Сезон гроз. Дорога без возврата Сапковский Анджей

А місто що таке, як не народ?!

В. Шекспір. Коріолан[10]

Розділ 4

На самому краєчку велелюдного торжища стояла недбало збита з дощок ятка з престарезною бабусею в солом’яному капелюшку, кругленькою та рум’яною, наче добра фея з казки. Над бабусею висів напис: «Щастя та радість— тільки в мене. Огірок у подарунок». Ґеральт затримався, вигріб мідяки з кишені.

— Налий, бабцю, — зажадав похмуро, — півкварти щастя.

Вдихнув поглибше, випив одним махом, видихнув. Витер сльози, які сивуха витиснула в нього з очей.

Був вільним. І злим.

Про те, що він вільний, довідався, що цікаво, від особи, яку знав. Заочно. Був це той самий передчасно полисілий юнак, якого на його очах вигнали з австерії «Natura Rerum». І який, як виявилося, був канцелярським щуром у трибуналі.

— Ти вільний, — заявив йому полисілий юнак, сплітаючи та розплітаючи худі та поплямовані чорнилами пальці.— Заставу сплачено.

— Ким сплачено?

Інформація виявилася конфіденційною, полисілий канцелярський щур відмовився її надати. Відмовився також— і також рішуче— повернути реквізовані сакви Ґеральта. Де, окрім іншого, були готівка й банківські чеки. Рухоме майно відьмака, — заявив він не без злостивості,— було розцінене владою як cautio pro expensis— внесок на рахунок судових коштів та можливих покарань.

Сперечатися було безглуздо й без сенсу. Ґеральт мусив радіти, що при виході з в’язниці йому віддали хоча б ті речі, які під час затримання він мав у кишенях. Особистий дріб’язок та дрібні гроші. Такі дрібні, що нікому не захотілося їх красти.

Він порахував мідяки, що залишилися. І посміхнувся до старенької.

—І ще півкварти радості попрошу. За огірок дякую.

Після бабусиної сивухи світ помітно покращився. Ґеральт знав, що це скоро мине, тож приспішив кроки. Мав справи, які треба було вирішити.

Пліточка, його кобила, на щастя, залишилася поза увагою суду й не увійшла в почет cautio pro expensis. Була вона там, де він її залишив, — у боксі стайні, доглянута й нагодована. Такого поводження відьмак не міг залишити без нагороди незалежно від стану власного майна. Зі жмені срібних монет, що вціліли у вшитій в сідло схованці, кілька відразу отримав стаєнний, якому від тої щедрості аж подих відібрало.

Горизонт над морем темнів. Ґеральтові здалося, що він бачить іскорки блискавиць.

Перед входом до кордегардії він завбачливо набрав у груди свіжого повітря. Не допомогло. Пані стражниці сьогодні мусили з’їсти більше квасолі, ніж зазвичай. Набагато, набагато більше квасолі. Хтозна, може, це була неділя.

Одні, як завжди, їли. Інші були зайняті грою в кості. Побачивши його, встали від столу й оточили його.

— Гляньте, відьмак, — сказала комендантка, стаючи дуже близько. — Узяв і приліз.

— Я залишаю місто. Прийшов забрати свою власність.

— Якщо ми дозволимо, — інша стражниця штурхнула його ліктем начебто випадково, — то що це нам дасть? Викупити тре’, братчику, викупити! Гей, дівчатка! Що він має кожній зробити?

— Нехай кожну в голу дупу поцілує!

— Та й лизне! Поглибше!

— Та ні! Ще чимось заразить нас!

— Але він нам винен. — Ще одна наперла на нього бюстом, твердим, наче скеля. — Завинив нам, має щось приємненьке зробити, нє?

— Хай якусь пісеньку нам заспіває.— Інша голосно перднула. — А мелодію під оті мої ноти підбере!

— Або під мої!— Інша перднула ще голосніше. — Бо мої голосніші.

Решта дам аж за боки хапалася від сміху.

Ґеральт проклав собі шлях, намагаючись не застосовувати насилля. У ту мить двері складу депозитів відчинилися й у них став мосьпан у бурих опанчі й береті. Депозитор Гонсхорек, чи як там його. Побачивши відьмака, роззявив рота.

— Ви? — пробелькотів. — Як же воно? Ваші мечі…

— Саме так. Мої мечі. Попрошу їх.

— Але ж… Але ж… — Гонсхорек похитнувся, схопився за груди, ледь хапаючи ротом повітря. — Але ж я тих мечів не маю!

— Вибач?

— Не маю… — Обличчя Гонсхорека почервоніло. І скорчилося, наче в пароксизмі болю. — Їх же ж забрано…

— Як так? — Ґеральт відчув, як охоплює його холодна лють.

— Забра… но…

— Як це— забрано? — Він ухопив депозитора за груди. — Ким, сука, забрано? Що воно, нахєр, має значити?

— Розписка…

— Власне! — Він відчув на руці залізну хватку. Комендантка стражі відіпхнула його від Гонсхорека, що саме почав задихатися. — Власне! Покажи розписку!

Відьмак розписки не мав. Розписка на отримання зброї залишилася в його саквах. Саквах, реквізованих судом. Як внесок за рахунок судових коштів та можливих покарань.

— Розписка!

— Не маю. Але…

— Немає розписки— немає депозиту, — не дала йому скінчити комендантка. — Мечі забрано, не чув? Сам же ж, напевне, і забрав. А тепер вертеп тут крутиш? Віджати щось бажаєш? А ніц тобі з того. Забирайся геть.

— Я не піду, поки…

Комендантка, не послаблюючи хватки, відтягнула Ґеральта й розвернула його. Обличчям до дверей.

— Нахєр пішов.

Ґеральт жінок бити відмовлявся. Утім, щодо того, хто мав плечі, наче борець, живіт— наче рулет, а литки— наче дискобол, а до того всього ще й пердів, наче мул, не мав жодних бар’єрів. Відіпхнув комендантку й з усіх сил гепнув їй у щелепу. Своїм улюбленим правим гаком.

Інші завмерли, але лише на мить. Комендантка ще не встигла приземлитися на стіл, розбризкуючи довкола квасолю й перцевий соус, а вони вже насіли на відьмака. Одній він без роздумів розквасив носа, другій дав так, що аж хруснули зуби. Двох почастував Знаком Аард, і ті полетіли, наче ляльки, на стійку з алебардами, зваливши їх усі з неймовірним стуком і грюкотом.

Отримав у вухо від комендантки, убабляної в соус. Друга стражниця, та, із твердим бюстом, схопила його ззаду ведмежою хваткою. Він гепнув її ліктем так, що аж завила. Комендантку пхнув на стіл, ударив розмашистим гаком. Ту, з розквашеним носом, ударив у сонячне сплетіння й повалив на землю, чув, як її вигортає. Інша, буцнута в скроню, гупнула стриженою потилицею об стовп, обм’якла, очі її миттєво затягнула імла.

Але на ногах трималися ще четверо. І край настав його перевазі. Дістав ззаду в голову, а відразу після того— у вухо. А після— у криж. Якась із них підтяла йому ноги, коли впав, дві звалилися на нього, притиснули, працюючи кулаками. Інші не шкодували копняків.

Ударом чола в обличчя він викреслив одну з тих, що притискали його, але відразу на зміну їй прийшла інша. Комендантка— упізнав він по краплях соусу. Ударом згори дала йому в зуби. Він плюнув жінці кров’ю прямо в очі.

— Ніж! — репетувала вона, мотаючи стриженою головою. — Ніж мені дайте! Яйця йому відчикрижу!

— Навіщо ніж! — крикнула інша. — Я йому й так відгризу!

— Стояти! Струнко! Що воно має значити? Струнко, я сказав!

Голос, оглушливий і вимогливий, продерся крізь шум битви, угамував стражниць. Вони випустили Ґеральта з обіймів. Він ледь підвівся, відчуваючи біль. Вигляд поля бою трохи покращив його настрій. Не без задоволення поглядав на свої досягнення. Стражниця, яка лежала під стіною, уже розплющила очі, але досі була не в змозі навіть усістися. Друга, зігнута, випльовувала кров і мацала пальцями зуби. Третя, та, із розквашеним носом, намагалася встати, але раз у раз падала, ковзаючи по калюжі власної квасолевої блювоти. З усієї шістки тільки половина трималася на ногах. Тож результат міг задовольняти. Навіть у світлі того факту, що, якби не втручання, він і сам би дістав чимало каліцтв— і невідомо, чи зумів би встати власними силами.

А тим, хто втрутився, був достойно вдягнений чоловік зі шляхетними рисами, що аж випромінював авторитет. Ґеральт не знав, хто це. Натомість пречудово знав його товариша. Красунчика у вигадливому капелюсі зі встромленим у нього пером білої чаплі, із блондинистим, накрученим щипцями волоссям, що сягало плечей. Того, хто носив дублет кольору червоного вина й сорочку з мереживним жабо. Хто стояв із незмінною лютнею й настільки ж незмінною нахабною посмішкою на губах.

— Привіт, відьмаче! Але ж і вигляд у тебе! З цим побитим писком! Я зо сміху лусну!

— Привіт, Любистку. Я також радий тебе бачити.

— Що тут діється? — Чоловік зі шляхетними рисами взяв руки в боки. — Ну? Що з вами? Доповідати згідно зі статутом! Ну ж бо!

— То оцей! — Комендантка витрусила з вух залишки соусу й звинувачувально тицьнула в Ґеральта. — Він винуватий, вельможний пане інстигатор! Скандалив і репетував, а потім битися розпочав. І все через якісь там мечі з депозиту, на який він і розписки не мав. Гонсхорек підтвердить… Гей, Гонсхореку, що ти там скрутився в кутку? Обісрався? Рухай дупою, вставай, скажи вельможному панові інстигатору… Гей! Гонсхореку! Що це ти?

Досить було глянути уважніше, щоби відгадати, що сталося з Гонсхореком. Не було потреби навіть перевіряти пульс, досить було просто глянути на біле, наче крейда, обличчя. Гонсхорек був мертвим. Він просто й звикло був мертвим.

* * *

— Ми розпочнемо слідство, пане з Рівії,— сказав Ферран де Леттенхоф, інстигатор королівського трибуналу. — Якщо ви складаєте офіційну скаргу та позов, ми мусимо його почати, як наказує закон. Візьмемо на допит усіх, хто під час арешту й судового слідства мав доступ до ваших речей. Арештуємо підозрілих…

— Тих, що зазвичай?

— Вибачте?

— Нічого-нічого.

— Ну, так. Справу напевне буде прояснено, а винних у крадіжці мечів— притягнено до відповідальності. Якщо й справді до крадіжки дійшло. Ручаюся, що загадку ми прояснимо й правда вилізе назовні. Раніше чи пізніше.

— Я волів би раніше. — Відьмакові не дуже подобався тон інстигатора. — Мої мечі— це моє існування, я не можу без них виконувати свої професійні обов’язки. Знаю, що робота моя багатьма сприймається погано, а особа моя потерпає в результаті фальшивого її зображення. Що походить від упередження, забобонів та ксенофобії. Я розраховую, що цей факт не впливатиме на слідство.

— Не впливатиме, — сухо відповів Ферран де Леттенхоф. — Бо панує тут правосуддя.

Коли пахолки винесли померлого Гонсхорека, за наказом інстигатора було зроблено ревізію складу зброї та всієї кімнатки. Як легко було здогадатися, від мечів відьмака там не було й сліду. А комендантка стражі, що глипала на Ґеральта так само скоса, указала їм на підставку з шипом, на який небіжчик наколював принесені депозитні розписки. Серед тих розписок швидко знайшлася й відьмакова. Комендантка погортала реєстр, аби через хвилину тицьнути їм під носа.

— Прошу, — указала із тріумфом, — як воля ваша, помітка про те, що забрали. Підпис: Ґерланд із Риблі. Я ж вам казала, що відьмак тут був і сам свої мечики прибрав. А тепер дурить, напевне, щоби відшкодування загорнути! Через нього Гонсхорек копита відкинув! Через ті проблеми жовч його залила й дідько його взяв.

Ані вона, ані жодна зі стражниць, щоправда, не наважилися засвідчити, що котрась із них насправді бачила Ґеральта, коли забирали його зброю. Постійно якісь тут крутяться, а вони були зайняті, бо їли.

Над дахом будинку суду кружляли чайки, жахливо кричачи. Вітер відігнав на південь грозову хмару з-над моря. Вийшло сонце.

— Я хотів би заздалегідь попередити, — сказав Ґеральт, — що на мої мечі накладено сильні чари. Тільки відьмаки можуть їх торкатися, в інших вони відбирають вітальні сили. Головним чином воно проявляється через занепад сил чоловічих. Інакше кажучи, через статеву слабкість. Цілковиту й перманентну.

— Ми будемо мати це на увазі,— кивнув інстигатор. — Поки що я просив би, аби ви не виїжджали з міста. Я схильний прикрити очі на скандал у кордегардії, там, зрештою, скандали стаються регулярно, пані стражниці легко піддаються емоціям. А оскільки Юліан… чи то пан Любисток за вас ручається, я впевнений, що й ваша справа в суді вирішиться успішно.

— Моя справа, — примружився відьмак, — це ніщо інше, як переслідування. Цькування, що походить з упередження та антипатії…

— Докази буде розглянуто, — відрізав інстигатор. — І на їхній підставі буде вчинено дії. Так хоче правосуддя. Те саме, завдяки якому ви перебуваєте на волі. На поруках, а тому умовно. І ви, пане з Рівії, повинні дотримуватися тих умов.

— Хто оплатив оце поручництво?

Ферран де Леттенхоф холодно відмовився розкрити інкогніто відьмакового добродія, попрощався й у супроводі пахолків попрямував у бік входу до суду. Любисток тільки того й чекав. Ледве вони покинули ринок і вийшли на вуличку, розкрив усе, що взнав:

— Справжня послідовність нещасливих збігів, друже Ґеральте. І гідних жалю інцидентів. А якщо йдеться про заставу, то сплатила її за тебе така собі Литта Нейд, яка серед своїх відома як Корал через колір помади, якою вона користується. Це чародійка, яка вислужується перед Белогуном, тутешнім корольком. Усі голову ламають, навіщо вона це зробила. Бо ніхто інший, як саме вона, і послала тебе за ґрати.

— Що?

— Я ж кажу. Це Корал на тебе донесла. Саме це нікого не здивувало, бо всім відомо, що чародії щодо тебе затялися. А тут раптом така сенсація: чародійка ні з того ні з сього виплачує заставу й дістає тебе з льоху, до якого тебе її стараннями й кинули. Ціле місто…

— Усім? Ціле місто? Що ти тут вигадуєш, Любистку?

— Я використовую метафори та перифрази. Не вдавай, що не знаєш ти ж мене, як облупленого… Зрозуміло, що не «ціле місто», а виключно деякі добре поінформовані серед тих, хто перебуває близько до урядових кіл.

—І ти, виходить, також є тим, хто нібито перебуває близько?

— Угадав. Ферран— це мій кузен, син брата мого батька. Я заявився сюди до нього з візитом як до родича. І довідався про твої проблеми. Відразу за тебе заступився, ти ж, правда, у цьому не сумніваєшся? Я ручався за твою чесність. Розповів про Йеннефер…

— Сердечно тобі дякую.

— Облиш той свій сарказм. Я мусив про неї розповісти, аби дати кузенові зрозуміти, що тутешня магічка оббріхує тебе й очорнює тебе через заздрість і ревнощі. Що всі ті звинувачення— фальшивка, що ти ніколи не принижуєшся до фінансових оборудок. У результаті мого заступництва Ферран де Леттенхоф, королівський інстигатор, найвищого рангу екзекутор закону, уже переконаний у твоїй невинності…

— Мені так не здалося, — заявив Ґеральт. — Навпаки. Відчував я, що він мені не довіряє. Ані в справі начебто зловживань, ані в справі зникнення мечів. Чув, що він говорив про докази? Докази для нього— то фетиш. Тож доказом махінацій стане донос, а доказом містифікації викрадення мечів— підпис Ґерланда з Риблі в реєстрі. До того ж та міна, коли він застерігав мене від спроб виїзду з міста…

— Те, як ти його сприймаєш, образливо, — заявив Любисток. — Я знаю його краще за тебе. Те, що я за тебе заступився, для нього варте більшого, ніж дюжина дутих доказів. А застерігав він тебе слушно. Чому, ти вважаєш, ми обидва, я та він, пішли до кордегардії? Аби втримати тебе від того, щоб ти наробив дурниць! Хтось, кажеш, підставляє тебе, фабрикує фальшиві докази? Тож не давай тому хтосю доказів правдивих. А таким була б твоя втеча.

— Може, ти й правий, — погодився Ґеральт. — Але інстинкт говорить мені дещо інше. Треба мені дати драпака, поки не взяли в облогу. Спершу арешт, потім застава, відразу після того мечі… Що буде ще? Дідько, без меча я почуваюся, як… Як слимак без шкаралупи.

— Як на мене, щось ти дуже переймаєшся. Що тут, мало магазинів? Махни рукою ти на ті мечі, купи собі щось інше.

— А якби вкрали в тебе твою лютню? Отриману, як пам’ятаю, за досить драматичних обставин? Ти б не переймався? Махнув би рукою? І пішов би купувати собі іншу в лавці за рогом?

Любисток рефлекторно затиснув долоні на лютні й обвів навколо сполошеним поглядом. Утім, ніхто не скидався на потенційного грабіжника інструментів і нездорового інтересу до його унікальної лютні не виявляв.

— Ну так, — видихнув він. — Розумію. Як і моя лютня, твої мечі теж свого роду єдині й незамінні. До того ж… як там ти говорив? Зачаровані? Такі, що викликають магічну імпотенцію… Дідько, Ґеральте! Ти тільки зараз мені про те говориш? Я ж часто перебував у твоїй компанії, мав ті мечі на відстані витягнутої руки! А інколи й ближче! Тепер усе ясно, тепер я розумію… Останнім часом, най йому, мав я певні труднощі…

— Заспокойся. З тією імпотенцію це побрехеньки. Я вимислив те на місці, розраховуючи, що плітка піде. Що злодій злякається…

— Як злякається, то буде готовий притопити мечі в гноївці,— тверезо констатував бард, усе ще трохи поблідлий. — І ти ніколи їх не відшукаєш. Скоріше, покладися на мого кузена Феррана. Він тут уже давно інстигатором, має цілу армію шерифів, агентів та шпиків. Знайдуть злодія вмить, побачиш.

— Якщо він іще тут, — заскреготів зубами відьмак. — Міг гайнути, поки я сидів у буцегарні. Як там, кажеш, зветься та чародійка, завдяки якій я туди потрапив?

— Литта Нейд, прізвисько— Корал. Здогадуюся, що ти маєш намір робити, приятелю. Але не знаю, чи це найкраща думка. То чародійка. Чаклунка й жінка в одній особі, словом, чужий вид, який не піддається раціональному пізнанню й функціонує за незрозумілими для звичайних чоловіків механізмами та принципами. Що я тобі, зрештою, говорю, ти й сам про все чудово знаєш. У тебе ж у цьому питанні багатий досвід… Що воно за галас?

Безцільно мандруючи вулицями, вони потрапили на околиці майданчика, над яким стояв безперестанний стукіт молотків. Функціонувала тут, як виявилося, велика бондарська майстерня. Біля самої вулиці, під навісом, громадилися рівні штабелі сушених клепок. Звідси, переношувані босими підлітками, клепки мандрували до столів, де затискали їх у спеціальних упорах й обробляли скоблями. Опрацьовані клепки переходили до інших ремісників, ті закінчували їх на довгих стругальних лавках, стоячи над ними розчепірившись по кістки в стружках. Готові клепки потрапляли в руки бондарів, які складали їх докупи. Ґеральт хвилинку приглядався, як під впливом тиску хитромудрих тисків та скручених болтами стяжок постає форма діжки, що відразу фіксувалася за допомогою набитих на виріб залізних обручів. Аж на вулицю вилітав пар від великих котлів, у яких діжки парили. З глибини майстерні, з подвір’я, долітали запахи дерева, розжареного над вогнем: там діжки гартували перед подальшою обробкою.

— Скільки не бачу діжку, — заявив Любисток, — спонукає вона мене до пива. Ходімо за ріг. Я знаю там один симпатичний шинок.

—Іди сам. Я провідаю чародійку. Здається, я знаю, хто то, я вже її бачив. Де її шукати? Не кривися, Любистку. Це вона, як мені здається, є джерелом і першопричиною моїх клопотів. Я не стану чекати, як плинутимуть справи, піду та запитаю її прямо. Не можу я стирчати в цьому містечку. Хоча б із тієї причини, що з грошвою в мене, скоріше, так собі.

— На те, — сказав гордо трубадур, — ремедіум знайдеться. Я тебе підтримаю фінансово… Ґеральте? Що діється?

— Повернися до бондарні й принеси мені клепку.

— Що?

— Принеси мені клепку. Хутко.

Вуличку загородили трійко кремезних здоровил із поганющими неголеними й немитими пиками. Один, плечистий настільки, що майже квадратний, тримав у руці окуту палюгу, товстезну, наче вимбовка кабестана. Другий, із кожухом хутром наверх, носив тесак, а за поясом мав абордажну сокирку. Третій, засмаглий, наче моряк, озброєний був довгим, паскудним із виду ножем.

— Гей ти там, смердюше рівійський! — розпочав квадратний. — Як почуваєшся без мечів на спині? Наче з голою сракою на вітрі, га?

Ґеральт дискурсу не підтримав. Чекав. Чув, як Любисток лається з бондарями за клепку.

— Уже немає в тебе іклів, виродку, отруйна відьмача гадино, — продовжував квадратний, схоже, найвправніший в ораторському мистецтві.— Гадини без іклів ніхто не злякається! Бо воно тоді наче черв’як чи інша мінога глистувата. Ми таку мерзоту під підбор беремо та в кашу чавимо. Щоби не посміло воно більше в міста наші заходити, поміж поштивими людьми. Не станеш, стерво, наших вулиць слизом своїм бруднити! Бий його, браття!

—Ґеральте! Лови!

Він підхопив кинуту клепку на льоту, відскочив від удару палицею, гепнув квадратного в голову збоку, закрутився, тріснув головоріза в кожусі в лікоть— головоріз крикнув та випустив тесак. Відьмак ударив його під коліно й повалив, після чого проскочив поряд та зацідив клепкою в скроню. Не став чекати, поки головоріз упаде, і, не перериваючи руху, знову вивернувся з-під палиці квадратного, бацнув його по пальцях, затиснутих на дубці. Квадратний заричав від болю й випустив палицю, а Ґеральт ушкварив його по черзі у вухо, у ребра й у друге вухо. А потім копнув між ногами з розмаху. Квадратний упав і став округлим, скрутився, скорчився, торкаючись землі чолом.

Засмаглий, з трійці найспритніший і найшвидший, затанцював навколо відьмака. Уміло перекидаючи ніж із руки в руку, атакував на зігнутих ногах, тнучи навхрест.

Ґеральт легко уникав ударів, відступав, чекав, поки той зробить крок ширше. А коли те сталося, замашним ударом клепки відбив ніж, піруетом обкрутився навколо напасника й зацідив йому в потилицю. Зарізяка впав на коліна, а відьмак ткнув його в праву нирку. Тицьнутий завив і напружився, і тоді відьмак дістав його клепкою трохи нижче вуха, у нерв, відомий медикам як привушне сплетіння.

— Йой, — сказав, ставши над зарізякою, що звивався, хрипів і давився криком. — Це має бути боляче.

Розбійник у кожусі витягнув з-за пояса сокирку, але не вставав із колін, не знаючи, що робити. Ґеральт розвіяв його сумніви, приваливши клепкою по потилиці.

Вуличкою, розпихаючи збитих у купу глядачів, набігали пахолки з міської стражі. Любисток угамував їх, посилаючись на знайомства, гарячково пояснював, хто тут був нападником, а хто діяв у самообороні. Відьмак жестами підкликав барда ближче.

— Прослідкуй, — повчав, — аби взяли цю мерзоту в колодки. Вплинь на кузена-інстигатора, аби він їх серйозно притис. Вони або самі мочили пальці в крадіжці мечів, або хтось їх найняв. Вони знали, що я буду беззбройний, тому відважилися напасти. Клепку віддай бондарям.

— Мені довелося цю клепку купити, — признався Любисток. — І, певно, я добре зробив. Непогано, як бачу, ти володієш дощечкою. Маєш таку носити постійно.

— Я йду до чародійки. Провідати. Мушу йти з клепкою?

— На чародійку, — скривився бард, — і це факт, придалося б щось важче. Наприклад, дубець. Один відомий мені філософ примовляв: ідучи до жінки, не забудь узяти із собою…

— Любистку.

— Добре-добре, я розтлумачу тобі, як потрапити до магічки. Але спершу, якщо я можу дати тобі пораду…

— Ну?

— Відвідай лазню. І цирульника.

Стережіться розчарувань, бо зовнішність обманює. Такими, якими вони видаються, речі є рідко. А жінки— ніколи.

Любисток. Півстоліття поезії

Розділ 5

Вода в чаші фонтана завирувала й закипіла, розбризкуючи золотаві крапельки. Литта Нейд, яку звали Корал, чародійка, простягнула руку, проскандувала стабілізуюче закляття. Вода згладилася, наче олією полита, запульсувала сполохами. Картинка, спочатку невиразна й туманна, набрала гостроти й припинила тремтіти, хоча й лишилася трохи зміненою через рух води; але була вона чітка й прочитувальна. Корал нахилилася. Бачила у воді Пряні Ряди— головну вулицю міста. І чоловіка з білим волоссям, який тією вулицею крокував. Чародійка придивлялася. Спостерігала. Шукала вказівок. Деталей, які дозволили б передбачити, що станеться.

Про те, хто такий справжній чоловік, Литта мала усталений погляд, випрацьований роками досвіду. Вона вміла розпізнати справжнього чоловіка в купі більш-менш вдалих імітацій. І для цього їй принаймні не треба було вдаватися до фізичного контакту: цей спосіб тестування чоловічості вона, як і більшість чародійок, вважала не лише тривіальним, але й каламутним, таким, що часто заводив на манівці. Така дегустація, як вона зрозуміла після кількох спроб, може, і була б перевіркою смаку, але після себе надто часто залишала вона несмак. Нестравність. І печію. А, бува, ще й блювоту.

Литта вміла розпізнати справжнього чоловіка навіть здаля, спираючись начебто на слабкі й незначні прикмети. Справжній чоловік, з’ясувала через практику чародійка, захоплюється риболовлею, але виключно на штучну мушку. Колекціонує військові фігурки, еротичні малюнки й власноруч виконані моделі парусників, зокрема й у пляшках, а порожніх пляшок від дорогих напоїв у його будинку ніколи не бракує. Він уміє добре готувати, вдаються йому справжні шедеври кулінарного мистецтва. Ну й, узагалі-то, він самим виглядом збуджує бажання.

Утім, відьмак Ґеральт, про якого чародійка багато чула, про якого розвідала чимало інформації й за яким власне спостерігала у воді басейну, мав лише одну з перерахованих умов.

— Мозаїко!

— Я тут, пані майстрине.

— У нас буде гість. Щоби все мені було готове й на рівні. Але спочатку принеси мені сукню.

— Чайну троянду? Чи морську воду?

— Білу. Він одягається в чорне, влаштуємо йому інь та ян. І туфельки, вибери щось під колір, аби зі шпилькою щонайменше на чотири дюйми. Не можу дозволити, аби він дивився на мене згори.

— Пані майстрине… Та біла сукня…

— Ну?

— Вона така…

— Скромна? Без оздоб й оборок? Ех, Мозаїко, Мозаїко. Чи ти ніколи не навчишся?

* * *

У дверях його мовчазно привітав огрядний та пузатий бурмило зі зламаним носом та очима маленької свинки. Оглянув Ґеральта з ніг до голови, а потім іще раз у зворотному порядку. Після чого відсунувся, даючи знак, що той може проходити.

У передпокої чекала дівчина з гладенько зачесаним, майже прилизаним волоссям. Без слова, одним жестом вона запросила його всередину.

Він увійшов просто в заквітчане патіо з фонтаном, що плюскотів посередині. У центрі фонтана стояла мармурова статуя у вигляді голої танцюючої дівчини, чи, скоріше, дівчинки, якщо мати на увазі слабко розвинуті вторинні статеві ознаки. Крім того, що статуя була вирізана долотом майстра, привертала вона увагу ще однією деталлю: із цоколем фонтана поєднувала її виключно одна точка— великий палець ноги. Жодним чином, як оцінив відьмак, таку конструкцію не вдалось би стабілізувати без допомоги магії.

—Ґеральт із Рівії. Вітаю. І запрошую.

Для того, щоби вважатися за класичну красуню, чародійка Литта Нейд мала надто гострі риси. Рожевий відтінку теплого персика, яким делікатно торкнулися її вилиць, ту гостроту згладжував, але не приховував. Підкреслені ж кораловою помадою губи мали форму настільки досконалу, що аж занадто. Але не це було головним.

Литта Нейд була рудою. Рудою класично й натурально. Пом’якшена світло-іржава червоність її волосся наводила на думку про літнє хутро лиса. Якби— Ґеральт був у тому абсолютно переконаний— упіймати рудого лиса й посадовити його поруч із Литтою, обидва вони виявилися б однієї масті, не відрізнити. Навіть коли чародійка рухала головою, серед червоності запалювалися іскорки світліші, жовтаві, наче в лисячому хутрі. Цей тип рудого волосся зазвичай супроводжує ластовиння, причому зазвичай надмірне. А втім, у Литти його помітно не було.

Ґеральт відчув занепокоєння, забуте й приспане, але воно раптом пробудилося десь там, у глибині. По натурі своїй він мав дивну, неможливу для витлумачення схильність до рудоволосих; кілька разів ця пігментація волосся вже підштовхувала його до скоєння дурні. Тож належало стерегтися, і відьмак з усіх сил пообіцяв це собі. Утім, завдання було трохи полегшено. Власне, минав рік із того часу, коли вчинення такого роду дурні перестало його спокушати.

Еротично стимулююча рудизна була не єдиною привабливою рисою чародійки. Білосніжна сукня була скромною й цілком неефектною, але це мало свою мету, мету слушну й без найменших сумнівів заплановану. Простота ця не розпорошувала уваги того, хто дивився, а концентрувала погляд на привабливій фігурі. І на глибокому декольте. Точніше кажучи, у «Добрій Книзі» пророка Лободи, у виданні ілюстрованому, Литта Нейд могла б позувати для гравюри для заставки розділу «Про нечисте пожадання».

Кажучи ще точніше, Литта Нейд була жінкою, з якою лише повний дурень міг бажати зв’язатися довше, ніж на дві доби. Цікаво, що саме за такими жінками зазвичай увивалися чоловіки, схильні зв’язуватися з ними на куди довший термін.

Пахла вона фрезією та абрикосом.

Ґеральт схилився, після чого удав, що більше, ніж фігурою й декольте чародійки, цікавиться скульптурою у фонтані.

— Запрошую, — повторила Литта, указуючи на стіл із малахітовою поверхнею й на два плетені крісла. Почекала, поки він сяде, сама ж, сідаючи, похвалилася зграбною литкою й туфелькою зі шкіри ящірки. Відьмак удав, що всю його увагу поглинули карафки та патера з фруктами.

— Вина? Це «Нугар» із Туссану, як на мене, то куди цікавіше, ніж рекламоване «Ест-Ест». Також є «Коте-де-Блессур», якщо ти надаєш перевагу червоному. Налий нам, Мозаїко.

— Дякую. — Він прийняв від зализаної дівчини бокал, усміхнувся до неї.— Мозаїка. Гарне ім’я.

Помітив у її очах жах.

Литта Нейд поставила бокал на столик. Зі стукотом, який мав привернути його увагу.

—І що ж, — сказала, ворухнувши головою з рудими локонами, — привело славетного Ґеральта з Рівії до мого скромного порога? Помираю від цікавості.

— Ти виплатила за мене заставу, — сказав він спеціально сухо. — Чи то поручництво. Завдяки твоїй щедрості я вийшов із буцегарні. До якої я потрапив також завдяки тобі. Вірно? То через тебе я провів у камері цілий тиждень?

— Чотири дні.

— Чотири доби. Я хотів би, якщо це можливо, дізнатися про причини, що тобою керували. Обидві.

— Обидві? — Вона піднесла брови та бокал. — Є лише одна. І вона— та сама.

— Ага. — Він удав, що всю увагу присвячує Мозаїці, яка крутилася з протилежного боку патіо. — Через ту само причину, через яку ти на мене донесла й посадила до в’язниці, з в’язниці ти мене потім і дістала?

— Браво.

— Ось я й запитую: навіщо?

— Аби довести тобі, що я можу.

Він відпив ковток вина. Яке й насправді було добрим.

— Ти довела, — кивнув, — що можеш. А насправді могла б просто сказати про це, хоча б і зустрівши на вулиці. Я б повірив. Ти захотіла зробити це інакше та зрозуміліше. Тож я й запитую: що далі?

— Я й сама про це думаю. — Вона хижо глянула на нього з-під вій. — Але нехай справи плинуть власним ходом. Поки ж скажімо так, що дію я від імені й за дорученням кількох моїх конфратерів. Чародіїв, які мають на тебе певні плани. Чародії ті, обізнані з моїми дипломатичними талантами, визнали мене особою, яка цілком придатна для того, аби поінформувати тебе про їхні плани. Поки що це все, що я можу тобі відкрити.

— Небагато.

— Ти правий. Але поки що— соромно це визнати— я й сама не знаю більше, бо не сподівалася, що ти з’явишся так швидко, що так швидко відкриєш, хто виплатив заставу. Що, як мене запевняли, мало залишитися таємницею. Коли я знатиму більше, більше й відкрию. Будь терплячим.

— А справа моїх мечів? Це елемент цієї гри? Цих таємничих чародійських планів? Чи ще один доказ твоїх можливостей?

— Я нічого не знаю про справу твоїх мечів, що б воно не значило й чого б воно не стосувалося.

Він повірив не до кінця. Але теми не продовжив.

— Твої конфратери-чародії,— сказав, — останнім часом наввипередки демонструють мені антипатію та ворожість. Зі шкіри лізуть, аби мені досадити та зіпсувати життя. У кожній поганій пригоді, що зі мною трапляється, я маю право шукати сліди їхніх масних пальчиків. Послідовність нещасливих збігів. Кидають мене у в’язницю, потім випускають, потім повідомляють, що мають стосовно мене певні плани. Що твої конфратери придумають цього разу? Я навіть боюся робити якісь здогади. А ти, визнаймо, дуже дипломатично наказуєш мені залишатися терплячим. Але ж я не маю виходу. Усе одно я мушу чекати, аж доки справа, породжена твоїм доносом, потрапить на розгляд суду.

— Але ж тим часом, — усміхнулася чародійка, — ти можеш максимально скористатися свободою й тішитися її благами. На суді стоятимеш як вільна людина. Якщо справа взагалі потрапить до суду, бо я зовсім у тому не впевнена. А навіть якщо й так, то повір: причин для переживань немає. Довірся мені.

— З довірою, — парирував він із посмішкою, — можуть бути проблеми. Справи твоїх конфратерів останнім часом серйозно підірвали мою довіру. Але я намагатимуся. А зараз я піду. Аби вірити й терпляче чекати. Уклоняюся.

— Не вклоняйся ще. Ще хвилинку. Мозаїко, вина.

Змінила позу в кріслі. Відьмак надалі вперто вдавав, що не бачить відкритих у розрізі сукні колін та стегон.

— Що ж, — сказала вона за мить, — немає чого те пом’якшувати. Відьмаків ніколи добре не сприймали в нашому середовищі, але нам було досить вас ігнорувати. Було так до певного часу.

— До часу, — йому набридли ці виверти, — коли зв’язався я з Йеннефер.

— Ні, помиляєшся. — Вона втупила в нього очі кольору жадеїту. — До того ж двічі. Primo, то не ти зв’язався з Йеннефер, а вона— з тобою. Secundo, зв’язок той мало кого дратував, серед нас відмічали й не такі екстравагантності. Зворотнім пунктом було ваше розставання. Коли ж це сталося? Рік тому? Ах, як же швидко минає час…

Вона зробила ефектну паузу, розраховуючи на його реакцію.

— Рівно рік тому, — продовжила, коли стало зрозумілим, що реакції не буде. — Частина нашого середовища… не дуже велика, але впливова… зволіла тебе тоді помітити. Не для всіх було зрозумілим, що там, власне, між вами сталося. Одні з нас уважали, що то Йеннефер, опритомнівши, порвала з тобою й виставила тебе під зад. Інші відважилися припускати, що це ти, прозрівши, пустив Йеннефер плазом та втік, куди очі бачили. У результаті, як я вже згадувала, ти став об’єктом зацікавленості. А також, як ти слушно вгадав, і антипатії. Та що там, були навіть і такі, які хотіли тебе якось покарати. На щастя для тебе, більшість вирішила, що шкода зусиль.

— А ти? До якої частини середовища належала ти?

— До тієї,— Литта скривила коралові губи, — яку твій любовний скандал, уяви собі, виключно розважав. Інколи смішив. Часом давав можливість для справжньої азартної розваги. Я особисто завдячила тобі чималим виграшем готівкою, відьмаче. Закладалися, як довго ти витримаєш із Йеннефер, і ставки були високі. Я, як виявилося, поставила найвдаліше. І зірвала банк.

— Тоді буде краще, якщо я вже піду. Я не повинен тобі дякувати навзаєм, та й не повинні б нас бачити разом. Бо ще подумають, що ми змовилися за ту заставу.

— А тобі є діло до того, про що вони можуть подумати?

— Майже ні. А твій виграш мене радує. Я думав повернути тобі п’ятсот крон, викладені як порука. Але якщо вже ти зірвала банк, ставлячи на мене, то я не почуваюся винним. Будемо вважати, що ми квити.

— Згадка про повернення застави, — у зелених очах Литти Нейд з’явився злий блиск, — сподіваюся, не видає твого наміру вислизнути та завіятися? Без очікування на судову справу? Ні-ні, такого наміру ти не маєш і мати не можеш. Бо ти ж добре знаєш, що такий намір знову відіслав би тебе до буцегарні. Тобі ж це відомо, вірно?

— Тобі немає потреби доводити, що ти це можеш.

— Я воліла б і не робити так, кажу з рукою на серці.

Вона поклала долоню на декольте в очевидному намірі притягти туди його погляд. Він удав, що цього не помітив, знову втік поглядом у бік Мозаїки. Литта відкашлялася.

— А щодо «квита», чи то твоєї частини у виграній суперечці,— сказала, — то ти правий. Належить тобі. Я не відважуся запропонувати тобі гроші… Але що ти скажеш про необмежений кредит у «Natura Rerum»? Під час твого тут перебування? Через мене твій минулий візит до австерії закінчився, не розпочавшись, тож тепер…

— Ні, дякую. Я оцінив наміри та бажання. Але дякую, ні.

— Ти впевнений? Що ж, ти точно впевнений. Навіщо я тільки згадала… про буцегарню. Ти мене спровокував. І увів в оману. Твої очі, ці дивні мутовані очі, такі на перший погляд щирі, безперестанно дурять… І вводять в оману. Ти не щирий, ні. Знаю, знаю, в устах чародійки це комплімент. Саме це ти й хотів зараз сказати, вірно?

— Браво.

— А чи вистачить тебе на щирість? Якби я її забажала?

— Якби ти про неї попросила.

— Ах. Ну нехай так. Тож прошу. Що призвело до того, що саме Йеннефер? Що вона, а не хтось інший? Ти б зумів це окреслити? Назвати?