Катерина Успенский Николай

Нарешті в сінях загрюкало, і в хату увірвався геть мокрий Василь, а за ним увійшла баба Лаврінівна. Окинувши швидким поглядом хату, вона відразу ж уп’ялася своїми вицвілими очима в застиглу біля колиски Ярину, що притискала до себе синочка, який уже й не плакав, а тільки скиглив, жалісно та болісно.

– Ну, що тут у вас?

Ярина схлипнула.

– Микитка… горить увесь.

– Зараз ми подивимось, що ж таке.

Лагідно, але рішуче баба Лаврінівна взяла з неслухняних рук Ярини Микитку й поклала його на стіл. Потім стала обережно обмацувати його, хмурячи своє старече, зморщене лице.

– Та й горить. А то погано, – бурмотіла вона, намацуючи щось у мішечках, що були прив’язані до її старої спідниці. – Насамперед потрібно збити жар, а там подивимось.

Вона заварила зілля, живосилом влила її в маленького ротика Микитки, потім обгорнула хлопчика ганчіркою, змоченою в якійсь рідині, і важко опустилась на лаву.

Над хатою знову оглушливо затріщав грім.

Баба Лаврінівна перехрестилась.

– Свять, Свять, Свять! А ніч яка, справжнє тобі пекло. Кагамличка бурлить, мов навіжена, а вже як злива полоще, страх Божий!

Над хатою затріщало ще сильніше, десь сяйнула блискавка, за стіною пронизливо затріщало й гепнуло об землю. Батько підвівся, насторожився.

– Таке, як у яблуню влучило. Назаре, поглянь!

Назар мовчки вийшов із хати й повернувся за якусь мить, геть мокрий, із похмурим лицем.

– І справді, батьку, у яблуню. Гілка відчахнулась.

Баба Лаврінівна знов перехрестилась.

– Хтось відчахнеться од вас, – якимось лиховісним голосом промовила вона, і очі метнулись до Микитки. Збагнувши той погляд, Ярина завила, заголосила, забилась у Василевих руках.

– Що вона каркає, ця баба?! – кричала Ярина, хлипаючи. – Навіщо ж біду накликує, навіщо?

Василь труснув її.

– Ярино, заспокойся!

Але Ярина заридала ще сильніше. Баба Лаврінівна, невдоволено покосивши на неї оком, знову схилилась над дитинкою, і лице її нахмурилося ще більше. Вона пробурмотіла:

– Не допомагає…

Ярина перестала битися в риданнях.

– Як не допомагає? Чому?

– А я знаю, чому? – огризнулась баба Лаврінівна, усе ще ображена на Яринині різкі слова. – У твого сина щось таке, на що я не знаю ради. Що могла, те зробила, більшого не зможу – не Господь Бог я. Він і був у тебе хворобливий, а це щось таке, чого я й геть не втну. То панські дохтори, ті все відають, усі болячки, а я мало що знаю.

Слова баби Лаврінівни важкими краплями падали в оглушливу тишу хати, навіть грім затихнув за вікном, немов налякавшись її страшних слів. Усі мовчали, мовчали й не зводили очей із маленького стражденного тільця Микитки, який уже не плакав, а тільки важко дихав і палав, здавалось, іще сильніше. І тоскно якось було в хаті, холодно, мов тінь смерті вже стояла в дверях, натужно дихаючи.

– Панський дохтор, – пробурмотіла Ярина й, вирвавшись із рук Василя, раптом кинулась до Катерини. – Катеринко, квітонько моя! Ти ж моя надія! Ти! Спаси мого сина!

Катерина розгубилась.

– Господи, Ярино, як?

Килина застогнала.

– Зовсім розумом пошкодилась.

– Ти! Ти! – далі шепотіла гаряче Ярина, цілуючи руки Катерини гарячими, сухими вустами. – Пан же до тебе прихильний, недарма ж так кажуть, Катеринко, справді ж? Він послухається тебе, він для тебе накаже привезти дохтора…

Катерина зніяковіла.

– Яринко, я не знаю…

Ярина яро хитнула головою.

– Знаєш. Ти ж так любиш Микитку, і він тебе любить. Благаю тебе, Катруню, урятуй мого сина! Урятуй його! Я знаю, це мені кара за тяжкий гріх, але я не переживу, якщо втрачу сина!

Катерина вагалась. Господи, ну як же зможе вона ось так піти до пана посеред ночі, пробудити його, яка ж то відверта зухвалість буде з боку кріпацької дівки, а інакше… Погляд її сковзнув на дитину, яка надривно дихала на столі, на безпорадну бабу Лаврінівну, і вона відчула приплив сил. Наважилась, підвелась.

– Я спробую, – промовила до Ярини, постерігши, як недобре звузились темні очі мачухи, як ще більше спохмурнів батько, а Ярина, навпаки, сяйнула своїми терновими, залитими сльозами очима. – Але ж нічого не обіцяю…

Ярина міцно стиснула її руку.

– Дякую, Катеринко! Я тобі довіку вдячною буду.

– Ще немає за що дякувати, – пробурмотіла Катерина й попрямувала до дверей. Вона гадала, що мачуха не пустить, стане на порозі, але та мовчала, тільки дивилась недобре й пронизливо.

– Я з тобою, – похмуро кинув Василь і вийшов назирком за Катериною з хати. – Не можу там залишатися, краще під зливу піти, ніж бачити все те.

І щойно вони вийшли з хати, як одразу ж змокли до рубця, однак назад не вернули, а рушили вперед. Дощ усе порозмивав, тож іти було дуже важко, вони грузли в багнюці. А коло річки, як обережно не просувались, Катерина все одно не втрималась на крутій стежці, голосно зойкнула й покотилася слідком за Василем по холодному й слизькому схилу майже до річки, ударившись об деревину.

– Жива? – зачувся скрізь завивання вітру низький, хрипкий голос Василя, і Катерина простогнала:

– Жива.

– Тоді ходімо, вже небагато зосталось.

Василь одним рухом підняв Катерину, у якої трішки паморочилось у голові, на ноги. Кагамличка поряд ревіла та стогнала, шипіла своєю сірою водою. Василь потягнув Катерину на місток, який заливало водою та нещадно гойдало. І Катерині раптом зробилося страшно, вона із силою вчепилась у Василя.

– Місток не витримає!

Василь тільки махнув рукою.

– Дурниці! Він ще сто років буде стояти!

І вона пішла, послухалась, пішла попереду, а далі… Зненацька просто над ними затріщав грім, і білий світ перед Катериною обпалився рожевим спалахом. За спиною тихо скрикнув Василь, і, озирнувшись, Катерина з жахом побачила, що в нього поцілила блискавка.

– Василю! Василю!

Знов зробилося темно, і тільки вода заплюскалась у тому місці, де впав Василь.

Вітер штовхнув Катерину в спину, і вона, мов отямившись, закричала так голосно, що й самій зробилось лячно.

– Тримайся, Василю! Я біжу по допомогу!

Вітер штовхнув її знову з такою силою, що вона мало не полетіла з містка слідком за враженим блискавкою Василем. Надія на те, що він, може, ще живий, гнала її вперед, на пагорб, до панського будинку. Вона падала, провалювалась у багнюку, але вперто підводилась і йшла далі, ледь волочачи ноги в слизькій багнюці.

А будинок зустрів темною пусткою та тишею, наче й не жив тут ніхто. Катерина зітхнула, підняла руки й відчайдушно заколотила руками у величні двері дому.

Стукала вона, жалібно гукаючи, довго, до болю в руках, але великий будинок відповідав тільки тишею. Та ось, коли вона вже геть знесилилась, за дверима почулося чиєсь бурчання.

– Ну, і хто тут ґвалтує?

Двері, ті величні, проклятущі двері, у які вона стукалася цієї страшної ночі, повільно відчинилися, і Катерина побачила перед собою похмурого, невдоволеного діда Тараса Довбуша, котрий тримав перед собою велику свічку й підсліпувато щулив очі.

– Допоможіть, благаю, діду, – кинулась до нього Катерина, ледве тримаючись на ногах від утоми та страшної напруги. – Там людина впала в річку, блискавка влучила…

Дід Тарас поплентавсь назад.

– Тьху, згинь, пропади, – забубонів він, намагаючись перехреститися лівицею та нещадно спотворюючи хрест. – Згинь, згинь, нечиста сило!

Катерина заблимала.

– Діду, ви що?

– Згинь, кажу, – уже голосніше наказав Довбуш і сяк-так перехрестив Катерину. – А, не згинеш? А я ось зараз принесу тобі водиці йорданської, живо в пекло повернешся, нечистяка!

– Діду! – уже крикнула Катерина, надто схвильована, щоб вислуховувати безглузду балачку діда Тараса з нечистою силою. – Діду, це ж я, Катерина Малькова, погляньте, отямтеся ж ви!

Тарас зіщулився, а потім крякнув.

– Гм, та й справді Катря, – пробурмотів він, а потім грізно нахмурив кудлаті брови. – Ну й чого це ти, Катре, бродиш панськими садибами, не даєш людям спати?

– Мені потрібен пан!

Дід Тарас аж задихнувся від такого зухвальства.

– Як ти сказала? Пан потрібен? Теж мені пані вирискалась, ану, давай звідси, поки я добрий…

– Нікуди я не піду, – уперлась Катерина, розізлившись. – Що ж ви за людина така! Я у вас прошу допомоги. Там у Василя влучила блискавка, він упав у річку, дитина горить. Кличте пана!

– Ага, чекай у мене!

– Діду, кличте пана!

– Зараз я тобі не пана, а батога покличу, – випнув худу груднину Довбуш, і до Катерини врешті дійшло, чому дід почав ті розмови з нечистим та інші дурниці. Таж він п’яний геть! Он як горілкою смердить. І через оце опудало Микитка не дістане допомоги.

– Ось що, діду, кличте пана, допоки я не роздряпала вашу огидну пику й не пішла сама його шукати.

Довбуш погрозив їй свічкою.

– Ну-ну, я тобі піду! Ач, що надумала. Пику мені дряпати та панським палацом вештатись. Стій, де стоїш, і ступня мені не смій ступити, я піду, уже викликаю на себе панський гнів, хай тобі всячина, раз ти все одно не підеш.

Катерина кинула на нього похмурий погляд.

– Не піду!

– От вража дочка! І взялася ж на мою бідолашну голову, – пробурмотів дід Довбуш і, похитуючись, повільно поплентав углиб будинку.

Катерина залишилась чекати.

Минуло всього декілька хвилин, і знову заблимав вогник свічки. Та то був не дід Тарас. Катерина відчула, як затисло в грудях серце, мов ухоплене чужою рукою, занило пронизливо та солодко.

Східцями до неї йшов граф Гнатовський.

Ішов швидко, майже біг, тримаючи в руках свічку. Ось іще кілька кроків, і він уже поруч, високий, ставний та вродливий, трішки не такий, яким вона звикла бачити його при сонячному світлі. Золотавий вогник свічки робив його лице якимось загадковим, очі ховав у тінь, а розпущене до плечей волосся надавало водночас молодшого й привабливішого вигляду. Катерина застигла, удивляючись у це лице широко розплющеними очима, дозволивши собі на якусь мить забути про все на світі, окрім нього. Як вона знудилась за ним за ці довгі нескінченні та сірі дні без нього. Час неначе зупинився, припинив своє існування, увесь розтанув у цих темних, майже чорних зараз очах, що з незрозумілою чаруючою жадібністю вдивлялися в її очі, неначе він так скучив, безмежно скучив за нею за ці сиротливі дні розлуки.

Забувши, що треба дихати, Катерина повільно зітхнула, хитнувшись до нього всім тілом.

– Катарина…

Він чи то прошепотів, чи то видихнув її ім’я, а наступної миті вільна від свічки рука прихилила Катерину до дужого, міцного тіла, а наполегливі й ніжні вуста заволоділи її вустами жадібним, пристрасним і неймовірно ніжним поцілунком. Мокра, брудна та геть змерзла Катерина припала до нього, притулилась усім тілом, відчуваючи, як шалено стукає серце від щастя, щастя поруч із ним.

Заплющивши очі й позабувши про все на світі, Катерина цілувала пана Криштофа у відповідь, мліючи від щастя, від відчуття того, що він ось тут, поряд із нею, такий близький і жаданий, він, для кого одного б’ється її серце, ким одним воно живе.

Нарешті Криштоф підняв голову й поглянув на Катерину трішки затуманеним поглядом. Потім погляд його сковзнув по її брудному наляканому лицю, геть мокрій сорочці, і він нахмурився.

– Боже, Катарино, що сталося?

Катерина схлипнула.

– Біда, пане. І тільки ви можете мені допомогти.

– Кажи, що сталося!

Зітхнувши, Катерина виповіла йому все, раз по раз нерішуче замовкаючи та затинаючись. Криштоф слухав, нахмуривши гладко виголене, засмагле лице, а потім крикнув так, що вона здригнулась.

– Тарасе!

На східцях відразу ж, мов чатувала десь поряд, з’явилась висока постать Довбуша. Кинувши швидкий погляд на Катерину, він озвався до свого пана досить похмуро.

– Кликали, пане?

– Негайно пошли когось до річки, витягніть нещасного, і ще розбуди Романа, хай скакає в Опришине по доктора фон Ліберна.

Тарас витріщив очі.

– Зараз, пане?

Криштоф нетерпляче зітхнув.

– Негайно!

Довбуш невдоволено піджав губи, поглянув так, наче хотів зухвало заперечити панові, але все ж проскреготів:

– Слухаюсь, пане.

Катерина не могла повірити в те, що він отак відразу погодився їй допомогти. Із ніжною вдячністю вдивлялася в його лице, суворе на вигляд, але добре, намагаючись запам’ятати кожну рису. Вона мов прощалась із ним, прощалась назавжди, а серце розривалось від нестерпного болю й гострого небажання йти від нього. І відчуваючи, як давлять сльози, видихнула ледь чутно:

– Дякую вам! І… прощавайте!..

Не договорила, захлинулась словами й обернулась, щоб іти, не краяти більше собі серця. Але не ступила й кроку, як сильні Криштофові руки охопили її тонкий стан, а голос, коханий оксамитовий голос пролунав над самим вухом:

– Катарино, ти куди?

Вона ковтнула гірку слину й видихнула:

– Додому. Я не маю вам більше заважати…

Криштоф одним різким рухом обернув її до себе лицем.

– І ти гадаєш, що я дозволю тобі піти?

– Але ж… – спробувала заперечити Катерина, але він приклав до її рота два пальці та рішуче промовив:

– Ти нікуди з цього дому не підеш. Ніколи! Ти лишишся тут назавжди, Катарино, на все життя!

Які жадані, несподівані та пристрасні слова! Катерина вслухалася в них, розуміючи, що саме на них увесь цей час чекало її серце з такою силою. Так, вона залишиться з ним, залишиться байдуже ким, навіть коханкою. Дарма! В очах односельців вона й так уже його коханка, її вже ославлено одним тим поцілунком. Навіть рідний батько ладен вважати її панською коханкою. То й нехай думають, нехай кажуть, а вона побуде щасливою хоч місяць, хоч рік – то неважливо, однак вона нап’ється того щастя по самі вінця свого серця, щоб довіку вистачило. Візьме гріх на душу, але зробить те, чого бажає її серце, а не хтось інший.

– Так, – прошепотіла вона ледь чутно, розуміючи, що цим коротким словом змінює своє життя, яке вже не буде таким, яким було раніше і для якого вона народилась.

Очі Криштофа яскравим сяйвом спалахнули у відповідь, і наступної миті вона опинилася в його міцних обіймах.

– Катарино, щастя моє, – шепотіли поряд тверді чоловічі вуста, і Катерина мліла, відповідаючи на його поцілунок, і лише тихенько зойкнула, коли він підхопив її на руки та поніс туди, у загадкову темряву свого будинку, із якої з’явився кілька хвилин тому.

Увійшовши до великої кімнати на другому поверсі, він обережно опустив її на пухнастий, гарний килим, але Катерина відразу ж підвела на нього налякані очі.

– Ні, пане, я така брудна…

Криштоф махнув рукою.

– Пусте. Мотря завтра відмиє. Відпочинь, а я зараз.

Він попрямував до дверей, але Катерина, налякана величчю та пишністю кімнати, ухопила його за край сорочки.

– Ви куди?

Криштоф м’яко всміхнувся.

– Принесу тобі чого-небудь випити й накажу розігріти води, бо інакше тебе вхопить застуда. Відпочивай.

І він вийшов, зоставивши Катерину у своїх пишних покоях. Вона ще ніколи не бачила нічого подібного до цієї кімнати, що була завбільшки за всю їхню хату. І яке все тут багате, оксамитове, таке не схоже на їхні вбогі меблі з грубого дерева.

Побачивши велике дзеркало, Катерина наважилась підійти до нього, але відразу ж налякано відсахнулась. Господи, на що вона була схожа! Уся брудна, із розпатланою косою, у розірваній сорочці… А пан ще й цілував он як пристрасно.

«Господи, яким, певне, опудалом я йому видалась!»

Вона так і стояла посеред кімнати, не наважуючись бруднити всієї цієї краси, доти, доки не повернувся Криштоф, який тримав у руках пузатий бутель із темною рідиною та два старі келихи.

– Стоїш? – усміхнувся він. Потім поставив бутля на столик, підхопив Катерину на руки й відніс до ліжка.

– Що ви, я ж така брудна, – спробувала заперечити Катерина, але він навіть вухом не повів, усадовив її на білу, неймовірно м’яку постіль, а сам став поряд із нею на коліна. Налив у келих темної рідини з бутля й простягнув їй.

– Пий!

Катерина слухняно випила й одразу закашлялась, коли пекуча рідина обпекла горло. Поглянула налякано на пана, але він тільки всміхнувся.

– Пий повільно, але до дна.

Вона зітхнула й знову відпила цієї гидоти, яка вже не пекла, а лише приємно зігрівала промерзле тіло. Криштоф налив тієї рідини й собі, а потім повільно випив, стоячи перед Катериною навколішки й дивлячись на неї поверх келиха. І чи то від такого його погляду, чи то від випитого, але відчула Катерина, як спалахнули жаром щоки, а по тілу промайнула гаряча хвиля. Очі пана Криштофа немов у відповідь сяйнули чаклунським полум’ям.

– Зараз принесуть воду, – тихо проказав він, не відводячи від неї свого дивного погляду.

Катерина занепокоїлась.

– Воду? Ви будете купатись?

Криштоф усміхнено похитав головою.

– Купатись будеш ти.

– О! – тільки й змогла Катерина, що видихнути, і відчула, що жар, яким горіли щоки, зробився просто нестерпним. Вона мала б здогадатись: перш ніж зробити її своєю коханкою, він одмиє її, таку брудну, бо й так он уже і килим забруднила, і постіль, і сорочку його шовкову. – А де…

Пан хитнув головою в бік одних із дверей.

– Там. Хочеш, пришлю Мотрю допомогти?

Катерина налякано відсахнулась.

– Ні, що ви… я сама.

Потім у кімнату два дужі парубки внесли відра з гарячою водою, а за ними вплила, покачуючи пишними стегнами, висока та ставна Мотря Івасенкова, тримаючи в руках біле полотнище. Побачивши Катерину на ліжку та пана перед нею на колінах, вона аж спіткнулась на рівному місці, а погляд, недобрий і пронизливий, із такою злістю полосонув Катерину, що ту аж морозом обдало.

«І чого вона на мене так вирячилась?», – подумала Катерина, скулившись, аж раптом обпекла її гадка про те, що Мотря, можливо, теж до пана не байдужа. Від цієї гадки вона здригнулась усім тілом, передчуваючи щось недобре.

Криштоф підвівся.

– Замерзла? Зараз зігрієшся, почекай хвильку.

Катерина відповіла невпевненою усмішкою й підвелась слідком за ним. Із тих дверей мовчки вийшли парубки, а за ними виплила Мотря. Кинувши на пана незрозумілий погляд, вона знову обпекла Катерину своїми очиськами й вийшла з кімнати.

Катерина з острахом увійшла за паном у ті двері. Там, у кімнатці, яка була досить маленькою та вміщувала тільки білі блискучі ночви, низький столик і шафу, яскраво горіли свічки. Із води, налитої в ночви, підіймався пар.

Криштоф підштовхнув її вперед.

– Полежи якомога довше у воді й не поспішай!

– А… ви?

– Я почекаю в кімнаті, – усміхнено промовив він і вийшов, щільно зачинивши за собою двері. – Ага, Катарино, – гукнув він уже через двері, – сухий одяг Мотря принесла з рушником.

Катерина постояла посеред кімнати, але потім, пригадавши, що вже глупа ніч і панові, певне, хочеться спати, швидко скинула із себе мокрий, брудний та розірваний одяг і з острахом опустилась у ночви. Та аж замружилась від задоволення. То он як купаються пани, навіть літом у гарячій воді. А вона звикла до швидкого купання в Кагамличці поки тепло й сякого-такого купання разів зо три на зиму, коли мачуха нагрівала великого чавуна води, і вони по черзі омивалися з нього, часто-густо залишаючись такими ж брудними, як і до того гіркого купання. А воно он яка, виявляється, насолода купатися як пани, ніжитися в гарячій водичці, намилюючись пахучим милом. Зроду вона так не купалась.

Підвівшись, геть розімліла від теплої води, сонна та чиста, як ніколи в житті, Катерина витерлась білим м’яким рушником, одягла довгу шовкову сорочку й розпустила волосся по плечах. І побачила велике дзеркало, а з нього, освітлена сяйвом багатьох свічок, дивилась на неї незнайомка. Утомлена, сумна, але вродлива.

– Невже це я? – прошепотіла Катерина, торкнувшись свого відображення, і вийшла з кімнати.

Пан Криштоф чекав на неї, завмерши біля вікна. Він замислено дивився в темну ніч, напруживши спину.

Катерина завмерла на якусь мить, милуючись ним, відчуваючи, як серце затинається від пронизливого почуття ніжності до нього, такого сильного й такого потрібного… Неначе відчувши її погляд, Криштоф повільно обернувся й відразу ж увібрав поглядом усю її: від босих ніжок, що виднілись із-під сорочки, до вологих кучерявих кіс, розкиданих по плечах. Від того погляду вона вся затремтіла. Так може дивитись тільки людина, яка кохає… Невже він кохає її? Господи, та вона б нічого у світі не бажала, аби він тільки хоч трішки її полюбив.

– Утомилась? – обірвав його гарний голос мрійливі думки Катерини, і вона кинула на нього швидкий погляд.

– Так, трішки.

Криштоф тихо засміявся.

– Трішки? Та ти ледве тримаєшся на ногах і засинаєш стоячи. Лягай скоріше, доки не впала.

Катерина покосилась на дивовижно м’яке ліжко, потім на пана. Схоже, він сьогодні не збиравсь робити її своєю коханкою, за що вона була йому безмежно вдячна. Усміхнувшись, вона похитнулася від утоми, й він одразу ж опинився поряд. Підхопив на руки, умостив на м’яку перину й нахилив темнооке лице.

– Свічки погасити?

– Так. – Катерина звикла спати в темноті.

Кімнатою опанувала темрява. Катерина відчула, як прогинається ліжко і його велике, сильне тіло вмощується поряд. Гарячі руки притягнули її до твердого плеча, а вуста торкнулись її вуст.

– Спи спокійно, Катарино!

І вона заснула, несміливо притулившись до гарячого чоловічого тіла, слухаючи скрізь напівсон, як рівно та спокійно б’ється зовсім поруч його серце.

Серце коханого чоловіка.