Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього Харарі Ювал

У 1519 році Ернан Кортес та його конкістадори вторглися в Мексику, ізольований до того часу людський світ. Ацтеки, як називали себе тубільці, швидко помітили, що прибульці виявляють надзвичайний інтерес до певного жовтого металу. Фактично, здавалося, що вони постійно лише про нього й говорили. Місцеві мешканці не знали ціну золота – воно було доволі гарним на вигляд та простим у роботі, тому його використовували для виготовлення прикрас та статуй, а також час від часу золотий пісок слугував як засіб обміну. Але, коли якийсь ацтек хотів щось купити, він зазвичай розплачувався какао-бобами або сувоями тканин. Одержимість іспанців золотом, таким чином, здавалася незбагненною. Що такого важливого було в металі, який не можна їсти, пити або ткати та який надто м’який для виготовлення інструментів чи зброї? Коли ж місцеві мешканці запитали Кортеса, чому іспанці мають таку пристрасть до золота, конкістадор відповів: «Тому, що я та мої компаньйони страждаємо на хвороби серця, що лікується лише золотом».[55]

В афро-азійському світі, звідки прийшли іспанці, одержимість золотом дійсно нагадувала якусь епідемію. Навіть найзапекліші вороги пристрасно бажали того самого ні до чого непридатного жовтого металу. За три століття до завоювання Мексики предки Кортеса та його армії вели криваві релігійні війни проти мусульманських царств у Іберії та Північній Африці. Послідовники Христа та послідовники Аллаха вбивали одне одного тисячами, спустошуючи поля й сади та перетворюючи квітучі міста на руїни, – і все заради більшої слави своїх богів.

Оскільки християни поступово брали гору, вони відзначали свої перемоги не лише руйнуванням мечетей та будівництвом церков, але й випуском нових золотих та срібних монет, що мали знак хреста, та подякою Богу за Його допомогу в битві з безбожниками. Проте разом із новою валютою переможці карбували й інший тип монет під назвою міллари, що містил інакше повідомлення. Ці квадратні монети, виготовлені християнськими завойовниками, були прикрашені написом плавним арабським шрифтом, що проголошував: «Немає бога крім Аллаха, і Мухаммед – пророк його». Навіть католицькі єпископи французьких графств Мельґьой та Аґд випускали ці точні копії популярних мусульманських монет, а богобоязнені християни радо ними послуговувалися.[56]

Толерантність процвітала й по інший бік також. Мусульманські торгівці в Північній Африці вели свій бізнес, використовуючи християнські монети, такі як флорентійський флорин, венеційський дукат та неаполітанський джильято. Навіть мусульманські правителі, які закликало до священної війни джихаду проти невірних християн, охоче одержували податки монетами, що прославляли Христа та Його матір Діву Марію.[57]

Скільки це коштує?

Свого часу мисливці-збирачі не мали грошей. Кожна група могла вполювати, зібрати та виробити майже все, що їй було потрібно: від м’яса до ліків, від сандалій до чаклунських атрибутів. Різні члени групи спеціалізувалися на різних завданнях, але вони ділилися своїми товарами та послугами в межах первісної економіки натурального обміну. Шматок м’яса, відданий безкоштовно, міг натякати на взаємну вигоду – скажімо, безкоштовну медичну допомогу. Така група була економічно незалежною; у сторонніх людей доводилось отримувати лише небагато рідкісних речей, які не можна було знайти десь поблизу – морські мушлі, барвники, обсидіан тощо. Зазвичай це був простий бартер: «Ми вам дамо гарненькі морські мушлі, а ви нам – високоякісний кремінь».

З Сільськогосподарською революцією ситуація не надто змінилася. Більшість людей продовжували жити невеликими дружніми громадами. Подібно до групи мисливців-збирачів, кожне село було самодостатньою економічною одиницею, в основі якої лежали взаємні послуги та зобов’язання плюс трішки бартеру деінде. Один селянин міг бути особливо майстерним у пошитті взуття, іншій – у наданні медичної допомоги, тому селяни знали, куди звертатися, коли не було чого взути або спіткала хвороба. Але села були невеликими, а їхня економіка доволі обмеженою, тому професійних шевців та лікарів там могло не бути.

Розвиток міст та царств, а також покращення транспортної інфраструктури відкрили нові можливості для спеціалізації. Густонаселені міста забезпечили постійну зайнятість не лише фаховим шевцям та лікарям, але й теслям, священикам, солдатам та юристам. Села, що здобували собі репутацію виробництвом справді доброго вина, оливкової олії або глиняного посуду, невдовзі збагнули, що їм варто спеціалізуватися майже виключно на цьому продукті та платити ним іншим поселенням за решту необхідних товарів. У цьому був великий сенс. Кліматичні умови та ґрунти скрізь різні, то навіщо пити поганеньке винце зі свого садка, якщо можна купувати значно якісніше з місць, де ґрунт та клімат краще підходять для вирощування винограду? Якщо ж із глини з вашого садка виходять міцніші та гарніші горщики, то можна організувати обмін. Більш того, професійні винороби та гончарі, не кажучи вже про лікарів та юристів, можуть відточити свою майстерність на користь усіх. Але спеціалізація створила також проблему – як обмінюватися товарами між фахівцями?

Економіка послуг та зобов’язань не працює, коли співпрацювати намагається велика кількість чужих людей. Одна річ надавати безкоштовну допомогу сестрі або сусідові й зовсім інша – піклуватися про іноземців, які можуть ніколи не віддячити вам за послугу. Можна скористатися бартером. Але бартер є ефективним лише для обміну обмеженим асортиментом продуктів. Він аж ніяк не може лягти в основу складної економіки.[58]

Щоб зрозуміти обмеженість бартеру, уявіть, що ви володієте яблуневим садом у гористій місцевості, який родить найхрумкіші, найсолодші яблука на всю округу. Ви так тяжко працювали у своєму саду, що геть зносили черевики. Тож ви запрягаєте віслюка у візок та вирушаєте до містечка з ринком нижче за течією річки. Сусід розповідав вам, що швець на південному кінці ринку колись пошив для нього дійсно міцну пару черевиків, що прослужили цілих п’ять сезонів. Ви знаходите майстерню того шевця та пропонуєте чудовий, на вашу думку, бартер: яблука в обмін на взуття, яке вам потрібне.

Швець вагається. Скільки саме яблук йому слід запросити як платню? Кожного дня він має справу з десятками клієнтів. Деякі з них, як і ви, приносять мішки яблук, тоді як інші тягнуть пшеницю, кіз або тканини – все різної якості. А трапляються й такі, що пропонують свій досвід у складанні петицій до царя або лікуванні радикуліту. Останній раз, коли швець обмінював взуття на яблука, був три місяці тому, і тоді він узяв три мішки яблук. Чи то було чотири? Але треба ж іще врахувати, що то були кислючі яблука з долини, а не першокласні гірські. З іншого боку, за ті яблука він віддав маленькі жіночі черевички. А цей хлоп просить черевики чоловічого розміру. Крім того, в останні тижні якась пошесть покосила стада худоби навколо містечка, і зі шкірою стало сутужно. Кожум’яки починають вимагати вдвічі більше готового взуття в обмін на ту саму кількість шкіри. Чи не слід усе це взяти до уваги?

У бартерній економіці швець та яблучник щодня мали заново з’ясовувати приблизні ціни на десятки різних товарів та послуг. Якби на ринку продавалося сто товарів, покупці та продавці мали б знати 4950 різних обмінних ставок. А якби товарів продавалося тисяча – 499 500 різних обмінних ставок![59] Як взагалі можливо тримати їх усі в голові?

Могло бути ще гірше. Навіть якби ви примудрилися точно вирахувати, скільки яблук дорівнюють одні парі взуття, бартер не завжди можливий. Зрештою, торгівля вимагає, щоби кожна сторона хотіла те, що має запропонувати їй інша. А якби швець взагалі не любив яблука та єдиним, чого він тієї миті насправді хотів, було розлучення? Щоправда, селянин міг пошукати адвоката з розлучень, який любить яблука, та укласти тристоронню угоду. Але що, як у того адвоката вже було повно-повнісінько яблук, а хотів він підстригтися?

Деякі суспільства намагалися вирішити цю проблему, запровадивши центральну бартерну систему, що збирала продукти від усіх фахівців (садівників та виробників) та розподіляла між тими, хто їх потребував. Найбільший та найвідоміший такий експеримент проводився в Радянському Союзі, і він безславно провалився. Гасло, що звучало: «Від кожного – за здібностями, кожному – за потребами», на практиці перетворилося на: «Кожен працюватиме по мінімуму та отримуватиме скільки зможе нахапати». В інших випадках експерименти були поміркованішими та успішнішими, наприклад в Імперії інків. Але більшість суспільств знайшли легший спосіб з’єднати між собою велику кількість вузьких спеціалістів – вони винайшли гроші.

Мушлі та цигарки

Загалом гроші створювались у історії чимало разів у багатьох місцях. Адже їх створення не вимагало технічного прориву – це була суто ментальна революція. Вона передбачала лише появу нової міжсуб’єктивної реальності, що існує виключно у спільній уяві людей.

26. У давньокитайському шрифті знак мушель каурі (1) означав гроші, цей символ є в словах «багатство» (2), чи «скарб» (3), «вимагати платню» (4)

Гроші – це не обов’язково монети та банкноти. Грошима можуть бути будь-які речі, які люди прагнуть використовувати для систематичного відображення цінності інших речей з метою обміну товарів та послуг. Гроші дозволяють людям швидко та легко порівнювати цінність різних товарів (наприклад, яблук, взуття та розлучень), щоби легко обмінювати одну річ на іншу та зручно зберігати накопичені багатства. В історії існувало багато різновидів грошей. Найпопулярнішим із них була, звісно, монета – стандартизований шматочок карбованого металу. Проте гроші існували ще задовго до винайдення монет, а культури процвітали, використовуючи як валюту інші речі, такі як мушлі, худоба, шкіри, сіль, зерно, намисто, тканини та боргові зобов’язання. Протягом близько 4 тисяч років по всій території Африки, Південної Азії, Східної Азії та Океанії як гроші побутували мушлі каурі. У Британській Уганді ними подекуди сплачували податки ще на початку ХХ століття.

У сучасних в’язницях і таборах для військовополонених функцію грошей часто виконують цигарки. Навіть ті в’язні, які не палять, залюбки приймають платню цигарками та розраховують у них цінність інших товарів та послуг. Один із тих, хто вижив у фашистському концтаборі Аушвіц, описав тамтешню цигаркову валюту, так: «Ми мали власну валюту, в цінності якої ніхто не сумнівався, – цигарки. Ціна всіх речей вимірювалась у цигарках… У «звичайні» часи, тобто коли кандидати в газові камери поступали регулярно, буханець хліба коштував двадцять цигарок; 300-грамова пачка маргарину – тридцять; наручний годинник – від вісімдесяти до двохсот; літр спирту – чотириста цигарок!»[60]

Фактично навіть сьогодні монети та банкноти є рідкісними формами грошей. У 2006 році загальна сума всіх грошей у світі становила приблизно 473 трильйони доларів, але загальна сума монет та банкнот – менше 47 трильйонів доларів.[61] Понад 90 % усіх грошей – понад 400 трильйонів доларів, які опиняються на наших банківських рахунках, – існують лише на комп’ютерних серверах. Відповідно, більшість бізнесових транзакцій – це перенесення електронних даних з одного комп’ютерного файла до іншого, без жодного обміну фізичної готівки. Сьогодні лише злочинець купує, наприклад, будинок, передаючи продавцеві валізу банкнот. Допоки люди готові торгувати товарами та послугами в обмін на електронні дані, це навіть краще за блискучі монети та хрусткі банкноти – легше, займає менше місця та простіше відстежувати.

Для функціонування складних комерційних систем просто необхідно мати той чи інший різновид грошей. У грошовій економіці шевцеві потрібно знати лише ціни, встановлені на різні моделі взуття, – а не запам’ятовувати курси обміну взуття на яблука або кіз. Гроші також звільняють яблучника від потреби шукати шевця, який любить яблука, тому що гроші подобаються всім та завжди. Це є, можливо, базовою якістю людини. Одні завжди прагнуть грошей, бо інші також завжди прагнуть грошей, а це означає, що гроші можна обміняти на все, що ви хочете або чого потребуєте. Швець завжди охоче візьме ваші гроші, бо, чого б він насправді не хотів – яблук, кіз чи розлучення, – він зможе отримати це в обмін на гроші.

Гроші, таким чином, є універсальним засобом обміну, що уможливлює конвертацію майже всього в майже все інше. Коли демобілізований солдат оплачує навчання в коледжі тим, що заробив на військовій службі, м’язи конвертуються в мізки. Коли барон продає свою власність для матеріальної підтримки васалів, земля конвертується у вірність. Коли лікар використовує свій гонорар, щоби найняти адвоката або підкупити суддю, здоров’я конвертується в правосуддя. Можливо навіть конвертувати секс у спасіння, як робили проститутки ХV століття, коли спали з чоловіками за гроші, на які потім купували індульгенції від католицької церкви.

Ідеальні різновиди грошей дозволяють людям не просто конвертувати одну річ в іншу, але й зберігати накопичені багатства. Звісно, існує багато цінностей, які зберегти не вдасться, – приміром час або красу. Деякі речі можна зберегти лише на короткий час – приміром полуниці. Інші ж речі є довговічнішими, але займають багато місця та потребують дорогих пристосувань та догляду. Зерно можна зберігати роками, але треба збудувати величезні зерносховища, а потім боронити їх від пацюків, плісняви, повені, пожежі та крадіїв. Гроші ж, чи то кольорові папірці, чи то комп’ютерні дані, чи то мушлі каурі вирішують ці проблеми. Мушлі каурі, зокрема, не гниють, не приваблюють пацюків, можуть перенести пожежу та достатньо компактні, щоби замкнути їх у сейф.

Для використання накопичених багатств просто зберігати їх замало. Дуже часто їх потрібно транспортувати з місця на місце. При цьому деякі форми багатств, приміром нерухоме майно, взагалі не можна транспортувати. Такі продукти, як пшениця та рис, транспортувати можна, але доволі складно. Уявіть собі багатого селянина, який живе в місцевості, де немає грошей, а потім вирішує переїхати до віддаленої провінції. Його багатство складається переважно з будинку та затоплених рисових полів. Цей селянин не може взяти з собою будинок або рисові поля. Він міг би обміняти їх на тонни рису, але перевезти цей рис дуже обтяжливо та дорого. Гроші вирішують цю проблему. Селянин може продати свою власність в обмін на мішечок мушель каурі, які легко відвезти або віднести, куди б він не зібрався.

Оскільки гроші дозволили легко та дешево конвертувати, зберігати та транспортувати накопичені багатства, вони зробили надзвичайно важливий внесок у появу складної комерційної мережі та динамічних ринків. Без грошей комерційні мережі та ринки були б приречені залишатись дуже обмеженими з точки зору розміру, складності та динамізму.

Як працюють гроші?

Мушлі каурі та долари мають цінність лише в нашій спільній уяві. Їхня вартість не закладена в хімічній будові, кольорі чи формі мушель та паперу. Іншими словами, гроші не є матеріальною реальністю – вони є психологічною концепцією. Вони працюють, конвертуючи матерію в свідомість. Але чому їм це вдається? Чому всі готові обміняти чудовий посівний рис на жменьку ні до чого не придатних каурі? Чому люди готові смажити гамбургери, продавати страхові поліси або доглядати за трьома плаксивими шмаркачами, якщо за всі зусилля отримають лише кілька кольорових папірців?

Люди готові робити такі речі тому, що вірять у витвори своєї колективної уяви. Віра – це матеріал, з якого карбуються всі різновиди грошей. Коли багатий селянин продавав своє майно за мішечок каурі та вирушав із ними до іншої провінції, він вірив, що після досягнення пункту його призначення інші люди будуть готові продати йому рис, будинок та поля в обмін на ці мушлі. Відповідно, гроші являють собою систему взаємної віри, і неабияку: гроші є найбільш універсальною та найбільш ефективною системою взаємної віри, винайденою за всю історію людства.

В основі створення цієї довіри лежала дуже складна та довговічна мережа політичних, соціальних та економічних стосунків. Чому людина вірить у мушлі каурі, золоту монету або долар? Тому, що в них вірять її сусіди. Її сусіди вірять у них тому, що вона вірить у ці речі. А ми всі віримо в них тому, що в них вірить наш король та вимагає їх у вигляді податків, а також тому, що в них вірить наш священик та вимагає їх у вигляді десятини. Візьміть у руки банкноту в один долар та подивіться на неї уважно. Ви побачите, що це – просто шматочок кольорового паперу з підписом міністра фінансів США на одному боці та гаслом «Ми віримо в Бога» на іншому. Ми приймаємо долар у платню тому, що віримо в Бога та міністра фінансів США. Саме вірою пояснюється, чому наші фінансові системи так тісно пов’язані з нашими політичними, соціальними та ідеологічними системами, чому фінансові кризи часто спричинюються політичними подіями та чому ціна акцій на фондовому ринку може підніматись або опускатись, залежно від самопочуття трейдерів певного ринку.

Спочатку, коли були створені перші версії грошей, люди не мали віри такого роду, тому доводилося призначати «грошима» речі, що мали справжню внутрішню цінність. Яскравим прикладом є перші відомі гроші в історії – шумерські ячмінні гроші. Виникли вони В Давньому Шумері приблизно 3 тисячі років до нашої ери, у той самий час, у тому самому місці та за тих самих обставин, що й письмо. Як письмо з’явилося у відповідь на потреби покращити управлінську діяльність, так і ячмінні гроші виникли у відповідь на потреби покращити економічну діяльність.

Ячмінні гроші являли собою просто ячмінь – фіксовані обсяги ячмінного зерна, які використовувались як універсальний засіб оцінки та обміну всіх інших товарів та послуг. Найпоширенішою мірою була сила, що дорівнювала приблизно одному літру. Було налагоджено масове виробництво стандартних чаш місткістю одна сила, тому, коли люди хотіли щось купити чи продати, відміряти потрібний обсяг ячменю було нескладно. Заробітна платня теж встановлювалася та виплачувалась у силах ячменю. Робітник отримував 60 сил на місяць, робітниця – 30. Майстер міг заробляти від 1,2 до 5 тисяч сил. Звісно, навіть найненаситніший майстер не міг з’їсти 5 тисяч літрів ячменю на місяць, але він міг використати те, що не з’їв, для купівлі решти товарів – олії, кіз, рабів та ще чогось поїсти, крім того ячменю.[62]

Навіть попри те, що ячмінь має внутрішню цінність, було нелегко переконати людей використовувати його більше як гроші, ніж як просто ще один товар. Щоби зрозуміти причину цього, просто задумайтесь, що могло б статись, якби ви приперли повний мішок ячменю до свого місцевого торгівельного центру та намагалися купити за нього сорочку чи піцу. Продавці, мабуть, покликали б охорону. Проте побудувати віру в ячмінь як перший платіжний засіб було порівняно легко, бо ячмінь має природну біологічну цінність. Люди можуть його з’їсти. З іншого боку, ячмінь було складно зберігати та транспортувати. Справжній прорив в історії монетарної системи стався, коли люди почали вірити в гроші, що не мали природної цінності, але які було легше зберігати та транспортувати. Такі гроші з’явилися в Давній Месопотамії в середині ІІІ тисячоліття до нашої ери. Це був срібний шекель.

Срібний шекель був не монетою, а шматочком срібла вагою 8,33 грами. Коли Кодекс Хаммурапі проголосив, що знатний чоловік, який вбив рабиню, повинен сплатити її власникові двадцять шекелів срібла, це означало, що він мав сплатити 166 грамів срібла, а не двадцять монет. Більшість монетарних термінів у Старому Заповіті означають, скоріше, міри срібла, а не монети. Брати Йосипа продали його ізмаїльтянам за 20 срібняків, або 166 грамів срібла (за ціною рабині – зрештою, він був іще юнаком).

На відміну від сили ячменю, шекель срібла не мав внутрішньої цінності. Срібло не можна їсти, пити чи використовувати як одяг, при цьому воно надто м’яке для виготовлення корисних інструментів – орала або мечі зі срібла зламалися б одразу, неначе зроблені з алюмінієвої фольги. Срібло та золото використовують переважно в ювелірних виробах, коронах та інших статусних символах – предметах розкоші, які члени певної культури ототожнюють з високим соціальним статусом. Цінність їх є суто культурною.

З часом міра ваги дорогоцінних металів породила монети. Перші монети в історії людства викарбував приблизно 640 років до нашої ери цар Аліат у Лідії, що на заході Анатолії. Ці монети мали стандартну вагу золота або срібла та карбувалися зі спеціальним впізнаваним зображенням, що повідомляло про дві речі. По-перше, воно вказувало, скільки дорогоцінного металу містить монета. По-друге, воно ідентифікувало владу, яка випустила монету та яка гарантувала її склад. Майже всі монети, що перебувають в обігу сьогодні, є нащадками тих давніх лідійських монет.

Монети мали дві важливі переваги перед немаркованими зливками металу. По-перше, зливки потрібно було ретельно зважувати для кожного розрахунку. По-друге, зважити зливок було замало. Треба було ще перевірити справжність металу. Адже як би швець дізнався, що зливок срібла, який йому сплатили за черевики, дійсно відлитий зі щирого срібла, а не свинцевий, лише вкритий ззовні тонким шаром срібла? Монети допомогли вирішити ці проблеми. Викарбуване на них зображення вказувало на їхню точну цінність, тому шевцеві не потрібно було тримати під рукою ваги. Ще важливіше, зображення на монеті було свого роду підписом тієї чи іншої політичної влади, яка гарантувала справжність монети.

27. Одна з найперших монет в історії, Лідія, VІІ ст. до н. е.

Форма та розмір зображення сильно варіювалися протягом усієї історії, але за своєю суттю повідомлення на ньому було завжди тим самим: «Я, великий король Такий-То, даю вам моє персональне слово, що цей металевий диск містить точно п’ять грамів золота. Якщо хтось насмілиться підробити цю монету, це означатиме, що він підробив мій власний підпис, що може заплямувати мою репутацію. Я покараю такого негідника найсуворішою карою». Ось чому підробка грошей завжди вважалася значно серйознішим злочином, ніж інші шахрайські дії. Адже виготовлення фальшивих грошей є не просто шахрайством – це порушення суверенного права, підривна діяльність проти влади, привілеїв та особи правителя. Воно називалось юридичним терміном «образа величності» (зрада величності) і зазвичай каралося тортурами та жорстокою смертю. Допоки люди вірили у владу та непохитність свого правителя, вони вірили його монетам. Геть чужі люди могли легко дійти згоди щодо вартості римського денарію, бо вірили у владу та непохитність римського імператора, чиє ім’я та зображення прикрашали цю монету.

У свою чергу, влада імператора спиралася на денарій. Лишень задумайтесь, як складно було б підтримувати функціонування Римської імперії без монет – якби імператор мусив збирати податки та платити заробітну платню ячменем та пшеницею. Було би просто неможливо збирати податки ячменем десь у Сирії, везти їх до центральної скарбниці в Римі, а потім знову повертати до Британії, щоб заплатити тамтешнім легіонам. Так само було б надзвичайно складно підтримувати імперію, якби самі мешканці Риму вірили в золоті монети, а галли, греки, єгиптяни та сирійці відкидали цю віру, покладаючись на мушлі каурі, слонову кістку, намиста або сувої тканин.

Євангеліє від золота

Віра в римські монети була настільки міцною, що навіть за межами імперії люди охоче одержували платню денаріями. У І столітті римські монети були усталеним засобом обміну на ринках Індії, навіть попри те, що найближчий римський легіон стояв за тисячі кілометрів звідти. Індійці так міцно вірили в денарій та зображення імператора, що коли місцеві правителі карбували власні монети, то намагалися копіювати денарій, аж до портрету володаря Риму! Назва «денарій» поступово поширилася на всі монети. Мусульманські каліфи видозмінили цю назву на арабський манер та випускали «динари». До речі, динар є офіційною назвою валюти Йорданії, Іраку, Сербії, Македонії, Тунісу та декількох інших країн.

З поширенням лідійської монетарної системи від Середземного моря до Індійського океану в Китаї з’явилася дещо інша система, що ґрунтувалася на бронзових монетах та немаркованих срібних та золотих зливках. Проте ці дві монетарні системи мали достатньо спільного (спиралися на золото та срібло), щоби між китайською та лідійською зонами встановилися близькі монетарні та комерційні стосунки. Мусульманські та європейські торгівці та завойовники поступово поширили лідійську систему та «Євангеліє від золота» до найдальших куточків землі. До другої половини сучасної ери весь світ став єдиною монетарною зоною, покладаючись спочатку на золото та срібло, а пізніше – на кілька надійних валют, таких як британський фунт та американський долар.

Поява єдиної транснаціональної та транскультурної монетарної зони заклала фундамент об’єднання Афро-Азії, а згодом і всієї земної кулі в одну економічну та політичну сферу. Люди продовжували говорити незрозумілими один для одного мовами, коритися власним правителям та поклонятися різним богам, але всі вірили в золото та срібло, а також у золоті та срібні монети. Без цієї спільної віри глобальна мережа торгівельних стосунків була би практично неможлива. Золото та срібло, великі запаси яких конкістадори ХVІ століття привезли з Америки, дозволили європейським торгівцям купувати шовк, порцеляну та спеції в Східній Азії, таким чином, обертаючи колеса економічного зростання обох цих частин світу. Більша частина золота та срібла, добутих у Мексиці та Андах, швидко просочувалася крізь пальці європейців, знаходячи теплий прийом у гаманцях виробників китайського шовку та порцеляни. Що могло би статися зі світовою економікою, якби китайці не страждали на ту саму «хворобу серця», від якої потерпав Кортес та його компаньйони, – та відмовилися би приймати платню золотом та сріблом?

Але чому китайці, індійці, мусульмани та іспанці – які належали до дуже різних культур, що не могли дійти згоди з більшості питань, – поділяли спільну віру в золото? Чому не сталося, наприклад, так, що іспанці вірили в золото, тоді як мусульмани – в ячмінь, індійці – в мушлі каурі, а китайці – в сувої шовку? Економісти мають на це готову відповідь. Щойно торгівля зв’язує два райони, сили пропозиції та попиту мають тенденцію врівноважувати ціни імпортних та експортних товарів. Щоби зрозуміти, чому так відбувається, розгляньмо один гіпотетичний випадок. Припустімо, що, коли між Індією та країнами Середземномор’я почалася регулярна торгівля, індійців не цікавило золото, а тому воно майже не мало цінності. Але в країнах Середземномор’я золото було жаданим символом статусу, отже, його цінність була високою. Як могли б розвиватися події?

Торгівці, які мандрували між Індією та Середземномор’ям, помітили б різницю в цінності золота. Щоб отримати прибуток, вони б дешево купували золото в Індії та дорого продавали його в Середземномор’ї. Відповідно, попит на золото в Індії злетів би до небес, як і його цінність. У той же самий час Середземномор’я переживало б надмірний наплив золота, цінність якого, відповідно, впала би. Невдовзі цінність золота в Індії та Середземномор’ї зрівнялась би. Той простий факт, що середземноморці вірили в золото, змусив би індійців вірити в нього. Навіть якби індійці не знали, що з тим золотом робити, самого факту, що середземноморці його жадають, було б достатньо, аби індійці почали його цінувати.

Так само й факту, що інша людина вірить у мушлі каурі, долари або електронні дані, цілком достатньо, щоби зміцнити нашу власну віру в них, навіть якщо в іншому ми цю людину ненавидимо, зневажаємо чи висміюємо. Християни та мусульмани, які не могли дійти згоди щодо релігійних вірувань, цілком змогли, проте, дійти згоди щодо монетарної віри. А все тому, що релігія просить нас вірити у щось, тоді як гроші просять нас вірити в те, що інші люди вірять у щось.

Протягом багатьох тисяч років філософи, мислителі та пророки ганьбили гроші, називаючи їх коренем усього зла. Хай там як, гроші також являють собою апогей людської толерантності. Гроші є неупередженішими за мови, державні закони, культурні норми та правила, релігійні вірування та соціальні звички. Гроші – єдина створена людьми система довіри, що здатна перекинути місток майже через будь-яку культурну прірву та нікого не дискримінує на підставі релігії, статі, раси, віку чи сексуальної орієнтації. Завдяки грошам, навіть люди, які не знають та не довіряють один одному, можуть, однак, ефективно співпрацювати.

Ціна грошей

Гроші базуються на двох універсальних принципах:

a. Універсальної конвертованості: гроші є чудовим алхіміком, який легко перетворює землю на вірність, здоров’я – на правосуддя, а насильство – на знання.

б. Універсальної довіри: гроші є чудовим посередником, який легко дозволяє будь-яким людям співпрацювати один з одним у будь-якому проекті.

Ці принципи уможлививли ефективну співпрацю мільйонів чужих людей у сфері торгівлі та промисловості. Між тим ці, здавалося б, невинні принципи мають і темний бік. Коли все можна конвертувати та коли віра залежить від анонімних монет та мушель каурі, це розмиває місцеві традиції, близькі стосунки та людські цінності, витісняючи їх холодними законами попиту та пропозиції.

Людські громади та родини завжди базувалися на вірі в «безцінні» речі, такі як честь, вірність, моральність та любов. Речі, які лежать за межами ринкової сфери, не можна купити або продати за гроші. Навіть якби ринок запропонував гарну ціну, деякі речі просто не можна робити. Батьки не повинні продавати своїх дітей у рабство, набожні християни не повинні чинити смертельний гріх, вірний лицар ніколи не повинен зраджувати свого лорда, а родові племінні землі не можна продавати іноземцям.

Натомість гроші завжди намагалися прорватися крізь ці бар’єри, як вода просочується крізь тріщини в греблі. Батьки опускалися до продажу одних своїх дітей у рабство, щоби купити їжу для інших. Набожні християни вбивали, крали та займалися перелюбом – а потім на прибутки купували прощення церкви. Амбітні лицарі розпродували своє вірнопідданство тим, хто дасть найкращу ціну, підтримуючи вірність власних прибічників дзвінкою монетою. Племінні землі продавали іноземцям з іншого кінця світу, аби лише придбати вхідний квиток до світової економіки.

Гроші мають іще темніший бік. Хоча вони будують універсальну віру між чужими людьми, ця віра вкладається не в людей, громади або сакральні цінності, а в самі гроші та безликі системи, що стоять за ними. Ми не віримо незнайомцеві або найближчому сусідові, а віримо монетам, які вони мають. Якщо монети в них закінчаться, закінчиться й наша віра. Гроші рвуть греблі спільноти, релігії та держави, і світ ризикує стати одним великим та доволі безсердечним ринком.

Таким чином, економічна історія людства є доволі непростою. Люди покладаються на гроші для полегшення співпраці з незнайомцями, але бояться, що гроші спотворять людські цінності та дружні стосунки. З одного боку, люди добровільно руйнують звичні греблі, що так довго стримували просування грошей та комерції. При цьому вони зводять нові греблі для захисту суспільства, релігії та свого середовища існування від поневолення ринковими силами.

У наші дні заведено вірити, що ринок завжди превалює і що греблі, зведені царями, священиками та громадами, не можуть довго стримувати приплив грошей. Таке припущення є наївним. Жорстокі воїни, релігійні фанатики та небайдужі громадяни вже не раз примудрялися перемогти жадібних до грошей торговців та навіть змінити форму економіки. Тому об’єднання людства неможливо зрозуміти як суто економічний процес. Щоб зрозуміти, як тисячі ізольованих культур протягом тривалого часу об’єднувалися заради створення сучасного глобального села, необхідно враховувати роль золота та срібла, але не можна відкидати й не менш ключову роль сталі.

Давні римляни іноді зазнавали поразок. Як і правителі більшості великих імперій в історії людства, вони могли програти битву за битвою, але потім все одно виграти війну. Адже імперія, що не здатна витримати удару та встояти після нього, насправді не є імперією. Проте навіть римлянам було важко перетравити новини, що надходили з Північної Іберії в середині ІІ століття до нашої ери. Маленьке, мало кому відоме гірське містечко під назвою Нумансія, населене тубільними кельтами, насмілилося скинути римське ярмо. На той час Рим був беззаперечним володарем усього середземноморського басейну, перемігши Македонську та Селевкідську імперії, підкоривши горді міста-держави Греції та перетворивши Карфаген на руїни. На своєму боці нумансійці не мали нічого, крім палкої любові до свободи та суворої місцевості. А проте вони змушували здаватися або відступати з ганьбою легіон за легіоном.

Урешті-решт, у 134 році до нашої ери римлянам урвався терпець. Сенат вирішив відправити розібратися з нумансійцями Сципіона Еміліана Африканського, видатного римського полководця та людину, яка зрівняла з землею Карфаген. Йому підпорядкували велику армію з понад 30 тисяч солдатів. Сципіон, який поважав бойовий дух та військові вміння нумансійців, вирішив не марнувати життя своїх солдатів у відкритому наступі. Замість цього він оточив Нумансію лінією фортифікацій, цілком відрізавши містечко від зовнішнього світу. Всю роботу за нього зробив голод. Пройшов понад рік, і запаси їжі в супротивника вичерпалися. Коли нумансійці усвідомили, що всі надії втрачено, вони спалили своє містечко дощенту. За римськими підрахунками, більшість із них вбили себе самі, аби лише не потрапити в рабство до римлян.

Що ж було далі? Спливло багато років, і Нумансія стала символом іспанської незалежності та хоробрості. Мігель де Сервантес, автор роману «Дон Кіхот», написав п’єсу під назвою «Облога Нумансії», що закінчується не лише руйнуванням містечка, а й баченням майбутньої величі Іспанії. Поети складали оди її відважним захисникам, а художники створювали величні зображення тієї облоги на полотнах. У 1882 році руїни Нумансії були проголошені національною пам’яткою та стали місцем паломництва для іспанських патріотів. У 1950 – 1960-х найпопулярніші комікси в Іспанії були не про Супермена та Спайдермена – вони розповідали про пригоди Ель Джабато, вигаданого античного іберійського героя, який боровся проти римських пригноблювачів. По сьогодні давні нумансійці є для іспанців взірцями героїзму та патріотизму, покликаними стати рольовими моделями для молодих людей країни.

При цьому цікаво, що іспанські патріоти прославляють нумансійців іспанською – мовою романської групи, що походить від рідної для Сципіона латини. Нумансійці ж розмовляли нині мертвою та втраченою кельтською мовою. Сервантес написав свою п’єсу латиницею та в стилі греко-римських художніх творів. У Нумансії взагалі не було театрів. Крім того, іспанські патріоти, які так захоплюються героїзмом нумансійців, зазвичай є вірними послідовниками римо-католицької церкви – не пропустіть перше слово, – церкви, голова якої все ще сидить у Римі й до Бога якої звертаються латиною. Так само й сучасні іспанські закони походять від римського права, іспанська політика побудована на римській спадщині, а іспанська кухня й архітектура значно більше завдячують римлянам, аніж іберійським кельтам. Насправді, сьогодні від Нумансії не залишилося нічого, крім руїн. Навіть розповіді про неї дійшли до нас лише завдяки записам римських істориків. Вони просто відповідали смакам римської публіки, яка отримувала задоволення від байок про свободолюбивих варварів. Перемога Риму над Нумансією була настільки цілковитою, що переможці привласнили саму пам’ять про переможених.

Нам сьогодні такі розповіді не дуже до вподоби. Ми полюбляємо бачити, як перемагають слабші. Але в історії немає справедливості. Більшість культур минулого раніше чи пізніше ставали здобиччю армій якоїсь безжальної імперії, яка прирікала їх на забуття. Імперії теж, зрештою, падали, але зазвичай залишали по собі багату та живучу спадщину. Майже всі люди в ХХІ столітті є нащадками тієї чи іншої імперії.

Що таке імперія?

Імперія – це політичний лад із двома важливими характеристиками. По-перше, щоб здобути це звання, треба правити значною кількістю різних народів, кожен з яких має власну культурну ідентичність та окрему територію. Скільки саме потрібно народів? Два або три замало. Двадцять або тридцять – забагато. Імперський поріг пролягає десь посередині.

По-друге, для імперій властиві гнучкі кордони та потенційно необмежений апетит. Вони можуть ковтати та перетравлювати нові й нові народи та території, не змінюючи їхню базову структуру чи ідентичність. Сьогодні Велика Британія має достатньо чіткі кордони, які не можна перейти без зміни фундаментальної структури та ідентичності держави. Століття ж тому ледь не будь-яке місце на землі могло стати частиною Британської імперії.

Розмаїття культур та гнучкість території надають імперіям не лише унікальність, але й центральну роль в історії. Саме завдяки цим двом характеристикам, імперіям вдавалось об’єднувати під однією політичною парасолькою різні етнічні групи та екологічні зони, таким чином, сплавляючи разом дедалі більші сегменти людей та нашої планети.

Варто наголосити, що імперію визначають виключно культурне розмаїття та гнучкі кордони, а не походження, форма правління, територіальні межі або загальна кількість населення. Імперії не обов’язково виникати з військового завоювання. Афінська імперія почала своє існування як добровільне об’єднання, а Імперія Габсбургів народилась у законному шлюбі й продовжилася низкою хитромудрих шлюбних союзів. Не обов’язково також, щоб імперією правив автократичний імператор. Британською імперією – найбільшою імперією в історії – керував демократичний уряд. Демократичними (або, принаймні, республіканськими) імперіями були й сучасні Голландська, Французька, Бельгійська та Американська імперії, а також досучасні імперії Новгород, Рим, Карфаген та Афіни.

Розмір теж не важить. Імперії можуть бути крихітними. Афінська імперія в зеніті своєї слави була значно меншою за розміром території та кількістю населення, ніж сьогоднішня Греція. Імперія ацтеків була меншою за сьогоднішню Мексику. А проте вони обидві були імперіями, тоді як сучасні Греція та Мексика – ні, бо перші поступово підкорили десятки та навіть сотні різних держав, тоді як останні цього не робили. Афіни панували над сотнею, якщо не більше, раніше незалежних міст-держав, а Імперія ацтеків, якщо вірити її податковим відомостям, правила 370 різними племенами та народами.[63]

Як взагалі було можливо втиснути таке людське різноманіття в територію невеликої сучасної держави? Річ у тім, що в минулому в світі існувало значно більше різних народів, кожен з яких нараховував менше представників та займав меншу територію, ніж типові для нашого часу. Територія між Середземним морем та річкою Йордан, що сьогодні ледь здатна задовольнити амбіції якихось двох народів, у біблійні часи легко вміщала десятки націй, племен, невеличких царств та міст-держав.

Імперії стали однією з головних причин різкого зменшення розмаїття народів. Імперський коток поступово згладив унікальні особливості численних груп людей (наприклад, нумансійців), сформувавши з них нові та значно більші групи.

Імперії зла?

У наш час у лексиконі політичної лайки «імперіаліст» поступається лише слову «фашист». Сучасний критик імперій зазвичай використовує такі два твердження:

1. Імперії не працюють. Урешті-решт, неможливо ефективно правити великою кількістю завойованих народів.

2. Навіть якщо це можливо, цього не можна допустити, бо імперії є злими двигунами руйнування та експлуатації. Кожен народ має право на самовизначення й ніколи не повинен підкорятися владі іншого.

З історичної точки зору, перше твердження є просто безглуздим, а друге – глибоко проблематичним.

Правда полягає в тому, що імперія була найпоширенішою формою організації світу протягом останніх 2,5 тисяч років. Повторюся: протягом цих двох з половиною тисячоліть більшість людей жили в тих чи інших імперіях. Імперія також є дуже стабільною формою правління. Більшість імперій з жахливою легкістю придушували всі можливі повстання проти них. Загалом, їх руйнували лише зовнішнє вторгнення або розкол серед панівної еліти. І навпаки, підкорені народи не мають дуже доброї історії звільнення самих себе від імперських правителів. Більшість із них залишалися підкореними сотні років. Зазвичай вони поступово перетравлювались імперією завойовників, поки їхня автентична культура не розчинялась у загальній масі.

Наприклад, коли Західна Римська імперія, нарешті, пала під навалою германських племен у 476 році, нумансійці, арверни, гельвети, самніти, лузитани, умбрійці, етруски та сотні інших забутих народів, яких римляни завоювали кількома століттями раніше, не з’явилися з розідраного каркасу імперії, неначе Йона з черева кита. Нікого з них на той час просто не залишилося. Біологічні нащадки людей, які ідентифікували себе як членів цих народів, розмовляли їхніми мовами, поклонялися їхнім богам та розповідали їхні міфи й легенди, тоді вже мислили, говорили та поклонялися, як римляни.

У багатьох випадках руйнування однієї імперії навряд чи означало незалежність для поневолених народів. Натомість вакуум, що створювався із розпадом або відступом старої імперії, заповнювала нова. Найочевидніше це проявлялося на Близькому Сході. Нинішня політична ситуація в цьому регіоні – баланс сил між багатьма незалежними політичними утвореннями з більш-менш стабільними кордонами – за останні кілька тисячоліть майже не мала жодних паралелей. Востаннє Близький Схід мав таку ситуацію у VІІІ столітті до нашої ери – майже 3 тисячі років тому! Від утвердження нео-Ассирійської імперії у VІІІ столітті до нашої ери до розпаду Британської та Французької імперій у середині ХХ століття, Близький Схід переходив із рук однієї імперії до рук іншої, неначе естафетна паличка. Коли ж британці та французи, нарешті, впустили цю паличку, арамейці, аммоніти, фінікійці, філістимляни, моабіти, едоміти та інші підкорені ассирійцями народності вже давно зникли.

Щоправда, сьогоднішні євреї, вірмени та грузини заявляють з певною мірою справедливості, що вони теж є нащадками давніх близькосхідних народів. Однак це лише виняток, що підтверджує правило, та й навіть ці претензії є дещо перебільшеними. Наприклад, безперечно, що політичні, економічні та соціальні практики сучасних євреїв значно більше завдячують імперіям, під владою яких вони жили протягом минулих двох тисячоліть, аніж традиціям давнього царства Юдея. Якби цар Давид раптом опинився в ультраортодоксальній синагозі в теперішньому Єрусалимі, то міг би до смерті здивуватись, побачивши там людей, одягнених у східноєвропейський одяг, які розмовляли б німецьким діалектом (ідиш) та вели б нескінченні суперечки щодо значення Вавилонського тексту (Талмуду). Якщо дотримуватись історичної правди, у Давній Юдеї не було ані синагог, ані томів Талмуду, ані навіть сувоїв Тори.

Розбудова та збереження імперії зазвичай вимагали жорстокого винищення великих груп людей та безжального гноблення всіх, хто залишився. Стандартний набір імперських інструментів включав у себе війни, поневолення, депортацію та геноцид. Коли римляни вторглися в Шотландію в 83 році, то зустріли відчайдушний опір з боку місцевих каледонських племен, через що спустошили всю країну. У відповідь на запропонований римлянами мир вождь Калгак назвав їх «горлорізами світу» та сказав: «Викрадати, вбивати, грабувати – це їхньою брехливою мовою означає імперія, а коли вони все перетворюють на пустелю, то називають це миром».[64]

Це не означає, однак, що імперії не залишили по собі нічого цінного. Змалювання всіх імперій чорним кольором та абсолютне невизнання їхньої спадщини було б запереченням більшої частини людської культури. Імперські еліти використовували прибутки від завоювань для фінансування не лише армій та фортець, але й філософії, мистецтва, правосуддя та доброчинності. Експлуатації підкорених народів завдячує своїм існуванням значна частка культурних досягнень людства. Прибутки та процвітання, отримані завдяки римському імперіалізму, надали вільний час та необхідні кошти для роздумів та написання творів Цицеронові, Сенеці та святому Августинові. Без багатств, накопичених шляхом експлуатації Моголами своїх індійських підданих, неможливо було б побудувати Тадж-Махал. Імперія ж Габсбургів від прибутків зі своїх слов’янських, угорських та румунських провінцій платила зарплатню Гайдну та гонорари Моцарту. Промову Калгака не зберіг для нащадків жоден каледонський письменник. Ми дізналися про неї завдяки римському історикові Тациту. Фактично, Тацит, мабуть, написав її сам. Більшість учених сьогодні погоджуються, що Тацит не лише сфабрикував цю промову, але й вигадав сам персонаж каледонського вождя Калгака, щоби той послужив рупором думок історика та інших знатних римлян про їхню власну країну.

Навіть якщо не зважати на елітну культуру та високе мистецтво, а зосередитися лише на світі звичайних людей, усе одно можна знайти імперську спадщину в більшості сучасних царин життя. Сьогодні більшість із нас говорять, думають та мріють імперськими мовами, що були нав’язані нашим предкам силою зброї. Більшість мешканців Східної Азії говорять та мріють мовою Імперії Хань. Незалежно від їх походження, майже всі мешканці обох американських континентів від мису Барроу на Алясці до Магелланової протоки, спілкуються однією з чотирьох імперських мов: іспанською, португальською, французькою або англійською. Теперішні єгиптяни говорять арабською, вважають себе арабами та тепло згадують про Арабську імперію, що завоювала Єгипет у VІІ столітті та залізною рукою придушувала численні повстання проти її правління. Близько 10 мільйонів зулусів у Південній Африці згадують славетну епоху Імперії зулу в ХІХ столітті, навіть попри те, що більшість із них походять від племен, які боролися проти неї та були включені до неї лише внаслідок кривавих військових кампаній.

Це заради вашого власного блага

Першою імперією, про яку ми маємо повну інформацію, була Аккадська імперія правителя Саргона Давнього (2250 р. до н. е.). Саргон почав кар’єру як цар Кіша – невеликого міста-держави в Месопотамії. Протягом кількох десятиліть він зумів підкорити не лише решту месопотамських міст-держав, але й великі території за межами цього регіону. Саргон похвалявся, що завоював цілий світ. Насправді ж його володіння простягалися від Перської затоки до Середземного моря та включали в себе більшу частину сьогоднішнього Іраку та Сирії, разом із кількома шматками сучасного Ірану та Туреччини.

Аккадська імперія недовго протрималася після смерті свого засновника, але Саргон залишив по собі імператорську мантію, що рідко залишається небажаною. Протягом наступних 1700 років ассирійські, вавилонські та хетські царі наслідували приклад Саргона, похваляючись, що вони теж завоювали весь світ. Потім, приблизно за 550 років до нашої ери, персидський цар Кір Великий виступив з іще разючішою похвальбою.

Мапа 4. Аккадська імперія і Перська імперія

Царі Ассирії завжди залишилася царями Ассирії. Навіть коли вони претендували на правління всім світом, було очевидно, що вони роблять це заради більшої слави Ассирії та не збираються за це вибачатися. З іншого боку, Кір не просто претендував на правління всім світом, але й робив це заради всіх людей. «Ми завойовуємо вас для вашого ж блага», – казали перси. Кір хотів, аби народи, які він підкорював, любили його та вважали, що їм пощастило стати перськими васалами. Найвідомішим прикладом інноваційних зусиль Кіра здобути схвалення нації, що жила під п’ятою його імперії, стало розпорядження, що дозволяло єврейським вигнанцям у Вавилоні повернутися на їхню юдейську батьківщину та відбудувати там храм. Він навіть запропонував їм фінансова допомогу. При цьому Кір не вважав себе перським царем, який править євреями, – він був також царем євреїв, а тому – відповідальним за їхнє благополуччя.

Претензія царя на правління цілим світом на користь усіх своїх підданих вражала. Як і інших соціальних ссавців, еволюція зробила Homo sapiens ксенофобськими створіннями. Розумні інстинктивно поділяють людство на дві частини: «ми» та «вони». Ми – це люди, як ви та я, які поділяють нашу мову, релігію та звичаї. Ми всі відповідальні один за одного, але не відповідальні за них. Ми завжди відрізнялися від них та нічого їм не винні. Ми не хочемо бачити будь-кого з них на нашій території, і нас абсолютно не обходить, що відбувається на їхній території. Вони взагалі є людьми з перебільшенням. Мовою корінного народу Судану дінка означає просто «люди». Люди, які не дінка, – не люди. Запеклими ворогами дінка є нуери. Що ж слово нуер означає мовою нуер? Воно означає «перші люди». За тисячі кілометрів від суданських пустель, у крижаних землях Аляски та північно-східного Сибіру живе народ юпіки. Що означає «юпік» їхньою мовою? Це означає «справжні люди».[65]

На відміну від такої етнічної ексклюзивності, імперська ідеологія Кіра та його послідовників була зазвичай інклюзивною та всеохопною. Навіть попри часте підкреслення расових та культурних відмінностей між правителями та підданими, вона все одно визнавала базову єдність усього світу, існування одного набору принципів для всіх часів та народів, а також взаємну відповідальність усіх людських істот. Людство розглядалося як одна велика родина: привілеї батьків йшли рука в руку з відповідальністю за добробут дітей.

Від Кіра та персів це нове імперське бачення перейшло до Олександра Македонського, а від нього до еллінських царів, римських імператорів, мусульманських каліфів, індійських династій та, врешті-решт, навіть до радянських генсеків та американських президентів. Це великодушне імперське бачення виправдовувало існування імперії та заперечувало не лише права підкорених народів на повстання, але також права незалежних народів на опір імперській експансії.

Аналогічні імперські бачення незалежним чином виникли з перської моделі й в інших частинах світу. Найпомітніший слід вони залишили в Центральній Америці, Андському регіоні та в Китаї. Згідно з традиційноою китайською політичною теорією, джерелом усієї законної влади на землі є небо (тянь). Саме небо обирає найгіднішу людину або родину та дає їм Благословення небес. Ця людина або родина потім править «усім, що є під небом», або «піднебесною» (тянься), на благо всіх людей. Таким чином, законна влада є – за визначенням – універсальною. Якщо правитель не має Благословення небес, тоді він не має законного права керувати навіть одним-єдиним містом. Якщо ж правитель його має, він зобов’язаний нести справедливість та гармонію по всьому світі. Благословення небес не давалося кільком кандидатам одночасно, відповідно, законною могла бути визнана лише одна незалежна держава.

Перший імператор об’єднаної Китайської імперії Цінь Ши Хуан-ді похвалявся, що «в усіх шести напрямках [всесвіті] усе належить імператорові… скрізь, де ступала нога людини, немає нікого, хто не став підданим [імператора]… його доброта сягає навіть буйволів та коней. Немає нікого, хто б від того не виграв. Кожній людині безпечно під її власним дахом».[66] У подальшому імперські часи розглядалися в китайській політичній традиції, а також китайській історичній пам’яті як золота доба порядку та справедливості. На противагу сучасному західному поглядові, що справедливий світ складається з окремих національних держав, у Китаї періоди політичної роздробленості вважалися темною добою хаосу та несправедливості. Таке сприйняття мало для китайської історії далекосяжні наслідки. Щоразу, як імперія розпадалася, домінантна політична теорія спонукала різні сили не зупинятися в розвитку на жалюгідних незалежних князівствах, а шукати шляхи возз’єднання. Раніше чи пізніше, але ці спроби завжди досягали успіху.

Коли «вони» стали «нами»

Імперії відіграли вирішальну роль в об’єднанні багатьох малих культур у меншу кількість великих. У межах імперії ідеї, люди, товари та технології поширювалися легше, ніж у політично роз’єднаному регіоні. Доволі часто імперії самі свідомо поширювали ідеї, інституції, звичаї та норми поведінки. Однією з причин цього було прагнення полегшити життя для них самих. Адже складно правити імперією, в якій кожен маленький район має власні закони, писемність, мову та гроші. Стандартизація була для імператорів благом.

Другою та не менш важливою причиною, чому імперії активно поширювали спільну культуру, було прагнення до легітимності. Щонайменше, з часів Кіра та Цінь Ши Хуан-ді імперії виправдовували свої дії – чи то будівництво доріг, чи то кровопролиття – необхідністю поширення вищої культури, від якої завойовані виграють ще більше, ніж завойовники.

Іноді ці переваги були доволі помітними (забезпечення дотримання законів, містопланування, стандартизація мір та ваги), а іноді сумнівними – податки, військова повинність, поклоніння імператорові. Але більшість імперських еліт всерйоз вірили, що працюють заради загального добробуту всіх мешканців імперії. Панівний клас Китаю ставився до сусідів їхньої країни та своїх іноземних підданих як до жалюгідних варварів, яким імперія повинна принести переваги культури. Благословення небес давалося імператорові не з метою експлуатації світу, а з метою просвіти людства. Римляни теж виправдовували своє панування, заявляючи, що вони забезпечують варварам мир, справедливість, очищення та розвиток. Дикі германці та розфарбовані галли жили в злиднях та неуцтві, поки добрі римляни не насадили їм закон, не очистили їх у публічних банях та не збагатили їхній внутрішній світ філософією. Імперія Маур’їв у ІІІ столітті до нашої ери вважала своєю місією поширення в безграмотному світі вчення Будди. Мусульманські каліфи отримували божественне благословення для поширення одкровень Пророка – мирно, якщо це можливо, але й мечем, якщо необхідно. Іспанська та Португальська імперії заявляли, що в Індії та Америці вони шукають не багатств, а способів навернення місцевих мешканців в істинну віру. Сонце ніколи не заходило над місією Британської імперії, якою було поширення подвійної проповіді лібералізму та вільної торгівлі. Радянський Союз вважав себе зобов’язаним полегшити для всіх невблаганний історичний перехід від капіталізму до утопічної диктатури пролетаріату. Багато американців у наші дні підтримують ідею, що їхній уряд має моральний імператив принести країнам третього світу переваги демократії та прав людини, навіть якщо ці товари доставляються крилатими ракетами та винищувачами F-16.

Поширювані імперіями культурні ідеї рідко були ексклюзивним витвором їхньої панівної еліти. Оскільки імперське бачення зазвичай є універсальним та інклюзивним, імперським елітам було відносно легко переймати ідеї, норми поведінки та традиції своїх нових територій, замість того, щоби фанатично дотримуватись єдиної обмеженої традиції. Хоча деякі імператори прагнули очистити свої культури та повернутися до того, що вони вважали своїм корінням, більшість імперій породжувала гібридні цивілізації, які дуже багато переймали від підкорених ними народів. Імперська культура Риму була грецькою майже такою ж мірою, що й римською. Культура Аббасидської імперії була почасти перською, почасти грецькою, почасти арабською. Культура Монгольської імперії була, насправді, китайською підробкою. В імперських Сполучених Штатах американський президент кенійської крові може жувати піцу, дивлячись свій улюблений фільм, знятий британцями про арабське повстання проти турків.

Не те щоби цей культурний плавильний тигель якось полегшував процес культурної асиміляції для переможених. Імперська цивілізація могла добре поглинати численні внески від різних підкорених народів, але отриманий у результаті гібрид усе одно залишався чужим для переважної більшості з них. Дуже часто процес асиміляції був болючим та травматичним. Адже відмовлятися від знайомих та улюблених місцевих традицій нелегко, так само як зрозуміти та перейняти нову культуру буває складно та дискомфортно. Гірше того, навіть коли підкорені народи успішно переймали імперську культуру, потрібні були десятиліття, якщо не століття, на те, щоб імперські еліти визнали їх частиною «нас». Між підкоренням та визнанням іноді змінялося декілька поколінь, які залишалися ні в сих, ні в тих. Вони вже втрачали свою звичну місцеву культуру, але поки не отримували дозволу посісти гідне місце в імперському світі нарівні з іншими. Попри зроблені зусилля носії перейнятої ними культури продовжували вважати їх варварами.

Уявіть собі іберійця з поважної родини, який жив десь так через століття після падіння Нумансії. З батьками він розмовляв своїм рідним кельтським діалектом, але чудово володів також латиною, хоч і з легким акцентом, бо її знання відкривало шлях для ведення бізнесу та спілкування з представниками влади. Він потурав схильності своєї дружини до майстерно прикрашених дрібничок, але трохи соромився, що вона, як інші місцеві жінки, дотримується застарілих кельтських смаків. Як на нього, краще б вона перейняла чисту простоту ювелірних прикрас, які носила дружина римського губернатора. Сам він носив римські туніки та, завдяки своїм успіхам як торгівця худобою (а також, не в останню чергу, – знанню особливостей римського комерційного права), зумів побудувати чудову віллу в римському стилі. Але, навіть попри те, що він міг прочитати напам’ять третю книгу «Георгік» Вергілія, римляни ставилися до нього як до напівварвара. Тому він з розчаруванням усвідомлював, що ніколи не отримає посаду в імперському уряді або престижне місце в амфітеатрі.

Наприкінці ХІХ століття багато освічених індійців засвоїли від своїх британських господарів урок. В одному доволі відомому оповіданні йдеться про амбітного індійця, який опанував премудрості англійської мови, брав уроки європейської музики й танців та навіть призвичаївся їсти ножем і виделкою. Озброївшись своїми новими манерами, він приїхав до Англії, де вивчив право в Університетському коледжі Лондона та став кваліфікованим адвокатом вищого рангу. Проте цього респектабельного знавця права, вбраного в дорогий костюм із краваткою, викинули з потяга в Південній Африці, британській колонії, за наполегливе бажання їхати першим класом, замість третього, де відводилося місце для таких «кольорових», як він. Його звали Могандас Карамчанд (Магатма) Ґанді.

Подеколи процеси окультурення та асиміляції, врешті-решт, руйнували бар’єри між новачками та старими елітами. Підкорені народи більше не вважали імперію чужою системою окупації, а підкорювачі починали дивитися на своїх підданих як на рівних собі людей. Завойовники та завойовані однаковою мірою починали дивитися на «них», як на «нас». Усі піддані Риму, зрештою, після століть імперського правління, отримали римське громадянство. Представники інших народів отримали можливість посідати вищі звання в офіцерському корпусі римських легіонів та входити до Сенату. В 48 році імператор Клавдій прийняв до Сенату кількох галльських аристократів, яких, як він відзначив у своїй промові: «Звичаї, культура та шлюбні зв’язки зробили рівними нам». Снобістськи налаштовані сенатори виступили з протестами проти введення цих колишніх ворогів до серця римської політичної системи. Тоді Клавдій нагадав їм незручну істину. Більшість їхніх власних сенаторських родин походили від італійських племен, які колись боролися проти Риму, а пізніше отримали римське громадянство. Крім того, імператор нагадав їм, що і його власна родина є нащадками племені сабінів.[67]

Протягом ІІ століття Римом правила лінія імператорів, народжених в Іберії, у венах яких, мабуть, текло, щонайменше, кілька крапель місцевої іберійської крові. Часи правління Траяна, Адріана, Антонія Пія та Марка Аврелія вважають золотою добою імперії. Після того всі етнічні греблі пали. Імператор Септімус Северус (193–211) був нащадком родини пунійців із Лівії. Геліогабал (218 – 22) був сирійцем. Імператор Філіпп (244 – 9) мав прізвисько «Філіпп Араб». Нові громадяни переймали римську імперську культуру з таким захватом, що навіть через століття та тисячоліття після розпаду імперії продовжували говорити її мовою, вірити в християнського Бога, якого імперія перейняла від однієї зі своїх левантійських провінцій, та дотримуватися законів імперії.

Подібний процес відбувався й в Арабській імперії. Під час заснування в середині VІІ століття вона ґрунтувалася на чіткому поділі між панівною арабсько-мусульманською елітою та підкореними єгиптянами, сирійцями, іранцями та берберами, які не були ані арабами, ані мусульманами. Багато підданих імперії поступово перейняли мусульманську віру, арабську мову та гібридну імперську культуру. Стара ж арабська еліта дивилася на цих парвеню глибоко вороже, боячись втратити свій унікальний статус та ідентичність. Розчаровані новонавернені вимагали рівного ставлення до себе в межах імперії та в усьому ісламському світі. Урешті-решт, вони досягли, чого хотіли. Єгиптяни, сирійці та месопотамці почали дедалі більше вважатися «арабами». Араби ж, у свою чергу – чи то «автентичні» араби з Аравії, чи то новоявлені араби з Єгипту та Сирії – дедалі більше підкорялися домінуванню неарабських мусульман, зокрема іранців, турків та берберів. Великий успіх Арабської імперії полягав у тому, що імперська культура, нею створена, з відкритим серцем переймалася численними неарабськими народами, які продовжували підтримувати її, розвивати та поширювати навіть після розпаду вихідної імперії та втрати арабами свого домінування як етнічної групи.

У Китаї успіх імперського проекту був ще повнішим. Протягом понад двох тисяч років плутанина етнічних та культурних груп перших варварів успішно інтегрувалася в імперську китайську культуру та стала називатися хань (за назвою Імперії Хань, що правила Китаєм з 206 р. до н. е. до 220 р.). Головним досягненням Китайської імперії є те, що вона досі жива та активна, хоча те, що вона є імперією, проявляється лише у віддалених районах, на кшталт Тибету та Сіньцзян-Уйгурського автономного району. Понад 90 % населення Китаю вважають себе та інших хань.

Аналогічним чином можна зрозуміти й процес деколонізації останніх кількох десятиліть. Протягом сучасної ери європейці завоювали більшу частину земної кулі під приводом поширення кращої західної культури. Вони досягли такого успіху, що мільярди людей поступово перейняли значні частини цієї культури. Індійці, африканці, араби, китайці та маорі вивчили французьку, англійську та іспанську. Вони почали вірити в права людини та принцип самовизначення, а також перейняли західні ідеології, такі як лібералізм, капіталізм, комунізм, фемінізм та націоналізм.

Протягом ХХ століття місцеві групи, які перейняли західні цінності, наполегливо вимагали рівних прав з їхніми європейськими завойовниками в ім’я цих самих цінностей. Багато антиколоніальних виступів велися під знаменами самовизначення, соціалізму та прав людини, що є спадщиною Заходу. Так само як єгиптяни, іранці та турки перейняли та адаптували під себе імперську культуру, яку вони успадкували від перших арабських завойовників, так і сучасні індійці, африканці та китайці значною мірою перейняли імперську культуру своїх колишніх західних володарів, хоч і намагаються сформувати її відповідно до своїх потреб та традицій.

Хороші та погані хлопці в історії

Дуже спокусливо чітко поділити історію на поганих хлопців, за якими стояли імперії, та добрих. Зрештою, майже всі ці імперії були засновані на крові та підтримували свою владу шляхом пригноблення та кровопролитних війн. Проте більшість сьогоднішніх культур базується саме на імперській спадщині. Якщо імперії є, за визначенням, поганими, що тоді можна сказати про нас самих?

Існують цілі наукові школи та політичні рухи, які намагаються очистити людську культуру від імперіалізму, залишивши тільки те, що вони називають чистою, автентичною цивілізацією, не заплямованою гріхом. Ці ідеології, в кращому разі, наївні. У гіршому ж, вони служать лицемірною вітриною грубого націоналізму та ханжества. Можливо, вам і вдасться знайти випадок, коли якась з безлічі культур, що виникали на початку відомої нам історії, була чистою, незайманою гріхом та непідробленою іншими суспільствами. Але жодна культура з того початку не може обґрунтовано про це заявити, адже сьогодні на землі такої точно не існує. Усі людські культури є принаймні частково спадщиною імперій та імперських цивілізацій, і жоден академік чи політичний хірург не здатен відрізати цю імперську спадщину, не вбивши пацієнта.

Подумайте, наприклад, про стосунки на межі любові та ненависті між сьогоднішньою незалежною Індійською республікою та колишньою Британською Індією. Британське завоювання та окупація Індії коштували життів мільйонам місцевих мешканців та спричинили тривале приниження й експлуатацію ще сотень мільйонів. Однак багато індійців охоче перейняли західні ідеї, такі як самовизначення та права людини. Більш того, вони збентежилися, коли британці відмовилися жити за своїми власними проголошеними цінностями, гарантувавши корінним індійцям або рівні права, як британським підданим, або незалежність.

28. Залізничний вокзал Чхатрапаті-Шиваджі в місті Мумбаї. Своє існування він почав як вокзал Вікторія в Бомбеї. Британці побудували його в неоготичному стилі, що був популярним у Британії наприкінці ХІХ століття. Індійський націоналістичний уряд змінив назви як міста, так і вокзалу, але не виявив бажання зрівняти з землею таку величну споруду, попри те що її збудували іноземні пригноблювачі

Попри це сучасна індійська держава є дитиною Британської імперії. Британці вбивали, ранили та переслідували мешканців цього субконтиненту, але вони також об’єднали купу ворогуючих царств, князівств та племен, створивши загальнонаціональну свідомість та країну, що функціонувала більш-менш як єдина політична одиниця. Вони заклали підвалини індійської судової системи, створили її структуру управління та побудували мережу залізниць, надзвичайно важливу для економічної інтеграції. Ставши незалежною, Індія перейняла західну демократію в своєї британської інкарнації, зробивши її формою державного управління. Загальноприйнятою мовою субконтиненту все ще залишається англійська, яка є нейтральним засобом спілкування для носіїв мов гінді, таміл та малаялам. Індійці є пристрасними гравцями в крикет та любителями чаю, хоча й гра, й напій є британською спадщиною. Комерційного вирощування чаю в Індії не існувало до середини ХІХ століття, коли воно було запроваджене «Британською Ост-Індською компанією». Саме пихаті британські сагиби поширили звичай чаювання по всьому субконтиненту.

Скільки індійців сьогодні захотіли би провести референдум щодо відмови від демократії, англійської мови, мережі залізниць, правової системи, крикету та чаю на підставі лише того, що вони є імперською спадщиною? Навіть якби вони це й зробили, чи не слід було б розцінювати сам акт проведення референдуму як демонстрацію їхнього боргу перед колишніми володарями?

Навіть якби ми вирішили повністю відмовитися від спадщини жорстокої імперії, сподіваючись відтворити та захистити «автентичні» культури, які їй передували, то, найпевніше, відстоювали б не що інше, як спадщину давнішої, але не менш жорстокої імперії. Ті, хто обурюється спотворенням індійської культури Британською Індією, мимохіть санкціонують спадщину Імперії Великих Моголів та завойовницького Делійського султанату. А ті, хто намагається врятувати «автентичну індійську культуру» від чужого впливу цих мусульманських імперій, санкціонує спадщину Імперії Гуптів, Кушанської імперії та Імперії Маур’їв. Якщо індійські націоналісти-екстремісти думають про те, щоби зруйнувати всі будівлі, залишені британськими завойовниками, наприклад головний залізничний вокзал Мумбаї, то як бути зі спорудами, залишеними мусульманськими завойовниками Індії, наприклад Тадж-Махалом?

29. Тадж-Махал. Взірець «автентичної індійської культури» чи чужорідного витвору мусульманського імперіалізму?

Ніхто насправді не знає, як вирішити це незручне питання культурної спадщини. Який би шлях ми не обрали, першим кроком має бути усвідомлення складності дилеми та прийняття того, що спрощений поділ минулого на добрих та поганих хлопців веде в нікуди. Якщо, звичайно, ми не готові визнати, що зазвичай наслідуємо поганих хлопців.

Нова глобальна імперія

Починаючи приблизно з 200 року до нашої ери більшість людей жили в імперіях. Здається цілком імовірним, що в майбутньому більшість людей теж житимуть у такому утворенні. Але цього разу імперія буде дійсно глобальною. Імперське бачення, що полягало в пануванні над усім світом, могло стати неминучим.

Сьогодні, коли ми живемо вже у ХХІ столітті, націоналізм швидко втрачає ґрунт під ногами. Дедалі більше людей вірить, що законним джерелом політичної влади є все людство, а не представники конкретної національності, а головним завданням політики має стати захист прав людини взагалі та інтересів усього людського виду. Якщо це так, то наявність близько 200 незалежних держав є скоріше перешкодою, ніж допомогою. Оскільки шведи, індонезійці та нігерійці заслуговують на однакові права людини, чи не простіше було б захищати їх одному-єдиному глобальному урядові?

Поява надзвичайно важливих глобальних проблем, таких як танення льодовиків, взагалі ставить під сумнів залишки легітимності незалежних національних держав. Жодна суверенна держава не здатна впоратися з глобальним потеплінням самотужки. Давньокитайське благословення давалося небом для вирішення проблем людства. Сучасне ж благословення буде дано людству для вирішення проблем неба, приміром діри в озоновому шарі та накопичення парникових газів. Кольором прапору цієї глобальної імперії цілком може стати зелений.

На 2013 рік світ залишався політично роз’єднаним, але держави швидко втрачають свою незалежність. Жодна з них насправді не здатна провадити незалежну економічну політику, проголошувати та вести війни за власним бажанням або навіть вести свої власні внутрішні справи як вважає за потрібне. Держави дедалі більше стають відкритими для махінацій глобальних ринків, втручання глобальних компаній та неурядових організацій, а також контролю з боку глобальної громадської думки та міжнародної судової системи. Держави зобов’язуються дотримуватись глобальних стандартів фінансової поведінки, політики щодо довкілля та правосуддя. Надзвичайно потужні потоки капіталу, робочої сили та інформації легко перетворюють та формують світ, звертаючи все менше уваги на кордони та думку окремо взятих держав.

Нова глобальна імперія, що створюється на наших очах, не керується жодною конкретною державою або етнічною групою. Багато в чому подібно до пізньої Римської імперії, вона управляється мультиетнічною елітою та тримається купи за рахунок спільної культури та спільних інтересів. Усе більше й більше підприємців, інженерів, експертів, учених, юристів та менеджерів по всьому світі закликаються приєднатися до нової імперії. Відповісти на поклик імперії чи залишитися вірними своїй державі та своєму народові – вирішувати їм. Дедалі більше з них обирають імперію.

На середньовічному ринку в Самарканді, місті, збудованому в середньоазійській оазі, сирійські торгівці розправляли на руках тонкі китайські шовки, люті степовики демонстрували найсвіжішу партію світловолосих рабів із далекого Заходу, а господарі крамниць розкладали по кишенях блискучі золоті монети, прикрашені екзотичними шрифтами та профілями незнайомих царів. Тут, на одному з головних перехресть нашої ери між Сходом та Заходом, Північчю та Півднем, об’єднання людства було фактом повсякденним і ні для кого не дивним. Той самий процес можна було спостерігали в дії, коли армія монгольського хана Кублая збиралась у 1281 році вторгтися в Японію. Монгольські вершники в шкірі та хутрах їхали поруч із китайськими піхотинцями в бамбукових капелюхах, п’яні корейські найманці шукали бійки з вкритими татуюваннями моряками з Південнокитайського моря, інженери з Середньої Азії, роззявивши роти, слухали старі байки європейських авантюристів, і всі вони підкорювалися командам одного імператора.

А проте навколо святилища Кааба в Мецці об’єднання людей відбувалося іншим чином. Якби ви були прочанином, який курсує навколо найсвятішої гробниці ісламу в 1300 році, то опинилися б у компанії людей з Месопотамії, роби яких напинав вітер, очі палали екстазом, а роти повторювали одне за іншим дев’яносто дев’ять імен Бога. Просто попереду ви могли б побачити побитого погодою турецького патріарха з азійських степів, який спирався на ціпок та задумливо поскубував свою бороду. Поряд, сяючи золотими прикрасами на тлі чорної шкіри, могла йти група мусульман з африканського царства Малі. Аромати часнику, куркуми, кардамону та морської солі вказували б на присутність братів з Індії або, можливо, із загадкових островів прянощів, розташованих далі на Схід.

Сьогодні релігія часто вважається джерелом дискримінації, незгоди та роз’єднання. Проте, фактично, релігія була третім великим об’єднувачем людства, нарівні з грошима та імперіями. Оскільки всі соціальні порядки та ієрархії є уявними, всі вони крихкі, і, що більше суспільство, то воно крихкіше. Ключова історична роль релігії полягала в тому, щоби дати законне право на ці крихкі структури надлюдині. Релігія стверджує, що наші закони не є результатом капризу людей, а призначені абсолютною та вищою владою. Це допомагає ставити, щонайменше, деякі фундаментальні закони поза сумнівами, таким чином, забезпечуючи соціальну стабільність.

Відповідно релігію можна визначити як систему людських норм та цінностей, яка ґрунтується на вірі в надлюдський порядок. Це визначення включає в себе два різні критерії:

1. Релігії стверджують, що існує надлюдський порядок, який не є продуктом примх чи згод людей. Професійний футбол не є релігією, бо, попри багато його законів, обрядів та часто дивних ритуалів, усім відомо, що футбол винайшли людські істоти, а ФІФА може в будь-який момент збільшити розмір воріт або скасувати правило офсайду.

2. Спираючись на надлюдський порядок, релігія встановлює норми та цінності, які вважає сполучними. Багато мешканців західних країн сьогодні вірять у привиди, фей та реінкарнацію душі, але ці вірування не є джерелом стандартів моралі та поведінки. Як такі, вони не створюють релігію.

Незважаючи на їхню здатність легітимізувати поширені соціальні та політичні порядки, не всі релігії реалізують цей потенціал. Щоб об’єднати під її егідою велику територію, населену окремими групами людських істот, релігія повинна володіти ще двома якостями. По-перше, вона має підтримувати універсальний надлюдський порядок, який є справедливим завжди та скрізь. По-друге, вона має наполягати на поширенні цієї віри на всіх людей. Іншими словами, вона повинна бути універсальною та місіонерською.

Найвідоміші релігії в історії, такі як іслам та буддизм, якраз і є універсальними та місіонерськими. Відповідно, люди мають тенденцію вірити, що всі релігії схожі на них. Фактично ж, більшість давніх релігій були місцевими та ексклюзивними. Їхні послідовники вірили в місцеві божества та духів і не були зацікавлені у наверненні всієї людської раси. Наскільки відомо, універсальні та місіонерські релігії почали з’являтися лише в І тисячолітті до нашої ери. Їхнє виникнення стало однією з найважливіших революцій в історії та зробило життєво важливий внесок в об’єднання людства, великою мірою як і виникнення універсальних імперій та універсальних грошей.

Мовчання ягнят

Коли домінантною системою вірувань був анімізм, норми поведінки та цінності людей мали враховувати світогляд та інтереси розмаїття інших істот: тварин, рослин, фей та привидів. Наприклад, одна група мисливців-збирачів у долині Гангу могла мати правило, що забороняло людям рубати надвелике фігове дерево, щоби його дух не розлютився й не почав мститися. Інша група мисливців-збирачів, що жила в долині Інду, могла забороняти людям полювати на білохвостих лисиць, бо одна така лисиця колись відкрила мудрій старій жінці, де знайти дорогоцінний обсидіан.

Такі релігії зазвичай були дуже локальними за територією вірування та підкреслювали унікальні особливості певного місця, клімату та явища. Більшість збирачів усе своє життя проводили в межах району, що не перевищував тисячу квадратних кілометрів. Щоби вижити, мешканці певної долини мали зрозуміти надлюдський порядок, що регулював життя їхньої долини, та скоригувати відповідним чином власну поведінку. Марно було переконувати дотримуватись тих самих правил мешканців якоїсь іншої віддаленої долини. Люди з Інду не переймалися тим, щоби відправити місіонерів до Гангу, аби переконати місцевих не полювати на білохвостих лисиць.

Схоже на те, що Сільськогосподарська революція супроводжувалась революцією релігійною. Мисливці-збирачі збирали дикі рослини та полювали на диких тварин, яких не можна було вважати рівними Homo sapiens за статусом. Той факт, що людина полювала на дикого барана, не робив барана нижчим за людину, так само як і факт полювання тигрів на людей не робив людей нижчими за тигрів. Усі істоти спілкувалися між собою напряму та узгоджували правила взаємодії їхнього спільного місця існування. Натомість землероби мали рослини та тварин за свою власність, маніпулювали ними на власний розсуд та навряд чи сходили до якихось перемовин зі своїм майном. Таким чином, першим релігійним ефектом Сільськогосподарської революції стало перетворення рослин і тварин з рівноправних членів духовного круглого столу на безправну власність людей.

Проте це створило одну велику проблему. Вівчарі, може, й прагнули абсолютного контролю над своїми вівцями, але вони чудово розуміли, що їхній контроль був обмеженим. Вони могли замкнути овець у стайні, каструвати баранів та розводити овець вибірково, але не могли гарантувати вагітність овець та народження здорових ягнят, як не могли й завадити спалахам смертоносних епідемій. Як же тоді було підтримувати плодючість отари?

Провідна теорія щодо походження богів стверджує, що ті набули важливості тому, що пропонували вирішення цієї проблеми. Коли рослини і тварини втратили здатність «говорити», центральне місце посіли боги, на кшталт богині родючості, бога неба та бога медицини. Основним завданням богів було посередництво між людьми та німими рослинами і тваринами. Давня міфологія стала, по суті, юридичним договором, в якому люди обіцяли богам вічне служіння в обмін на панування над рослинами і тваринами. Яскравим прикладом цього є перші розділи біблійної Книги Вихід. Протягом тисяч років після Сільськогосподарської революції релігійна літургія включала в себе, переважно, жертвоприношення людьми ягнят, вина та хлібів божественним силам, які в обмін на це обіцяли рясні врожаї та родючі стада.

Спочатку Сільськогосподарська революція мала значно менший вплив на статус інших членів анімістичної системи – каменів, струмків, привидів та демонів. Проте поступово ті теж втрачали свій статус на користь нових богів. Поки люди проводили усе своє життя в межах порівняно невеликої території в кілька сотень квадратних кілометрів, більшість їхніх потреб могли задовольнятися місцевими духами. Але з появою царств та розгалужених торговельних відносин, люди відчули потребу в спілкуванні з сутностями, чия сила та влада охоплювала все царство або всю схему торгівлі.

Спроба задовольнити цю потребу привела до появи політеїстичних релігій (від грецького poli – багато, theos – Бог). Ці релігії стверджували, що світ контролює група могутніх богів, на кшталт богині родючості, бога дощу та бога війни. Люди могли звертатися до цих богів, а ті, якщо їм добре поклонялися та приносили добрі жертви, могли ласкаво послати дощ, перемогу та здоров’я.

З появою політеїзму анімізм не зник повністю. Демони, феї, привиди, святі камені, струмки та дерева залишалися невід’ємною частиною майже всіх політеїстичних релігій. Ці духи були значно менш важливими, ніж великі боги, але для задоволення невеликих потреб багатьох звичайних людей їх цілком вистачало. Поки цар у своїй столиці приносив у жертву великому богові війни десятки жирних баранів, молячись про перемогу над варварами, селянин у своїй хатинці ставив свічку феї фігового дерева, молячись, щоб вона допомогла вилікувати його хворого сина.

Найбільше поява великих богів вплинула не на овець чи демонів, а на статус Homo sapiens. Анімісти вважали, що люди є лише одними з багатьох створінь, що населяють цей світ. Натомість політеїсти дедалі частіше дивилися на світ як на відображення відносин між богами та людьми. Наші молитви, жертви, гріхи та добрі вчинки визначають долю всієї екосистеми. Жахлива повінь може знищити мільярди мурах, коників, черепах, антилоп, жирафів та слонів лише тому, що кілька нетямущих людей розумних розлютили богів. Політеїзм, таким чином, підвищив статус не лише богів, а й людства. При цьому члени старої анімістичної системи, яким пощастило менше, втратили своє становище та стали або взагалі зайвими, або просто мовчазними декораціями у великій драмі стосунків людини з богами.

Переваги ідолопоклонства

Дві тисячі років монотеїстичного промивання мізків стали причиною того, що більшість мешканців західних країн сьогодні вважають політеїзм безграмотним та наївним ідолопоклонством. Це – несправедливий стереотип. Щоби зрозуміти внутрішню логіку політеїзму, необхідно вловити центральну ідею, на якій ґрунтується віра в багатьох богів.

Політеїзм не обов’язково заперечує існування єдиної сили або закону, що керує всім всесвітом. По суті, більшість політеїстичних та навіть анімістичних релігій визнавали таку вищу силу, що стояла за всім розмаїттям дрібних богів, демонів та святих каменів. У класичній системі грецького політеїзму боги Зевс, Гера, Аполлон та їхні колеги підкорялися всемогутній та всеохопній силі – Долі (Мойрі, Ананке). Скандинавські боги теж були рабами долі, що прирікала їх на загибель у катаклізмі Рагнароку (Сутінках богів). У політеїстичній релігії народу йоруба із Західної Африки всі боги народжені від верховного бога Олодумаре та підкоряються йому. В індійському політеїзмі один головний бог Атман контролює безліч богів та духів, а також людство, біологічний та фізичний світ. Атман є вічною сутністю або душею всесвіту, так само як і кожної людини та кожного явища.

Фундаментальна суть політеїзму, яка відрізняє його від монотеїзму, полягає в тому, що вища сила на чолі світу не має якихось інтересів та упереджень, а тому байдужа до дрібних бажань, проблем та турбот людей. Марно просити в цієї сили перемоги у війні, здоров’я або дощу, бо з її всеохопної точки зору немає жодної різниці, переможе певне царство чи програє, процвітатиме певне місто чи захиріє, одужає певна людина чи помре. Греки не гаяли часу на жертви Долі, а індуси не будували храмів Атману.

Єдиним способом наблизитися до цієї вищої сили всесвіту могла стати відмова від усіх бажань та прийняття поганого нарівні з добрим – навіть поразки, бідності, хвороби та смерті. Тому деякі індуси, відомі як садху, або санн’ясі (святі), присвячували свої життя єднанню з Атманом, таким чином, досягаючи просвітлення. Вони прагнули побачити світ з точки зору цього фундаментального принципу, усвідомивши, що з позицій вічності всі мирські бажання та страхи є незначними та ефемерними.

Але більшість індійців не є садху. Вони глибоко загрузли в болоті мирських турбот, де великої допомоги від Атмана не дочекатися. Заради допомоги в таких питаннях, індуси звертаються до богів, влада яких є частковою та обмеженою. Саме тому, що їхня влада є частковою, а не всеохопною, такі боги, як Ганеша, Лакшмі та Сарасваті мають інтереси та упередження. Тому люди можуть укладати з цими частковими силами угоди та покладатися на їхню допомогу, щоби перемогти у війні та одужати від хвороби. Таких менших сил завжди було багато, бо щойно люди починають ділити всеохопну силу верховного бога, то неминуче закінчують більш ніж одним божеством. Звідси й множинність богів.

Політеїстичний погляд на світ сприяє далекосяжній релігійній толерантності. Оскільки політеїсти вірять, з одного боку, в єдину вищу та абсолютно неупереджену силу, а з іншого – в багато часткових та упереджених сил, тому віруючі в одного бога легко припускають існування та ефективність інших богів. Політеїзм є відкритим за своєю суттю та рідко переслідує «єретиків» та «невірних».

Навіть коли політеїсти завойовували величезні імперії, вони не намагалися навернути підкорених у свою віру. Єгиптяни, римляни та ацтеки не відправляли місіонерів до своїх нових земель, щоби поширити поклоніння Осірісу, Юпітеру або Уїцилопочтлі (головному богу ацтеків), і точно не залучали до цього армії. Очікувалося, що підкорені народи по всій імперії поважатимуть богів та ритуали імперії, оскільки ці боги та ритуали захищали та легітимізували імперію. Проте від них не вимагали відмовитися від місцевих богів та ритуалів. В Імперії ацтеків підкорені народи мали будувати храми на честь Уїцилопочтлі, але поряд будували храми місцевих богів, а не замість них. Зчаста імперська еліта сама переймала богів та ритуали підкореного народу. Наприклад, римляни охоче додали до свого пантеону азійську богиню Кібелу та єгипетську богиню Ісіду.

Єдиним богом, якого римляни довго відмовлялися терпіти, був монотеїстичний Бог-проповідник християн. Римська імперія не вимагала, щоби християни відмовилися від своїх вірувань та ритуалів, але очікувала, що вони платитимуть данину поваги богам-захисникам імперії та божественній природі імператора. Це розглядалося як вияв політичної лояльності. Коли ж християни рішуче відмовилися це робити, а потім відкинули всі спроби компромісу, римляни відреагували переслідуваннями тих, кого вони вважали політично підривним угрупованням. І навіть це робилося впівсили. За 300 років від розіп’яття Христа до навернення імператора Костянтина політеїстичні римські імператори ініціювали не більше чотирьох масштабних переслідувань християн. Звісно, місцеві керівники та губернатори заохочували певну антихристиянську нетерпимість на своїх землях. Проте, якщо скласти разом усі жертви цих переслідувань, виявиться, що за три століття жорстокі політеїстичні римляни вбили не більше кількох тисяч християн.[68] Натомість за наступні 1500 років християни мільйонами нищили християн заради захисту дещо іншого трактування своєї релігії любові та співчуття.

Особливо сумним прикладом були релігійні війни між католиками та протестантами, що охопили Європу в ХVІ – ХVІІ століттях. Усі, хто брав у них участь, погоджувались із божественною природою Христа та Його проповіддю співчуття та любові. Але вони не погоджувалися щодо природи цієї любові. Протестанти вірили, що Божа любов є настільки великою, що Бог воплотився з Діви та дозволив катувати та розіп’яти Себе, таким чином, спокутуючи первісний гріх та відкриваючи ворота раю для всіх, хто сповідує віру в Нього. Католики ж стверджували, що ця віра, хоча й необхідна, але недостатня. Щоб увійти до раю, віруючі мають брати участь у церковних ритуалах та робити добрі вчинки. Протестанти відмовлялися це прийняти, заявляючи, що такий принцип «послуга за послугу» применшує Божу велич та любов. Той же, хто думає, що пропуск до раю залежить від його чи її власних добрих вчинків, підвищує власну важливість та натякає, що Христових страждань на хресті та Божої любові для людства замало.

З часом ці теологічні суперечки стали настільки непримиренними, що протягом ХVІ – ХVІІ століть католики й протестанти вбивали один одного сотнями тисяч. 23 серпня 1572 року французькі католики, які підкреслювали важливість добрих вчинків, напали на громади французьких протестантів, які ставили на перше місце Божу любов до людства. Під час цього нападу, відомого як Варфоломіївська ніч, на честь святого Варфоломія, менш ніж за добу було вирізано від 5 до 10 тисяч протестантів. Коли ж новини з Франції почув Папа Римський, то так зрадів, що організував святковий молебень та доручив видатному художникові Джорджо Вазарі прикрасити одну з кімнат Ватикану фрескою різанини (ця кімната наразі закрита для відвідувачів).[69] Протягом 24 годин християни вбили більше своїх одновірців, ніж політеїстична Римська імперія за все своє існування.

Бог один

З часом деякі віруючі в політеїстичних богів настільки захопилися певним покровителем, що почали відходити від базового розуміння політеїзму. Вони почали вірити, що їхній бог є єдиним і що він, по суті, є вищою силою всесвіту. Водночас вони продовжували вважати, що він має певні інтереси та упередження, та вірили, що можуть укладати з ним угоди. Так народились монотеїстичні релігії, чиї послідовники молили вищу силу всесвіту допомогти їм одужати від хвороби, виграти в лотерею та здобути перемогу у війні.

Перша відома нам монотеїстична релігія з’явилася в Єгипті приблизно 350 років до нашої ери, коли фараон Ехнатон проголосив, що одне з незначних божеств єгипетського пантеону бог Атон є вищою силою, яка править всесвітом. Ехнатон запровадив поклоніння Атону як державну релігію та намагався припинити поклоніння всім іншим богам. Проте його релігійна революція не вдалася. Після його смерті поклоніння Атону було забуте на користь старого пантеону.

Політеїзм час від часу породжував інші монотеїстичні релігії, але вони залишалися маргінальними, не в останню чергу тому, що не могли запропонувати своє власне універсальне послання. Юдаїзм, наприклад, стверджував, що вища сила всесвіту має інтереси та упередження, але головним інтересом Бога є крихітний єврейський народ та маловідома земля Ізраїль. Юдаїзм мало що міг запропонувати іншим народам, а тому протягом більшого терміну свого існування не був місіонерською релігією. Ці часи можна назвати етапом «місцевого монотеїзму».

Великий прорив відбувся із появою християнства. Ця віра почалась як езотерична єврейська секта, яка шукала способів переконати євреїв, що Ісус із Назарету був їхнім довгоочікуваним месією. Проте один із перших лідерів цієї секти Павло з Тарсу зауважив, що, якщо вища сила всесвіту має інтереси та упередження та якщо Він воплотився та помер на хресті за спасіння людства, тоді про це мають чути всі, а не лише євреї. Таким чином, необхідно поширювати благу вість (Євангеліє) про Ісуса по всьому світі.

Аргументи Павла впали на родючий ґрунт. Християни почали організовувати місіонерську діяльність, спрямовану на всіх людей з усіх країн. Завдяки одному з найдивніших кульбітів історії, ця езотерична єврейська секта примудрилася взяти під свій контроль могутню Римську імперію.

Успіх християнства послужив прикладом для іншої монотеїстичної релігії, що з’явилася на Аравійському півострові в VІІ столітті, – ісламу. Подібно до християнства, іслам теж починався як невелика секта у віддаленому куточку світу, але здивував усіх ще більше та швидше, зумівши вирватися з пустель Аравії та завоювати обширну імперію, що простягалася від Атлантичного океану до Індії. З того часу монотеїстична ідея почала відігравати головну роль у світовій історії.

Монотеїсти зазвичай були значно більшими фанатиками та місіонерами, ніж політеїсти. Релігія, що визнає легітимність інших вірувань, дає зрозуміти, що або її бог не є вищою силою всесвіту, або що вона отримала від Бога лише частину універсальної істини. Оскільки монотеїсти зазвичай вірили, що вони володіють усім посланням одного-єдиного Бога, то були змушені дискредитовувати решту релігій. Протягом останніх двох тисячоліть вони неодноразово намагалися підсилити свої позиції жорстоким винищенням конкурентів.

Це працювало. На початку І століття монотеїстів у світі майже не було. Близько 500 року одна з найбільших імперій світу (Римська) була християнською державою, а місіонери без перепочинку поширювали християнство до інших частин Європи, Азії та Африки. До кінця І тисячоліття більшість населення Європи, Західної Азії та Північної Африки стала монотеїстами, а імперії від Атлантичного океану до Гімалаїв заявляли про свою віру в єдиного великого Бога. На початку ХVІ століття монотеїзм домінував в Афро-Азії, за винятком Східної Азії та південних частин Африки, починаючи простягати свої довгі мацаки до Південної Африки, Америки та Океанії. Сьогодні більшість людей за межами Східної Азії дотримуються тієї чи іншої монотеїстичної релігії, а світовий політичний порядок будується на монотеїстичних засадах.

Мапа 5. Поширення християнства та ісламу

Однак як анімізм продовжував своє існування в межах політеїзму, так і політеїзм продовжив існувати в межах монотеїзму. В теорії, увірувавши в те, що вища сила всесвіту має інтереси та упередження, людина не бачитиме сенсу в поклонінні частковій силі. Хто захоче звертатися до низового рівня бюрократа, коли до його послуг відкрита Адміністрація президента? Справді, монотеїстична теологія має тенденцію заперечувати існування всіх богів окрім верховного Бога та обіцяти пекельне полум’я й кавалки сірки всім, хто насмілиться їм поклонятися.

Проте між теологічною теорією та історичною реальністю завжди існувала прірва. Більшості людей було складно перетравити монотеїстичну ідею. Вони продовжували поділяти світ на «нас» та «них», а також уявляти вищу силу всесвіту надто далекою та чужою від їхніх мирських потреб. Монотеїстичні релігії вигнали богів через передні двері з гучними фанфарами, лише щоби тихенько запустити їх назад через бокове вікно. Християнство, наприклад, розробило власний пантеон святих, чиї культи мало відрізнялися від вірувань у політеїстичних богів.

Так само як бог Юпітер боронив Рим, а Уїцилопочтлі захищав Імперію ацтеків, кожне християнське царство мало власного святого покровителя, який допомагав людям подолати життєві труднощі та перемогти у війні. Англію боронив святий Георгій, Шотландію – святий Андрій, Угорщину – святий Стефан, а на захист Франції став святий Мартін. Власних святих мали міста та містечка, професії та навіть захворювання. У Мілана був святий Амвросій, тоді як святий Марк наглядав за Венецією. Святий Альмо захищав сажотрусів, тоді як святий Матвій допомагав у журбі збирачам податків. Якщо ви страждали на головний біль, то слід було молитися святій Агаті, а якщо на зубний біль – то святій Аполлонії.

Християнські святі не просто нагадували старих політеїстичних богів. Часто вони й були тими самими богами під прикриттям нової релігії. Наприклад, головною богинею кельтської Ірландії до появи там християнства була Бригіта. Після запровадження християнства богиня теж пережила хрещення. Вона стала святою Бригітою, яка до цього дня залишається в католицькій Ірландії найповажнішою святою.

Битва добра і зла

Політеїзм породив не лише монотеїстичні релігії, але й дуалістичні. Ці релігії сповідують існування двох протилежних сил: добра і зла. На відміну від монотеїзму, послідовники дуалізму вірять, що зло є незалежною силою, яка ані створена добрим Богом, ані підпорядкована Йому. Дуалізм пояснює, що всесвіт є полем битви між цими двома силами і що все, що відбувається у світі навколо нас, є частиною цієї боротьби.

Дуалізм є дуже привабливим світоглядом, бо має коротку та просту відповідь на відому Проблему зла, головне питання якої вкрай непокоїть людську думку. «Чому у світі існує зло? Чому існують страждання? Чому з добрими людьми відбуваються погані речі?» Монотеїсти ще мають попрактикуватися в інтелектуальній гімнастиці, щоби пояснити, як всезнаючий, всемогутній та ідеально добрий Бог дозволяє існування у світі такої кількості страждань. Одне доволі відоме пояснення полягає в тому, що таким є Божий спосіб дозволити свободу волі людей. Якби не було зла, люди не могли б обирати між добром та злом, а тому не було б і свободи волі. Проте ця відповідь не інтуїтивна й одразу піднімає цілу купу нових питань. Адже свобода волі дає можливість людям обирати зло. Багато хто справді обирає зло. За стандартним монотеїстичним сценарієм, цей вибір має каратися Богом. Якщо Бог наперед знав, що певна людина скористається своєю свободою волі, аби обрати зло, і в результаті вона буде покарана за це вічними муками в пеклі, то навіщо Бог її створив? Щоб відповісти на такі запитання, теологи написали безліч книг. Дехто вважає ці відповіді переконливими. Дехто – ні. Беззаперечно лише те, що монотеїстам аж ніяк не легко розібратися з Проблемою зла.

З погляду дуалістів, погані речі відбуваються навіть із добрими людьми тому, що світом не керує лише всезнаючий, всемогутній та абсолютно добрий Бог. У світі існує незалежна зла сила. Ця зла сила й робить погані речі.

Дуалістичний світогляд має свої недоліки. Щоправда, він пропонує дуже просте рішення Проблеми зла. Але воно суперечить Проблемі порядку. Якщо у світі існують дві протилежні сили: одна добра, а друга зла, – за чиїми законами вони борються? Дві ворожі держави змагаються, тому що обидві існують в часі та просторі й обидві підкоряються одним законам фізики. Ракета, запущена з пускового майданчика в Пакистані, може вразити цілі на території Індії, тому що в обох країнах працюють ті самі закони фізики. Тож яким спільним законам підкоряються добро та зло та хто встановлює ці закони?

Монотеїсти, навпаки, чудово пояснюють Проблему порядку, але не Проблему зла. Існує лише один логічний спосіб розв’язання цієї головоломки: твердження про те, що є єдиний всесильний Бог, який створив усесвіт, – і це злий Бог. Але ніхто в історії поки не насмілився в таке повірити.

Дуалістичні релігії процвітали понад тисячу років. Деякий час між 1500 та 1000 роками до нашої ери в Центральній Азії було популярним вчення пророка на ім’я Зороастер (Заратустра). Його віросповідання передавалося з покоління до покоління, поки не стало найважливішою дуалістичною релігією – зороастризмом. Зороастрійці бачили світ як космічну битву між добрим богом Ахура Мазда та злим богом Ангра Майню. Люди повинні були допомогти доброму богові в цій битві. Зороастризм був важливою релігією за часів існування Перської імперії Ахеменідів (550–330 рр. до н. е.), а пізніше став офіційною релігією Перської імперії Сассанідів (224–651 рр.). Сам він мав головний вплив на майже всі подальші азійські релігії Близького Сходу та Середньої Азії, а також надихнув низку інших дуалістичних релігій, таких як гностицизм та маніхейство.

Протягом ІІІ та ІV століть віросповідання маніхейців поширилося від Китаю до Північної Африки, і навіть здавалося, що воно переможе християнство в боротьбі за домінування в Римській імперії. Але маніхейці програли душу Риму християнам, зороастрійську Імперію Сассанідів захопили монотеїстичні мусульмани й дуалістична хвиля спала. Сьогодні кількість дуалістичних громад, що збереглися в Індії та на Близькому Сході, можна порахувати на пальцях.

Утім, піски монотеїзму не поглинули дуалізм цілком. Юдейський, християнський та мусульманський монотеїзм увібрали в себе численні дуалістичні вірування та практики, а деякі базові ідеї, які ми називаємо монотеїзмом, є, фактично, дуалістичними за своїм походженням та духом. Величезна кількість християн, мусульман та юдеїв сьогодні вірять у могутню злу силу (християни називають її дияволом, або сатаною), яка діє незалежно, бореться проти доброго Бога та несе біди й руйнування без Божого дозволу.

Як монотеїст може пристати до такої дуалістичної віри (якої, до речі, не знайти ніде у Старому Заповіті)? З точки зору логіки, це неможливо. Ви або вірите в єдиного всесильного Бога, або у дві протилежні сили, жодна з яких не всесильна. Проте люди мають чудову здатність вірити в абсолютно суперечливі речі. Тому не слід дивуватися, що мільйони благочестивих християн, мусульман та юдеїв примудряються одночасно вірити у всесильного Бога та незалежного диявола. Величезна кількість християн, мусульман та юдеїв навіть зайшли так далеко, щоб уявляти, ніби добрий Бог потребує нашої допомоги у своїй боротьбі проти диявола, з чого випливають, серед іншого, заклики до джихадів та хрестових походів.

Ще однією ключовою дуалістичною концепцією, особливо у гностицизмі та маніхействі, було чітке розмежування між тілом і душею, між матерією і духом. Гностики та маніхейці стверджували, що добрий бог створив дух і душу, тоді як матерія і тіло створені злим богом. За таким світоглядом, людина служить полем битви між доброю душею і злим тілом. З монотеїстичної точки зору, це – безглуздя. Навіщо так чітко розмежовувати тіло і душу або матерію і дух? Навіщо стверджувати, що тіло і матерія є злими? Зрештою, все створив той самий добрий Бог. Але монотеїсти не уникнули полону дуалістичних дихотомій, саме тому, що ті допомагали їм підійти до Проблеми зла. Так, ці протилежності, врешті-решт, стали наріжними каменями християнської та мусульманської думки. Віра в рай (царство доброго бога) та пекло (царство злого бога) також була дуалістичною за своїм походженням. Цікаво, що в Старому Заповіті немає жодного сліду цього вірування, як немає там і жодної згадки про продовження життя душі людини після смерті тіла.

Фактично монотеїзм, у своєму історичному вигляді, являє собою калейдоскоп монотеїстичної, дуалістичної, політеїстичної та анімістичної спадщин, зібраних разом під однією божественною парасолькою. Пересічний християнин вірить у монотеїстичного Бога, але також у дуалістичного диявола, в політеїстичних святих та в анімістичних привидів. Теологи мають назву для такого одночасного визнання різних і навіть суперечливих ідей, поєднання ритуалів і практик, узятих із різних джерел, – синкретизм. По суті, в майбутньому синкретизм може стати єдиною великою світовою релігією.

Закон природи

Усі релігії, які ми розглядали до цього часу, мають одну важливу спільну характеристику: всі вони зосереджені на вірі в богів та інші надприродні сутності. Для мешканців західних країн, які знайомі переважно з монотеїстичними та політеїстичними світоглядами, це здається очевидним. Проте релігійна історія світу не зводиться до історії богів. Протягом І тисячоліття до нашої ери по всій території Афро-Азії поширювалися релігії абсолютно нового різновиду. Новим віруванням, на кшталт джайнізму та буддизму в Індії, даоїзму та конфуціанства в Китаї, шкіл стоїків, циніків та епікурейства в басейні Середземного моря, властива була зневага до богів.

Ці світогляди стояли на тому, що надлюдський порядок, який керує світом, є продуктом, скоріше, законів природи, аніж божественної волі та примх. Деякі з цих вчень продовжували сповідувати існування богів, але їхні боги підкорялися законам природи не менше, ніж люди, тварини, та рослини. Боги мали в цій екосистемі свою нішу, точно як слони та дикобрази, але міняти закони природи могли не більше, ніж слони. Яскравим прикладом цього є буддизм, найважливіша давня релігія закону природи, що й досі залишається одним із головних вірувань у світі.