Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього Харарі Ювал

Той факт, що люди з великого острова у північній частині Атлантичного океану завоювали великий острів на півдні від Австралії, є однією з найдивніших подій в історії. Порівняно незадовго до експедиції Кука Британські острови (та й уся Західна Європа загалом) були лише задвірками Середземноморського світу. Те, що там відбувалося, мало кого хвилювало. Навіть Римська імперія – єдина важлива досучасна європейська імперія – черпала більшість її багатств зі своїх північноафриканських, балканських та близькосхідних провінцій. Західноєвропейські провінції Риму були свого роду бідним Диким Заходом, з якого мало що можна було взяти, крім мінералів та рабів. Північна ж Європа була настільки безлюдним та варварським місцем, що навіть не вартувала завоювання.

35. Останні з живих тубільців Тасманії, Ойстер-Ковв, 1860-ті роки

Центром важливих військових, політичних, економічних та культурних подій Європа стала лише наприкінці ХV століття. Між 1500 та 1750 роками Західна Європа отримали потрібний поштовх та стала володарем «Зовнішнього світу», під яким розумілися обидва американські континенти, а також океани. Проте навіть тоді Європа ще не могла зрівнятися з великою потугою Азії. Європейцям вдалося завоювати Америку та здобути перевагу на морі, здебільшого тому, що азійські держави просто мало цікавилися цими напрямками. Рання сучасна ера була золотою добою Османської імперії в Середземномор’ї, Сефевідів у Персії, Моголів в Індії, а також китайських династій Мін та Цінь. Вони суттєво розширили свої території та насолоджувались безпрецедентним демографічним та економічним зростанням. У 1775 році Азія контролювала 80 % загальної світової економіки. Економіки самих лише Індії та Китаю становили дві третини всього світового виробництва. У порівнянні з ними Європа була економічним карликом.[87]

Глобальний центр сили перемістився до Європи лише між 1750 та 1850 роками, коли європейці завдали ганебної поразки азійцям у низці війн та завоювали великі частини Азії. До 1900 року європейці вже неподільно контролювали світову економіку та більшість територій. У 1950 році Західна Європа та Сполучені Штати Америки разом становили понад половину світового виробництва, тоді як частка Китаю зменшилася до нещасних 5 %.[88] Під європейською егідою з’явилися новий глобальний порядок та глобальна культура. Сьогодні всі люди, навіть якщо зазвичай вони не готові це визнати, є європейцями за одягом, думками та смаками. Вони можуть бути пристрасними антиєвропейцями за своєю риторикою, але майже всі на планеті дивляться на політику, медицину, війну та економіку з європейської точки зору та слухають музику в європейському стилі зі словами європейськими мовами. Навіть китайська економіка, яка сьогодні швидко розвивається та невдовзі може повернути собі світову першість, побудована на європейській моделі виробництва й фінансування.

Яким же чином люди з цієї невеличкої частини Євразії примудрилися вийти за межі віддаленого куточка земної кулі та завоювати весь світ? Дуже часто за це вихваляють переважно європейських учених. Безумовно, що з 1850 року домінування Європи, великою мірою, спиралося на військово-промислово-науковий комплекс та технологічні дива. Усі успішні пізньосучасні імперії культивували наукові дослідження в надії на рясний урожай технологічних інновацій, а багато вчених більшість свого часу присвячували роботі над зброєю, ліками та машинами для своїх імперських володарів. Серед європейських солдатів перед лицем африканських ворогів була популярна така приказка: «Хай там як, ми маємо кулемети, а вони – ні». Не менш важливими були й цивільні технології. Консерви дозволяли прогодувати солдатів, залізниці та пароплави – перевозити солдатів та їхнє спорядження, a новий арсенал медикаментів – лікувати солдатів, матросів та залізничників. Ці логістичні новинки відіграли в європейському завоюванні Африки, мабуть, ще суттєвішу роль, аніж кулемети.

Але до 1850 року, повторюся, ситуація була іншою. Військово-промислово-науковий комплекс лише тільки починав розвиватися, технологічні плоди Наукової революції ще поки не дозріли, а технологічний розрив між європейськими, азійськими та африканськими державами був доволі незначним. У 1770 році Джеймс Кук, звісно, мав значно кращі технології, ніж австралійські аборигени, але їх мали також і китайці з османцями. Чому ж тоді Австралію досліджував та колонізував капітан Джеймс Кук, а не капітан Ван Чжен Се або капітан Хусейн-паша? Ще цікавіше, якщо в 1770 році європейці не мали суттєвих технологічних переваг над мусульманами, індійцями та китайцями, як тоді вони примудрилися в наступному столітті досягти такого відриву від решти світу?

Чому військово-промислово-науковий комплекс стрімко розвивався саме в Європі, а не, скажімо, в Індії? Коли Британія зробила стрибок уперед, чому за нею швидко послідували Франція, Німеччина та Сполучені Штати, тоді як Китай лишився далеко позаду? Коли відрив індустріальних держав від не індустріальних став очевидним економічним та політичним чинником, чому Росія, Італія та Австрія змогли його надолужити, а Персія, Єгипет та Османська імперія провалилися? Зрештою, технології першої індустріальної хвилі були відносно простими. Невже китайцям або османцям було так важко розробити парові двигуни, налагодити виробництво кулеметів та прокласти залізниці?

Перша у світі комерційна залізниця відкрилася для бізнесу в 1830 році у Британії. До 1850 року західні країни були розкреслені вже майже 40 тисячами кілометрів залізниць – але в Азії, Африці та Латинській Америці разом було лише 4 тисячі кілометрів шляхів. У 1880 році Захід пишався понад 350 тисячами кілометрів залізних доріг, тоді як у решті світу нараховувалося лише 35 тисяч кілометрів колій (причому більшість із них були прокладені Британією в Індії).[89] Перша залізниця в Китаї відкрилася лише в 1876 році. Вона мала довжину 25 кілометрів та була збудована європейцями – наступного ж року китайський уряд її зруйнував. У 1880-му в Китайській імперії не працювало жодної залізниці. Перша залізниця в Персії була збудована лише в 1888 році, з’єднавши Тегеран з мусульманською святинею приблизно за десять кілометрів на південь від столиці. Вона була збудована та управлялася бельгійською компанією. В 1950 році загальна мережа залізниць Персії все ще складала жалюгідні 2,5 тисячі кілометрів – і це в країні, у сім разів більшій за Британію.[90]

Насправді, китайцям та персам аж ніяк не бракувало технічних винаходів, на кшталт парових двигунів (які можна було вільно скопіювати або купити). Їм бракувало цінностей, міфів, судового апарату та соціополітичних структур, які століттями формувалися та дозрівали на Заході та які не можна було вільно скопіювати та швидко перейняти. Франція та Сполучені Штати Америки швидко пішли по слідах Британії тому, що французи та американці вже поділяли найважливіші британські міфи та соціальні структури. Натомість китайці та перси не змогли зреагувати так швидко, бо думали та організовували свої суспільства геть інакше.

Це пояснення кидає нове світло на період історії людства з 1500 до 1850 року. На той час Європа не мала очевидної технологічної, політичної, військової або економічної переваги над державами Азії, однак володіла унікальним потенціалом, важливість якого раптово стала помітною близько 1850-го. Видима рівність між Європою, Китаєм та мусульманським світом у 1750-му виявилася міражем. Уявіть собі двох будівельників, які зводять дуже високі вежі. Один будівельник використовує дерево та глиняну цеглу, тоді як інший – сталь та бетон. Спершу здається, що між цими двома методами немає великої різниці, оскільки обидві вежі ростуть зі схожою швидкістю та сягають схожої висоти. Проте, щойно перетинається критичний поріг, вежа з дерева та глини не здатна більше витримати навантаження та розвалюється, тоді як вежа зі сталі та бетону зростає поверх за поверхом, скільки сягає око.

Що ж за потенціал з’явився у Європи в ранній сучасний період, який уможливив її домінування в пізньому сучасному світі? На це запитання є дві взаємодоповнюючі відповіді: сучасна наука та капіталізм. Європейці звикли мислити та поводитись у науковий та капіталістичний спосіб ще до того, як здобули хоч якісь суттєві технологічні переваги. Коли ж почався технологічний розвиток, вони зуміли скористатися ним значно краще за будь-кого іншого. Тому навряд чи є збігом, що саме наука та капіталізм стали найважливішою спадщиною, яку європейський імперіалізм передав постєвропейському світові ХХІ століття. Європа та європейці більше не правлять світом, але наука та капітал зростають ще інтенсивніше, ніж раніше. Перемоги капіталізму розглядаються в наступному розділі. Цей же розділ присвячений історії кохання між європейським імперіалізмом та сучасною наукою.

Ментальність завоювання

Сучасна наука розквітла всередині європейських імперій та завдяки їм. Очевидно, що вона у величезному боргу перед давніми науковими традиціями, наприклад класичної Греції, Китаю, Індії та ісламу. Проте її унікальний характер почав формуватися лише в ранній сучасний період історії, рука в руку з імперською експансією Іспанії, Португалії, Британії, Франції, Росії та Нідерландів. Звісно, під час раннього сучасного періоду китайці, індійці, мусульмани, тубільні американці та полінезійці продовжували робити важливі внески до Наукової революції. Ідеї мусульманських економістів пізніше вивчалися Адамом Смітом та Карлом Марксом, методи лікування тубільних американців знайшли відображення в англійській медичній літературі, а дані, отримані з полінезійських джерел, стали справжньою революцією для західної антропології. Однак до середини ХХ століття панівною та інтелектуальною елітою глобальної європейської імперії стали люди, які співставляли ці незліченні наукові відкриття, створюючи в процесі наукові дисципліни. Далекий Схід та ісламський світ породжували не менш блискучі та допитливі уми, ніж Європа. Проте між 1500 та 1950 роками вони не запропонували нічого подібного до фізики Ньютона або біології Дарвіна.

Це не означає, що європейці мають унікальний ген, що відповідає за науку, або що вони завжди домінуватимуть у вивченні фізики та біології. Свого часу іслам теж почався як прерогатива виключно арабів, але пізніше був перейнятий турками та персами. Так і сучасна наука почалась як європейська спеціалізація, але сьогодні поступово стає мультиетнічним підприємством.

Що ж створило міцний історичний зв’язок між сучасною наукою та європейським імперіалізмом? Технології були важливим чинником в ХІХ та ХХ століттях, але на початку сучасної ери мали обмежену важливість. Ключовим чинником стало те, що ботанік, який шукає рослини, та морський офіцер, який шукає місце для колонії, поділяли схожий світогляд. Як учений, так і завойовник почали з визнання свого невігластва – обоє сказали: «Я не знаю, що там є». Обоє почувалися змушеними піти та зробити нові відкриття. І обоє сподівалися, що здобуті таким чином нові знання зроблять їх володарями світу.

Європейський імперіалізм був зовсім не схожим на всі інші імперські проекти в історії. Адже попередні прихильники імперії зазвичай припускали, що вони вже повністю зрозуміли світ. Завоювання просто використовували та поширювали їхній погляд на світ. Візьмімо хоча б кілька прикладів. Араби не завойовували Єгипет, Іспанію чи Індію з метою відкрити щось, чого вони не знали. Римляни, монголи та ацтеки зажерливо підкорювали нові землі в пошуках влади та багатств, а не знань. Натомість європейські імперіалісти вирушали до далеких берегів у надії здобути не лише нові території, але й нові знання.

Джеймс Кук був не першим дослідником, який так думав. Так робили ще португальські та іспанські мореплавці ХV та ХVІ століть. Принц Генріх Мореплавець та Васко да Гама досліджували береги Африки, паралельно встановлюючи контроль над островами та бухтами. Христофор Колумб, щойно «відкрив» обидві Америки, одразу проголосив на нових землях суверенну владу короля Іспанії. Фернан Магеллан знайшов спосіб обійти навколо світу й одночасно заклав фундамент іспанського завоювання Філіппін.

З плином часу завоювання знань та завоювання територій переплелися ще щільніше. У ХVІІІ та ХІХ століттях майже всі важливі військові експедиції, що вирушали з Європи до далеких земель, мали на борту вчених, завданням яких були не військові дії, а наукові відкриття. Коли Наполеон вторгся в Єгипет у 1798 році, він узяв із собою 165 вчених. Серед іншого, вони започаткували зовсім нову дисципліну єгиптологію та зробили важливий внесок у вивчення релігії, лінгвістики та ботаніки.

У 1831 році Королівський флот відрядив корабель британських ВМС «Бігль» для складання мап узбережжя Південної Америки, Фолклендських островів та Галапагоських островів. Флот потребував цих знань, щоби краще підготуватися на випадок можливої війни. Капітан корабля, який сам був ученим-любителем, вирішив долучити до експедиції фахівця для вивчення геологічних формувань, які вони зустрінуть дорогою. Після того, як кілька професійних геологів відхилили його запрошення, капітан запропонував цю роботу 22-річному випускникові Кембриджу Чарльзу Дарвіну. Дарвін збирався стати парафіяльним священиком англіканської церкви, але значно більше цікавився геологією та природничими науками, ніж Біблією. Він ухопився за цю можливість, а решта вже є історією. Капітан проводив свій час в експедиції, малюючи військові мапи, тоді як Дарвін збирав емпіричні дані та формулював ідеї, які згодом втілилися в теорію еволюції.

20 липня 1969 року Ніл Армстронг та Базз Олдрін висадилися на поверхні Місяця. Протягом довгого часу перед цією експедицією астронавти космічного корабля «Аполлон-11» тренувались у далекій, схожій на Місяць, пустелі на заході Сполучених Штатів. Та земля є рідною для кількох громад індіанців, й існує оповідка (або легенда), що описує зустріч астронавтів з одним із місцевих мешканців.

Якось під час тренування астронавти зустріли старого американського індіанця. Чоловік запитав їх, що вони роблять у пустелі. Вони відповіли, що є членами дослідної експедиції, яка невдовзі вирушить для вивчення Місяця. Коли старий це почув, то трохи помовчав, а потім запитав астронавтів, чи не могли б вони зробити йому послугу.

– Чого ж ви хочете? – спитали вони.

– Ну, – сказав старий, – люди мого племені вірять, що на Місяці мешкають святі духи. Я хотів спитати, чи не могли би ви передати їм важливе послання від мого народу.

– Яке послання? – спитали астронавти.

Чоловік щось промимрив мовою свого племені, а потім просив астронавтів повторювати це знову та знову, поки вони не запам’ятали все правильно.

– Що це означає? – спитали астронавти.

– О, я не можу вам сказати. Це – таємниця, знати яку дозволено лише нашому племені та місячним духам.

Повернувшись на базу, астронавти довго шукали, поки не знайшли людину, яка знала мову цього племені, а тоді попросили її перекласти таємне послання. Після того як вони повторили те, що запам’ятали, перекладач почав нестримно реготати. Коли ж він заспокоївся, астронавти спитали в нього, що це означало. Той пояснив, що речення, яке вони ретельно запам’ятали, перекладалося так: «Не вірте жодному слову цих людей. Вони прийшли, щоби вкрасти ваші землі».

Порожні мапи

Сучасний менталітет «досліджуй та завойовуй» чудово ілюструється вдосконаленням мап світу. Багато культур складали мапи ще задовго до сучасної ери. Зрозуміло, що ніхто з них насправді не знав про весь світ. Жодна афроазійська культура не знали про Америку, а жодна американська культура не знала про Афро-Азію. Але невідомі території просто не позначалися на мапі або населялись вигаданими монстрами та дивами. При цьому мапи не мали порожніх місць. Вони створювали враження знайомства з усім світом.

Протягом ХV та ХVІ століть європейці почали малювати мапи світу з багатьма порожніми місцями, що було однією з ознак розвитку наукового світогляду, а також європейського імперського поступу. Порожні мапи стали психологічним та ідеологічним проривом, чітким визнанням, що європейці не знали про великі частини світу.

Надзвичайно важливий переламний момент настав у 1492 році, коли Христофор Колумб відплив на захід від Іспанії, шукаючи новий маршрут до Східної Азії. Колумб все ще вірив у старі «повні» мапи світу. Використовуючи їх, він вирахував, що Японія має розташовуватися приблизно за 7 тисяч кілометрів на захід від Іспанії. Насправді ж, Східну Азію відділяє від Іспанії понад 20 тисяч кілометрів та цілий невідомий тоді континент. 12 жовтня 1492 року, приблизно о 2:00 ранку, експедиція Колумба зіткнулася з цим невідомим континентом. Хуан Родрігес Бермейо, спостерігач на щоглі каравели «Пінта», помітив острів, який ми сьогодні називаємо Багами, та закричав: «Земля! Земля!»

36. Європейська мапа світу від 1459 року. Ця мапа повна деталей, навіть там, де зображує частини світу, що були зовсім незнайомі тогочасним європейцям, на кшталт південної частини Африки

Колумб вірив, що досяг невеликого острова поблизу узбережжя Східної Азії. Він назвав народ, який знайшов там, «індіанцями», бо думав, що знаходиться в Індії (сьогодні ми називаємо ці землі Ост-Індією або індонезійським архіпелагом). Колумб не хотів визнавати цю помилку до кінця свого життя. Думка про те, що він відкрив абсолютно невідомий раніше континент, для нього та багатьох із його покоління була немислимою. Тисячі років не лише найвидатніші мислителі та вчені, але й непогрішиме Святе Письмо розповідали лише про Європу, Африку та Азію. Чи могли вони всі помилятися? Чи могла Біблія випустити з уваги половину світу? Це було так, неначе дорогою до Місяця в 1969 році «Аполлон-11» врізався би в до того часу не відомий нікому місяць, що обертався навколо Землі, який примудрилися дивом не виявити жодні попередні спостереження. У своїй відмові визнати невігластво Колумб залишався середньовічною людиною. Він був глибоко переконаний, що знає весь світ, і навіть таке важливе відкриття не могло переконати його в іншому.

Першою сучасною людиною став Амеріго Веспуччі, італійський матрос, який брав участь у кількох експедиціях до Америки в 1499–1504 роках. Між 1502 та 1504 роками в Європі були опубліковані два тексти, що описували ці експедиції. Головна роль у них відводилася Веспуччі. Ці тексти стверджували, що нові землі, відкриті Колумбом, не були островами поблизу узбережжя Ост-Індії, а цілим континентом, невідомим авторам Святого Письма, класичним географам та тогочасним європейцям. У 1507 році, переконаний цими аргументами, поважний картограф на ім’я Мартін Вальдземюллер випустив оновлену мапу світу, де місце висадки європейських флотів, що прямували на Захід, вперше було зображено як окремий континент. Намалювавши його, Вальдземюллер дав йому назву. Помилково вірячи, що людиною, яка його відкрила, був Амеріго Веспуччі, Вальдземюллер назвав цей континент на його честь – Америка. Мапа Вальдземюллера набула великої популярності. Її скопіювали багато інших картографів, поширюючи назву, яку він дав новій землі. Простежується просто ідеальна справедливість у тому факті, що чверть світу та два континенти названі на честь маловідомого італійця, єдиною заслугою якого стала сміливість голосно сказати: «Ми не знаємо».

Відкриття Америки стало фундаментальною подією Наукової революції. Вона не лише навчила європейців віддавати перевагу теперішнім спостереженням перед минулими традиціями. Бажання завоювати Америку також зобов’язало європейців шукати нових знань із карколомною швидкістю. Якщо вони дійсно хотіли контролювати величезні нові території, то мали зібрати надзвичайно великі обсяги нових даних про географію, клімат, флору, фауну, мови, культури та історію нового континенту. Християнське Святе Письмо, старі книги з географії та давні усні традиції допомагали в цьому мало.

З того часу не лише європейські географи, але й європейські вчені з майже всіх інших галузей знань почали складати мапи з вільними місцями для подальшого заповнення. Вони почали визнавати, що їхні теорії не є ідеальними, а також що існують важливі речі, про які вони поки не знають.

Європейців тягнуло до білих плям на мапі, неначе магнітом, і вони негайно кинулися їх заповнювати. Протягом ХV та ХVІ століть європейські експедиції обійшли навколо Африки, неодноразово досліджували Америку, перетнули Тихий та Індійський океани, а також створили мережу баз та колоній по всьому світі. Вони заснували першу дійсно глобальну імперію та першу глобальну мережу торгівлі. Європейські імперські експедиції трансформували історію світу: з низки історій ізольованих народів та культур вона стала історією єдиного інтегрованого людського суспільства.

37. Мапа світу, вручена папському нунцію кардиналові Сальвіаті королем Іспанії Карлом V, 1525 р. Тоді як на мапі світу 1459 року повно континентів, островів і детальних пояснень, мапа Сальвіаті є майже пустою. Опускаючись на південь уздовж американської берегової лінії, погляд губиться в порожнечі. В усіх, хто дивиться на цю мапу та має хоча б мінімум цікавості, виникає спокуса запитати: «А що ж за цією точкою?» Відповідей мапа не дає. Вона запрошує спостерігача вирушити туди та знайти їх самому

Ці європейські дослідні та завойовні експедиції настільки знайомі нам, що зазвичай ми не помічаємо, яке надзвичайне значення вони мали. Адже раніше нічого подібного не траплялося. Завойовні кампанії на далекі відстані не були в порядку речей. Протягом усієї історії людства більшість людських суспільств були так зайняті місцевими конфліктами та сварками з сусідами, що й не думали про дослідження та завоювання далеких земель. Більшість великих імперій поширювали свій контроль лише на території неподалік їхніх кордонів – далеких земель вони досягали лише завдяки поступовому розширенню власних меж. Так римляни завоювали Етрурію, щоб захистити Рим (350–300 рр. до н. е.). Потім вони завоювали долину річки По, щоб захистити Етрурію (200 р. до н. е.). Після цього вони завоювали Прованс, щоб захистити долину річки По (120 р. до н. е.), Галлію, щоб захистити Прованс (50 р. до н. е.), та Британію, щоб захистити Галлію (50 р.). Щоб дістатися від Рима до Лондона, їм знадобилося 400 років. У 350 році до нашої ери жоден римлянин навіть не думав про те, щоби завоювати Британію, перепливши до неї напряму.

Час від часу якийсь амбітний правитель або авантюрист починав далекосяжну завойовну кампанію, але такі кампанії зазвичай слідували протореними імперськими або комерційними шляхами. Кампанії Олександра Македонського, наприклад, привели не до заснування нової імперії, а скоріше, до узурпації вже існуючої – Перської. Найближчими прецедентами до сучасних європейських імперій були давні морські імперії Афіни та Карфаген, а також середньовічна морська імперія Меджепегіт, яка в ХІV столітті охоплювала більшу частину Індонезії. Проте навіть ці імперії рідко пускалися в плавання по невідомих морях – в порівнянні з глобальними експедиціями сучасних європейців, їхні морські розвідки були місцевими.

Багато вчених стверджують, що передвісником європейських дослідниих експедицій стали ще видатніші подорожі адмірала Чжен Хе з китайської династії Мін. Між 1405 та 1433 роками Чжен Хе очолив сім величезних армад із Китаю, які досягли найвіддаленіших куточків Індійського океану. Найбільша з них включала в себе майже 300 кораблів та близько 30 тисяч людей.[91] Вони відвідали Індонезію, Шрі-Ланку, Індію, Перську затоку, Червоне море та Східну Африку. Китайські кораблі кидали якір у Джедді, головній бухті регіону Хіджаз, а також у порту міста Maліндi, що на узбережжі Кенії. Порівняно з армадою драконів на носах кораблів Чжен Хе, флот Христофора Колумба 1492 року – що складався лише з трьох маленьких каравел та 120 членів екіпажу – нагадував трійку комариків.[92]

Але головна різниця між ними полягала в іншому. Чжен Хе досліджував океани, саджав на трони прокитайських правителів, але не намагався підкорити або колонізувати країни, які відвідував. Більш того, експедиції Чжен Хе не були тісно пов’язані з китайською політикою та культурою. Після зміни панівної еліти в Пекіні в 1430-х роках нові володарі різко згорнули цю операцію. Великий флот був розпущений, важливі технічні та географічні знання – втрачені, і більше жодна дослідна експедиція такого розмаху та значення не відпливала з китайського порту. В наступні століття китайські правителі, як і більшість китайських правителів у попередні століття, обмежували свої інтереси та амбіції безпосереднім оточенням Серединного царства, як вони називали свою імперію.

Експедиції Чжен Хе підтверджують, що Європа не мала якоїсь надзвичайної технічної переваги над іншими частинами світу. Винятковими європейців зробило їхнє виключне та ненаситне прагнення досліджувати та завойовувати. Хоча римляни, мабуть, мали таку можливість, вони ніколи не намагалися завоювати Індію чи Скандинавію, перси ніколи не намагалися завоювати Мадагаскар чи Іспанію, а китайці ніколи не намагалися завоювати Індонезію чи Африку. Більшість китайських правителів не займали навіть сусідню Японію. І в цьому не було нічого дивного. Дивним є якраз те, що ранні сучасні європейці підхопили лихоманку, яка змушувала їх плисти в далекі та зовсім невідомі землі, повні чужих культур, робити один крок по їхньому березі та одразу казати: «Заявляю права на всі ці території від імені мого короля!»

Вторгнення прибульців

Приблизно в 1517 році до іспанських колоністів на Карибських островах почали доходити неясні чутки про могутню імперію десь у центрі материкової частини Мексики. Усього через чотири роки столиця ацтеків перетворилася на руїни, їхня держава перестала існувати, а Ернан Кортес очолив величезну нову Іспанську імперію з центром у Мехіко.

При цьому іспанці навіть не зупинилися, щоб один одного привітати або хоча б перевести подих. Вони одразу ж розпочали дослідно-завойовні операції в усіх інших напрямках. Попередні правителі Центральної Америки – ацтеки, тольтеки, майя – заледве знали про існування Південної Америки й ніколи не робили жодних спроб її підкорити протягом 2 тисяч років. А всього через десять років після іспанського завоювання Мексики Франсиско Пісарро відкрив у Південній Америці Імперію інків, підкоривши її в 1532 році.

Якби ацтеки та інки трохи більше цікавилися навколишнім світом та знали, що іспанці зробили з їхніми сусідами, – то могли би протидіяти іспанському завоюванню рішучіше та успішніше. Адже за роки, що відділяли першу подорож до Америки Колумба (1492) від висадки в Мексиці Кортеса (1519), іспанці завоювали більшість Карибських островів, заснувавши там низку нових колоній. Для підкорених місцевих мешканців ці колонії стали пеклом на землі. Ними залізною рукою правили зажерливі та безпринципні колоністи, які перетворили їх на рабів, змушуючи працювати в копальнях та на плантаціях, вбиваючи всіх, хто чинив хоч найменший опір. Більшість місцевого населення невдовзі вимерла: чи то через нестерпні умови праці, чи то через вірусні захворювання, що дісталися до Америки на кораблях завойовників. Не спливло й двадцяти років, як майже все тубільне населення Карибських островів зникло з лиця землі. Тоді, щоби заповнити вакуум, іспанські колоністи почали завозити собі рабів із Африки.

Цей геноцид відбувався біля самісіньких воріт Імперії ацтеків, але, коли на східному березі імперії висадився Кортес, ацтеки нічого про нього не знали. Поява іспанців нагадувала фантастичне вторгнення прибульців із далеких зірок. Ацтеки були переконані, що знають увесь світ і що більшою його частиною правлять вони. Для них було просто неможливо уявити, що за межами їхньої імперії можуть існувати інші людські істоти, на кшталт цих іспанців. Коли Кортес та його команда висадилися на сонячному пляжі сьогоднішнього міста Веракрус, ацтеки вперше в житті побачили геть невідомих їм людей.

Ацтеки просто не знали, як реагувати. Вони ніяк не могли визначити, що ці чужинці собою являють. На відміну від усіх відомих їм людей, прибульці мали білу шкіру. Вони також мали багато волосся на обличчі, причому в деяких воно було кольору сонця. Крім того, від них страшенно смерділо. (Місцева гігієна була значно кращою за іспанську. Коли іспанці вперше прибули в Мексику, їх скрізь супроводжували місцеві мешканці з курильницями ладану. Іспанці думали, що то такий знак божественної честі. Натомість з місцевих джерел нам відомо, що прибульці просто нестерпно смерділи.)

Ще більше збивала з пантелику матеріальна культура прибульців. Вони з’явилися на величезних кораблях, які ацтеки навіть не могли собі уявити, не те що десь бачити. Вони їхали на спинах моторошних велетенських тварин, швидких як вітер. Вони вміли випускати грім та блискавку з металевих палок. Вони мали блискучі на сонці довгі мечі та непробивні обладунки, проти яких дерев’яні мечі та кремнієві наконечники місцевих мешканців були безпорадні.

Деякі ацтеки думали, що це, мабуть, боги. Інші ж стверджували, що це – демони, привиди мертвих або могутні чаклуни. Замість того, щоби зібрати разом всі доступні їм сили та перебити іспанців, ацтеки сумнівалися, коливалися, гаяли час та вступали в пустопорожні перемовини. Вони не бачили жодної причини для поспіху. Зрештою, з Кортесом було не більше 550 іспанців. Що могли зробити 550 чужинців імперії мільйонів?

Кортес так само нічогісінько не знав про ацтеків, але він та його люди мали перед своїм супротивником суттєві переваги. Тоді як ацтеки не мали досвіду, який би підготував їх до появи цих дивних на вигляд смердючих прибульців, іспанці знали, що на землі повно невідомих людських царств, і вже точно ніхто не мав більшого за них досвіду в завоюванні чужих земель та розв’язанні раніше невідомих ситуацій. Тогочасних європейських завойовників, як і сучасних європейських учених, усе незвідане лише збуджувало.

Мапа 7. Імперії ацтеків та інків на час іспанського завоювання

Тому, коли Кортес кинув якорі поблизу того сонячного пляжу в липні 1519 року, він діяв без найменших вагань. Подібно до прибульця з наукової фантастики, який тільки-но вийшов зі свого космічного корабля, він одразу ж заявив охопленим благоговійним жахом місцевим мешканцям: «Ми прийшли з миром. Відведіть нас до свого вождя». Кортес пояснив, що він – мирний посланець великого короля Іспанії, та попросив про дипломатичну зустріч з правителем ацтеків Монтесумою II. (Це було безсовісною брехнею. Кортес очолював незалежну експедицію жадібних авантюристів. Король Іспанії ніколи й не чув ані про Кортеса, ані про ацтеків.) Прибульцям надали провідників, їжу та захист від місцевих ворожих племен. Після цього вони вирушили до столиці ацтеків, великого міста Теночтітлан.

Ацтеки дозволили прибульцям спокійно дійти маршем до самої своєї столиці, а потім з почестями провели їхнього ватажка на зустріч з імператором Монтесумою. Посеред зустрічі Кортес подав умовний сигнал, після якого іспанці у сталевих обладунках перебили охоронців Монтесуми (озброєних лише дерев’яними палицями та кам’яними ножами). Почесний гість узяв свого господаря в полон.

Тепер Кортес опинився в дуже делікатній ситуації. Він захопив імператора, але був оточений десятками тисяч розлючених ворожих воїнів, мільйонами негостинних цивільних та цілим континентом, про який він практично нічого не знав. У своєму ж розпорядженні він мав лише кілька сотень іспанців, причому найближчі іспанські війська перебували на Кубі, більш ніж за 1,5 тисячі кілометрів звідти.

Кортес ув’язнив Монтесуму в його ж власному палаці, зробивши вигляд, що імператор залишається вільним та при владі, а «іспанський посол» є всього лише гостем. Імперія ацтеків була надзвичайно централізованою державою, і ця безпрецедентна ситуація її просто паралізувала. Монтесума продовжував поводитись так, неначе він править імперією, а ацтекська еліта продовжувала йому підкорятися, що означало, що вони підкоряються іспанцям. Така ситуація тривала кілька місяців, протягом яких Кортес постійно допитував Монтесуму та його слуг, готував перекладачів з багатьох місцевих мов та відправляв невеликі іспанські експедиції в усіх напрямках, аби познайомитись із Імперією ацтеків та різними племенами, народами й містами, якими вона правила.

Врешті-решт ацтекська еліта повстала проти Кортеса та Монтесуми, обрала нового імператора та вигнала іспанців з Теночтітлана. Проте на той час в імперській системі з’явилися численні тріщини. Кортес скористався отриманими знаннями, щоби зробити ці тріщини якомога глибшими та розколоти імперію зсередини. Він переконав багато підкорених імперією народів приєднатися до нього проти панівної ацтекської еліти. Підкорені народи тоді сильно прорахувались. Вони ненавиділи ацтеків, але нічого не знали про Іспанію або про геноцид на Карибських островах. Тому вони вирішили, що за допомогою іспанців зуміють скинути ацтекське ярмо. Те, що вони просто поміняють хазяїв, навіть не спадало їм на думку. Вони були впевнені, що якщо Кортес та його кілька сотень супутників створюватимуть проблеми, їх можна буде легко усунути. Бунтівні народи надали іспанцям армію з десятків тисяч місцевих бійців, за допомогою якої Кортес спочатку взяв Теночтітлан в облогу, а потім захопив штурмом.

На цьому етапі в Мексику посунуло дедалі більш іспанських солдатів та поселенців, як з Куби, так і з самої Іспанії. Коли ж місцеві мешканці усвідомили, що відбувається, було вже надто пізно. Не минуло й століття після висадки у Веракрус, як тубільне населення обох Америк зменшилося приблизно на 90 %, переважно через незнайомі захворювання, що досягли тих земель разом із загарбниками. Ті ж, хто вижив, опинилися під п’ятою зажерливого та расистського режиму, який був значно гіршим за ацтекський.

Що було далі? Через десять років після висадки Кортеса в Мексиці на узбережжя Імперії інків прибув Пісарро. Він мав значно менше солдатів, аніж Кортес, – його експедиція нараховувала лише 168 людей! Однак Пісарро мав перевагу всіх знань та досвіду, отриманих протягом попередніх вторгнень. Інки ж, натомість, нічого не знали про долю ацтеків. Пісарро скористався прикладом Кортеса. Він проголосив себе мирним емісаром короля Іспанії, запросив правителя інків Атагуальпу на дипломатичну зустріч, а потім викрав його. Далі Пісарро так само підкорив паралізовану імперію за допомогою місцевих союзників. Якби підкорені народи Імперії інків знали про сумну долю мешканців Мексики, то не спіймалися би на гачок загарбників. Але вони не знали.

Корінні народи Америки були не єдиними, хто заплатив високу ціну за свій обмежений світогляд. Великі імперії Азії (Китайська, Османська, Сефевідів та Моголів) невдовзі дізналися, що європейці дещо відкрили. Проте вони мало зацікавилися цими відкриттями. Вони продовжували вважати, що світ обертається навколо Азії, та не робили жодних спроб позмагатися з європейцями за контроль Америки або нові торговельні шляхи в Атлантичному та Тихому океані. Навіть невеличкі європейські королівства, на кшталт Шотландії та Данії, відправили до Америки кілька дослідно-завойовних експедицій, але з ісламського світу, Індії чи Китаю туди за весь час не було відправлено жодної експедиції: ані дослідної, ані завойовної. Першою неєвропейською державою, яка спробувала відправити до Америки військову експедицію, стала Японія. Це сталося в червні 1942 року, коли японська експедиція завоювала Кіску та Атту, два маленькі острівці поблизу узбережжя Аляски, захопивши в процесі десять солдатів армії США та собаку. Ближче до материка японці не підходили взагалі ніколи.

Навряд чи можна стверджувати, що Османська або Китайська імперії розташовувалися надто далеко або що вони не мали необхідних технічних, економічних чи військових засобів. Сил, які адмірал Чжен Хе направив з Китаю до Східної Африки в 1420-х роках, було цілком достатньо, щоби досягти Америки. Китайці просто не були в цьому зацікавлені. Перша китайська мапа світу із зображенням Америки була випущена лише в 1602 році – причому європейським місіонером!

Протягом 300 років європейці насолоджувалися беззаперечним пануванням в Америці та Океанії, на просторах Атлантичного та Тихого океанів. Єдині суттєві сутички у тих районах відбувалися між різними європейськими державами. З часом накопичені європейцями багатства та ресурси дозволили їм вторгтися також в Азію, перемогти її імперії та поділити їх між собою. Коли османці, перси, індійці та китайці, нарешті, схаменулися й почали звертати увагу на те, що відбувається навколо, було вже запізно.

Справжнє глобальне бачення неєвропейські культури прийняли лише у ХХ столітті. Це стало одним із ключових чинників, які призвели до закінчення європейської гегемонії. Так під час Алжирської війни за незалежність (1954–1962) алжирські повстанці розбили французьку армію, яка мала надзвичайну чисельну, технічну та економічну перевагу. Алжирцям вдалося перемогти тому, що їх підтримувала глобальна антиколоніальна мережа, а також тому, що вони зрозуміли, як можна скористатися світовими медіа – як і громадською думкою в самій Франції. На аналогічній стратегії базувалася й поразка, якої маленький Північний В’єтнам завдав американському колосу. Ці повстанські сили продемонстрували, що навіть супердержаву можна перемогти, якщо локальна боротьба стане справою глобальною. Цікаво уявити, що могло би статися, якби Монтесума зумів скористатися громадською думкою в Іспанії та отримати допомогу від одного із суперників Іспанії – Португалії, Франції чи Османської імперії.

Рідкісні павуки та забуті писемності

Сучасна наука та сучасні імперії мотивувалися неспокійним відчуттям, що там, за горизонтом, на них, можливо, очікує щось важливе – щось, що їм краще було би дослідити та опанувати. Проте зв’язок між наукою та імперією проростає значно глибше. Будівничі імперій були пов’язані з ученими не лише мотиваційно, а й практично. Для сучасних європейців будівництво імперії стало науковим проектом, тоді як започаткування наукової дисципліни стало імперським проектом.

Коли мусульмани завоювали Індію, вони не привезли з собою археологів для систематичного дослідження індійської історії, антропологів для вивчення індійської культури, геологів для вивчення індійських ґрунтів або зоологів для вивчення індійської фауни. Коли ж Індію завоювали британці, вони всі ці речі зробили. 10 квітня 1802 року стартувало Велике дослідження Індії. Воно тривало шістдесят років. За допомогою десятків тисяч місцевих робітників, вчених та провідників британці детально нанесли на мапи всю індійську територію, розмітили кордони, виміряли відстані та навіть вперше розрахували точну висоту гори Еверест та інших гімалайських піків. Британці вивчили військові ресурси індійських провінцій та місцезнаходження їхніх золотих копалень, а також подбали зібрати інформацію про рідкісних індійських павуків, видати каталоги кольорових метеликів, прослідкувати давнє походження індійських мов, що вийшли з ужитку, та провести розкопки занедбаних руїн.

Одним із головних у цивілізації долини Інду було місто Мохенджо-Даро, яке процвітало в ІІІ тисячолітті до нашої ери, але приблизно в 1900 році до нашої ери було зруйноване. Жоден з індійських правителів до появи там британців – ані Маур’ї, ані Гупта, ані Делійські султани, ані Великі Моголи – не звертав на його руїни особливої уваги. А от британські археологи в 1922 році згадали про це місце. Британські вчені провели там розкопки і виявили першу велику цивілізацію Індії, про яку не знав на той час жоден індієць.

Ще одним яскравим прикладом британської наукової допитливості стала розшифровка клинопису. То була основна писемність, яка використовувалася по всьому Близькому Сходу протягом близько 3 тисяч років, але остання людина, здатна його прочитати, мабуть, померла ще на початку І тисячоліття. З того часу мешканці регіону часто натрапляли на клинописні написи на пам’ятках, стелах, давніх руїнах та глиняних черепках. Але вони не мали жодної гадки, як прочитати дивні, кутасті подряпини та, наскільки нам відомо, й не особливо намагалися. У 1618 році клинопис привернув до себе увагу європейців, коли іспанський посол у Персії оглядав руїни давнього міста Персеполіса, де побачив написи, які ніхто не міг йому розтлумачити. Новина про невідому писемність швидко поширилася серед європейських спеціалістів, викликавши у них неабиякий інтерес. У 1657 році європейські вчені опублікували перший запис клинописного тексту з Персеполіса. Потім було дедалі більше записів, і протягом майже двох століть вчені усього Заходу намагалися їх розшифрувати. Жодному з них це не вдалося.

У 1830-х роках до Персії, з метою допомогти підготувати армію шаха в європейському стилі, був направлений британський офіцер на ім’я Генрі Роулінсон. У свій вільний час Роулінсон полюбляв подорожувати країною. Одного дня місцеві провідники привели його до Бехістунської скелі в горах Загрос та показали величезний напис на ній. Близько п’ятнадцяти метрів заввишки та двадцяти п’яти метрів завширшки, цей напис був вирізьблений високо на передньому боці скелі за наказом царя Дарія І десь так 500 років до нашої ери. Він був виконаний клинописом трьома мовами: давньоперською, еламською та вавилонською. Цей напис був добре відомий місцевому населенню, але ніхто не міг його прочитати. Роулінсон переконав себе, що коли він зможе розшифрувати цей напис, це дозволить йому та іншим ученим прочитати численні написи та тексти, які в той час знаходили по всьому Близькому Сходу, відкривши двері в давній та забутий світ.

Першим кроком у розшифруванні напису стало створення точного запису, який можна було би надіслати до Європи. У процесі роботи над цим Роулінсон ледь не розбився насмерть, піднімаючись на круту скелю, щоб скопіювати дивні літери. Собі на допомогу він найняв кількох місцевих мешканців, зокрема одного курдського хлопчика, який дістався до найбільш недоступних ділянок скелі для копіювання верхньої частини напису. В 1847 році проект був завершений, і повну та точну копію відправили до Європи.

Роулінсон не спочивав на лаврах. Звичайно, як армійський офіцер, він мав військові та політичні завдання, які мав виконувати, але кожного разу, як йому випадала вільна хвилина, ламав голову над таємницею писемності. Він пробував один варіант за іншим і, нарешті, зумів розшифрувати давньоперську частину напису. Вона була найлегшою, бо давньоперська не надто відрізнялася від сучасної перської мови, яку Роулінсон добре знав. Розуміння давньоперської частини дало йому потрібний ключ для розкриття таємниці еламської та вавилонської частин тексту. Великі двері розчахнулися, і назовні долинули давні, але живі голоси – гамір шумерських базарів, едикти ассирійських царів, аргументи вавилонських бюрократів. Без зусиль сучасних європейських імперіалістів, таких як Роулінсон, ми не багато змогли би дізнатися про долю давніх близькосхідних імперій.

Іншим імперським ученим, який залишив помітний слід в історії людства, був Вільям Джонс. Ця людина прибула до Індії у вересні 1783 року, щоб обійняти посаду судді у Верховному суді провінції Бенгалія. Він був так зачарований дивами Індії, що менш ніж через шість місяців після приїзду заснував Азійське товариство. Завданням цієї наукової організації було вивчення культур, історії та суспільств Азії, особливо Індії. Минуло ще два роки, і Джонс опублікував працю під назвою «Санскритська мова», яка стала основою науки про порівняльну лінгвістику.

У цій книзі вчений наголошує на дивовижних подібностях між санскритом, давньоіндійською, що стала сакральною мовою індуїстських ритуалів, та грецькою й латиною, а також подібностях між усіма цими мовами та готською, кельтською, давньоперською, німецькою, французькою та англійською. Так, санскритом слово «мати» буде матар, латиною – матер, а давньокельтською – матхір. Джонс припускав, що всі ці мови мають спільні корені, походячи від нині забутого давнього предка. Таким чином, він перший виявив те, що пізніше почали називати родиною індоєвропейських мов.

Твір «Санскритська мова» став продуктивним дослідженням завдяки не лише сміливим (та точним) гіпотезам Джонса, а й розробленій ним упорядкованій методології порівняння мов. Він був схвально прийнятий іншими вченими, дозволивши їм систематично вивчати розвиток усіх світових мов.

Лінгвістика взагалі отримувала завзяту імперську підтримку. Європейські імперії вірили, що для ефективного управління потрібно знати мови та культури своїх підданих. Так повелося, що британські офіцери, які прибували в Індію, проводили до трьох років у Калькуттському університеті, де вивчали гінді та мусульманські закони нарівні з англійськими; санскрит, урду та перську нарівні з грецькою та латиною; а також тамільську, бенгальську та індостанську культури нарівні з математикою, економікою та географією. Вивчення лінгвістики надавало просто безцінну допомогу в розумінні структури та граматики місцевих мов.

Завдяки невтомній праці таких людей, як Вільям Джонс та Генрі Роулінсон, європейські завойовники дуже добре знали свої імперії. Значно краще, насправді, ніж будь-які попередні завойовники чи навіть місцеве населення. Їхні чудові знання мали очевидні практичні переваги. Малоймовірно, що без таких знань до смішного маленька кількість британців зуміла б управляти, пригноблювати та експлуатувати стільки сотень мільйонів індійців протягом двох століть. Адже протягом усього ХІХ та початку ХХ століть менш ніж 5 тисяч британських чиновників, близько 40–70 тисяч солдатів та, можливо, ще 100 тисяч бізнесменів, різних компаньйонів, жінок та дітей було цілком достатньо для підкорення та управління приблизно 300 мільйонами індійців.[93]

Однак ці практичні переваги були не єдиною причиною, чому імперії фінансували вивчення лінгвістики, ботаніки, географії та історії. Не менш важливим був і той факт, що наука давала імперії ідеологічне виправдання. Сучасні європейці дійшли думки, що здобуття нових знань – це завжди добре. Те, що імперії виробляли постійний потік нових знань, позначав їх як прогресивні та позитивні підприємства. Навіть сьогодні історія таких наук, як географія, археологія та ботаніка, не може уникнути схвалення європейських імперій, хоча б опосередкованого. Історія ботаніки мало розповідає про страждання австралійських аборигенів, але зазвичай знаходить добрі слова для Джеймса Кука та Джозефа Бенкса.

Більш того, накопичувані імперіями нові знання дозволяли, принаймні, в теорії, покращити життя підкорених народів та нести їм переваги «прогресу» – забезпечувати їм медичне обслуговування та освіту, будувати залізниці та водні канали, гарантувати справедливість та процвітання. Імперіалісти стверджували, що їхні імперії були не величезними підприємствами з експлуатації, а скоріше, альтруїстичними проектами, які реалізовувалися заради неєвропейських рас. Ось, як сказав про це британець Редьярд Кіплінг у своєму творі «Тягар білої людини»:

  • Беріть тягар той Білих,
  • Зішліть туди свій цвіт,
  • Синів, щоб торували
  • Новим підданцям слід;
  • Служили за поденне —
  • Завжди напоготів —
  • Юрбі хистких, похмурих
  • Дітей-напівчортів.[94]

Звісно, цей міф часто спростовувався фактами. У 1764 році британці завоювали Бенгалію, найбагатшу провінцію Індії. Нових правителів мало що цікавило, крім самозбагачення. Вони затвердили провальну економічну політику, яка через кілька років призвела до спалаху Великого бенгальського голоду. Він почався в 1769-му, досяг катастрофічного рівня в 1770-му та тривав до 1773-го. Під час цього лиха померло близько 10 мільйонів бенгальців, третина усього населення провінції.[95]

Насправді, і розповіді про утиски та експлуатацію, і «Тягар білої людини» не повністю відповідають фактам. Європейські імперії робили стільки різних речей у таких великих масштабах, що можна знайти багато прикладів для підтвердження всього, чого завгодно. Ви вважаєте, що ці імперії були злими монстрами, що несли по всьому світі смерть, пригноблення та несправедливість? Можна легко скласти енциклопедію їхніх злочинів. Ви хочете довести, що вони, фактично, покращували умови життя своїх підданих за допомогою нових ліків, передової економіки та більшої безпеки? Можна скласти іншу енциклопедію їхніх досягнень. Завдяки тісній співпраці з наукою ці імперії зосередили в своїх руках таку владу та змінили світ до такої міри, що, мабуть, їх не можна позначити просто як добрі чи злі. Вони створили світ таким, як ми його знаємо сьогодні, включаючи навіть ідеології, які ми використовуємо, щоб їх судити.

Тим часом використання імперіалістами науки призводило й до гірших наслідків. Біологи, антропологи та навіть лінгвісти надавали наукові докази, що європейці є вищими за всі інші раси, а тому мають повне право (якщо взагалі не обов’язок) цими расами правити. Після того, як Вільям Джонс заявив, що всі індоєвропейські мови походять від однієї давньої мови, багато вчених захопилися відкриттям, ким же були ті, хто нею говорив. Вони виявили, що найдавніші люди, які говорили санскритом, вторглися в Індію із Середньої Азії понад 3 тисячі років тому і називали себе арія. Найдавніші люди, які говорили перською мовою, називали себе айрійя. Відповідно, європейські вчені припустили, що люди, які говорили первісною мовою, яка породила і санскрит, і перську (а також грецьку, латину, готську та кельтську мови) мали б називати себе арійцями. Чи могло бути збігом, що ті, хто заснував величні індійську, перську, грецьку та римську цивілізації, всі були арійцями?

Після цього британські, французькі та німецькі вчені поєднали лінгвістичну теорію про працелюбних арійців із теорією природного добору Дарвіна та дійшли висновку, що арійці були не просто якоюсь лінгвістичною групою, а біологічною сутністю – расою. І не просто якоюсь там, а расою панів: високих, світловолосих, блакитнооких, працелюбних та надзвичайно раціональних людей, які прийшли з північних туманів, щоби започаткувати культуру по всьому світі. На жаль, арійці, які вторглися в Індію та Персію, вступали в змішані шлюби з місцевими мешканцями, яких вони знайшли у цих землях, поступово втрачаючи свій світлий колір обличчя та біляве волосся, а з ними й свою раціональність та старанність. Так і занепали цивілізації Індії та Персії. Натомість у Європі арійці зберегли свою расову чистоту. Ось чому європейці зуміли підкорити собі світ та чому вони були придатними ним правити – за умови, що вживатимуть заходів перестороги, щоб уникнути змішування з нижчими расами.

Сьогодні такі расистські теорії, помітні та шановані протягом багатьох десятиліть, піддані анафемі серед учених та політиків. Люди продовжують вести героїчну боротьбу проти расизму, не помічаючи, що лінія фронту зсунулась, і місце расизму в імперській ідеології вже зайняв так званий «культуризм». Узагалі-то, такого слова не існує, але воно точно відображає час, у який ми зараз живемо. Серед нинішніх еліт припущення про суперечливі переваги різних груп людей майже завжди викладаються термінами історичних відмінностей між культурами, а не біологічних відмінностей між расами. Ми більше не кажемо: «Це у них в крові». Ми кажемо: «Це у них в культурі».

Так, європейські праві партії, що виступають проти мусульманської імміграції, зазвичай намагаються уникати расової термінології. Спічрайтерам Марін Ле Пен одразу ж вказали би на двері, якби вони запропонували лідерці Національного фронту виступити на телебаченні зі словами: «Ми не хочемо, щоби ці нижчі семіти розріджували нашу арійську кров та псували нашу арійську цивілізацію». Натомість французький Національний фронт, нідерландська Партія за свободу, Альянс за майбутнє Австрії та їм подібні зазвичай стверджують, що західна культура, з самого свого виникнення в Європі, характеризується демократичними цінностями, толерантністю та гендерною рівністю, тоді як мусульманська культура, що виникла на Близькому Сходу, характеризується ієрархічною політикою, фанатизмом та жінконенависництвом. Оскільки ці дві культури такі різні та оскільки багато мусульманських іммігрантів не бажають (а може, і нездатні) прийняти західні цінності, не слід дозволяли їм в’їзд, щоби вони не збурювали внутрішні конфлікти та не підривали європейську демократію та лібералізм.

Такі культуристичні аргументи підживлюються дослідженнями з гуманітарних та соціальних наук, що підкреслюють так зване зіткнення цивілізацій та фундаментальні відмінності між різними культурами. Не всі історики та антропологи погоджуються з цими теоріями або підтримують їх політичне застосування. Але річ у тім, що, хоча біологам сьогодні легше розвінчувати расизм, просто пояснюючи, що біологічні відмінності між нинішніми популяціями людей є надто незначними, історикам та антропологам доводиться важче. Адже, якщо відмінності між людськими культурами є надто незначними, навіщо тоді платити історикам та антропологам за їх вивчення?

Учені забезпечили імперський проект практичними знаннями, ідеологічними виправданнями та технологічними новинками. Дуже сумнівно, що європейці змогли би завоювати світ без цього внеску. Завойовники повернули послугу, забезпечивши вчених інформацією та захистом, підтримуючи всі види дивних та захопливих проектів і поширюючи науковий спосіб мислення до віддалених куточків землі. Сумнівно, що без імперської підтримки сучасна наука змогла би досягти значного прогресу. Існує дуже мало наукових дисциплін, що не почали своє існування як слуги імперського зростання та що не завдячують великою часткою своїх відкриттів, колекцій, будівель та стипендій щедрій допомозі армійських офіцерів, морських капітанів та імперських губернаторів.

Але це не повна картина. Наука підтримувалась також іншими інституціями, не лише імперіями. Та й європейські імперії зростали та процвітали завдяки також іншим чинникам, окрім науки. Зокрема, за приголомшливим злетом науки та імперії стоїть одна надзвичайно важлива сила – капіталізм. Якби не бізнесмени у пошуках способів заробити, Колумб не досяг би Америки, Джеймс Кук – Австралії, а Ніл Армстронг ніколи б не зробив свого маленького кроку на поверхні Місяця.

16. Капіталістичне кредо

Як для розбудови імперії, так і для розвитку науки були потрібні гроші. Але чи були гроші кінцевою метою цих підприємств, чи, може, лише ризикованою необхідністю?

Визначити справжню роль економіки в сучасній історії нелегко. Про те, як гроші засновували та руйнували держави, відкривали нові горизонти та поневолювали мільйони, обертали колеса промисловості та призводили до вимирання сотні видів, написані цілі томи. Проте щоби зрозуміти сучасну економічну історію, насправді, потрібно зрозуміти лише одне-єдине слово. Це слово «зростання». У горі і в радості, у здоров’ї і в хворобі, сучасна економіка зростає, немов переповнений гормонів підліток. Вона споживає все, що може знайти, та додає в рості швидше, ніж ви навіть можете собі уявити.

Протягом більшої частини історії економіка залишалася приблизно на одному рівні. Так, світове виробництво зростало, але це відбувалося переважно завдяки демографічним процесам та заселенню нових земель. Обсяг виробництва на душу населення залишався без змін. Але в сучасну еру це змінилося. У 1500 році світове виробництво товарів та послуг складало приблизно 250 мільярдів доларів; сьогодні ж воно сягає 60 трильйонів. Ще важливіше, що в 1500 році щорічний обсяг виробництва на душу населення в середньому становив 550 доларів, тоді як сьогодні кожен чоловік, жінка та дитина виробляють у середньому 8800 доларів на рік.[96] Що ж стоїть за таким приголомшливим зростанням?

Економіка є надзвичайно складним предметом. Щоби простіше було зрозуміти деякі речі, уявімо собі простий приклад.

Семюел (Жаднюга) Гріді, розважливий фінансист, засновує банк в Ельдорадо, штат Каліфорнія.

A. A. (Хитрюга) Слайтер, перспективний будівельний підрядник, завершує в Ельдорадо своє перше велике замовлення, отримуючи готівкою плату в розмірі одного мільйона доларів. Він кладе цю суму на депозит у банк пана Гріді. Тепер банк має капітал в один мільйон доларів.

Тим часом Джейн (Пончик) Макдонат, досвідчений, але небагатий шеф-кухар з Ельдорадо, думає, що бачить перед собою можливість для бізнесу – в її частині містечка немає дійсно доброї пекарні. Але вона не має достатньо власних грошей, щоби купити потрібне приміщення, де було би повно промислових пічок, раковин, ножів та різного посуду. Вона йде до банку, презентує панові Гріді свій бізнес-план та переконує його, що в це варто вкласти гроші. Він видає їй один мільйон доларів позики, кредитуючи її рахунок у банку на цю суму.

Тепер Макдонат наймає підрядника Слайтера побудувати та обставити її пекарню. Свої послуги він оцінює в один мільйон доларів.

Коли вона йому платить чеком, Слайтер кладе цей чек на свій депозитний рахунок у банку Гріді.

То скільки ж грошей має Слайтер на своєму банківському рахунку? Правильно, 2 мільйони доларів.

А скільки грошей готівкою насправді знаходиться у банківському сейфі? Так, 1 мільйон доларів.

На цьому все не зупиняється. Як зазвичай роблять підрядники, через два місяці роботи Слайтер повідомляє Макдонат, що, через непередбачувані проблеми та витрати, рахунок за будівництво пекарні насправді складатиме два мільйони доларів. Пані Макдонат невдоволена, але навряд чи вона може зупинити наполовину виконану роботу. Тому вона знову іде до банку, переконує пана Гріді дати їй додаткову позику, і він кладе на її рахунок ще один мільйон доларів. Вона ж переводить гроші на рахунок підрядника.

Скільки грошей тепер має Слайтер на своєму рахунку? Він має три мільйони доларів.

А скільки грошей дійсно знаходиться в банку? Все ще лише один мільйон доларів. Фактично той самий один мільйон доларів, що й був у банку з самого початку.

Чинне в США банківське законодавство дозволяє банку повторювати цю операцію ще сім разів. У кінці підрядник матиме на своєму рахунку 10 мільйонів доларів, навіть якщо банк все ще матиме у своєму сховищі лише 1 мільйон доларів. Банкам дозволяється надавати позику в розмірі 10 доларів на кожен долар, який вони дійсно мають, що означає, що 90 % усіх грошей на наших банківських рахунках не покриваються реально наявними монетами та купюрами.[97] Якщо всі власники рахунків британського банку «Барклі» раптом почнуть вимагати свої гроші, цей банк швидко збанкрутує (якщо його, звісно, не врятує втручання уряду). Те саме справедливо для «Ллойдс», «Дойчебанк», «Сітібанк» та всіх інших банків у світі.

Схоже на гігантську піраміду, чи не так? Але якщо це шахрайство, тоді вся сучасна економіка є шахрайством. Річ у тім, що це не обман, а скоріше, прояв дивовижних можливостей людської уяви. Банкам – та всій економіці – дозволяє виживати та процвітати наша віра в майбутнє. Ця віра є єдиним, що стоїть за більшою частиною грошей у світі.

У прикладі з пекарнею невідповідність між випискою з рахунку підрядника та кількістю грошей, дійсно наявних у банку, якраз і складає пекарню пані Макдонат. Пан Гріді перевів гроші банку в активи, вірячи, що одного дня вони принесуть прибуток. Пекарня ще не випекла жодного буханця хлібу, але Макдонат та Гріді передбачають, що через рік вона продаватиме тисячі буханок, рулетів, тістечок та печива кожного дня, із чудовою вигодою. Тоді пані Макдонат зможе повернути надану їй позику з відсотками. Якщо на цьому етапі пан Слайтер вирішить забрати свої заощадження, Гріді зможе виплатити йому все готівкою. Все підприємство, таким чином, засноване на вірі в уявне майбутнє – вірі підприємця та банкіра в пекарню їхньої мрії, а також вірі підрядника в майбутню платоспроможність банку.

Ми вже бачили, що гроші є дивовижною річчю, бо вони можуть бути представлені безліччю різних об’єктів та конвертувати будь-яку річ в майже будь-яку іншу. Проте до настання сучасної ери ця здатність була обмеженою. В більшості випадків гроші могли представляти та конвертувати лише речі, які насправді існували в теперішньому. Це накладало жорстке обмеження на зростання, оскільки надзвичайно ускладнювало фінансування нових підприємств.

Повернемося знову до нашої пекарні. Чи могла би Макдонат замовити її будівництво, якби гроші представлялися лише матеріальними об’єктами? Ні. У теперішньому вона має багато мрій, але жодних матеріальних ресурсів. Єдиним способом збудувати її пекарню було би знайти підрядника, готового працювати сьогодні, а плату отримати через кілька років, якщо та коли пекарня дійсно почне приносити гроші. На жаль, такі підрядники трапляються дуже рідко. Тому наш підприємець зв’язаний обставинами. Без пекарні вона не зможе пекти тістечка. Без тістечок вона не зможе заробляти гроші. Без грошей вона не зможе найняти підрядника. Без підрядника вона не матиме пекарні.

Людство перебувало в пастці цього скрутного становища протягом тисяч років. У результаті, економіка залишалася незмінною. Вихід із цієї пастки був знайдений лише в сучасну еру, з появою нової системи, що ґрунтується на вірі в майбутнє. Люди погодилися представляти уявні товари – товари, яких у теперішньому ще не існує, – особливим видом грошей, які вони назвали «кредит». Кредит дозволяє нам будувати теперішнє за рахунок майбутнього. Він заснований на припущенні, що наші ресурси в майбутньому безумовно будуть значно більшими, ніж наші ресурси в теперішньому. Якщо ж ми можемо будувати в теперішньому, використовуючи майбутні прибутки, перед нами відкривається багато нових та чудових можливостей.

Якщо кредит – така класна річ, чому ж тоді ніхто не додумався до нього раніше? Звичайно ж, додумалися. Ті чи інші види надання кредиту існували в усіх відомих нам людських культурах, походячи, щонайменше, з Давнього Шумеру. В попередні ери проблема полягала не в тому, що ніхто про нього не думав або не знав, як саме ним користуватися. Вона полягала в тому, що люди рідко хотіли брати великі кредити, бо не вірили, що майбутнє буде кращим за теперішнє. Вони взагалі вважали, що минуле було кращим за їхні часи, а майбутнє буде ще гіршим або, у кращому разі, таким самим. Якщо викласти це економічними термінами, вони вважали, що загальна кількість багатств обмежена, якщо не зменшується. Тому люди думали, що це погана ідея – припускати, що вони особисто, їхнє царство або цілий світ через десять років зможе виробляти більше багатств. Бізнес нагадував гру з нульовою сумою. Звичайно, прибутки однієї конкретної пекарні могли вирости, але лише за рахунок сусідньої пекарні. Венеція могла процвітати, але лише розоривши Геную. Король Англії міг збагатитися, але лише пограбувавши короля Франції. Ви могли розрізати пиріг багатьма різними способами, але він не став би від того більшим.

Ось чому багато культур приходили до висновку, що робити запаси грошей – це гріх. Як сказав Ісус: «Ще кажу вам: легше верблюдові пройти крізь голчане вушко, ніж багатому ввійти в Царство Боже» (Євангеліє від св. Матвія 19:24). Якщо пиріг є незмінним, а я маю великий шматок його, тоді я, мабуть, взяв чиюсь частку. Багаті були зобов’язані каятися у своїх злих вчинках, віддаючи частину своїх надлишкових багатств на доброчинність.

Дилема підприємця

Якщо глобальний пиріг залишався незмінного розміру, в цьому не було жодної маржі для кредиту. Адже кредит є різницею між сьогоднішнім пирогом та завтрашнім. Якщо пиріг залишається однаковим, навіщо надавати кредит? Це було би неприйнятним ризиком, якщо, звісно, не вірити, що пекар або король, який просить у вас грошей, зможе вкрасти шматок у конкурента. Тому в досучасному світі отримати позику було важко, а якби це навіть і вдалося, вона була би дрібною, короткостроковою та з високою відсотковою ставкою. Таким чином, підприємцям-початківцям було би складно відкрити нову пекарню, а великі королі, які хотіли побудувати палац або розв’язати війну, не мали іншого вибору, крім як збирати необхідне фінансування через високі податки і тарифи. Це було добре для королів (допоки їхні піддані залишалися слухняними), але якась прибиральниця, що мала чудову ідею для пекарні та хотіла вийти в люди, загалом могла лише мріяти про багатство, миючи підлогу королівської кухні.

Зачароване коло сучасної економіки

Це була ситуація типу «програв-програв». Через те, що кредит був обмеженим, люди мали проблеми з фінансуванням нових підприємств. Через те, що було мало нових підприємств, економіка не зростала. Через те, що економіка не зростала, люди припускали, що вона й не буде зростати, а ті, хто мав капітал, не поспішали надавати кредити. Очікування стагнації реалізовувало себе само, неначе якесь темне пророцтво.

Пиріг, що зростає

А потім прийшла Наукова революція та ідея прогресу. Ідея прогресу побудована на понятті, що, якщо визнати наше незнання та вкладати кошти в дослідження, ситуацію можна покращити. Дуже скоро ця ідея була перекладена економічними термінами. Той, хто вірить у прогрес, вірить, що географічні відкриття, технічні винаходи та організаційний розвиток можуть збільшити загальну суму людського виробництва, торгівлі та багатства. Нові торгівельні маршрути в Атлантиці можуть процвітати без руйнування старих маршрутів в Індійському океані. Нові товари можуть вироблятися без зменшення виробництва старих. Наприклад, людина може відкрити нову пекарню, що спеціалізується на шоколадних кексах та круасанах, не доводячи до банкрутства пекарні, що спеціалізуються на хлібі. Споживачі просто оцінять нові смаки та їстимуть більше. Я можу розбагатіти без того, щоби ви збідніли. Я можу погладшати без того, щоби ви схудли. Увесь глобальний пиріг може зрости.

За останні 500 років ідея прогресу переконала людей дедалі більше вірити в майбутнє. Ця віра створила кредит, кредит приніс зростання реального сектору економіки, а це зростання посилило віру в майбутнє та відкрило шлях для ще більшого кредиту. Це не сталося за одну ніч – економіка більше нагадувала американські гірки, ніж повітряну кулю, стрибаючи то вгору, то вниз. Але згодом підйом вирівнявся й загальний напрямок став очевидним. Сьогодні у світі існує стільки кредитів, що уряди, бізнес-корпорації та приватні особи легко отримують великі, довгострокові позики з низькими відсотковими ставками, які значно перевищують їхній поточний прибуток.

Економічна історія світу в кількох словах

Віра в глобальний пиріг, що зростає, врешті-решт стала революційною. В 1776 році шотландський економіст Адам Сміт опублікував працю під назвою «Багатство націй», мабуть, найважливіший економічний маніфест усіх часів. У восьмому розділі його першого тому Сміт висловив таку новітню ідею: коли землевласник, ткач або швець має більші прибутки, ніж йому потрібно для підтримки власної родини, він використовує цей надлишок, щоби взяти на роботу більше помічників, з метою ще збільшити свої прибутки. Що більші прибутки він має, то більше помічників може взяти на роботу. Виходить, що збільшення прибутків приватних підприємців є основою для збільшення колективного багатства та процвітання.

Ця думка може не вразити вас як дуже оригінальна, бо ми всі живемо в капіталістичному світі, який уже звик сприймати ідею Сміта як належне. Кожного дня ми чуємо варіації на цю тему в новинах. Проте твердження Сміта, що прагнення егоїстичної людини до збільшення приватних прибутків є основою для колективного багатства, є однією з найбільш революційних ідей в історії людства – революційних не лише з економічної точки зору, але навіть більше з моральної та політичної. По суті, Сміт говорить, що жадібність – це добре і що, стаючи багатшим, я приношу користь усім, а не лише самому собі. Егоїзм означає альтруїзм.

Сміт учив людей думати про економіку як про ситуацію «виграв-виграв», у якій мої прибутки є також вашими прибутками. Ми не лише можемо разом насолоджуватися більшим шматком пирога одночасно, але й збільшення вашого шматка залежить від збільшення мого. Якщо я бідний, ви теж станете бідним, оскільки я не зможу купувати ваші товари чи послуги. Якщо я багатий, ви теж станете багатим, оскільки ви зможете тоді щось мені продавати. Сміт відкинув традиційні суперечності між багатством і моральністю та широко розчахнув для багатих ворота раю. Бути багатим почало означати бути моральним. У викладенні Сміта, люди стають багатими не через обкрадання своїх сусідів, а через збільшення загального розміру пирога. І, коли пиріг зростає, від цього виграють усі. Багаті, відповідно, є найбільш корисними та великодушними людьми у суспільстві, бо вони обертають колеса зростання заради загального блага.

Усе це залежить, проте, від багатих, які використовують свої прибутки, радше, для відкриття нових заводів та найму нових працівників, аніж витрачають їх на непродуктивну діяльність. Тому Сміт, неначе мантру, повторював принцип, що «Коли прибутки збільшуються, землевласник або ткач бере на роботу більше помічників», а не «Коли прибутки збільшуються, Скрудж ховає грошики в скриню та дістає їх, лише щоби порахувати свої монети». Надзвичайно важливою частиною сучасної капіталістичної економіки було виникнення нової етики, згідно з якою прибутки потрібно заново вкладати у виробництво. Це приносить більші прибутки, які знову вкладаються у виробництво, що приносить нові прибутки і так далі до нескінченості. Інвестиції можна робити багатьма способами: збільшуючи завод, проводячи наукові дослідження, розробляючи нові товари та послуги. Однак всі ці інвестиції повинні якось збільшувати виробництво та трансформуватися в більші прибутки. У новому капіталістичному кредо перша та найсакральніша заповідь звучить так: «Прибутки від виробництва повинні заново вкладатися в збільшення виробництва».

Ось чому капіталізм називається «капіталізмом». Капіталізм відрізняє поняття «капітал» від просто «багатства». Капітал складається з грошей, товарів та ресурсів, які вкладаються у виробництво. Багатство ж закопується в землю або марнується на непродуктивну діяльність. Фараон, який щедро витрачає ресурси на непродуктивну піраміду, не є капіталістом. Пірат, який грабує іспанський флот з коштовностями, а потім закопує повну скриню золота на березі одного з Карибських островів, не є капіталістом. Справжнім капіталістом є працелюбний власник заводу, який заново вкладає частину свого прибутку у фондовий ринок.

Ідея про те, що «Прибутки від виробництва повинні заново вкладатися у збільшення виробництва» сьогодні не здається нам якоюсь надзвичайною. Але протягом усієї історії для більшості людей вона була чужою. В досучасні часи люди вірили, що виробництво є більш-менш постійним. Тож навіщо заново вкладати ваші прибутки, якщо виробництво просто не може суттєво збільшитися, хоч би що ви не робили? Таким чином середньовічні дворяни дотримувалися етики щедрості та престижних витрат. Вони витрачали свої доходи на турніри, бенкети, палаци та війни, а також на доброчинність та монументальні храми. Мало хто пробував заново вкладати прибутки в збільшення продуктивності їхніх помість, виведення кращих сортів пшениці або пошуки нових ринків.

У сучасну еру на зміну дворянам прийшла нова еліта, члени якої щиро вірять у капіталістичне кредо. Ця нова капіталістична еліта складається не з герцогів та маркізів, а з голів ради директорів, біржових маклерів та промисловців. Ці магнати є значно багатшими за середньовічних дворян, але вони значно менш зацікавлені в екстравагантному споживанні та витрачають на непродуктивну діяльність значно меншу частину своїх прибутків.

Середньовічні дворяни носили яскравий одяг, розшитий золотом, сріблом та шовком, присвячуючи багато часу відвідуванню бенкетів, карнавалів та різного роду турнірів. Натомість сучасні генеральні директори носять однострої під назвою костюм майже без жодних прикрас та мають мало часу для розваг. Типовий венчурний капіталіст поспішає з однієї ділової зустрічі на іншу, намагаючись визначити, куди інвестувати свій капітал та уважно слідкуючи за коливаннями цін на акції та облігації, якими він володіє. Щоправда, його костюм може бути від «Версаче» і він може літати скрізь приватним літаком, але ці витрати – просто ніщо, порівняно з тим, що він вкладає в збільшення загальнолюдського виробництва.

Свій внесок у збільшення виробництва роблять не лише одягнені в дорогі костюми бізнесмени. У тому самому напрямку рухаються також думки окремих людей та урядових установ. Скільки розмов за вечерею в небагатих кварталах рано чи пізно зупиняються на обговоренні, куди краще вкладати заощадження: фондовий ринок, облігації чи нерухомість? Уряди теж прагнуть інвестувати свої податкові надходження у виробничі проекти, які збільшать їхній майбутній прибуток. Наприклад, будівництво нового порту може полегшити заводам експорт їхньої продукції, дозволивши отримувати більший прибуток, що обкладається податками, таким чином, збільшивши майбутні прибутки уряду. Інший уряд може обрати інвестиції в освіту, на підставі того, що освічені люди формують основу вигідних високотехнологічних галузей, які сплачують багато податків без потреби в нових портових спорудах.

Капіталізм починався як теорія про особливості роботи економіки. Вона була водночас описовою та рекомендаційною. Вона запропонувала розуміння того, як працюють гроші, та просувала ідею, що реінвестування прибутків у виробництво призводить до швидкого економічного зростання. Але поступово капіталізм став чимось значно більшим, аніж просто економічною доктриною. Сьогодні він супроводжується певною етикою – набором настанов про те, як людям слід поводитися, навчати їхніх дітей та навіть думати. Його принципи полягають у тому, що економічне зростання є вищим благом або, принаймні, майже вищим благом, бо саме від економічного зростання залежать справедливість, свобода та навіть щастя. Спитайте капіталіста, як донести справедливість та політичну свободу до таких місць, як Зімбабве або Афганістан, і ви, скоріш за все, почуєте лекцію про те, що для стійких демократичних інституцій необхідні економічний достаток та процвітаючий середній клас, а також про потребу прищепити афганським племенам цінності вільного підприємництва, економності та самозабезпечення.

Ця нова релігія мала вирішальний вплив також на розвиток сучасної науки. Наукові дослідження зазвичай фінансуються урядами або приватними підприємствами. Коли капіталістичні уряди та підприємства думають про інвестування в конкретний науковий проект, першим у них зазвичай з’являється таке запитання: «Чи дозволить нам цей проект збільшити виробництво та прибутки? Чи приведе він до економічного зростання?» Проект, який не може розвіяти ці сумніви, має мало шансів на фінансування від спонсорів. Жодна історія сучасної науки не може залишити капіталізм за межами загальної картини.

Навпаки, історію капіталізму неможливо уявити без значної ролі науки. Віра капіталізму в безкінечне економічне зростання проявляється майже в усьому, що ми знаємо про всесвіт. Суспільство вовків було би надзвичайно дурним, якби вірило, що постачання овець зростатиме безперервно. Але людська економіка примудрилася експоненційно зростати протягом усієї сучасної ери, завдяки лише тому фактові, що вчені пропонували чергові відкриття або гаджети кожні кілька років – на кшталт Американського континенту, двигуна внутрішнього згоряння або генетично модифікованої вівці. Гроші друкують банки та уряди, але, врешті-решт, рахунки сплачують вчені.

До речі, протягом останніх кількох років банки та уряди друкують гроші просто шаленими темпами. Усі бояться, що поточна економічна криза може зупинити зростання економіки. Тому вони створюють трильйони доларів, євро та японських єн із повітря, нагнітаючи в систему дешеві кредити та сподіваючись, що вчені, техніки та інженери зуміють запропонувати щось дійсно велике, перш ніж ця булька лусне. Усе залежить від людей у лабораторіях. Нові відкриття в таких галузях, як біотехнології та нанотехнології, могли би створити цілі нові галузі, прибутки яких повернули би трильйони уявних грошей, створені банками та урядами з 2008 року. Якщо лабораторії не задовольнять ці сподівання, перш ніж булька лусне, попереду нас чекають дуже важкі часи.

Колумбові пошуки інвестора

Капіталізм відіграв вирішальну роль не лише в розвиткові сучасної науки, але й у виникненні європейського імперіалізму. Причому саме європейський імперіалізм, в першу чергу, створив капіталістичну кредитну систему. Звичайно, кредит не був винайдений у сучасній Європі. Він існував майже у всіх сільськогосподарських суспільствах, і в ранньому сучасному періоді виникнення європейського капіталізму було тісно пов’язане з економічним розвитком в Азії. Пам’ятайте також, що до кінця ХVІІІ століття двигуном світової економіки була Азія, оскільки європейці мали у своєму розпорядженні значно менше капіталу, ніж китайці, мусульмани чи індійці.

Проте у соціополітичній системі Китаю, Індії та мусульманського світу кредит відігравав лише другорядну роль. Банкіри та купці на ринках Стамбула, Ісфагана, Делі та Пекіна, можливо, й мислили в капіталістичному ключі, але царі та генерали в палацах та фортецях рідко дослухаються до меркантильних думок торговців. Більшість неєвропейських імперій ранньої сучасної ери були засновані великими завойовниками, такими як Нурхаци в Маньчжурії та Надір-шах в Афганістані, або бюрократичними та військовими елітами, такими як династії Цінь та Османської імперії. Фінансуючи війни за рахунок податків та грабунків (без чітких відмінностей між ними), вони мало чим завдячували кредитним системам, а про інтереси банкірів та інвесторів дбали ще менше.

З іншого боку, в Європі царі та генерали поступово перейняли меркантильний спосіб мислення ще до того, як торговці та банкіри стали панівною елітою. Європейське завоювання світу дедалі більше фінансувалося за рахунок кредитів, а не податків, та дедалі більше спрямовувалося капіталістами, головною метою яких було отримання максимальних прибутків на їхні інвестиції. Імперії, збудовані банкірами та бізнесменами в темних сюртуках та циліндрах, перемогли імперії, збудовані царями та дворянами в золотій парчі та сяючих обладунках. Просто меркантильні імперії були значно практичнішими у фінансуванні своїх завоювань. Адже ніхто не хоче платити податки, але інвестують усі з превеликою радістю.

У 1484 році до короля Португалії звернувся Христофор Колумб, запропонувавши фінансувати флот, який попливе на захід, щоби знайти новий торгівельний маршрут до Східної Азії. Така експедиція була справою дуже ризикованою та дорогою. Будівництво кораблів, придбання спорядження, платня морякам та солдатам вимагали багато грошей – причому не було жодної гарантії, що ці інвестиції принесуть хоч якийсь прибуток. Тому король Португалії пропозицію відхилив.

Подібно до сучасного стартапера, Колумб не здавався. Він розповів про свою ідею іншим потенційним інвесторам в Італії, Франції, Англії та знову в Португалії. Щоразу йому відмовляли. Тоді він випробував удачу з Фердинандом та Ізабеллою, правителями нещодавно об’єднаної Іспанії. Він звернувся до кількох досвідчених лобістів, за допомогою яких зумів переконати королеву Ізабеллу вкласти гроші в його підприємство. Як знає кожен школяр, Ізабелла зірвала джекпот. Відкриття Колумба дозволило іспанцям завоювати Америку, де вони заснували золоті та срібні копальні, а також цукрові та тютюнові плантації, що збагатили іспанських королів, банкірів та торговців більше, ніж ті могли навіть мріяти.

Сто років по тому, завдяки привезеним з Америки скарбам, дворяни та банкіри були готові надати наступникам Колумба значно більші кредити та мали у своєму розпорядженні більший капітал. Не менш важливо, що вони значно легше вірили в потенціал нових експедицій та значно охочіше розставалися зі своїми грошима. Це було зачароване коло імперського капіталізму: кредит фінансував нові відкриття, відкриття привели до заснування колоній, колонії принесли прибутки, прибутки посилили віру, а віра втілилась у більший кредит. Великі завойовники Нурхаци та Надір-шах видихалися вже після кількох тисяч кілометрів. Натомість капіталістичні підприємці лише збільшували свою фінансову міць від завоювання до завоювання.

Але ці експедиції залишалися справами ризикованими, тому й кредитні ринки були доволі обережними. Багато експедицій поверталися до Європи з порожніми руками, не відкривши нічого цінного. Англійці, наприклад, змарнували багато капіталу в безплідних спробах знайти північно-західний перехід до Азії через Арктику. Багато експедицій взагалі не повернулися. Кораблі налітали на айсберги, тонули під час тропічних штормів або ставали здобиччю піратів. З метою збільшити кількість потенційних інвесторів та зменшити ризик, який вони на себе брали, європейці звернулися до акціонерних товариств. Замість одного-єдиного інвестора, який ставить усі свої гроші на один розхитаний корабель, акціонерне товариство збирало гроші великої кількості інвесторів, кожен з яких ризикував лише невеличкою часткою свого капіталу. Ризики, таким чином, зменшувалися, але прибутки нічим не обмежувалися. Навіть невеличка інвестиція у правильний корабель могла зробити інвестора мільйонером.

Десятки років Західна Європа була свідком розвитку складної фінансової системи, здатної зібрати велику суму кредиту за короткий час та передати її в розпорядження приватних підприємців та урядів. Ця система дозволяла фінансувати розвідки та завоювання значно ефективніше за будь-яке царство чи імперію. Заново відкриту силу кредиту можна побачити в запеклій боротьбі між Іспанією та Нідерландами. У ХVІ столітті Іспанія була наймогутнішою державою Європи, пануючи над величезною світовою імперією. Вона правила значною частиною Європи, величезними територіями Північної та Південної Америки, Філіппінськими островами та низкою баз уздовж берегів Африки та Азії. Щороку до портів Севільї та Кадіса поверталися флоти, повні американських та азійських скарбів. Нідерланди ж являли собою невеличке та вітряне болото, бідне на природні ресурси, – маленький клаптик під владою короля Іспанії.

У 1568 році голландці, які були переважно протестантами, повстали проти свого католицького іспанського повелителя. Спершу повстанці, здавалося, грали роль Дон Кіхота, який сміливо атакував непереможні вітряки. Але не минуло й вісімдесят років, як Нідерланди не просто відстояли свою незалежність від Іспанії, але й зуміли потіснити іспанців та їхніх португальських союзників як господарів океанських трас, створити колоніальну Нідерландську імперію та стати найбагатшою державою Європи.

Таємницею успіху голландців був кредит. Голландські бюргери, які не надто полюбляли вести військові дії на землі, зібрали армію найманців, щоби ті воювали з іспанцями замість них. Самі ж голландці тим часом випустили в море найбільший в історії флот. Армії найманців та озброєні гарматами флоти коштували тоді дуже дорого, але голландцям фінансувати свої військові експедиції було легше, ніж могутній Іспанській імперії, бо вони твердо вірили в нову європейську фінансову систему, тоді як іспанський король легковажно вірив лише в самого себе. Фінансисти надали їм достатній кредит для створення армій та флотів, а ці армії та флоти дозволили голландцям контролювати шляхи світової торгівлі, що, у свою чергу, принесло дуже добрі прибутки. Прибутки дозволили голландцям повернути отримані позики, що посилило віру в них фінансистів. Амстердам швидко став не лише одним із найважливіших портів Європи, а й фінансовою Меккою свого континенту.

Як саме голландцям вдалося завоювати довіру фінансової система? По-перше, вони чітко дотримувалися своїх зобов’язань щодо вчасного та повного повернення позик, зробивши надання кредиту менш ризикованою справою для кредиторів. По-друге, судова система їхньої країни була незалежною та захищала приватні права людей – зокрема права приватної власності. Капітал має звичку тікати від диктаторських держав, що не здатні захистити приватних осіб та їхню власність. Натомість він тяжіє до держав, що дотримуються норм права та приватної власності.

Уявіть, що ви є сином солідної родини німецьких фінансистів. Ваш батько вбачає можливість розширення бізнесу шляхом відкриття відділень своєї контори у великих європейських містах. Він посилає вас до Амстердама, а вашого меншого брата до Мадрида, даючи кожному з вас по 10 тисяч золотих монет для інвестицій. Ваш брат позичає свій стартовий капітал під відсотки королю Іспанії, якому потрібні гроші для спорядження армії проти короля Франції. Ви ж вирішуєте позичити свій капітал голландському купцеві, який хоче інвестувати в лісовий район на південному кінці безлюдного острова під назвою Мангеттен, впевнений, що вартість нерухомості там злетить до небес, щойно річка Гудзон перетвориться на головну торговельну артерію. Обидві позики мають бути повернені протягом року.

І от цей рік минає. Голландський купець продає придбану ним землю з великою вигодою та повертає ваші гроші з обіцяними відсотками. Ваш батько задоволений. Але ваш менший брат у Мадриді нервується. Війна з Францією закінчилась для короля Іспанії добре, але тепер він вступив у конфлікт з турками. Йому потрібна кожна копійка для фінансування нової війни, яку він вважає значно важливішою за повернення старих боргів. Ваш брат надсилає листи до палацу та просить посередництва у друзів зі зв’язками при дворі, але без жодного результату. Ваш брат не лише не заробив обіцяні відсотки – він втратив основний капітал. Ваш батько вельми незадоволений.

Далі – гірше. До вашого брата посилають чиновника з казначейства, який недвозначно каже, що король очікує отримати нову позику того ж розміру, і чимшвидше. Ваш брат не має більше грошей, які можна було би позичити. Він пише додому батькові, намагаючись переконати того, що цього разу король усе поверне. Голова родини має слабкість до свого меншенького, а тому погоджується з важким серцем. У надрах іспанської скарбниці зникають ще 10 тисяч золотих монет, які назад уже ніколи не повернуться. Тим часом в Амстердамі все йде напрочуд блискуче. Ви даєте дедалі більше позик підприємливим голландським купцям, які повертають їх вчасно та в повному обсязі. Хоча й ваше везіння не триває вічно. Один із ваших постійних клієнтів має передчуття, що наступним писком моди у Парижі стануть дерев’яні дамські черевички, та просить у вас позику, щоб заснувати взуттєву імперію у французькій столиці. Ви позичаєте йому гроші, але на жаль, взуття з дерева не приваблює паризьких дам, і роздратований збитками підприємець відмовляється повертати позику.

Ваш батько гнівається та каже вам обом, що час нацькувати на боржників адвокатів. Ваш брат подає позов у Мадриді проти іспанського монарха, тоді як ви подаєте позов у Амстердамі проти «короля» дерев’яного взуття. В Іспанії судові органи підпорядковані королю – судді служать для того, щоби він був щасливий, та бояться покарання, якщо не виконають його волю. В Нідерландах же суди є окремою гілкою влади, незалежною від бюргерів та дворян країни. Суд у Мадриді просто викидає позов вашого брата немов сміття, тоді як суд в Амстердамі приймає рішення на вашу користь та накладає арешт на активи взуттяра, щоби змусити його вам заплатити. Ваш батько швидко засвоює урок. Краще мати справу з торговцями, ніж з королями, і краще робити це в Голландії, ніж у Мадриді.

Але поневіряння вашого брата на цьому не закінчуються. Король Іспанії відчайдушно потребує більше грошей на утримання своєї армії. І він упевнений, що ваш батько має вільні кошти. Тому він висуває проти вашого брата повністю сфабриковані звинувачення в тяжкому злочині. Якщо той негайно не заплатить 20 тисяч золотих монет, то буде кинутий у підземелля, де й згниє.

З вашого батька вже годі. Він сплачує викуп за свого улюбленого сина, але клянеться ніколи більше не вести бізнесу в Іспанії. Він закриває своє мадридське відділення та переводить вашого брата до Роттердама. Тепер два відділення в Голландії здаються дійсно чудовою ідеєю. Він чує, що навіть іспанські капіталісти потайки виводять свої статки зі своєї країни. Вони теж розуміють, що якщо хочуть зберегти свої гроші та скористатися ними для отримання більшого багатства, то краще інвестувати там, де є верховенство права, де поважають приватну власність, – наприклад, у Нідерландах.

Таким чином, король Іспанії втратив довіру інвесторів, тим часом як як голландські купці отримали її сповна. Причому Нідерландську імперію збудували саме голландські торговці, а не голландські державні органи. Король Іспанії продовжив спроби фінансувати та підтримувати свої завоювання шляхом підвищення непопулярних податків із невдоволених простих людей. Голландські ж підприємці фінансували завоювання, беручи позики, а також дедалі більше продаючи акції своїх компаній, що дозволяло їхнім власникам одержувати частину прибутків компанії. Обережні інвестори, які б ніколи не дали своїх грошей королю Іспанії та які би двічі подумали, перш ніж надати кредит голландському урядові, з радістю вкладали статки в голландські акціонерні товариства, що стали основою нової імперії.

Якщо ви думали, що якась компанія скоро отримає великий прибуток, але вона вже розпродала всі свої акції, ви могли купити трохи в людей, які ними володіли, мабуть, за вищу ціну, ніж вони колись заплатили. Якщо ж ви купили акції, а потім виявили, що справи компанії кепські, ви могли спробувати спустити свої акції за нижчою ціною. В результаті торгівля акціями компаній привела до заснування у більшості великих європейських міст фондових ринків – місць, де продавали та купували акції.

Найвідоміше нідерландське акціонерне товариство «Голландська Ост-Індська Компанія», або скорочено «ГОК», було засноване в 1602 році, якраз коли голландці скидали ярмо іспанського правління, а грім іспанської артилерії ще було чутно неподалік околиць Амстердама. «ГОК» використовувала гроші, отримані від продажу своїх акцій, на будівництво кораблів, відправку їх до Азії та завезення звідти китайських, індійських та індонезійських товарів. Вона також фінансувала військові дії, які кораблі компанії вели проти конкурентів та піратів. Урешті-решт гроші «ГОК» фінансували завоювання Індонезії.

Індонезія є найбільшим архіпелагом світу. На початку ХVІІ століття тисячами й тисячами його островів правили сотні королівств, князівств, султанатів та племен. Коли торговці «ГОК» вперше прибули до Індонезії у 1603 році, їхні цілі були виключно комерційними. Проте, з метою забезпечити їхні комерційні інтереси та максимізувати прибутки акціонерів, торговці «ГОК» почали боротьбу проти місцевих володарів, які встановлювали неправомірні тарифи, а також проти європейських конкурентів. «ГОК» озброїла свої торговельні кораблі гарматами, набрала на службу європейських, японських, індійських та індонезійських найманців, збудувала фортеці та почала вести повномасштабні битви та облоги. Для нас це підприємство може здаватися дещо дивним, але на початку сучасної ери для приватних компаній було звичайною справою наймати не лише солдатів, але й генералів та адміралів, гармати та кораблі і навіть повністю сформовані готові армії. Міжнародна спільнота сприймала це як належне і не здіймала здивовано брів, коли та чи інша приватна компанія засновувала імперію.

Поступово на милість найманців «ГОК» здавалися острів за островом, і скоро велика частина Індонезії стала колонією голландців. «ГОК» правила Індонезією близько 200 років. Лише в 1800 році владу над Індонезією перебрала на себе голландська держава, зробивши її національною колонією ще на 150 років. Сьогодні деякі люди також попереджають, що корпорації ХХІ століття набирають надто велику силу. Рання сучасна історія якраз і демонструє, наскільки далеко може зайти бізнес, якщо дозволити йому переслідувати власні інтереси безконтрольно.

Поки в Індійському океані діяла «ГОК», в Атлантичному панувала нідерландська «Вест-Індська Компанія», або «ВІК». З метою контролю торгівлі на берегах важливої річки Гудзон, «ВІК» збудувала на острові в гирлі річки поселення під назвою Нью-Амстердам. Ця колонія постійно перебувала під загрозою з боку індіанців та періодично атакувалася британцями, які, врешті-решт, таки захопили її у 1664 році. Британці перейменували її на Нью-Йорк. Залишками стіни, збудованої «ВІК» для захисту її колонії від індіанців та британців, сьогодні вибрукувана найвідоміша у світі вулиця – Волл-стрит.

У міру того як ХVІІ століття добігало кінця, самозаспокоєння та коштовні континентальні війни спричинили втрату голландцями не лише Нью-Йорка, а й їхньої ролі фінансового та імперського двигуна Європи. За вакансію, що звільнилася, почалося жорстке змагання між Францією та Британією. Спочатку здавалося, що значно міцнішу позицію має Франція. Вона була більшою за Британію, багатшою, більш населеною та мала чисельнішу й досвідченішу армію. Проте Британії вдалося завоювати довіру фінансової системи, тоді як Франція дуже невдало зарекомендувала себе як неплатоспроможний клієнт. Особливо ганебною поведінка французької корони була під час так званої Авантюри на Міссісіпі, найбільшої фінансової кризи ХVІІІ століття в Європі. Ця історія також починається зі створення імперії одним акціонерним товариством.

38. Панорама Мангеттену з висоти пташиного польоту (1873)

У 1717 році створена у Франції «Міссісіпі Компані» вирішила колонізувати нижню долину річки, заснувавши в процесі місто Новий Орлеан. Для фінансування своїх амбітних планів компанія, яка мала добрі зв’язки при дворі короля Людовика XV, вирішила продати акції на паризькій фондовій біржі. Джон Лоу, директор компанії, був також управителем центрального банку Франції. Більш того, король призначив його генеральним контролером фінансів, що майже дорівнювало посаді сучасного міністра фінансів. У 1717 році нижня долина Міссісіпі пропонувала мало атракцій, окрім боліт та алігаторів, проте «Міссісіпі Компані» поширювала байки про нечувані місцеві багатства та безмежні можливості. Французькі аристократи, бізнесмени та солідні представники міської буржуазії піддалися на ці фантазії, і ціни на акції компанії злетіли до небес. Спочатку їх пропонували за ціною 500 ліврів за одну. 1 серпня 1719 року акції вже продавали по 2750 ліврів. 30 серпня вони коштували 4100 ліврів, а 4 вересня піднялися до 5 тисяч ліврів. 2 грудня ціна акцій «Міссісіпі Компані» перетнула поріг у 10 тисяч ліврів. Вулиці Парижа затопила ейфорія. Люди продавали все своє майно та брали величезні позики, щоби тільки придбати ці акції. Усі вірили, що відкрили легкий шлях до багатства.

А через кілька днів почалася паніка. Деякі спекулянти зрозуміли, що ціна акцій є абсолютно нереалістичною та необґрунтованою. Вони вирахували, що краще продати ці папери, поки ціна на піку. Щойно кількість доступних акцій зросла, їхня ціна поповзла вниз. Коли ж інші інвестори побачили, що ціна знижується, вони також захотіли чимшвидше вийти з гри. Ціни на акції впали ще більше, спричинивши справжній обвал. Щоби їх стабілізувати, центральний банк Франції (під керівництвом його управителя Джона Лоу) почав купувати акції «Міссісіпі Компані», але вічно цього робити не міг. Врешті-решт, у нього просто закінчилися гроші. Коли ж це сталося, генеральний контролер фінансів, той самий Джон Лоу, дозволив надрукувати більше грошей, з метою викупити ще акцій. Це помістило всю французьку фінансову систему всередину мильної бульки. І навіть таке фінансове чаклунство не змогло врятувати ситуацію. Ціна на акції впала з 10 тисяч ліврів назад до 1 тисячі ліврів, а потім настав повний крах, і акції взагалі втратили свою цінність. Виявилося, що центральний банк та королівська скарбниця володіють величезною кількістю нічого не вартих акцій і при цьому зовсім не мають грошей. Великі спекулянти переважно не постраждали – вони вчасно встигли все продати. А от дрібні інвестори втратили геть усе, після чого багато хто покінчив із собою.

Авантюра на Міссісіпі стала однією з найпоказовіших фінансових катастроф в історії людства. Королівська французька фінансова система вже не змогла оговтатися після цього удару. Спосіб, у який «Міссісіпі Компані» використовувала свій політичний вплив для маніпуляції ціною на акції та підживлення купівельного безумства, призвів до того, що люди поступово почали втрачати віру у французьку банківську систему та у фінансову мудрість французького короля. Людовикові XV ставало дедалі складніше отримати кредит. Це послужило однією з головних причин падіння заморської Французької імперії в руки британців. Тоді як Британія могла позичати гроші без проблем та за низькою відсотковою ставкою, Франція мала неабиякі складності із забезпеченням позик та змушена була сплачувати за ними високі відсотки. Щоб фінансувати зростаючі борги, король Франції позичав дедалі більше грошей за вищими та вищими відсотковими ставками. Врешті-решт, у 1780-х Людовик XVI, який успадкував трон після смерті свого діда, усвідомив, що половина його річного бюджету йде на виплату відсотків за позиками і що він наближається до банкрутства. Неохоче, в 1789 році Людовик XVI скликав Генеральні штати, французький парламент, який до того не збирався вже півтора століття, аби знайти вирішення кризи. Це і стало початком Французької революції.

Тоді як заморська Французька імперія розсипалася, Британська імперія швидко розширювалась. Як і Голландська імперія до того, Британська імперія була заснована та управлялася переважно приватними акціонерними товариствами з базою на Лондонській фондовій біржі. Перші англійські поселення в Північній Америці були засновані на початку ХVІІ століття такими акціонерними товариствами, як «Лондон Компані», «Плімут Компані», «Дорчестер Компані» та «Массачусетс Компані».

Індійський субконтинент теж був завойований не британською державою, а найманою армією «Британської Ост-Індської компанії». Ця компанія перевершила навіть «ГОК». Зі своєї штаб-квартири на Леденголл-стрит у Лондоні вона правила могутньою імперією в Індії близько століття, утримуючи величезні військові сили чисельністю до 350 тисяч солдатів, що значно перевищувало збройні сили британської монархії. Британська корона націоналізувала Індію разом із приватною армією компанії лише у 1858 році. Свого часу Наполеон сміявся з британців, називаючи їх нацією крамарів. А проте ці крамарі розбили самого Наполеона, а їхня імперія стала найбільшою з тих, які колись бачив світ.

В ім’я капіталу

Націоналізація Індонезії голландською короною (1800) та Індії британською короною (1858) аж ніяк не закінчила союз капіталізму та імперії. Навпаки, протягом ХІХ століття їхній зв’язок дедалі міцнішав. Акціонерним товариствам більше не було потреби в заснуванні та управлінні приватними колоніями – їхні керівники та великі акціонери тепер отримали владу в Лондоні, Амстердамі та Парижі й могли розраховувати на державу для підтримки своїх інтересів. Як зауважував Маркс та інші громадські критики, західні уряди поступово перетворювалися на капіталістичні профспілки.

Найяскравішим прикладом того, як уряди йшли на поводі у великих грошей, стала Перша опіумна війна між Британією та Китаєм (1840–1842). У першій половині ХІХ століття «Британська Ост-Індська компанія» та різного штибу британські бізнесмени заробили величезні статки на експорті наркотиків, особливо опіуму, до Китаю. Мільйони китайців стали наркозалежними, що значно ослабило країну як економічно, так і соціально. Наприкінці 1830-х років китайський уряд наклав заборону на наркотрафік, але британські наркоторговці просто ігнорували цей закон. Китайська влада почала конфісковувати та знищувати вантажі наркотиків. Наркокартелі ж були тісні пов’язані з Вестмінстером та Давнінг-стрит (багато членів парламенту та кабінету міністрів, фактично, володіли акціями наркокомпаній), а тому тиснули на британський уряд, щоби той ужив рішучих заходів.

У 1840 році Британія належним чином оголосила Китаю війну в ім’я так званої «вільної торгівлі». Перемога була легкою. Самовпевнені китайці не могли рівнятися з британцями, озброєними новою диво-зброєю – пароплавами, важкою артилерією, кулеметами та скорострільними гвинтівками. За умовами подальшого мирного договору, Китай погодився не перешкоджати діяльності британських наркоторговців та навіть компенсувати їм збитки, завдані китайською поліцією. Більш того, британці вимагали та отримали контроль над Гонконгом, який почали використовувати як безпечну базу для наркотрафіку (Гонконг залишався під владою британців до 1997 року). Наприкінці ХІХ століття приблизно 40 мільйонів китайців, десята частина населення країни, були залежними від опіуму.[98]

Єгипет теж отримав свій урок, навчившись поважати довгу руку британського капіталізму. Протягом ХІХ століття французькі та британські інвестори позичали правителям Єгипту величезні суми, спочатку для фінансування будівництва Суецького каналу, а пізніше й значно менш успішних починань. Єгипетський борг поступово зростав, і європейські кредитори дедалі більше втручалися в єгипетські внутрішні справи. У 1881 році єгипетські націоналісти вирішили, що з них годі, й повстали. Вони проголосили одностороннє анулювання всього зовнішнього боргу країни. Королеву Вікторію це не дуже потішило. Через рік вона відправила до Нілу армію та флот, після чого Єгипет залишався під британським протекторатом аж до самого закінчення Другої світової війни.

Навряд чи це були єдині війни, що велися в інтересах інвесторів. По суті, війна як така може бути товаром широкого вжитку, точно як опіум. У 1821 році греки повстали проти Османської імперії. Це повстання викликало велику симпатію в ліберальних та романтичних колах Британії – поет лорд Байрон навіть вирушив до Греції, аби боротися в лавах бунтівників. Але лондонські фінансисти побачили в цьому також певну можливість. Вони запропонували лідерам бунтівників випустити вільноконвертовані облігації грецького повстання на Лондонську фондову біржу. Греки мали пообіцяти сплатити ці облігації з відсотками, коли (та якщо) виборють свою незалежність. Приватні інвестори купували ці облігації заради прибутку або симпатії до греків, або через те й інше. Цінність грецьких повстанських облігацій на Лондонській фондовій біржі зростала та падала, залежно від військових успіхів та невдач на бойовищах Еллади. Поступово гору взяли турки. З наближенням поразки повстання власники облігацій зіткнулися з перспективою залишитися ні з чим. Але їхні інтереси були національними інтересами, тому британці спорядили міжнародну флотилію, яка в 1827 році потопила головний османський флот під час Наваринської битви. Після багатьох століть поневолення Греція, нарешті, стала вільною. Але свобода прийшла разом із величезним боргом, повернути який нова країна не мала жодної можливості. Грецька економіка опинилася в закладі у британських кредиторів на довгі наступні десятиліття.

39. На картині І. К. Айвазовського зображено один з епізодів Грецької національно-визвольної революції 1821–1829 років

Тісний зв’язок між капіталом та політикою мав для кредитного ринку далекосяжні наслідки. Адже величина віри в економіку визначається не лише суто економічними чинниками, на кшталт відкриття нового нафтового родовища або винайдення нової машини, але й політичними подіями, на кшталт зміни режиму або амбітнішої зовнішньої політики. Після Наваринської битви британські капіталісти були більш готові інвестувати свої гроші в ризиковані заморські проекти. Вони побачили, що, якщо закордонний боржник відмовиться віддавати позику, їхні капітали швидко повернуть армія та флот Її Величності.

Ось чому сьогодні для економічного добробуту країни значно важливіший її кредитний рейтинг, ніж її природні ресурси. Кредитні рейтинги означають імовірність того, що країна поверне свої борги. Крім суто економічних даних, вони враховують політичні, соціальні та навіть культурні чинники. Багата на нафту країна з деспотичним урядом, місцевими збройними конфліктами та корумпованою судовою системою зазвичай отримує низький кредитний рейтинг. У результаті, вона, найпевніше, залишатиметься відносно бідною, оскільки не зможе отримати необхідний капітал, аби максимально скористатися щедрим нафтовим даром. Натомість країна, позбавлена природних ресурсів, але де є мир, справедлива судова система та вільний уряд, скоріш за все, одержить високий кредитний рейтинг. Завдяки ньому, вона зможе отримати достатньо дешевого капіталу для підтримки доброї системи освіти та процвітання високотехнологічної промисловості.

Культ вільного ринку

Капітал та політика впливають один на одного до такої міри, що їхні стосунки гаряче обговорюються економістами, політиками, та й широкою громадськістю також. Полум’яні капіталісти зазвичай стверджують, що капітал повинен вільно впливати на політику, але політиці не можна дозволяти впливати на капітал. Вони стверджують, що, коли уряди втручаються у справи ринку, політичні інтереси змушують їх робити немудрі інвестиції, що уповільнює зростання. Наприклад, уряд може обкласти великими податками промисловців та використовувати гроші для надання щедрих пільг безробітним, щоб завоювати популярність серед електорату. З точки зору багатьох ділових людей було би значно краще, якби уряд залишив ці гроші їм. За їхніми словами, вони би використали їх для відкриття нових заводів та створення нових робочих місць.

З цієї точки зору, наймудріша економічна політика полягає в тому, щоби тримати політику подалі від економіки, зменшити оподаткування та державне регулювання до мінімуму, а також дозволити ринковим силам повну свободу дій. Приватні інвестори, необтяжені політичними міркуваннями, вкладатимуть гроші туди, де зможуть отримати найбільший прибуток. Таким чином, спосіб гарантувати найбільше економічне зростання – вигідний для промисловців та робітників одночасно – полягає в тому, щоб уряд робив якомога менше. Така доктрина вільного ринку є сьогодні найбільш загальноприйнятим та впливовим варіантом капіталістичного кредо. Фанатичні прихильники вільного ринку критикують військові авантюри за кордоном з таким самим завзяттям, як і програми допомоги безробітним у країні. Вони пропонують урядам ту саму пораду, що й майстри дзен початківцям: просто нічого не робіть.

Але у своєму крайньому вияві віра у вільний ринок є такою ж наївною, як віра в Санта-Клауса. Адже такої речі, як ринок, вільний від усіх політичних впливів, просто не існує. Найважливішим економічним ресурсом є віра у майбутнє, і цьому ресурсові постійно загрожують крадії та шарлатани. Самі ж ринки не пропонують жодного захисту від шахрайства, крадіжок та насильства. Це – робота політичних систем. Саме вони повинні гарантувати віру, передбачаючи в законодавстві санкції проти шахраїв, створюючи та підтримуючи підрозділи поліції, суди та в’язниці, які би карали за порушення закону. Коли королі не здатні виконувати свої обов’язки та регулювати ринки належним чином, це призводить до втрати віри, зменшення кредитів, а там і до економічної депресії. Саме таким уроком була Авантюра на Міссісіпі 1719 року, а тим, хто його забув, нагадуванням стала житлова афера в США 2007 року, подальша кредитна криза та рецесія.

Капіталістичне пекло

Існує й засаднича причина, чому небезпечно давати ринкам повну свободу дій. Адам Сміт учив, що швець використовуватиме свої надлишки для найму на роботу додаткових помічників. Це говорить нам про те, що егоїстична жадібність окремих осіб корисна для всіх людей, оскільки прибутки йдуть на розширення загального виробництва та збільшення кількості робочих місць.

Але що могло статися, якби жадібний швець збільшив свої прибутки, зменшивши плату своїм працівникам та збільшивши їхній робочий тиждень? Стандартна відповідь полягає в тому, що вільний ринок захистив би працівників. Якби наш швець платив їм надто мало та вимагав надто багато, найкращі працівники, природно, пішли би від нього та почали працювати на його конкурентів. Тоді би швець-тиран залишився з найгіршими працівниками або взагалі без них. Він би швидко виправився або вилетів із бізнесу. Його власна жадібність змусила би його добре ставитися до своїх працівників.

У теорії це звучить просто бездоганно, але на практиці виходить не зовсім так. На абсолютно вільному ринку без нагляду королів та священиків корисливі капіталісти можуть створювати монополії або таємні змови проти своїх працівників. Якщо всі взуттєві фабрики в країні контролюватимуться однією-єдиною корпорацією або якщо всі власники фабрик змовляться одночасно зменшити заробітну плату, тоді робітникам уже не вдасться захиститись, змінивши місце роботи.

Гірше того, жадібні боси можуть обмежити свободу пересування робітників за допомогою боргових зобов’язань або рабства. Наприкінці Середньовіччя рабство в християнській Європі було майже невідоме. Протягом же раннього сучасного періоду розквіт європейського капіталізму йшов рука в руку з розвитком работоргівлі через Атлантику. Відповідальними за це лихо були саме нестримувані ринкові сили, а не королі-тирани чи якісь расистські ідеологи.

Коли європейці завоювали Америку, вони відкрили золоті та срібні копальні та заснували цукрові, тютюнові й бавовняні плантації. Ці копальні та плантації стали основою американського виробництва та експорту. Особливо важливими були цукрові плантації. За часів Середньовіччя цукор у Європі був рідкісною розкішшю. Його імпортували з Близького Сходу за дуже високими цінами та використовували дуже економно як таємний інгредієнт у делікатесах та ліках від усіх хвороб. Після заснування в Америці великих цукрових плантацій до Європи почали надходити небачені раніше обсяги цукру. Ціни на нього впали, і в Європі з’явилося чимало любителів солодкого. Підприємці зустріли це збільшення попиту виробництвом просто величезних обсягів солодощів: тістечок, печива, шоколаду, цукерок, а також підсолоджуваних напоїв, таких як какао, кава та чай. Щорічне споживання цукру пересічним англійцем зросло майже з нуля на початку ХVІІ століття до приблизно восьми кілограмів на початку ХІХ століття.

Проте вирощування цукрової тростини та видобування з неї цукру було нелегким бізнесом. Мало хто хотів нескінченно працювати на цукрових полях, що кишіли малярійними комарами, під палючим тропічним сонцем. Наймані робітники виробляли б надто дорогий продукт для масового споживання. Чутливі до ринкових сил та жадібні до прибутків й економічного зростання, європейські власники плантацій переключилися на рабів.

У ХVІ – ХІХ століттях до Америки було завезено приблизно 10 мільйонів африканських рабів. Близько 70 % їх працювали на цукрових плантаціях. Умови праці були жахливими. Більшість рабів проживали недовге та безрадісне життя, а ще мільйони гинули під час війн, які велися для їх поневолення, або під час довгої подорожі з глибин Африки до берегів Америки. І все це лише для того, щоб європейці могли насолоджуватися солодким чаєм та цукерками, а цукрові барони – величезними прибутками.

Работоргівля не контролювалася жодною державою чи урядом. Це було суто економічне підприємство, організоване та фінансоване вільним ринком, відповідно до законів попиту та пропозиції. Приватні компанії з торгівлі рабами продавали свої акції на Амстердамській, Лондонській та Паризькій фондових біржах. Хто купував ці акції? Європейці середнього класу, які шукали хороші можливості для інвестицій. На ці гроші работорговці споряджали кораблі, наймали моряків та солдатів, купували рабів в Африці та перевозили їх до Америки. Там вони продавали рабів власникам плантацій, а на зароблене купували продукти плантацій, приміром цукор, какао, каву, тютюн, бавовну та ром. Вони поверталися до Європи, продавали цукор та бавовну за добру ціну, а потім вирушали до Африки, починаючи все знову. Акціонерам така схема дуже подобалася. Упродовж ХVІІІ століття прибуток на інвестиції в работоргівлю становив приблизно 6 % на рік – як міг би швидко визнати будь-який сучасний консультант, вони були надзвичайно прибутковими.

Ось вам і ложка дьогтю в діжці меду капіталізму вільного ринку. Він не може гарантувати, що прибутки отримуються в справедливий спосіб або справедливо розподіляються. Навпаки, потяг до збільшення прибутків та виробництва закриває людям очі на все, що може стояти на цьому шляху. Коли зростання стає вищим пріоритетом, не обмеженим жодними етичними міркуваннями, воно може легко призвести до катастрофи. Деякі релігії, такі як християнство та нацизм, убили мільйони людей через палку ненависть. Капіталізм же вбив мільйони людей через холодну байдужість у парі з жадібністю. Транстлантична работоргівля не проростала з расистської ненависті до африканців. Особи, які купували акції, брокери, які їх продавали, та менеджери работоргових компаній взагалі рідко думали про якихось там бідних африканців. Не думали про них і власники цукрових плантацій. Багато власників взагалі жили далеко від своїх володінь, і єдине, чого вони вимагали, була точна інформація про прибутки та витрати.

Важливо пам’ятати, що трансатлантична работоргівля не була єдиним відхиленням від бездоганного в усьому іншому курсу. Подібні причини мав і Великий бенгальський голод, згадуваний у попередньому розділі, – «Британська Ост-Індська компанія» більше турбувалася про свої прибутки, ніж про життя 10 мільйонів бенгальців. Військові кампанії «ГОК» в Індонезії фінансувалися чесними голландськими бюргерами, які любили своїх дітей, жертвували на доброчинність, цінували гарну музику та живопис, але яким було байдуже до страждань мешканців Яви, Суматри та Малакки. Зростання ж сучасної економіки в інших частинах планети супроводжувалося безліччю інших злочинів та негідних вчинків.

ХІХ століття не принесло жодного покращення етики капіталізму. Індустріальна революція, що прокотилась Європою, збагатила банкірів та власників капіталу, але прирекла мільйони робітників на життя в ганебній бідності. У європейських колоніях ситуація була ще гіршою. В 1876 році бельгійський король Леопольд II заснував неурядову гуманітарну організацію, метою якої було названо дослідження Центральної Африки та боротьба з работоргівлею уздовж берегів річки Конго. Вона була також покликана покращити умови життя мешканців регіону шляхом будівництва доріг, шкіл та лікарень. У 1885 році європейські сили погодилися надати цій організації контроль над 2,3 мільйона квадратних кілометрів у басейні Конго. З того часу ця територія, у 75 разів більша за Бельгію, стала відома як Вільна держава Конго. Думку 20–30 мільйонів місцевих мешканців ніхто навіть не збирався питати.

Протягом короткого часу ця начебто гуманітарна організація перетворилася на комерційне підприємство, справжня мета якого полягала в досягненні економічного зростання й отриманні прибутків. Усілякі там школи та лікарні були швидко забуті. Натомість басейн Конго заполонили копальні та плантації під керівництвом переважно бельгійських чиновників, які безжально експлуатували місцеве населення. Особливо яскравим прикладом було виробництво гуми. Цей матеріал швидко став промисловим продуктом, а його експорт – найважливішим джерелом прибутків Конго. Від африканських селян, які збирали сировину, вимагали дедалі більших норм видобутку. Ті, хто не міг виконати свою норму, жорстоко каралися за «лінь». Їм відрубали руки, а час від часу винищувалися й цілі села. За найбільш обережними оцінками, між 1885 та 1908 роками гонитва за зростанням та прибутками коштувала життя 6 мільйонам осіб (щонайменше, 20 % населення Конго). Деякі оцінки взагалі сягають 10 мільйонів смертей.[99]

Після 1908-го, а особливо після 1945-го, жадібність капіталістів дещо вгамувалась, не в останню чергу через страх перед комунізмом. Проте несправедливість усе ще поширена. Економічний пиріг 2013-го значно більший за пиріг 1500-го, але він розподіляється настільки нерівно, що багато африканських селян та індонезійських робітників повертаються додому після важкого робочого дня з меншою кількістю їжі, ніж їхні предки 500 років тому. Дуже подібно до Сільськогосподарської революції, зростання сучасної економіки може виявитися колосальним шахрайством. Людство та глобальна економіка цілком можуть продовжувати зростати, але дедалі більше окремих людей житимуть у голоді та злиднях.

Капіталізм має дві відповіді на цю критику. Перш за все, він створив світ, керувати яким не здатний більше ніхто, крім самих капіталістів. Єдина серйозна спроба організувати світ інакше (комунізм) виявилась настільки гіршою в майже всіх аспектах, що ніхто більше не насмілиться спробувати знову. В 8500 році до нашої ери люди могли плакати гіркими сльозами через Сільськогосподарську революцію, але було вже надто пізно відмовлятися від розораних полів та худоби в загонах. Так само нам може не подобатися капіталізм, але ми вже просто не можемо без нього жити.

Друга відповідь полягає в тому, що потрібно лише набратись терпіння – обіцяний капіталістами рай уже не за горами. Правда, були й помилки, на кшталт трансатлантичної работоргівлі та експлуатації європейського робітничого класу. Але ми засвоїли урок, і якщо ми лише трохи почекаємо та дозволимо пирогові злегка підрости, всі отримають жирніший шматок. Розподіл прибутків ніколи не буде рівним, але там буде цілком достатньо, щоби задовольнити всіх чоловіків, жінок та дітей – навіть у Конго.

Дійсно, простежуються деякі позитивні сигнали. Принаймні, коли ми використовуємо чисто матеріальні критерії – такі як тривалість життя, дитяча смертність та споживання калорій, – рівень життя пересічних людей у 2013 році суттєво вищий, ніж він був у 1913-му, незважаючи на постійне зростання кількості населення.

Але чи може економічний пиріг зростати до нескінченності? Кожен пиріг вимагає сировини та енергії. Пророки кінця світу попереджають, що рано чи пізно Homo sapiens вичерпає всі запаси сировини та енергії нашої планети. І що з нами станеться тоді?

17. Колеса промисловості

Сучасна економіка зростає завдяки нашій вірі у майбутнє, а також прагненню капіталістів заново вкладати прибутки у виробництво. Але це ще не все. Економічне зростання вимагає також великої кількості енергії та сировини, запаси яких обмежені. Коли та якщо вони закінчаться, вся система розвалиться.

Проте події минулого свідчать, що ці запаси обмежені лише в теорії. Можливо, це суперечить логіці, але в той час, як використання людством енергії та сировини за останні кілька століть значно зросло, їх обсяги, доступні для нашої експлуатації, насправді збільшилися. Кожного разу, коли нестача того чи іншого загрожувала вповільнити економічне зростання, в науково-технічні дослідження надходили інвестиції. Ці кошти незмінно приносили не лише ефективніші способи використання існуючих ресурсів, але й цілковито нові типи енергії та матеріалів.

Уявіть собі автомобільну промисловість. Протягом останніх 300 років людство виготовило мільярди транспортних засобів – від возів і тачок до швидкісних поїздів, концепт-карів, надзвукових реактивних літаків та космічних кораблів. Хтось, можливо, очікував, що такі величезні зусилля вичерпають джерела енергії та сировини, доступні для виробництва автомобілів, і що сьогодні ми будемо шкребти по денцю діжки. Проте сталося зовсім протилежне. Тоді як у 1700 році світовий автопром покладався переважно на дерево та залізо, сьогодні він має у своєму розпорядженні величезне різноманіття порівняно нещодавно відкритих матеріалів, таких як пластик, гума, алюміній та титан, про жоден з яких нашої предки навіть не знали. Тоді як у 1700 році вози будувалися переважно силою м’язів теслів та ковалів, сьогодні верстати на заводах «Тойота» та «Боїнг» рухають двигуни внутрішнього згоряння та атомні електростанції. Подібна революція охопила також майже всі інші галузі промисловості. Ми називаємо її Індустріальною революцією.

Протягом багатьох тисячоліть до Індустріальної революції люди вже вміли використовувати велике розмаїття джерел енергії. Вони спалювали дерево, щоби виплавляти залізо, опалювати будинки та пекти хліб. Вітрильні кораблі підкорювали силу вітру, щоби рухатись, а водяні млини ловили річкові потоки, щоби молоти зерно. Однак усе це мало чіткі межі та свої вади. Дерево було доступним не скрізь, вітер дув не завжди, коли він був потрібний, а сила води служила лише тим, хто жив поблизу річки.

Страницы: «« 12345678 »»

Читать бесплатно другие книги:

Наказать и дать умереть
Наказать и дать умереть
Ульссон Матс
Возвращаясь в свой номер в одном из отелей Мальмё после неудачного ночного приключения, Харри Свенсс...
Свидетели времени
Свидетели времени
Тодд Чарлз
Инспектор Ратлидж по заданию Скотленд-Ярда отправляется в небольшой городок Остерли, где убит священ...
Лучшие расследования Шерлока Холмса / The Best of Sherlock Holmes
Лучшие расследования Шерлока Холмса / The Best of Sherlock Holmes
Дойл Артур
Вашему вниманию предлагается книга "Лучшие расследования Шерлока Холмса" на английском языке из сери...
Генералиссимус
Генералиссимус
Карпов Владимир
Историко-документальное исследование «Генералиссимус» известного русского писателя В.В. Карпова посв...
Вечный Палач
Вечный Палач
Чугунов Сергей
Алексей Катин и Константин Обручников дружат с детства. С самого рождения происходят странные случаи...
Искусство. Современное. Тетрадь шестнадцатая
Искусство. Современное. Тетрадь шестнадцатая
Хан-Магомедова Вита
Сегодня американские художники создают интригующие работы, черпая вдохновение в культуре, различных ...