресурсів, частина з яких заново вкладається в дослідження

Протягом же останніх п’яти століть люди дедалі більше починали вірити, що вони здатні збільшити свої можливості шляхом інвестицій у наукові дослідження. Ця віра не була просто сліпою – вона не раз підтверджувалась емпірично. Що більше з’являлося позитивних доказів, то більше коштів багатії та уряди прагнули вкласти в науку. Без таких інвестицій ми би ніколи не змогли прогулятися поверхнею Місяця, модифікувати мікроорганізми та розщепити атом. Уряд США, наприклад, за останні десятиліття витратив на вивчення ядерної фізики мільярди доларів. Здобуті завдяки цим дослідженням знання уможливили створення атомних електростанцій, що забезпечують дешевою електрикою американську промисловість, яка сплачує податки урядові США, який використовує частину з цих податків для фінансування подальших досліджень ядерної фізики.

Чому сучасні люди виробили в собі дедалі більшу віру в свою здатність отримати нові можливості завдяки дослідженням? Звідки з’явився цей зв’язок між наукою, політикою та економікою? В пошуках хоча б частини відповіді на це питання ми розглянемо в цьому розділі унікальну природу сучасної науки. Наступні ж два розділи допоможуть нам дослідити створення союзу між наукою, європейськими імперіями та капіталістичною економікою.

Ignoramus

Починаючи принаймні з Когнітивної революції люди постійно намагалися зрозуміти всесвіт. Наші предки присвячували багато часу та зусиль спробам виявити правила, що керують світом природи. Проте сучасна наука відрізняється від усіх попередніх традиції пізнання трьома важливими характеристиками:

a. Готовністю визнати своє невігластво. Сучасна наука ґрунтується на латинському принципі ignoramus – «ми не знаємо». Він передбачає, що ми просто не знаємо всього на світі. Найважливіше, що він припускає зовсім інше трактування начебто відомих нам фактів після отримання нових знань. Жодна концепція, ідея або теорія не є сакральною та може бути спростована.

б. Центральною роллю спостережень та математики. Визнаючи своє невігластво, сучасна наука ставить собі за мету отримання нових знань. Вона отримує їх, збираючи дані спостережень, а потім використовуючи математичні інструменти для зв’язку цих даних у всеосяжні теорії.

в. Здобуттям нових можливостей. Сучасна наука не задовольняється висуненням просто теорій. Вона використовує ці теорії з метою здобуття нових можливостей, зокрема, для розробки нових технологій.

Наукова революція не стала революцією знань. Перш за все, вона стала революцією незнання. Її запустило велике відкриття того, що люди не знають відповіді на свої найважливіші запитання.

Досучасні традиції пізнання, на кшталт ісламу, християнства, буддизму та конфуціанства, вважали, що всі важливі знання про світ уже відомі. Великі боги, один всемогутній Бог або мудреці минулого володіли всеосяжною мудрістю, яку відкривали нам у священних текстах та традиційних усних оповіданнях. Звичайні смертні отримували знання, заглиблюючись у ці давні тексти й традиції та розуміючи їх як слід. Було просто неможливо уявити, що в Біблії, Корані чи Ведах не згадується якась ключова таємниця всесвіту, яку, однак, здатні відкрити створіння з плоті та крові.

Давні традиції пізнання приймали лише два види незнання. По-перше, окрема людина могла не знати про щось важливе. Щоб отримати необхідне знання, їй лише потрібно було спитати про це когось мудрішого. Не було жодної потреби відкривати щось, чого не знав більше ніхто. Наприклад, якщо селянин у якомусь йоркширському селі ХІІІ століття хотів дізнатися, звідки пішла людська раса, він припускав, що чітку відповідь на це має християнська церква. Усе, що йому потрібно було зробити, це спитати місцевого священика.

По-друге, вся традиція могла не знати про неважливі речі. Усе, про що великі боги або мудреці минулого не переймалися нам розповісти, було неважливим за визначенням. Наприклад, якщо наш йоркширський селянин хотів дізнатися, як павуки плетуть своє павутиння, марно було питати про це священика, бо відповіді на це питання не містилося в жодній священній книзі християн. Це не означало, проте, що християнство мало якісь вади. Скоріше, це означало, що розуміння того, як павуки плетуть своє павутиння, було неважливим. Зрештою, Бог чудово знав, як вони це роблять. Якби це було життєво важливою інформацією, необхідною для людського процвітання та спасіння, Він включив би вичерпне пояснення цього явища в Біблію.

Християнство не забороняло людям вивчати павуків. Але спеціалісти з павуків (якщо такі взагалі були в середньовічній Європі) повинні були змиритися зі своєю другорядною роллю в суспільстві та неважливістю їхніх відкриттів для вічних істин християнства. Що би вчені не відкрили стосовно павуків, метеликів або галапагоських зябликів, ці знання не вважалися чимось значущим, що впливає на фундаментальні істини суспільства, політики та економіки.

Насправді ж життя ніколи не було таким простим. У всі віки, навіть найбільш благочестиві та консервативні, знаходилися люди, які стверджували, що є важливі речі, про які вся традиція нічого не знає. Проте таких людей зазвичай маргіналізували або переслідували – бо інакше вони засновували нову традицію та починали стверджувати, що вони знають все. Наприклад, пророк Мухаммед починав свою релігійну кар’єру, засуджуючи своїх братів арабів за життя в незнанні божественної істини. Але Мухаммед дуже швидко почав стверджувати, що він сам знає всю цю істину, а його послідовники почали називати його «печаткою пророків». З того часу не було вже жодної потреби в інших одкровеннях, окрім посланих Мухаммедові.

Наука наших днів являє собою унікальну традицію пізнання, бо вона відкрито визнає колективне незнання відповідей на найважливіші запитання. Дарвін ніколи не стверджував, що він є «печаткою біологів» та що він розгадав загадку життя раз і назавжди. Після століть напружених наукових досліджень біологи визнають, що вони досі не мають обґрунтованого пояснення, яким чином наш мозок продукує свідомість. Фізики визнають, що вони не знають причини Великого вибуху або як узгодити квантову механіку з теорією відносності.

В інших царинах життя навколо суперечливих наукових теорій також точаться дебати через постійну появу нових доказів. Яскравим прикладом є суперечки про найкращий варіант управління економікою. Хоча окремі економісти й заявляють іноді, що найкращим є їхній метод, загальноприйнята думка змінюється з кожною фінансовою кризою та гучною подією на фондовій біржі. Тому загалом вважається, що останнє слово в економіці поки ще не сказано.

Є й такі випадки, коли конкретні теорії настільки послідовно підтримуються наявними доказами, що всі альтернативи давно вже витіснені на узбіччя. Така теорія сприймається за істину – хоча всі погоджуються, що при появі нових доказів, що суперечать цій теорії, її довелося би переглянути або взагалі відкинути. Яскравими прикладами є теорія тектоніки плит та теорія еволюції.

Готовність визнати своє невігластво зробила сучасну науку більш динамічною, гнучкою та допитливою за будь-яку попередню традицію пізнання. Вона надзвичайно розширила нашу здатність розуміти функціонування світу та винаходити нові технології. Але вона ставить перед нами й серйозну проблему, яку не змогли вирішити більшість наших предків. Наше нинішнє припущення, що ми не знаємо всього та що навіть наявні у нас знання є умовними, простягається до спільних міфів, які дозволяють мільйонам чужих людей ефективно співпрацювати. Якщо докази свідчать, що багато з цих міфів є сумнівними, як нам тримати суспільство купи? Як функціонувати нашим громадам, державам та всій міжнародній системі?

Усі сучасні спроби стабілізувати соціополітичний лад не мали жодного іншого вибору, крім як покладатися на один із двох ненаукових методів:

a. Узяти якусь наукову теорію та, всупереч загальноприйнятим науковим практикам, проголосити, що вона є остаточною та абсолютною істиною. Такий метод використовували нацисти (які заявляли, що їхня расова політика є наслідком біологічних фактів) та комуністи (які заявляли, що Маркс та Ленін володіли божественною абсолютною економічною істиною, яку неможливо спростувати).

б. Дати науці спокій та жити у відповідності з ненауковою абсолютною істиною. Це була стратегія ліберального гуманізму, побудованого на догматичній вірі в унікальну цінність та права людських істот – доктрині, що має напрочуд мало спільного з науковими дослідженнями виду Homo sapiens.

Однак це не повинно нас дивувати. Навіть сама наука мусить покладатися на релігійні та ідеологічні вірування з метою виправдання та фінансування своїх досліджень.

Сучасна культура, однак, була готова прийняти незнання значно більшою мірою, ніж будь-яка попередня. Однією з речей, які дозволяють сучасним соціальним порядкам триматися купи, є поширення майже релігійної віри в технології та методи наукового дослідження, яка, до певної міри, замінила собою віру в абсолютні істини.

Наукова догма

Сучасна наука не має жодної догми. Проте вона має спільне ядро методів дослідження, які всі базуються на збиранні даних емпіричних спостережень (того, що ми можемо спостерігати за допомогою, щонайменше, одного з наших чуттів) та зведенні їх разом за допомогою математичних інструментів.

Люди збирали дані емпіричних спостережень протягом усієї історії, але важливість цих спостережень була зазвичай обмеженою. Навіщо марнувати дорогоцінні ресурси, проводячи нові спостереження, коли ми вже маємо всі потрібні нам відповіді? Але коли сучасні люди прийшли до визнання, що вони не знають відповіді на деякі дуже важливі питання, то зрозуміли важливість пошуку зовсім нових знань. Відповідно, сучасні домінантні методи дослідження приймають недостатність старих знань як належне. Замість вивчення старих традицій, сьогодні на перший план виступають нові спостереження та експерименти. Коли нинішні спостереження зіштовхуються з минулими традиціями, ми віддаємо перевагу спостереженням. Звичайно, фізики, які аналізують спектри віддалених галактик, археологи, які аналізують знахідки з поселень бронзової доби, та політологи, які вивчають виникнення капіталізму, не відкидають традиції зовсім. Вони починають з вивчення того, що говорили та писали про це свого часу мудреці минулого. Але з самого першого свого року в коледжі честолюбні фізики, археологи та політологи засвоюють, що їхньою місією є вихід за межі того, що колись знали Ейнштейн, Генріх Шліман та Макс Вебер.

Прості спостереження, проте, не є знаннями. Щоби зрозуміти всесвіт, потрібно зв’язати отримані дані спостережень у всеосяжну теорію. Традиції минулого зазвичай подавали свої теорії у формі розповідей. Сучасна ж наука використовує математику.

У Біблії, Корані, Ведах або конфуціанських текстах важко знайти рівняння, графіки та розрахунки. Коли традиційні міфології та священні тексти започаткували загальні закони, ті були представлені, скоріше, у формі розповідей, ніж математики. Тому фундаментальний принцип маніхейської релігії стверджував, що світ є полем битви між добром та злом. Зла сила створила матерію, тоді як добра сила створила дух. Люди існують між цими двома силами та мають вибирати добро, а не зло. Проте пророк Мані не робив жодних спроб запропонувати якусь математичну формулу, якою можна було б скористатися для передбачення вибору людей шляхом кількісної оцінки відносної могутності цих двох сил. Він ніколи не розраховував, що «сила, яка діє на людину, дорівнює прискоренню її духу, поділеному на масу її тіла».

Саме цього й намагаються досягти вчені. У 1687 році Ісаак Ньютон опублікував працю під назвою «Математичні начала натуральної філософії», яку деякі вважають найважливішою книжкою в сучасній історії. Ньютон представив загальну теорію руху та зміни. Велич його теорії полягала в її здатності пояснити та передбачити рухи всіх тіл у всесвіті, від падіння яблук до метеорів, використовуючи три дуже прості математичні закони:

З того часу той, хто бажав зрозуміти та передбачити рух гарматного ядра або планети, мав просто виміряти масу, напрямок та прискорення об’єкту, а також сили, що на нього діють. Вписування цих цифр у рівняння Ньютона дозволяла передбачити майбутнє положення цього об’єкта. Це здавалося якоюсь магією. Лише приблизно наприкінці ХІХ століття вчені зіштовхнулися з кількома спостереженнями, що не відповідали законам Ньютона, і це привело до наступних революцій у фізиці – появи теорії відносності та квантової механіки.

Ньютон показав, що книгу природи написано мовою математики. Деякі розділи, наприклад, взагалі зводяться до чіткого рівняння. Тим часом учені, які намагалися звести біологію, економіку та психологію до коротких ньютонівських рівнянь, виявили, що ці сфери мають певний рівень складності, що зводить нанівець такі спроби. Це не означає, проте, що вони відмовилися від математики. Просто в останні 200 років було розроблено нову галузь математики для роботи зі складнішими аспектами реальності – статистику.

В 1744 році в Шотландії двоє пресвітеріанських священиків Олександр Вебстер та Роберт Воллес вирішили заснувати фонд страхування життя, що надавав би пенсії вдовам та сиротам померлих священнослужителів. Вони запропонували, щоби всі церковники сплачували невеличку частину свого прибутку в фонд, який буде інвестувати ці гроші. Якщо священнослужитель помре, його вдова отримуватиме дивіденди з прибутків фонду. Це дозволить їй комфортабельно прожити решту життя. Але для визначення, скільки служителів церкви повинні сплачувати у цей фонд, щоби той мав достатньо грошей для виконання своїх зобов’язань, Вебстеру та Воллесу потрібна була здатність передбачити, скільки клієнтів помиратиме щороку, скільки вдів та сиріт вони лишатимуть та на скільки років жінки переживатимуть своїх чоловіків.

Зверніть увагу на те, чого ці двоє священиків не робили. Вони не молили Господа відкрити їм відповідь. Не шукали вони відповіді й у Святому Письмі або серед праць давніх теологів. Не вступали вони й у абстрактні філософські диспути. Як шотландці, вони були людьми практичного складу. Тому вони звернулися до професора математики з Единбурзького університету Коліна Маклорена. Утрьох вони зібрали дані про вік, у якому люди зазвичай помирали, та використали їх для обчислення, скільки священнослужителів можуть піти з життя щороку.

Їхня робота ґрунтувалася на кількох нещодавніх проривах у царині статистики та ймовірності. Одним із цих проривів був закон великих чисел Якоба Бернуллі. Цей учений розробив принцип, що хоча напевно передбачити одиничну подію, на кшталт смерті певної людини, доволі складно, проте передбачити з великою точністю середню кількість подібних подій цілком можливо. Тобто, хоча Маклорен не міг передбачити за допомогою математики, чи помруть наступного року самі Вебстер та Воллес, маючи достатньо даних, він міг сказати їм, скільки пресвітеріанських священиків у Шотландії майже напевно помруть наступного року. На щастя, вони мали готові дані, якими могли скористатися. Особливо корисними в цій справі виявилися розрахунки та таблиці смертності, опубліковані п’ятдесятьма роками раніше англійським астрономом та демографом Едмондом Галлеєм (дослідником відомої комети). Свого часу він проаналізував записи про 1238 народжень та 1174 смертей, які отримав із німецького міста Бреслау. Таблиці Галлея показали, що, наприклад, шанс померти в певний рік 20-річного хлопця становить 1:100, а от 50-річного дядька – вже 1:39.

Обробляючи ці числа, Вебстер та Воллес дійшли висновку, що в середньому в будь-який певний момент матимуть приблизно 930 живих шотландських пресвітеріанських священиків. Кожного року в середньому помиратиме 27 церковників, після 18 з яких залишатимуться вдови. П’ять із тих, хто не лишатиме вдів, лишатимуть сиріт, а двох із тих, кого переживатимуть вдови, переживатимуть також діти від попередніх шлюбів, які ще не досягли 16 років. Далі засновники фонду підрахували, скільки минатиме часу, перш ніж вдови помруть або вийдуть заміж знову (в обох цих випадках виплата пенсії припиняласяь). Ці цифри дозволили Вебстеру та Воллесу визначити, скільки грошей священики, які долучаться до їхнього фонду, мають сплачувати для забезпечення своїх близьких. Вкладаючи 2 фунти 12 шилінгів та 2 пенні на рік, священик мав певність, що його вдова отримуватиме, щонайменше, 10 фунтів щороку – грубі гроші на ті часи. Якщо ж він вважав, що цього недостатньо, то міг сплачувати більше, до рівня 6 фунтів 11 шилінгів та 3 пенні на рік – що гарантувало би його вдові ще привабливішу суму в 25 фунтів щороку.

За їхніми розрахунками, до 1765 року Фонд забезпечення вдів та дітей священиків Церкви Шотландії мав би загальний капітал у розмірі 58 348 фунтів. І що ви думаєте? Розрахунки виявились напрочуд точними. Коли цей рік настав, капітал фонду досяг 58 347 фунтів – лише на 1 фунт менше за прогнозовану суму! Це було навіть краще за пророцтва Авакума, Єремії або святого Івана Богослова. Сьогодні фонд Вебстера та Воллеса, відомий просто як «Шотландські вдови», є однією з найбільших пенсійних та страхових компаній у світі. Маючи активи вартістю 100 мільярдів фунтів, він страхує не лише шотландських вдів, але й усіх, хто тільки готовий придбати його поліс.[78]

Розрахунки ймовірностей, на кшталт використаних цими двома шотландськими священиками, стали підґрунтям не лише актуарної науки, центральної для пенсійного та страхового бізнесу, але й демографічної (започаткованої іншим священнослужителем – англіканцем Томасом Мальтусом). Демографія, своєю чергою, стала наріжним каменем, на якому Чарльз Дарвін (який також у молоді роки ледь не став англіканським пастором) побудував свою теорію еволюції. Хоча не існує жодних рівнянь для передбачення, якого роду організм з’явиться за певного набору умов, генетики використовують розрахунки ймовірностей для обчислення можливості того, що в даній популяції пошириться певна мутація. Подібні ймовірнісні моделі стали центральними для економіки, соціології, психології, політології та інших соціальних і природничих наук. Навіть фізика, врешті-решт, доповнила класичні рівняння Ньютона великою кількістю ймовірностей квантової механіки.

Щоби зрозуміти, наскільки цей процес нас захопив, потрібно просто поглянути на історію освіти. Протягом більшої частини історії людства математика була езотеричною сферою, яку навіть освічені люди рідко вивчали серйозно. У середньовічній Європі основу освіти становили логіка, граматика та риторика, тоді як вивчення математики рідко виходило за межі простої арифметики та геометрії. Статистику ніхто не вивчав. Беззаперечним же монархом усіх наук була теологія.

Натомість сьогодні мало хто зі студентів вивчає риторику, логіка обмежується кафедрами філософії, а теологія – духовними семінаріями. При цьому дедалі більше студентів мотивуються – або змушуються – вивчати математику. Спостерігається невблаганний зсув у бік точних наук, які визначаються такими через використання математичних інструментів. Навіть дослідження, які традиційно були частиною гуманітарної сфери, приміром дослідження людської мови (лінгвістики) та людської психіки (психології), дедалі більше покладаються на математику та намагаються подавати себе як точні науки. Сьогодні вивчення статистики є частиною основних вимог не лише у фізиці та біології, а й у психології, соціології, економіці та політології.

У курсовому каталозі кафедри психології мого власного університету першим необхідним курсом навчального плану стоїть «Вступ до статистики та методології в психологічному дослідженні». Студенти другого курсу психології вивчають «Статистичні методи в психологічному дослідженні». Конфуцій, Будда, Ісус та Мухаммед були би дуже здивовані, якби ви розповіли їм, що для розуміння людської психіки та лікування її захворювань треба спочатку вивчити статистику.

Знання – сила

Більшості людей важко перетравити сучасну науку тому, що нашому розуму складно опанувати її математичну мову, а її відкриття часто суперечать усталеній думці. Скільки людей із 7 мільярдів у світі дійсно розуміють квантову механіку, клітинну біологію або макроекономіку? Проте наука є дуже престижною, бо дає нам нові можливості. Президенти та генерали можуть не розуміти ядерної фізики, але їм не треба пояснювати, на що здатна атомна бомба.

У 1620 році Френсіс Бекон опублікував науковий маніфест під назвою «Новий органон» (грец. інструмент). У цьому творі він стверджував, що знання є силою. Справжня перевірка знання полягає не в тому, чи істинне воно, а в тому, чи дає воно нам нові можливості. Учені зазвичай припускають, що жодна теорія не є вірною на всі 100 %. Відповідно, перевірка на істинність погано підходить для знання. Справжньою є перевірка на його утилітарне значення. Теорія, що дозволяє нам робити нові речі, і є знанням.

Протягом багатьох століть наука пропонувала нам багато нових інструментів. Деякі з цих інструментів були ментальними, наприклад ті, що використовувалися для передбачення рівня смертності та економічного зростання. Але ще важливішими є технічні інструменти. Зв’язок, налагоджений між наукою і технікою, є настільки міцним, що сьогодні люди часто їх плутають. Ми звикли думати, що неможливо розробити нову техніку без наукового дослідження та що в дослідженні мало сенсу, якщо в результаті воно не приводить до появи нових технік.

По суті ж відносини між наукою і технікою є дуже нещодавнім феноменом. До 1500 року наука і техніка були абсолютно окремими царинами. Коли Бекон зв’язав їх разом на початку ХVІІ століття, це була революційна ідея. Протягом ХVІІ та ХVІІІ століть ці відносини міцніли, але у вузол були зав’язані лише у ХІХ столітті. Навіть у 1800 році більшість правителів, які хотіли мати сильну армію, та більшість магнатів, які хотіли мати успішний бізнес, не переймалися фінансуванням досліджень з фізики, біології або економіки.

Я не кажу, що з цього правила не було винятків. Сумлінний історик може знайти прецедент для чого завгодно. Але навіть найкращій історик знає, коли ці прецеденти є лише окремими випадками, хмарками на великій картині. Кажучи ж загалом, більшість досучасних правителів та бізнесменів не фінансували дослідження природи всесвіту з метою розробки нової техніки, а більшість мислителів не намагалися перетворити свої відкриття на технологічні новинки. Правителі лише фінансували освітні інституції, чиїм завданням було поширення традиційних знань з метою підтримки існуючого ладу.

Тут та там люди розробляли нові технології, але зазвичай їх створювали неосвічені ремісники методом спроб та помилок, а не вчені за допомогою систематичних наукових досліджень. Виробники карет рік у рік будували ті самі моделі з тих самих матеріалів. Вони не відкладали відсоток своїх щорічних прибутків з метою проведення досліджень та розробки нових моделей. Дизайн цих виробів час від часу покращувався, але зазвичай це відбувалося завдяки винахідливості якогось місцевого теслі, який ніколи не переступав поріг університету та навіть не вмів читати.

Це стосувалося як громадського, так і приватного сектору. Хоча сучасні держави закликають своїх учених надавати рішення в майже всіх сферах національної політики: від енергетики до охорони здоров’я та утилізації сміття, давні царства робили так рідко. Найяскравіше контраст між теперішнім та минулим простежується в галузі озброєння. Коли в 1961 році президент США Дуайт Ейзенгауер попереджав про зростання можливостей військово-промислового комплексу, він залишив частину рівняння «за кадром». Він мав би підготувати свою країну до військово-промислово-наукового комплексу, бо сьогоднішні війни є науковими виробництвами. Збройні сили всього світу ініціюють, фінансують та спрямовують велику частину наукових досліджень та технічного розвитку людства.

Коли Перша світова війна перетворилася на безкінечне окопне протистояння, обидві сторони закликали вчених знайти вихід із глухого кута та врятувати їхню країну. Люди в білому відповіли на цей заклик, і з лабораторій полився безперервний потік нової диво-зброї: бойові літаки, отруйний газ, танки, підводні човни та ефективніші кулемети, артилерійські гармати, гвинтівки та бомби.

Під час Другої світової війни наука відігравала ще більшу роль. На кінець 1944 року Німеччина вже явно програвала війну й поразка була неминучою. Роком раніше союзники німців італійці скинули Муссоліні та здалися супротивникам. Але Німеччина продовжувала воювати, навіть попри нестримний наступ британської, американської та радянської армій. Одна з причин, чому німецькі солдати та цивільні думали, що не все ще втрачено, полягала в їхній вірі у німецьких вчених, які скоро перетворять поразку на перемогу за допомогою так званої диво-зброї, приміром ракет Фау-2 та реактивних літаків.

33. Німецька ракета Фау-2. Вона не змогла перемогти Союзників, але давала німцям надію на технічне диво аж до найостанніших днів війни

Поки німці працювали над ракетами та реактивними літаками, американський проект «Мангеттен» успішно розробляв атомні бомби. На той час, коли бомба була готова, на початку серпня 1945 року, Німеччина вже здалася, але війну продовжувала вести Японія. Американські війська були націлені захопити її рідні острови. Японці поклялися чинити опір вторгненню та битися насмерть, і були всі причини вірити, що це не порожня погроза. Прорахувавши можливі наслідки, американські генерали доповіли президентові Гаррі Трумену, що вторгнення в Японію коштуватиме життів мільйонам американських солдатів та затягне війну на більшу частину 1946 року. Тоді Трумен вирішив скористатися новою бомбою. Два тижні та дві атомні бомби по тому Японія підписала акт про беззастережну капітуляцію й війна була завершена.

Але наука – це не лише наступальна зброя. Вона також відіграє головну роль і в обороні. Сьогодні багато американців вірять, що вирішення проблеми тероризму лежить, скоріше, в технологічній, а не політичній площині. «Просто дайте ще кілька мільйонів на нанотехнології, – думають вони, – і Сполучені Штати зможуть відправити біонічних мух-шпигунів у кожну афганську печеру, єменський опорний пункт та північноафриканський табір». Щойно це буде зроблено, послідовники Осами бен Ладена не зможуть зробити й чашечки кави без того, щоби ЦРУ не отримало цю надзвичайно важливу інформацію у своїй штаб-квартирі в Ленглі. Виділіть ще мільйони на дослідження мозку, і кожен аеропорт можна буде обладнати надскладними магніторезонансними сканерами, що зможуть одразу виявляти злі та ненависницькі думки в мізках людей. Чи буде це дійсно працювати? Хто знає. Чи це мудро, розробляти біонічних мух та сканери, що розпізнають думки? Не обов’язково. Хай там як, поки ви читаєте ці рядки, Міністерство оборони США виділяє мільйони доларів на нанотехнології та лабораторії вивчення мозку для роботи над цими та іншими подібними ідеями.

Така одержимість військовими технологіями – від танків до атомних бомб та мух-шпигунів – є, на диво, нещодавнім феноменом. По суті, аж до ХІХ століття переважна більшість військових революцій були продуктом, скоріше, організаційних, аніж технологічних змін. При першій зустрічі чужих цивілізацій технологічні розбіжності іноді відігравали важливу роль. Але навіть у таких випадках мало хто думав про свідоме створення або збільшення таких розбіжностей. Більшість імперій не піднялися завдяки якимось технологічним чарам, а їхні правителі не приділяли надто багато уваги технологічному покращенню. Араби не перемогли Імперію Сассанідів завдяки кращим лукам або мечам, сельджуки не мали технологічної переваги над візантійцями, а монголи не завоювали Китай за допомогою геніальної нової зброї. Фактично, в усіх цих випадках кращими військовими та цивільними технологіями володіли якраз переможені.

Особливо показовим прикладом є римська армія. Це було найкраще військо своїх днів, проте, з точки зору технологій, Рим не мав явних переваг перед Карфагеном, Македонією або державою Селевкідів. Його переваги полягали в ефективній організації, залізній дисципліні та величезних людських ресурсах. Римська армія ніколи не засновувала департамент дослідження та розвитку, а її зброя залишалася більш-менш тією самою протягом багатьох століть. Якби легіони Сципіона Еміліана Африканського – генерала, який зрівняв із землею Карфаген та розбив нумансійців у ІІ столітті до нашої ери, – раптом перенеслися на 500 років вперед у часи Костянтина Великого, Сципіон би мав дуже добрі шанси побити Костянтина. А тепер уявімо, що би могло статися з генералом із раннього сучасного періоду – скажімо, Альбрехтом фон Валленштейном, головнокомандувачем сил Священної Римської імперії у Тридцятирічній війні, – якби він вивів свою армію мушкетерів, піхоти та кавалерії проти батальйону сучасних американських армійських рейнджерів. Валленштейн був блискучим тактиком, а його люди справжніми професіоналами, але їхні навички були би безпорадними перед сучасним озброєнням.

Як і в Римі, у Давньому Китаї більшість генералів та вчених також не вважали своїм обов’язком розробку нової зброї. Найважливішим військовим винаходом в історії Китаю був порох. Проте, наскільки нам відомо, винайшли його випадково, даоїстські алхіміки, які шукали еліксир життя. Подальша кар’єра пороху ще більше говорить сама за себе. Хтось, можливо, думає, що це відкриття мало би зробити Китай володарем світу. Але китайці використовували нову речовину переважно для феєрверків. Навіть коли Імперія Сун розпалася перед лицем монгольського загарбання, жоден імператор не запустив середньовічній аналог проекту «Мангеттен», аби врятувати імперію завдяки винайденню зброї судного дня. Гармати стали вирішальним чинником на полях битви Афро-Азії лише у ХV столітті – приблизно через 600 років після появи пороху. Чому ж смертоносному потенціалу цієї речовини знадобилося так багато часу, щоби знайти застосування у військовій справі? Тому, що вона з’явилась у часи, коли ні царі, ні вчені, ні торговці навіть не думали, що нові військові технології здатні врятувати їх від ворогів або зробити їх багатими.

У ХV та ХVІ століттях ситуація почала змінюватись, але минуло ще 200 років, поки більшість правителів почали виявляти хоч якийсь інтерес до фінансування досліджень та розробки нової зброї. Значно більший вплив на результати війни мали логістика та стратегія, а не технології. Військова машина Наполеона, яка розгромила армії європейських сил під Аустерліцом (1805), була озброєна більш-менш тією самою зброєю, що використовувала й армія Людовика XVI. Сам Наполеон, досвідчений артилерист, мало цікавився новою зброєю, навіть попри те, що вчені та винахідники намагалися переконати його фінансувати розробку летючих машин, підводних човнів та навіть ракет.

В одне ціле наука, промисловість та військові технології сплелися лише з появою капіталістичної системи та початком Індустріальної революції. Проте, щойно між ними встановилися міцні відносини, це швидко змінило світ.

Ідеал прогресу

До Наукової революції більшість людських культур не вірили в прогрес. Вони вважали, що золота доба залишилася в минулому і що світ завмер у своєму розвитку, якщо взагалі не сходить на пси. Звернення до мудрості віків може повернути добрі старі часи, а якась людська винахідливість здатна лише трохи поліпшити той чи інший аспект повсякденного життя. Вважалося, що людське ноу-хау й близько не здатне подолати фундаментальні проблеми світу. Якщо навіть Мухаммед, Ісус, Будда та Конфуцій (які знали все, що потрібно) були неспроможні позбавити світ голоду, хвороб, бідності та війн, як можна було очікувати, що це зробимо ми, прості смертні?

Багато віровчень того часу стверджували, що одного дня з’явиться месія, який покладе кінець усім війнам, голоду та навіть самій смерті. Але думка про те, що зробити це зможе саме людство, завдяки відкриттю нових знань та винаходу нових інструментів, була більш ніж абсурдною – вона була зарозумілою. Оповідки про Вавилонську вежу, Ікара, Ґолема та безліч інших міфів вчили людей, що будь-яка спроба вийти за межі людських можливостей неминуче призведе до розчарування та катастрофи.

34. Бенджамін Вест. Бенджамін Франклін отримує заряд електрики з небес

Коли ж сучасна культура визнала існування багатьох важливих речей, про які вона поки не знає, та коли це визнання поєдналося з думкою, що наукові відкриття можуть надати нам нові можливості, люди почали підозрювати, що справжній прогрес, зрештою, можливий. Щойно наука почала вирішувати одну нерозв’язну проблему за іншою, багато людей переконалися, що шляхом отримання та застосування нових знань людство здатне подолати всі свої проблеми. Виявилося, що бідність, хвороби, війни, голод, старість та сама смерть не є неминучою долею людства. Вони є просто плодами нашого незнання.

Відомим прикладом є блискавка. Багато культур вірили, що блискавка – це молот злого Бога, який використовується для покарання грішників. У середині ХVІІІ століття в одному з найславетніших експериментів в історії науки Бенджамін Франклін запустив під час грози повітряного змія, аби перевірити гіпотезу, що блискавка є електричним розрядом. Емпіричні спостереження Франкліна, разом із його знаннями про властивості електричної енергії, дозволили винайти блискавковідвід і, так би мовити, роззброїти богів.

Ще одним показовим прикладом є бідність. Багато культур розглядали бідність як невідворотну частину цього недосконалого світу. Згідно з Новомим Заповітом, незадовго до розп’яття одна жінка помазала Христа дуже дорогою олією вартістю 300 денаріїв. Учні Ісуса почали лаяти цю жінку за марнотратство такої величезної суми грошей замість пожертвування її бідним, але Ісус захистив її, сказавши: «Адже бідні завжди будуть з вами, то й допомагати їм ви зможете, коли схочете, а Я – ні» (Євангеліє від св. Марка 14:7). Сьогодні дедалі менше людей (у тому числі дедалі менше християн) погоджуються з Ісусом з цього приводу. Бідність дедалі більше розглядається як технічна проблема, яка підлягає втручанню. Усталена думка полягає в тому, що політика, основана на останніх відкриттях у царині агрономії, економіки, медицини та соціології, здатна подолати бідність.

І дійсно, багато частин світу вже звільнилися від найгірших форм позбавлення. Протягом усієї історії суспільства страждали від двох видів бідності: соціальної, що позбавляє одних людей можливостей, доступних для інших, та біологічної, що піддає ризику саме життя людей через нестачу їжі та прихистку. Можливо, соціальну бідність подолати не вдасться ніколи, але в багатьох країнах по всьому світі біологічна бідність уже в минулому.

До недавнього часу більшість людей перебували дуже близько до межі біологічної бідності, нижче якої людина не отримує достатньо калорій для тривалої підтримки життя. Навіть дрібні прорахунки чи невдачі могли легко зіштовхнути людей нижче цієї межі, до голодної смерті. Стихійні лиха та необачні людські вчинки часто скидали в безодню цілі народи, спричинюючи смерть мільйонів. Сьогодні ж більшість людей світу мають під собою свого роду сітку безпеки. Від особистих невдач їх захищає система страхування, державна служба соціального забезпечення, а також ціла низка місцевих та міжнародних неурядових організацій. Коли ж якесь лихо вражає цілий регіон, найгіршого часто вдається уникнути завдяки зусиллям людей та організацій з усього світу. Людство все ще страждає від численних проблем, принижень та пов’язаних із бідністю захворювань, але в більшості країн ніхто вже не помирає голодною смертю. По суті, в багатьох суспільствах більше людей у наш час ризикують померти від ожиріння, ніж від голоду.

Проект «Гільгамеш»

З усіх начебто нерозв’язних проблем людства найбільш тривожною, цікавою та важливою залишилась одна: проблема самої смерті. До другої половини сучасної ери більшість релігій та ідеологій сприймали як належне, що смерть є нашою неминучою долею. Більш того, більшість віровчень перетворили смерть на основне джерело сенсу життя. Спробуйте уявити іслам, християнство або давні єгипетський релігії у світі, де немає смерті. Ці світогляди вчили людей, що вони мусять змиритися зі смертю та покладати свої надії на життя після неї, а не намагатися подолати смерть та жити вічно на землі. Найкращі уми були зайняті наданням смерті сенсу, а не спробами її уникнути.

Саме цьому присвячений один із найдавніших міфів, що дійшли до нас з історії – епос про Гільгамеша з Давнього Шумеру. Його героєм є цар Гільгамеш, найсильніша та наймогутніша людина в світі, правитель царства Урук, здатний перемогти в бою будь-кого. Одного дня помирає його найкращий друг Енкіду. Гільгамеш сідає поруч із тілом друга та доглядає за ним багато днів, поки не бачить хробака, що вилізає з ніздрі мертвого. В ту мить Гільгамеша охоплює великий жах, і він вирішує, що сам не помре ніколи. Він знайде якийсь спосіб перемогти смерть та повернути друга. Після цього Гільгамеш вирушає в подорож на край всесвіту, вбиваючи левів, долаючи людиноскорпіонів та шукаючи шляху в загробний світ. Там він проходить крізь скам’янілий ліс, зустрічається з Уршанабі (поромником краю мертвих) та знаходить Утнапішті – останнього, хто пережив первісний потоп. Проте сподівання Гільгамеша не справджуються. Він повертається додому сам, смертний як завжди, але з однією новою мудрістю. Гільгамеш дізнається, що коли боги створювали людину, то зробили смерть її неминучою долею, а тому людина повинна навчитися з цим жити.

Прибічники прогресу не поділяють такого поразницького підходу. Для людей науки смерть – не неминуча доля, а лише технічна проблема. Люди помирають не тому, що так постановили боги, а через різні технічні збої – серцевий напад, рак, якусь інфекцію. При цьому кожна технічна проблема має своє технічне вирішення. Якщо серце працює з перебоями, це можна виправити кардіостимулятором або пересадкою нового серця. Якщо в тілі лютує рак, його можна вбили хіміотерапією або опромінюванням. Якщо активно розмножуються шкідливі мікроби, їх можна втихомирити антибіотиками. Щоправда, наразі ми не можемо вирішити всі технічні проблеми. Але ми над цим працюємо. Наші найкращі уми не гають часу на спроби надання сенсу смерті. Замість цього вони зайняті дослідженням психічної, гормональної та генетичної систем, відповідальних за хвороби та старість. Вони розробляють нові ліки, революційні методи лікування та штучні органи, що продовжать наші життя й одного дня зможуть подолати самого посланця смерті Похмурого Женця.

Ще донедавна рідко можна було почути, як учені або хтось інший говорить про це так відверто. Зазвичай звучало таке: «Перемогти смерть?! Що за безглуздя! Ми лише намагаємось лікувати рак, туберкульоз та хворобу Альцгеймера». Люди уникали питання смерті, бо ціль тут здавалася надто невловною. Навіщо створювати необґрунтовані очікування? Сьогодні ж ми живемо в той час, коли можемо бути щирими щодо цього. Провідний проект Наукової революції полягає в забезпеченні вічного життя людства. Навіть якщо перемога над смертю здається далекою метою, ми вже досягли речей, які неможливо було уявити ще кілька століть тому. В 1199 році король Англії Річард Левове Серце був поранений стрілою в ліве плече. Сьогодні ми би сказали, що він легко відбувся. Але в ті часи, за відсутності антибіотиків та ефективних методів стерилізації, ця незначна, здавалося б, рана загноїлась та перейшла в гангрену. Єдиним же способом зупинити поширення гангрени в Європі ХІІ століття було відрізати інфіковану кінцівку, що неможливо зробити, коли інфекція сидить у плечі. В результаті гангрена поширилася на все тіло Левового Серця, і допомогти королю не зміг ніхто. Два тижні по тому він помер у страшній агонії.

Навіть у ХІХ столітті найкращі лікарі все ще не знали, як запобігти інфекції та зупинити гниття тканин. У польових шпиталях лікарі зазвичай відрізали руки та ноги солдатам, які отримали навіть незначні поранення кінцівок, боячись гангрени. Ці ампутації, як і решта медичних процедур (приміром, видалення зуба), проводилися без жодної анестезії. Перші анестетики – ефір, хлороформ та морфін – почали регулярно застосовуватись у західній медицині лише в середині ХІХ століття. До появи хлороформу четверо солдатів мусили тримати пораненого товариша, поки лікар відпилював уражену кінцівку тупою пилкою. На ранок після битви біля Ватерлоо (1815) навколо польових шпиталів можна було побачити цілі купи відпиляних рук та ніг. У ті часи служити в санітарних частинах часто посилали колишніх теслів та м’ясників, бо хірургія вимагала лишень вміння вправлятися з ножами та пилками.

Через два століття після Ватерлоо ситуація змінилась до невпізнання. Сьогодні таблетки, ін’єкції та складні операції рятують нас від тих хвороб та поранень, що колись вважалися невідворотним смертним вироком. Вони також захищають нас від безлічі повсякденних болів та недуг, які досучасні люди сприймали просто як частину життя, від якої нема куди дітися. Середня тривалість життя підскочила від 25–40 до приблизно 67 років в усьому світі, а в розвиненому світі – до приблизно 80 років.[79]

Найгіршої поразки смерть зазнала у сфері дитячої смертності. До ХХ століття від чверті до третини селянських дітей не досягали зрілого віку. Більшість помирала від дитячих хвороб, таких як дифтерія, кір та віспа. В Англії ХVІІ століття 150 з кожної тисячі новонароджених помирали ще на першому році життя, а третина всіх дітей помирала до досягнення п’ятнадцятирічного віку.[80] Сьогодні ж на першому році життя помирає лише п’ять із тисячі англійських дітей, а до досягнення п’ятнадцятирічного віку – лише сім із тисячі.[81]

Щоби краще зрозуміти значення цих цифр, давайте відкладемо вбік нудну статистику та розглянемо кілька життєвих історій. Добрим прикладом тут буде родина короля Англії Едуарда I (1237–1307) та його дружини королеви Елеонори (1241–1290). Їхні діти насолоджувались найкращими умовами життя та найкращим оточенням, яке тільки можна було забезпечити в середньовічній Європі. Вони жили у палацах, їли досхочу, мали багато теплого одягу, затишні крісла біля коминів, найчистішу воду, яку тільки можна було отримати, армію слуг та найкращих лікарів. Але… В історичних джерелах згадуються шістнадцять дітей, народжених королевою Елеонорою між 1255 та 1284 роками:

1. Безіменна дочка, народжена в 1255 році – померла при народженні.

2. Дочка Катерина – померла у віці чи то року, чи то трьох.

3. Дочка Джоанн – померла у віці шести місяців.

4. Син Джон – помер у віці п’яти років.

5. Син Генріх – помер у віці шести років.

6. Дочка Елеонора – померла у віці двадцяти дев’яти років.

7. Безіменна дочка – померла у віці п’яти місяців.

8. Дочка Джоанна – померла у віці тридцяти п’яти років.

9. Син Альфонсо – помер у віці десяти років.

10. Дочка Маргарита – померла у віці п’ятдесяти восьми років.

11. Дочка Беренгарія – померла у віці двох років.

12. Безіменна дочка – померла невдовзі після народження.

13. Дочка Марія – померла у віці п’ятдесяти трьох років.

14. Безіменний син – помер невдовзі після народження.

15. Дочка Елізабет – померла у віці тридцяти чотирьох років.

16. Син Едуард.

Наймолодший, Едуард, став першим із хлопчиків, який пережив небезпечні роки дитинства та після смерті батька успадкував англійський престол як король Едуард II. Іншими словами, Елеонорі знадобилося шістнадцять спроб, аби виконати найфундаментальнішу місію англійської королеви – забезпечити чоловікові спадкоємця чоловічої статі. Матір Едуарда II явно була жінкою виняткового терпіння та сили духу. Не те, що жінка, яку Едуард взяв собі за дружину, Ізабелла Французька. Вона наказала його вбити, коли йому було лише сорок три роки.[82]

Наскільки нам відомо, Елеонора та Едуард І були здоровою парою й не передавали своїм дітям смертоносних спадкових захворювань. Проте 10 із 16 (62 %) їхніх синів та доньок померли в ранньому дитинстві. Лише шести вдалося прожити більше одинадцяти років та лише троє (всього 18 %) прожили більше сорока. Крім цих пологів, Елеонора дуже ймовірно мала низку вагітностей, що закінчувалися викиднями. У середньому Едуард та Елеонора втрачали дитину кожні три роки, десятеро дітей один за одним. Сьогоднішнім батькам неможливо навіть уявити такі втрати.

Скільки часу піде на завершення проекту «Гільгамеш» – пошуки безсмертя? Сто років? П’ятсот? Тисяча? Якщо пригадати, як мало ми знали про людський організм в 1900 році та скільки знань отримали протягом лише одного минулого століття, є причини для оптимізму. Спеціалістам з генної інженерії нещодавно вдалося у шість разів подовжити середню тривалість життя червів Caenorhabditis elegans.[83] Чи зуміють вони зробити те саме для Homo sapiens? Експерти з нанотехнологій наразі розробляють біонічну імунну систему з мільйонів нанороботів, які житимуть у нашому тілі, відкриваючи заблоковані кровоносні судини, борючись із вірусами та бактеріями, знищуючи ракові клітини та навіть розвертаючи в зворотний бік процеси старіння.[84] Кілька доволі серйозних учених навіть припускають, що до 2050 року деякі люди стануть наполовину безсмертними (не повністю, бо вони все ще помиратимуть від того чи іншого нещасного випадку, а наполовину, бо за відсутності смертельної травми їхнє життя зможе тривати нескінченно довго).

Увінчається проект «Гільгамеш» успіхом чи ні, з точки зору історії дивовижно бачити, як більшість сучасних релігій та ідеологій уже виносять смерть та життя після смерті за межі обговорення. До ХVІІІ століття релігії вважали смерть та її наслідки центральними для сенсу життя. Починаючи ж із ХVІІІ століття релігії та ідеології, на кшталт лібералізму, соціалізму та фемінізму, повністю втратили інтерес до життя після смерті. Що саме відбувається з комуністом, коли він або вона помирає? Що відбувається з капіталістом? Що відбувається з феміністкою? Марно шукати на це відповіді у творах Маркса, Адама Сміта або Сімони де Бовуар. Єдиною сучасною ідеологією, яка все ще відводить смерті центральну роль, є націоналізм. У більш піднесені та розпачливі моменти націоналізм обіцяє, що той, хто помре за свою країну, завжди житиме в її колективній пам’яті. Проте ця обіцянка є настільки туманною, що навіть більшість націоналістів насправді не знає, що з нею робити далі.

Спонсори науки

Ми живемо в добу техніки. Багато людей переконані, що наука і техніка мають відповіді на всі наші проблеми. Нам лише слід дозволити науковцям та технікам продовжити їхню роботу, і вони створять рай на Землі. Але ж наука – не якесь особливе підприємство, що в моральному чи духовному плані вище за решту людської діяльності. Як і всі інші частини нашої культури, вона формується економічними, політичними та релігійними інтересами.

При цьому наука – дуже дороге заняття. Біологу, який шукає способи зрозуміти імунну систему людини, потрібні лабораторії, пробірки та інший посуд, хімікати та електронні мікроскопи, не кажучи вже про асистентів, електриків, сантехників та прибиральників. Економіст, який шукає способи змоделювати кредитні ринки, повинен спочатку придбати комп’ютери, створити величезні бази даних та розробити складні програми обробки отриманих результатів. Археолог, який бажає зрозуміти поведінку первісних мисливців-збирачів, має відвідувати далекі землі, розкопувати давні руїни, визначаючи при цьому точний вік скам’янілих кісток та артефактів. Усе це коштує чималих грошей.

Протягом останніх 500 років сучасна наука досягли чудес, завдяки переважно прагненню урядів, підприємств, фондів та приватних донорів вкладати мільярди доларів у наукові дослідження. Ці мільярди зробили значно більше для вивчення таємниць всесвіту, складання мап нашої планети та каталогізації тваринного царства, ніж Галілео Галілей, Христофор Колумб та Чарльз Дарвін разом узяті. Навіть якби ці окремі генії не народились, їхні ідеї, мабуть, спали б на думку іншим. А от якби не було належного фінансування, компенсувати це не зміг би жоден блискучий інтелект. Якби, наприклад, не народився Дарвін, ми би сьогодні вважали автором теорії еволюції Альфреда Рассела Воллеса, який висунув ідею еволюції шляхом природного добору незалежно від Дарвіна на кілька років пізніше. А от якби європейські інвестори не фінансували географічні, зоологічні та ботанічні дослідження по всьому світі, то ні Дарвін, ні Воллес не отримали би необхідних емпіричних даних для детальної розробки теорії еволюції. Цілком можливо, що вони би навіть не намагалися це зробити.

Чому ж мільярди починають перетікати з кишень уряду та бізнесу до лабораторій та університетів? В академічних колах є доволі багато наївних людей, які вірять у чистий потяг до науки. Вони вірять, що уряд та бізнес готові альтруїстично надавати їм кошти для реалізації будь-якого дослідного проекту, який тільки виникне в їхній уяві. Але навряд чи це описує реальну ситуацію з фінансуванням науки.

Більшість наукових досліджень фінансуються тому, що хтось вірить у їхню здатність допомогти в досягненні тієї чи іншої політичної, економічної або релігійної мети. Наприклад, у ХVІ столітті королі та банкіри витрачали величезні кошти на фінансування географічних експедицій навколо світу, але жодної копійки на вивчення дитячої психології. Причина полягала в їхньому сподіванні, що нові географічні відкриття дозволять їм підкорити нові землі та заснувати торговельні імперії, тоді як у розумінні дитячої психології вони не бачили жодної вигоди.

У 1940-х роках уряди Сполучених Штатів Америки та Радянського Союзу витрачали величезні кошти на дослідження у царині ядерної фізики, а не підводної археології. Вони сподівалися, що перше дозволить їм розробити ядерну зброю, тоді як друге навряд чи допоможе виграти можливу війну. Самі вчені не завжди розуміють політичні, економічні та релігійні інтереси, що рухають грошовими потоками. Багато вчених дійсно керуються чистим інтелектуальним інтересом. Проте вони дуже рідко диктують науковий порядок денний.

Навіть якби ми дуже хотіли фінансувати чисту науку без жодного впливу політичних, економічних або релігійних інтересів, це було би, мабуть, неможливо. Зрештою, наші ресурси обмежені. Попросіть конгресмена виділити додатковий мільйон доларів на національний науковий фонд теоретичних досліджень, і він обґрунтовано спитає, чи не краще пустити ці гроші на фінансування підготовки вчителів або надання необхідних податкових канікул проблемній фабриці в його окрузі. Щоб отримати гроші, ми повинні вміти відповідати на питання, на кшталт: «Що важливіше?» та «Що краще?» А це – не наукові питання. Наука може пояснити, що існує в світі, як це працює та що може бути в майбутньому. Вона, за визначенням, не претендує на знання того, що має бути в майбутньому. Лише релігії та ідеології шукають відповідь на такі питання.

Уявіть таку проблему: двоє біологів з одної кафедри, які мають однакові професійні навички, подали заявку на грант розміром один мільйон доларів для фінансування їхніх поточних дослідних проектів. Професор Слаґгорн хоче вивчити хворобу, що вражає вим’я корів, викликаючи зниження виробництва в них молока на 10 %. Професорка Спраут хоче вивчити, чи страждають корови психічно, коли їх відділяють від їхніх телят. Якщо припустити, що загальна сума грошей обмежена і фінансувати обидва дослідні проекти неможливо, якому з них слід віддати перевагу?

Наукової відповіді на це питання немає. Є лише політичні, економічні та релігійні відповіді. У сьогоднішньому світі очевидно, що кращій шанс отримати гроші має професор Слаґгорн. Не тому, що захворювання вим’я, з наукової точки зору, є цікавішим за коров’ячу психіку, а тому, що молочна промисловість, яка отримає користь від цього дослідження, має більшу політичну та економічну вагу, ніж лобі захисників прав тварин.

Можливо, в суворому індуїстському суспільстві, де корови священні, або в суспільстві, що рішуче підтримує права тварин, професорка Спраут мала би більший успіх. Але оскільки вона живе в суспільстві, що цінує комерційний потенціал молока та здоров’я своїх громадян вище за почуття корів, для неї краще було б розписати свою заявку на фінансування з урахуванням цих чинників. Наприклад, написати таке: «Депресія призводить до зниження виробництва молока. Якщо ми розумітимемо душевний світ дійних корів, то зможемо розробити ліки, що покращуватимуть їхній настрій, таким чином збільшуючи виробництво молока на 10 %. За моїми оцінками, щорічний обіг глобального ринку таких ліків для корів становитиме 250 мільйонів доларів».

На жаль, наука не здатна встановлювати власні пріоритети. Вона також не здатна визначати, що робити з її відкриттям. Наприклад, з суто наукової точки зору, неясно, що нам слід робити з нашим дедалі більшим розумінням законів генетики. Чи слід нам скористатися цими знаннями для лікування раку, створення раси генетично модифікованих суперменів чи, може, виведення дійних корів із вим’ям величезного розміру? Очевидно, що ліберальний уряд, комуністичній уряд, нацистський уряд та капіталістична бізнес-корпорація могли би скористатися одними й тими самими науковими відкриттями для досягнення зовсім різних цілей, і немає жодної наукової причини для того, щоби віддати перевагу одному застосуванню перед іншими.

Коротко кажучи, наукові дослідження можуть процвітати лише в союзі з якоюсь релігією чи ідеологією. Ідеологія виправдовує вартість досліджень. Взамін вона впливає на науковий порядок денний та визначає, що робити з отриманим відкриттям. Отже, з метою осягнути, як людство дійшло до Аламогордо та Місяця – а не до якоїсь іншої альтернативи, – недостатньо вивчити досягнення фізики, біології та соціології. Треба врахувати ідеологічні, політичні та економічні сили, які формували фізику, біологію та соціологію, підштовхуючи їх в одних напрямках, водночас нехтуючи іншими.

Зокрема, на нашу увагу заслуговують дві сили: імперіалізм та капіталізм. Дехто навіть вважає цикл зворотного зв’язку між наукою, імперією та капіталом головним двигуном історії протягом останніх 500 років. Робота цього циклу аналізується в наступних розділах. Спершу ми розглянемо процес об’єднання науки та імперії, а потім вивчимо, як вони обидві під’єдналися до грошового насоса капіталізму.

Наскільки Сонце віддалене від Землі? Це питання інтригувало багатьох астрономів, особливо після заяви Коперника про те, що в центрі всесвіту розташоване саме Сонце, а не Земля. Ціла низка астрономів та математиків намагались обчислити цю відстань, але їхні методи давали дуже різні результати. Нарешті, в середині ХVІІІ століття був запропонований надійний спосіб вимірювання. Річ у тім, що кожні кілька років планета Венера проходить якраз між Сонцем та Землею. Якщо дивитися з різних точок земної поверхні, тривалість цього проходження варіюється через крихітну різницю в куті, під яким дивиться спостерігач. Тому, якщо зробити кілька спостережень того самого проходження з різних континентів, для обчислення нашої точної відстані від Сонця достатньо буде простої тригонометрії.

Астрономи передбачили, що наступні проходження Венери відбудуться в 1761-му та 1769-му. Тому з Європи були відправлені експедиції до чотирьох частин світу, з метою спостереження за цими проходженнями з якомога більшої кількості віддалених точок. У 1761 році вчені спостерігали проходження з Сибіру, Північної Америки, Мадагаскару та Південної Африки. З наближенням проходження 1769 року європейська наукова спільнота доклала ще більших зусиль, і експедиції були відправлені аж до Північної Канади та Каліфорнії (що тоді була дикою місцевістю). Але Лондонське королівське товариство з розвитку знань про природу дійшло висновку, що й цього замало. Для отримання найточніших результатів необхідно відправити астронома на постійне місце спостереження в південно-західній частині Тихого океану.

Королівське товариство вирішило відправити видатного астронома Чарльза Гріна на Таїті, не шкодуючи для цієї місії ні зусиль, ні грошей. Але, оскільки йшлося про фінансування такої дорогої експедиції, навряд чи мало сенс проводити лише одне астрономічне спостереження. Тому Грін вирушив разом із командою з восьми інших фахівців із кількох наукових дисциплін, очолюваної ботаніками Джозефом Бенксом та Деніелом Соландером. До складу експедиції входили також художники, завданням яких було замалювати нові землі, рослин, тварин та людей, яких, безсумнівно, зустрінуть учені. Оснащені найсучаснішими інструментами, які Бенкс та Королівське товариство лише змогли купити, науковці перейшли під командування капітана Джеймса Кука, досвідченого мореплавця, а також чудового географа та етнографа.

Експедиція вирушила з Англії в 1768 році, спостерігала проходження Венери з Таїті в 1769-му, розвідала кілька островів Тихого океану, відвідала Австралію та Нову Зеландію та повернулася до Англії в 1771-му. З собою вона привезла величезні обсяги астрономічних, географічних, метеорологічних, ботанічних, зоологічних та антропологічних даних. Її відкриття зробили величезний внесок у низку дисциплін, вразивши уяву європейців дивовижними розповідями про південну частину Тихого океану та надихнувши на дослідження майбутні покоління натуралістів та астрономів.

Однією зі сфер, якій пішла на користь експедиція Кука, стала медицина. У той час екіпажі кораблів, що вирушали до далеких берегів, знали, що під час подорожі помре більше половини з них. Смерть їм несли не злі місцеві мешканці, ворожі бойові кораблі або туга за Батьківщиною. Причиною була таємнича недуга під назвою цинга. Люди, яких вражала ця хвороба, ставали апатичними та пригніченими, а їхні ясна та інші м’які тканини починали кровоточити. У міру прогресування хвороби в них випадали зуби, на тілі з’являлися відкриті виразки, починались лихоманка, розлиття жовчі та втрата контролю над кінцівками. За деякими оцінками, між ХVІ та ХVІІ століттями цинга забрала близько двох мільйонів життів моряків. Ніхто тоді не знав, що її спричиняє, але, які б ліки не випробовувались, моряки продовжували помирати. Переламний момент настав лише в 1747 році, коли британський лікар Джеймс Лінд провів контрольований експеримент на матросах, які страждали від цієї небезпечної хвороби. Він поділив їх на кілька груп і кожній призначив інше лікування. Одній із груп хворих було прописано їсти цитрусові, загальноприйнятий народний метод лікування цинги. Пацієнти цієї групи швидко одужали. Лінд тоді не знав, що такого містять цитрусові, чого бракувало організмам моряків, але сьогодні ми знаємо, що то був вітамін C. Типовий корабельний раціон у той час був помітно бідним на продукти з високим вмістом цієї необхідної речовини. Протягом тривалої подорожі члени екіпажу корабля зазвичай харчувалися галетами та солониною, а фруктів та овочів практично не бачили.

Результати експерименту Лінда не переконали Королівський флот, але переконали Джеймса Кука. Він вирішив довести правоту лікаря. Він навантажив свій корабель великою кількістю квашеної капусти та наказав матросам їсти багато свіжих фруктів та овочів кожного разу, коли експедиція причалювала до берега. Так от, Кук не втратив жодного матроса через цингу. В наступні десятиліття флоти всього світу перейняли морську дієту Кука, що врятувало життя просто незчисленної кількості моряків та пасажирів.[85]

Проте експедиція Кука мала також інший, значно менш милосердний результат. Кук був не лише досвідченим мореплавцем та географом, а й морським офіцером. Королівське товариство фінансувало велику частину витрат експедиції, але сам корабель був наданий Королівським флотом. Флот відкомандирував вісімдесят п’ять добре озброєних моряків та солдатів морської піхоти, а також спорядив корабель гарматами, мушкетами, порохом та іншим озброєнням. Велика кількість інформації, зібраної експедицією (особливо астрономічних, географічних, метеорологічних та антропологічних даних) мала очевидну політичну та військову цінність. Відкриття ефективного лікування цинги значно посприяло встановленню контролю Британії над світовим океаном та її здатності відправляти армії на інший кінець світу. Кук заявив права Британії на багато островів та земель, які він «відкрив», найпомітнішою з яких була Австралія. Його експедиція заклала фундамент британської окупації південно-західної частини Тихого океану, завоювання Австралії, Тасманії та Нової Зеландії; заселення нових колоній мільйонами європейців та знищення тубільних культур та більшості тубільного населення.[86]

У наступному столітті після експедиції Кука європейські поселенці відібрали найродючіші землі Австралії та Нової Зеландії в їхніх попередніх мешканців. Кількість тубільного населення там впала ледь не на 90 %, а ті, хто вижив, були піддані жорстокому режиму расового пригноблення. Для аборигенів Австралії та маорі Нової Зеландії експедиція Кука стала початком катастрофи, оговтатися від якої вони вже не змогли.

Ще гірша доля спіткала тубільців Тасманії. Проживши 10 тисяч років у благословенній ізоляції, після прибуття Кука вони були повністю винищені, до останнього чоловіка, жінки та дитини, лише за одне століття. Передусім європейські поселенці витіснили їх із найродючіших частин острова, а потім, забажавши забрати собі навіть дикі райони, що залишилися, почали взагалі полювали на них та систематично вбивати. Тих небагатьох, кому вдалося вижити, загнали в євангелістський концентраційний табір, де начебто доброзичливі, але насправді не надто щирі місіонери намагалися втовкмачити їм принципи сучасного світу. Тасманійців вчили читати та писати, християнської етики та різних «продуктивних навичок», на кшталт пошиття одягу та землеробства. Але вони відмовлялись вчитися у своїх пригноблювачів. Дедалі більше вони впадали в меланхолію, поступово перестали народжувати дітей, цілковито втратили інтерес до життя і, нарешті, обрали єдиний шлях до втечі від сучасного світу науки та прогресу – смерть.

На жаль, наука та прогрес переслідували їх навіть після смерті. В ім’я науки тіла останніх тасманійців були віддані антропологам та працівникам музеїв. Їх розтинали, зважували, вимірювали та аналізували в багатьох наукових статтях. Черепи та скелети потім були виставлені в різного роду музейних експозиціях та антропологічних зібраннях. Скелет Труганіні, останньої тубільної тасманійки, яка померла за сто років до того, Тасманійський музей дозволив поховати лише в 1976 році. Королівська колегія хірургів Англії зберігала зразки її шкіри та волосся взагалі до 2002 року.

Чим насправді був корабель Кука: науковою експедицією під захистом військових чи військовою експедицією за участю кількох учених? Це все одно, що питати, наполовину порожній ваш нафтовий танкер чи наполовину повний. Він був і тим, й іншим. Наукова революція та сучасний імперіалізм були невіддільні один від одного. Такі люди, як капітан Джеймс Кук та ботанік Джозеф Бенкс, навряд чи могли відрізнити науку від імперії. Не могла цього зробити й нещасна Труганіні.

Чому саме Європа?

Страницы: «« « 12345678 » »»