Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього Харарі Ювал
Ще більшою проблемою було те, що люди не вміли перетворювати один тип енергії на інший. Вони були здатні підкорити вітер та воду для руху кораблів та жорен, але не для підігріву води чи виплавлення заліза. При цьому вони не вміли використовувати теплову енергію, вироблену при спалюванні дерева, щоби змусити рухатися жорна. Люди мали лише одну машину, здатну виконувати такі трюки з перетворенням енергії: власне тіло. У природному процесі метаболізму організми людей та інших тварин спалюють органічне паливо, відоме як їжа, та перетворюють вивільнену енергію на рухи м’язів. Чоловіки, жінки та звірі здатні споживати зерно та м’ясо, спалювати їхні вуглеводи та жири, а потім використовувати отриману енергію, щоби тягнути візок або штовхати плуга.
Оскільки тіла людей та тварин були єдиними доступними пристроями для перетворення енергії, ключем до майже всіх людських занять була м’язова сила. М’язи людей будували вози та будинки, м’язи волів орали поля, а м’язи коней перевозили товари. Енергія, що підживлювала ці органічні м’язові машини, так чи інакше надходила від одного спільного джерела – рослин. Рослини, у свою чергу, отримували свою енергію від сонця. Завдяки процесу фотосинтезу, вони вловлювали сонячну енергію та перетворювали її на органічні сполуки. Майже все, що люди робили протягом усієї своєї історії, підживлювалося сонячною енергією, яка вловлювалась рослинами та перетворювалась у силу м’язів.
У людській історії, відповідно, домінували два основні цикли: цикл росту рослин та цикл перетворення сонячної енергії (день та ніч, літо та зима). Коли сонячного світла було недостатньо та коли пшеничні поля були ще зелені, люди отримували мало енергії. Комори були порожні, збирачі податків били байдики, солдати не бажали зайвий раз рухатись та битися, а королі зазвичай підтримували мир між собою. Коли ж сонце сяяло яскраво, а пшениця дозрівала, селяни збирали врожаї та наповнювали свої комори. Збирачі податків поспішали отримати свою частку. Солдати розминали м’язи та гострили мечі. Королі скликали ради та планували наступні військові кампанії. Усі підживлювалися сонячною енергією – вловленою та упакованою в пшеницю, рис та картоплю.
Кухонна таємниця
Протягом усіх цих довгих тисячоліть люди кожного дня стикалися з найважливішим винаходом в історії виробництва енергії – і не змогли його розпізнати. Він дивився їм просто в очі щоразу, коли домогосподиня чи кухарка ставили на вогонь чайник чи горщик з кашею. Коли вода закипала, кришка чайника чи горщика починала підстрибувати. Тепло перетворювалося на рух. Але кришки, що стрибали, викликали в людей лише роздратування, особливо якщо вони забували посуд на плиті й вода википала. Справжнього потенціалу цього явища ніхто не розумів.
Частковий прорив у перетворенні тепла на рух стався після винайдення в ІХ столітті в Китаї пороху. Спочатку ідея використання пороху для штовхання ядер здавалася настільки алогічною, що протягом століть його використовували переважно для виробництва запалювальних бомб. Але згодом – можливо, після того як якийсь спеціаліст із бомб почав товкти порох у ступі, при чому товкачик добряче стрелив, – почали з’являтися гармати. Загалом же між винайденням пороху та розвитком ефективної артилерії минуло близько 600 років.
Навіть тоді ідея перетворення тепла на рух залишалася настільки алогічною, що спливло ще три століття, перш ніж люди винайшли наступну машину, що використовувала тепло для пересування речей. Ця нова технологія зародилась у британській вугільній копальні. У міру збільшення кількості населення Британії ліси поступово вирубувалися для підживлення економічного зростання та звільнення місця під будинки та поля. Країна страждала від дедалі більшого дефіциту дров. Щоб якось замінити дерево, люди почали спалювати вугілля. Багато вугільних шарів розташовувалися в заболочених районах, де підтоплення не дозволяли шахтарям дістатися нижчих рівнів копальні. Це було проблемою, яка потребувала вирішення. Приблизно в 1700 році поблизу британських шахтних стволів люди почали чути дивний шум. Цей шум – передвісник Індустріальної революції – спочатку був легким, але ставав все голоснішим та голоснішим із кожним прожитим десятиліттям, поки не накрив увесь світ оглушливою какофонією. Як виявилося пізніше, він ішов від парового двигуна.
Існує багато типів парових двигунів, але всі вони мають один спільний принцип. Ви спалюєте якесь паливо, приміром вугілля, та використовуєте отримане в результаті тепло для кип’ятіння води, що дає пару. Прибуваючи, пара штовхає поршень. Поршень рухається, і все, що до нього приєднане, рухається разом із ним. От ви й перетворили тепло на рух! У британських вугільних копальнях ХVІІІ століття поршень був приєднаний до насоса, що відкачував воду з дна шахтних стволів. Найдавніші двигуни були страшенно неефективними. Щоби відкачати навіть мізерну кількість води, доводилося спалювати величезний запас вугілля. Але в копальні вугілля було багато, причому під рукою, тому ніхто цим особливо не переймався.
У наступні десятиліття британські підприємці покращили ефективність парових двигунів, винесли їх із шахтних стволів та приєднали до ткацьких верстатів і лебідок. Це здійснило революцію в текстильному виробництві, дозволивши виробляти більші, ніж будь-коли раніше, обсяги дешевих тканин. В одну мить Британія стала світовою фабрикою. Але ще важливішим було те, що винесення парового двигуна з копальні зруйнувало важливі психологічні бар’єри. Якщо можна спалювати вугілля для роботи ткацьких верстатів, чому б не скористатися тим самим методом, аби зрушити, приміром, транспортні засоби?
У 1825 році один британський інженер приєднав паровий двигун до потяга з вагонетками, повними вугілля. І цей двигун протягнув вагонетки по залізних рейках усі двадцять кілометрів, що відділяли копальню від найближчої гавані. Це був перший паровий локомотив в історії. Так само, якщо пару можна використовувати для перевезення вугілля, то чому б не інших товарів також? Або навіть людей? 15 вересня 1830 року була відкрита перша комерційна залізниця, що з’єднала Ліверпуль із Манчестером. Потяги рухалися тією самою силою пари, яка раніше відкачувала воду та приводила в дію ткацькі верстати. Усього через двадцять років Британія мала вже десятки тисяч кілометрів залізничних колій.[100]
З того часу людьми заволоділа ідея, що машини та двигуни можна використовувати для перетворення одного типу енергії на інший. Будь-який тип енергії, будь-де у світі, можна пристосувати до будь-якої потреби, якщо лише винайти відповідну машину. Наприклад, коли фізики усвідомили, що величезна кількість енергії міститься в атомах, вони одразу почали думати про те, як можна вивільнити цю енергію та використовувати її для подачі електрики, руху підводних човнів та знищення цілих міст. Між тим, як китайські алхіміки винайшли порох, та моментом, коли турецькі гармати розтрощили стіни Константинополя, минуло шістсот років. Між тим же, як Ейнштейн визначив, що будь-яку масу можна перетворити на енергію (саме це означає формула E = mc2), та моментом, коли атомна бомба знищила Хіросіму та Нагасакі, а атомні електростанції повиростали по всій земній кулі як гриби після дощу, виявилося достатньо й сорока.
Іншим ключовим відкриттям став двигун внутрішнього згоряння, якому знадобилося лише трохи більше одного покоління, щоби здійснити революцію в людському транспорті та перетворити нафту на рідку політичну владу. До того нафта була відома тисячі років і використовувалась для захисту від води дахів та змащування осей. Ще століття тому ніхто й не думав, що вона буде корисною значно для більшої кількості речей. Сама ідея кровопролиття заради нафти тоді здалася б безглуздою. Війни велися за землю, золото, перець або рабів, але аж ніяк не за нафту.
Ще більш вражаючою була кар’єра електрики. Два століття тому електрика не відігравала в економіці жодної ролі та використовувалась, переважно, для таємничих наукових експериментів та дешевих магічних фокусів. А потім низка винаходів перетворила її на універсального джина в лампі. Варто нам сьогодні ткнути пальцем, і вона друкує книги та шиє одяг, зберігає свіжість продуктів та не дає танути морозиву, готує обіди та страчує злочинців, реєструє думки та записує посмішки, освітлює ночі та розважає нас безліччю телепередач. Мало хто розуміє, як електрика робить усі ці речі, але ще менше людей можуть уявити собі життя без неї.
Океан енергії
За своєю суттю Індустріальна революція була революцією в перетворенні енергії. Вона неодноразово продемонструвала, що кількість енергії у нашому розпорядженні безмежна. Або, точніше, що єдиною межею є наше незнання. Кожні кілька десятиліть ми відкриваємо нове джерело енергії, а отже, загальна сума енергії у нашому розпорядженні лише продовжує зростати.
Чому ж тоді так багато людей бояться, що енергія у нас закінчується? Чому вони попереджають про катастрофу, якщо ми вичерпаємо всі доступні запаси викопного палива? Зрозуміло, що світові не бракує енергії. Нам просто бракує знань, необхідних для її використання та перетворення для наших потреб. Кількість енергії, що зберігається в усьому викопному паливі на землі, не можна навіть порівняти з кількістю, яку щодня дає нам сонце, причому безкоштовно. До нас доходить лише крихітна частка сонячної енергії, але вона сягає 3 766 800 ексаджоулів енергії щороку (джоуль є одиницею енергії у метричній системі, достатньою для підняття невеликого яблука приблизно на метр угору; ексаджоуль складає мільярд мільярдів джоулів – а це збіса багато яблук).[101] Усі рослини світу вловлюють лише приблизно 3 тисячі цих сонячних ексаджоулів через процес фотосинтезу.[102] Вся людська діяльність та промисловість разом узята споживає приблизно 500 ексаджоулів щоріч, еквівалентно кількості енергії, яку Земля одержує від Сонця за якихось 90 хвилин.[103] І це тільки сонячна енергія. Крім неї, нас оточують інші невичерпні джерела, такі як атомна та гравітаційна енергія, остання з яких найбільше проявляється в силі океанських припливів, спричинюваних місячним тяжінням землі.
До Індустріальної революції людський ринок енергії майже повністю залежав від рослин. Люди жили поруч із запасами зеленої енергії, що виробляли 3 тисячі ексаджоулів на рік, та намагалися використовувати цю енергію як тільки могли. При цьому існувала чітка межа того, скільки вони могли викачати. Під час же Індустріальної революції ми прийшли до усвідомлення, що насправді живемо поруч із величезним океаном енергії, що виробляє мільярди й мільярди ексаджоулів потенційної енергії. Усе, що нам потрібно зробити, так це винайти для неї кращі насоси.
Вивчення проблем використання та перетворення енергії ефективно вирішило іншу проблему, що гальмувала економічне зростання, – нестачу сировини. Щойно люди навчились використовувати великі обсяги дешевої енергії, вони змогли розпочати експлуатацію раніше недоступних покладів сировини (наприклад, видобуток заліза на просторах Сибіру) або транспортування сировини зі значно віддалених місць (наприклад, постачання британських текстильних фабрик австралійською вовною). Одночасно наукові прориви дозволили людству винайти зовсім нові сировинні матеріали, такі як пластик, та відкрити раніше невідомі природні матеріали, такі як силікон та алюміній.
Хіміки відкрили алюміній ще у 1820-х, але відділити метал від його руди було надзвичайно складно та дорого. Десятками років алюміній був значно дорожчим за золото. У 1860-х імператор Франції Наполеон III наказував подавати алюмінієві столові прибори лише найвидатнішим його гостям. Менш важливим відвідувачам доводилося їсти менш престижними золотими ножами та виделками.[104] Але наприкінці ХІХ століття хіміки відкрили спосіб отримувати величезні обсяги дешевого алюмінію, й поточне світове виробництво цього металу сягнуло 30 мільйонів тонн на рік. Наполеон III дуже здивувався би, почувши, що нащадки його підданих використовують дешеву одноразову алюмінієву фольгу для загортання бутербродів та зберігання недоїдків.
Дві тисячі років тому, коли люди в Середземноморському басейні страждали від сухості шкіри, вони мастили руки оливковою олією. Сьогодні ж вони просто відкривають для цього тюбик крему для рук. Нижче наводиться перелік складових звичайного сучасного крему для рук, який я купив у місцевій крамниці: деіонізована вода, стеаринова кислота, гліцерин, каприловий/каприктигліцерид, пропіленгліколь, ізопропілміристат, екстракт кореня женьшеню, ароматизатор, цетиловий спирт, триетаноламін, диметикон, екстракт листя ведмежої ягоди, аскорбілфосфат магнію, імідазолідініл сечовина, метилпарабен, камфора, пропилпарабен, гідроксиізогексил 3-циклогексен карбоксальдегід, гідроксицитронеллаль, ліналоол, бутилфенил метилпроплонал, цитронеллол, лімонен, гераніол.
Майже всі ці інгредієнти були винайдені або відкриті в останні два століття.
Під час Першої світової війни Німеччина потрапила в блокаду та потерпала від нестачі сировини, зокрема калієвої селітри – необхідного компонента пороху та інших вибухових речовин. Найважливіші поклади калієвої селітри були у Чилі та Індії, а Німеччина взагалі не мала жодних. Щоправда, калієву селітру можна було замінити амонієм, але він також був не з дешевих. На щастя для німців, один їхній співгромадянин, хімік єврейського походження на ім’я Фріц Габер, відкрив у 1908 році процес виробництва амонію буквально з повітря. Коли почалася війна, німці скористалися відкриттям Габера, щоби налагодити промислове виробництво вибухівки, використовуючи як сировину повітря. Деякі вчені вважають, що, якби не відкриття Габера, Німеччина була би змушена здатися задовго до листопада 1918 року.[105] Того ж року це видатне відкриття принесло Габеру (який під час війни також вперше використав у битві отруйний газ) Нобелівську премію. З хімії, зрозуміло, а не миру.
Життя на стрічці конвеєра
Індустріальна революція принесла з собою безпрецедентне поєднання дешевої й достатньої енергії та дешевої й достатньої сировини. Результатом став справжній вибух людської продуктивності. В першу чергу та найбільшою мірою, цей вибух був відчутним у сільському господарстві. Зазвичай, коли ми міркуємо про Індустріальну революцію, на думку спадає міський пейзаж з димом труб або тяжка праця шахтарів, які в поті чола свого видобувають вугілля з надр землі. Проте, головним чином, Індустріальна революція стала Другою сільськогосподарською революцією.
За останні 200 років методи промислового виробництва стали основою сільського господарства. Завдання, які раніше виконувались за допомогою м’язової сили або не виконувались взагалі, почали покладатися на машини, наприклад трактори. Завдяки штучному заплідненню, промисловим інсектицидам та цілому арсеналові гормонів та лікарських засобів, поля та тварини стали значно продуктивнішими. Морозильні камери, кораблі та літаки дозволили зберігати продукти місяцями та транспортувати їх швидко й дешево на інший край світу. Європейці почали обідати свіжою аргентинською яловичиною та японськими суші.
Навіть рослини та тварини зазнали впливу механізації. Приблизно в той час, як гуманістичні релігії піднесли Homo sapiens до божественного статусу, сільськогосподарські тварини перестали розглядатися як живі створіння, здатні відчувати біль та страждання, а замість того з ними почали поводитись неначе з машинами. Сьогодні можна часто зустріти масове виробництво цих тварин у господарствах, дуже схожих на заводи та фабрики. При цьому їхні організми формуються згідно з потребами промисловості. Усе їхнє життя проходить неначе етапи гігантського конвеєра, а тривалість та якість їхнього існування визначаються прибутками та втратами бізнес-корпорацій. Навіть, коли промисловість турбується, щоби вони були живі, здорові та добре вгодовані, це відбувається аж ніяк не через щирий інтерес до соціальних та психічних потреб тварин (окрім випадків, коли ті мають прямий вплив на виробництво).
Курки-несучки, наприклад, мають складний світ поведінкових потреб та стимулів. Вони відчувають сильний потяг до розвідки своєї території, збирання та дзьобання всього їстівного, визначення соціальних ієрархій, будівництва гнізд та чищення свого пір’я. Але яєчна промисловість часто замикає птахів у тісних курниках, і нерідкі випадки, коли в одну клітку запихають по чотири курки, кожній з яких відводиться місце площею приблизно двадцять п’ять на двадцять два сантиметри. Курки отримують достатньо їжі, але вони не можуть заявляти свої права на територію, будувати гнізда або займатися іншими природними справами. По суті, клітки є настільки малими, що курки в них часто не можуть навіть розправити крила або стати на повний зріст.
Свині є одними з найбільш розумних та допитливих ссавців, поступаючись у цьому, мабуть, лише великим приматам. Але індустріалізовані свиноферми зазвичай тримають свиноматок у таких тісних комірках, що вони буквально повернутися не можуть (не кажучи вже про прогулянки або пошуки їжі). Свиноматок тримають у цих клітках удень та вночі протягом чотирьох тижнів після опоросу. Потім їхнє потомство забирають на відгодівлю, а свиноматок знову запліднюють для отримання наступної партії поросят.
Багато дійних корів проживають майже все їхнє чітко розплановане життя в невеличких стійлах, стоячи, сидячи та сплячи у власних екскрементах. Вони отримують свою частку їжі, гормонів та ліків з одних машин та кожні кілька годин дояться іншими. Корова в корівнику розглядається не більше, ніж рот, що споживає сировину, та вим’я, що дає продукт. Поводження з живими створіннями, які мають складний емоційний світ, неначе з машинами означає спричинення не лише фізичного дискомфорту, а й значного соціального стресу та психологічної зневіри.[106]
40. Курчата на стрічці конвеєра в комерційному інкубаторі. Самців та недосконалих самиць відбраковують, а потім вбивають у газових камерах та скидають в автоматичні подрібнювачі або просто викидають на смітники, де вони давляться насмерть. Щороку в таких інкубаторах гинуть сотні мільйонів курчат
Як трансатлантична работоргівля не була результатом ненависті до африканців, так і в сучасному тваринництві немає ворожості. Повторюся знову: воно базується на байдужості. Більшість людей, які виробляють та споживають яйця, молоко та м’ясо, рідко задумуються про долю курок, корів та свиней, чию плоть та продукти вони їдять. Ті ж, хто задумуються, часто стверджують, що такі тварини насправді мало відрізняються від машин, не мають почуттів та емоцій і не здатні на страждання. За іронією долі, ті ж самі наукові дисципліни, що формують наше уявлення про молочні та яєчні машини, пізніше продемонстрували, що ссавці та птахи, поза всякими обґрунтованими сумнівами, мають складний набір почуттів та емоцій. Вони не лише відчувають фізичний біль, але й можуть також страждати від емоційного дискомфорту.
Еволюційна психологія дотримується думки, що емоційні та соціальні потреби сільськогосподарських тварин виникли в дикій природі, коли вони були необхідні для виживання та відтворення. Наприклад, дика корова мала вміти налагодити близькі стосунки з іншими коровами та биками, бо інакше вона не змогла би вижити та дати потомство. Щоби засвоїти необхідні навички, еволюція закладала в телят – як і в молодняк решти соціальних ссавців – міцне бажання грати (адже гра є способом вивчення ссавцями соціальної поведінки). Крім того, вона закладала в них ще міцніше бажання зв’язку з їхніми матерями, чиє молоко та турбота були необхідними для їх виживання.
Що відбувається, коли сьогодні фермери беруть маленьку теличку, відділяють її від матері, поміщають у закриту клітку, дають їй їжу, воду та ліки проти різних хвороб, а потім, коли вона достатньо підросте, запліднюють її бичачою спермою? З об’єктивної точки зору, щоби вижити та дати потомство, ця теличка більше не потребує ні зв’язку з матір’ю, ні товаришів по іграх. Але з суб’єктивної, вона все ще відчуває дуже міцну потребу в зв’язку з її матір’ю та грі з іншими телятами. Якщо ці потреби не задовольнятимуться, теличка сильно страждатиме. У цьому полягає базовий урок еволюційні психології: потреби, сформовані в дикій природі, продовжують відчуватися на суб’єктивному рівні, навіть якщо більше немає реальної необхідності для виживання та відтворення. Трагедією промислового сільського господарства є те, що воно вельми турбується про об’єктивні потреби тварин, водночас нехтуючи їхніми суб’єктивними потребами.
Правильність цієї теорії відома щонайменше з 1950-х років, коли американський психолог Гаррі Гарлоу вивчав розвиток мавп. Гарлоу відділяв маленьких мавпенят від їхніх матерів через кілька годин після народження. Мавпенят саджали в окремі клітки, а потім вирощували поруч із манекенами, частково схожими на їхніх матерів. У кожну клітку Гарлоу поміщав два таких манекени. Один був зроблений з металевого дроту та споряджений пляшечкою з молоком, соску якої могли смоктати мавпочки. Інший був зроблений з дерева, вкритого пухнастою тканиною, що робило його схожим на справжню матір, але він не давав мавпеняті жодних матеріальних засобів для існування. Припускалося, що мавпенята лазитимуть більше по металевій «матері», яка їх годує, ніж по вкритій тканиною.
Що ж відбувалося насправді? На превеликий подив Гарлоу, мавпенята явно віддавали перевагу тканинній «матері», проводячи більшість часу з нею. Коли ж дві «матері» розміщувалися дуже близько одна до одної, мавпенята сиділи на тканинній, навіть коли тягнулися по молоко до металевої. Гарлоу запідозрив, що, можливо, звірята роблять так тому, що їм холодно. Тому він помістив усередину дротяної «матері» електричну лампочку, яка тепер випромінювала тепло. Проте більшість мавпенят, окрім дуже маленьких, продовжували віддавати перевагу манекенові, вкритому тканиною.
Подальші дослідження показали, що мавпенята-сироти Гарлоу виростали емоційно неспокійними, навіть попри те, що отримували всі необхідні поживні речовини. Вони ніколи не вливалися в мавпяче товариство, мали складності при спілкуванні з іншими мавпами та страждали від високого рівня тривоги та агресії. Висновок був однозначним: мавпи мають психологічні потреби та бажання, що виходять за межі їхніх матеріальних вимог, і якщо ті не задовольняються, вони сильно страждають. У наступні десятиліття численні дослідження показали, що цей висновок правомірний не лише для мавп, але й для інших ссавців, а також птахів. На сьогодні мільйони сільськогосподарських тварин приречені на ті самі умови, що й мавпенята Гарлоу, оскільки селяни постійно відокремлюють телят, поросят та інших дитинчат від їхніх матерів, вирощуючи їх в ізоляції.[107]
41. Одне з мавпенят-сиріт Гарлоу, яке сидить на тканинній «матері», навіть коли смокче молоко від металевої
Загалом, мільярди домашніх тварин існують сьогодні як частина механізованого конвеєра і щороку приблизно 10 мільярдів із них забивають. Такі методи промислового тваринництва різко збільшили сільськогосподарське виробництво та запаси людської їжі. Разом з механізацією вирощування рослин промислове розведення тварин є основою для всього сучасного соціоекономічного ладу. До індустріалізації сільського господарства більшу частину їжі, отриманої з полів та ферм, споживали самі селяни та їхні свійські тварини. Для харчування ремісників, вчителів, священиків та бюрократів залишався доволі невеликий відсоток. Відповідно, в майже усіх суспільствах понад 90 % населення становили селяни. Після ж індустріалізації сільського господарства меншої кількості селян стало цілком достатньо, щоби прогодувати більшу кількість клерків та працівників заводів і фабрик. Сьогодні в Сполучених Штатах Америки сільським господарством займаються лише 2 % населення. Втім, ці 2 % виробляють достатньо не лише, щоби прогодувати все населення США, але й експортувати надлишки до решти світу.[108] Без індустріалізації сільського господарства міська Індустріальна революція могла би ніколи не відбутися – для роботи на заводах та в офісах просто не вистачало би рук та мізків.
Щойно ці заводи та офіси отримали мільярди рук та мізків, які звільнилися від роботи на полях, вони почали виробляти просто безпрецедентну лавину продукції. Сьогодні люди виробляють значно більше сталі, шиють значно більше одягу та будують набагато більше будинків, ніж будь-коли раніше. Крім того, вони виробляють вражаючий асортимент раніше нечуваних товарів, таких як лампи розжарювання, мобільні телефони, відеокамери та посудомийні машини. Уперше в історії людства пропозиція почала перевищувати попит. І тут з’явилася абсолютна нова проблема: хто купуватиме всі ці речі?
Ера шопінгу
Сучасна капіталістична економіка змушена постійно збільшувати виробництво, щоби вижити, точно як акула, яка мусить плавати, щоб не задихнутися. Втім, просто виробляти недостатньо. Хтось повинен ще купувати вироблену продукцію або промисловці та інвестори разом збанкрутують. Щоб уникнути такого лиха та гарантувати, що люди завжди купуватимуть усе вироблене, з ініціативи промисловців з’явився новий вид сучасної етики – консюмеризм.
Більшість людей протягом усієї історії жили в умовах тієї чи іншої нестачі. Відповідно, їхнім девізом було слово «ощадливість». Двома найяскравішими прикладами цього була аскетична етика пуритан та спартанців. Гарні люди уникали предметів розкоші, ніколи не викидали їжу та латали порвані штани замість того, щоби купувати нову пару. Лише королі та дворяни дозволяли собі публічно відмовлятися від таких цінностей та виставляти свої багатства напозір.
Консюмеризм же розглядає споживання значно більшої, ніж будь-коли в історії, кількості товарів та послуг як позитивну річ. Він заохочує людей бавити й розбещувати себе та навіть повільно вбивати самих себе надмірним споживанням. Ощадливість вважається хворобою, яка потребує лікування. Щоби побачити споживацьку етику в дії, не треба далеко ходити – достатньо прочитати напис на задній стінці коробки з пластівцями. Ось вам цитата з коробки одного із моїх улюблених сухих сніданків, які виробляє ізраїльська фірма «Тельма»:
«Іноді потрібно себе побавити. Іноді потрібно трохи більше енергії. Є час слідкувати за вагою і час, коли треба щось з’їсти… просто зараз! «Тельма» пропонує широкий асортимент смачних сніданків саме для вас – задоволення без каяття».
На тій самій коробці знаходимо рекламу іншого бренду сухих сніданків під назвою «Здорове задоволення»:
«Здорове задоволення» пропонує багато злаків, фруктів та горіхів, щоби ви могли насолоджуватись поєднанням смаку, задоволення та здоров’я. Для приємного відпочинку в середині дня та здорового способу життя. Справжнє задоволення з чудовим смаком більшого [виділено як в оригіналі]».
Протягом більшої частини історії подібний текст, скоріше, відлякував людей, аніж приваблював. Вони би назвали його егоїстичним, декадентським та морально розбещеним. Консюмеризмові довелося дуже важко попрацювати, заручившись допомогою психології мас («Просто зроби це!»), аби переконати людей, що потурати своїм бажанням добре, тоді як ощадливість є самопригнобленням.
З часом він таки досяг успіху. Сьогодні ми всі є чудовими споживачами. Ми купуємо безліч товарів, яких насправді не потребуємо та про існування яких почули лише вчора. Виробники навмисно розробляють товари короткотермінового попиту та постійно винаходять нові непотрібні моделі й без того ідеально задовільних товарів, які ми повинні купувати, щоби бути «в тренді». Шопінг став улюбленим заняттям людей, а товари широкого вжитку стали важливими посередниками в стосунках між родичами, подружжям та друзями. Релігійні свята, такі як Різдво, вже давно стали святами торгівлі. У Сполучених Штатах Америки навіть День пам’яті – колись скорботний та урочистий день поминання загиблих солдатів – перетворився на привід для особливих покупок. Більшість людей відводять цей день для шопінгу, мабуть, аби довести, що захисники свободи віддали своє життя не марно.
Найочевидніше процвітання споживацької етики проявляється на ринку продуктів харчування. У давнину сільськогосподарські суспільства жили у страшній тіні голоду. У світі ж достатку сьогодення однією з основних проблем для здоров’я є ожиріння, що вражає бідних (які напихаються гамбургерами та піцами) частіше, ніж багатих (які харчуються органічними салатами та фруктовими смузі). Щороку населення США витрачає більше грошей на дієти, ніж потрібно, щоб нагодувати всіх голодних людей у решті світу. Ожиріння являє собою подвійну перемогу консюмеризму. Замість того, щоб їсти мало, що призвело би до зниження економіки, люди їдять забагато, а потім купують дієтичні продукти – роблячи таким чином подвійний внесок в економічне зростання.
Як же узгодити споживацьку етику з капіталістичною етикою ділових людей, згідно з якою прибутки повинні не марнуватися, а заново вкладатися у виробництво? Дуже просто. Як і в попередні епохи, сьогодні існує поділ праці між елітою та масами. У середньовічній Європі аристократи без вагань витрачали свої гроші на екстравагантні предмети розкоші, тоді як селяни жили бідно, заощаджуючи кожну копійку. В наш час ситуація цілком змінилася. Багаті приділяють дуже велику увагу управлінню своїми активами та інвестиціями, тоді як менш забезпечені люди легко залазять в борги, купуючи машини та плазмові телевізори, яких насправді не потребують.
Капіталістична та споживацька етики являють собою два боки однієї медалі, злиття двох заповідей. Головною заповіддю багатих є «Інвестуй!» Вищою ж заповіддю решти з нас є «Купуй!».
Капіталістично-споживацька етика є революційною також в іншому плані. Більшість попередніх етичних систем ставили людей перед доволі складним вибором. Їм обіцяли рай, але лише якщо вони сповідуватимуть співчуття та толерантність, позбудуться прагнень та гніву й обмежать свої егоїстичні інтереси. Для більшості це було надто складно. Історія етики є сумною розповіддю про чудові ідеали, яким ніхто не міг відповідати. Більшість християн навіть не намагаються бути схожими на Христа, більшість буддистів не здатні наслідувати Будду, а більшість конфуціанців змусили би Конфуція втратити терпіння.
Натомість надзвичайно багато людей сьогодні успішно живуть з капіталістично-споживацькими ідеалами. Ця нова етика обіцяє рай за умови, що багаті залишатимуться жадібними та проводитимуть свій час, заробляючи більше грошей, а також що маси даватимуть волю своїм прагненням та пристрастям (і купуватимуть дедалі більше). Вона є першою релігією в історії, послідовники якої насправді роблять те, про що їх просять. Але звідки ми знаємо, що дійсно отримаємо взамін рай? Бо ми вже бачили його по телевізору.
18. Перманентна революція
Індустріальна революція відкрила нові способи перетворення енергії та виробництва товарів, які значною мірою звільнили людство від його залежності від навколишньої екосистеми. Люди масово вирубували ліси, осушували болота, перегороджували дамбами річки, затоплювали рівнини, прокладали десятки тисяч кілометрів залізничних колій та будували хмарочоси ділових центрів. Увесь світ перебудовувався для задоволення потреб Homo sapiens, при чому руйнувалися звичні місця існування рослин і тварин, спричиняючи вимирання багатьох видів. Наша колись зелена й блакитна планета поступово почала перетворюватися на один величезний торгівельний центр із бетону та пластику.
Сьогодні континенти Землі є домом для майже 7 мільярдів людей розумних. Якби взяти їх усіх та помістити на великі ваги, їхня спільна маса склала би приблизно 300 мільйонів тонн. Якби ж потім взяти всіх наших одомашнених сільськогосподарських тварин – корів, свиней, овець та курей – та помістити їх на ще більші ваги, їхня маса досягла би приблизно 700 мільйонів тонн. Натомість загальна маса всіх великих диких тварин, які ще живуть у наші дні – від дикобразів та пінгвінів до слонів та китів – не склала би навіть 100 мільйонів тони. У дитячих книжках, ілюстрованих журналах та на телеекранах все ще повно жирафів, вовків та шимпанзе, але насправді у природі їх залишилося дуже і дуже мало. Наразі у світі існує лише приблизно 80 тисяч жирафів, порівняно з 1,5 мільярдами корів; лише 200 тисяч вовків, порівняно з 400 мільйонами свійських собак; лише 250 тисяч шимпанзе на противагу мільярдам людей. Людство таки дійсно підкорило світ.[109]
А проте погіршення екології – це не те саме, що й нестача ресурсів. Як ми побачили в попередньому розділі, обсяг доступних для людства ресурсів постійно збільшується і, здається, робитиме це й надалі. Ось чому люди, які пророкують Судний день нестачі ресурсів, мабуть, помилилися планетою. Натомість страх погіршення екології є цілком обґрунтованим. Майбутнє може побачити, як розумні здобувають контроль над величезним розмаїттям нових матеріалів та джерел енергії, водночас знищуючи все, що залишилося від природи та доводячи до вимирання більшість інших видів.
По суті, екологічні проблеми можуть загрожувати виживанню самих Homo sapiens. Глобальне потепління, підвищення рівняю океанів та забруднення територій здатні зробити Землю значно менш гостинною для нашого виду, а тому майбутнє може стати свідком напружених перегонів між людською могутністю та спричиненими людьми лихами. Якщо люди й далі використовуватимуть свої можливості для протидії силам природи та підкорення екосистеми своїм потребам та примхам, це може викликати дедалі більш неочікувані та небезпечні побічні ефекти. Для контролю ж над ситуацією вочевидь потрібні будуть ще більш різкі маніпуляції з екосистемою, що призведе до ще гіршого хаосу.
Багато хто називає цей процес «руйнуванням природи». Але насправді це не руйнування, це зміна. Зруйнувати природу просто неможливо. Шістдесят п’ять мільйонів років тому один астероїд знищив динозаврів, але цим лише відкрив шлях для розвитку ссавців. Сьогодні людство підштовхує до вимирання багато видів і скоро навіть може знищити само себе. Але при цьому інші організми почуваються цілком добре. Пацюки та таргани, наприклад, переживають свій розквіт. Ці витривалі створіння виживуть, мабуть, і на попелі ядерного Армагеддону, готові та здатні поширювати свою ДНК у новому світі. Хто знає, а може, через 65 мільйонів років розумні пацюки, сидячи перед коминами своїх гарних будиночків, із вдячністю згадуватимуть про влаштоване людством прорідження видів, так само як ми сьогодні можемо дякувати астероїду, що знищив динозаврів.
Крім того, чутки про вимирання нас самих здаються доволі передчасними. Адже після Індустріальної революції людське населення світу збільшилось до небаченої раніше кількості. У 1700 році світ був домом приблизно для 700 мільйонів людей. У 1800 році нас було 950 мільйонів. До 1900-го ми майже подвоїли свою кількість до 1,6 мільярда. На 2000 рік ця цифра зросла вчетверо, до 6 мільярдів. Сьогодні ж кількість людей розумних перевалила вже за 7 мільярдів.
Новий час
Одночасно з тим, як усі ці люди розумні дедалі менше залежать від примх природи, сьогодні вони більше, ніж будь-коли, підкоряються диктатам сучасної промисловості та уряду. Індустріальна революція відкрила шлях для довгої низки експериментів у прикладній соціології та ще довшого ряду ненавмисних змін повсякденного життя та менталітету людей. Одним із багатьох прикладів є заміна ритмів традиційного сільського господарства одноманітним та точним розкладом промисловості.
Традиційне сільське господарство залежало переважно від циклів зміни пір року та циклів росту рослин. Більшість громад не мали можливості точно відраховувати час та й не дуже були в цьому зацікавлені. Світ жив своїм життям без годинників та розкладів роботи, підкоряючись лише руху Сонця та стадіям дозрівання овочів і фруктів. Чітко визначеного робочого дня не існувало, а весь заведений порядок різко мінявся відповідно до пори року. Люди знали, чи високо стоїть сонце, та з тривогою слідкували за ознаками наближення сезону дощів та часу збору врожаю, але вони не знали, котра година, та навряд чи турбувалися щодо року. Якби заблукалий у часі мандрівник потрапив раптом у середньовічне село та спитав перехожого: «Який зараз рік?», питання здивувало б селянина не менше, ніж кумедний одяг незнайомця.
На відміну від середньовічних селян та шевців, сучасну промисловість мало турбує висота сонця над обрієм чи пора року. В ній панують точність та одноманітність. Наприклад, у середньовічній майстерні кожен швець сам шив усе взуття, від п’ятки до носка. Якщо один швець запізнювався з виконанням роботи, це аж ніяк не затримувало інших. Однак на конвеєрі сучасної взуттєвої фабрики кожен робітник працює з машиною, яка виробляє лише невелику частину взуття, що потім передається до наступної машини. Якщо робітник, який працює на машині номер 5, не вкладеться в час, це затримає решту машин. Щоб уникнути таких проблем, усі повинні точно дотримуватись графіку роботи. Усі робітники приходять на роботу в той самий час. Усі йдуть на обідню перерву разом, незалежно від того, голодні вони чи ні. Усі йдуть додому лише після гудка про закінчення зміни, а не коли закінчать свою частину роботи.
Індустріальна революція перетворила графік роботи та конвеєр на модель майже всієї людської діяльності. Невдовзі після того, як свої часові обмеження на поведінку людей наклали заводи, точні розклади перейняли також школи, за ними – лікарні, урядові установи та продовольчі крамниці. Дуже скоро розклад став королем навіть у тих місцях, де не було жодних конвеєрів та машин. Адже, якщо зміна на заводі закінчується о 17:00, місцеву пивницю краще відкривати о 17:02.
Надзвичайно важливою ланкою в поширенні системи розкладів став громадський транспорт. Якщо робітникам потрібно було починати зміну о 08:00, потяг або автобус мали прибувати до заводських воріт не пізніше, ніж о 07:55. Затримка всього на кілька хвилин знизила би виробництво, а тому могла навіть призвести до звільнення тих, кому не пощастило запізнитися. У 1784 році в Британії почала працювати служба перевезень з чітким опублікованим розкладом. Щоправда, в її розкладі вказувалася лише година відправлення, а не прибуття. У той час кожне британське місто та містечко мали власний місцевий час, що міг відрізнятися від лондонського на цілих півгодини. Коли в Лондоні було 12:00, в Ліверпулі могло бути 12:20, а в Кентербері 11:50. Але, оскільки телефонів, радіо, телебачення та швидкісних потягів ще не існувало, хто міг про це знати та кого це хвилювало?[110]
У 1830 році між Ліверпулем та Манчестером запрацювала перша комерційна служба залізничних перевезень. Десять років по тому було випущено перший розклад руху поїздів. Поїзди були значно швидшими за старі кінні екіпажі, а тому химерні невідповідності в місцевому часі стали серйозною проблемою. В 1847 році британські залізничні компанії зібралися разом та вирішили, що надалі всі розклади руху поїздів складатимуться за часом, визначеним Грінвіцькою обсерваторією, а не за місцевим часом Ліверпуля, Манчестера чи Глазго. Дуже скоро їхній приклад почали наслідувати дедалі більше установ та організацій. Врешті-решт, у 1880 році британський уряд пішов на безпрецедентний крок, прийнявши закон про те, що надалі всі розклади роботи в Британії повинні складатися за Грінвічем. Уперше в історії країна прийняла національний час та зобов’язала своє населення жити за штучно загальноприйнятим годинником, а не місцевим часом або циклами сходу та заходу сонця.
Такий скромний початок породив глобальну мережу розкладів роботи, синхронізованих до найменших часток секунди. Коли відбувся дебют засобів масової інформації (спершу радіо, а потім і телебачення), вони одразу влилися у світ розкладів роботи та стали їхніми основними адептами та проповідниками. Однією з перших речей, які почали передавати радіостанції, були сигнали точного часу, гудки, що дозволяли звіряти годинники навіть віддаленим населеним пунктам та кораблям у морі. Пізніше радіостанції взяли за звичку передавати новини кожної години. В наші дні час є головним елементом кожного випуску новин – важливішим навіть за початок війни. Під час Другої світової війни випуски новин «Бі-Бі-Сі» транслювалися також на частини Європи, окуповані нацистами. Так от, кожен випуск відкривав живий звук курантів Біг Бена, які відбивали поточну годину, – чарівний звук свободи. За іронією долі, німецькі фізики знайшли спосіб визначати погодні умови в Лондоні на основі ледь помітних відмінностей у тональності передзвону з передачі. Ця інформація надзвичайно допомогла пілотам люфтваффе. Коли Таємна служба британців це виявила, живу трансляцію замінили комплектом записів всесвітньо відомого годинника.
З метою забезпечити ефективність мережі розкладів в обіг скрізь вкинули дешеві, але точні портативні годинники. За часів ассирійців, Сасанідів або інків в містах можна було знайти лише кілька сонячних годинників. У середньовічних європейських містах зазвичай був лише один годинник – гігантська машина, встановлена на верхівці високої вежі на головній площі. Відомо, що такі показники часу були не надто точними, але, оскільки в місті не було інших годинників, які могли би їм суперечити, це навряд чи щось міняло. Сьогодні ж одна багата родина загалом має вдома більше хронометрів, аніж ціла середньовічна країна. Визначити час можна, подивившись на наручний годинник, екран смартфону, будильник на тумбочці біля ліжка, годинник на кухонній стіні, дисплей мікрохвилівки, телевізора чи DVD або на панель задач вашого комп’ютера куточком ока. Скоріше, потрібне свідоме зусилля, аби не знати, котра година.
Зазвичай людина дивиться на ці годинники кілька десятків разів на день, бо майже все, що ми робимо, має робитися вчасно. Будильник піднімає нас о 7:00, ми розігріваємо заморожений круасан у мікрохвилівці рівно п’ятдесят секунд, чистимо зуби три хвилини, поки не запікає наша електрична зубна щітка, сідаємо о 07:40 на потяг до місця роботи, займаємось на біговій доріжці у спортзалі, поки не пропікає півгодини, о 19:00 сідаємо перед телевізором, щоби подивитися наше улюблене шоу, яке у чітко визначені моменти переривається рекламою вартістю тисяча доларів за секунду, а потім вивалюємо всі свої страхи на психотерапевта, який обмежує наше белькотіння стандартним тепер п’ятдесятихвилинним сеансом.
Індустріальна революція привнесла в людське суспільство кілька десятків значних змін. Однією з них є пристосування до робочого часу. Іншими яскравими прикладами є урбанізація, поступове зменшення селянства, збільшення кількості пролетаріату, зростання важливості звичайної людини, демократизація, молодіжна культура та занепад патріархату.
Проте всі ці зміни значно поступаються найважливішому соціальному потрясінню, яке будь-коли переживало людство: занепаду родини й місцевих громад та їх витісненню державою та ринком. Як нам відомо з історії, люди з найдавніших часів, ще понад мільйон років тому, жили невеликими тісними громадами, більшість членів яких були родичами. Когнітивна та Сільськогосподарська революції цього не змінили. Вони лише склеїли родини та громади разом, створивши племена, міста, царства та імперії, але родини та громади залишалися наріжними каменями всіх людських суспільств. Індустріальна ж революція примудрилась протягом лише двох століть рознести ці камені просто на атоми. Більшість традиційних функцій родин та громад перейшли до держав та ринків.
Занепад родин та громад
До Індустріальної революції повсякденне життя більшості людей минало в межах трьох давніх структур: малої родини, розширеної родини та місцевої тісної громади.[111] Більшість людей працювали в родинному бізнесі (наприклад, родинному фермерському господарстві чи родинній майстерні) або на родинному підприємстві своїх сусідів. При цьому родина виконувала роль благодійного фонду, системи охорони здоров’я, освітньої установи, будівельної галузі, профспілки, пенсійного фонду, страхової компанії, радіо, телебачення, газети, банку та навіть поліції.
Коли людина хворіла, родина піклувалася про неї. Коли людина старіла, родина підтримувала її, а діти ставали її пенсійним фондом. Коли людина помирала, родина брала на себе піклування про її сиріт. Якщо людина хотіла збудувати дім, родина приходила на допомогу. Якщо людина хотіла відкрити свій бізнес, родина збирала необхідні для цього кошти. Якщо людина хотіла одружитися, родина вибирала або, принаймні, схвалювала чи відхиляла кандидатуру потенційного чоловіка чи дружини. Якщо у людини виникав конфлікт із сусідом, родина допомагала своїми м’язами. Але якщо хвороба людини була надто тяжкою, щоби родина могла з нею впоратись, новий бізнес вимагав надто великих інвестицій або сварка з сусідом переростала у відкрите насильство, на допомогу приходила місцева громада.
Громада надавала допомогу на основі місцевих традицій та економіки послуг, що часто значною мірою відрізнялися від законів попиту та пропозиції вільного ринку. В старомодній середньовічній громаді, коли сусід мав у цьому потребу, йому допомагали збудувати хатину або захистити овець від вовків, не очікуючи взамін якоїсь платні. Коли ж допомоги потребував інший член громади, сусід повертав зроблену йому послугу. В той самий час місцевий володар міг вигнати всіх селян на будівництво його замку, не заплативши за це ані копійки. Взамін селяни розраховували, що він захистить їх від розбійників та варварів. Сільське життя передбачало багато угод, але мало грошових розрахунків. Звичайно, існували кілька ринків, але їхня роль була обмеженою. Люди могли купувати рідкісні спеції, одяг та інструменти, а також наймати юристів та лікарів. Проте на ринку купувалося менше 10 % популярних товарів та послуг. Більшість людських потреб задовольнялися родиною та громадою.
Царства та імперії виконували важливі завдання, приміром вели війни, прокладали дороги та будували палаци. Для цих цілей царі підвищували податки і час від часу мобілізували солдатів та робітників. Однак, за кількома винятками, правителі зазвичай не втручалися в повсякденні справи родин та громад. Навіть якби вони й хотіли втрутитися, їм було б складно це зробити. Адже давні сільськогосподарські країни мали небагато надлишків, з яких можна було би годувати натовпи урядових чиновників, поліцейських, соціальних працівників, вчителів та лікарів. Відповідно, більшість правителів не розвивали масову систему соціального забезпечення, охорони здоров’я чи освіти. Вони залишали вирішення таких питань родинам та громадам. Навіть у рідкісних випадках, коли правителі намагалися інтенсивніше втручатися в повсякденне життя селян (як, наприклад, за часів китайської династії Цінь), вони робили це, перетворюючи на представників державної влади голів родин та старійшин громад.
Доволі часто труднощі переїзду та спілкування настільки ускладнювали втручання у справи віддалених громад, що багато царств поступалися громадам навіть найголовнішими прерогативами правителів, такими як збирання податків та покарання. Османська імперія, наприклад, замість утримання великих сил імперської поліції, дозволяла встановлювати справедливість шляхом родинної вендети. Що таке вендета? О, це дуже просто. Якщо мій кузен когось убив, брат жертви може вбити мене, і це буде дозволеною помстою. Допоки насильство не виходило за прийнятні межі, султан, який сидів на троні у Стамбулі, або навіть місцевий паша у такі конфлікти не втручався.
За часів династії Мін (1368–1644) населення Китаю було організоване за системою баоцзя. Об’єднання з десяти родин складало цзя, а десять цзя – бао. Коли той чи інший член бао скоював злочин, покарані за це могли бути інші члени бао, особливо старійшини. Збір податків теж покладався на бао, і саме старійшини, а не державні чиновники зобов’язувались оцінювати ситуацію кожної родини та визначати розмір податку, який вона повинна сплачувати. З точки зору імперії, така система мала величезні переваги. Замість утримання тисяч податкових інспекторів та збирачів податків, які би стежили за доходами й видатками кожної родини, ці завдання залишалися старійшинам громади. Старійшини чудово знали, скільки «коштує» кожен селянин та зазвичай могли змусити його платити податки без залучення імперської армії.
Багато царств та імперій насправді являли собою не що інше як великий рекет під приводом захисту. Правитель був таким собі capo di tutti capi (босом усіх босів), який збирав гроші, а взамін гарантував, що сусідні злочинні синдикати та місцеві бандюги не чіпатимуть тих, хто під його захистом. Більше він не робив майже нічого.
Щоправда, життя в лоні родини та громади було далеким від ідеального. Родини та громади іноді гнобили своїх членів не менш жорстоко, ніж сучасні держави та ринки, а їхня внутрішня динаміка часто була сповнена напруги та насильства – проте вибору не було. Втратити свою родину та громаду в 1750 році для людини означало ледь не смерть. Після цього вона не мала ані роботи, ані освіти, ані підтримки під час хвороби та горя. Ніхто не позичив би їй гроші та не захистив би її в біді. Поліцейських, соціальних працівників та обов’язкової освіти тоді ще не було. Щоби вижити, така людина мусила швидко знайти альтернативну родину або громаду. Хлопці та дівчата, які тікали з дому, в кращому разі, могли стати прислугою в новій родині. В гіршому ж, на них чекала армія чи бордель.
За останні два століття все це різко змінилося. Індустріальна революція дала ринку колосальні нові можливості, забезпечивши державу новими засобами спілкування та пересування й надавши в розпорядження уряду армію клерків, вчителів, поліцейських та соціальних працівників. Ринок та держава швидко виявили, що їх розвиток блокують традиційні родини та громади, які не дуже полюбляють зовнішнє втручання в їхні справи. Батьки родин та старійшини громад неохоче дозволяли молодшому поколінню всотувати ідеї національних освітніх систем, записуватися до армії або перетворюватися на міський пролетаріат без коріння.
Поступово держави та ринки почали застосовувати свою зростаючу силу для послаблення традиційних зв’язків усередині родини та громади. Держава посилала своїх поліцейських для припинення родинних вендет та заміни їх судовими рішеннями. Ринок посилав своїх вуличних торговців для знищення давніх місцевих традицій та заміни їх комерційною модою, що постійно змінюється. Втім, цього було замало. Щоби справді зруйнувати вплив родин та громад, була необхідна п’ята колона.
Держава та ринок вийшли до людей з пропозицією, від якої неможливо було відмовитися. «Станьте особистостями, – говорили вони. – Одружуйтеся з ким завгодно, не питаючи дозволу своїх батьків. Беріться за будь-яку роботу, яка вам подобається, навіть якщо старійшини громади проти. Живіть де хочете, навіть якщо не зможете приїздити щотижня на родинний обід. Ви більше не залежите від вашої родини чи громади. Замість них про вас потурбуємося ми, держава та ринок. Ми забезпечимо вас їжею, дахом над головою, освітою, охороною здоров’я, соціальними гарантіями та роботою. Ми забезпечимо пенсії, страхування та захист».
Романтична література часто називає особистістю людину, яка бореться проти держави та ринку. Так от, немає нічого більш далекого від правди. У наш час держава та ринок є матір’ю та батьком особистості, і вижити особистість може лише завдяки їм. Ринок забезпечує нас роботою, страхуванням та пенсією. Якщо ми хочемо опанувати якусь професію, навчити нас готові державні навчальні заклади. Якщо ми хочемо відкрити свій бізнес, гроші нам позичить банк. Якщо ми хочемо побудувати будинок, це зробить будівельна компанія за банківську іпотеку, в деяких випадках субсидовану або гарантовану державою. Коли ми зіткнемося з насильством, нас захистить поліція. Коли ми захворіємо на кілька днів, про нас подбає медичне страхування. Якщо ми втратимо працездатність, почне діяти служба соціального захисту. Якщо нам знадобиться цілодобова допомога, ми можемо вийти на ринок та найняти доглядальницю – зазвичай сторонню людину з іншого кінця світу, яка доглядатиме за нами з відданістю, якої ми більше не очікуємо від власних дітей. Коли ми маємо кошти, то можемо провести свої золоті роки в чудовому й затишному будинку престарілих. Податкові органи ставляться до нас як до окремих осіб і не очікують, що ми будемо сплачувати податки сусідів. Суди теж розглядають нас як окремих осіб і ніколи не каратимуть нас за злочини наших кузенів.
Окремими особами є не лише дорослі чоловіки, але й жінки та діти. Протягом більшої частини історії жінок розглядали як власність родини або громади. Натомість сучасні держави вважають жінок особистостями, які мають економічні та юридичні права, незалежно від їхньої родини та громади. Вони можуть мати власні банківські рахунки, вирішувати, за кого виходити заміж, та навіть подавати на розлучення або жити самі по собі.
Але звільнення особистості мало свою ціну. Багато хто з нас зараз шкодує про втрату міцних родин та громад, почуваючись чужими одне одному та боячись влади, яку мають над нашим життям безпристрасні держава та ринок. Держави та ринки, які складаються зі сторонніх особистостей, можуть втручатися в життя своїх членів значно легше, ніж держави та ринки, які складаються з міцних родин та громад. Коли сусіди в багатоповерхових будинках не можуть навіть домовитись, скільки платити прибиральниці, як очікувати, що вони зможуть протистояти державі?
Угода між державами, ринками та окремими особами – річ непроста. Держава та ринок не можуть дійти згоди щодо своїх взаємних прав та обов’язків, а окремі особи скаржаться, що ті багато вимагають, але мало дають. У багатьох випадках особи експлуатуються ринками, а держави утримують армію, поліцію та бюрократію для переслідування окремих осіб, замість їх захисту. Дивовижно, але ця угода працює – хоч і неідеально. Вона змогла пробитися крізь безліч поколінь соціальних систем людей. Мільйони років еволюції пристосували нас жити та думати як члени громади. А тут, не спливло й двох століть, як ми стали чужими окремими особами. Це є найкращим свідченням усемогутньої сили культури.
При цьому мала родина не цілком зникла з сучасного пейзажу. Коли держави та ринки відібрали в родини більшість її економічних та політичних повноважень, вони залишили їй деякі важливі емоційні функції. Передбачається, що сучасна родина все ще має задовольняти інтимні потреби, які держава та ринок (поки що) задовольнити не здатні, проте не облишають спроб. Сьогодні ринок значно більшою мірою формує спосіб романтичного та сексуального життя. Раніше головною свахою була родина. Сьогодні ж наші романтичні та сексуальні преференції визначає ринок, який потім також допомагає їх забезпечити – за чималенькі гроші. Раніше наречений та наречена зустрічались у родинній вітальні, а гроші переходили від одного батька родини до іншого. Сьогодні ж залицяння відбуваються у барах та кав’ярнях, а гроші переходять від закоханих до офіціантів. Ще більше грошиків падає на банківські рахунки модних дизайнерів, фітнес-центрів, дієтологів, косметологів та пластичних хірургів, які допомагають нам з’явитися у кав’ярні якомога схожішими на ринковий ідеал краси.
Родина та громада проти держави та ринку
Держава теж приділяє сьогодні більше уваги родинним стосункам, особливо між батьками та дітьми. Батьки зобов’язані відправляти своїх дітей для здобуття державної освіти. Надто лайливих чи жорстоких батьків держава карає. Подеколи може навіть ув’язнити батьків або віддати їхніх дітей до прийомних родин. Ще донедавна саме припущення, що держава повинна забороняти батькам бити чи карати їхніх дітей, було б відкинуте як абсурдне та нездійснене. У більшості суспільств батьківська влада вважалась священною. Повага до батьків та послух були одними з найбільш беззаперечних цінностей, і батьки могли робити майже все, що заманеться, включаючи вбивство новонароджених, продаж дітей у рабство та видання своїх доньок заміж за понад удвічі старших чоловіків. Сьогодні ж батьківська влада відійшла на другий план. Молодь дедалі більше звільняється від послуху дорослим, тоді як батьків звинувачують в усьому, що йде не так у житті їхньої дитини. Фрейдисти готові засудити матір та батька так само швидко та показово, як колись судили своїх жертв сталінські трійки.
Уявні громади
Як і мала родина, громада не могла повністю зникнути з нашого світу без жодної емоційної заміни. Звісно, ринки та держави задовольняють сьогодні більшість матеріальних потреб, які раніше задовольнялися громадами, але вони повинні також забезпечувати племінні зв’язки.
Ринки та держави роблять це, заохочуючи так звані «уявні громади», до яких входять мільйони чужих людей, що створюються для задоволення національних та комерційних потреб. Уявна громада є об’єднанням людей, які насправді не знають одне одного, але уявляють, що знають. Такі громади не є якимось новим винаходом. Царства, імперії та церкви функціонували як уявні громади протягом тисячоліть. У Давньому Китаї десятки мільйонів людей вважали себе членами однієї великої родини, батьком якої був імператор. У Середньовіччі мільйони благочестивих мусульман уявляли, що всі вони є братами та сестрами у великій громаді ісламу. Однак протягом усієї історії такі уявні громади програвали тісним громадам із кількох десятків людей, які добре знали одне одного. Тісні громади задовольняли емоційні потреби своїх членів та були необхідними для загального виживання й добробуту. В останні ж два століття роль тісних громад зменшилась, дозволивши заповнити емоційний вакуум уявним громадам.
Двома найважливішими прикладами таких уявних громад є нація та плем’я споживачів. Нація являє собою уявну громаду держави. Плем’я споживачів являє собою уявну громаду ринку. І те, й те є уявними громадами, бо всі клієнти на ринку або всі члени нації не можуть дійсно знати одне одного, як знали одне одного мешканці маленького села в минулому. Жоден німець не може близько знати інші 80 мільйонів членів німецької нації або інші 500 мільйонів клієнтів, які населяють європейський спільний ринок (що спочатку еволюціонував у Європейське Співтовариство, а згодом став Європейським Союзом).
Консюмеризм та націоналізм працюють понаднормово, аби лише змусити нас уявити, що мільйони чужих людей належать до однієї з нами громади, що ми всі маємо спільне минуле, спільні інтереси та спільне майбутнє. І це не брехня. Це уява. Подібно до грошей, товариств з обмеженою відповідальністю та прав людини, нації та племена споживачів є міжсуб’єктивною реальністю. Вони існують лише в нашій колективній уяві, але мають величезний вплив. Допоки мільйони німців вірять в існування німецької нації, хвилюються, побачивши німецькі національні символи, переказують німецькі національні міфи та готові приносити в жертву німецькій нації гроші, час та кінцівки, Німеччина залишатиметься однією з найсильніших держав світу.
Нації роблять усе можливе, щоби приховати свій уявний характер. Більшість із них стверджують, що вони є природною та вічною сутністю, створеною в якусь первісну епоху шляхом змішування ґрунту Батьківщини з кров’ю людей. Але такі заяви зазвичай перебільшені. Нації дійсно існували ще в далекому минулому, але їхня важливість була значно меншою, ніж сьогодні, бо й важливість держави була значно меншою. Мешканець середньовічного Нюрнберга міг відчувати певну вірність щодо німецької нації, але значно більшу вірність він відчував щодо своєї родини та місцевої громади, які піклувалися про більшість його потреб. Крім того, яку б важливість не мали давні нації, вижили з них дуже мало. Більшість націй, що існують сьогодні, виникли лише після Індустріальної революції.
Яскраві приклади знаходимо на Близькому Сході. Сирійська, ліванська, йорданська та іракська нації є лише продуктом випадкових кордонів, проведених на піску французькими та британськими дипломатами, які повністю проігнорували місцеву історію, географію та економіку. В 1918-му ці дипломати вирішили, що народи Курдистану, Багдада та Басри з того часу мають стати «іракцями». Саме французи, переважно, вирішували, кому бути сирійцем, а кому – ліванцем. Саддам Хусейн та Хафез аль-Асад (батько Башара Асада) доклали всіх зусиль для просування та посилення національної свідомості англо-французького виробництва, але їхні високопарні промови про начебто вічні іракську та сирійську нації не мали жодного успіху.
Навіть не обговорюється, що нації не можна створювати з повітря. Люди, які докладали чимало зусиль для розбудови Іраку або Сирії, використовували справжні історичні, географічні та культурні матеріали – віком багато століть та навіть тисячоліть. Саддам Хусейн, наприклад, скористався спадщиною Аббасидського халіфату та Вавилонської імперії, навіть назвавши один зі своїх збройних підрозділів дивізіоном Хаммурапі. Проте це не перетворило іракську націю на якусь давню сутність. Якщо я печу кекс із борошна, олії та цукру, які пролежали в моїй коморі два місяці, це не означає, що самому кексу вже два місяці.
В останні десятиліття національні громади дедалі більше почали витіснятися племенами споживачів, які не знають одне одного близько, але мають однакові споживацькі звички та інтереси, а тому почуваються частиною того самого племені споживачів – і самі себе так називають. Це здається дуже дивним, але навколо нас безліч прикладів. Приміром, до одного з таких племен споживачів належать фанати Мадонни. Відрізнити їх можна, переважно, за покупками. Вони купують квитки на концерти, компакт-диски, постери, футболки та рінгтони Мадонни, таким чином, демонструючи, хто вони. Іншими прикладами є фанати «Манчестер Юнайтед», вегетаріанці та захисники довкілля. Їх теж можна відрізнити, насамперед за тим, що вони споживають. Це є наріжним каменем їхньої ідентичності. Адже німецький вегетаріанець, скоріше, одружиться з французькою вегетаріанкою, ніж із німецькою м’ясоїдкою.
Вічний двигун
Революції останніх двох століть були настільки стрімкими та радикальними, що змінили найбільш засадничу характеристику соціального ладу. Традиційно, соціальний лад був жорстким та непіддатливим. Само слово «лад» означало стабільність та безперервність. Швидкоплинні соціальні революції були винятком, а більшість соціальних перетворень спричиняло нагромадження численних маленьких кроків. Люди звикли вважати, що така соціальна структура є негнучкою та вічною. Родини та громади могли боротися, щоби змінити їхнє місце в межах цього ладу, але сама ідея, що люди здатні змінити фундаментальну структуру ладу, була чужою. Люди звикли миритися з таким статус-кво, який проголошував, що «так завжди було і так завжди буде».
За останні ж два століття відбулися настільки швидкі зміни, що соціальний лад набув динаміки та податливості. Сьогодні він існує у стані постійної переплавки. Коли ми говоримо про сучасні революції, то зазвичай згадуємо 1789-й (Французька революція), 1848-й (Ліберальна революція) або 1917-й (Російська революція). По суті ж, у наші дні революційним є кожен рік. У наш час навіть тридцятилітній може правдиво розповідати недовірливим підліткам: «У роки моєї молодості світ був геть іншим». Наприклад, інтернет увійшов у широкий вжиток лише на початку 1990-х, не більше двадцяти років тому. Сьогодні ж ми не уявляємо світ без нього.
Таким чином, будь-яка спроба визначити характеристики сучасного суспільства схожа на визначення кольору хамелеона. Єдиною характеристикою, в якій ми можемо бути впевнені, є безперервні зміни. Люди вже звикли до цього. Більшість із нас вважають соціальний лад чимось гнучким, що ми можемо легко змінювати та покращувати за бажанням. Основною обіцянкою досучасних правителів своїм підданим було захистити традиційний лад або навіть повернутися до якоїсь втраченої золотої доби. В останні два століття політики переважно обіцяють виборцям зруйнувати старий світ та побудувати на його місці кращий. Навіть найконсервативніші політичні партії не закликають просто залишити все без змін. Усі вони обіцяють соціальні реформи, освітні реформи, економічні реформи – і часто здійснюють ці обіцянки.
Так само, як геологи очікують, що тектонічні рухи призведуть до землетрусу та виверження вулкану, так і ми можемо очікувати, що різкі соціальні рухи призведуть до кривавих спалахів насильства. Політична історія ХІХ та ХХ століття часто подається, як низка смертоносних війн, геноцидів та революцій. За аналогією з дитиною в нових черевиках, яка стрибає з калюжі в калюжу, ця точка зору розглядає історію як стрибки з однієї кривавої бані в наступну, від Першої світової війни до Другої та Холодної, від геноциду вірменів до геноциду євреїв та геноциду в Руанді, від Робесп’єра до Леніна та Гітлера.
У цьому є певна правда, але цей знайомий нам усім перелік лих веде трохи не туди. Ми надто зосереджуємось на калюжах та забуваємо про суху землю, що їх розділяє. Друга половина сучасної ери бачила безпрецедентні рівні не лише насильства та жаху, але й миру та спокою. Чарльз Діккенс писав про Французьку революцію так: «Це були найкращі часи, це були найгірші часи». Це може бути справедливо не лише для Французької революції, а й для всієї епохи, яку вона передвіщала.
Це особливо справедливо для семи десятиліть, що минули після закінчення Другої світової війни. Протягом цього періоду людство вперше зіткнулося з можливістю повного самознищення та пережило чимало справжніх війн та геноцидів. Водночас ці десятиліття були також найбільш мирними в людській історії – причому з великим відривом. Це дивно, бо ці самі десятиліття принесли більше економічних, соціальних та політичних змін, ніж будь-яка попередня ера. Тектонічні плити історії рухаються з величезною швидкістю, але вулкани переважно мовчать. Схоже на те, що новий гнучкий лад здатен підтримувати та навіть ініціювати радикальні структурні зміни, не руйнуючись у жорстоких конфліктах.[112]
Мир у наш час
Більшість людей не цінують того, в наскільки мирну еру ми живемо. Ніхто з нас не жив тисячу років тому, тому ми легко забуваємо, наскільки жорстокішим був тоді світ. Сьогодні війни стали рідкіснішими, тому й привертають до себе більше уваги. Люди значно більше думають про сучасні війни в Афганістані та Іраку, ніж про мир, у якому живе більшість бразильців та індійців.
Ще важливіше, що нам простіше уявляти страждання окремих осіб, аніж цілих народів. Проте, щоби зрозуміти макроісторичні процеси, треба вивчати масову статистику, а не розповіді людей. У 2000 році війни спричинили загибель 310 тисяч осіб, а насильницькі злочини вбили ще 520 тисяч. Абсолютно кожна жертва – це зруйнований мікросвіт, зруйнована родина, налякані на все життя друзі та родичі. Але з глобальної точки зору ці 830 тисяч жертв становлять лише 1,5 % від 56 мільйонів людей, які померли в 2000-му. Адже того року 1,26 мільйона людей загинули в автокатастрофах (2,25 % від загальної смертності), а 815 тисяч вчинили самогубство (1,45 %).[113]
Цифри ж за 2002 рік іще цікавіші. З 57 мільйонів померлих лише 172 тисячі людей загинули у війні, а ще 569 тисяч загинули від насильницьких злочинів (загалом 741 тисяча жертв людського насильства). Натомість 873 тисячі людей вчинили самогубство.[114] Виявляється, що наступного року після атак 11 вересня, попри всі розмови про тероризм та війну, пересічні люди більше вбивали себе самі, аніж вбивалися терористами, солдатами чи наркодилерами.
У більшості країн світу люди сьогодні лягають спати без страху, що серед ночі якесь сусіднє плем’я оточить їхнє село та всіх повбиває. Добре забезпечені британські піддані щодня їздять з Ноттінггема до Лондона через Шервудський ліс без страху, що банда веселих розбишак у зеленому вбранні нападе на них із засідки та відбере гроші, щоби роздати бідним (або, що ймовірніше, повбиває їх та забере гроші собі). Студентам не доводиться терпіти тілесні покарання від викладачів, дітям не потрібно боятися, що їх продадуть у рабство, якщо їхні батьки не зможуть сплатити рахунки, а жінки знають, що закон забороняє їхнім чоловікам бити їх та змушувати сидіти вдома. Дедалі більше ці очікування задовольняються в наш час по всьому світі.
Зниження рівня насильства відбувається переважно завдяки посиленню ролі держави. Протягом усієї історії насильство найчастіше було результатом місцевої спадкової ворожнечі між родинами та громадами. (Навіть сьогодні, як показують наведені вище цифри, місцева злочинність є значно більш смертельною загрозою, ніж міжнародні війни.) Ми вже бачили, що перші землероби, які не знали політичних організацій, більших за місцеву громаду, доволі сильно страждали від насильства.[115] Але потім, у міру свого розвитку, над громадами почали панувати царства та імперії, після чого рівень насильства зменшився. У децентралізованих королівствах середньовічної Європи кожного року жертвами убивств ставали приблизно від 20 до 40 людей на кожні 100 тисяч мешканців. У нещодавні ж десятиліття, коли держави та ринки стали всемогутніми, а роль громад суттєво зменшилась, рівень насильства впав ще нижче. Сьогодні загальносвітові цифри становлять лише 9 убивств щороку на 100 тисяч людей, причому більшість цих убивств скоюються в слабких державах, таких як Сомалі та Колумбія. У централізованих державах Європи середня цифра становить лише одне вбивство щороку на 100 тисяч людей.[116]
Безумовно, інколи держави застосовують свою владу для вбивства власних громадян, і це часто сильно відображується на наших спогадах та страхах. Протягом ХХ століття десятки (якщо не сотні) мільйонів людей були вбиті саме органами безпеки їхніх власних держав. Проте, з макропогляду, державні суди та поліція вочевидь підвищили рівень безпеки по всьому світі. Навіть у деспотичних диктатурах пересічна сучасна людина має значно менше шансів померти від руки іншої людини, ніж у досучасних суспільствах. У 1964 році в Бразилії була встановлена військова диктатура, яка правила країною до 1985 року. Протягом цих двадцяти років режим убив кілька тисяч бразильців. Ще тисячі були ув’язнені та піддані тортурам. Однак навіть у найгірші роки пересічний бразилець у Ріо-де-Жанейро мав значно менші шанси померти від руки іншої людини, ніж пересічний ваорані, аравете або яномамо. Мова йде про туземців, які живуть у хащах амазонських лісів, без жодної армії, поліції чи в’язниці. Антропологічні дослідження показали, що від чверті до половини їхніх чоловіків рано чи пізно гинуть у насильницьких конфліктах за власність, жінок чи авторитет.[117]
Відхід імперій
Можна, мабуть, посперечатися, зменшився рівень насильства всередині держав після 1945 року чи збільшився. Але ніхто не заперечить, що міжнародний рівень насильства упав нижче, ніж будь-коли раніше. Мабуть, найяскравішим прикладом цього є розпад європейських імперій. Протягом усієї історії імперія залізною рукою придушувала повстання проти неї, а коли наставав її час, потопаюча імперія використовувала всю свою міць, щоби себе врятувати, зазвичай розпадаючись у кривавій бані. Її остаточна загибель зазвичай приводила до анархії та війн за спадщину. Але після 1945 року більшість імперій самі зробили вибір на користь мирного дострокового виходу на пенсію. Процес їх розпаду відбувся відносно швидко, спокійно та організовано.
У 1945 році Британія правила чвертю земної кулі. Тридцять років по тому під її правлінням залишилися кілька невеликих островів. У проміжні десятиліття вона поступалася однією колонією за іншою майже без пострілу, не втрачаючи більш ніж кілька тисяч солдатів та не вбиваючи багато людей. Щонайменше кілька з похвал, якими зазвичай осипають Магатму Ганді за його ненасильницьке кредо, насправді слід було би адресувати Британській імперії. Її місце зайняли різноманітні незалежні держави, більшість з яких потім насолоджувалися незмінними кордонами та протягом більшої частини своєї історії жили в мирі зі своїми сусідами. Щоправда, від руки Британської імперії загинули десятки тисяч людей, а в кількох гарячих точках її відступ призвів до спалаху етнічних конфліктів, які забрали ще сотні тисяч життів (особливо в Індії). Проте, у порівнянні з середніми для історії цифрами, відхід британців був просто-таки зразком миру та порядку. Французька імперія, наприклад, виявилася більш упертою. Її розпад супроводжувався кривавими подіями у В’єтнамі та Алжирі, які коштували людству сотень тисяч життів. Але французи також відступили з решти своїх домініонів швидко та мирно, залишивши по собі, скоріше, впорядковані держави, а не хаотичну боротьбу за владу всіх з усіма.
Початок розпаду Радянської імперії в 1989 році був ще більш мирним, незважаючи на спалахи етнічних конфліктів на Балканах, Кавказі та в Середній Азії. Ніколи раніше така могутня держава не зникала так швидко і так тихо. Адже Радянська імперія не зазнала якоїсь військової поразки, якщо не рахувати Афганістану, жодних зовнішніх вторгнень, повстань чи хоча б масштабних кампаній громадянської непокори в стилі Мартіна Лютера Кінга. Країна все ще мала мільйони солдатів, десятки тисяч танків і літаків та достатньо ядерної зброї, щоби знищити все людство декілька разів поспіль. Радянська армія та армії інших держав Варшавського договору залишалися вірними присязі. Якби останній керівник Радянського Союзу Михайло Горбачов віддав наказ, Радянська армія цілком могла би відкрити вогонь по підкорених масах.
Але радянська еліта та комуністичні режими більшості країн Східної Європи (за винятком Румунії та Сербії) вирішили не використовувати навіть крихітну частину своєї військової потуги. Усвідомивши, що комунізм є банкрутом, вони відмовились від застосування сили, визнали свою поразку, спакували валізи та пішли додому. Горбачов із колегами здали без бою не лише радянські завоювання Другої світової війни, а й значно давніші завоювання царизму, зокрема Прибалтику, Україну, Кавказ та Середню Азію. Страшно уявити, що могло би статись, якби Горбачов повівся, як сербське керівництво – або як французьке в Алжирі.
Атомний мир
Незалежні держави, що прийшли на зміну цим імперіям, були надзвичайно незацікавлені у війні. За дуже небагатьма винятками, після 1945 року держави більше не вторгалися на чужі території з метою підкорити та проковтнути їх цілком. Такі завоювання були основою політичної історії з давніх-давен. Саме так засновувалися більшість великих імперій, і колись більшість правителів та народів очікували, що саме так усе триватиме й надалі. Але сьогодні завоювань, схожих на військові кампанії римлян, монголів та османців, більше не побачиш ніде в світі. Після 1945-го жодна незалежна країна, визнана ООН, не була завойована та стерта з мапи світу. Окремі міжнародні війни все ще точаться час від часу, а мільйони людей все ще гинуть під час них, але війни давно перестали бути нормою життя.
Багато людей вірять, що зникнення міжнародних війн є унікальним для багатих демократій Західної Європи. Фактично ж, мир прийшов до Європи після того, як встановився в більшості інших частин світу. Так, останніми серйозними міжнародними війнами між південноамериканськими країнами були війна між Перу та Еквадором 1941 року та війна між Болівією та Парагваєм 1932–1935 років. Причому до того жодної серйозної війни між південноамериканськими країнами не було з 1879–1884 років, коли на одному боці воювала Чилі, а на іншому – Болівія та Перу.
Ми рідко думаємо про арабський світ як про особливо мирний. Проте після того, як арабські країни здобули свою незалежність, був лише раз, коли одна з них почала повномасштабне вторгнення в іншу (вторгнення Іраку в Кувейт у 1990 році). Було також кілька зіткнень на кордонах (наприклад, Сирії проти Йорданії в 1970 році), багато збройних інтервенцій (наприклад, Сирії в Лівані), численні громадянські війни (Алжир, Ємен, Лівія) та безліч різних путчів і заколотів. Але, окрім Війни в затоці, жодних повномасштабних міжнародних війн між арабськими державами не було. Навіть розширення діапазону із включенням усього мусульманського світу додає всього лише один приклад – ірано-іракську війну. Але жодної турецько-іранської, пакістано-афганської або індонезійсько-малайзійської війни не було.
В Африці ситуація, певна річ, значно менш райдужна. Але навіть там більшість конфліктів являють собою громадянські війни та путчі. Після того, як африканські держави здобули свою незалежність у 1960 – 1970-х роках, дуже мало країн вторгалися одна в одну в надії на завоювання.
Періоди відносного спокою були й раніше, як, наприклад, в Європі між 1871 та 1914 роками, але вони завжди закінчувалися погано. Цього разу ситуація інакша. Річ у тім, що справжній мир – це не просто відсутність війни. Справжній мир – це неймовірність війни. Справжнього миру в світі не було ніколи. Між 1871 та 1914 роками європейська війна залишалась цілком імовірною, й очікування війни домінувало в думках армії, політиків та звичайних громадян також. Її передчуття тяжіло над людьми і протягом усіх інших мирних періодів в історії. Залізний закон міжнародної політики постановляє: «На кожні дві сусідні держави існує ймовірний сценарій, що змусить їх почати війну одна проти одної протягом року». Цей закон джунглів діяв у Європі кінця ХІХ століття, у середньовічній Європі, у Давньому Китаї та в класичній Греції. Якщо Спарта та Афіни жили в мирі в 450 році до нашої ери, існував імовірний сценарій, що вони почнуть воювати вже у 449 році до нашої ери.
Сьогодні людство зруйнувало цей закон джунглів. Нарешті настав справжній мир, а не лише відсутність війни. Для більшості держав вже немає ймовірного сценарію, що вів би до повномасштабного конфлікту не пізніше, ніж за рік. Що може привести до війни між Німеччиною та Францією в наступному році? Або між Китаєм та Японією? Або між Бразилією та Аргентиною? Деякі незначні сутички на кордоні можуть відбуватися, але привести до «старої доброї» повномасштабної війни між останньою парою країн у 2014-му, так щоб аргентинські збройні підрозділи дійшли до воріт Ріо, а бразильські килимові бомбардування рознесли околиці Буенос-Айреса, може лише дійсно апокаліптичний сценарій. Такі війни все ще можуть спалахнути наступного року між кількома парами держав, наприклад, між Ізраїлем та Сирією, Ефіопією та Еритреєю або США та Іраном, але це лише винятки, що підтверджують загальне правило.
Звичайно, в майбутньому ця ситуація може змінитись, і сьогоднішні мирні очікування пізніше здаватимуться вкрай наївними. Але, з історичної точки зору, сама наша наївність чудова. Ще ніколи раніше мир не був настільки панівним, що люди навіть не могли б уявити собі війну.
Вчені намагалися знайти пояснення цьому феномену в більшій кількості книжок та статей, ніж ви будь-коли хотіли би прочитати, і виявили кілька важливих чинників. По-перше, різко підскочила ціна війни. Останню в історії Нобелівську премію миру слід було би вручити Роберту Оппенгеймеру та його колегам, які створили атомну бомбу. Ядерна зброя перетворила війну між супердержавами на колективне самогубство та унеможливила прагнення світового панування за рахунок сили.
По-друге, одночасно з підвищенням ціни війни, зменшилися прибутки від неї. Протягом більшої частини історії держави могли збагачуватись, грабуючи або анексуючи території ворога. Більшість багатств складалися з полів, худоби, рабів та золота, тому їх було легко грабувати або привласнювати. Сьогодні ж багатством є переважно людський капітал, технічні знання та складні соціоекономічні структури, такі як банки. Відповідно, його важко вивезти або включити в територію іншої держави.
Уявіть собі Каліфорнію. Спочатку її багатство базувалося на золотих копальнях. Але сьогодні воно базується на кремнії та целулоїді – Кремнієвій долині та пагорбах Голлівуду. Що могло би статись, якби китайці влаштували збройне вторгнення в Каліфорнію, висадивши мільйони солдатів на пляжі Сан-Франциско та прорвавшись углиб штату? Вони би мало що отримали. У Кремнієвій долині немає кремнієвих копалень. Багатство представлене інтелектом фахівців «Гугл», голлівудських сценаристів, режисерів та майстрів спецефектів, які першим же літаком вилетять до Бангалора чи Мумбаї задовго до того, як китайські танки заїдуть на бульвар Сансет. Не є збігом, що кілька повномасштабних міжнародних війн, які все ще точаться у світі, таких як вторгнення Іраку в Кувейт, відбуваються в місцях, де багатство є по-старомодному матеріальним. Шейхи Кувейту змогли втекти за кордон, але нафтові родовища залишилися та були окуповані.
Одночасно з тим, як війна стала менш прибутковою, мир став більш вигідним, ніж будь-коли раніше. У давніх сільськогосподарських країнах торгівля на великі відстані та іноземні інвестиції були такими собі вставними номерами. Відповідно, мир приносив мало прибутку, крім уникнення витрат війни. Якщо, скажімо, у 1400 році Англія та Франція жили в мирі, французам не доводилося платити великі військові податки та страждати від руйнівних вторгнень англійців, але в іншому плані це ніяк не позначалося на їхніх гаманцях. У сучасній капіталістичній державі зовнішня торгівля та інвестиції стали просто надзвичайно важливими. Тому мир приносить просто унікальні дивіденди. Допоки Китай та США живуть у мирі, китайці можуть процвітати, продаючи США свої товари, торгуючи на Волл-стрит та отримуючи американські інвестиції.
Останнє, але не в останню чергу, в світовій політичній культурі відбувся свого роду тектонічний зсув. Багато еліт в історії – наприклад, вожді гунів, вікінгів та ацтекські жерці – вважали війну добром. Інші вважали її злом, але неминучим, яке краще обернути на свою користь. Наш час є першим в історії, коли у світі панують миролюбні еліти: політики, бізнесмени, інтелектуали та митці, які щиро вважають війну злом, якого можна уникнути. (У минулому теж були пацифісти, приміром перші християни, але у рідкісних випадках коли вони приходили до влади, то зазвичай забували про свою ж вимогу «підставити другу щоку».)
Між цими чотирма чинниками існує позитивний цикл зворотного зв’язку. Загроза ядерного голокосту виховує пацифізм; з поширенням пацифізму війна поступається місцем торгівлі; торгівля ж одночасно збільшує прибутки від миру та видатки від війни. З часом цей цикл зворотного зв’язку створює нову перепону для війни, яка, врешті-решт, може виявитися найважливішою з усіх. Ущільнення павутини міжнародних зв’язків підриває незалежність більшості країн, зменшуючи шанс, що будь-яка з них зможе легко спустити псів війни. Більшість країн більше не вступають у повномасштабні війни з тієї простої причини, що вони більше не є незалежними. Хоча громадяни Ізраїлю, Італії, Мексики або Таїланду можуть плекати ілюзії про незалежність, по суті, їхні уряди не мають можливості провадити незалежну економічну або зовнішню політику, і точно не здатні розпочати та вести повномасштабну війну самі по собі. Як пояснюється в Розділі 11, сьогодні ми є свідками формування нової глобальної імперії. Як і попередні імперії, вона теж насаджує в межах своїх кордонів мир. А оскільки її кордони охоплюють усю земну кулю, ця всесвітня імперія ефективно насаджує мир у всьому світі.
Отже, чи є сучасна ера серією безглуздих винищень, війн та утисків, таких як траншеї Першої світової, ядерний гриб над Хіросімою та манія величі Гітлера й Сталіна? Чи, може, вона є ерою миру, траншей, ніколи не виритих у Південній Америці, грибоподібних хмар, ніколи не бачених над Москвою та Нью-Йорком, та ясних облич Магатми Ганді та Мартіна Лютера Кінга?
Відповідь на це запитання залежить від часу. Дуже часто наше бачення минулого викривлюється подіями останніх кількох років, і розуміння цього надзвичайно заспокоює. Якби я написав цей розділ у 1945-му або 1962-му, він, мабуть, був би значно песимістичнішим. Оскільки ж він написаний у 2012-му, то ґрунтується на відносно життєрадісному підході до сучасної історії.
42. та 43. Реклама відправки до Каліфорнії на початку золотої лихоманки (вверху).
Процесор Intel Pentium II (знизу). 1849 року багатства Каліфорнії базувалися на золоті. Сьогодні вони базуються на кремнії. Але, тоді як у 1849-му золото дійсно лежало в каліфорнійському ґрунті, справжні скарби Кремнієвої долини замкнені в головах спеціалістів із високих технологій
Щоб задовольнити як оптимістів, так і песимістів, можна підбити підсумок словами, що ми перебуємо на порозі одночасно раю та пекла, знервовано тупцяючи між входом до одного та передпокоєм іншого. Історія поки не вирішила, де ми опинимося в кінці, і низка збігів все ще може підштовхнути нас у будь-якому з цих напрямків.
19. І жили вони довго та щасливо
Останні 500 років стали свідком разючої низки революційних змін. Земля була об’єднана в єдину екологічну та історичну сферу. Економіка пережила надзвичайне зростання, і сьогодні людство насолоджується багатствами, про які колись розповідалось лише в казках. Наука та Індустріальна революція надали людству надлюдські можливості та практично невичерпні запаси енергії. Соціальний лад повністю трансформувався, як і політика, повсякденне життя та психологія людей.
Але чи стали ми щасливішими? Чи перетворилося багатство, яке людство накопичувало протягом останніх п’яти століть, на нову задоволеність? Чи відкрило нам виявлення невичерпних запасів енергії невичерпні поклади блаженства? Озираючись ще далі назад, чи зробили приблизно сімдесят буремних тисячоліть після Когнітивної революції світ кращим місцем для проживання? Чи був Ніл Армстронг, відбиток ноги якого залишився неушкодженим на безвітряному Місяці, щасливішим за безіменного мисливця-збирача, який 30 тисяч років тому залишив відбиток своєї долоні на стіні печери Шове? Якщо ні, то який сенс був у розвитку сільського господарства, міст, писемності, грошових одиниць, імперій, науки та промисловості?
Історики рідко переймаються такими питаннями. Вони не питають, чи були громадяни Уруку та Вавилону щасливішими за своїх предків мисливців-збирачів, чи розквіт ісламу зробив єгиптян більш задоволеними їхнім життям, або як вплинув відхід європейських імперій в Африці на щастя багатьох мільйонів людей. А проте це одні з найважливіших питань, на які тільки можна шукати відповіді в історії. На жаль, більшість нинішніх ідеологій та політичних програм базуються, скоріше, на непереконливих ідеях щодо справжнього джерела людського щастя. Націоналісти вірять, що для нашого щастя необхідне політичне самовизначення. Комуністи переконані, що всі були би задоволені під диктатурою пролетаріату. Капіталісти дотримуються думки, що лише вільний ринок може гарантувати найбільше щастя найбільшої кількості людей шляхом досягнення економічного зростання та матеріального добробуту, а також навчання людей бути самодостатніми та підприємливими.
Що могло би статись, якби серйозні дослідження спростували ці гіпотези? Якщо економічне зростання та самодостатність не роблять людей щасливішими, у чому ж тоді перевага капіталізму? А якщо виявиться, що піддані великих імперій загалом щасливіші за громадян незалежних держав і що, наприклад, алжирці були щасливішими за часів французького правління, ніж за часів власного? Що би це сказало про процес деколонізації та цінність національного самовизначення?
Усе це гіпотетичні можливості, бо досі історики уникали порушення таких запитань – не кажучи вже про відповіді на них. Вони дослідили історію майже з усіх точок зору – політики, суспільства, економіки, гендеру, захворювань, сексуальності, їжі, одягу, – але рідко зупинялися на питанні впливу цих аспектів на просте людське щастя.
Хоча мало хто вивчав довготривалу історію щастя, майже кожен учений та обиватель має туманне переконання щодо неї. Так, вважається, що людські можливості збільшувалися протягом усієї історії. Оскільки люди загалом використовували свої можливості для пом’якшення бід та здійснення намірів, з цього випливає, що ми повинні бути щасливішими за наших середньовічних предків, а вони мають бути щасливішими за мисливців-збирачів кам’яної доби.
Але такий прогресивний підхід переконує не всіх. Як ми вже бачили, нові здібності, моделі поведінки та навички не обов’язково ведуть до кращого життя. Коли люди навчились обробляти землю під час Сільськогосподарської революції, їхня колективна здатність формувати довкілля збільшилась, але багато людей стали більш чужими одне одному. Селянам доводилося працювати важче, ніж збирачам, щоб добути менш різноманітну та поживну їжу, причому вони були значно більш беззахисними перед хворобами та експлуатацією. Так само, поширення європейських імперій значно збільшило колективні можливості людства за рахунок циркуляції ідей, технологій та товарів, а також відкриття нових торговельних шляхів. Але це навряд чи було доброю новиною для мільйонів африканців, індіанців та австралійських аборигенів. Ураховуючи доведену схильність людей до неправильного використання можливостей, здається наївним вірити, що щасливішими людей робить більша кількість одягу та взуття.
Деякі опоненти цього погляду займають діаметрально протилежну позицію. Вони стверджують, що існує зворотна кореляція між людськими можливостями та щастям. На їхню думку, можливості розбещують. У міру того, як людство здобувало дедалі більше можливостей, формувався холодний механістичний світ, який не підходить для задоволення наших справжніх потреб. Еволюція пристосувала наш мозок та тіло до життя мисливців-збирачів. Перехід спершу до сільського господарства, а потім до промисловості прирік нас на неприродне життя, не здатне забезпечити повний прояв наших внутрішніх схильностей та інстинктів, а тому не може задовольнити наші найглибші прагнення. Ніщо в комфортабельному житті міського середнього класу не може зрівнятися з диким азартом та щирою радістю, які відчувала група мисливців-збирачів під час успішного полювання на мамонта. Відповідно, кожен новий винахід стає лише новим кілометром, що відділяє нас від Райського саду.
Але це романтичне наполягання на баченні темної тіні за кожним винаходом є так само догматичним, як і віра в невідворотність прогресу. Можливо, ми й відірвані від нашого внутрішнього мисливця-збирача, але не все так уже й погано. Наприклад, протягом останніх двох століть сучасна медицина зменшила дитячу смертність з 33 до менш ніж 5 %. Чи може хтось сумніватися, що це зробило величезний внесок до щастя не лише тих дітей, які інакше би померли, але й їхніх рідних?
Існує і проміжна, ще цікавіша позиція. До Наукової революції не було жодної чіткої кореляції між можливостями та щастям. Середньовічні селяни, можливо, дійсно жили гірше за своїх попередників мисливців-збирачів. Але в останні кілька століть люди навчилися використовувати свої здібності мудріше. Тільки одним прикладом є досягнення сучасної медицини. Серед інших безпрецедентних здобутків можна назвати різке зниження рівня насильства, практичне зникнення міжнародних війн та близька ліквідація масштабного голоду.
Втім, така точка зору теж є надмірним спрощенням. По-перше, її оптимістична оцінка ґрунтується на дуже невеликій вибірці років. Більшість людей почали насолоджуватися плодами сучасної медицини не раніше 1850 року, а різке зменшення рівня дитячої смертності є феноменом ХХ століття. Масовий голод продовжував убивати велику кількість людей до середини ХХ століття. За часів Великого стрибка вперед комуністичного Китаю в 1958–1961 роках від голоду померли приблизно від 10 до 50 мільйонів людей. Міжнародні війни стали рідкісними лише після 1945-го, переважно завдяки новій загрозі ядерного знищення. Отже, хоча останні кілька десятиліть і стали для людства безпрецедентною золотою добою, поки що не можна сказати: чи це докорінна зміна в ході історії, чи ефемерний поворот доброї долі. В оцінці сучасності дуже часто з’являється спокуса прийняти точку зору мешканця Заходу, представника середнього класу ХХІ століття. Але ми не повинні також забувати точки зору вельського шахтаря, китайського любителя опіуму або тасманійського аборигена ХІХ століття. Труганіні є не менш важливою, ніж Гомер Сімпсон.
По-друге, може виявитися, що навіть коротка золота доба останньої половини століття посіяла зерна майбутньої катастрофи. Протягом останніх кількох десятиліть ми порушували екологічну рівновагу нашої планети безліччю нових способів, що згодом цілком може мати жахливі наслідки. Багато ознак вказують на те, що в розгулі нерозважного споживання ми руйнуємо основи людського процвітання.
Нарешті, ми можемо вітати себе з безпрецедентними досягненнями сучасних людей розумних, лише якщо повністю ігноруватимемо долю всіх інших тварин. Велика кількість хвалених матеріальних благ, що захищають нас від хвороб та голоду, була накопичена за рахунок лабораторних мавп, дійних корів та інкубаторних курчат. Протягом останніх двох століть десятки мільярдів їх підпали під режим промислової експлуатації, жорстокість якого не має прецедентів в анналах планети Земля. Якщо ми визнаємо хоча б десяту частину того, про що заявляють захисники прав тварин, то сучасне промислове сільське господарство цілком може виявитись найбільшим злочином в історії. Отже, оцінюючи глобальне щастя, неправильно говорити про щастя лише представників вищого класу, європейців або чоловіків. Неправильно також, мабуть, брати до уваги лише щастя людей.
Обчислення щастя
Досі ми розглядали щастя переважно як продукт матеріальних чинників, таких як здоров’я, харчування та багатство. Якщо люди є багатшими та здоровішими, тоді вони повинні також бути щасливішими. Але чи дійсно все так очевидно? Філософи, священики та поети роздумували над природою щастя тисячоліттями, і багато хто дійшов висновку, що такий самий вплив на наше щастя, як і матеріальні умови, мають соціальні, етичні та духовні чинники. Люди в сучасних суспільствах достатку можуть дуже потерпати від відчуття відчуженості та безцільності, попри фінансове процвітання. Натомість наші менш заможні предки могли знаходити велику втіху в своїй громаді, релігії та єднанні з природою.
В останні десятиліття психологи та біологи прийняли виклик наукового вивчення того, що дійсно робить людей щасливими. Це гроші, родина, генетика чи, можливо, моральність? Першим кроком є визначити, що саме треба вимірювати. Загальноприйнятим визначенням щастя є «суб’єктивний добробут». Згідно з цієєю точкою зору, щастя є чимось, що я відчуваю всередині себе, відчуття або негайного задоволення, або довготривалої задоволеності тим, як минає моє життя. Якщо це щось, що відчувається всередині, то яким чином це можна виміряти ззовні? Мабуть, це можна зробити, просячи людей розповісти нам, як вони почуваються. Відповідно, психологи або біологи, які хочуть оцінити, наскільки щасливими почуваються люди, дають їм заповнювати спеціальні анкети, а потім опрацьовують отримані результати.
Типова анкета суб’єктивного добробуту просить опитуваних оцінити за шкалою від нуля до десяти їхню згоду з такими твердженнями: «Я почуваюсь задоволеним від того, як живу», «Я відчуваю, що життя мене цілком винагороджує», «Я оптимістично дивлюся в майбутнє» та «Життя – чудова річ». Потім дослідник складає всі відповіді разом та обчислює загальний рівень суб’єктивного добробуту опитуваних.
Такі анкети використовуються з метою кореляції щастя з різними об’єктивними чинниками. Одне дослідження може порівнювати тисячу людей, які заробляють 100 тисяч доларів на рік, з тисячею людей, які заробляють 50 тисяч. Якщо це дослідження виявить, що перша група має середній суб’єктивний добробут на рівні 8,7, тоді як друга – в середньому лише 7,3, дослідник може зробити обґрунтований висновок, про існування позитивної кореляції між багатством та суб’єктивним добробутом. Якщо перекласти це простою мовою, виявиться, що щастя приносять гроші. Той самий метод можна застосувати для дослідження того, чи щасливіші люди, які живуть у демократичних країнах, за людей, які живуть у диктатурах, а також чи щасливіші одружені за розлучених або вдових.
Це забезпечує підґрунтя для істориків, які можуть дослідити багатство, політичну свободу та рівень розлучень у минулому. Якщо люди є щасливішими в демократичних країнах, а одружені люди щасливіші за розлучених, історик має всі підстави стверджувати, що процес демократизації останні кількох десятиліть посприяв щастю людства, тоді як зростання кількості розлучень вказує на протилежну тенденцію.
Такий спосіб мислення не є досконалим, але перед визначенням його вад варто уважніше розглянути отримані дані.
Один цікавий висновок полягає в тому, що гроші таки дійсно приносять щастя. Але лише до певної межі, після якої вони не мають великого значення. Для людей, які застрягли внизу економічної драбини, більше грошей означає більше щастя. Якщо ви – американська матір-одиначка, яка заробляє 12 тисяч доларів на рік прибиранням чужих будинків, і раптом виграєте 500 тисяч у лотерею, то, мабуть, відчуєте суттєве та довготривале покращення свого суб’єктивного добробуту. Ви зможете нагодувати та одягнути своїх дітей, не залазячи більше в борги. Проте якщо ви – менеджер вищої ланки, який заробляє 250 тисяч доларів на рік, і виграєте 1 мільйон доларів у лотерею або рада директорів вашої компанії раптом вирішить подвоїти вам зарплату, ваше відчуття покращення триватиме не більше кількох тижнів. Згідно з емпіричним дослідженням, це майже напевно не надто змінить ваше самопочуття в довготривалій перспективі. Ви купите ще крутішу тачку, переїдете в розкішніший будинок, призвичаїтесь пити «Шато Петрюс» замість каліфорнійського каберне, але все це скоро почне здаватися вам рутиною та цілком звичайною річчю.
Ще одне цікаве відкриття полягає в тому, що хвороба знижує відчуття щастя в короткостроковій перспективі, але джерелом довготривалого дискомфорту є, лише якщо умови життя людини постійно погіршуються або якщо хвороба включає в себе постійний та виснажливий біль. Люди, у яких діагностують хронічну хворобу, приміром діабет, зазвичай ненадовго пригнічуються, але якщо їхній стан не погіршується, вони пристосовуються до нових умов та вимірюють своє щастя так само високо, як і здорові люди. Уявіть, що участь у дослідженні суб’єктивного добробуту погодилися взяти близнюки Люсі та Люк, представники середнього класу. Дорогою додому з кабінету психолога машина Люсі врізається в автобус, залишаючи дівчині кілька зламаних кісток та постійну кульгавість. Якраз коли рятівники вирізають її з уламків, дзвонить телефон, і Люк радісно кричить, що він виграв у лотерею джекпот у розмірі 10 мільйонів доларів. Два роки по тому вона все ще буде кульгати, а він буде значно багатшим, але на контрольній зустрічі з психологом вони обоє даватимуть такі самі відповіді, як і вранці того доленосного дня.
Схоже на те, що родина та громада мають більший вплив на наше щастя, ніж гроші та здоров’я. Люди з міцними родинами, які живуть у дружніх та підтримуючих громадах, є суттєво щасливішими за людей, чиї родини недієздатні та які не змогли стати частиною громади (або навіть не намагалися). Особливо важливим у цьому плані є шлюб. Численні дослідження виявили, що існує дуже тісна кореляція між вдалим шлюбом та високим суб’єктивним добробутом, як і між невдалим шлюбом та стражданнями. Причому це справедливо, незалежно від економічних або навіть фізичних умов життя людини. Бідний інвалід, в оточенні люблячої дружини, відданої родини та дружньої громади, цілком може почуватися краще за самотнього мільярдера, за умови, що бідність інваліда не надто жахлива, а його хвороба не руйнівна чи болісна.
Це наводить на думку, що значне покращення матеріальних умов життя людей протягом останніх двох століть могло нівелюватись занепадом родини та громади. Якщо це так, то пересічна людина сьогодні цілком може бути не щасливішою, ніж у 1800 році. Навіть свобода, яку ми так високо цінуємо, іноді працює проти нас. Ми маємо право вибирати наших супутників життя, друзів та сусідів, але вони можуть нас покинути. Після того, як людина отримала безпрецедентну можливість обирати власний шлях у житті, нам стало значно складніше брати на себе певні зобов’язання. Тому сьогодні ми живемо в дедалі більш самотньому світі слабких громад та родин.
Але найважливіше з усіх відкриттів полягає в тому, що щастя насправді не залежить від об’єктивних умов багатства, здоров’я або навіть громади. Скоріше, воно залежить від кореляції між об’єктивними умовами життя та суб’єктивними очікуваннями. Якщо ви хочете воза з парою бичків та отримуєте воза з парою бичків, ви задоволені. Якщо ж ви хочете новий «Феррарі», а отримуєте лише вживаний «Фіат», то почуваєтесь обділеним. Ось чому з часом виграш у лотерею має той самий вплив на людське щастя, що й жахлива автокатастрофа. Коли ситуація покращується, очікування роздуваються, а тому навіть різке покращення об’єктивних умов може залишити нас незадоволеними. Коли ж ситуація погіршується, очікування здуваються, а тому навіть сильна хвороба може залишити вас значно щасливішим, ніж раніше.
Ви можете сказати, що для такого відкриття не потрібно було купи психологів та їхніх анкет. Пророки, поети та філософи ще тисячі років тому зрозуміли, що значно важливіше бути задоволеним тим, що вже маєш, аніж прагнути чогось більшого. Проте це чудово, коли сучасні дослідження – підкріплені багатьма цифрами та графіками – приходять до тих самих висновків, що й наші предки.
Ключова важливість очікування людей має велике значення для розуміння історії щастя. Якби щастя залежало лише від об’єктивних умов, таких як багатство, здоров’я та соціальні відносини, дослідити його історію було би відносно просто. Відкриття ж того, що воно залежить від суб’єктивних очікувань, робить завдання істориків значно важчим. Ми, сучасні люди, маємо у своєму розпорядженні цілий арсенал транквілізаторів та анестетиків, але наші очікування полегшення й задоволення та наша нетерпимість до болю та дискомфорту збільшились до такої міри, що ми цілком можемо страждати від болю більше, ніж будь-коли страждали наші предки.
Прийняти такий логічний ряд доволі складно. Проблема полягає в помилковості мотивів у глибині нашої психіки. Коли ми намагаємось здогадатися або уявити, наскільки щасливими є інші люди зараз або наскільки щасливими вони були в минулому, то неминуче уявляємо себе на їхньому місці. Але це не працює, бо зосереджує наші очікування лише на матеріальних умовах життя. У сучасних суспільствах достатку звичною річчю є приймати душ та міняти одяг кожного дня. Середньовічні ж селяни ходили не миючись місяцями і навряд чи колись міняли одяг. Сама думка про таке життя, брудне та смердюче до кісток, для нас неприпустима. Однак середньовічні селяни, здається, не мали нічого проти. Вони були звичні до відчуття та смороду довго непраної сорочки. Не те, щоб вони хотіли змінити одяг, але не могли цього зробити, – вони мали те, що хотіли. Тому, принаймні, у питанні одягу, вони були задоволені.
Це не так уже й дивно, якщо замислитися. Зрештою, наші кузени шимпанзе також рідко миються та ніколи не міняють одяг. Не викликає в нас огиди і той факт, що свійські собаки та кішки не приймають душ або не міняють свої шубки щодня. Ми все одно їх пестимо, обіймаємо та цілуємо. Малі діти в суспільствах достатку часто також не люблять приймати душ, і на те, аби прищепити їм цю начебто привабливу звичку йдуть роки освіти та батьківського виховання. Усе це питання очікування.
Якщо щастя визначається очікуванням, тоді два стовпи нашого суспільства – мас-медіа та реклама – рано чи пізно можуть спустошити світові запаси задоволення. Якби ви були 18-річним підлітком у невеликому селі 5 тисяч років тому, то, мабуть, добре б про себе думали. Адже у вашому селі жило лише п’ятдесят інших чоловіків, більшість з яких були або старими, немічними та зморшкуватими, або ще малими дітлахами. Але якби ви були підлітком сьогодні, то, найпевніше, почувалися би бридким каченям. Навіть якби інші хлопці в школі були страшними, ви порівнювали би себе не з ними, а з кінозірками, спортсменами та супермоделями, яких постійно бачите по телевізору, у Фейсбуці та на величезних бігбордах.
44. Єгипетська революція 2011 року. Народ Єгипту повстав проти режиму Мубарака навіть попри те, що той забезпечив простим людям безпечніше та довше життя, ніж будь-який попередній режим в історії долини Нілу
Тому цілком можливо, що невдоволеність життям мешканців країн третього світу розпалюється не лише бідністю, хворобами, корупцією та політичними утисками, але й демонстрацією стандартів так званого першого світу. Пересічний єгиптянин мав значно менше шансів померти від голоду, чуми або насильства за Хосні Мубарака, ніж за Рамзеса II або Клеопатри. Насправді матеріальні умови більшості єгиптян ніколи ще не були такими добрими. Здавалося б, у 2011 році вони мали б танцювати на вулицях від радості, дякуючи Аллаху за свою щасливу долю. Замість того вони в гніві повстали, щоби скинути Мубарака. Річ у тім, що вони порівнювали себе не зі своїми предками за часів фараонів, а скоріше зі своїми сучасниками в Америці за часів Обами.
Як на те, навіть безсмертя може привести до невдоволеності. Припустімо, що наука запропонувала ліки проти усіх хвороб, ефективну антивікову терапію та відновлювальну методику, які дозволять людям залишатися вічно молодими. Скоріш за все, негайним результатом цього буде початок безпрецедентної епідемії гніву та болісного неспокою.
Ті, хто не зможе собі дозволити нове чудодійне лікування (а це переважна більшість людей), просто нестямитимуться від люті. Протягом усієї історії бідні та гнані втішали себе думкою, що хоча би смерть є безпристрасною, що багаті та сильні світу цього теж колись помруть. Бідняків точно не потішить думка, що їм доведеться померти, тоді як багаті залишаться молодими та гарними назавжди.
Але й крихітна меншість, яка зможе собі дозволити нове лікування, також не буде від цього в захваті. Вони теж непокоїтимуться. Хоча нова терапія й продовжуватиме життя та молодість, вона не воскрешатиме мертвих. Як жахливо думати, що я та мої рідні зможемо жити вічно, але тільки якщо не потрапимо під вантажівку або не загинемо від вибуху під час теракту! Потенційно безсмертні люди уникатимуть найменшого ризику, а муки втрати супутника життя, дитини чи близького друга за цих умов стануть просто нестерпними.
Хімічне щастя
Соціальні вчені роздають анкети суб’єктивного добробуту та корелюють результати з соціоекономічними чинниками, такими як багатство та політична свобода. Біологи використовують такі самі анкети, але корелюють відповіді, які дають їм люди, з біохімічними та генетичними чинниками. Так от, їхні відкриття є шокуючими.
Біологи наполягають, що наш психічний та емоційний світ управляється біохімічними механізмами, які сформовані мільйонами років еволюції. Як і всі інші психічні стани, наш суб’єктивний добробут не визначається зовнішніми параметрами, такими як заробітна плата, соціальні відносини чи політичні права. Скоріше він визначається складною системою нервів, нейронів, синапсів та різних біохімічних речовин, на кшталт серотоніну, допаміну та окситоцину.
Ніхто ще не став щасливим, вигравши в лотерею, купивши будинок, отримавши підвищення або навіть знайшовши справжнє кохання. Людей робить щасливими одна-єдина річ – приємні відчуття в організмі. Людина, яка тільки-но виграла в лотерею або знайшла нове кохання та стрибає від радості, насправді реагує не на гроші чи кохану людину. Вона реагує на різні гормони, що нуртують у її крові, а також на бурю електричних сигналів, що проскакують між різними частинами її мозку.
На жаль для всіх сподівань на створення раю на землі, наша внутрішня біохімічна система, здається, запрограмована на підтримку відносно постійних рівнів щастя. Природного добору для щастя як такого не існує – генетична лінія щасливого самітника зникне, оскільки наступному поколінню передаються гени пари турботливих батьків. Щастя та нещастя відіграють роль в еволюції лише до тієї міри, що вони заохочують або заважають виживанню та відтворенню. Мабуть, тому не дивно, що еволюція створює нас не надто нещасними, не надто щасливими. Це дозволяє нам насолоджуватися моментальним напливом приємних відчуттів, але вони ніколи не тривають вічно. Рано чи пізно вони згасають та поступаються місцем відчуттям неприємним.
Наприклад, еволюція забезпечила приємне відчуття як нагороду чоловікам, які поширюють свої гени, займаючись сексом із жінками. Якби секс не супроводжувався таким задоволенням, мало хто з чоловіків би ним переймався. У той же самий час еволюція забезпечила швидке згасання цих приємних відчуттів. Якби оргазми тривали вічно, щасливі чоловіки помирали би з голоду через відсутність інтересу до їжі й не турбувалися би про пошуки інших придатних до сексу жінок.
Деякі вчені порівнюють людську біохімію з системою кондиціювання повітря, що підтримує постійну температуру в спеку та люті морози. Зовнішні погодні умови можуть швидко змінюватись, але система кондиціювання завжди повертає температуру на заданий рівень.
Деякі такі системи налаштовують на двадцять п’ять градусів за Цельсієм. Інші виставляють на двадцять градусів. Системи кондиціювання людського щастя також відрізняються, залежно від людини. Деякі особи народжуються з життєрадісною біохімічною системою, що дозволяє їхньому настрою коливатися на рівні від шести до десяти за десятибальною шкалою, з часом зупиняючись на восьми. Така людина доволі щаслива, навіть якщо вона живе в непривітному великому місті, втрачає всі свої гроші під час обвалу фондового ринку та захворює на діабет. Іншим дістається похмура біохімія, що змушує настрій коливатися на рівні від трьох до семи та зупинятися на п’яти. Така нещаслива людина залишається пригніченою, навіть якщо вона насолоджується підтримкою дружньої громади, виграє мільйони в лотерею та є здоровою як спортсмен-олімпієць. По суті, навіть якби наш похмурий друг виграв 50 мільйонів доларів вранці, відкрив ліки одночасно проти СНІДу та раку в обід, помирив ізраїльтян з палестинцями у другій половині дня, а потім увечері возз’єднався з давно загубленою дитиною, яку не бачив уже багато років, – він усе одно не зміг би відчути щастя вище сьомого рівня. Його мозок просто не створений для радості, хай там що б сталося.
Згадайте на хвилинку ваших рідних та друзів. Ви явно знаєте кількох людей, які залишаються порівняно веселими, незалежно від того, що випадає на їхню долю. Але є серед них і такі, що завжди чимось незадоволені, які б дарунки світ не клав їм до ніг. Ми звикли вважати, що якби лише змогли змінити місце роботи, одружитися, закінчити написання цього роману, купити нову машину або погасити кредит, то були би на сьомому небі від щастя. Проте коли ми отримуємо бажане, то не почуваємось щасливішими. Купівля машин та написання романів не змінює нашу біохімію. Ненадовго вони можуть влаштувати їй колотнечу, але вона швидко повертається до свого заданого рівня.
Як співвідноситься з вищезгаданими психологічними та соціологічними відкриттями те, що одружені люди, наприклад, у середньому щасливіші за самотніх? По-перше, ці відкриття є кореляціями – напрямок причинового зв’язку може бути протилежним тому, про який думають деякі дослідники. Це правда, що одружені люди щасливіші за самотніх та розлучених, але це не обов’язково означає, що саме шлюб приносить щастя. Цілком можливо, що це щастя є причиною шлюбу. Або, точніше, що шлюб приносять та підтримують серотонін, допамін та окситоцин. Люди, які народжуються з життєрадісною біохімією, загалом є щасливими та задоволеними. Такі люди є більш привабливими супутниками життя та, відповідно, мають більше шансів одружитися або вийти заміж. Вони також мають менше шансів розлучитися, бо значно легше жити з щасливими та задоволеними людьми, аніж з пригніченими та незадоволеними. Отже, це правда, що одружені люди в середньому щасливіші за самотніх, але самотня жінка, схильна до похмурості через свою біохімію, не обов’язково стане щасливішою, якщо знайде собі чоловіка.
Крім того, більшість біологів не є фанатиками. Вони дотримуються думки, що щастя визначається переважно біохімією, але погоджуються, що важливу роль відіграють також психологічні та соціологічні чинники. Наша психічна система кондиціювання має певну свободу руху в межах заздалегідь визначених кордонів. Майже неможливо подолати верхній та нижній емоційні кордони, але шлюб та розлучення можуть мати вплив між ними. Народжений із середнім п’ятим рівнем щастя ніколи не влаштовуватиме диких танців посеред вулиці. Але добрий шлюб може дозволити йому час від часу насолоджуватися сьомим рівнем та не скочуватися до третього.
Якщо ми приймаємо біологічний підхід до щастя, тоді виходить, що історія не має великої важливості, оскільки більшість історичних подій ніяк не вплинули на нашу біохімію. Історія може змінити зовнішні стимули, що прискорюють вироблення серотоніну, але не отримувані в результаті рівні серотоніну, а отже, не може зробити людей щасливішими.
Порівняймо середньовічного французького селянина із сучасним паризьким банкіром. Селянин жив у холодній глиняній хатинці, доглядаючи за свинями, тоді як банкір повертається додому до чудового пентхаусу з усіма найновішими технологічними пристроями та видом на Єлисейські Поля. Інтуїтивно, ми могли би очікувати, що банкір буде значно щасливішим за селянина. Проте глиняні хати, пентхаузи та Єлисейські Поля насправді не визначають наш настрій. Це робить серотонін. Коли середньовічній селянин завершив будівництво своєї глиняної хати, нейрони його мозку виробили достатньо серотоніну, щоб підняти настрій до десятого рівня. Коли ж у 2013 році банкір вніс останній платіж за розкішний пентхаус, нейрони його мозку виробили аналогічну кількість серотоніну, піднявши настрій до аналогічного десятого рівня. Для мозку немає різниці, що пентхаус значно комфортабельніший за глиняну хату. Значення для нього має лише те, що на даний момент рівень серотоніну та настрою сягає десяти. Відповідно, банкір не буде ні на йоту щасливішим за свого прапрапра…діда, бідного середньовічного селянина.
Це справедливо не лише для приватного життя, але й для великих колективних подій. Візьмімо, наприклад, Французьку революцію. Справ у революціонерів вистачало: вони стратили короля, роздали землі селянам, проголосили права людини, скасували привілеї дворян та вели війну проти всієї Європи. Проте ніщо з цього не змінило французьку біохімію. Відповідно, попри всі політичні, соціальні, ідеологічні та економічні покращення, які принесла революція, вплив її на щастя французів був невеликим. Ті, хто виграв у генетичну лотерею життєрадісну біохімію, до революції були такими ж щасливими, як і після неї. Люди ж з похмурою біохімією скаржились на Робесп’єра та Наполеона з тією самою гіркотою, з якою раніше скаржились на Людовика XVI та Марію-Антуанетту.
Якщо так, то що доброго дала Французька революція населенню країни? Якщо люди не стали щасливішими, то який був сенс у всьому цьому хаосі, страху, крові та війні? Біологи ніколи б не пішли на штурм Бастилії. Люди думають, що ця політична революція або та соціальна реформа зробить їх щасливими, але їхня біохімія зраджує їх знову і знову.
Є лише один напрямок історичного розвитку, що має справжню важливість. Сьогодні, коли ми нарешті усвідомлюємо, що ключі до щастя знаходяться в руках нашої біохімічної системи, ми можемо припинити марнувати наш час на політику та соціальні реформи, путчі й ідеології та зосередитись на єдиній речі, здатній зробити нас дійсно щасливими: маніпуляції нашою біохімією. Якщо вкласти мільярди в розуміння хімії нашого мозку та розробку відповідних препаратів, то можна зробити людей значно щасливішими, ніж будь-коли раніше без жодної потреби в революціях. Препарат прозак, наприклад, не змінює режими, але, підвищуючи рівень серотоніну, виводить людей із депресії.
Найкраще біологічну точку зору на цю проблему передає відоме гасло нової доби: «Щастя починається всередині». Гроші, соціальний статус, пластична хірургія, гарні будинки, могутні позиції – ніщо з цього не принесе вам щастя. Тривале щастя дають лише серотонін, допамін та окситоцин.[118]
В утопічному романі Олдоса Гакслі «Прекрасний новий світ», виданому в 1932 році в розпал Великої депресії, щастя є вищою цінністю, а психіатричні наркотики замінили поліцію та вибори в основі політики. Щодня кожна людина приймає дозу «соми» – синтетичного наркотику, що робить людей щасливими, не погіршуючи їхню продуктивність та ефективність. Світовій державі, яка управляє всією земною кулею, навіть близько не загрожують війни, революції, страйки чи демонстрації, бо всі люди надзвичайно задоволені своїми нинішніми умовами життя, хай би якими ті не були. Бачення майбутнього Гакслі лякає читача значно більше, ніж роман Джорджа Орвелла «1984». Світ Гакслі здається більшості читачів жахливим, причому їм важко пояснити чому. Адже всі там постійно щасливі – що може бути в цьому не так?
Сенс життя
Бентежний світ Гакслі базується на біологічному припущенні, що щастя дорівнює задоволенню. Бути щасливим – це не більше й не менше, ніж мати в тілі приємні відчуття. Оскільки наша біохімія обмежує силу та тривалість цих відчуттів, єдиним способом дати людям відчути високий рівень щастя протягом довшого періоду є маніпуляція їхньою біохімічною системою.
Однак деякі вчені заперечують таке визначення щастя. У своєму відомому дослідженні Деніел Канеман, лауреат Нобелівської премії з економіки, просив людей детально розповісти про їхній типовий робочий день, проходячи його епізод за епізодом та оцінюючи, наскільки сильне задоволення або відразу вони відчували в кожен із моментів. Його відкриття здається парадоксом з точки зори більшості людей на їхнє життя. Візьмімо роботу, пов’язану з вихованням дітей. Канеман виявив, що, якщо підрахувати моменти радості та муки, виховання дітей виявляється, скоріше, неприємною справою. Вона переважно складається зі зміни підгузків, миття посуду і тамування спалахів гніву, чим займатися ніхто не любить. Проте більшість батьків заявляють, що їхні діти є для них головним джерелом щастя. Чи означає це, що люди насправді не знають, що для них добре?
Це – один варіант. Можливо також, це відкриття демонструє, що щастя не є переважанням приємних моментів над неприємними. Скоріше, щастя складається зі сприйняття людиною всього її життя як важливого та вартісного. Існують важливі когнітивна та етична складові щастя. Наші цінності радикально міняють ситуацію, залежно від того, бачимо ми себе «стражденними рабами маленького диктатора» чи «люблячими вихователями нового життя».[119] Як говорить про це Ніцше, якщо вам є навіщо жити, то ви можете витримати майже все. Життя, сповнене сенсу, може бути надзвичайно задовільним, навіть у розпал труднощів, тоді як життя без сенсу є жахливим випробуванням, попри комфорт.
Хоча люди всіх культур та епох відчували той самий тип задоволення та болю, значення, яке вони надавали своїм відчуттям, могло варіювати доволі широко. Якщо так, то історія щастя може бути значно неодноріднішою, ніж біологи собі уявляють. Цей висновок необов’язково на користь сучасності. Оцінюючи життя по хвилинах, середньовічні люди вочевидь робили це приблизно. Проте, якщо вони вірили в обіцяне вічне щастя після смерті, вони цілком могли вважати своє життя більш значущим та вартісним, ніж сучасні світські люди, які в довгостроковій перспективі можуть очікувати лише повного та позбавленого сенсу забуття. Після запитання: «Чи задоволені ви своїм життям у цілому?» середньовічні люди набрали би, мабуть, доволі високий бал за анкетою суб’єктивного добробуту.
Отже, наші середньовічні предки були щасливими, бо знаходили сенс життя в колективних ілюзіях щодо життя після смерті? Так. Якщо ніхто раніше не розчаровувався в цих фантазіях, то чого було розчаровуватися їм? Наскільки ж нам відомо, з чисто наукової точки зору, людське життя не має жодного сенсу. Люди є продуктом сліпих еволюційних процесів, що відбуваються без жодної цілі або мети. Наші дії не є частиною божественного космічного плану, і якщо планета Земля завтра вранці вибухне, всесвіт, мабуть, житиме далі, немов нічого не трапилося. Наскільки нам відомо з цього приводу, не слід також випускати з уваги людську суб’єктивність. Відповідно, будь-який сенс, який люди вкладають у своє життя, є лише ілюзією. Потойбічний сенс, який знаходили у своєму житті середньовічні люди, був не більшою ілюзією, ніж сучасний гуманістичний, націоналістичний та капіталістичний сенс, який знаходять сучасні люди. Учений, який говорить, що його життя сповнене сенсу, бо він збільшує запас людських знань, солдат, який заявляє, що його життя має сенс, бо він захищає Батьківщину, та підрядник, який знаходить сенс у будівництві нового офісного центру, не менш охоплені ілюзіями, ніж їхні середньовічні колеги, які бачили для себе сенс у розшифровуванні давніх текстів, участі в хрестовому поході або будівництві нового собору.
Таким чином, можливо, що щастя синхронізує особисті ілюзії людини про сенс життя з превалюючими колективними ілюзіями. Допоки моє особисте уявлення співвідноситься з уявленням людей навколо мене, я можу переконувати себе, що моє життя має сенс, та знаходити щастя в цьому переконанні.
Це доволі гнітючий висновок. Чи дійсно щастя залежить від самообману?
Читать бесплатно другие книги:
