Сезон гроз. Дорога без возврата Сапковский Анджей

— Втрачаєш обличчя, Пратт, — повільно промовив відьмак. — Ми уклали угоду класично, за правилами та не менш важливими торговельними звичаями. Твої гості задоволені спектаклем, ти отримав престиж та перспективи засісти в міській раді. Я здобув потрібну інформацію. Дещо за дещо. Обидві сторони задоволені, тож тепер ми маємо попрощатися без жалю й гніву. А ти замість цього починаєш із погроз. Втрачаєш обличчя. Ходімо, Любистку.

Пираль Пратт трохи зблід. Потім повернувся до них спиною.

— Я хотів, — кинув через плече, — пригостити вас вечерею. Але схоже, що ви поспішаєте. Тоді прощаюся. І втішайтеся, що я дозволяю вам обом покинути Равелін безкарно. Відсутність пошани я зазвичай караю. Але вас не затримую.

— Дуже мудро.

Пратт розвернувся.

— А інакше що?

Ґеральт зазирнув йому в очі.

— Ти не дуже мудрий, хоча й полюбляєш думати інакше. Але для того, аби намагатися мене затримати, ти мудрий достатньо.

* * *

Вони ледь минули карстове провалля та доїхали до перших придорожніх тополь, коли Ґеральт стримав коня, нашорошивши вуха.

—Їдуть за нами.

— Сучі діти! — застукотів зубами Любисток. — Хто? Бандюгани Пратта?

— Неважливо хто. Давай, жени, скільки духу є, у бік Кераку. Сховайся в кузена. Із самого ранку йди з чеком до банку. Потім зустрінемося в «Під крабом та сарганом».

— А ти?

— За мене не переймайся.

—Ґеральте…

— Не балакай— остроги коню. Уперед, лети!

Любисток послухався, нахилився в сідлі й змусив коня перейти в галоп. Ґеральт розвернувся та став спокійно чекати.

З пітьми вигулькнули вершники. Шестеро вершників.

— Відьмак Ґеральт?

— Саме так.

— Ти поїдеш із нами, — прохрипів найближчий. — Тільки без дурниць, добре?

— Відпусти вуздечку, бо я тебе скривджу.

— Без дурниць! — Вершник прибрав руку. — Та без насилля. Ми ж люди законні та порядні. Не якісь там розбійники. Ми з княжого наказу.

— Якого князя?

— Довідаєшся. Їдь із нами.

Поїхали. Князь, пригадав собі Ґеральт, якийсь князь гостював у Равеліні інкогніто, як твердив Пратт. Справи складалися недобре. Контакти з князями рідко коли бували приємними. І майже ніколи не закінчувалися добре.

Далеко вони не поїхали. Тільки до пропахлої димом й блискаючої вогниками вікон корчми на перехресті. Увійшли до корчемної зали, майже порожньої, якщо не враховувати кількох купців, що сиділи за пізньою вечерею. Вхід до алькова стерегли двійко збройних у блакитних плащах, ідентичних за кольором та покроєм до тих, що носив ескорт Ґеральта. Усі увійшли всередину.

— Ваша княжа милосте…

— Вийдіть. А ти сідай, відьмаче.

Чоловік, який уже сидів за столом, носив такий самий плащ, як і його військо, тільки багатше гаптований. Обличчя приховував під каптуром. Не було потреби. Каганець на столі освітлював лише Ґеральта, загадковий князь ховався в тіні.

— Я бачив тебе на арені в Пратта, — сказав. — Дуже показне було видовище. Той підскок й удар згори, посилений усім тягарем тіла… Залізо, хоча був то простий прут, пройшло крізь череп дракона, як крізь масло. Думаю, якби то були, наприклад, бойова рогатина або спис, то й крізь кольчугу пройшли б, а може, навіть крізь лати… Як вважаєш?

— Ніч уже пізня. Я ніяк не вважаю, коли сон зморює.

Чоловік у тіні пирхнув.

— Тоді не крутитимемо. І перейдемо до справ. Ти мені потрібен. І так воно якось дивно складається, що я тобі потрібен також. Може, навіть більше. …Я принц Зандер, князь Кераку. Прагну непереможно стати Зандером Першим, королем Кераку. У цю мить, на мій жаль і на шкоду країні, королем Кераку залишається мій батько Белогун. Старий усе ще сповнений сили, може королювати, тьху-тьху, аби не зурочити, ще років двадцять. Я не маю ані часу, ані бажання чекати так довго. Та що там! Якби я й чекав, я навіть не впевнений, що спадкую: старий дурбецел у будь-яку мить може призначити іншого наступника трону, бо в нього є багата колекція потомків. А він збирається наплодити ще одного: на свято Ламмас заплановане королівське весілля з такими помпою та розкішшю, що ця країна може й не витримати. Він, скупець, який до вітру ходить у парк, щоби заощадити на емалі нічного горщика, віддає на шлюбний бенкет купу золота. Нищачи скарбницю. Я буду кращим королем. Уся проблема в тому, що я хочу бути ним тепер. Так швидко, як вдасться. І саме для цього ти мені й потрібен.

— Серед послуг, які я надаю, немає палацових переворотів. І немає царевбивства. А власне це, як розумію, князь і мав на увазі.

— Я хочу бути королем. Аби я зумів ним стати, мій батько мусить припинити ним бути. А мої брати мусять бути викреслені з наслідування.

— Царевбивство плюс братовбивство. Ні, ваша княжа милосте. Я мушу відмовити. На жаль.

— Неправда, — гарикнув із тіні принц. — Ти не жалієш. Іще ні. Але пожалієш, я обіцяю.

— Князеві варто було б узяти до уваги, що залякування мене смертю не співпадає з вашими цілями.

— А хто тут говорить про смерть? Я принц та князь, не вбивця. Я кажу про вибір. Або моя ласка, або неласка. Зробиш те, що я бажаю, і будеш утішатися моєю ласкою. А вона тобі, повір, зараз дуже потрібна. Тепер, коли чекають на тебе процес і вирок за фінансове крутійство. Кілька найближчих років ти проведеш, обіцяю, за веслом на галері. А ти, здається, думав, що вже викрутився? Що твою справу погашено, що відьма Нейд, яка задля примхи дозволяє тобі себе трахати, відізве звинувачення— і кінець усьому? Помиляєшся. Альберт Смулька, жупан з Ансегісу, дав зізнання. І це зізнання тебе топить.

— Це зізнання є фальшивим.

— Непросто буде це довести.

— Доводити треба провину. Не невинуватість.

— Добрий жарт. Насправді смішний. Але я б не сміявся, якби був у твоїй шкірі. Глянь сюди. Це, — принц кинув на стіл зв’язку паперів, — документи. Підписані зізнання, покази свідків. Місцевість Гізмар, найнятий відьмак, убита левкрота. По рахунку сімдесят крон, насправді виплачено п’ятдесят п’ять, усе, що зверху, поділено навпіл із місцевим урядником. Поселення Сотонін, павук-гігант. Убитий, згідно з рахунком, за дев’яносто, фактично, згідно із зізнанням війта, за шістдесят п’ять. У Тібергені вбита гарпія, нараховані сто крон, у реальності виплачено сімдесят. І твої більш ранні вчинки та фокуси: вампір із замку Петрельштейн, якого взагалі не було, а коштував він бургграфу кругленькі тисячу оренів. Вовкулак із Гуаамеза, начебто відчарований і магічно відвовкулачений за сто крон, справа дуже підозріла, бо воно якось задешево за таке відчарування. Ехінопс, чи, скоріше, щось, що ти приніс до війта Мартінделькампо й назвав ехінопсом. Гулі з кладовища біля місцевості Зграґґен, які коштували гміні вісімдесят крон, хоча ніхто не бачив трупів, бо були вони, ха-ха, пожерті іншими гулями. Як тобі це, відьмаче? Це докази.

— Князь, схоже, помиляється, — спокійно заперечив Ґеральт. — Це не докази. Це сфабриковані наклепи, до того ж сфабриковані поганенько. Мене ніколи не наймали в Тібергені. Про поселення Сотонін я навіть не чув. Усі рахунки звідти— явні фальсифікати, довести це буде нескладно. А вбиті мною гулі із Зграґґену були— авжеж— пожерті, ха-ха, іншими гулями, бо саме такими є, ха-ха, гульські звичаї. А поховані на тамтому цвинтарі небіжчики відтоді розпадаються на порох, і їх ніхто не непокоїть, бо недобитки гулів звідти втекли. Решту дурні з тих паперів я навіть коментувати не хочу.

— На підставі цих паперів, — принц поклав долоню на документи, — створять проти тебе процес. Він буде тягнутися довго. Чи докази виявляться правдивими? Хтозна? Який врешті-решт буде вирок? А кому до цього є справа? Це значення не має. Важливий той сморід, що розійдеться. І який буде йти за тобою до кінця твоїх днів. Деякі люди, — продовжив, — гребували тобою, але приймали через необхідність як менше зло, як убивцю потвор, що їм загрожували. Деякі не виносили тебе як мутанта, відчували відразу й гидливість як до нелюдського створіння. Інші панічно тебе боялися й ненавиділи саме через цей свій страх. Усе це забудуть. Розголос про вправного вбивцю й репутація злого чаклуна полетять, наче пух за вітром, забуті будуть відраза та переляк. Запам’ятають тебе виключно як жадібного злодія та шахрая. Той, хто вчора боявся тебе й твоїх заклять, хто відводив погляд, хто, коли бачив тебе, то спльовував або тягнувся за амулетом, завтра зарегоче, штурхаючи товариша ліктем. Дивись-но, іде відьмак Ґеральт, той дешевий шахрай і крутій! Якщо ти не приймеш завдання, яке я тобі хочу доручити, я знищу тебе, відьмаче. Знищу твою репутацію. Хіба що ти мені послужиш. Вирішуй. Так чи ні?

— Ні.

— Не думай, що чимось допоможуть твої знайомства, Ферран де Леттенхоф або руда коханка-чарівниця. Інстигатор не стане ризикувати власною кар’єрою, а відьмі Капітул заборонить втручатися в кримінальну справу. Ніхто тобі не допоможе, коли судова машина затягне тебе між шестерні. Я наказав, аби ти обрав. Так чи ні?

— Ні. Остаточно, ваша милість принце. Той, що ховається в алькові, теж може вийти.

Принц, на здивування Ґеральта, пирхнув сміхом. І вдарив долонею об стіл. Скрипнули дверцята, з прилеглого алькова з’явилася постать. Незважаючи на темряву, знайома.

— Ти виграв заклад, Ферране, — сказав князь. — По вигране звернися вранці до мого секретаря.

— Дякую вашій князівській милості,— з легким уклоном відповів Ферран де Леттенхоф, королівський інстигатор, — але цей заклад я сприймав виключно в категоріях символічних. Аби підкреслити, наскільки я впевнений у своїй правоті. Бо не йшлося мені про гроші…

— Гроші, які ти виграв, — перервав його князь, — то для мене також лише символ, такий самий, як і вибитий на них знак новіградського монетного двору та профіль теперішнього ієрарха. Знай також, — обидва знайте, — що я теж виграв. Я отримав дещо, що вважав втраченим безповоротно. Віру в людей, назвемо це так. Ферран, Ґеральте з Рівії, був абсолютно впевнений у твоїй реакції. А я, визнаю, вважав його наївним. Був переконаний, що ти піддасися.

— Усі щось виграли, — кисло ствердив Ґеральт. — А я?

— Ти також, — споважнів князь. — Скажи йому, Ферране. Поясни йому, про що йшлося.

— Його милість присутній тут князь Егмунд, — пояснив інстигатор, — волів на якийсь час втілитися в Зандера, свого молодшого брата. Як і— символічним чином— в інших братів, претендентів на трон. Князь підозрював, що Зандер чи хтось інший серед родичів захоче для здобуття трону використати відьмака, який саме виявився на відстані руки. Тож ми вирішили інсценувати… щось таке. І тепер ми знаємо, що, якби до того насправді дійшло… Якби хтось насправді запропонував тобі щось негідне, то ти не пристав би на солодкість княжих обіцянок. І що не здасися під погрозами чи шантажем.

— Розумію, — кивнув відьмак. — І схиляю голову перед талантом. Князь зумів досконало вжитися в роль. У тому, що він мав честь мені казати, у його пропозиції я не відчув акторської гри. Навпаки. Відчув тільки щирість.

— Маскарад мав свою мету, — перервав незручну тишу Егмунд. — Я її досягнув, але не стану перед тобою виправдовуватися. А користь дістанеш і ти. Фінансову. Бо я й справді маю намір тебе найняти. І щедро оплатити твої послуги. Скажи йому, Ферране.

— Князь Егмунд, — сказав інстигатор, — боїться замаху на життя свого батька, короля Белогуна, що може статися під час запланованого на свято Ламмас королівського шлюбу. Князеві було б спокійніше, якби за безпеку короля відповідав… хтось такий, як відьмак. Так-так, не переривай, ми знаємо, що відьмаки— це не охорона й не сторожа, але сенс їхнього існування— це захист людей від загроз із боку монстрів, магічних, надприродних та надзвичайних…

— Це по книжках, — перервав нетерпляче князь. — У житті буває по-різному. Відьмаків наймали для охорони караванів, що йшли крізь повні потвор глухомані та дику місцину. Бувало й так, що замість потвор на купців нападали звичайні розбійники, а відьмаки були зовсім не проти їх порізати. Я маю підставу боятися, що під час шлюбного бенкету на короля можуть напасти… василіски. Чи ти наймаєшся для захисту від василісків?

— Це залежить.

— Від чого?

— Від того, чи не триває інсценування надалі. Я не хотів би виявитися об’єктом чергових провокацій. З боку когось з інших братів, наприклад. Талант перевтілення в інші ролі, закладаюся, не є рідкістю в родині.

Ферран сторопів. Егмунд стукнув кулаком об стіл.

— Не перегинай палиці,— гарикнув. — І не забувайся. Я питав, чи ти наймаєшся. Відповідай!

— Я міг би, — кивнув Ґеральт, — найнятися на захист короля від гіпотетичних василісків. На жаль, у Кераці вкрали мої мечі. Королівські служби так і не зуміли натрапити на слід злодія й, здається, роблять небагато в тому напрямку. Без мечів захистити я нікого не зумію. Тож доведеться мені відмовити з об’єктивних причин.

— Якщо це виключно проблема мечів, то проблеми не бачу. Ми їх відшукаємо. Вірно, пане інстигатор?

— Безумовно.

— От бачиш. Королівський інстигатор це безумовно підтверджує. То як?

— Нехай спершу знайде мечі. Безумовно.

— Уперта ти людина. Але нехай. Зазначаю, що за твої послуги ти отримаєш плату, і запевняю, що не назвеш мене скупим. Що ж до інших зисків, то деякі ти отримаєш відразу, скажімо так, авансом, як доказ моєї доброї волі. Твою справу в суді вже можеш вважати закінченою. Формальності будуть вирішені, і хоча бюрократія поспіху не знає, можеш вважати себе особою вільною від підозр та такою, яка має право на свободу пересування.

— Я безмірно дякую. А зізнання та фактури? Левкрота з Гізмара, вовкулаків із Гуаамеза? Що з документами? Тими, якими князь скористався як… театральним реквізитом?

— Документи, — Егмунд глянув йому в очі,— поки що залишаться в мене. У безпечному місці. Безумовно.

* * *

Коли він повернувся, дзвін короля Белогуна власне оголосив північ.

Корал, треба віддати їй честь, побачивши його спину, зберегла стриманість та спокій.

Уміла панувати над собою. У неї навіть голос не змінився. Майже не змінився.

— Хто це тобі зробив?

— Вігілозавр. Такий ящір…

— Оті шви ящір наклав? Ти дозволив зашивати себе ящеру?

— Шви наклав медик. А ящір…

— До диявола ящера! Мозаїко! Скальпель, ножиці, пінцет! Голку та кетгут! Еліксир Пульхеллум! Відвар з алое! Unguentum ortolani![18] Тампон та чисту перев’язку! І приготуй синапізм із меду та гірчиці! Швидко, дівчино!

Мозаїка справилася в дивовижному темпі. Литта взялася за операцію. Відьмак сидів і терпів мовчки.

— Медикам, які не знаються на магії,— цідила чародійка, накладаючи шов, — треба заборонити практикувати. Викладати в університеті— запросто. Зшивати трупи після секції— так. Але до живих пацієнтів допускати їх зась. Але я, схоже, того не дочекаюся, усе йде в протилежному напрямку.

— Не тільки магія лікує,— ризикнув висловити думку Ґеральт. — А хтось мусить лікувати. Спеціалізованих магів-цілителів усього купка, а просто чародії лікувати зазвичай не бажають. Або не мають часу, або вважають, що це того не варте.

—І слушно вважають. Результати перенаселення можуть виявитися фатальними. Що це? Чим це ти бавишся?

— Вігілозавр носив на собі отой знак. Мав це прикріпленим до його шкіри.

— Ти здер це з нього як трофей переможця?

— Я здер те, аби тобі показати.

Корал придивилася до овальної латунної пластинки розміром із дитячу долоню. І до знаків, що були на ній вичавлені.

— Цікавий збіг обставин, — сказала вона, приклеюючи йому до спини гірчичник. — Беручи до уваги той факт, що ти, власне, виїжджаєш в ті місця.

— Виїжджаю? Ах, вірно, я й забув. Твої конфратери та їхні плани стосовно моєї особи. Виходить, ці плани конкретизувалися?

— Саме так. Я отримала звістку. Тебе просять прибути до замку Ріссберг.

— Мене просять, як зворушливо. До замку Ріссберг. До садиби славетного Ортолана. Від цього прохання, як здогадуюся, відмовитися я не можу.

— Я не радила б. Просять, аби ти обов’язково прибув. Маючи на увазі твої рани, коли ти зумієш вирушити?

— Зваживши на рани, це ти мені скажи, медичко.

— Скажу. Пізніше… А тепер… Тебе якийсь час не буде, я стану сумувати… Як ти зараз почуваєшся? Чи зумієш… Це все, Мозаїко. Іди до себе й не заважай нам. Що мала б значити та усмішка, панно? Чи маю її заморозити тобі на губах назавжди?

Інтерлюдія

Любисток. Півстоліття поезії

(фрагмент чернетки, текст, що не увійшов до офіційного видання)

Насправді відьмак багато чим мені завдячував. І що не день, то більшим.

Візит до Пираля Пратта в Равелін, що закінчився, як ви знаєте, бурхливо та криваво, приніс, утім, і певні профіти. Ґеральт напав на слід викрадача своїх мечів. І це також і моя заслуга, бо то я завдяки своїй спритності направив Ґеральта до Равеліну. А назавтра саме я й ніхто інший забезпечив Ґеральта новою зброєю. Я не міг дивитися, як він ходить беззбройним. Скажете, що відьмак ніколи не буває беззбройним? Що то навчений будь-яких методів битви мутант, сильніший за нормальну людину вдвічі й у десять разів швидший? Який трьох озброєних здоровил дубовою бондарською клепкою вмить на землю кладе? Який до всього ще й магією володіє, своїми Знаками, які також дуже непогано захищають? Це правда. Але ж меч— це меч. Раз у раз він повторював мені, що без меча почувається голим. Тож я його мечем і забезпечив.

Пратт, як ви вже знаєте, віддячив нам обом із відьмаком фінансово, не дуже щедро, але віддячив. Назавтра зранку, як мені Ґеральт і доручив, я поспішив із чеком до філіалу Джіанкарді. Подав чек до інкасації. Стою, розглядаюся. І бачу, як хтось уважно приглядається й до мене. Жіночка, не стара, але й не молодичка, в одязі елегантному, зі смаком. Для мене не дивина захопливий жіночий погляд, мою чоловічу та хижу вроду багато хто з жінок вважає нездоланою.

Жінка та раптом підходить, представляється як Етна Асідер і говорить, що знає мене. Теж мені сенсація: мене всі знають, слава мене випереджає, куди б я не відправився.

— Дійшла до мене звістка, — говорить, — про злу пригоду, яка спіткала твого товариша, пане поет, відьмака Ґеральта з Рівії. Знаю, що він утратив зброю й що дуже потрібна йому нова. Знаю також, як важко знайти доброго меча. Так воно складається, що я такий меч маю. Після чоловіка-небіжчика, хай боги мають у ласці його душу. Я саме зайшла до банку, аби отой меч монетизувати, бо що вдові від меча? Банк меч оцінив і хоче узяти його на комісію. А мені дуже вільні гроші потрібні, бо мені борги небіжчика сплачувати. Тож…

Після цих слів бере жіночка згорток з адамашки й меч із нього видобуває. Чудо, скажу вам. Легенький, наче пір’їнка. Піхви елегантні та зі смаком зроблені, руків’я зі шкіри ящірки, ефес золочений, у руків’ї яспіс із голубине яйце. Дістаю я його з піхов й очам не вірю. На клинку, відразу над ефесом, клеймо у вигляді сонця. А відразу над ним— інскрипція: «Не витягай без причини, не ховай без честі». Значить, клинок ковано в Нільфгарді, у Віроледі, місті, кузнями мечів на весь світ славетному. Торкаюся вістря опушкою великого пальця— наче та бритва, кажу вам.

Але ж я не пальцем роблений, з виду нічого не даю зрозуміти, дивлюся байдуже, як банкові та клерки бігають, а якась бабища мідні клямки полірує.

— Банк Джіанкарді,— говорить удовиця, — меч оцінив у двісті крон. У комісію. Утім, якщо за готівку в руки, то віддам за сто п’ятдесят.

— Хо-хо, — я на те, — сто п’ятдесят— то купа грошей. За стільки цілий дім можна купити. Якщо маленький. Та в передмісті.

— Ах, пане Любистку, — заламує жіночка руки, ронить сльози. — Ви з мене насміхаєтеся. Жорстока ви людина, щоб отак удову використовувати. Але ж я у пастці, тож нехай вам отак буде: за сто.

І таким ото способом, дорогенькі мої, проблему відьмака я й вирішив.

Лечу до «Під крабом та сарганом», Ґеральт уже там сидить над яєчнею з беконом, ха, напевне, у рудої відьми на снідання знову були сиринка й зелена цибулинка. Підходжу і— трах! — меча на стіл. Він ледь не вдавився. Ложку кинув, зброю з піхов витягає, оглядає. Обличчя як із каменю. Але ж я звик до його мутації, знаю, що емоції повз нього ходять. Хоч би не знати яким він був захопленим чи щасливим, зрозуміти по собі то не дасть.

— Скільки ти за це віддав?

Хотів я відповісти, що не його справа, але вчасно згадав, що саме його грошима я й платив. Тож признався. Він руку мені потиснув, слова не сказав, на обличчі вираз геть змінився. Такий він уже є. Простий, але щирий.

І сказав мені, що їде. Сам.

— Хотів би я, — випередив мої протести, — аби ти залишився в Кераці. І мав тут очі та вуха відкритими.

Розповів, що з ним учора трапилося, про свою нічну розмову з князем Егмундом. І весь час бавився віроледанським мечем, наче дитина— іграшкою новою.

— Я не планую, — підсумував, — князю служити. І не планую брати участь у серпневому королівському шлюбному бенкеті як охоронець. Егмунд і твій кузен упевнені, що скоро схоплять викрадача моїх мечів. Я їх оптимізму не поділяю. І це мені, скажімо чесно, на руку. Отримавши мої мечі, Егмунд мав би мене на гачку. Я волів би дістатися до злодія сам у Новіграді в липні, до аукціону в Борсоді. Отримаю мечі й більше в Кераці не покажуся. А ти, Любистку, тримай рота на клямці. Про те, що розповів нам Пратт, ніхто не повинен довідатися. Ніхто. Навіть твій кузен-інстигатор.

Я заприсягся, що стану мовчати, наче могила. А він подивився на мене дивно. Начебто мені не довіряв.

— А оскільки воно може будь-як розвернутися, — продовжив відьмак, — то я мушу мати резервний план. Хотів би в цьому випадку знати про Егмунда та його родичів якомога більше, про всіх можливих претендентів на трон, про самого короля, про всю королівську родину. Хотів би я знати, які вони мають наміри й що готують. Хто кого тримається, які тут є фракції й усяке таке. Зрозуміло?

— Литту Нейд, — я на те, — втручати в це ти не бажаєш, як я розумію. І думаю, що робиш слушно. Рудоволоса красуня напевне добряче задіяна в тих справах, що тебе цікавлять, але з тутешньою монархією її пов’язує надто багато, аби зважилася вона на подвійну лояльність, це по-перше. По-друге, не розкривай їй, що ти зникнеш і більше не з’явишся. Бо реакція може виявитися різкою. Чародійки, як ти вже встиг зрозуміти, не люблять, коли хтось зникає. Щодо всього іншого, — заявив я, — то можеш на мене розраховувати. Я стану тримати очі та вуха відкритими й націленими, куди треба. А про тутешню королівську сімейку я вже довідався достатньо, та й пліток наслухався. Милостиво пануючий Белогун наробив чимало спадкоємців. Дружин він змінював досить часто й легко: як тільки видивлявся собі нову, стара вигідно відходила в юдолі скорботи, дивною примхою долі підхоплюючи раптом хворобу, щодо якої медицина виявлялася безсилою. Таким ото чином король має на сьогодні чотирьох легальних синів, кожного від іншої матері. Безліч дочок я й не рахую, бо на трон вони претендувати не можуть. Не рахую також і позашлюбних. Утім, варто відмітити, що всі значні посади та місця в Кераці зайняті чоловіками дочок, кузен Ферран— це виняток. А позашлюбні сини контролюють торгівлю та ремесла.

Відьмак, бачу, слухає уважно.

— Чотири сини з правого ложа, — продовжую я, — це за черговістю старшинства первородний, імені якого я не знаю, при дворі не можна його згадувати, після сварки з батьком виїхав, і слід за ним зник, ніхто його більше не бачив. Другий, Ельмер, — то розумово хворий п’яничка, якого тримають замкненим: воно ніби державна таємниця, але в Кераці знає її кожен. Реальними претендентами є Егмунд та Зандер. Ненавидять один одного, а Белогун спритно те обігрує, обох тримає в стані непевності щодо питання наслідування, також раз у раз спеціально змінює фаворитів та піддурює тим навіть позашлюбних. А тепер шепочуться по кутках, що пообіцяв корону синові, який народиться від нової дружини, саме тієї, яку він офіційно бере шлюбом у Ламмас. Але я й кузен Ферран, — кажу йому далі,— вважаємо, що то обіцянки-цяцянки, за допомогою яких старий хрін думає схилити молодицю до постільних розваг. І що Егмунд і Зандер є єдиними реальними претендентами на трон. А якщо це потребуватиме якогось coup d’tat, то виконає його хтось із цих двох. Обох я знаю через кузена. Обидва вони… як мені здалося… слизькі, наче гівно під майонезом. Якщо розумієш, про що .

Ґеральт підтвердив, що знає, що й сам мав таке ж враження, говорячи з Егмундом, тільки не міг висловити це настільки ж промовисто. Після чого глибоко замислився.

— Я скоро повернуся, — говорить нарешті.— А ти тут працюй та наглядай за справами.

— Перш ніж ми попрощаємося, — я на те, — будь другом, розкажи мені щось про ученицю твоєї магічки. Ту прилизану. Справжній пуп’янок троянди, трішки над нею попрацювати— і чудово розквітне. Тож я й подумав, що присвячу їй…

У нього аж обличчя змінилося. І як гепне кулаком об стіл, аж кухлі підскочили.

— Тримай лапи подалі від Мозаїки, віршомазе, — отак він до мене, без крихти пошани. — Викинь її собі з голови. Не знаєш, що ученицям чародійок суворо заборонені навіть невинні флірти? За найменшу таку провину Корал визнає її за негідну навчатися та відішле в школу, а це для учениці компрометація й втрата обличчя, я навіть про самогубства на цьому ґрунті чув. А Корал жартувати не любить. Вона не має почуття гумору.

Я мав бажання порадити йому полоскотати курячою пір’їнкою ровик на її срачині, бо таке звеселяє й найпохмуріших. Але змовчав, бо його знав. Він не зносить, якщо необачно говорять про його жінок. Навіть тих, які на одну ніч. Тож я поклявся честю, що цноту прилизаної адептки викреслю з порядку денного й навіть усміхатися до неї не стану.

— Якщо тобі аж так треба, — він на те, повеселішавши, — то знай, що в тутешньому суді я познайомився з однією пані адвокатом. Вона, здається, тобі не відмовить, тож до неї й залицяйся.

Нічого собі. Це що мені, грати в правосуддя?

Хоча з другого боку…

Інтерлюдія

Вельмишановній пані Литті Нейд Керак, Верхнє Місто Вілла «Цикламен» Замок Ріссберг, 1 липня 1245 p. R.

Дорогоцінна Корал,

відчуваю, що лист мій застане Тебе в доброму здоров’ї та настрої. І що все складається так, як Ти б хотіла.

Поспішаю повідомити, що відьмак, називаний Ґеральтом із Рівії, урешті вирішив з’явитися в нашому замку. Відразу після прибуття, швидше, ніж за годину, він показав себе дратівливо незносним і зумів відвернути від себе абсолютно всіх, у тому числі й вельмишановного Ортолана, особу, яка могла б бути втіленням зичливості й прихильності до будь-кого. Чутки, що ходять про цю особу, як виявилося, аніскільки не брешуть, а антипатія та ворожість, з якими він усюди стикається, мають своє глибоке коріння. Утім, там, де треба віддати йому належне, я стану першим, хто це зробить sine ira et studio[19]. Ця особа— професіонал у кожному дюймі, і в питаннях його фаху на нього можна цілком покластися. Він виконає те, на що наймається, або загине, намагаючись виконати, тут сумнівів бути не може.

Таким чином, мету нашого починання слід вважати реалізованою, головним чином дякуючи Тобі, дорога Корал. Складаю Тобі за старання подяки, за зроблене будемо Тобі вдячні повсякчасно. А моя вдячність особлива. Як Твій давній приятель, який не забув про те, що нас поєднувало, я більше за інших розумію Твою жертву. Розумію, наскільки Ти мусила страждати від близькості цієї особи, що є, що не кажи, зосередженням вад, яких ти не зносиш. Цинізм, що походить із глибинних комплексів, нашорошена та інтровертна природа, нещирий характер, примітивний розум, слабкий інтелект, величезна зухвалість. І це я замовчую той факт, що в нього бридкі руки й недоглянуті нігті, аби не дратувати Тебе, дорога Корал, бо ж я знаю, як Ти ненавидиш такі речі. Але, як сказано, кінець настав Твоїм стражданням, клопотам та турботам, нічого вже не перешкоджає тому, аби стосунки з тією особою Тобі припинити й щоби розірвати Тобі з нею будь-які контакти. Тим самим посутньо кладучи край і даючи відсіч брехливим поговорам, які ширять незичливі язики, що з Твоєї напускної й удаваної зичливості до відьмака чи не якийсь дешевий романс намагаються робити. Але досить вже про справу, не варту обговорення.

Найщасливішим я був би з людей, дорога Корал, якби Ти захотіла відвідати мене в Ріссберзі. Не мушу додавати, що одного Твого слова, одного кивка, однієї усмішки буде досить, аби щодуху поспішити до Тебе.

З найглибшою повагою

Пінетті

P. S. Незичливі язики, про які я вже згадував, вважають, що прихильність Твоя до відьмака бралася з бажання насолити нашій посестрі Йеннефер, усе ще начебто відьмаком зацікавленій. Жалісні наївність та незнання цих інтриганів. Бо ж повсюдно відомо, що Йеннефер залишається в пристрасному зв’язку з одним молодим підприємцем з цеху ювелірів, а до відьмака та його швидкоплинних інтрижок їй діла не більше, ніж до минулорічного снігу.

Інтерлюдія

Вельмишановному пану

Альджернонові Генкампу

Замок Ріссберг

Ex urbe Kerack,

die 5 mens. Jul. anno 1245 p. R.

Дорогий Пінетті,

дякую Тобі за листа, давно Ти до мене не писав: що ж, мабуть, не було про що й не було мети.

Зворушливим є Твоє піклування про мої здоров’я та настрій, а також про те, чи все складається так, як я того бажаю. Із задоволенням повідомляю, що складається в мене все так, як складатися мусить, я докладаю для цього зусилля, а кожен, як відомо, корабля свого керманич. Корабель той, знай, веду я вправною рукою крізь шквали та рифи, а голову тримаю високо, скільки б не шаліли навколо грози.

Що до здоров’я, то й справді почуваюся добре. Фізично— як завжди, психічно— також; останнє— віднедавна, відколи маю те, чого мені так довго бракувало. Як сильно бракувало, дізналася я лише тоді, коли бракувати мені перестало.

Рада я й з того, що ваша справа, що вимагає присутності відьмака, просувається до успішного завершення, насичуючи мене гордістю за скромну мою в тій справі участь. Утім, Ти дарма засмучуєшся, дорогий Пінетті, вважаючи, начебто пов’язано це із самопожертвами, стражданнями, клопотами та турботами. Не було воно аж настільки погано. Ґеральт— це й справді справжнє зосередження вад. Утім, відкрила я в ньому— sine ira et studio— також і переваги. Чималі переваги, ручаюся, багато хто, якби знав, сильно збентежився б. І багато хто позаздрив би.

Щодо пліток, поголосу, шепотіння та інтриг, про які Ти, дорогий Пінетті, пишеш, то всі ми звикли й знаємо, як цьому зарадити, а рада та геть проста: не звертати уваги. Пам’ятаєш, напевне, поголос про Тебе й Сабріну Ґлевіссіг, у часи, коли начебто щось нас поєднувало? Я не звертала на них уваги. Тобі раджу зробити те саме.

Bene vale

Корал

P. S. Я жахливо запрацьована. Наша можлива зустріч тому не видається мені реальною в осяжній для передбачення перспективі.

По різним блукають краям, а манери їхні та настрої наказують їм залишатися поза будь-якою підлеглістю. Значить це, що ніякої влади, людської чи божої, не визнають вони, прав жодних і правил не шанують, нікому й нічому не підлеглі й безкарними себе вважають. З натури ошуканці, живуть із ворожінь, якими простий люд дурять, служать за шпигунів, продають фальшиві амулети, шахрайські медикаменти, вибрики та наркотики, займаються також звідництвом, чи то дівок гулящих приводять для безчесної втіхи тим, хто платить. Якщо бідують, то й жебрати не соромляться й до простої крадіжки вдаються, але миліші їм шахрайство та брехня. Обдурюють наївних, що нібито людей вони захищають, що ніби для безпеки їхньої чудовиськ убивають, але брехня це, бо давно доведено, що для власної те чинять утіхи, бо вбивство— звична для них приємність. Готуючись до своїх акцій, якісь наговори чинять чаклунські, а воно одне є замилювання очей тим, хто на це дивиться. Набожні жерці з льоту це баламутство й фокуси ці розкрили для конфузу диявольських тих слуг, що відьмаками звуться.

Анонім. Монструм, чи ж то Відьмака опис

Розділ 9

Ріссберг не мав вигляду ані грізного, ані навіть представницького. Так, замчисько, яких чимало, середній за розміром, уміло припасований до прямовисного схилу гори, притулений до урвища, контрастуючи світлою стіною з вічною зеленню смерекового лісу, черепиця двох чотирикутних веж, що поставали над верхівками дерев— одна трохи вища, друга трохи нижча. Мур, що оточував замок, не був, як ставало ясно зблизька, надто високим, не вінчав його кренелаж, а вежечки, розташовані на кутах і над брамою, мали характер, скоріше, оздобний, ніж захисний.

Дорога, що звивалася навколо гори, мала сліди інтенсивного використання. Бо нею й користалися, причому інтенсивно. Відьмакові скоро довелося обганяти вози, окремих вершників та піших. Чимало людей ішло й в інший бік, від замку. Ґеральт здогадувався про мету тих поїздок. Те, що здогадувався слушно, підтвердилося, ледве він виїхав із лісу.

Пласку верхівку гори під прикриттям муру займало складене з дерева, очерету та соломи містечко— цілий комплекс менших та більших будівель і навісів, оточений тином і загорожами для коней та худоби. Доносився звідти шум, а рух у цій місцині панував жвавий, точнісінько як на ярмарку чи кірмаші. Бо це й був кірмаш, базар, великий торг, тільки що торгували тут не козами, рибою чи овочами. Під замком Ріссберг товаром була магія: амулети, талісмани, еліксири, опіати, фільтри, декокти, екстракти, дистиляти, смаколики, благовоння, парфуми, сиропи, порошки та мазі, а до того ж різні практичні, закляті чарами предмети, знаряддя, домове устаткування, оздоби й навіть іграшки для дітей. Саме цей асортимент і притягував сюди юрми покупців. Був попит, була пропозиція, а справи, як видно було, крутилися, як найняті.

Дорога роздвоювалася. Відьмак поїхав тією, що вела до брам замку, значно менше наїждженою, ніж та, друга, що направляла зацікавлених на торговельну площу. Він проїхав крізь бруковані підступи до брами, увесь час поміж рядами спеціально поставлених менгірів, розміром значно вищих, ніж він верхи на коні. Скоро привітали його двері, видом скоріше палацові, ніж замкові, з оздобленими пілястрами та фронтоном. Медальйон відьмака сильно затремтів. Плітка заіржала, стукнула об бруківку підковою й зупинилася, наче вкопана.

— Особа та мета візиту.

Він підвів голову. Скреготливий та гулкий, але безсумнівно жіночий голос долинав, здавалося, з широко відкритого рота гарпії, зображеної на тимпані. Медальйон тремтів, кобила пирхала. Ґеральт відчував дивне стискання на скронях.

— Особа та мета візиту, — знову почулося з діри в рельєфі. Трохи голосніше, ніж попередньо.

—Ґеральт із Рівії, відьмак. На мене чекають.

Голова гарпії видала звук, що нагадував дудніння труб. Магія, що блокувала арку, зникла, стискання на скронях умить відпустило, а кобила без понукання рушила вперед. Копита стукотіли по камінню.

Він виїхав з арки на оточений галереями cul-de-sac[20]. Відразу підбігли до нього двоє пахолків, хлопців у робочій бурій одежині. Один зайнявся конем, другий проводив.

— Туди, пане.

— У вас тут завжди так? Такий рух? Там, біля замку?

— Ні, пане. — Пахолок кинув на нього сполошений погляд. — Тіко в середу. Середа— день торгівлі.

На арочному увінчанні ще одного проходу виднівся картуш, а на ньому— ще один барельєф, безсумнівно також магічний. Цей зображував пащеку амфісбени. Прохід закривали солідні й оздоблені ґрати, які, утім, коли пахолок їх пхнув, розчинилися легко й плавно.

Друге подвір’я було значно просторішим. І тільки звідси можна було по-справжньому оцінити замок. Вид із відстані, як виявилося, був дуже ілюзорним.

Ріссберг був значно більшим, ніж здавалося на перший погляд. Бо сильно заглиблювався в гірську стіну, врізався в неї комплексом будинків, споруд присадкуватих та бридких, яких зазвичай не зустріти в архітектурі замків. Будинки виглядали, як фабрики, і, певно, ними й були. Бо над ними стирчали комини та вентиляційні труби. Можна було відчути запах гарі, сірки та амоніаку, також можна було почути легеньку вібрацію підлоги— доказ праці якихось підземних машин.

Пахолок кахикнув, відвертаючи увагу Ґеральта від фабричного комплексу. Бо йти вони мали в інший бік— до замкової вежі, тієї, що була трохи нижчою та поставала над будинками більш класичного, палацового характеру. Усередині також виявилося класично палацово: пахло пилом, деревом, воском та старовиною. Було тут ясно: під стелею сонно, наче риби в акваріумі, плавали оточені ореолами сяйва магічні кулі— стандартне освітлення осель чародіїв.

— Привіт, відьмаче.

Тими, хто його привітав, були двоє чародіїв. Він знав обох, але не особисто. Харлана Цару колись показувала йому Йеннефер, а він запам’ятав, бо той чи не єдиний серед магіків голив череп. Альджернона Генкампа, на прізвисько Пінетті, він пам’ятав з Оксенфурту. З академії.

— Вітаємо тебе в Ріссберзі,— промовив Пінетті.— Ми раді, що ти захотів прибути.

— Ти смієшся з мене? Я тут не з власної волі. Щоби змусити мене прибути, Литта Нейд впакувала мене у в’язницю…

— Але ж після звідти витягнула, — перебив Цара. — І багато винагородила. Компенсувала дискомфорт із чималим… м-м… додатком. Чутка йде, що ти щонайменше тиждень перебуваєш із нею в дуже добрих… стосунках.

Ґеральт відчув у собі непереможне бажання дати йому в писок. Мабуть, Пінетті це зауважив.

— Pax[21],— підняв він руку. — Pax, Харлане. Припинімо сваритися. Даруймо собі обмін уїдливостями та іронією. Ми знаємо, що Ґеральт ставиться до нас з упередженням, це чути в кожному його слові. Ми знаємо, чому воно так є, знаємо, як пригнічував його скандал із Йеннефер. І реакція середовища на той скандал. Ми цього не змінимо. Але Ґеральт— професіонал, він зуміє стати над цим.

— Зумію, — уїдливо визнав Ґеральт. — Питання тільки, чи захочу. Але ж перейдімо до справ. Навіщо я тут?

— Ти нам потрібен, — сухо сказав Цара. — Саме ти.

— Саме я. Маю почуватися вдоволеним? Чи мені починати боятися?

— Ти відомий, Ґеральте з Рівії,— сказав Пінетті.— Твої вчинки та справи всі навколо вважають показовими та гідними подиву. Зрештою, на наш подив ти не дуже можеш розраховувати, ми не дуже схильні його виказувати, особливо перед кимось таким, як ти. Але ми вміємо визнавати професіоналізм та вшановувати досвід. Факти говорять за себе. Ти, ризикнув би я стверджувати, є видатним… гмм…

— Ну?

— Елімінатором. — Пінетті без проблем знайшов слово, вочевидь, він заздалегідь мав його під рукою. — Кимось, хто елімінує бестій та потвор, що загрожують людям.

Ґеральт не прокоментував. Чекав.

— Нашою метою, метою чародіїв, також є добробут і безпека людей. Тож можна говорити про спільні інтереси. Окремі непорозуміння не повинні цього заслоняти. Недавно дав нам це зрозуміти господар цього замку. Який про тебе чув. І хотів би познайомитися з тобою. Забажав цього.

— Ортолан.

— Архімайстер Ортолан. І найближчі його працівники. Тебе буде представлено. Пізніше. Слуга покаже тобі твою кімнату. Освіжися після дороги. Скоро ми за тобою пришлемо.

* * *

Ґеральт думав. Пригадував усе, що колись чув про архімайстра Ортолана. Який був, на думку загалу, живою легендою.

* * *

Ортолан був живою легендою, особою надзвичайно заслуженою в чародійському мистецтві.

Його захопленням була популяризація магії. На відміну від більшості чародіїв, він вважав, що вигода та користь, що випливають із надприродних сил, повинні бути спільним надбанням і служити зміцненню загального добробуту, комфорту й повсюдного щастя. Кожна людина, марив Ортолан, повинна мати гарантований безкоштовний доступ до магічних ліків та еліксирів. Чародійські амулети, талісмани й усілякі артефакти повинні бути повсюдно доступними та дармовими. Привілеєм кожного підданого повинні лишатися телепатія, телекінез, телепортація та телекомунікація. Аби цього досягнути, Ортолан безперервно щось винаходив. Чи то робив винаходи. Деякі настільки ж легендарні, як і він сам.

Реальність боляче корегувала забаганки старого чародія. Жоден із його винаходів, що мали розповсюдити та демократизувати магію, ніколи не вийшов за межі прототипу. Усе, що Ортолан придумував і що в основах своїх мало залишатися простим, виявлялося страшенно складним. Що мало стати масовим, виявлялося диявольськи коштовним. Утім, Ортолан не занепадав духом: фіаско замість розчаровувати тільки під’юджували до подальших потуг. Що призводили до подальших фіаско.

Підозрювали, — і, зрозуміло, самому Ортоланові ця думка не спадала ніколи, — що невдачі винахідника часто мали причиною звичайний саботаж. Не йшлося тут про звичайну заздрість чародійського братства, про неприйняття популяризації мистецтва, яку чародії воліли бачити в руках еліти, чи то власних; принаймні не тільки про це. Більше боялися винаходів мілітарних та вбивчих. І боялися слушно. Як будь-який винахідник, Ортолан мав періоди замилування вибуховими та запалювальними матеріалами, бомбардами, броньованими колісницями, самопалами, самобоями та отруйними газами. Умовою добробуту, доводив старець, є повсюдний мир між народами, а мир той досягається через озброєння. Найпевніший метод запобігання війнам— це лякати страшенною зброєю; чим зброя страшніша, тим мир певніший та довготриваліший. Оскільки Ортолан аргументів слухати не звик, у його дослідницьку групу ввели саботажників, які найгрізніші винаходи торпедували. Майже жоден не побачив денного світла. Винятком був ославлений кульомет, що став предметом численних анекдотів. Був це різновид телекінетичної арбалести з великою банкою для свинцевих кульок. Кульомет— згідно з назвою— мав кидати ті кульки в ціль, причому серіями. Прототип вийшов— дивовижно! — за мури Ріссбергу, був навіть протестований у якійсь сутичці. Утім, із жалюгідним ефектом. Стрілець, який користався винаходом, коли його запитали про придатність зброї, начебто висловився, що кульомет наче його теща. Важкий, бридкий, цілковито непотрібний і ні до чого— тільки взяти та втопити в річці. Старий чародій не перейнявся, коли йому те повторили. Кульомет— це іграшка, начебто заявив, а в нього є вже креслення проектів куди більш розвинених, що зможуть завдавати масових збитків. Він, Ортолан, дасть людськості благо миру, навіть якщо доведеться спочатку половину людства повбивати.

* * *

Стіни кімнати, куди його привели, завішено було величезним гобеленом, шедевром ткацтва, аркадійською вердюрою. Гобелен той спотворювала не дуже добре запрана пляма, що трохи нагадувала великий каламар. Хтось, як оцінив відьмак, напевне зовсім недавно на шедевр ткацтва виригав.

За довгим столом, що займав увесь центр кімнати, сиділи семеро осіб.

— Майстре Ортолане, — Пінетті легенько вклонився, — дозволь представити тобі. Ґеральт із Рівії. Відьмак.

Страницы: «« « 12345678 » ... »»