Катерина Успенский Николай

– Та, певне, що правда, – відповів Злотник, – по селу вже давно славлять. Та й Катерині після смерті Миколи Галушки, я гадаю, нічого не лишається іншого, як вийти за Яковенка.

Криштоф напружився.

– Чому?

– Ну, хто її посватає? Дівка ж вона без посагу, хоч і вродлива дуже, цього в неї не забрати. Та не всі в нас парубки такі, як покійний Микола. – Злотник ще щось бубнів, та Криштоф уже не слухав.

То вона майже посватана! Нічого, окрім обурення та злості, ця новина в нього не викликала. Посватана, і хто ж посватав? Якийсь старий пузань? А вона ж така дивна, ніжна й тендітна! І що ж він сам може зробити, аби не допустити її шлюбу із цим сотником? Забрати у свої покої, як полюбляв робити це покійний дядько, у якого коханок було ого-го…

Коханка!

Перед очима знову, мов вимальовані вмілою рукою уяви, промайнули великі вологі золотаво-зелені очі, що дивились на нього замріяним і затуманеним поглядом, юне чарівне лице, підняте до нього, коли він цілував її з такою жагучою пристрастю, – і Криштоф зітхнув. Бо знав, що вона його зненавидить у ту мить, коли він примусить стати його коханкою, недарма ж так просила не губити честь.

– Пане!

У двері до кабінету Криштофа просунулась довга та велика голова в неохайній перуці старшого лакея Тараса.

– Так.

– До вас там гості прийшли.

Криштоф покривився.

– Хто?

– А козак Мирон Шуляка з дочкою, – позіхнувши, відповів Тарас, і Криштоф знову покривився, навіть на відстані зачувши сморід горілки, що вирвався з широкого тонкогубого рота Тараса. Сам затятий шанувальник випивки, дядько й лакеїв своїх попривчав до цієї кепської звички, і Криштоф тепер майже постійно бачив перед собою не зовсім тверезі червононосі лиця з поблискуючими очима під криво вдягненими перуками. – То як, пане Криштофе, гукати цього старого, а чи послати? – гикнувши, запитав Тарас.

Криштоф зітхнув.

– Мабуть, прийму. Запроси їх сюди!

Тарас хитнув червононосою головою.

– Так, пане, веду.

Криштоф поглянув на Злотника запитливо.

– Що це за козак такий? Ви його знаєте?

Злотник реготнув.

– А хто ж його, діда Шуляку ж то, не знає? Це, пане графе, такий дід, що без його уваги й бджола по селу не літає. Одного часу вони з вашим дядьком дуже стоваришувалися, подейкували навіть, що Шуляка мав намір посватати старому графові свою доньку Горпину, та не вийшло. А там і дружба охолонула.

Криштоф звів брови.

– То що, її зараз мені будуть сватати?

Злотник не розсміявся, але його губи дриґнули.

– Хтозна, від цього діда можна чекати чого завгодно. А взагалі, коли вас цікавить моя думка, то маю сказати, що дід Мирон не надто приємна людина. Пліткує забагато, усе щось винюхує, нишпорить… – Він не договорив, тому що двері широко відчинилися та з’явилась п’яна постать Тараса в пом’ятій бруднуватій лівреї, а за ним повагом зайшов неймовірно худий і високий літній чоловік у вишитій сорочці, білій свитці й червоних шароварах, і Криштоф упізнав цього старого, який вертівся то на похоронах у дядька, то розмовляв із ним біля вбитого нареченого Катерини. За ним до кабінету повагом уплила висока повновида молодиця з товстою русявою косою, оповитою навколо гордовитої голови.

Тарас п’янувато всміхнувся.

– Козак Мирон Шуляка та козачка Горпина Миронівна, – промовив він, і було чутно, як заплітається в нього язик. Потому задки відступив, а відступаючи, зачепивсь об поріг і мало не випростався на повен зріст.

Криштоф провів його похмурим поглядом.

– Пане графе, – почав слебезувати дід Шуляка, кланяючись. – Ви вже пробачте старому козакові його зухвалість, та ви в Борисах уже з місяць, а моя донька до цього вас іще не бачила, а жінки ж бо, знаєте, які сороки допитливі. – Дід реготнув. – Та і я з вашим дядьком добре товаришував.

Криштоф відповів похмурим поглядом.

– Справді? То проходьте, друзі дядька – мої друзі.

Він поглянув на Горпину Миронівну. Вродлива, ще досить молода, приблизно його віку, із великими, навіть дещо випуклими очима прозорої блакитно-сірої барви. Вона досить приваблива та спокуслива жінка, і, зустрівшись поглядом із її знадливими очиськами, Криштоф відразу ж завважив, як у їхній глибині яскраво загорівсь призивний, відвертий вогник.

Вона простягнула йому руку.

– Для мене велика честь познайомитися з вами, пане графе, – промовила, а радше промуркотіла Горпина, й усміхнулась спокусливою усмішкою впевненої в собі жінки. Криштоф узяв у руку її білосніжну, випещену й пухку ручку та нахмурився. Гостро, до болю гостро пригадалися йому інші, загрубілі, шершаві та подряпані ручки, що торкались його лиця з невимовною ніжністю ще годину тому.

– Навзаєм, Горпино Миронівно, – дещо різкіше та непривітніше, ніж збирався, відповів він, не поцілувавши тієї пухкої руки, а тільки ледь помітно стиснувши й помітивши розчарування, що промайнуло у випуклих очах. – Прошу, влаштовуйтесь!

– Дякую.

Наступну годину Криштоф провів, вислуховуючи завзятого у словах козака Шуляку та час від часу ловлячи на собі погляди його дочки, яка так і сочилась спокусою. Але він удавав, що не помічає цього зазивного зваблювання. Іноді він обертався до гостей спиною, знову й знову його погляд повертався на берег, де він тримав в обіймах просту сільську дівчину та втрачав розум.

Поглянувши на перекошене від люті лице Макара Яковенка, Катерина мало не закричала й хутко скочила на ноги. А потім, здивована, відступилась, із острахом дивлячись у налиті кров’ю, вирячені очі.

– Що вам потрібно? – запитала вона, помітивши, як тремтить голос. – Чого шпигуєте за мною?

Яковенко засопів, а потім рикнув:

– А що, я тобі заважаю? Га, Катруню? Заважаю лизатися з панами та вдавати із себе святу невинність?

«Він бачив, як я цілувалася з паном», – із жахом подумала Катерина, удивляючись, як гладке, угодоване лице сотника повільно червоніє від люті, що його переповнювала.

– Чого мовчиш? – гаркнув знову сотник, і Катерина ледве втрималась, щоб не гайнути геть.

– А що мені вам казати?

– Що обманюєш, святу із себе робиш, а з панами он як…

Катерина норовисто закинула голову.

– А вам що до того?

Яковенко почервонів ще більше.

– Мені що? Ах ти ж, душа блудлива. Мене, який сватає тебе, злидню нещасну, ти гониш, тікаєш від мене, наче від прокаженого, а сама он яка! Гадаєш, як молода, то я й попсовану візьму?

– Не візьмете, я тільки вдячна буду!

– Мовчи! – Лице сотника перекосилось. – І затям, Катерино, що як я ще раз побачу тебе з тим недобитим ляхом, то…

– Та йдіть ви, знаєте куди? Хто ви мені такий? – перебила його Катерина, і, не бажаючи більше вислуховувати образливих слів цього зовсім чужого чоловіка, обернулась та побігла до села, геть забувши про корито з відрами. Гірка образа стискала груди, а очі обпікали сльози, і зовсім не хотілося йти додому, туди, де порядкувала мачуха.

Килина стояла біля тину та, лускаючи насіння, про щось залюбки завзято пліткувала з тіткою Мариною Кирилихою, коли Катерина, бліда й заплакана, добігла до двору. Кирилиха так і вп’ялася поглядом у розгублене лице, обдивившись із ніг до голови, мов чуючи довгим своїм, гачкуватим носом, що сталося з нею щось особливе.

Мачуха спохмурніла.

– Ти чого? Де була? Де корито з одежею? – ураз накинулась вона на Катерину, мов шуліка.

Катерина спіткнулась.

– Біля річки… забула.

Мальчиха недобре зіщулилась.

– Ну, то чого ж витріщилась? Іди забирай, поки не потягнув хто. Я ж тебе послала діло робити, а ти де вешталась? Іди, чого стала?

Катерина мовчки обернулася й пішла до річки. Сил бігти в неї вже не було. А в спину їй котився голос тітки Кирилихи.

– Дивна вона якась у вас, Климівно.

Килина важко зітхнула.

– І не кажіть! Узялося ж нещастя на мою бідну голову. Робити нічого не хоче, нагаїв на неї треба, бо ж як сонна муха. Та ви ж самі бачили: ціла хата ледащів на моїй шиї, продиху немає…

Більше Катерина не чула, та й того вистачило, щоб здригнутись. Прийшовши до річки, вона відшукала мачушину сорочку й почала полоскати одежу, намагаючись не згадувати того, що відбулося з нею на цьому місці. І вона виполоскала половину корита, коли з боку панських садів зачулися голоси. Серце вмить нерівно забилось у грудях, і, швидко піднявши голову, вона побачила, як до містка наближається… ні, не пан Криштоф, а дід Шуляка, та не сам, а з дочкою.

Катерина покривилась і зачаїлась біля річки, біля рідкого куща смородини. І несе ж важка година цього старого пліткаря, усе немає йому спокою. Катерина дуже сподівалась, що дід Шуляка з Горпиною пройдуть повз, не помітивши її. Та не так сталось, як бажалось. Довгий ніс діда, мов почув її присутність, зарухався й повернувся в її бік.

– Катерино, – вигукнув він своїм неприємним і пронизливим голосом так гучно, що з очерету вилетіла зграйка качок. – Гей, дівко, а ти чого там ховаєшся?

Катерина кинула на нього похмурий погляд.

– Нічого я не ховаюся.

– Ну-ну. А тебе наш сотник шукав…

– Знайшов уже.

– Ага. – Дід Мирон помовчав, поглянув на дочку, а потім, мов не терпілось йому хутчіше вихвалитись, запитав. – А чи знаєш ти, дівко, де ми зараз були?

Катерина байдуже відвернулась.

– Звідки ж мені знати?

– У пана Криштофа ми були, – переможним голосом відповів Шуляка так, неначе хотів ще й у долоні заплескати. – Чула, дівко?

– Чула, не глуха.

– Ну, то слухай далі, щоб не було більше дурниць. Пан дуже вподобав Горпину, запросив нас іще раз завітати, коли буде нагода. Отож-бо, ти, Катре, покинь мені навіть думати про пана, зрозуміла?..

– Батьку, – перебила його Горпина, позіхнувши та кинувши на Катерину зневажливий погляд. – Ну що ви розпинаєтесь перед нею? Невже ви думаєте, що такий пан, як граф Гнатовський, може мати око на таке вбожество?

Шуляка засопів.

– Ну, я ж бачив, як він на неї дивився…

– Та облиште ви, батьку, – махнула рукою Горпина й, навіть не поглянувши більше на Катерину, повільно пішла до села, приминаючи високу молоду траву своєю пишною, оксамитовою спідницею багатої ожинової барви. А дід Шуляка ще стояв та вдивлявсь у Катерину своїми недобрими вицвілими очиськами.

– Чула? – гордовито запитав він, усміхнувшись. – Ну чим тобі не пані, га? Справжня пані! І скоро, згадаєш моє слово, вона нею й буде! Пані графинею Гнатовською! – І кинувши на Катерину переможний погляд, дід Шуляка, задерши свою сиву голову догори, повагом попростував назирці за дочкою, мов півень, високо підіймаючи ноги.

А Катерина лишилась сидіти біля води, відчуваючи, як застигає від болю серце. Ні, вона не має про це думати, він пан, і його воля обирати собі жінку до вподоби, а ця Горпина, хоч і вдова, а все-таки гарна, тут нічого не скажеш. От тільки аби серце так не боліло від самої лише думки про те, що він буде разом із Горпиною.

Додому вона повернулась мов затьмарена. Мовчки, мов глуха, вислухала мачушину лайку й, узявши скісок, уже збиралася йти косити траву, коли до двору повільно під’їхав пан Максим Злотник, панський управитель. Побачила його та так і заклякла на місці. А серце забилось непокійно. Ось він увійшов до їхнього вбогого двору, а діти, які бавились біля порога, дивляться на нього, пороззявлявши ротики. Високий незнайомий дядечко так гарно вбраний у багату шовкову сорочку, вузькі штани та вишиту золотаву свитку. Мальчиха ж, забачивши Злотника, так і завмерла біля курника, витріщивши очі. А потім, коли Злотник зачепив глечика з кисляком, якого діти, граючись, виставили посеред двору, Мальчиха отямилася, сплеснула руками й кинулась до високого гостя, котрий із подивом удивлявся в калюжу з кисляку, що розтікалась біля його гарних блискучих чобіт.

– Ой, пане Злотнику, вибачте, вибачте, – ласкаво, мов та ясочка, заклопоталась Мальчиха, але Катерина бачила, що та не може взяти до тями, чому це до них завітав управитель, – дітки, знаєте, бавились, вони в нас такі пустуни, поставили глечика…

Злотник прокашлявся.

– Пусте, Килино Климівно. – Він обвів очима двір, зупинивши не зовсім зрозумілий погляд на Катерині, що стояла під хатою. – А ваш чоловік удома?

Килина махнула рукою.

– Та де там, у полі він. А що, сталося щось? – У голосі мачухи чувся острах, що виднівся й в очах.

Злотник хитнув головою.

– Та ні, Климівно, не сталося. Просто маю доручення панове – дати вашому Гнатові грошей. – Із цими словами Злотник витягнув зі свитки мішечок, і очі Мальчихи жадібно заблищали.

– Гроші? – благоговійно видихнула вона, – але ж із якої це такої ласки?

Злотник знизав плечима.

– А цього, Климівно, я вже не знаю.

Мальчиха простягнула до нього пухку руку.

– Добре, це не так і важливо. Раз пан проявляє до нас свою милість, то ми не маємо від неї відмовлятись. Давайте сюди гроші, я передам їх увечері Гнатові.

Але Злотник ледь помітно усміхнувся.

– Е ні, Климівно, у мене наказ віддати гроші або Гнатові, або ж Катерині.

Килина аж відсахнулась.

– Катерині? А це ще з якого дива?

– Не можу знати, – уже роздратовано відповів Злотник. – Такий панів наказ. На, Катерино, бери, чого стоїш?

Катерина поглянула похмуро. Навіщо пан послав їй гроші? Як подяку за поцілунок? А може, щось більше, спроба спокусити її грошима, аби заманити до своїх покоїв? І це в той час, як у нього перед самим носом мерехтить своїми принадами Шулякова Горпина? І саме вона, болюча згадка про Горпину, змусила Катерину заперечливо захитати головою.

– Я не візьму їх!

Злотник здивовано заблимав.

– Чому ж це?

– Не заслужила я їх!

– Дурна дівка, не слухайте її, пане Злотнику, – ожила від заціпеніння Килина й так несподівано простягнула пазурі, що нестямився Злотник, як вихопила в нього той мішечок із грошима. – Вона згодна, тільки соромиться брати у вас, така вже вона.

– Але ж… – хотів було заперечити Злотник, та, поглянувши на бліду Катерину, махнув рукою. – Ну та добре, мені головне наказ виконати.

Мальчиха улесливо заусміхалась.

– І ви його виконали, пане Злотнику, – заслебезувала вона, трохи не кланяючись та вправно ховаючи гроші у свій строкатий чересок.

Злотник хитнув головою, ще раз якось дивно зиркнув на Катерину й пішов геть із двору, полишивши Катерину й Килину в напруженому мовчанні.

А як від’їхав він із конем від двору, мовчання обірвалось.

– Ну, – просичала Килина, обертаючись до остовпілої Катерини й пронизуючи недобрим поглядом, – скажи мені тепер, Катерино, чого це пан раптом так розщедрився, грошей через управителя дає? За які твої заслуги ласка панова така?

Катерина ж стояла, ані пари з вуст. Та й що вона могла сказати? Що цілувалася з паном, а це подяка?

– Ну, чого мовчиш? За що тебе пан грошима наділив? – гаркнула Килина, підступаючи до Катерини.

Та ж тільки плечима знизала.

– Нічого він мене не наділяв.

Лице мачухи негарно покривилось.

– А не бреши, не бреши, клята дівко, – вигукнула вона, підступаючи ще ближче. – Я давно знала, що в тебе блудлива душа, та, як про мене, блуди хоч із паном, хоч із жебраком, байдуже. Чуєш, байдуже! Але якщо через твої вибрики від тебе відмовиться сотник, я тебе своїми руками зі світу зживу, задушу гадюку!

Катерина кинула на неї гіркий погляд.

– То душіть, бо за сотника я не піду!

– Що, пана закортіло? – зареготіла Килина.

– А вам до того що?

– Бодай би ти пощезла, – несамовито закричала Мальчиха, і наступної миті важка рука луснула Катерину по лицю з такою силою, що голова в неї відкинулась назад, а коса перекинулась через плече. – Не піде вона за сотника! Пана їй подавай! Та кому ти потрібна, злидарка вошива? Та той пан викине тебе через день, потрібна ти йому! – Мальчиха плюнула собі під ноги. – А за сотника я тебе примушу піти, за косу потягну, до напівсмерті заб’ю, а віддам за нього.

Відчуваючи, як горить лице в тому місці, де до нього торкнулась важка рука мачухи, а з носа сочиться теплою цівочкою кров, Катерина повільно підняла голову й поглянула на розлючену жінку, висока постать якої нависала над нею. І зрозуміла, що просто не дозволить більше вдарити себе. І цей поличник, найсильніший і найболючіший, був, можливо, останнім. І коли Килина, виблискуючи темними очима, знову підняла руку, вона тихим голосом зупинила її, піднявши скісок.

– Не чіпайте мене!

Рука Мальчихи застигла в повітрі.

– Ти чого це?

Катерина відповіла їй похмурим поглядом.

– Я сказала, щоб ви не чіпали мене!

– Геть здуріла?

– Ні, навпаки, порозумнішала! – твердим і спокійним голосом відказала Катерина. І Килина, немов побачивши в її очах щось нове, якусь внутрішню силу, що вселив у неї поцілунок пана, відступилась, опустила руку, лишень просичавши з ненавистю:

– Геть сказилась!

Катерина промовчала, опустила руку зі скіском і пішла до воріт. А там наткнулась на сотника. Пишно вдягнений, він повагом пройшов у хвіртку й зупинився перед Катериною, зіщуливши очі.

– Батько вдома? – запитав похмуро.

– Немає.

– А мачуха?

Катерина хитнула головою на поріг хати.

– Удома.

Обдивившись її незрозумілим зіщуленим поглядом, сотник господарем пройшов по двору, і в Катерини тривожно стиснулося серце. Не сподобався, ой як не сподобався їй його погляд. Що ж надумав він, цей сотник? Що? Кинувши погляд на мачуху, що враз розцвіла сяючою усмішкою перед сотником, Катерина зітхнула та пішла косить траву.

День уже звертав до вечора, коли Катерина повернулася з лантухом трави. Кинувши його біля повітки, вона втомлено притулилась спиною до стіни. Так хотілось відпочити, але про відпочинок годі було мріяти, ще стільки роботи треба переробити…

– Катерино! – із хати висунулась мачуха. – Прийшла?

Катерина відхилилась від повітки.

– Прийшла.

– Ходи сюди! Батько хоче тебе бачити!

– Батько? Він уже повернувся?

Мальчиха якось вдоволено посміхнулась.

– Він давно вже повернувся. Ходи, не барись!

Катерина поволі попленталась до хати. Увійшла й заціпеніла. За столом поряд із батьком гордовитим півнем сидів сотник, усміхаючись у свої пишні вуса. Батько ж виглядав похмурим і якимось приречено-покірливим, неначе вже змиривсь із тим, чого раніше цурався.

– Проходь, Катерино, що ж ти стала? – уже надто влесливо засокотіла мачуха, поглядаючи на сотника. Батько ж мовчав, спостерігаючи за її збентеженим виразом обличчя.

Катерина пройшла до хати, у якій було так тихо, що навіть чулося, як шкребуться миші під долівкою. Домна з Яриною сиділи на лаві біля печі, мало не тулячись одна до одної, а біля їхніх колін зібралися зграйкою діти. І навіть Микитко, на диво, тихо лежав у своїй колисці. Зупинилась біля столу, на якому стояла кварта з чаркою, лежав чорний хліб, сало та огірки.

«Певне, мачуха вислужується», – дещо байдуже подумала Катерина, поглянувши на батька, який помовчав і запитав:

– Ну, донько, що ти маєш мені сказати?

Катерина насторожилась.

– Про що сказати?

Малько важко зітхнув.

– А хоча б про то, як цілувалася з паном біля річки.

Катерина вмить відчула, як щоки запалали червоним вогнем сорому, і поглянула на сотника. Доніс-таки, мерзотник, доніс.

– Мовчиш, доню?

– А що ж мені вам сказати? Вам уже все сказали…

– То є правда?

Катерина опустила очі.

– Правда, – ледь чутно прошепотіла вона.

Батько мовчав, і яким же важким було те його мовчання, а коли нарешті заговорив, скільки гіркоти та суму було в його голосі!

– Не вгледів я тебе, доню, – промовив він, і Катерина з надією підвела на нього очі. – Осоромилась ти на все село, та й що там дивного, росла без матері, напівсиротою.

Катерина нахмурилась.

– Батьку, та чим же я осоромилась?..

Малько підвів на неї погляд.

– Мовчи, Катерино. Тебе бачив не тільки Макар Данилович, а й баба Мокрина Пузачиха, а тому про тебе вже все село гуде. – Малько помовчав. – Тому не лишається нам нічого іншого, як прийняти милість Макара Даниловича. Він згоден узяти тебе за дружину не тільки без посагу, але й ославленою. І єдиною його умовою є тільки те, що весілля має відбутися якнайшвидше, якраз після Петрівки, за два тижні…

Катерина вражено відсахнулась.

– За два тижні? Господи, чого ж так швидко?

Мачуха кинула на неї насмішкуватий погляд.

– А чого ж ізволікати? Дивись, іще пузо полізе на носа, тоді вже сорому не обберешся.

– Яке пузо? – видихнула Катерина, але, побачивши недовіру в очах батька, змовкла. Ось він, час розплати за хвилини насолоди в обіймах того, до кого прихилилося серце. Тільки поцілувалась, а їй вже й пузо мостять, і навіть батько допускає думку про те, що вона могла загубити себе в обіймах пана.

Мальчиха всміхнулась.

– А чого ти обурюєшся? Бродиш, хто тебе знає де, може, ще з тим рудим кого наблудила? А людина на все згодна, аби взяти тебе за дружину, навіть байстря своїм назвати, якщо таке вродиться…

Катерина обернула до неї обурене лице.

– Ніхто в мене не вродиться… Я чиста, чиста перед людьми, і сам Господь це знає…

Мачуха відмахнулась.

– Ну, Господь, може, і знає, але ж людям цим ротів не позатуляєш. Отож, Катерино, годі тобі вже вередувати. Ще колись і дякувати батькові за це будеш, панянкою зробишся…

– Не потрібне мені ваше панство!

– А не скажи. Чи ж не за паном бігала?

Малько кинув на дружину важкий погляд.

– Досить, Килино! – обірвав він її палку річ і поглянув на Катерину. – Завтра Макар Данилович зашле до нас сватів, і після Петрівки ви з ним поберетеся… Ні, нічого не кажи, доню. Я вже вирішив і не відступлюся.

Яковенко, який увесь цей час тихо та смиренно просидів біля Малька, насолоджуючись перемогою, повільно підвівся з місця, неквапливо перехрестився на образи й обернувсь до господаря.

– Дякую вам, Гнате Степановичу, за вашу ласку, за ваше розуміння, – ласкаво звернувся він до того. А потім підійшов до Катерини, яка застигла біля столу й промовив лагідно. – Бувай, Катруню. – Вона тільки кинула на нього похмурий погляд, але промовчала, а Яковенко, наче й не помітивши холоду, всміхнувся.

– Я зроблю тебе щасливою, ось побачиш, – прошепотів він так тихо, щоб почула вона одна. – Неодмінно зроблю.

Катерина відповіла йому злим поглядом.

– Не зробите, – відказала як відтяла.

Але Яковенко тільки впевнено всміхнувся.

– Подивимося.

Коли сотник відійшов, немов чорна хмара відсунулась від Катерини. Попрощавшись, він пішов геть, а Килина смикнула Катерину за сорочку.

– Чого заціпеніла? Подавай вечерю.

Катерина, скинувши із себе важку мару сотникового погляду, відійшла до печі. Витягла глечик із борщем і вражено поглянула на Домну, коли та повільно підійшла дуже близько.

– Дякую тобі, Катерино.

– За що?

– За сотника. Він тут довго сидів і пообіцяв нам із Назаром подарувати старий будиночок своєї матері, ну той, що за млином стоїть. Ой, Катеринко, якби ти знала, яка я щаслива, сиджу собі й не вірю, що нарешті позбудуся цієї павучихи. – Із насолодою розповідаючи про своє майбутнє, Домна відразу не помічала, що лице Катерини туманиться та стає більш похмурим, а коли помітила, здивовано протягнула. – Ти чого, Катре, не рада?

Катерина, нарізаючи хліб, тільки знизала плечима.

– Рада, чому ж не рада? – сумним голосом відгукнулась вона. – Рада з того, що хоч когось цей шлюб зробить щасливим.

Домна підвела брови.