Катерина Успенский Николай

– Правду, правду кажу. А що, пече? Та ще не так буде пекти, як я рогача вхоплю. Та я за те, що ти підмовила батька дати згоду на те бісове сватання, тебе…

– Облиш її, Килино!

Голос батька, який, мабуть, уперше заступивсь за Катерину, обірвав галасливе верещання й палку річ Килини, і щось таке було в тому голосі, що та втихла відразу ж, обпаливши Катерину злим поглядом.

– Що, й тебе вона вже нацькувала? – запитала тільки чоловіка з образливою гіркотою, але той, мов не почувши її, звернувся до доньки, яка стояла біля воріт ні жива ні мертва, ледве тримаючись на ногах.

– Помер? – запитав тільки тихо, наближаючись до Катерини та зазираючи в її заплакані очі.

Вона слабко хитнула головою.

– Помер, – відповіла тихо-тихо й раптом гойднулась, відчуваючи, як тікає з-під нетвердих ніг земля. – Помер, – повторила ледь чутно й, жалібно поглянувши на батька, заридала. Хитнулась ізнову й упала б напевно, якби не міцні батьківські руки, що підхопили її.

Отямилась вона на лаві, на якій ще вранці лежала Домна, й відразу не могла ніяк утямити, чого ж це вона лежить, коли надворі ще видко. Вона ж сватів мала виглядати… Від Миколи… Микола!

Микола ж помер!

Згадка, болісна та страшна, враз торкнулася затьмареного важким забуттям розуму, й Катерина застогнала.

Господи ж Боже! Микола помер!

– Отямилась? – почувся тихий голос Ярини. Вона стояла поряд і тривожно вдивлялась у її лице.

– Катрусю, як ти?

– Микола, – видихнула у відповідь Катерина й заплакала. Перед очима майнуло веселе сірооке лице. Його більше немає, він полишив її назавжди, той рудоволосий парубок.

Ярина всунула їй кухля з водою.

– На, випий, краще зробиться.

– Не зробиться, – похмуро відповіла Катерина, але воду випила. – Уже ніколи не зробиться мені краще, Ярино.

– Не говори так, час лікує, – заперечила Ярина.

– Можливо, – байдужим голосом відгукнулась Катерина, думаючи про те, що треба б устати, підвестися з цієї лави, яка ще берегла Домнин біль, а сил геть не було. – Мачуха де? – запитала тихо.

– Із бабою Ганкою пораються в дворі, – відгукнулась Ярина. – Батько як заніс тебе непритомну до хати, вона мало не скаженіла, так верещала, щоб будив ледащо, та ще й баба підпряглась. Але батько мене здивував, вигнав їх із хати, щоб не чіпали.

Коли ж увіходить мачуха.

– Ну що, виспалась, ясная панночко? – просичала вона, кидаючи на стіл брудну ганчірку. – Геть ви з Домною подуріли, чи що? Одна вклалася, й ти туди ж, ледарко, до лави? А нам з бабусею робити за вас.

Катерина змусила себе сісти.

– Мені зробилося зле…

– А мені добре? – перебила мачуха, свіркнувши злим поглядом. – А чи матері моїй старенькій? Ось що, Катре, ще раз утнеш таке, я знайду, як тобі віддячити, й батька не побоюся, з’явилась мені хоробра… але я ще тобі віддячу, затям це в голові своїй придуркуватій!

Катерина у відповідь тільки промовчала. Сваритися з мачухою в неї не було ні сил, ані звички. Та й що б дала та сварка?

Килина зіщулилась.

– Ну, й чого всілася? – кинула вона сердитим голосом. – Відпочила й досить. Давай, уставай, Катре, бо на городі вже скоро вовки завиють, поки ви з Домною тут хворієте, – в мене здоров’я не вистачить самій горбатитись.

Катерина підвелась на ноги, похитнулась трішки. Її погляд упав на сорочку. На ній самій не було вже ні сорочки, ні намиста, ні сап’янців, от тільки спідниця залишилась. Вона винувато покосилась на Ярину, але та лише рукою махнула.

А на третій день ховали Миколу.

Його відспівували в досить просторій, гарній хаті Галушків, що стояла на невисокому пагорбі, ближче до церкви. Катерина прийшла до них разом із батьком та Яриною, мачуха йти на похорон до «того рудого кота» зі злом відмовилась.

На подвір’ї Галушків було людно, але тихо, все-таки горе в людей, то з поваги одні розмовляли пошепки, а інші взагалі мовчали. З появою Катерини замовкли всі.

Ярина взяла Катерину за руку.

– Ну що ж ти, Катруню, тут стоїш? Іди, попрощайся з Миколою, – сказала вона, хитнувши головою на відчинені двері до хати, з яких лунали високі жіночі голоси.

Катерина налякано відсахнулась.

– Ні. Як я можу… незручно якось…

– Яке там незручно? Ти ж майже нареченою йому була.

Малько зітхнув.

– Ярина правду каже, доню. Іди.

Відчуваючи себе вкрай ніяково, Катерина зробила несміливий крок до порога. І люди, які стояли біля дверей, ураз розступилися перед нею, пропускаючи до хати, пропускаючи в ту напівтемряву, з якої тягнуло солодкуватим духом ладану, де чувся плач та лунали молитви.

Ледь переставляючи ноги, Катерина, мов уві сні, ступила до хати Галушків, тієї хати, у яку б мала ввійти дружиною Миколи, а входила не знати ким. І не нареченою, й не вдовою. Із сонця в хаті було майже поночі, й вона трохи не впала, чудернацько перечепившись на порозі, – не відразу уздріла домовину, що стояла посеред великої світлиці, та людей, які оточили цей сумний, останній дім Миколин. Та спливла якась мить, і вона побачила й дядька Василя, й тітку Наталку, яка майже лежала на домовині, перекрикуючи гірким плачем оксамитовий голос батюшки Софронія.

– Упокой, Господи, душу раба Твого, – високим голосом завів огрядний дяк Мелетій.

Батюшка махнув кадилом.

– Об убієнном рабє Божієм Ніколає Господу помолімся, – протягнув він співуче своїм могутнім голосом, і Мелетій відгукнувся:

– Господи, помилуй!

Тітка Наталка заридала голосніше, й Катерина відчула, як запаморочилось у неї в голові чи то від задушливого повітря світлиці, наповненого запахом ладану та ще чогось, незрозумілого та солодкувато-нудотного, чи то від хвилювання. Хотілось розвернутися та втекти, аби не чути надривних криків згорьованої тітки Наталки, аби не бачити знову нерухомого блідого лиця Миколи, зовсім на себе не схожого.

Проковтнувши слину, що мала якийсь гіркий присмак, Катерина повільно пройшла до домовини. Змусила себе поглянути на лице Миколи під вінчиком і здригнулася. Воно вже не було таким, як того жахливого дня на підводі. До блідості додалося щось інше, землянисто-жовте та страшне. Такими самими жовтими були й руки, що лежали перехрещені на білій святковій сорочці, білина якої тільки підкреслювала ту страшну землисту жовтяницю мертвого тіла.

Катерина похитнулась.

Невже цей суворий мовчазний незнайомець зі страшним лицем, блідо-синьою ниткою рота, гострим довгим носом та впалими, темними щоками і є її Микола?

Тітка Наталка, немов відчувши щось, угледівши щось на нерухомому лиці сина, раптом різко підняла голову й гостро поглянула на Катерину. Її крик стихнув, а разом із ним стихнув і пронизливо-жалібний голос батюшки. Катерина чомусь злякалася цієї тиші, а ще більше сірих пронизливих очей тітки Наталки – неначе його, Миколиних, таких схожих. Неначе сам Микола глянув на неї в цю мить очима матері, глянув із-за тієї межі, що тепер навіки між ними.

Тітка Наталка простягнула до неї слабку руку.

– Катеринко, доню, – простогнала вона, закліпавши очима. І не було в очах її вже погляду Миколиного, на Катерину дивилась лише вона, нещасна, згорьована жінка. – Іди, йди, моя квітонько, попрощайся з синочком моїм. Я знаю, знаю, на тебе одну чекав він увесь цей час, бо кохав більше від свого життя… – Вона не договорила, зайшлася плачем, а Катерина й сама не втямила, як упала на коліна перед домовиною, як заридала гірко. Біль краяв серце гострим ножем, пронизував душу, а з вуст п’ялися слова, тихі та незрозумілі слова, якими вона просила вибачення в Миколи за те, що не долюбила, не встигла зробити щасливим.

– Прости мені, – шепотіла вона ледь чутно, скрізь завісу сліз непевно вбачаючи застигле незнайоме лице Миколи. – Прости мені, що жартувала тільки, коли ти освідчував мені кохання. Прости, Миколонько, за все прости!

А час минав. Ось уже й батюшка відспівав своє. Катерина зовсім не пручалась, коли чиїсь дужі руки відірвали її від домовини та підняли на ноги. А далі, мов у тумані, йшла вона селом поряд з тіткою Наталкою, що ридала, йшла за домовиною як справжня вдова. І світа білого не вбачала перед собою від болю, від сліз, які щедро лилися з очей.

Важким болем вкарбувався в її серце той останній день травня, коли ховали вони Миколу. І вирита могила під березами, й несамовитий крик тітки Наталки, коли домовину опускали в ту могилу, а потім тиша, коли тітка Наталка знепритомніла, – усе то глибоко закарбувалося в серці.

А потім був обід за помин душі Миколи, обід, на якому люди, виплакавши своє, зі смаком частувались добрим капусняком, вареною картоплею з салом і кропом, варениками з картоплею й маленькими пиріжечками з солодкою товченою квасолею та маком. І запивали все це чарками горілки та кухлями медовухи. І забували якось поступово, із кожною новою чарчиною забували все більше, що зібрало їх за цим столом під вишнями в садку Галушків. Хтось уже почав заводити сварку, інший реготів тихенько…

Катерина ж сиділа біля окам’янілої, чорної від горя тітки Наталки, мов дровиняку проковтнула. Від їжі її нудило, ледве колива крихту ковтнути змогла й тепер сиділа, мов затьмарена, якось байдужно думаючи про те, що вже й додому повертатися слід, мачуха там певне зубами від злості скрегоче, роботи ж край… Але й піти не наважалась, боячись образити тітку Наталку.

А коли тітка Наталка підвелась, підскочила за нею слідком.

– Піду я вже, тітонько, – сказала Катерина тихо, – час уже, мачуха збиралась повітку мазати.

Тітка Наталка вхопила її за руку.

– Іди, моя любонько, йди. Тільки ж не забувай мене, бідну та нещасну жінку, заходь, Катеринко, коли в тебе буде вільна хвилинка. Він же так тебе любив, соколик мій, як почне бувало про тебе розповідати, аж світиться весь… – Вона не договорила, знову заплакала, тільки відмахнувшись від Одарки, яка хотіла її заспокоїти.

Катерина проковтнула сльози.

– Зайду, тітонько, неодмінно зайду, – пообіцяла вона, цілуючи зі сльозами на очах мозолисті, натруджені руки Миколиної матері.

– Іди з Богом, дитинко.

Повільно пішла Катерина з двору Галушків. Хоча й мала би квапитись додому, ноги, однак, самі понесли її до річки, на той берег, куди любив ходити Микола й де стояв бувало, про щось замислившись, а поряд росла стара верба, яка так часто торкалася гіллям його плечей.

Навпроти тієї верби, на другому березі, на пагорбі виднівся величний палац Гнатовських, що, наче лебідь, виступав із буйної зелені пишного саду. Кажуть, що там, у тому палаці, краса невимовна, килими в кімнатах багаті, а кімнати, мов їхня вся хата, а то й більше, й усе таке дивне, одно слово – панське. Так казали, сама Катерина зроду навіть не наближалась до садиби. Інша річ, дід Шуляка, який розписував по селу довгим язиком усі дива, що доводилось бачити йому завдяки товариству зі старим паном Брониславом. А Катерині, котра іноді слухала ті розповіді, було так цікаво, як же живуть вони – ті пани? Вдавалось би, й такі самі люди вони, а сплять не на ряднах, а на м’яких перинах, і їдять щось особливе, й сплять до полудня, встають, аби попоїсти смачненько, одягнутись гарненько, сюди-туди – й знову до опочивальні. А тут як прокинешся з півнями, а то й раніше, та тільки й знаєш увесь день, що як проклятій робити та ще й докори слухати…

Десь там, на тому боці річки, раптом заржав коняка, й Катерина здригнулась, обірвавши невеселі свої думки. Перед нею відразу ж промайнули пильні темні очі, що якось дивно подіяли на неї того дня, коли вбили Миколу. Дивні очі. І дивляться дино, мов у саму душу намагаються зазирнути, щоб побачити й розгадати найпотаємніше.

Кінь заржав уже близько, й наступної миті він, той скажений панський коняка, влетів на галявину біля річки, навпроти тієї верби, під якою стояла Катерина. Вона відчула, як здригнулося серце, коли очі уздріли темноволосого наїзника… Непомітна серед гілля старої верби Катерина, мов причарована, дивилась на те, як пан Криштоф зістрибує на землю та йде до води. У Катерини перехопило дух! Який же він високий, вищий за батька та Миколу, а плечі які широкі!

Ляснувши тварину по лискучому боці, пан підійшов до води, опустивсь на коліна, метнув оком на коня, який жадібно припав до води ліворуч, потім набрав у пригорщі водиці та хлюпнув на своє засмагле від жаркого сонця лице. Потім набрав ще, але вже хлюпати не став, а почав жадібно пити. Катерина, майже не дихаючи від якогось дивного почуття, видивлялась на могутню панову постать. Ось він набрав іще пригорщу, нахилив чорняву голову… І Катерина відчула, як забухкотіло серце, як дух зробився важким, а тіло – мов хтось залоскотав. Бо на якусь безглузду, неймовірну мить вдалося їй, що то вуста панові не води торкаються, а її шкіри, її дівочих вуст.

Ця думка, така зухвала та грішна, так налякала її, що вона зробила крок назад, мотнувши гілля.

Пан Криштоф відразу ж підняв голову.

Катерина завмерла, боячись навіть дихнути. Відстань між берегами в цьому місці була такою короткою, що вона змогла розгледіти подив у темних очах пана. Подив та ще щось, звабливе та незнайоме, від чого вона ледве втрималась на ногах. Пронизливі, уважні карі очі наполегливим поглядом уп’ялися в збентежені золотаво-зелені, немов тримаючи в нерухомості самою лиш силою того погляду, який лякав її, просту кріпацьку дівчину, й вабив до себе, вабив із невідпорною, якоюсь чаклунською силою.

Та ось заржав, тикнувшись у панське плече, кінь. І чари розвіялись. Катерина, налякана та збентежена, стрімко обернулась і відчайдушно дала драла вгору, на пагорб, до села. Що ж це на неї найшло? Ще за Миколою не встигли сльози просохнути, а вона вже на інших заглядається. Та ще на кого? На пана власного?

Господи помилуй!

Увесь час, поки бігла вона на пагорб, як та молода кізочка, напруженою спиною відчувала палаючий, невідступний погляд пронизливих панських очей.

Час здатен загоїти найстрашніші, найболючіші рани. Він тече собі поволі повз тебе, проходить, і тут-таки, невидимо для тебе, лікує тебе, гоїть рани. Так було й з Катериною. Перші дні було ще дуже важко. Згадки про Миколу ставали перед очима постійно, а тієї ночі, коли його поховали, вона взагалі не могла заснути. Як тільки потушила мачуха каганця, так і з’явилося в чорній темряві те страшне, жовтувато-земляне лице. Катерина вся затрусилась, але навіть не пискнула, бо знала, що жалості від мачухи за такі витівки не дочекається. Так і лежала, завмираючи від страху, та потім не втрималась, підвелася, помацки віднайшла Яринин закуток, відчуваючи, як колотить усю, наче в пропасниці.

– Ярино, – зашепотіла гарячкувато, намацуючи тепле та пружне тіло невістки. – Ярино, прокинься!

– Га? – відгукнулась Ярина зі сну, та так голосно відгукнулася, що з печі щось забубоніла мачуха.

Катерина охопила себе тремтячими руками.

– Ярино, зле мені, – відповіла вона тихо, ледве вбачаючи в темряві неясну постать в сорочці, що сідала на рядні.

Ярина напомацки вхопила її холодну руку своєю теплою, аж гарячою долонею й тривожно відгукнулась:

– Що таке?

– Микола… Микола перед очима стоїть, заснути не можу, – жалібно проказала Катерина.

– То переляк, – ахнула Ярина й підвелась на ноги. – Ти мерця налякалась, у мене мати така, ще змалечку. Так бабуся змушувала в піч заглядати, щоб пройшло. Ходімо!

– Куди?

– До печі.

– Так мачуха…

– Та бодай їй! – з неприязню відповіла Ярина й потягнула Катерину по світлиці. Запалила каганця та навіть бровою не повела, коли з печі озвалася мачуха.

– І чого це вам, вражим дочкам, оце серед ночі не спиться? – просичала вона, в напівтемряві виблискуючи злим поглядом. – Чи ви за день не наробились?

Ярина відхилила заслінку в печі.

– Катерині Микола ввижається, – знехотя буркнула вона, відхиляючи заслінку ще ширше.

– Треба було менше по похоронах вештатись, – зашипіла Мальчиха, звішуючи ноги з печі.

– Помовч, Килино, – втомлено простягнув із печі батько. Катерина кинула на нього вдячний погляд і здригнулась, коли Ярина вхопила її несподівано міцною рукою та потягнула до печі.

– Ось, заглядай у саме нутро!

Катерина недовірливо поглянула на неї.

– А це допоможе?

– Допоможе. Давай, не дратуй свекруху.

Катерина слухняно зазирнула в темне черево потухлої печі, не надто довіряючи цьому забобонові. На неї відразу ж дихнуло теплом і попелом, а там, усередині цієї цілковитої темряви, знов уздрілося те страшне лице Миколи, лице не того Миколи, якого вона знала все життя, а те, із домовини, лице зовсім незнайомого Миколи. Катерина закричала, закричала так страшно та пронизливо, затремтівши усім тілом, що відразу ж попросиналися діти й закричали слідком за нею, але Катерина не чула нічого, тільки трусилась, навалившись на Ярину.

– Геть сказилась, – гадюкою шипіла десь поряд мачуха, щось лайливо вигукувала баба Ганка, а Катерина, змовкнувши, билася тепер у руках батька, – Ярина побігла до сина, який прокинувся.

– Що у вас тепер сталося? – невдоволено запитав Назар, висунувши голову зі свого кутка.

Килина плюнула собі під ноги.

– Катрі той Галушка ввижається, – огризнулась вона, – бодай його й на тому світі нечиста сила забрала!

– Килино! – гримнув батько.

– А що Килино? – визвірилась вона у відповідь. – Повіз сам її до того клятого блазня, який і померти по-людському не зміг, і що дістали? Я сама весь день повітку мазала, поки вона на поминках гуляла, а тепер ще й уночі спокою не дає. Пити треба було менше!

– Вона ж не пила!

– Ага, розкажи! А від чого галас увесь цей, як не від горілки?

Ще з годину полаявшись, Мальки нарешті заспокоїлись, затихли та поснули. Заснула й Катерина, заснула, бо батько полишив біля неї жевріти жовтуватим вогником каганець.

Наступного дня мачуха потягнула її до баби Лаврінівни, щоб та вилила переляк. Баба щось пошепотіла, воском вилила й допомогло. Ще декілька ночей лягала вона з каганцем, а там і без нього стала засинати.

Так минув тиждень. Домна все чахла, блідою зробилася, аж сірою. Вона все більше лежала, а як підводилась, то сиділа коло печі, інколи допомагаючи кришити овочі на борщ, то дітей голубила, які так налякалися її хворобою, що декілька днів і не грались, а тільки все частіше притулялись до матусі.

Килина спочатку мовчала, тільки дмухала та сопла невдоволено, кидаючи на Домну такі погляди, що в Катерини кров у жилах застигала, і думала вона, що не втримається мачуха довго, знов почне точити Домну. Та й справді. При Назарові вона помовчувала ще, а як той ішов у поле з батьком і Василем, який повернувся, так і починала помалу заводити сварки, й удвох із бабою Ганкою точити Домну. Та відмовчувалась, а потім не витримала, й усе пішло по-старому.

Катерина в такі хвилини намагалась тікати з хати, гребтися на городі, аби не чути отих сварок, не бачити отого зла.

Так минав час. У клопотах, у роботі забувався поволі біль сердечний за Миколою, слабшала туга. Про пана думи гадати Катерина собі забороняла, гнала спомини про ту зустріч на березі, мов мачуха докучливих жебраків і старців геть із двору. Але ввечері вони все одно поверталися, ті згадки, й знову, й знову згадувала вона той погляд, яким приворожив її пан. І солодко їй було від тих думок, і гірко… Бо хто був він, а хто була вона? Він – граф, ясновельможний пан, а вона – убога дівчина простого, навіть не козацького, роду, яка належала йому своєю кріпацькою душею. І, певне, слушно казав дід Шуляка, що для одного вона була потрібна йому – побавитися й викинути. А ти потім хоч у Кагамличку кидайсь, хоч зашморг на шию вішай. А хочеш, терпи знущання мачухи й односельців і колиши колиску з панським байстрям. Та такої долі Катерині не кортіло. Тому й гнала вона думки про вродливого пана й ховалася в кущі, ледь зачувши ржання його лютого коняки.

Та оминаючи пана, не могла вона оминути нової напасті. Сотника Яковенка. Після Миколиних похорон зробився він такий сміливий, що ну! Варто було Катерині вийти з двору, а він як тут, мов чатує на неї попід чужими тинами. Причепиться, як реп’ях, і не відхрестишся від нього. Та й мачуха, неначе змовившись із ним, то туди її пошле, то ще кудись, на батька насідає, в’юном біля нього в’ється та все щебече, що як би добре було мати такого зятя, як пан сотник. Та все то в нього є, треба що – допоможе. А вже Катерина якою панею в нього буде! Й саме це, останнє, змушувало батька замислюватися все більше, а Катерину – завмирати від страху – а ось батько погодиться. Досі тільки мовчав, відмахувався від солодких та улесливих слів мачухи, а це трохи замислився. А ну ж як візьме та й видасть її за сотника, бо недарма, певне, заводить розмови про те, як важко жити в світі цьому в злиднях, як точать вони його усе життя й що їй, своїй донці, бажав би він долі набагато кращої.

– Важко, важко, Катеринко, жити бідним у цьому світі, – казав він, не помічаючи, як застигає та блідне Катерина від цих слів. – Ти в мене виросла, доню, он якою вже красунею, та й що? Хто ж посватає тебе, бідну та нещасну, лише за красу, без посагу?

Катерина опускала очі.

– Не знаю, тату.

Малько зітхав.

– Он Килина каже, – тягнув він замислено, – що Яковенко згоден на все, й без посагу тебе взяти, й пнею зробити.

Катерина кривилась.

– Я не хочу Яковенка, батьку.

– А ти думаєш, я хочу? – з гіркотою в голосі озивався батько, й в очах його мерехтіли сум та відчай. – Негоже такій молодій дівчині, як ти, з таким уже немолодим чоловіком братись, негоже. Та як подумаю, що з тобою буде, коли помру я, й сум, і жах бере. А за Яковенком ти пані будеш, він, може, довго не проживе…

Катерина захитала головою.

– Ні, батьку, не треба. Огидний він мені, й літа його тут ні до чого. Просто… просто верне він мені з душі, зрозумійте ж ви мене, батьку, зрозумійте!

– Розумію, Катеринко, розумію, – зітхнув Малько й затих, не заводив із нею більше розмов про остогидлого того сотника. Та Катерина бачила, часто бачила, як він замислено дивиться на неї, неначе думка ця його все не полишає. Й з острахом чекала чогось неприємного…

– Катре, – гукнула якось сонячного ранку мачуха Катерину з повітки, де та терла картоплю на крохмаль. – Ходи-но сюди, кидай ти вже ту картоплю, годі тобі буде натирати.

Катерина визирнула на вулицю.

– Чого ще?

Мальчиха всунула їй корито з одежею.

– Ось, піди до річки та прополощи добре.

Катерина кинула на мачуху гострий погляд. Знову на побачення до сотника відсилає, стара павучиха. Й посміхається он як бридко, вік би не бачити пики цієї ненависної. Відвернувшись, Катерина взяла відра з коромислом та й попростувала до воріт. Днина стояла така вже погожа, така вже ясна, сонечко так і виблискувало посеред пронизливо-блакитного неба, й сама природа немов раділа такому веселому теплу. Та ось тільки на серці в Катерини було далеко не радісно. З голови все не йшли наміри сотника посвататись. Що ж чекає її в житті? Хто з отих лицяльників посватає її без посагу? Хто з них полюбить так само сильно та віддано, як любив Микола? Петро Козуля, високий та чорнявий красень, який усе соловейком співає? А чи, може, Дмитро Крупко, товариш Миколин, неабиякий жартун і витівник? А може, білявий Савко Чуб, син козака Свирида Чуба, досить привабливий спокійний парубок, що виблискує в її бік зацікавленим поглядом? Та ні, цей напевно не посватає: Чуби – вони багаті, а разом із тим ще й пихаті, їм невістку подавай ого-го яку, з чималим посагом. А Савко? Чи полюбить він так її, щоб без посагу взяти? У тому Катерина дуже сумнівалась. Ні, немає для неї долі в Борисах. Ніхто не посватає її, окрім того сотника, бодай ніколи він сюди не повертався. І як не станеться дива, то в житті в неї буде тільки дві дороги: або доживати віку з батьком і терпіти знущання мачухи, гнути на неї спину, або ж побратися з сотником і справді зробитися пані. І так горе, й так двоє. Щось воно є в ньому, цьому сотнику, що лякає її, відштовхує й змушує здригатися. Око в нього недобре, чи що?

Дійшовши до двору баби Омелянівни, Катерина сповільнила ходу, постерігши невеличкий гурт людей. Із трійко дідів та чотири баби стояло біля верби, а над ними, мов гусак над зграєю, височився худий і жилавий дід Шуляка. Катерина поморщилась та зупинилась. Чомусь не хотілось їй навертатись на очі цьому язикатому дідові, й подумала, щоб обійти, та пізно. Дід уже помітив її своїм в’їдливим яструбиним оком, дарма що старечим, і голосно гукнув:

– Катерино, а ходи-но сюди!

Катерина повільно підійшла до стареньких, ловлячи на собі незрозумілі погляди, й пробурмотіла не надто привітно:

– Чого вам, діду?

– Ану, скажи-но нам, як там Домна? – наполегливо запитав дід Шуляка, й очиська його жадібно заблищали.

Катерина знизала плечима.

– Як-як, одужує потихеньку.

– Одужує? Ну, то добре. А чи правда, що Килина так її відходила рогачем, що вона ото дитя втратила та й злягла?

– Не було такого!

– Е, ти, дівко, не бреши! Ми все знаємо й без тебе, це тільки так перепитали…

Катерина, хоч і не любила мачуху, та все одно слова діда Мирона таки обурили. Ну біда, халепа з цим дідом. Наче бабця та, й дарма що не в спідниці, а в шароварах по селу походжає!

– Та з чого ви це взяли?

Дід Шуляка крякнув.

– Із чого? На це вже твого розуму не стане. Ти краще не дуже хвостом перед паном Криштофом метай, не думай, що я забув про вашу зустріч.

Катерина аж задихнулась від обурення. Ну чого він до неї прискіпався з тим паном, цей дід Шуляка? Та вона як од вогню бігає від того пана, боїться навіть на очі йому навинутися. Й себе боїться, свого слабкого жіночого серця, що іноді не дає заснути ночами, тривожить думками про пана, непокоїть згадками про очі його дивовижні.

– Здуріли ви зовсім, діду? – не надто ввічливо кинула вона та й пішла геть, не вважаючи на пронизливий вереск діда за спиною.

Пройшовши босими ногами вузькою стежиною, а потім майже потонувши ступнями в густій, шовковистій травиці, що стелилась майже над самою річкою, яскраво-зеленій, розквітчаній жовтими та білими польовими квітами, Катерина кинула корито й відра на землю та витягнула велику мачушину сорочку. Жбурнувши її у воду, вона почала полоскати, все ще не заспокоївшись після нападів діда Шуляки. І так замислилась, так заходилася з тією сорочкою, що не помітила, як на протилежному боці з’явилась висока постать пана Криштофа Гнатовського. Й налякано зойкнула, коли зовсім поряд заплюскотіла вода.

Випустивши мачушину сорочку у воду, притиснувши мокрі руки до грудей, вона з острахом спостерігала за темноволосим чоловіком, що випливав до неї зі спокійних та прозорих вод Кагамлички.

Пан Криштоф!

Серце Катерини, мов та налякана малесенька пташка, забилось і хворобливо захвилювалося враз у клітині її грудей, а очі з жадібністю вп’ялися у високу постать чоловіка, що виходив з води ось тут, зовсім поряд, і вода збігала з його чорного волосся, із білого тонкого та дорогого полотна його сорочки. Якоюсь частиною розуму вона ще розуміла, що треба хапати корито з відрами та бігти, бігти геть від цього місця й цього чоловіка, який уважно та напружено вдивлявся зараз у неї своїми темними очима. Так, вона це розуміла, але не могла. Не могла не лише обернутися й гайнути вверх стежиною до села, вона не могла навіть поворухнутися чи то зайвого подиху зробити. Ті дивні, ті зовсім недоречні почуття, що викликав у неї оцей чоловік, який зараз мовчки стояв навпроти неї у воді, ті почуття, котрі вона вперто відганяла та заглушувала в собі, нараз висмикнулися із серця на волю, змушуючи його нерівно битися та стискатися від чогось ще незнайомого, пронизливо-солодкого та болісного водночас. Й ось зараз, у полоні його пильних очей, вона вже геть забула, що стоїть перед нею пан, людина, якій вона належить усією душею своєю кріпосною, людина, від якої відділяє її глбока та безкінечна прірва. Ні, у цю мить, божевільну та незвичайну мить, перед нею стояв не пан, а просто чоловік, така ж людина, як і вона сама. Вогонь, що палав у глибині його очей, неначе запалював її зсередини, позбавляючи волі. Вони, оті пронизливі очі, немов чаклунськими чарами, виповнювали її, позбавляли розуму.

Однак вона навіть не ворухнулась, не зробила щонайменшої спроби втекти, коли він почав наближатись до неї. Він мовчав, і вона розуміла, що теж не здобудеться й на півслова. Ні, слова зараз не були потрібні, вони знадобляться пізніше, коли зникне оце чаклунство між ними й вона нарешті отямиться, позбувшись влади тих очей.

Геть мокрий, проте від того не менш привабливий і вродливий, пан наближався до неї повільно, але неминуче, як ранковий туман, щоб полонити, захопити у свою владу, геть позбавити волі та розуму. Катерина тільки ледь чутно зітхнула, коли пан Криштоф зупинився зовсім поряд, навис над нею, пронизуючи чаклунськими очима.

А потім поцілував!

Поцілував, ледь торкаючись своїми твердими чоловічими губами дівочих уст, немов даючи змогу втекти, отямитись, відвернутися від того поцілунку. Та Катерина не відвернулась і не отямилась. Мов засліплена, вона похитнулась, ледь помітно похитнулась йому назустріч, бажаючи цього поцілунку. І він це помітив. Помітив… Наступної миті тонкий дівочий стан Катеринин затисли сильні чоловічі руки, руки чужі, які дивним чином не здавалися такими, навпаки, були мов рідні. А вуста… Вони обпікали, вони заціловували з такою силою, що вона тонула в цих обіймах, тонула в цьому поцілунку, геть позабувши про те, що не має цього робити, що це неправильно та недозволено, що, цілуючи пана, вона ступає на хибку дорогу погибелі. Однак зараз, цієї миті, Катерина про це не думала, вона взагалі ні про що не думала, забувши про весь світ, забувши про все, окрім цього чоловіка, який цілував її зараз із наполегливою силою, притискаючись до мокрого дужого тіла широкими долонями. Це вже потім прийде каяття, уже потім вона жалкуватиме про цей вчинок. Потім, але не зараз. Не зараз, коли в ній, юній і невинній дівчині, пробуджувалася жінка, коли її пригортали й обіймали з такою ніжністю.

Заплющивши очі, вона несміливо поцілувала пана у відповідь і, наважившись, із гарячкуватою сміливістю торкнулась долонями його гладкого, чисто виголеного лиця. Тихенько погладила й відчула, як він застиг.

Умить, мов розвіяний буревієм, розтанув туман того чаклунського забуття. І Катерина отямилась. Повільно, мов не бажаючи, розплющила очі, піднявши обважнілі повіки. І побачила зовсім поряд здивовані та вражені чоловічі очі. Темні-темні, мов ніч. Не розуміючи, що сталося, вона збентежено дивилась, як він бере її долоні у свої руки й уважно дивиться на них, а його гладке чоло похмурніє все більше й більше.

– Що з твоїми руками? – нарешті запитав він, і голос його після довгого мовчання видався Катерині занадто різким. Вона відсахнулась.

– А що… з ними?

– Чому вони такі?

Катерина здивовано заблимала.

– Які?

– Загрубілі та подряпані.

– А, це. – Катерина мало не розсміялась. – Та вони давно в мене такі, я ж не пані якась, а проста сільська дівчина, – чого руками тільки не роблю, от вони й загрубіли.

Сказала й застигла. Бо згадала нарешті про ту прірву, що розділяла її з цим чоловіком. Ураз вся задерев’яніла, висмикнула з панських рук свої долоні, а коли він спробував наблизитися, знову обійняти, мало не закричала.

– Не чіпайте мене, не чіпайте! Не губіть мене, пане! Нащо я вам здалась, убога та нещасна дівчина? Я ж не пані білорука, я проста кріпачка, і єдине, що в мене є, – моя честь!

Пан Криштоф нахмурився ще більше.

– Заспокойся! Я не чіпатиму тебе!

Сказав це, а сам знову простягнув до неї руки, бажаючи чи то заспокоїти, чи… І Катерина, злякавшись самої себе, своєї слабкості, обернулась і побігла геть. Побігла берегом, відчуваючи на собі обпікаючий погляд темних панських очей. Бігла ж вона не до села, а за село, туди, де під березами лежав вірний рудоволосий Микола. А там упала на м’яку, шовкову травицю й застигла.

– Господи, що ж я наробила? – прошепотіла вона, торкаючись тремтливими пальцями палаючих вуст. А потім погляд упав на могилу Миколи, й очі наповнились сльозами.

– Прости мені, Миколо, – тихо промовила вона, опускаючи чорняву голову. І завмерла так, відчуваючи, як серце дзвенить, мов та кобза, від хвилювання й солодкого відчуття, яке опанувало її в обіймах пана. О, ну чому він не простий козак, не простий, а пан? Ну чому?

Замислившись, вона просиділа так деякий час, але в якусь мить відчула, що не сама під цими березами. Напружившись, Катерина різко обернулась, але навколо нікого не було. Відчула, як спиною пройшовся холод. Ізнов подумавши про той свій страх перед незнайомим страшним мерцем, на якого перетворився Микола, Катерина знову озирнулась.

І відчула, як крик застряг у горлі.

Під березами стояв сотник Яковенко.

Пройшовши місток, що сполучав між собою два береги річки, Криштоф Гнатовський, польський пан, геть мокрий від свого купання, купання гарячкуватого та несподіваного, попрямував до палацу.

Сюди, у ці мальовничі малоруські краї, такі пронизливо-чарівні, його привела не любов до тутешніх природних красот, а дещо інше. Це була втеча. Утеча від свого нещасного кохання. Від кохання до польської красуні, дочки князя Любомира Стадовського, Терези. Реготухи, блакитноокої чарівниці із золотавим волоссям, котра, граючись, порушила його спокій у Варшаві, а потім просто кинула, погодившись стати дружиною графа Якова Звяковича. А він, гордий і заможний граф Гнатовський, не тільки лишився з розбитим серцем, а й зробився посміховиськом на всю Варшаву, його рідне місто. І він просто втік. Можливо, це не гідно, не по-чоловічому, однак він просто не зміг залишатись у Варшаві, у місті, де жила зрадлива Тереза, де вона всюди з’являлась зі Звяковичем. І втік не до матері в Київ, а сюди, у маєток, що зостався йому від дядька. Щось було такого в цих Борисах, що раптово вчарувало його, ваблячи до себе з неослабною силою.

Так само, як ця юна дівчина, як ця Катерина.

Згадка про той поцілунок на березі, що обпік його кілька хвилин тому, примусила Криштофа знову нахмуритись. На відміну від дядька, який замолоду полюбляв кріпацьких дівчат, сам він ніколи не вирізнявся прихильністю до служниць. За тридцять років життя в нього, звісно, були жінки, але ніколи не було служниць. І єдиною, хто спромігся заволодіти серцем, була Тереза. Утім, про неї думати зараз не хотілось. Болючий образ із серця гнали вологі, золотаво-зелені очі на пів лиця, що дивились на нього з незрозумілою ніжністю, мов у саму душу заглядали, у саме серце, зганяючи з нього блакитні очі Терези.

Дійшовши до свого садка, що розкинувся навколо будинку, Криштоф спохмурнів іще більше. Побачивши сьогодні Катерину, він раптом зрозумів, що ця проста дівчина цікавить його, цікавить набагато більше, ніж йому б того хотілося. Він надзвичайно здивував себе самого, коли, уздрівши її на протилежному березі річки, поліз у воду, якоюсь силою змушений був припливти до неї, зачудувати й таку – зачудовану та заціпенілу – схопити в обійми та цілувати, певне, найсолодшим і найхвильнішим поцілунком у своєму житті. І як могло так статись, що поцілунок цієї невинної та вбогої дівчини схвилював його набагато сильніше від, неначе крадених, поцілунків у Терези, та цілування її холодних вуст? То були поцілунки з мармуровою статуєю. Цілуючи Катерину, він чи не вперше в житті позабув про все на світі.

– Вибачте, пане графе, – обірвав його думки глухуватий чоловічий голос, і, підвівши очі, Криштоф побачив перед собою високу постать свого управителя Максима Злотника. Худорлявий, досить привабливий, цей чоловік подобався йому своєю чесністю.

Він змусив себе відкинути думки про Катерину.

– Так, Максиме Петровичу.

І наступні декілька хвилин Криштоф чесно намагався вслухатися у слова Злотника про пожежу в одному з його сіл, але думки вперто повертались до неї, тієї ясноокої дівчини, яка мала дивовижне лице панянки й руки кріпачки.

– Скажіть, Максиме Петровичу, – пройшовши до будинку, раптом запитав він, обірвавши управителя на півслові. – А ви знаєте дівчину на ймення Катарина, нареченого якої нещодавно вбито?

Злотник здивовано заблимав.

– Катерину? Так… знаю.

– І що ви можете мені про неї розповісти?

Злотник зовсім розгубився.

– Вибачте, пане графе… але я не розумію…

Криштоф налив собі вишнівки, яку чудово готував старий прислужник його дядька, випив і замислено поглянув на управителя, подумавши враз, що вона ж, наливка ця, така сама п’янка, як і ті вуста, що він цілував допіру.

– Мене цікавить усе, що ви про неї знаєте.

Злотник кинув на нього здивований погляд і почав:

– Вона напівсирота, донька належного вам Гната Малька. Родина ця завбога, пане графе. Гнат жонатий удруге, там у них у маленькій хатці така прірва людей: два сини Гнатової дружини з родинами, їхній син, ще баба. Та ще ця Мальчиха, баба до біса злоблива…

Криштофу знову пригадались натруджені руки Катерини.

– Вона примушує Катарину працювати? – запитав він тихо.

– Ще і як, пане. Бідна дівчина не бачить світу Божого, від рання до смеркання трудиться.

– А як же батько? Дозволяє?

Злотник знизав худими плечима.

– Та, певне, що дозволяє. Цей Малько взагалі якийсь дивний чоловік, увесь час похмурий, та воно й не дивина при таких злиднях. Хоча… – оживився раптом управитель, – ось незабаром життя Катерини може змінитися на краще. Подейкують, що її має сватати відставний козацький сотник Макар Яковенко. Пан його мають пам’ятати, він був на похороні вашого покійного дядька.

Криштоф повільно обернувся до Злотника й пригадав того Яковенка, ще досить привабливого високого пузаня в літах із пишними козацькими вусами. Пригадав і відчув, що цей чоловік йому глибоко неприємний. Він уперто не бажав зізнаватись собі в тому, що то прояв ревнощів.

– І що, то правда? – запитав повільно.