Список Шиндлера Кенилли Томас

Розділ 3

Був ще інший краківський єврей, який розповів мені, як тої осені зустрів Шиндлера і ледь не вбив його. Цього чоловіка звали Леопольд (Польдек) Пфефферберґ. Він був ротним у Війську Польському під час останньої трагічної кампанії. Поранений в ногу в битві над Сяном, він шкандибав польською лікарнею в Перемишлі, допомагаючи іншим пораненим. Він був зовсім не лікарем, а шкільним учителем фізкультури, випускником Яґеллонського університету, тож трохи знав анатомію. Він був життєрадісний, самовпевнений двадцятисемирічний чолов’яга, міцний як дуб.

Разом із кількастами іншими полоненими польськими офіцерами з Перемишля Пфефферберґ прямував до Німеччини, коли потяг в’їхав у його рідний Краків, і полонян погнали в зал очікування першого класу, щоб вони там сиділи, доки підженуть транспорт. Дім Леопольда був у десяти кварталах від того місця. Для практичного молодого чоловіка здавалося обурливим і нечуваним, що він не може вийти на вулицю Пав’ю і сісти там на перший трамвай додому. Буколічної зовнішності охоронець із вермахту біля дверей скидався на провокацію.

У Пфефферберґа в кишені на грудях лежав документ, підписаний адміністрацією німецької лікарні, що він має свободу пересування містом, де йшлося про польовий госпіталь у виразах, які могли стосуватися поранених обох армій. Папір був мальовничо офіційний, з підписами й печатками. Тепер він вийняв документ і тицьнув під носа вартовому.

— По-німецьки читаєте? — поцікавився Пфефферберґ.

Така штука вдавалася тільки за правильного виконання. Треба було бути молодим, переконливим, стриманим, не розчавленим поразкою, — подібна горда поведінка є суто польською рисою, чимось таким, що позначає польських офіцерів, навіть тих рідкісних євреїв, що є серед них; цим офіцерство заражали численні аристократи, які до нього належали.

Німець моргнув.

— Звичайно ж, читаю, — відповів він. Але, взявши папір, він тримав його як людина геть неписьменна — наче то був шматок хліба.

Пфефферберґ пояснив німецькою мовою, що має право вийти, щоб навідати хворих. Охоронець бачив лише розмаїття офіційних печаток. Цілком собі документ. Він кивком показав Леопольдові на двері.

Того ранку Пфефферберґ був єдиним пасажиром «одиниці». Ще не було й шостої години. Кондуктор спокійно взяв гроші, бо в місті досі було повно польських вояків, з якими ще не дали ради у вермахті. Офіцери мали реєструватися, то і все.

Трамвай об’їхав Барбакан, крізь давню браму посунув Флоріанською до Мар’яцького костьолу, тоді через Головний Ринок і за п’ять хвилин уже був на Ґродській. У дитинстві, під’їжджаючи до батьківського дому № 48, він стрибав із вагона до того, як спрацьовували гальма, тож трамвай надавав сили його стрибку — і одним махом Польдек перелітав просто під власні двері, злегка стукнувшись об одвірок.

Після цієї втечі він порівняно зручно переховувався по квартирах друзів, коли-не-коли заходячи на Ґродську, 48. Єврейські школи ненадовго відкрилися — а за шість тижнів закрилися знову, — тож він навіть повернувся до вчителювання. Леопольд був переконаний, що гестапо буде потрібно ще повозитися, шукаючи його, тож він оформив на себе продовольчу книжку. Він зайнявся торгівлею ювелірними виробами як агент і самостійно — на чорному ринку, котрий діяв на центральній площі Кракова, в аркадах Сукенниць і під двома неоднаковими вежами Мар’яцького костьолу. Торгівля йшла бадьоро і серед самих поляків, але здебільшого серед польських євреїв. Їхні продовольчі книжки, повні закреслених талонів, надавали їм право на лише дві третини м’яса і половину масла порівняно з пайкою арійських громадян, а всі талони на какао і рис були скасовані. Тож чорний ринок, який діяв протягом усіх століть окупації й кількох десятиліть незалежності Польщі, став джерелом харчів і прибутку, а також найдоступнішим засобом опору для поважних міщан-буржуа, а особливо для таких хвацьких, як Леопольд Пфефферберґ.

Він міркував, що скоро їхатиме лижними маршрутами в обхід Закопаного в Татрах, через вузьку шийку Словаччини, до Угорщини чи Румунії. До такої подорожі Леопольд був готовий: адже він належав до національної збірної Польщі з лижного спорту. На одній із високих полиць кахляної грубки в мами він ховав елегантний пістолетик двадцять другого калібру — озброєння для можливої втечі або ж на випадок, якщо його у квартирі накриє гестапо.

Із цієї напівзабавки з перламутровим руків’ям Пфефферберґ одного холодного листопадового дня ледь не застрелив Оскара Шиндлера. Шиндлер, у своєму двобортному піджаку зі значком Партії на лацкані, надумав зайти до пані Міни Пфефферберґ, Польдекової матері, щоб запропонувати їй замовлення. Житлова комісія Райху надала йому гарну сучасну квартиру на вулиці Страшевського. Раніше вона належала єврейській сім’ї на прізвище Нуссбаум. Такі вселення не передбачали жодної компенсації для попереднього пожильця. У той день, коли Оскар прийшов, пані Міна Пфефферберґ саме хвилювалася, що ж станеться з її квартирою на Ґродській.

Кілька друзів Шиндлера пізніше стверджували — хоча перевірити це неможливо, — що він шукав виселених Нуссбаумів, які винайняли житло на Подґужі, і, знайшовши, вручив їм близько п’ятдесяти тисяч злотих компенсації. Кажуть, ніби за ці гроші Нуссбауми організували собі втечу до Югославії. П’ятдесят тисяч злотих позначали серйозний переступ; але жодного подібного акту непокори Оскар не чинив до Різдва. Деякі з друзів урешті-решт казали, що щедрість була хворобою Шиндлера, шаленством, однією з його пристрастей. Він міг дати таксистові чайові, що вдвічі перевищували суму на лічильнику. Але й те варто сказати — він вважав, що влада чинить із житлом несправедливо, і поділився думкою зі Штерном не тоді, коли в режиму почалися серйозні неприємності, а тієї, найщасливішої його осені.

У кожному разі, пані Пфефферберґ і гадки не мала, що цей високий ошатний німець робить біля її дверей. Може, він прийшов спитати про її сина, котрий саме сидить на кухні? Може, він прийшов конфіскувати її квартиру — і її справу з оформлення інтер’єрів, і старовинні речі, і французькі гобелени?

Фактично до Хануки в грудні німецька поліція за наказами Житлової комісії добереться й до Пфефферберґів, підійде під двері й накаже їм забиратися вниз, на холод, на бруківку Ґродської. Коли пані Пфефферберґ попросила дозволу піднятися додому по пальто, їй відмовили; коли пан Пфефферберґ пішов до письмового столу по фамільний золотий годинник, його вдарили в щелепу. «Я бачив у минулому жахливі речі, — казав Герман Ґьоринґ, — дрібні шофери й ґауляйтери отримали від таких дій зиск майже у півмільйона». Вплив такої легкої здобичі, як золотий годинник пана Пфефферберґа, на моральну стійкість Партії, мабуть, розчарував Ґьоринґа. Але того року в Польщі для гестапо не було характерно доповідати про вміст квартир.

Коли Шиндлер уперше прийшов до квартири Пфефферберґів на другий поверх, родина ще була зайнята буденною справою. Пані Пфефферберґ і її син говорили про зразки, рулони тканини і шпалер, коли постукав гер Шиндлер. Леопольд не збентежився. У квартирі було два входи-виходи: парадний і через кухню; вони були один навпроти одного, по різні боки сходового майданчика. Леопольд пішов назад на кухню і став у щілину стежити за відвідувачем. Він побачив великі розміри цього чоловіка, модний крій його костюма. Він повернувся до матері у вітальню. Щось відчуваю, сказав він, що це гестаповець. Якщо впустиш його з парадних дверей, я завжди можу вислизнути через кухню.

Пані Міна Пфефферберґ тремтіла. Вона відчинила парадні двері. Звичайно, вона прислухалася до звуків у коридорі. Пфефферберґ насправді вже взяв пістолета, сунув його за пояс і збирався підгадати свій вихід під заходження гера Шиндлера. Але видавалося дурним піти, не дізнавшись, чого хоче той німецький чиновник. Була ймовірність, що його доведеться застрелити, а тоді треба буде всією сім’єю тікати до Румунії.

Якби магнетизм події змусив Пфефферберґа вихопити пістолет і вистрілити — ця смерть, утеча і подальші репресії були б розцінені як нерідкісні й відповідні до історичної ситуації того місяця. За гером Шиндлером би трохи пожурились і врешті-решт за нього б помстились. І то був би, звичайно, раптовий кінець усіх можливостей Оскара. А вдома у Цвіттау люди б казали: «Він що, був чийсь чоловік?»

Його голос здивував Пфефферберґів — спокійний, тихий, підхожий для ділових розмов, а то й для того, щоб просити про послугу. За останні кілька тижнів вони звикли до тону наказового й експропріаторського. А цей чоловік говорив по-братськи. І це було страшнувато. Але й інтригувало.

Пфефферберґ вислизнув із кухні й сховався за подвійними дверми їдальні. Йому було видно тоненьку смужку німця.

— Чи ви пані Пфефферберґ? — спитав той. — Мені порадив вас гер Нуссбаум. Я щойно отримав квартиру на вулиці Страшевського і хотів би оформити її по-новому.

Міна Пфефферберґ тримала незваного гостя біля дверей. Вона говорила так незв’язно, що син пожалів її і сам з’явився у дверях із пістолетом за пазухою піджака. Він поставив питання візитеру й одразу щось прошепотів матері польською.

Тепер Оскар Шиндлер назвався. До нього придивлялися: Шиндлер помітив, що Пфефферберґ немовби захищав матір. Шиндлер продемонстрував свою повагу, розмовляючи тепер із нею через сина як перекладача.

— Моя дружина скоро приїде з Чехословаччини, — пояснив він. — Я б хотів оформити квартиру в її стилі.

Нуссбауми, пояснив він, тримали дім у чудовому стані, але полюбляли важкі меблі й темні кольори. А смаки пані Шиндлер були легшими — їй би чогось трохи французького, трохи шведського.

Пані Пфефферберґ достатньо отямилася, щоб сказати, що не знає — адже перед Різдвом багато замовлень. Леопольдові було помітно, що тут спрацював інстинктивний опір — не наживати німецької клієнтури; але, можливо, німці виявляться єдиною расою, яка цього сезону достатньо певна свого майбутнього, щоб замовляти оформлення інтер’єру. І пані Пфефферберґ потребувала доброго контракту — адже її чоловіка звільнили з роботи і він працював тепер за копійки в житловій конторі «Ґемайнде», єврейського бюро побутових послуг.

За дві хвилини чоловіки вже по-дружньому балакали. Пістолет за поясом Пфефферберґа тепер перебував у статусі озброєння на якийсь крайній випадок у віддаленому майбутньому. Не було сумніву, що пані Пфефферберґ піде до квартири Шиндлера, що на ціну клієнт не зважатиме, і, коли про все було домовлено, Шиндлер зауважив, що Леопольдові Пфефферберґу, можливо, було б добре завітати до нього й обговорити ще одну справу.

— Може, ви мені порадите, що придбати з речей місцевого виробництва, — сказав гер Шиндлер. — Ось, приміром, у вас дуже елегантна блакитна сорочка… Не знаю, де б собі пошукати щось подібне.

Незнання тут було просто трюком, але Пфефферберґові було приємно.

— У крамницях, розумієте, нічого нема, — ніби з натяком пробурмотів Оскар.

Леопольд Пфефферберґ був із тих, хто вижив завдяки підняттю ставок:

— Гере Шиндлере, такі сорочки надзвичайно дорогі, мабуть, ви розумієте. По двадцять п’ять злотих коштують.

Він помножив ціну на п’ять. У погляді гера Шиндлера одразу з’явилася весела хитринка — але не така, щоб зіпсувати крихку дружбу чи нагадати Пфефферберґові про те, що він озброєний.

— Може, мені вдасться вам дістати кілька штук, — сказав Пфефферберґ, — якщо знатиму ваш розмір. Але, боюся, мої знайомі вимагатимуть грошей наперед.

Гер Шиндлер, усе ще з таким самим хитруватим поглядом, дістав гаманець і вручив Пфефферберґові двісті райхсмарок. Сума була така шалена, що навіть за роздутою Пфефферберґом ціною на ті гроші можна було накупити сорочок для добрячого десятка магнатів. Проте Леопольд знав цю гру й навіть оком не зморгнув.

— Потрібні ваші мірки, — нагадав він.

І за тиждень Пфефферберґ приніс десяток шовкових сорочок до Шиндлерової квартири на Страшевського. Там йому зустрілася гарненька німкеня, яку Шиндлер йому відрекомендував як тройгендера краківської компанії з металевих виробів. Іншого вечора Пфефферберґ побачив Оскара в товаристві білявої, з великими очима польської красуні. Якщо фрау Шиндлер десь і була, то вона не з’явилася навіть тоді, коли пані Пфефферберґ оформила квартиру по-новому. А сам Пфефферберґ тим часом став одним із постійних Шиндлерових постачальників на тому ринку предметів розкоші — шовків, меблів, коштовностей, — який процвітав у краківському Старому місті.

Розділ 4

Наступного разу Іцхак Штерн зустрів Оскара Шиндлера ранком на початку грудня. Шиндлер уже подав заяву до Польського комерційного суду в Кракові, але знайшов вільний час навідати контору Бухгайстера і, поговоривши з Ауе, постояти коло столу Штерна в конторі, плеснути в долоні й оголосити вже п’януватим голосом:

— Завтра почнеться! На вулицях Юзефа й Ізака про все дізнаються!

Обидві ці вулиці були на Казімєжі. Вулиці з такими назвами були в кожному гетто, і сам Казімєж у давнину був краківським гетто — колись він являв собою острівець, що його відступив єврейській громаді король Казимир Великий, а нині то було близьке передмістя, розташоване у вигині Вісли.

Гер Шиндлер схилився до Штерна, і той, відчуваючи коньячний віддих, замислився: чи панові Шиндлеру справді відомо, що щось станеться на вулицях Юзефа й Ізака? Чи він просто так кидається назвами? У кожному разі, у Штерна виникло нудотне відчуття розчарування. Гер Шиндлер говорить про погром, абстрактно похваляючись цим знанням, немовби щоб поставити Штерна на місце.

Було третє грудня. Коли Оскар сказав «завтра», Штерн подумав, що він має на увазі четверте грудня, але ж п’яні і пророки завжди кажуть цим словом про те, що, можливо, — або й напевно, хай йому всячина, — станеться в ближчому майбутньому. Мало з тих, хто чув нетверезе попередження гера Шиндлера або принаймні про це попередження, сприйняли його буквально. Дехто спакував речі на день і подався з сім’єю за річку на Подґуже.

Що ж до Оскара, то він відчув, що не без ризику зміг переказати важку новину. Принаймні два з його нових приятелів йому про це повідомили. Першим був офіцер, пов’язаний з верхівкою СС, поліцейський вахтмайстер (сержант) Герман Тоффель. Другий, Дітер Реедер, був підлеглим шефа СД Чурди. Обидва ці інформатори були з тих співчутливих офіцерів, яких Оскар завжди чув за милю.

Щоправда, він так і не зміг до ладу пояснити, навіщо заговорив тоді в грудні до Штерна. Потім він скаже, що за часів німецької окупації Богемії й Моравії не раз бачив, як відбирали майно в євреїв і чехів, виганяли їх із тих територій Судетів, які було визнано німецькими, і це сильно охолодило його почуття до «нового порядку». Те, як він переказав ту новину Штернові, значно більшою мірою, ніж непідтверджена історія з Нуссбаумами, дещо говорить про його мотиви.

Мабуть, він також сподівався, як і краківські євреї, на те, що після шаленств на початку режим усталиться, заспокоїться і в людей буде можливість легше дихати. Якщо ближчими місяцями набіги СС можна буде пом’якшити, видавши наміри заздалегідь, то, може, здоровий глузд уже навесні переможе. Урешті-решт, усі — і Оскар, і євреї — казали собі, що німці — цивілізований народ.

Напад СС на Казімєж, проте, викличе в Оскара щонайглибшу огиду — не таку, щоправда, яка могла би безпосередньо вплинути на той рівень, на якому він заробляв гроші, розважався з жінками чи вечеряв із друзями, а на тому, який, коли наміри влади ставатимуть дедалі прозорішими, буде його вести, запанує над його думками, змусить іти на ризик і підноситиме його. Операцію збиралися проводити частково як рейд по коштовності й хутра. Мало відбутися виселення пожильців з будинків і квартир на заможнішій межі Кракова й Казімєжу. Але, крім таких практичних результатів, ця перша операція також мала стати драматичним знаком для наляканого населення старих єврейських кварталів. Саме тому, як Реедер повідомив Оскарові, маленький загін людей із айнзацгрупи проїде зі Страдома на Казімєж тими самими вантажівками, що й хлопці з місцевого СС і польової поліції.

Шість айнзацгруп прибули до Польщі з армією завойовників. У назві цих підрозділів були тонкі значення. Якщо буквально — «групи для особливих завдань». Але аморфне слово «айнзац» також має ціле розмаїття нюансів: виклик, піднята рукавичка, рицарство. Ці загони набиралися з Гейдріхової Служби безпеки СД. Вони вже знали широту власних повноважень. Їхній начальник шість тижнів тому сказав генералу Вільгельму Кайтелю, що «в Польському генерал-губернаторстві відбуватиметься важка боротьба за національне існування, яка не передбачатиме жодних законодавчих обмежень». Знаючись на високій риториці начальства, солдати айнзацгруп розуміли, що «боротьба за національне існування» позначала расову війну, так само як і слово «айнзац» — рицарське спецпризначення — позначало гарячі стволи.

Та айнзацгрупа, яку відрядили діяти на Казімєжі того вечора, належала до еліти. Вони залишать дрібноті з краківського СС похмуру працю пошуку каблучок з діамантами і пальт, підбитих хутром. А самі візьмуть участь у значно радикальнішій символічній дії над знаряддями єврейської культури — йшлося про краківські синагоги.

Вони кілька тижнів чекали на час виконання айнзацу, так само як і місцеві есесівські зондеркоманди (або ж особливі загони), які також мали взяти участь у цій першій краківській операції, разом зі Службою безпеки, підпорядкованою Чурді. Армія домовилася з Гейдріхом і високими чинами поліції, щоб вони призупинили свої дії, доки Польща не перейде від військового до цивільного режиму. Владу було передано, і по всій країні рицарі айнзацу й зондеркоманди отримали повну свободу йти з відповідним почуттям расової історії і професійною безсторонністю в давні єврейські гетто.

У кінці тієї вулиці, на якій мав квартиру Оскар, здіймалася потужна фортеця Вавельського замку, звідки керував Ганс Франк. І якщо треба зрозуміти польське майбутнє Оскара, немає необхідності шукати зв’язків між Франком і молодими агентами СС та СД, а тоді між Франком і краківськими євреями.

По-перше, Ганс Франк не мав прямої абсолютної влади над тими спецзагонами, які йшли на Казімєж. Поліцаї Генріха Гіммлера, хоч би де працювали, завжди були самі собі законом. Франк не тільки обурювався їхнім самоуправством, але й не погоджувався з ними на практичних засадах. Він був таким самим витонченим антисемітом, як і будь-хто в Партії, і йому славне місто Краків видавалося нестерпним через численних євреїв. Останніми тижнями він скаржився, коли влада намагалася використовувати польське генерал-губернаторство, а особливо Краків із його залізничною розв’язкою, щоб скидати туди євреїв з усіх міст Вартелянду від Лодзі до Познані. Але він не вірив, що айнзацгрупи чи зондеркоманди теперішніми методами можуть дійсно суттєво вплинути на цю проблему. Франк був переконаний, так само як і Гіммлер у деякі моменти своїх розумових вивертів, що повинен бути єдиний концентраційний табір для євреїв, яким мало б стати в крайньому разі місто Люблін і його околиці, а краще — острів Мадагаскар.

Самі поляки завжди вірили в Мадагаскар. У 1937 році польський уряд надіслав комісію дослідити цей гористий острів, такий далекий від берегів їхнього європейського поля зору. Французьке міністерство в справах колоній, якому був підпорядкований Мадагаскар, було готове до міжурядової домовленості про переселення, адже Мадагаскар, повний європейських євреїв, являв би собою великий експортний ринок. Міністр оборони Південної Африки Освальд Піроу діяв як посередник між Гітлером і Францією щодо цього острова. Отже, Мадагаскар як розв’язання проблеми мав благородне походження. Ганс Франк був готовий давати гроші на нього, а не на айнзацгрупи. Адже їхні спорадичні рейди і бійні не могли суттєво скоротити недолюдське населення Східної Європи. Під час кампанії навколо Варшави айнзацгрупи вішали євреїв у синагогах Сілезії, катували їх, вривалися до їхніх домівок у суботи й свята, відрізали їм пейси, підпалювали на них молитовні покривала, ставили їх до стінки. Це практично ніяк не вплинуло на чисельність євреїв. В історії багато прикладів, нагадував Франк, коли раси, перебуваючи під загрозою, все одно перетривали геноцид. Фалос швидший за гвинтівку.

Ніхто не знав — ані сторони обговорення, ані освічені хлопці з айнзацгруп у задній частині вантажівки, ані менш рафіновані есесівці в другій машині, ані люди на вечірній службі в синагозі, ані гер Оскар Шиндлер дорогою додому на Страшевського, де він мав збиратися на черговий вихід, — жоден із них, як і чимало з партійних організаторів, навряд чи гадав, що буде знайдено технічне рішення: дезінфекційна хімічна сполука «Циклон Б» замінить Мадагаскар як розв’язання проблеми.

Якось стався інцидент із Лені Ріфеншталь, улюбленою актрисою і режисеркою Гітлера. Вона приїхала до Лодзі з пересувною знімальною групою після того, як місто здалося, і побачила шеренгу євреїв — безсумнівних, із пейсами тощо, — яких розстрілювали з автоматів. Вона пішла просто до фюрера, який перебував на штаб-квартирі в Південній армії, і влаштувала йому сцену. А тепер з’явилося те, що треба: тут і логістика, і чисельність, і незбурена громадська думка; тож хлопці з айнзацгруп тепер виглядатимуть дурниками. Але й Мадагаскар теж мав геть безглуздий вигляд тепер, коли було відкрито такий засіб, який суттєво скоротить недолюдське населення Центральної Європи у спеціально відведених місцях за допомогою відповідних засобів, які не трапляться на очі жодному модному режисеру.

Коли Оскар попередив Штерна в конторі Бухгайстера, СС пішло економічною війною від дверей до дверей на вулицях Якуба, Юзефа й Ізака. Вони вламувалися до квартир, витягали речі з шаф, ламали замки письмових столів і комодів. Вони зривали цінні речі з пальців, ший, витягали з кишень. Дівчаті, яке не віддавало шубку, зламали руку; хлопчика з вулиці Темної, який не хотів розлучатися з лижами, застрелили.

Дехто з тих, у кого відібрали речі, — не знаючи, що на СС дія закону не поширюється, — поскаржились у поліцію наступного дня. У деяких місцях, говорила їм історія, міг трапитися совісний старший офіцер, якому б стало соромно за своїх, і він би навіть укоськав декого з тих шалених молодиків. Мали початися розслідування у справі хлопчика з Темної й чиєїсь дружини, якій було кийком зламано ніс.

Поки СС працювало по багатоквартирних будинках, айнзацгрупа рушила до Старої Божниці, синагоги ХIV століття. Як і очікувалося, там було виявлено за молитвою групу юдеїв — бородатих, із пейсами, з молитовними покривалами. Також із сусідніх будинків зігнали євреїв менш ортодоксальних: німцям було цікаво побачити, як одні реагують на других. У Стару Божницю серед інших було загнано й бандита Макса Редліхта, який інакше не переступив би поріг давнього храму і навряд чи був би туди запрошений. Вони стояли перед Ковчегом — дві гілки одного племені, — і одним у звичайний день була б неприємна компанія других. Сержант відкрив Ковчег і витяг пергаментний сувій Тори. Строкатий натовп у синагозі погнали повз сувій — і наказали кожному плюнути на нього. Удавати було не можна: слину було видно на письменах.

Ортодоксальні юдеї раціональніше поставилися до цього, ніж решта — агностики, ліберали, саморобні європейці. Німці помітили, що оті, сучасні, барилися, стояли перед сувоєм, навіть намагалися перехопити погляди солдатів: мовляв, та чого ви, ми ж не такі примітивні, щоб займатися таким безглуздям. Есесівцям на інструктажі казали, що європейський характер ліберальних євреїв — це всього-на-всього тонка плівка й у Старій Божниці небажання відступництва в тих, хто ходить з короткими стрижками і в сучасному одязі, це доведе.

Урешті-решт плюнули всі, крім Макса Редліхта. В айнзацгрупі це сприйняли як випробування, варте доби, — змусити людину, на вигляд невіруючу, плювком відректися від книги, яку вона розумом сприймає як просто давню нісенітницю, але голос крові все одно говорить, що ця книга — священна. Чи може єврей вийти за межі переконань своєї дурної крові? Чи може він мислити по-кантівськи чітко? Ось у чому полягав експеримент.

Редліхт від цього випробування навідріз відмовився. Він виголосив коротку промову:

— Я зробив чимало. Але такого не зроблю.

Його застрелили першим, а тоді й усіх решту — і підпалили будівлю, залишивши від найстарішої польської синагоги тільки стіни.

Розділ 5

Вікторія Кльоновська, польська секретарка, була окрасою адміністрації Оскара, і він одразу ж розпочав із нею роман. Інґрід, його німецька коханка, напевне, про це знала, так само, як і Емілія Шиндлер — про Інґрід. Адже Оскар ніколи не був потайним коханцем. Його щирість в інтимних питаннях була майже дитячою. Не те що він цим вихвалявся. Річ у тому, що він не бачив жодної підстави брехати, прокрадатися чорним ходом до готелю, тихо стукати до своєї пасії глибоко вночі. Оскільки Оскар серйозно не намагався брехати своїм жінкам, то їхні можливості впливу були обмежені: традиційні аргументи закоханих із ним не проходили.

З високою білявою зачіскою над милим, трохи лисячим, яскраво нафарбованим личком, Вікторія Кльоновська була схожа на таку собі легковажну панночку, для якої всі ці історичні негаразди є тимчасовою зовнішньою перешкодою посеред справжнього життя. Цієї осені, коли одяг був невигадливий, Кльоновська мала вигляд фривольної кокетки у своєму жакеті, блузці з оборочками й вузькій спідниці. А проте вона була практичною, раціональною і винахідливою. Була вона й націоналісткою, на грубуватий польський кшталт. Колись вона вестиме перемовини з німецькими чиновниками з тим, щоб вони випустили з тюрми СС її судетського коханця. Але поки що в Оскара вона мала менш ризикові доручення.

Він якось сказав мимохідь, що хотів би знайти у Кракові добрий бар чи кабаре, аби сидіти з друзями. Не зі знайомими, не зі старшим начальством з Інспекції з озброєння. А саме зі справжніми друзями. Якесь би жваве місце, куди старші чинуші не ходять.

Чи має щось таке на прикметі Кльоновська?

Вона знайшла чудовий джазовий підвальчик на одній із вузеньких вуличок коло Ринку. Це місце завжди було популярне серед студентів і молодої професури з університету, але Вікторія сама там іще не бувала. Ті чоловіки середніх літ, які залицялися до неї в мирний час, ніколи б не полізли у таку студентську діру. А коли забажаєте, то можна винайняти нішу за завісою і влаштувати затишну вечірку під прикриттям шалених ритмів джаз-банду. За те, що вона знайшла той музичний клуб, Оскар назвав Кльоновську Колумбом.

Партійна лінія щодо джазу полягала в тому, що він не лише є занепадницьким мистецтвом, а ще й має африканське, недолюдське коріння. «Ум-па-па» віденських вальсів було більш відповідним ритмом для чиновників СС і Партії, тож вони гордовито обходили стороною джаз-клуби.

Близько Різдва у 1939 році Оскар зібрав у тому клубі гурт своїх друзів. Як кожен, хто підсвідомо культивує знайомства, він ніколи не морочив собі голову посиденьками з тими, хто йому не подобався. Але ці гості йому якраз подобалися. На додачу, звичайно, вони були корисними: молодими, але не без впливовості членами усіляких окупаційних агенцій; і більшість із них були свого роду подвійними засланцями — вони не тільки опинилися далеко від домівок, а й чи в себе, чи за кордоном на різні лади незатишно почувалися за того режиму.

Серед друзів був, наприклад, молодий німецький інспектор відділу внутрішніх справ генерал-губернаторства. Він позначив межі Оскарової емалевої фабрики на Заблочі. Позаду Оскарового заводу «Deutsche Email Fabrik» (DEF) було порожнє місце, з яким межували два інші виробництва: фабрика, де виробляли ящики, й радіаторний завод. Шиндлер дуже зрадів, що більша частина тієї пустки належала DEF. Перед його очима поставав блискучий образ економічної експансії. Звичайно, інспектора було запрошено, бо він був пристойний чоловік, з ним можна поговорити, він міг стати в пригоді зі своїми знаннями, коли будуть потрібні дозволи на будівництво.

Поліцейський Герман Тоффель теж був тут, і Реедер з СС, і ще один молодий офіцер — теж з інспекторів, на прізвище Штайнгаузер, з Інспекції з озброєння. Оскар познайомився й потоваришував із цими людьми, коли добував дозволи, потрібні для того, щоб запустити фабрику. Він уже багато випив з ними. Він завжди вважав, що найкращим шляхом розв’язання гордієвого вузла бюрократичних питань, крім хабара, є випивка.

І, нарешті, було двоє з абверу. Перший — Ебергард Ґебауер, лейтенант, який завербував Оскара до абверу за рік до того. Другий — лейтенант Мартін Плате зі штаб-квартири Канаріса у Бреслау. Саме завдяки тому, що його завербував його приятель Ґебауер, Оскар Шиндлер побачив, наскільки Краків є містом можливостей.

Від присутності Ґебауера і Плате мав бути додатковий результат. Оскар іще числився в абвері як агент і, перебуваючи в Кракові, цілком задовільно тримав зв’язок із бреславським відділом Канаріса, надсилаючи звіти про поведінку їхніх суперників із СС. Ґебауер і Плате вбачали у тому, що він запросив на вечірку більш чи менш неприємного їм жандарма на зразок Тоффеля чи Реедера з СД, знахідку для розвідки — дарунок на додачу до хорошого товариства й напоїв.

Хоча важко точно сказати, про що ж точилися розмови за столом того вечора, але за пізнішими розповідями Оскара про тих людей можна спробувати правдоподібно відтворити, що було сказано.

Звичайно, саме Ґебауер підняв келих, говорячи, що він не зможе подарувати шановному товариству урядів, армій чи королівств: натомість він дарує їм емалеву фабрику їхнього доброго друга Оскара Шиндлера. Адже якщо фабрика процвітатиме, то буде більше вечірок, істинно шиндлерівських, найкращих, які тільки можна собі уявити.

Але коли по першому тості було випито, розмова природним чином перекинулась на той предмет, який не полишав думок цивільної бюрократії. Мова зайшла про євреїв.

Тоффель з Реедером провели цілий день на станції Могильська, керуючи вивантаженням поляків і євреїв із поїздів, що йшли на схід. Цих людей зібрали з приєднаних територій — нещодавно завойованих місць, які раніше належали німцям. Тоффель не висловлювався щодо зручності пасажирів у вагонах для худоби, хоча зауважив, що було холодно. Але перевезення населення у вагонах для худоби було новиною для всіх, і ті вагони ще не були немилосердно переповненими. Тоффелю ж не сподобалася політика, яка за тим усім стояла.

— Тут постійно ходять чутки, що ми воюємо, — сказав Тоффель. — І середина тих приєднаних територій така прямо вся з себе чиста, хай їй грець, що аж ніяк не переживе кількох поляків і півмільйона євреїв.

— І вся система Остбан, — вів далі Тоффель, — тепер тільки й робить, що шле їх нам.

Абверівці слухали, злегка посміхаючись. Для СС внутрішнім ворогом, може, були і євреї, але для Канаріса внутрішнім ворогом було СС.

СС, зазначив Тоффель, зарезервувало всю залізницю ще від п’ятнадцятого листопада. У мене на столі на Поморській, вів далі він, лежать закреслені примірники сердитих меморандумів СС до представників Армії і скарги, що Армія, мовляв, порушує домовленість і вже на два тижні довше користується залізницею. Боже ж мій, запитав Тоффель, хіба армія не має переважне право користуватися залізницею скільки їй треба? Як їй ще пересуватися то на схід, то на захід? Велосипедами, чи що?

Оскару було трохи весело, що абверівці ніяк цю тираду не коментують. Вони підозрювали, що Тоффель — підсадна качка або ж він просто п’яний.

Інспектор і чоловік з Інспекції з озброєння трохи поспитали Тоффеля про ті дивні поїзди, які прибувають на Могильську. Невдовзі такі вантажі вже не будуть темою для розмови: перевезення людей стане штампом політики переселення. Але того вечора на різдвяній гулянці Оскара вони ще були новиною.

— Вони називають це «концентрація», — сказав Тоффель. — Концентрація. У документах так пишуть — концентрація. А я називаю це — чортова манія.

Господар джаз-клубу приніс оселедця й соус. Під вогненну рідину риба йшла пречудово, і компанія жадібно накинулася на закуску, а Ґебауер повів мову про юденрати — єврейські ради, влаштовані в кожному окрузі губернатором Франком. У таких містах, як Варшава і Краків, юденрат мав двадцятьох чотирьох обраних членів, які несли особисту відповідальність за дотримання режиму. Юденрат у Кракові з’явився менш ніж за місяць до того; його президентом обрали Марека Біберштейна, шанованого представника міської влади. Але, зауважив Ґебауер, він чув, що до Вавельського замку вже дійшов план реєстру єврейської праці. Юденрат видаватиме наряди на риття траншей, чищення нужників і прибирання снігу. Правда ж, усім сподобається така чудова співпраця?

Та ні, сказав інженер Штайнгаузер з Інспекції з озброєння. Вони думали, що коли призначити людей на ці роботи, то це припинить випадкове примусове залучення до таких робіт. А за такого залучення когось б’ють, а хтось і кулю в голову отримує.

Мартін Плате погодився. Вони підуть на співпрацю, щоб не сталося чогось гіршого, сказав він. Це їхній метод — вам це слід розуміти. Вони завжди підкуповували цивільну владу, співпрацюючи з нею, а тоді ведучи переговори.

Ґебауер, здається, намагався заплутати Тоффеля і Реедера, наполягаючи на своєму, видаючись більш пристрасним аналітиком, ніж був насправді.

— Я вам скажу, що вони мають на увазі під співпрацею, — сказав він. — Франк видав указ, у якому вимагається, щоб кожен єврей у генерал-губернаторстві носив зірку. Указ вийшов лише кілька тижнів тому. У Варшаві вже є єврейський промисловець, який їх робить із пластику по три злоті за штуку. Ніби вони не розуміють, який це закон. Ніби йдеться про значок велоклубу.

Тоді висунули пропозицію, що коли Шиндлер займається емаллю, то, може, варто виробляти емалеві значки вищого ґатунку на його фабриці й продавати через ту крамницю металевих виробів, якою керує його подружка Інґрід. Хтось зауважив, що це ж їхня національна емблема, емблема держави, зруйнованої римлянами, яка нині існує лише в головах сіоністів. То, може, для них честь носити зірку.

— Річ у тому, — сказав Ґебауер, — що в них немає жодної організації, щоб себе рятувати. У них є тільки організації, щоб пересидіти бурю. Але тепер буде не так. Цією бурею займатиметься СС! — Ґебауер знов-таки, немовби хоч і стримано, показував свій захват професійною старанністю СС.

— Та чого там, — сказав Плате, — найгірше, що може з ними статися, — це їх вишлють на Мадагаскар, де погода краща, ніж у Кракові.

— Не думаю, що вони взагалі колись побачать Мадагаскар, — сказав Ґебауер.

Оскар наполіг на тому, щоб змінити тему розмови. Його це вечірка чи ні, врешті-решт?

Насправді Оскар уже бачив, як Ґебауер передавав підробні документи на втечу до Угорщини єврейському підприємцю в барі готелю «Краковія». Може, Ґебауер отримав гроші, хоча видавався занадто морально чутливим, щоб торгувати паперами, продати підпис чи печатку. Але Шиндлер був переконаний, що, попри гру перед Тоффелем, цей чоловік не був антисемітом. Та й жоден із них не був. На Різдво 1939 року ці люди були для Оскара віддушиною серед помпезної офіційної лінії партії. Згодом ці люди стануть йому ще в більшій пригоді.

Розділ 6

Операція вночі четвертого грудня переконала Штерна, що Оскар Шиндлер справді був тим самим рідкісним праведним ґоєм. Існує талмудичне передання про Хасідей Уммот Ха-олам — Праведників народів, про яких сказано, що в кожен момент історії людства їх рівно тридцять шість. Штерн не вірив у містичне число буквально, але передання вважав психологічно істинним, вірячи, що буде пристойно і мудро зробити Шиндлера живим пристановищем. Німець потребував капіталу — з фабрики «Рекорд» було конфісковано більшу частину обладнання, крім маленької галереї металевих пресів, чанів для емалі, токарних верстатів і печей. Штерн чинитиме на Оскара духовний вплив, тоді як подружить його з капіталом Авраам Банкєр, адміністратор «Рекорда», якого Оскар здобув разом із фабрикою.

Оці двоє — великий, чуттєвий Оскар і низенький, мініатюрний Банкєр — пішли навідувати ймовірних інвесторів. За наказом від двадцять третього листопада банківські й сейфові депозити євреїв утримувалися німецькою владою як фіксований траст, і господарю не дозволялося мати доступ до своїх грошей чи відсотків з них. Дехто із заможніших ділових євреїв, які дещо зналися на історії, тримали таємні запаси у твердій валюті, але розуміли, що за кілька років під губернатором Гансом Франком під ризиком буде й валюта; бажано буде перевести її в рухомі цінності: діаманти, золото, товари.

По всьому Кракову були люди, що про їхнє бажання вкласти гроші у справу, яка даватиме гарантовану кількість продукції, Банкєр знав. Можна було домовитися щодо інвестиції п’ятдесяти тисяч злотих в обмін на стільки й стільки кіло яких-небудь каструль на місяць, так щоб розпочати їх видачу в липні 1940 року; і так видавати продукцію інвесторові протягом року. Для краківських євреїв, поки Ганс Франк сидів на Вавелі, посуд видавався більш безпечним і зручним, ніж злоті.

Сторони цих контрактів — Оскар, інвестор і Банкєр як посередник — не складали щодо цього жодного документа, навіть меморандуму. Повномасштабні контракти в той час не годились, і в кожному разі їх не можна було б офіційно засвідчити. Нічого офіційно засвідчувати не було можливості. Тут усе залежало від точної оцінки Банкєром цього судетського виробника емалевого посуду.

Зустрічі відбувалися, можливо, у квартирі інвестора в центрі, старому місті Кракова. Польські пейзажисти, яких обожнювала дружина інвестора, і французькі романи, які захоплено читали його тендітні дочки, кидали певне світло на майбутню домовленість. Або ж пана інвестора було вже виселено з його квартири і він мешкав у бідніших кварталах на Подґужі. Тоді він уже перебував у шоковому стані: квартира пропала, сам опинився в підлеглих на своєму ж підприємстві — і все це навіть не за рік, а лише за кілька місяців!

На перший погляд, героїчною окрасою цієї історії було б те, що Оскара ніколи не звинувачували в тому, що він порушував оці усні домовленості. Але наступного року він сильно посвариться з одним єврейським крамарем щодо кількості продукції, яка тому належала з вантажної платформи DEF на Липовій вулиці. Тому цей пан критично ставився до Оскара до кінця життя. А проте, щоб Оскар не виконував домовленостей — такого ніколи про нього не казали.

Адже Оскар за натурою був із тих, хто платить, він узагалі примудрявся справляти враження людини, яка може платити нескінченно з безмежних багатств. У кожному разі, Оскар та інші жваві німецькі ділки протягом наступних чотирьох років заробили стільки, що тільки безумець, одержимий жагою прибутків, не сплатив би те, що Оскарів батько називав боргом честі.

Емілія Шиндлер приїхала до Кракова в гості до чоловіка уперше вже в новому році. Їй місто видалося найчарівнішим з усіх, у яких вона бувала, значно більш вишуканим, приємним і старовинним, ніж Брно у хмарах промислових димів.

Їй дуже сподобалася нова чоловікова квартира. Вікна в ній виходили на Планти, елегантне бульварне кільце, прокладене на місці давніх міських мурів, давно знесених. Унизу вулиці здіймався Вавель, а посеред цієї старовини була сучасна квартира Оскара. Вона роззиралася серед настінних прикрас і диванних покривал, дібраних пані Пфефферберґ. У них відчувався новий успіх.

— А тобі добре ведеться в Польщі, — зауважила вона.

Оскар знав, що насправді вона казала про ситуацію зі своїм посагом, якого батько за нею не дав десять років тому, коли йому з Цвіттау принесли в Альт-Мольштайн новину, що його зять живе й кохає, як холостяк. Шлюб його дочки виявився саме таким, якого він боявся, і батько вирішив: побий мене грім, коли я дам йому гроші!

І хоча відсутність чотирьохсот тисяч райхсмарок дещо змінила плани Оскара, благородний фермер із Альт-Мольштайну не знав, як його дочці прикро від того, що він не дав того посагу; вона ще більше стала в захисну позицію. Не знав її батько й того, що навіть за дванадцять років, коли вона вже махнула на Оскара рукою, про ці гроші Емілія анітрохи не забула.

— Люба моя! — трубив Оскар щоразу. — Мені ті гроші сто років не були потрібні.

У своїх переривчастих стосунках із Оскаром Емілія, здається, поводилася як жінка, котра знає, що її чоловік невірний і вірним ніколи не буде, але все ж не бажає, щоб ознаки його невірності тицяли їй в обличчя. Слід гадати, вона дуже обережно пересувалася Краковом, ходячи на вечірки, де друзі Оскара, напевне, знали правду, знали імена інших жінок — імена, яких вона справді не хотіла чути.

Одного разу молодий поляк — то був Польдек Пфефферберґ, який ледь не застрелив її чоловіка, хоча вона про це знати не могла, — підійшов до дверей їхньої квартири зі згорнутим килимом на плечі. То був килим із чорного ринку, який прибув зі Стамбула через Угорщину, і Пфефферберґу загадали знайти такий для Інґрід, яка переїхала на час візиту Емілії.

— Чи фрау Шиндлер вдома? — спитав Пфефферберґ. Він завжди називав Інґрід «фрау Шиндлер», бо вважав, що так чемніше.

— Фрау Шиндлер — це я, — сказала Емілія, розуміючи, що означало те запитання.

Пфефферберґ доволі розумно викрутився. Насправді він не має справи до фрау Шиндлер, але він так багато чув про неї від гера Шиндлера. От, власне, його, гера Шиндлера, він і хоче побачити у справі. Гера Шиндлера немає вдома, сказала Емілія. Вона запропонувала Пфефферберґові чого-небудь випити, але він поспішно відмовився. Емілія знов-таки знала, що це означає. Чоловіка просто шокувало особисте життя Оскара, і він вважав негарним отак просто сісти й приймати частування від жертви обману.

Фабрика, яку винайняв Оскар, була за річкою на Заблочі — № 4 по Липовій вулиці. На вулицю виходили вікна сучасних конторських приміщень, і Оскар вважав, що можливо і зручно тимчасово переїхати туди, винайняти квартиру на третьому поверсі, хоча навколо були промислові квартали, не настільки блискучі, як вулиця Страшевського.

Коли Оскар узяв на себе керівництво роботою «Рекорду», перейменувавши його на «Deutsche Emailwaren Fabrik», там працювало сорок п’ять людей, виробляючи скромну кількість кухонного приладдя. На початку нового року він отримав перші контракти від армії. Це було не дивно, адже він підтримував стосунки з різними впливовими інженерами Вермахту, які сиділи в Головному комітеті з озброєння Інспекції з озброєння генерала Шиндлера. Він бував на тих самих вечірках і ходив з ними обідати в ресторан готелю «Краковія». Існують фото Оскара, де він сидить із цими людьми за дорогим столом, усі чемно всміхаються до апарата, усі добре нагодовані, щедро напоєні, а офіцери вбрані в елегантну форму. Хтось із них поставив потрібні печатки на його клопотаннях і написав важливі листи до генерала Шиндлера, просто через дружбу і тому, що вважали, що Оскар, отримавши завод, з ними ділитиметься. На інших впливали подарунки — такі, які Оскар завжди підносив офіційним особам: коньяк, килими, коштовності, меблі і кошики делікатесів. Також стало відомо, що генерал Шиндлер знає і дуже цінує свого однофамільця, що займається емальованим посудом.

Тепер, спираючись на силу вигідних контрактів Інспекції з озброєння, Оскар отримав дозвіл розширювати завод. Місце для цього було. За вестибюлем і кабінетами DEF були дві великі майстерні. Частину місця в будівлі ліворуч, якщо йти з вестибюля на фабрику, займало поточне виробництво. Друга будівля стояла пусткою.

Він закупив нове обладнання, щось місцеве, щось на батьківщині. Крім військових замовлень, завод також обслуговував потреби всеїдного чорного ринку. Оскар тепер розумів, що може бути магнатом. У середині літа 1940 року в нього працювало вже двісті п’ятдесят поляків і перед ним поставало питання про введення нічної зміни. На заводі сільськогосподарської техніки гера Ганса Шиндлера за найкращих часів працювало п’ятдесят людей. Приємно перевершити батька, якому ти не пробачив.

Час від часу протягом року Іцхак Штерн просив Шиндлера влаштувати на роботу того чи того молодого єврея — як виняток: сироту з Лодзі, дочку працівника одного з відділів юденрату. За кілька місяців в Оскара працювало вже сто п’ятдесят працівників-євреїв і в його фабрики з’явилася негучна репутація місця, де можна знайти прихисток.

Це був рік, як і всі решта до кінця війни, коли євреї шукали роботи, котра б вважалася важливою для воєнних дій. У квітні генерал-губернатор Франк оголосив евакуацію євреїв зі своєї столиці Кракова. То було цікаве рішення, бо влада Райху і далі переселяла євреїв і поляків до його генерал-губернаторства майже по десять тисяч людей на день. Але умови в Кракові, заявив Франк у своєму кабінеті, були кричущими. Він чув про німецьких командирів дивізій, котрі мусили жити в багатоквартирних будинках, де мешкали і євреї. Такого самого нечуваного приниження зазнавали й деякі офіційні особи. Протягом шести місяців він обіцяв зробити Краків юденфрай (вільним від євреїв). Дозволено буде залишитися тільки п’ятьом-шістьом тисячам кваліфікованих робітників. Усіх решту слід переселити до інших міст генерал-губернаторства: Варшави, Радома, Любліна або Ченстохови. Євреї можуть емігрувати добровільно в те місто, в яке хочуть, до п’ятнадцятого серпня. Ті, хто залишиться в Кракові до того часу, будуть вивезені з мінімальним багажем туди, куди вирішить адміністрація. З першого листопада, оголосив Ганс Франк, німцям Кракова можна буде дихати «добрим німецьким повітрям» і гуляти вулицями й провулками, де не «кишать євреї».

Франк не зміг би того року аж настільки зменшити єврейське населення міста, але, коли плани було оголошено, почалася метушня серед краківських євреїв, особливо серед молоді: усі хотіли отримати кваліфікацію. Такі люди, як Іцхак Штерн, офіційні й неофіційні агенти юденрату, уже склали список співчутливих осіб, німців, до яких можна звертатися. Шиндлер був у цьому списку, так само як і Юліус Мадріч, віденець, котрий нещодавно зміг домогтися, щоб його звільнили з вермахту, і обійняв посаду тройгендера на заводі, який шив військову форму. Мадріч розумів вигоду контрактів Інспекції з озброєння і тепер збирався відкрити власну фабрику з пошиття уніформи в передмісті Подґуже. Врешті-решт він заробить навіть більше грошей, ніж Шиндлер, але в тому annus mirabilis — 1940 році — він іще працював за платню. Про його гуманність було відомо — то і все.

До першого листопада 1940 року Франк зумів виселити двадцять три тисячі євреїв-добровольців з Кракова. Дехто з них переїхав до нових гетто у Варшаві й Лодзі. Порожні місця за родинним столом, слізні прощання на вокзалах можна собі уявити, але люди сприйняли це зі смиренням, гадаючи: «Ми це зробимо, і це буде найважче, чого вони від нас хочуть». Оскар знав, що відбувається, але, як і самі євреї, сподівався, що то тимчасові крайнощі.

Мабуть, цей рік був найбільш повним роботи в житті Оскара — він розбудовував фабрику від збанкрутілого виробництва до компанії, яку урядові агенції могли сприймати серйозно. Коли випав перший сніг, Шиндлер роздратовано помітив, що кожного дня шістдесят чи більше його єврейських працівників відсутні. Їх затримували загони СС дорогою на роботу і примушували розчищати сніг. Гер Шиндлер навідав свого друга Тоффеля в штаб-квартирі СС на Поморській і поскаржився йому. Одного дня, розповів він Тоффелю, на роботу не з’явилося сто двадцять п’ять людей.

Тоффель довірився Оскарові і щиро відповів:

— Доведеться тобі зрозуміти, що декому з оцих начхати на виробництво. Зате для них справа національної ваги — змусити євреїв гребти сніг. Я й сам цього не розумію… для них це якесь важливе ритуальне дійство: ось, євреї сніг розгрібають. Це не тільки в тебе, це в усіх та сама історія.

Оскар спитав, чи оті всі інші не скаржаться. Так, сказав Тоффель. Але, вів далі він, тут одне велике цабе з Будівельно-бюджетного відділу СС приходило обідати на Поморську і казало, що, мовляв, вважати, ніби кваліфікованим працівникам-євреям є місце в економіці Райху, дорівнює зраді.

— Напевне, тобі доведеться змиритися з іще й не таким розгрібанням снігу, Оскаре.

Шиндлер на хвилину прибрав вигляду обуреного патріота чи, може, обуреного любителя грошей.

— Якщо вони хочуть виграти війну, — сказав Оскар, — треба спочатку позбутися таких есесівців.

— Позбутися їх? — спитав Тоффель. — Та, Боже ж мій, ця наволоч — то начальники!

У результаті отаких розмов Оскар почав обстоювати принцип, що господар фабрики повинен мати неускладнений доступ до своїх працівників, а працівники — до його фабрики й їх ніхто не повинен затримувати й попихати ними, коли вони йдуть на роботу і з роботи. На думку Оскара, це було аксіомою і моральною, і виробничою. Врешті-решт, він максимально її реалізує на «Deutsche Email Fabrik».

Розділ 7

Деякі люди з великих міст від Варшави до Лодзі і з гетто Кракова, яких Франк заповзявся зробити вільним від євреїв, подалися на село, щоб загубитися серед селян. Брати Роснери, краківські музиканти, які згодом стануть добрими знайомцями Оскара, оселилися в старому селі Тинець. Воно стояло на мальовничому закруті Вісли, над селом на вапняковій скелі височіло бенедиктинське абатство. Проте воно виявилося достатньо анонімним для Роснерів. У селі було кілька єврейських крамарів і ортодоксальних кустарів, з якими музикантам із нічного клубу не було про що особливо говорити. А от селяни, зайняті монотонним збиранням врожаю, були настільки раді, що Роснери вже сподівалися знайти серед них музикантів.

Вони приїхали до Тинця не з Кракова, не з того великого розподільника за ботанічними садами на Могильській вулиці, де молоді есесівці запихали людей у вантажівки й вигукували брехливі заспокійливі обіцянки пізніше підвезти їм адекватно позначений багаж. Брати, фактично, приїхали з Варшави, де вони до того весело працювали у «Василіску». Вони виїхали рівно за день до того, як німці закрили варшавське гетто, — Генрі, Леопольд, Мансі, дружина Генрі, та їхній п’ятирічний син Олек.

Думка про південне польське село на зразок Тинця неподалік їхнього рідного Кракова братам подобалась. У такому разі в них з’являлася можливість, якщо умови покращаться, поїхати автобусом до Кракова і знайти там роботу. Австрійка Мансі Роснер узяла з собою швацьку машинку, і Роснери почали невеличку кравецьку справу в Тинці. Вечорами вони грали в шинках і стали місцевою сенсацією. У селах радо приймають і підтримують несподівані таланти, хай навіть єврейського походження. Та й скрипка є найулюбленішим інструментом поляків.

Одного вечора фольксдойчер (німецькомовний поляк) проїздом із Познані почув гру братів Роснерів біля заїзду. Той фольксдойчер був муніципальним чиновником із Кракова, один з тих польських німців, іменем яких Гітлер передусім і захопив Польщу. Цей чоловік розповів Генрі, що мер Кракова оберштурмбанфюрер Пафлю і його заступник, колись відомий лижник Зепп Рьоре, навідають це село в пору обжинків, і висловив бажання організувати для високих гостей концерт вишуканого дуету Роснерів.

Надвечір, коли перев’язані снопи сонно лежали на полях, тихих і безлюдних, наче в неділю, кортеж лімузинів проїхав Тинцем і став біля вілли відсутнього польського аристократа. На терасі чекали причепурені брати Роснери, а коли панство всілося в залі, яка колись була бальною, їх запросили до виступу. Генрі й Леопольд відчули водночас і радість, і страх, побачивши, як серйозно товариство оберштурмбанфюрера Пафлю підготувалося слухати їхній концерт. Дами були в білих сукнях і рукавичках, військові — у повній формі, чиновники — з ошатними стоячими комірцями. Коли вже люди завдали собі стільки клопоту, їх легко розчарувати. А для єврея за такого режиму навіть викликати культурне розчарування було серйозним злочином.

Але публіка їх полюбила. То був характерний gemtlich[2] натовп: вони любили Штрауса, твори Оффенбаха, Легара, Андре Мессаже і Лео Фалля. Коли настав час замовлень, публіка стала зовсім сентиментальною.

Поки Генрі й Леопольд грали, панство пило з високих келихів привезене з собою шампанське.

Коли скінчився офіційний концерт, братів провели униз із гори, туди, де зібралися селяни і солдати, що супроводжували публіку. Якби раптом трапився якийсь стихійний вияв расизму, то він би стався саме там. Але знов-таки, коли брати залізли у фургон і глянули в очі юрбі, Генрі зрозумів, що їм немає чого боятися. Гордість селян, частково національна — адже цього вечора Роснери представляли польську культуру, — захищала музикантів. Було як у ті давні часи, коли Генрі помічав, що усміхається Олекові й Мансі, які сидять унизу, грає для неї, а на всіх решту не звертає уваги. У такі хвилини здавалося, що на всій землі настав мир, хоча б на час музики.