Катерина Успенский Николай

– А ти? Ти не щаслива?

– Ні.

– Але ж чому? Така нагода вирватись від цієї павучихи, зажити панею, у сотника ж служка Векла є. Та чи ти не кохаєш його?

Катерина покривила лице.

– Кохаю? – перепитала вона невістку з обуренням, повертаючись до неї лицем. – Та я ненавиджу його!

Домна заплющила очі.

– Господи Боже!

Тієї ночі Катерина що спала, що не спала. Перед очима все стояло вдоволене лице сотника, увижався його погляд, у якому було щось недобре, темне. І жити не хотілось, як думала про те, що стане йому за дружину. А до ранку, певне, від недосипання оволоділа нею тупа байдужість до всього, уже не думала вона з жахом про своє майбутнє. Піднялася рано та й пішла до річки по воду. А біля річки вже копошилась Настина Старичка, дорідна мордата молодиця з пронизливими сірими очима та рудим вогким волоссям. Кинувши на Катерину гострий насмішкуватий погляд, затримавши його на лиці, вона, навіть не привітавшись, знову схилилась над водою, сховала недобру посмішку очей. А Катерина, відійшовши подалі від гладкої постаті, зняла коромисло й почала набирати воду. А коли почала набирати друге відро, раптом вловила далекий, але чутний стукіт кінських копит.

«Пан Криштоф», – промайнуло в голові, і серце відгукнулось на ту думку болісним ниттям, затріпотіло в грудях. А стукіт наближався, і вже за якусь хвилину на галявину перед містком вискочив той страшний, чорний панський кінь. Серце Катерини, завмерши на пронизливу мить, мов обірвалося й покотилось донизу. А потім поглянула йому в очі й забула про весь білий світ. І вік би так стояла та дивилась, відчуваючи, як непокоїться серце від кохання й болю, стояла тільки та дивилась в очі ті чаклунські, що зорили на неї з такою пронизливою відвертістю та ніжністю. Аж раптом панський кінь, захрипівши, відсахнувся вбік. І чари розтанули.

Прохолодний ранок огорнув Катерину своїми туманними обіймами, і вона отямилась. Побачила Настину, яка, завмерши з журавлем біля води, із жагучою жадібністю спостерігала за ними. І різко обернулась, ухопивши відро тремтячими, неслухняними руками, опустила його у воду. Квапливо підняла коромисло, а коли обернулась, пана на коні не вже було. Кінь поскубував високу траву біля містка, а пан… пан стояв уже зовсім поряд. І Катерині на якусь мить здалося, що ось зараз, геть не зважаючи на присутність Настини, він знову її поцілує, – це бажання горіло в його очах. Однак він тільки простягнув руку.

– Давай допоможу.

Катерина відсахнулась.

– Ні, що ви?

– Але ж відра важкі.

– Я звикла, – тихо відказала Катерина й покосилась на Настину, яка тополею вигиналась у їхній бік, аби добре розчути, про що ж вони будуть розмовляти. Вона геть забула про коромисло, що важкою ношею висіло на плечах, а очі так і горіли. Пан Криштоф, прослідкувавши за поглядом Катерини, красномовно спохмурнів, неначе щойно помітив її, і поглянув так, що Настина відразу ж зашарілась, почервоніла й квапливо затрусила босими ногами з товстими литками вверх до села. Утім, Катерина знала, що далеко вона не зайде, заховається біля найближчої верби, аби не проґавити чого цікавого.

Потім поглянула на пана й побачила його похмуре лице.

– Що це таке?

Катерина заблимала.

– Де?

– На твоєму лиці! Невже не бачила синця на пів лиця?

– А… – їй пригадалась важка рука мачухи. – Та… то я впала невдало, – бовкнула вона швидко, бо не хотіла, щоб він знав про мачушині побої.

Теплі пальці однієї руки обернули її лице до себе, а другою – з легкістю зняв з плечей важке коромисло.

– Подивися на мене, Катарино!

Очі, які вона ховала від нього, піднялися й відразу ж потонули в пронизливому погляді темних очей, що захоплювали, зачаровували та позбавляли здатності щось розуміти.

Криштоф похитав головою.

– Ти зовсім не вмієш брехати, Катарино. Хто тебе вдарив?

– А вам до того який клопіт?

– Клопіт. То хто? Батько?

Катерина яро захитала головою.

– Ні!

– Тоді хто? Мачуха?

Катерина кинула на нього вражений погляд. Господи, а він звідки про мачуху знає? І тим поглядом дала йому відповідь. Вираз його обличчя враз зробився холодним і гнівливим, а темні очі звузились.

– Я маю побалакати з цією жінкою та попередити її, що, як вона хоч раз торкнеться тебе пальцем, я з неї шкуру здеру, – скрізь зуби процідив він, і Катерина, із жахом уявивши, що він зараз піде в їхню вбогу хату лаятися з мачухою, забувшись, ухопила його за рукав шовкової сорочки й швидко загомоніла:

– Ні, пане, не треба!

Пан Криштоф поглянув на її руку.

– Треба!

– Ні, не треба, – невідомо де набравшись хоробрості, заперечила Катерина й понеслась, забувши, що перед нею пан стоїть, із яким не можна так розмовляти. – Коли хочете знати, ваша провина в тому, що вона мене вдарила. Нащо ви прислали зі Злотником ті кляті гроші?

Криштоф розгубився.

– Я хотів допомогти!

– Потрібна вона комусь, ваша допомога! Їй грошей скільки не дай, усе одно в скриню закриє, і зась! А через ті гроші вона мене блудницею вважає, тому й била…

– Я поговорю з нею!

– А що це дасть? Ви не знаєте моєї мачухи, то страшна людина, вона вже стільки крові з мене випила за ці роки…

Пан Криштоф покривився, мов від болю.

– Я заберу тебе до свого дому…

– Нікуди ви мене не заберете, пане. За два тижні я маю стати дружиною сотника Яковенка. Тоді й піду від мачухи!

Криштоф застиг, здавалось, задерев’янів від цих слів. А Катерина, не бажаючи більше краяти собі серце, підхопила коромисло й, стримуючи крик болю, прошепотіла:

– Прощавайте!

Оминувши пана, зібралася піти геть, але не встигла ступити й п’яти кроків. Сильні, уже знайомі руки вхопили її, потягнули назад, до дужого та гарячого тіла, відкинувши коромисло з відрами геть.

Катерина тільки ахнула.

– Що ви?

– Ми не попрощались, – відповів пан Криштоф, розвертаючи її до себе лицем. Катерина лише тихо зітхнула, коли його губи заволоділи її вустами пристрасним, відчайдушним і глибоким поцілунком. Так її ще ніхто не цілував, навіть він сам учора біля річки. Повагавшись якусь мить, вона обняла його за широкі плечі та відповіла на цю пристрасну ласку, відповіла так, як уміла, укладаючи у свій поцілунок усі почуття, які відчувала до нього, ту тугу, що краяла їй серце. Цілувала, танула, геть позабувши, що за ними, можливо, десь стежать очі Настини, яка причаїлася біля якоїсь верби. Усе то було пустим, далеким. Головним було те, що її цілував цей чоловік, нехай на прощання цілував… І вона оживала із цим поцілунком, сповнювалась від нього силою та життям – тільки поруч із ним і тільки для нього. До вечора вона стане нареченою сотника, але зараз вона ще вільна, вільна цілувати його востаннє.

– Катарино, – прошепотів Криштоф, – скажи мені, що не станеш дружиною того вусатого пузаня!

Катерина, розплющивши очі, затуманеним поглядом поглянула в ласкаві та палаючі очі пана Криштофа.

– Я… я не можу, – безпомічно прошепотіла вона, – так вирішив батько, і я не можу йому не скоритися. Була б моя воля, я б зроду не стала дружиною сотника. Я його ненавиджу!

Пан Криштоф усміхнувся.

– Справді? – запитав ледь чутно.

– Справді, – видихнула Катерина, зачарована ніжністю його темних, чаклунських очей. І в наступну мить наполегливі гарячі вуста знову заволоділи її вустами. Й увесь світ ізник, розтанув у тому поцілунку. Солодкому й останньому!

– Я б волів ніколи не відпускати тебе, – прошепотів Криштоф, відриваючись від неї. – Але як мені тебе втримати? Не заслуговуєш ти на те, щоб бути коханкою, ти варта більшого, і я…

Катерина заплющила очі.

– Благаю вас, мовчіть! Мені вже час іти! – промовила вона, відчуваючи, як серце розривається від болю. Криштоф зітхнув, мовчки набрав у відра води й заперечив, коли вона потягнулась за ними.

– Я допоможу!

– Не треба!

– Треба!

Він пан, тому Катерина скорилась, але біля верби баби Омелянівни підвела на нього благальні вологі очі.

– Не треба далі, благаю вас!

– Але ж тобі важко…

Катерина зітхнула.

– Можливо, але повірте мені, пане, це не перші відра в моєму житті й нічого зі мною не станеться.

Криштоф похитав головою, але більше заперечувати не став, допоміг їй одягнути коромисло, потім нахилив чорняву голову й поцілував загрубілі, натруджені руки.

– Бувай, Катарино!

Катерина підвела на нього наповнені сльозами очі.

– Прощавайте, пане!

І пішла. Пішла запиленою стежиною так швидко, як тільки могла. І жалкувала, що народилась вона не панею, а простою кріпацькою дівчиною. Якби була вона пані, то не відпустив би її пан Криштоф, узяв би за дружину, а так… Пани не одружуються зі своїми кріпачками, така вже вона, сувора правда життя.

Удома, покинувши відра біля порога, вона попленталась до комори, упала на лантухи та гірко заридала. Заридала, виплакуючи весь свій біль за паном Криштофом.

– Матінко рідненька, – шепотіла вона скрізь сльози, – що ж ви покинули мене, матусю? Немає тепер кому приголубити вашу Катруню.

Із двору зачувся голос мачухи.

– Катре? Катре? Де тебе чорти носять? Щоб ти пощезла, клята дівко, де ти поділась?!

– Іду я, – відгукнулась Катерина з комори та пішла, залишивши в коморі своє гірке горе та сльози.

День той тягнувся для Катерини нудотно, тоскно, довго. Увесь ранок вона готувала наїдки для сватів. І якось байдуже дивувалась тому, що мачуха десь роздобула трьох угодованих качок та лантушок білого пухкого борошна.

Сотник. Усе той сотник, купив Мальків із усім їхнім злидарським дрантям, а платити буде вона, собою заплатить. Серце ж її в той час шматується від утрати того єдиного, за ким тужить. За паном. Так вона все й робила, мов тут була, й неначе й зовсім не було її тут.

– Катре, не спи, – смикнула її за сорочку мачуха, коли вона, виліпивши пиріжки з маком, так і застигла над ними, замислившись про пана. Катерина кинула на неї похмурий погляд, але пиріжки доробила.

А за декілька хвилин розбила глечика з кисляком.

– Катре! – засичала Килина. – Щоб тебе трясця взяла! Що з тобою сьогодні таке?

Катерина зле всміхнулась.

– Від щастя млію!

На Мальковому бідному подвір’ї було весело та гомінко. Діточки, чекаючи на щирі подарунки сотника-жениха, цвірінчали, мов зграя горобців, і навіть Домна, мов позабувши про свою хворобу, одягнулась святково й тихо раділа з дітей. ЇЇ зігрівала думка про те, що незабаром у них із Назаром з’явиться домівка.

– Щось ти занадто бліда сьогодні, – пробурмотіла Ярина, заплітаючи в Катеринині коси жовтогарячі стрічки, – та ще цей синець, жах просто, бодай їй руки повсихали!

Катерина заплющила очі.

– Проклинати гріх, – тихо сказала вона, але у відповідь дістала лише зневажливе фиркання Ярини.

– А їй не гріх? Усіх гріхом лякає, а сама що робить?

А далі потягнулись важкі для Катерини хвилини сватання. За сватів сотник привів чотирьох старих козаків, поважних і надутих пузанів, із довгими вусами та непривітними очима. Катерина бачила, із якою зневагою та насміхом оглядали вони їхню бідну хату, як піджимали тонкі губи, дивлячись на неї, наречену, і відчувала себе якоюсь непотрібною людиною, рухалась, мов кілок проковтнула. Сотник пихатим індиком сидів біля батька й від часу до часу кидав на неї якісь дивні погляди. А як випала нагода, Катерина мовчки тихенько висковзнула з хати.

Оминувши комору, вона притулилась до тину, за яким починався город, і втомлено прикрила очі. Думати ні про що не хотілось, особливо про того чоловіка, якому її вже просватано…

– Ось де ти заховалась, – пролунав зовсім поряд басовитий голос ненависного сотника. – Чого з хати втекла?

Катерина поглянула на нього спідлоба.

– А вам не однаково?

Яковенко зіщулився.

– Яка ж ти неласкава, – протягнув він, підступаючи до неї обережною та неквапливою ходою хижака. – Що ж ти так, Катруню, я ж тобі таки наречений.

Катерина відповіла йому холодним поглядом.

– Я не прохала вас брати мене за наречену!

– Осоромленою бути захотіла?

– А хоч би й так?

Він так несподівано, так швидко кинувся до неї, що вона не встигла відбігти й опинилась притиснутою до шершавого тину його сильним, угодованим тілом. Смикнулась, щоб утекти, але міцні чоловічі руки затисли так, що вона скривилась від болю.

– Пустіть мене!

Сотник заскрипів зубами.

– Що, до того поляка закортіло? Та ти повинна мені в ноги вдячно кланятись, що я тебе від сорому врятував, а ти що? – Він недобре всміхнувся. – Та дарма, після вінчання я примушу тебе за все відплатити, я твою зухвалість за одну ніч виб’ю.

Катерина здригнулась.

– Пустіть! Ви мені огидні!

– Огидний? Ах ти ж панська підстилка! – Образа обпалила Катерину вогнем, і вона знову смикнулась у його руках, але сотник тримав міцно. – А пан тобі тоді не огидний?

Її золотаво-зелені очі сяйнули.

– Не огидний.

Сказала, зухвало та насмішкувато сказала й пошкодувала. Розпашіле, смердюче від шинкарської горілки дихання сотника вмить обпалило лице, і чужі, ненависні й слиняві губи зім’яли дівочі вуста жорстоким, болючим поцілунком. Катерина застогнала та знову смикнулась, намагаючись опинитись якомога далі від цих ненависних губ, але тільки глибше втислася в тин, а його руки, мов кліщами, оповили струнке дівоче тіло. Сотник цілував її грубо, із якоюсь мстивою ненажерливістю. Подумавши, що отаке, і навіть гірше, чекає на неї тепер після весілля, Катерина здригнулася всім тілом.

Господи, помилуй! Вона ж цього не витримає!

Сильно замружившись, вона, мов окам’яніла, стояла в його обіймах, слухаючи, як він важко дихає, і бажаючи, аби все це швидше завершилось. А закінчилось воно так само швидко, як і почалось. Поряд, біля тину, почулось якесь ворушіння, а потім пролунав дитячий сміх.

– Сотник цілує Катрю! Сотник цілує Катрю!

Яковенко відхилився від Катерини, ослабив свої цупкі обійми й погрозив кулаком услід Андрійкові, який реготав.

– От негідник малий! Упіймаю, наскубу за вуха!

А Катерина, не чекаючи більше, із силою рвонулася з його міцних рук і молодою кізочкою гайнула в городи, зачувши за своєю спиною гнівливий окрик сотника:

– Катерино! Ти куди? Стій!

Але Катерина навіть не озирнулась, пробіглась городом діда Товкача, потім баби Бульбичихи, дісталась до річки, заховалась за вербою й здригнулась, забачивши величний будинок пана на пагорбі. І серце відразу ж обпекло болем. Перед очима знову, мов живе, з’явилося лице пана Криштофа. І до болю захотілось усе покинути, на все махнути рукою й побігти туди, через місток, де на неї чекав він. Дарма ким, аби опинитися поруч із ним, нехай коханкою, нехай занапастити себе, але хоч якусь мить свого життя побути щасливою. А цим шлюбом із сотником чи не занапастить вона себе? Тільки й того, що осоромленою не буде. Але ж якою ціною? Вона, цнотлива й невинна, стане дружиною того гидкого сотника, позбудеться сорому ціною власного страждання. Яке ж бо життя вона проживе ненависне поряд із ним!

Наплакавшись від душі, вона втерла лице, умила його водою, кинула сумний погляд на білий будинок, що виднів серед зелені.

– Прощавайте, пане Криштофе, – прошепотіла ніжними, грубо зацілованими сотником вустами, знаючи, що ніколи не наважиться піти до нього, не зможе… хоч би й кортіло їй того. Обернувшись, вона пішла вверх по стежині, до села. Пішла, полишивши серце своє стражденне там, за пишним панським садком. Полишила його назавжди з графом Гнатовським.

Нахиливши голову, Криштоф незрячим поглядом роздивлявся яскраво-червону рідину в келеху, що тримав у руках. Потім, навіть не покривившись, вихилив її одним ковтком і поглянув на свого управителя, який застиг біля столу.

Невесело всміхнувся.

– Що, Максиме Петровичу, боїтеся, що я зіп’юсь так, як дядько?

Злотник ніби зніяковів.

– Та я, пане…

Криштоф махнув рукою.

– Не треба, сам бачу, що боїтесь. А от хто радіє, так то отой мій телепень, що зветься старшим лакеєм, Тарас. Ви собі не уявляєте, як він зрадів, коли побачив мене напідпитку. Відразу ж притягнув бутель із прозорою горілкою й запропонував випити на пару.

Злотник відповів невеселою усмішкою. Вони помовчали, а Криштоф у цей час думав про свій намір поїхати геть із Борисів ще до весілля Катерини. Яка насмішка долі! Він приїхав сюди заради того, аби забути одну зрадливу красуню, а потрапив у полон до іншої, яка не зрадила, але виявилась йому не до пари. І яка заволоділа його серцем дужче, ніж Тереза. І він вирішив утекти, втекти, щоб не бачити її, щоб не краяти собі серце думкою, що вона належить не йому. А може, цур йому пек, тому чванству панському, махнути на все рукою та вкрасти її до свого дому панею, дружиною?

Відчувши, як захвилювалося серце, Криштоф покинув келех і випрямився в кріслі. Господи, а й справді, чому б йому так не вчинити? Він граф, сам собі господар, і вільно йому робити все, що заманеться, і навіть одружитися зі своєю кріпачкою, замість того, щоб принизливо тікати подалі, лишаючи її тому пузаню, відмовляючись від свого щастя.

Але додумати думки він не встиг, тому що в двері гучно, навіть оглушливо постукали, і, не дочекавшись відповіді, у дверях замайоріла червонощока блискучоока пика Тарасова.

– Вам лист, ваша світлосте, – гаркнув він на всю горлянку й покосив хитрим оком на пляшку з вином.

Криштоф простягнув руку.

– Давай сюди.

Тарас пройшовся панським кабінетом досить непевною ходою й повагом проказав:

– Від вашої матінки.

Криштоф покривився.

– Іди вже!

– Так, пане.

Хитрувато всміхнувшись, Тарас кинув на Злотника зверхній, переможний погляд і нерівно поплентав із кабінету.

А Криштоф затис у руках лист, замислився. Лист і справді був від матері, його ще досить молодої та вродливої матері, яка ніяк не бажала змиритися з тим, що має тридцятирічного сина та сама стоїть на порозі п’ятдесяти років. А взагалі вона вельми цікава, можливо, дивакувата людина. Донька зубожілого поміщика з Черкащини, вона зустріла в Києві молодшого сина графа, старого Грегоша Гнатовського, і закохавсь той у неї з першого погляду. І за якийсь час красуня Ірина Саввівна Кременська зробилась пані Гнатовською. І поїхала з чоловіком до Варшави, де й народився він, Криштоф. Хоч мати цього імені терпіти не могла та називала сина Кирилом, навіть охрестила його під цим ім’ям у православний чин потайки від чоловіка.

Щасливого шлюбу, однак, у них не вийшло. Скільки Криштоф себе пам’ятав, батьки ввесь час сварилися. Він зростав у неспокійному, холоднуватому палаці у Варшаві, де всього було вдосталь, не було там лише миру та тепла. А потім батьки розлучились, і мати, яка залишилася пані Гнатовською, поїхала до Європи. Із чоловіком вона не зустрічалась аж до його хвороби. А овдовівши, повернулась до Києва, де тепер і жила.

Сам Криштоф не міг зрозуміти, що відчуває до матері. Образу за холодне дитинство, любов і ніжність як до жінки, яка народила його, чи жалість за її нещасливе життя?

Зітхнувши, Криштоф розірвав печатку, розгорнув листа. Деякий час читав мовчки, а потім нахмурився.

Злотник обережно кашлянув.

– Погані новини, пане графе?

Криштоф покривився.

– Можна сказати й так. Або й ні. Це, мабуть, доля тримає мене тут, не дає поїхати від Катарини. Моя мати буде тут за два дні, можливо, і пізніше. Вона не надто пунктуальна. Та хоч би там що, я нікуди не поїду. – Його лице раптом осяяла усмішка. – Я вагався, а цей лист… – Він похитав головою, а потім поглянув на Злотника, який нічого не тямив. – Скажіть, Максиме Петровичу, а що буде, як пан украде свою кріпачку в нареченого?

Злотник вражено зітхнув.

– Ну, я думаю… це йому не сподобається.

– Дуже добре, – Криштоф підвівся із задоволеним виглядом. – Завтра, Максиме Петровичу, запам’ятайте мої слова, я зроблю те, що мав зробити ще кілька днів тому. Я вкраду Катарину в сотника!

Злотник тільки очима заблимав.

– О! А…

– Не хвилюйтесь, вона увійде в цей дім не жалюгідною коханкою, а пані, графинею Гнатовською. – Після цих слів Криштоф відчув, як до нього повертається життя. – А тепер вибачте, я б хотів відпочити.

Залишивши враженого Злотника, Криштоф піднявся широкою мармуровою зграєю східців на другий поверх до своїх покоїв. Увійшовши до світлиці, яка становила доволі простору кімнату, він побачив, що всюди горять свічки, а біля ліжка копсається Мотря, швидкоока вертлява дівка з довгою чорною косою та звабливим поглядом.

– Ой, пане, – зойкнула вона радше грайливо, ніж налякано, і випрямилась біля ліжка. – А я ще не постелила.

Криштоф пройшов до вікна.

– Стели.

Він застиг, замислившись про те, що вже завтра Катерина буде його, не віддасть він її тому сотнику, хай навіть війною на нього йде, але він вирве в нього своє щастя зеленооке…

– Прошу, пане, постіль готова, – прошепотіла за спиною Мотря, і Криштоф розчув в її голосі надію.

– Добре, іди! – кинув він неуважливо, не обертаючись до неї. Але Мотря не йшла, він спиною відчував на собі напружений і пронизливий погляд. – Іди, я сказав.

– Може, вам іще щось потрібно?

– Ні, не потрібно.

– Сьогодні буде страшна ніч, у таку ніч страшно спати… самій, – видихнула Мотря, і стільки відвертої спокуси було в її голосі, але Криштоф мовчав, і вона пішла, ображено гепнувши дверима.

Криштоф не міг ще довго заснути. Лежав, слухаючи завивання вітру та гуркіт грози, що розгулялась не на жарт. А потім, коли задрімав, ледь розчув наполегливий стук у двері.

– Якого біса? – гаркнув він спросоння, застогнавши.

У двері просунулась геть п’яна пика Тараса.

– Вибачте, пане, що пробудив, але до вас там прийшла дівка, скажена, мокра та страшна, як смерть.

Криштоф нахмурився й сів на ліжку.

– Яка смерть? Яка дівка? Господи, що ти верзеш? Уже зовсім допився до бісиків?

Тарас ображено засопів.

– Ображаєте, пане графе, я тверезий, як той шинкар. А дівка справді є, уся трясеться, плаче та кричить, аби я вас покликав. Я хотів було турнути, але куди там, та Катерина Малькова наче відьма, гірша за шинкарку…

Криштоф застиг.

– Як ти сказав?

– Та гірша за шинкарку…

Криштоф скочив із ліжка.

– Та далась мені твоя шинкарка! Кажи, хто прийшов.

– Та я ж і кажу, що Катерина Мальківна… – пробубнів Тарас, але Криштоф уже вибіг із кімнати, так як був, напіводягнений, полишивши старого лакея тільки лупати очима від подиву. – Ти ба, як полетів! І до якоїсь там дівки кріпацької, що мало пику мені не роздряпала.

Одного вечора в убогу хату Гната Малька прийшла біда. Із заходом сонця раптово повіяв холодний різкий вітер. На небі швидко почали збиратися важкі, чорні хмари, десь у далечині погрозливо гримало, і враз після погожої, жаркої днини зробилось якось тривожно-непривітно, мов та негода, що сунула на село, несла із собою щось страшне, якусь біду.

Мальки тільки повечеряли, як над хатою оглушливо із тріском гаркнув грім, а зверх потягнуло вітром.

Баба Ганка перехрестилась.

– Свять, Свять, Свять! Щось страшне суне…

Домна покосилася на неї невдоволеним оком.

– Та цитьте ви, дітей мені нажахаєте!

– А я що, неправду кажу? А діти в тебе й так нажахані… – Баба Ганка не договорила, бо після хвилинної тиші знову грякнуло, ще більш оглушливо. І діти відразу ж заревіли на всю хату.

– Я ж вам казала, – просичала Домна та кинулась заспокоювати малих. А ледь вони втихли, заплакав Микитко, але якось уже зовсім слабко та кволо, не так, як завжди.

Ярина, зустрівшись поглядом із Василем, якось зблідла вся, кинулась від столу й полинула до колиски. Деякий час вона гойдала колиску, тихо наспівуючи, і коли-не-коли її тихий спів переривався оглушливим бурчанням грому за вікном. Катерина бачила, як вона, низько схилившись над колискою, пильно вдивляється в сина, мацає руками його тільце. І спів її затихає, а сама вона обертає до столу поблідле, налякане лице.

– Горить, – прошепотіла Ярина помертвілими вустами, і Катерина здригнулась від її погляду.

Баба Ганка заблимала.

– Що горить? Хата загорілась?

Ярина покривила вустами.

– Микитка горить, – тихо видихнула вона й раптом заголосила, заридала, упавши на лаву біля колиски, затулившись руками.

Килина з бабою Ганкою переглянулись і кинулись до Микитки, який уже й не плакав наче, а жалібно кректав, стогнав у колисці. За вікном недобре вив вітер, перегукуючись із завиванням їхнього собаки, який вив уже не першу ніч.

Килина похмуро поглянула на Василя.

– Біжи до Лаврінівни. Дитя – наче вогонь.

Василь поглянув на дружину, яка ридала, і мовчки кинувся геть із хати. Катерина ж, підвівшись, підійшла до Ярини, сіла на лаву й обняла ту за худі плечі, що здригалися в риданні.

– Ну, Яринко, не треба так, – прошепотіла вона, стискаючи в долонях холодні тремтячі пальці Яринині. – Зараз Василь приведе бабу Лаврінівну, вона вилікує Микитку, й усе буде добре.

Ярина захитала головою.

– Мені страшно, Катруню. Ось тут, – вона вказала худою рукою на свої повні, налиті молоком груди під сірою сорочкою, – давить щось недобре. Він ще з обіду почав капризувати, від молока відмовлятись. Мені б здогадатися, що з ним щось не так, а я просто подумала, що то він вередує.

Час тягнувся страшенно повільно. За вікном і далі оглушливо гримів грім, завивав вітер і лопотіла злива. Після гуркоту хату кожного разу осяювало яскраво-рожеве сяйво блискавок. Справді, страшна ніч, недобра ніч.