Катерина Успенский Николай

– Ходімо, прогуляємось до річки.

– Ходімо, – прошепотіла Катерина, зводячи на Миколу ясні золотаво-зелені довірливі очі. Микола затиснув її тонкі пальчики в сильних долонях і повів до річки.

Вони ледь відійшли на кілька кроків від двору діда Товкача, як Микола став.

– Земля холоднувата, а ти боса, – замислено промовив він, і не стямилась Катерина, як парубок швидко підхопив її на руки й притиснув до свого молодого гарячого тіла.

Катерина замахала рукою.

– Миколо!..

– Я тебе понесу.

– От іще, знайшов панночку, – захитала Катерина головою, засміялась, та сміх той раптово обірвався на вустах, коли, повернувши голову, зовсім поряд побачила вона бліде продовгасте лице Миколине, сірі очі, які блищали в ясному світлі місяця так яскраво, що Катерині навіть здалося, що горять вони вогнем, а в глибині їхній палає вогнище, мов на Йвана Купайла. І заворожив її той вогонь так, що вона застигла й ледь чутно зітхнула, коли Микола повільно, немов даруючи їй можливість відхилитися, нахилив рудоволосу голову й торкнувся вуст дівочих першим легким та несміливим поцілунком. Доторкнувся й застиг, немов боявся, що відштовхне вона його, розгнівиться за сміливість таку. Але Катерина не відштовхнула, тільки руку підняла й доторкнулась до його широких плечей…

– Катрусю, серце моє! – видихнув Микола, обпікаючи вуста вже справжнім, жагучим поцілунком. І Катерина, геть забувши, що стоїть Микола серед дороги, тримаючи її на руках, відповіла на той перший у своєму житті поцілунок, обійнявши Миколу за шию та заплутавши пальці в жорсткуватому волоссі на його голові.

Аж раптом чи то грім гримнув десь зовсім поряд, чи то лишень хруснула гілка під черевиком…

Катерина тихо зойкнула, сахнулась від Миколи й оглянулася. Навкруги знов було тихо, лиш соловей усе не вгавав, тьохкав пісень своїх у сотникових яблунях. Нараз вона постерегла, що стоїть Микола майже навпроти двору сотника Яковенка, їй навіть уздрілося, що з темряви, з куща квітучої бузини слідкують за ними пильні та уважні блакитні очі сотника. Й уявлення те було таким сильним, що вона здригнулась і по спині її пробіг мороз. Якимось дивним відчуттям знала вона, що він був там, дивився з темряви густого садка, як дарувала вона усолоду свого першого поцілунку Миколі, а не йому, й гнів очей його холодом пройшовся по розпашілому молодому тілу, викликав неприємне тремтіння.

Вирвавшись із дужих рук Миколи, вона впала босими ногами на холодну землю й побігла вперед, куди очі спали, байдуже куди, аби подалі від сотникового двору, від темної гущі його садка, де марились їй його люті та недобрі очі.

– Катрусю!

Голосно й тривожно пролунав серед тихої ночі Миколин крик, але Катерина не відповіла та зупинилася тільки біля верби Хотенків.

– Чого ти, дурненька? – запитав Микола, наздогнавши її під тою вербою й ухопивши за худі плечі.

Катерина перевела дух.

– Сотник… він бачив нас.

Микола нахмурився.

– З чого ти певна?

– Не знаю, – прошепотіла Катерина. – У його садку хруснула гілка, ти ж чув, а потім мені здалося, що з темряви на нас дивляться його очі, аж холодом повіяло по спині.

Микола притягнув її до себе.

– Ну, то хай дивиться, як молоді цілуються, та від заздрощів корчиться, дід старий. Чи ти засмутилась?

Катерина захитала головою.

– Не засмутилась, а налякалась, Миколо, і сама не знаю, чому, – тихо промовила вона, притуляючись щокою до грубої тканини його сорочки й чуючи зовсім поряд стук його серця. – Ти знаєш, Миколо, щось темне є в тому сотнику, недобре, й мені в серці враз неспокійно так зробилося, наче хто мене зурочив…

– Ну, все, все, немає тут вже нікого та й не дам я тебе кривдити ані сотникові цьому, ані кому іншому, – промовив Микола, гойдаючи її в обіймах своїх, наче мале дитя. А потім нахилився, знайшов вуста її прохолодні своїми гарячими вустами й знову поцілував. Та не було вже в поцілунку тому усолоди, немов тінь сотника незримо стала поміж ними й отруїла ту ніжність, що незримо поєднала їх ще декілька хвилин тому. Катерина відчувала, як той спокій, як та тиха радість, що оселилися в серці після першого поцілунку з Миколою, відступають, затьмарюються незрозумілим темним туманом остраху, острахом невідомо чого й кого. І ця ніч, така ясна та тепла, зробилась ураз темною, ворожою та холодною, що аж мурашки по тілу поповзли. Не було вже солоду їй у поцілунку Миколи.

– Ну чого ти, зозуле моя? – шепотів Микола, торкаючись поцілунком її темних кіс. – Чого налякалась? Та покинь ти думати за того сотника, хай йому грець Я не віддам тебе йому, вмру, а не віддам.

– Не віддавай, – мов відлунням відгукнулася Катерина, притуляючись до нього ще ближче, заплющуючи очі та відчуваючи, як повертається поступово спокій у збентежене серце. Як покійно було їй поряд з Миколою, біля тіла його молодого, налитого силою та чоловічим теплом, що вік би простояла так, заплющивши очі й не думаючи ні про що, а тільки слухаючи далекий спів солов’їний, тишу ночі та серцебиття в гарячих грудях Миколиних, і вчуваючи, як обіймають його руки, зігрівають та захищають.

– Я ж зовсім забув! – раптом голосно вигукнув Микола, і тиха ніч навкруги немов здригнулася від того його вигуку. – Подарунок маю для тебе.

Катерина заблимала, враз позабувши про страх свій і про сотника, який уздрівся їй у темному садку. Ніхто й ніколи, навіть батько, не дарував їй подарунків, і не було в неї всього того, що мали майже всі дівчата на селі й що було таке любе й дороге серцю дівочому. Не мала вона ні кісників гарних, ані намиста, ні сорочки з полотна білого та тонкого. А Микола витягнув щось із сорочки й простягнув їй.

Вона звела на нього здивовані очі.

– Що це?

– Мій подарунок тобі, – усміхнувся Микола. – Як були ми з батьком у місті на ярмарку, купив для тебе кісників золотавих і зелених, зовсім як очі твої чарівні, намисто зі срібним дукачем, та все вагавсь дарувати, але зараз…

Микола змовк, а Катерина обережно взяла з його рук білу хустинку, розгорнула тремтливими пальцями й застигла, враз уздрівши в світлі місячнім, як сріблясто замигтів своїм оком дукач, сповитий криваво-червоними, аж чорними горошинами намиста. Доторкнулась пальцем до нього спочатку, потім погладила оксамитовий шовк кісників і підняла на Миколу очі, які світилися від щастя та тихої вдячності.

– Я… я не варта такого, Миколо, – нарешті почувся в тиші нічній її схвильований голос. – Я…

– Ти ще не такого варта, – заперечив Микола, не знавши, що майже повторює слова сотника Яковенка, – й не сперечайсь зі мною, зозуленько моя ясноока, я тобі ще не такого надарую.

– Дякую, – прошепотіла Катерина, опускаючи очі. Усе не йняла віри вона, що відбувається те з нею насправді, що вийшла вона на перше в житті побачення ясної місячної ночі, що під зорями ясними цілувала, завмираючи від хвилювання, Миколу свого рудочубого, у якому так звикла бачити тільки товариша, а тепер побачила в ньому чоловіка, від одного погляду якого нуртувала кров її молода.

– Ходімо до річки, ще є час, прогуляємося, – потягнув її за руку Микола, й Катерина довірливо пішла за ним стежиною до води.

Швидкоплинна тепла весняна ніч. Уже зовсім скоро до них долетіли голосні співи перших півнів на селі, а край неба, там, де видніли сади пана Криштофа Гнатовського, почав світлішати. Микола важко зітхнув, роздратовано поглянув угору й повів Катерину назад до села, позіхаючи в усього рота. Поворітьма було темніше, бо місяць уже заховав сріблясте своє око за обрій.

– Бувай же, зозуленько моя, – прошепотів Микола, торкаючись теплих вуст Катерини прощальним поцілунком. – Знесилив я тебе зовсім, як днину тепер проживеш?

Катерина слабко всміхнулась.

– Та вже якось проживу.

– Ну, дивись, а я свого слова таки дотримаю, Катрусю, й по обіді зашлю сватів. – Він помовчав, вдивляючись у бліду пляму її обличчя. – А чи не відмовиш же?

Катерина захитала головою.

– Не відмовлю, – ледь чутно прошепотіла вона й тінню сковзнула у хвірточку. В дворі було тихо та сонно, а на горищі вже квоктали кури та сокотав рудий півень, Миколин учорашній знайомець. Катерина взялася рукою за хатні двері, потягнула їх і тихо зойкнула, уздрівши перед собою високу мачушину постать. Катерина поточилась назад.

– Ну, – пролунав серед тиші неприємний голос Мальчихи, й дівчина здригнулась, мов від удару. – І де тебе оце носило?

Катерина заклякла, не знаючи, чи сказати мачусі правду про мандри свої нічні з Миколою Галушкою, чи змовчати, хоч самій так і кортіло дати відсіч, як робив ото ввечері Микола. Утім, вона знала, що вчиняти того не варто, змилується-таки над нею скоро Всевишній, не довго вже лишилося все це терпіти.

– Чого мовчиш? – неприязно запитала мачуха, стаючи на порозі та загороджуючи своєю високою постаттю вхід у хату. – Язика проковтнула? Та я й так знаю, де тебе нечиста сила носила всю ніч до ранку! З отим рудим пройдисвітом десь плуталась! А ти про роботу подумала? Хто за тебе все поробить, та ще зараз, коли, ат, відьма Домна таке вчинила? – Вона зітхнула. – Та що з тобою, бісовою дівкою, балакати? Іди вже з очей моїх корову доїти, потім борщу та каші навариш, а того волоцюгу я щоб коло двору й близько не бачила.

Катерина змовчала, аби не зіпсувати останніх днів собі в батьківській хаті, й пішла до корови. Але коло повітки зупинилась, притулилася щокою до старої глини й замислилася, задивившись у далечінь, яка ледь зримо вимальовувалась скрізь сірий туман раннього ранку. Кінчалась юність неповторна, проминала, мов швидкий дощ навесні, а вона так і не встигла прожити її повною мірою, не скуштувала солоду її, не прожила ночей тих солов’їних, не попоходила вдосталь ними темними та тихими, не попоспівала пісень безтурботних біля річкових верб, як інші дівчата на селі, улюблениці рідних матінок, що жили життям юним дівочим, співали співанок та ходили на ігрища, носили кісники шовкові, намиста з дукачами, сорочки тонкі та білосніжні, вицяцькувані, вишиті червоними палаючими квітами. Вона ж ніколи всього того не мала – її юність промайнула, як мить єдина, в роботі від світу й до останніх півнів, її юність не знала спочинку, а вона сама – того, чим так радіє молоде серце. Й ось вона кінчається, ця юність, ця незнайомка в її житті…

– Ти що, заснула на ходу біля тої повітки? – гримнув майже над самим вухом Катерини голос мачухи. – Скуштувала, як ночі не спати, волочитись десь під місяцем? Чи ти думала, що я заради твоїх гульок дозволю тобі висипатись до обіду?

Катерина повільно обернулась. Образа, гірка й болісна, враз обпекла їй серце, червоною блискавкою промайнула перед очима.

– А чи раз у житті я у вас коли прокинулась не раніше од півнів? – тихим знервованим голосом запитала вона, не звертаючи уваги на те, що голос тремтів. – Чи не заслужила я того, щоби хоч раз виспатись?

Килина недобре посміхнулась.

– У мене ти нічого не заслужила й не заслужиш. Якби не моя тверда рука, ти б у батька розлінувалася вкрай, стеменно як мати твоя, що все з себе паняночку вдавала, спала, допоки сонечко на захід не поверне, та рученята свої біленькі берегла…

– Як ви смієте ображати покійницю? – відсахнулась од мачухи Катерина. – Нащо чіпаєте спокій її святий?

– Святий? – Мальчиха зареготіла. – Та мати твоя святою й хвилини в житті не була. Ледарка вона була, батьком твоїм крутила, як хотіла, й ти в неї пішла, навіть очиська маєш такі ж відьомські.

Катерина похитнулася, з болем у серці вслуховуючись у ці злі слова, сповнені неприхованої ненависті, вдивляючись у ще досить вродливе лице мачухи, яке так і пашіло гнівом, роздуваючи ніздрі тонкого носа. За віщо зненавиділа її ця жінка, чим уразила вона її, бувши ще зовсім дитиною? Вона ж трудилась на мачуху все життя, а що робила сама мачуха? Тільки й мала клопоту, що вишивати і їх із Домною гризти, й хоч би що вони зробили, все їй не так, до всього доскіпається. Щоправда, тільки Ярини, до якої особливої любові вона також не мала, не чіпала, поважаючи за багатий посаг і заможних батьків.

– Добре, годі скиглити, – солодко позіхнувши, спокійно обізвалась Килина, обгортаючи білу намітку зверху високого жовтогарячого очіпка, що вінчав її гордовиту голову. – Весілля завтра в Біланів, мене запрошено готувати, бо люди знають, що в усіх Борисах я готую найкраще, не те що ви з Домною – як не насолите борщ, то сало проґавите. – Катерина мовчки проковтнула образу, але наступні слова мачухи змусили її запалати, мов суху соломинку від вогняної іскри. – А ти не здумай мені влягатися до лави та роботи покинути, по обіді мама з Опришок повернуться, то вже потурбуйся борщу доброго зварити та пиріжків напекти…

– От самі ви й печіть своїй мамі, а я не буду, – вигукнула Катерина, пам’ятаючи про те, що тепер у неї є захисник.

Мальчиха перемінилась на лиці.

– Що ти оце сказала, вража дочко?

Катерина випрямилась.

– Те, що чули!

– Це отой рудий кіт навчив тебе мене зневажати? – прищуривши темні очі, зле запитала Килина. – Слухай, слухай його, але запам’ятай, що я все зроблю, аби він не став твоїм чоловіком. А батько твій погодиться, нікуди він од мене не подінеться.

Катерина здригнулась.

– Сотнику мене готуєте?

– А чом би й ні, – недобре посміхнулась Мальчиха, й в очах її, чорних та гарних, промайнуло щось незрозуміле. – Я б сама за нього пішла, покинула б твого батька-злидня, не поглянула б на те, що прожила з ним стільки років… – Вона досадливо махнула рукою. – Та куди там, тому сотникові ти, вража дочко, в серце запала.

– А я вам його подарую!

– Закрий рота! – зле кинула Килина. – Допоки я в цьому домі господарка, тут має бути моя воля. Сказала – підеш за сотника, й підеш, нікуди від нього не дінешся!

Катерина захитала головою.

– Та я краще в Кагамличці потону, ніж стану йому за дружину! – із серцем крикнула вона й відсахнулась, почувши мачушин сміх.

– Іди топись, я плакати не стану, – кинула вона. – А тепер гайда, а то в корови вим’я обідметься. А будеш і далі таких пісень співати, рогачем відходжу так, що тиждень не сядеш!

Проказавши ці останні слова, Килина гордовито задерла догори свою чорняву голову в білій намітці та й попрямувала до воріт, не сумніваючись, що Катерина відразу ж кинеться виконувати її накази.

Але Катерина й не гадала виконувати всього того, що наказала мачуха. Вона лиш корову подоїла, бо скотина й справді страждала, а потім вийшла з повітки, притулилась спиною до холодної глиняної стіни й застигла, не знаючи, де шукати розради.

– Що тобі, Катрусю? – перегодом пролунав зовсім поряд тихий батьківський голос. Катерина на мить заплющила очі, проковтнула гірку слину, що пекла горлянку після сварки з мачухою, й поглянула на батька. Чорнявий, з худим, виснаженим лицем, на якому похмуро мерехтіли темно-сірі очі та чорніли вуса, Гнат Малько, певне, колись був досить привабливим козаком, та роки й тяжке життя глибокими зморшками перекреслили ту його колишню вроду, загасивши вогонь у його очах, зробивши їх похмурими та стихлими. Суворий рот його майже не знав усмішок, і Катерина вже навіть не пам’ятала, коли бачила батька усміхненим.

– Катрусечко, – знову повторив Малько, торкаючись її руки. – Доню, чи не захворіла ти?

Катерина хитнула головою.

– Ні, тату, я не хвора.

– Тоді чому стоїш тут, сумно похилившись?

– А не весело мені, тату.

– Чом не весело?

Катерина знову поглянула на батька, й в її золотаво-зелених очах промайнула надія, пробилась скрізь сумнів, надія на його батьківську любов, яка, можливо, ще залишилась, вижила в задушливих обіймах Килини, залишився ще той батьківський жаль, що допоможе йому зрозуміти.

– Чи зрозумієте ви мене, тату? – прошепотіла вона, відчуваючи, як міцнішає в ній та надія.

Гнат зітхнув.

– А ти скажи мені, дитино.

– Здається, почала я закохуватись, тату, сама не втямлю як, але відкривається моє серце для кохання, від того й сумую.

Батько мовчав, і Катерина, наважившись кинути на нього оком, побачила, що він нахмурив брови.

– Твоя мати казала мені щось про пана сотника, – нарешті вимовив він, і Катерина вся аж затрусилася від того, що він зове мачуху матір’ю. Ніколи, й нехай їй буде від того непробачний гріх, не зможе вона назвати цю жінку мамою. – То його ти до серця маєш?

– Ні, тату, ні!

– То кого ж тоді?

Катерина опустила очі.

– Миколу Галушку.

Гнат іще спохмурнів.

– Того рудого пустуна? Та що з нього візьмеш? Тільки й знає, що дівчат і молодиць рудим своїм волоссям дражнити…

– Неправда ваша, тату, – гарячкувато заперечила Катерина. – Микола не такий уже й пустун! Обіцявся він мені, що сьогодні по обіді старостів пришле… – прошепотіла вона останні слова й опустила голову.

А батько мовчав, роздивляючись уважно її ледь почервоніле лице, й Катерина відчувала, що ось саме зараз, у цю хвилину, важиться її доля й саме зараз вона має все зробити, аби вирвати щастя своє з жадібних пазурів мачухи… Немов силою якою недовідомою спонукана, кинулась вона до батька, вхопила руку його суху та мозолисту й заговорила швидко-швидко:

– Благаю вас, таточку, не губіть життя мого молодого! Заради пам’яті матінки, якщо вона вам дорога і якщо ви хоч трішки любили її, дозвольте мені побратися з Миколою, а не з сотником. Я ненавиджу його, не можу бачити, чи розумієте ви це, тату?

Малько зітхнув.

– Розумію.

– То…

Він хитнув головою на хату.

– Іди, приберись у хаті, негоже нам старостів неприбраною хатою зустрічати. А потім витягнеш рушники з материнської скрині, вони тебе нарешті дочекались.

Катерина вдячно стиснула суху батьківську долоню й прошепотіла:

– Спасибі!

– Немає за що, доню, тільки дивись потім не пожалкуй.

Золотаво-зелені очі Катерини сяйнули.

– Не пожалкую, тату, не пожалкую!

Час минав швидко. Здавалося, Катерина ось тільки розмовляла з батьком, а потім заходилась чепурити хату, як уже й полудень, а там година якась чи дві, й старости прийдуть. До неї прийдуть! Вихором кружляючи по хаті, Катерина спочатку не могла ніяк повірити в те, що її прийдуть сватати. Господи, щастя ж яке! Вона нарешті вирветься від мачухи, й не до сотника вирветься, а до молодого Миколи, у якому таки вбачила, почала вбачати справжнього чоловіка, а не безвусого парубка.

Домна, усе така ж бліда, лежала того ранку на лаві, дивлячись у стелю пустими сухими очима, коли Катерина увірвалася в хату. Поряд з нещасним виглядом сидів Назар, тримаючи дружину за засмаглу мозолисту руку, а та й не помічала його, вдавалося, мов винила в тому, що сама кинулась до річки топитися. Діти ще спали, а Ярина тільки підвелась, позіхаючи в усього рота й годуючи сина.

Катерина відразу кинулась до неї.

– Яриночко, зіронько, будь ласкава, звари сьогодні за мене борщу, – гаряче зашепотіла вона, хапаючись за віника.

Ярина нахмурилась.

– А ти що?

Темні, мов терен, очі Ярини вп’ялися запитливим поглядом у щасливе, сяюче лице Катерини, й та, відчуваючи, як червоніють гаряче в неї ланіти, зовсім тихо відповіла:

– А свати до нас прийдуть.

– До тебе?

– До мене.

– Наважився-таки Галушка? – всміхнулась Ярина, й Катерина ледве втримала полегшене зітхання. Ярина була в гарному настрої, не в тому неприємному, холодному роздратуванні, у яке вона впадала останнім часом, хвилюючись за дитину, яка дедалі слабла.

– Наважився, – сяйнула Катерина усмішкою й мало не здригнулася, коли зачула тихий, позбавлений життя, мов мертвий, голос Домни.

– Правильно, Катре, тікай звідси, тікай, поки ця стара відьма геть тебе не заїла. Була б у мене можливість, я б теж утекла, куди очі дивляться, туди й побігла б, аби тільки подалі від неї. – На її очах з’явилися сльози, й вона вирвала руку в Назара, а далі заговорила швидко та зле. – Та куди ж я піду, бідна та нещасна, від злої свекрухи? До батьків? То там і так хата трохи не завалюється. Хіба що в домовину?

Назар зблід.

– Домно…

– А що? Куди мені ще лишилося йти, як не слідком за дитинчам? – гірко відгукнулась Домна й знову поглянула на Катерину, яка застигла з віником посеред хати, вслуховуючись у її слова. – Іди, Катре, йди й не вагайся, бо тебе вона ще лютіше, ніж мене, ненавидить… – Вона не договорила, покривилась від болю й знову затихла.

Так і проминув той ранок. А в полудень Ярина допомогла Катерині переодягнутися в свою білу вишиту сорочку та червону спідницю, позичила вона їй і свої жовті сап’янці, і пас червоно-зелений, а в коси вплела кісники, що подарував Микола.

– Яка ж ти гарна, Катеринко! – зітхнула вона з жалем, обдивившись напружену Катерину з усіх боків. – І була б іще гарнішою, якби свекруха так не нехтувала тобою.

Катерина промовчала, про себе радіючи тому весіллю в Біланів, бо якби не воно, те весілля, то ще невідомо, чи пустила б вона на поріг старостів, а могла б і батька нацькувати. А так… Мов сама доля, уставши на бік Катерини, вивела мачуху цього дня з хати.

Увійшов батько, широкою долонею втираючи своє спітніле чоло. Поглянув на Катерину, яка з рожевими від хвилювання щоками стояла біля вікна, і в очах його майнуло щось дивне, сумне та мрійливе.

– Якою ж ти, доню, красунею стала, – промовив він тихо, – а я й не помічав. Усе турботи, все злидні ці прокляті, за ними й не постеріг я, як донька зросла й на таку красуню перетворилась. Ти зараз, як твоя мама, коли я свататись до неї прийшов, так схожа ти на неї, доню.

Катерина тільки сумно зітхнула, згадавши, з якою ненавистю озивалась уранці мачуха про любу маму.

Тим часом полудень минув, і вже свати ось-ось мали завітати… Катерина була така напружена, що аж підскочила на місці, зачувши, як у дворі заскрипіла стара хвірточка.

– Свати, – прошепотіла Ярина, поглянувши на бліду Катерину. Проте вона помилилась. У хату, мов той вихор, увірвавсь Іван Галушка, Миколин брат.

У Катерини йойкнуло серце.

– Катерино! – закричав Іван, і вигляд його блідого, зведеного судомою болю лиця був страшним.

Катерина вхопилась тремтливими пальцями за стіл.

– Що… що сталося?

– Миколу зарізали, – тяжко видихнув Іван, а потім заридав уголос, не соромлячись.

Катерина вся задерев’яніла, із силою вп’явшись нерухомими пальцями в грубе дерево столу. Вона відмовлялась вірити в те, що казав Іван, просто відмовлялась. Мов іздалеку десь чула наляканий зойк Ярини та голос батька, який переплутувався з голосом Івана, що ридав. Миколу зарізали? Господи, та як могли його зарізати, коли він ще на світанні проводив її до двору, обіцяючи вдень привести сватів, а вона так чекала на нього, приготувавши маминих рушників, щоб подати на знак згоди….

– Катерино, Катерино! – Вона здригнулась, зрозумівши, що Іван ухопив її за руку й трясе з усієї сили. – Ходімо, Катре, він так просив, щоб я привів тебе до нього.

Катерина стрепенулась.

– То він живий?

– Живий… принаймні був, коли я біг сюди.

І як була, у чужих сорочці та спідниці, у святкових жовтих сап’янцях, вибігла Катерина слідком за блідим Іваном у спеку весняного, по-літньому теплого дня. Пробігла за ним до хвірточки й понеслась за село, молячи про себе Чисту Діву, аби тільки Микола не помер, вижив… Іван звернув на невеличку вуличку за двором старого Ковпака, що вузькою доріжкою йшла за село, і раптом зупинився, завмер посеред дороги. Їм назустріч рухалась підвода, яку тягнула стара гніда кобила Галушків, а на підводі тій… Микола! Блідий, аж білий, як той зимовий сніг, а над блідим лицем його, мов огонь, горить руде, пронизливо-яскраве на сонці, волосся, й голова нерухомо застигла на соломі підводи… А сорочка його… сорочка та була залита такою яскравою, червоною кров’ю, що Катерина захолола від жаху, уп’явшись холодними пальцями в загрубілу від тяжкої праці руку Івана. Як то було страшно, дуже страшно бачити завсіди такого веселого, усміхненого, моторного, першого жартівника на селі, Миколу, такого близького та рідного ще з дитинства… ось таким, нерухомим, застиглим на купці сухої соломи, в залитій кров’ю сорочці та з цим блідим, перекошеним від болю лицем.

Іван підштовхнув Катерину.

– Підійди до нього.

Мов отямившись, відчуваючи, як підкошуються заслаблі ноги, Катерина зробила декілька невірних кроків до тієї підводи, не відриваючи очей від лиця Миколи. Потім повільно опустилась навколішки, ледь поглянувши на дядька Василя й селян, які зібрались біля підводи. Батько Миколин сидів біля підводи, гірко зщулившись. Повагавшись, вона взяла у свої руки широку, велику парубочу долоню та стиснула дерев’яними, неслухняними пальцями. Микола навіть не ворухнувся. Катерина нахилилась до нього ближче, відчайдушно бажаючи, щоб він розплющив очі й хоч на хвильку поглянув на неї, заговорив, нехай сказав би якусь дурницю, тільки б заговорив.

– Миколо, Миколо, ти чуєш? Це я, твоя Катруся, – тремтячим голосом заговорила вона, чимдуж стискаючи його кволу, слабку руку. Але Микола мовчав, він навіть не поворухнувся, тільки лице покривив від болю.

Катерина не відступилась. Вона кликала його знов і знов, допоки, слабко застогнавши, Микола не розплющив-таки своїх туманисто-сірих, затьмарених болем очей. І погляд його відразу ж відшукав її скорботні, залиті сльозами очі.

– Катруня, – прохрипів Микола, ковтаючи й пробуючи всміхнутись, але вуста його замість усмішки кривились гримасою болю. – Прийшла, моя Катруня.

Катерина всміхнулась скрізь сльози.

– Прийшла, Миколо.

– Мої стрічки й намисто почепила…

– Почепила.

– Дякую, голубонько моя, – прошепотів Микола, похрипуючи. – Бач, не судилось нам, моя квітонько, бути разом. Ти вибач, вибач… що не дочекалася сватів, але я… – Він не договорив, задихавши так важко, що Катерині знову зробилося страшно. Він щось прошепотів, не зводячи з неї погляду, але прошепотів так тихо, що вона нічого не розчула й тому нахилилась до самого лиця, ніжно погладивши бліді щоки зі слідами вчорашніх подряпин, не помічаючи, як Яринина святкова сорочка просякає його кров’ю.

– Що… що, любий?

Микола поглянув на неї згасаючим поглядом.

– Кохаю… я… тебе, – тихо-тихо прошелестів він і застиг, зупинивши погляд згаслих очей на її лиці.

Катерина вхопила його за плечі.

– Миколо, Миколо! Господи, ні! – простогнала вона, утямивши, що він не чує вже, як не кричи, й ніколи вже не почує. Не звертаючи уваги на залиту кров’ю сорочку, вона припала до його ще теплого тіла й заридала, ухопивши долонями бліді, пошкрябані Товкачевою трояндою щоки. Катерина оплакувала свого Миколу, веселого та безтурботного парубка, з яким зростала та який завжди був у її житті… Вона навіть уявити не могла, що він колись піде назавжди таким молодим. І ніхто їй не заважав. Люди мовчазною купкою стояли навколо підводи, із жалем дивлячись на гарно вдягнену Катерину, що ридала над тілом парубка, який кохав її понад усе, на нещасного Василя Галушку, що скорботно глядів на молодшого сина, не стримуючи сліз, які лилися з його суворих темно-сірих очей. І вдавалося, що навіть ясна тепла днина застигла, замовкла, оплакуючи загибель юнака.

Але в якусь мить усе це змінилося. З боку проліску зачулось голосне коняче ржання й дорогою заклубилась пилюка. Люди відірвали погляди від нещасної підводи й поглянули на дорогу, туди, де виднівся одинокий вершник.

– Пан! Пан Криштоф!

Ці слова, які пошепки проказав високий Мирон Шуляка, відвернули увагу людей від мертвого Миколи. Усі застигли, визираючись на вершника. Ніхто не знав, чого можна чекати від цього пана, який з’явився в Борисах досить нещодавно. Доти маєток належав старому, завжди похмурому та відлюдькуватому польському графові Брониславу Гнатовському, який жив тут останні десять років, рідко полишаючи стіни великого будинку, що білим лебедем височів на найвищому пагорбі в Борисах серед мальовничого садка. Подейкували, що пан потроху спивався, зачинившись у кабінеті. Там він і помер. А маєток дістався графському небожу, синові молодшого брата, Криштофу Адамовичу Гнатовському. Щоправда, новий граф бував тут не дуже часто – за рік разів зо два чи три. І ніхто з сільського люду, із тих, хто належав цьому молодому панові, й знати не знав, яким же він був, чи лютим та ярим, а чи байдужим до всього, як і його покійний дядько, а може, узагалі чоловіком добрим.

Катерина, зачувши за спиною, як наближається стукіт кінських копит, застигла – відчула, як захвилювалось, тривожливо забилося серце в грудях. Аж раптом охопило якесь незрозуміле хвилювання, хвилювання перед тим, що мало статись. А стукіт лунав дедалі ближче, й Катерині, не знать із чого, той стукіт вдавався важкими кровними кроками самої долі, яка неслась до неї на тому коняці, що гарцював за спиною.

Кінь заржав, зловісний той стукіт стих, і посеред тиші, що раптом запанувала навкруги, гучно пролунав сердитий чоловічий голос.

– Що тут діється?

Катерина відсахнулась від тіла Миколи так різко, неначе голос той суворий із силою відірвав її від нього. А потім, не відіймаючи рук від блідого лиця Миколи, поглянула туди, де басував гарячий кінь, – на коні сидів вершник, власник того різкого голосу. І здригнулась! На неї пильно дивились темні пронизливі очі. То вочевидь був пан! Могутньої статі, в широкій білій сорочці та вузьких сірих штанях, заправлених у високі чорні чоботи, й з темним волоссям до плечей, закинутим назад. Справжній пан!

Він роздратовано хитнув головою.

– Здається, я запитав, що тут діється.

Люд невпевнено пом’явся, а потім наперед виступив усе той самий дід Мирон Шуляка, старий козак, який мав із покійним паном приязні стосунки. Неприємний, хитруватий дід, худий, мов та жердь, і такий високий, що, як заходив до хати, завжди пригинав голову, аби лоба не набити.

– Так, пане Криштофе Адамовичу, біда в чоловіка, – сухим, скорботним голосом проскреготів він, хитнувши сивою продовгуватою головою на Василя Галушку, який сидів, понуро звісивши голову, не зводячи погляду з сина й наче не помічаючи пана. – Сина якісь злодюги зарізали, за селом зарізали, посеред Божої днини. Отаке горе в чоловіка!

Пан нахмурився.

– Злодії, кажеш?

Дід Шуляка швидко-швидко захитав головою.

– Так, пане.

Пан помовчав, і далі кидаючи похмурі погляди то на діда Шуляку, то на дядька Василя. Коли ж погляд його, що вдававсь лихим і непривітним, ізнову повернувся до Катерини, вона застигла, запинила дух, неначе впіймана птаха, й тільки серце забилося важко та непокійно. Нерівно забилось під похмурим панським поглядом, який, мов розпеченим залізом, торкнувся заплаканого лиця, пройшовсь по святковій сорочці, вже геть забрудненій кров’ю, та повернувся до очей, збентежених і сумних. І на якусь мить вуличкою опанувала дивна та в’язка тиша. Катерині закортіло геть кинутись від цього пронизливого панського погляду й… воднораз залишитись, аби потонути в ньому.

Пан Гнатовський зщулив очі.

– Ви його вдова? – запитав він зовсім іншим, низьким, глибоким і гарним голосом Катерину, хитнувши головою на Миколу.

Катерина, мов отямившись, заблимала очима.

– Ні… я його наречена, – затинаючись, пробурмотіла вона, а дід Шуляка, немов без нього не могла обійтися жодна розмова, додав, покрутивши свого довгого вуса:

– Та сватати він, пане, сьогодні хотів, а воно он як життя повернуло, зі смертю побрався, а не з Катериною.

І знов незрозумілим, дивним поглядом торкнувся пан Катерининого лиця, від чого важко забилося серце її, помовчав, розмірковуючи про щось, і хитнув головою на дядька Василя.

– Скажіть батькові, нехай зайде до пана Злотника по гроші на поховання, – промовив нарешті пан і, блимнувши востаннє на Катерину, розвернув свого коняку та поскакав вуличкою геть, тільки пилюка полетіла слідком, мов туман, повилась.

Катерина опустила очі. Дивно їй якось було на серці після цієї зустрічі з паном. Он він, виявляється, який, пан її. Дивний…

– Он воно як, – протягнув чи то здивовано, чи то вдоволено дід Шуляка, й Катерина поглянула на нього. Хитруваті вицвілі очі дідові поблискували. – Гроші дав, навіть не просили. Покійний нізащо б не дав, це я вам кажу, як його товариш. – Його погляд, оббігши принишклих односельців, зупинився на Катерині. І в неї відразу ж сяйнула думка: «Зараз осоромить!» І так. Шуляка покректав, прокашлявся та й видав. – А ти, дівко, на очі панові більш не навертайся. Гарна ти вельми, пани таких полюбляють. Принесеш байстря панське, то Килина тебе й у повітку до корови не впустить. Підеш тоді, як Мокрина Ткачиха, у Кагамличку топитися…

Катерину заморозило. Була за дитинства на селі дівка така, осиротіла онука старих Товкачів. Жалували вони її, пестили, не кріпак, а козак думав сватати, вже й сватів заслав той Карпенко, а що вийшло? Приїхав пан Бронислав, зустрів Мокрину… Й не весілля на ту чекало, а місяць у панських покоях. Вийшла, дід із бабою відвернулись, вигнали, пан, що вже набавивсь, також вигнав. Побродила по городах, по добрих людях, а як утямила, що важка, то й кинулась у Кагамличку, не витримала, бідолаха.

Катерина підвелась.

– Ви що, діду, зовсім сором утратили? – крикнула вона, намагаючись не помічати осудливих поглядів декого з селян.

Дід Шуляка зморщив носа.

– Хіба мені повилазило? Чи не бачив я, як глядів на тебе цей пан, вража дівко? Та ти…

– Годі вам, діду, – мов отямившись, раптом озвався дядько Василь. – І чого ви прискіпались до дівки? Хоч до сина мого повагу майте, до Миколи, який так любив Катрю.

Дід Шуляка невдоволено зморщив чоло, покрутив своїм гачкуватим носом, але змовчав, тільки блимнув на Катерину недобрими очиськами. Узагалі старий, як і дочка його, ще досить молода, пишна та пихата вдова Горпина, був пліткар нівроку. Ще й більш від того, цей хитрий дід лихіший був за будь-яку сільську бабу язикату – мов лис, крався селом, вивідуючи та винюхуючи, що можна цікавого, й не було в селі родини, котра б не попала на гострий язик старого вовкуна. Усе ж бо він знає, за кожного розповість такого, що людина й сама про себе знати не знає. Катерина завсіди його не любила й намагалась від нього одмикувати, щоправда, він досі не надто й цікавивсь нею.

Іван узяв її за руку.

– Ходімо, Катруню, не день же нам тут стояти. Мама… – Він заплакав. – Мама чекає на Миколу… живого Миколу, нехай пораненого, але живого. А кого ми їй привеземо?

Дядько Панас Мірошник цьвохнув кобилу, і вона потягнула в село свою страшну ношу. Катерина, не відриваючи болісного погляду від спокійного, якогось просвітленого лиця Миколи, попростувала слідом.

– Ну, й де тебе нечиста сила носила?

Не встигла Катерина ще й до двору увійти, як до неї шулікою підлетіла мачуха.

Катерина підвела заплакані очі.

– Миколу зарізали… на смерть…

Килина скривила лице так, мов кислиць покуштувала.

– Та хай їм трясця, тим Миколам, про мене, так нехай їх усіх повирізають, менше світ бруднитимуть! – і плюнула собі під ноги. – Ти мені краще скажи, як сміла ти так учинити, без мого відома, га? Сватів закортіло від того блазня? А що дістала? Будеш знати, як без батьківської волі вчиняти…

Катерина зблідла.

– Тітко Килино, що ви таке кажете?