Дівчинка на кулі Слоньовська Ольга

— Мамо, — кажу із тремтінням у голосі. — Нас оперували в різних лікарнях. У нас були різні хвороби. У Порошихи — рак шийки матки. А в мене — доброякісна киста нирки.

— Від усього вмирають! — робить безапеляційний висновок мама.

— Та ти, Ядзуню, таки вже зовсім здуріла! — не витримує нарешті тато. — Хоч трохи притримай свій поганий язик за зубами! О-о-о, як ти любиш людську кров пити, печінки їсти! Нагризешся, аж запінишся, лиш котрась із доньок на поріг, — а далі нарікаєш, що до тебе ні старша, ні молодша лиця не явить!

Треба збиратися додому, бо он уже Андрійко знов чимчикує сюди від свого особняка. Слово поза словом, але сварки напередодні Різдва мені не треба.

Прощаюся з батьками і йду до гостинця по свіжому сніжку. Давно вже нема ні кучугур, ні заметів, ото тільки притрусило, як у млині мукою. Свіжо, гарно. Тільки настрій зіпсований остаточно. І навіщо було мамі говорити казна-що? Хоча це ж не вперше… Напередодні моєї операції вона раптом сповістила по мобільнику, що Андрій з невісткою їдуть до мене прощатися. І ось я стою на балконі в лікарні, слухаю мамину новину, а сльози течуть по щоках аж у пазуху: мене моя мама ховає живцем! Посилає брата прощатися зі мною! Я зателефонувала Чоловікові, а той зв’язався з Андрієм і таки завернув його з півдороги до Обласного Центру. Потім брат довго дувся, що за виїзд на заробітки в Чехію мій Чоловік назвав його «українським біженцем» і радив найближчим часом навіть не повертатися та — що найважливіше — на очі йому із синами не потрапляти, якщо не хоче стати двогорбим верблюдом…

* * *

До автобусної зупинки йти далеченько. А ось — свіжорозрите місце. Алярмово підводили до чиєїсь новобудови газ, то й розкопали дорогу серед зими. На цьому самому місці колись блищала величезна калабаня. Тут я мало не вбила Стару Каргу татовим мотоциклом.

А все почалося з того, що замість конфіскованої під сільську баню присадибної ділянки нашій бабі нарізали землі на краю села, де через окіп уже починалося безкрайнє колгоспне поле. Грунт виявився родючий: чистий чорнозем, масний і блискучий, як смалець. Одна біда: урожай треба було відразу ж після того, як його зберуть, везти додому, бо на голому наділі ніде було дівати: ні тобі повітки, ні стайні, ані хижі! Восени колгоспний транспорт ставав для селян недоступний: голова добре пильнував, щоби трактористи, шофери й конюхи не заробили якусь ліву копійчину. Тож тато нарешті здійснив свою ще юнацьку мрію: купив мотоцикл із коляскою. Як він називався, вже добре не пам’ятаю. Чомусь на думку одразу спало слово «МТС», але ж це абревіатура машинно-тракторної станції — навряд чи вона поділилась би ще із чимось чи кимось своєю назвою. Ні, здається, наш мотоцикл називався «Дніпро», бо тато, виїжджаючи ним із подвір’я, любив цитувати вголос Гоголя: «Чуден Днепр при тихой погоде!». Коляскою тато звозив із бабиного городу і моркву, й кормові буряки, і картоплю, й качани кукурудзи. Бензин тоді був дуже й дуже дешевий, ним задарма ділився із власником приватного транспорту ледь не кожен колгоспний шофер чи перший-ліпший водій на трасі.

Кормові буряки на бабиному городі особливо родили. На відміну від цукрових, їхні коренеплоди, які в нашому селі чомусь називали буряками пастерними, ледве трималися землі, росли практично зверху, майже над ґрунтом, тож вимикати їх можна було без особливих зусиль. А от підняти я могла далеко не кожен буряк: серед них траплялися навіть такі, як піврічне немовля! А ще чудово родили гарбузи. Пригадую одного велетня, який, коли його зумисно повезли важити на колгоспній вазі, потягнув на майже п’ятдесят один кілограм. Той гарбуз у тата відразу ж забрали: сказали, на виставку. Але загалом — хто його знає!.. Голова сільради, парторг, зоотехнік і завфермою так само щомісяця запевняли телятниць, що нібито везуть на виставку найкращого бичка чи свинку, а насправді складали акт про загибель тварини, різали її й ділилися м’ясом.

Мотоцикл став незамінною в нашім господарстві річчю, але була одна проблема: тато повертався з роботи здебільшого тоді, коли надворі вже темніло, і мама постійно нарікала, що збір урожаю мусять завжди відкладати на суботу, — а тут, як на зло, кожної суботи ллють дощі! Щоб уникнути її докорів, тато навчив керувати мотоциклом мене. Лише щоразу наголошував, щоб я їхала на найменшій швидкості й тільки глухими сільськими дорогами, бо як міліція побачить — буде лихо. Я сумлінно дотримувалася татових пересторог. Приходила зі школи, сідала на «залізного коня» і мчала на наш далекий город, де вже від самого ранку порядкували мама й хресна. Врожай перекочовував у коляску, і я везла його додому, а звідти знову — гайда на город, по нову порцію буряків чи картоплі!

Того дня я чомусь їхала мотоциклом разом із мамою. Мама дуже боялася, тому щосили трималася за мене. Якраз настали сонячні дні після затяжних дощів. На шляху перед нами яскраво виблискували величезні калабані, й треба було весь час маневрувати, щоб ненароком не гехнути колесом в одну із них. Коли ми потихеньку доїхали мало не до гостинця, я побачила попереду Стару Каргу, що дефілювала в новеньких перламутрових ґумових чобітках вузькою, вже підсохлою стежкою поміж ямою із брудною водою на дорозі й порослим травою окіпчиком. Особливо блискучі, аж райдужні від переливів барв перламутрові чоботи в той час лише стали криком моди. Вони були значно дорожчі від звичайних ґумаків, і в школі ними хизувалася тільки Ірина Володимирівна. На вчительці сяяла теж перламутрова курточка кремового кольору, а на голові стирчала висока світло-оранжева супермодняцька перука. Увесь цей барвистий і фасонистий несмак чомусь мене раптом страшенно розізлив, і я вирішила налякати нашу сільську «стилягу», а якщо вдасться, то й добряче обхляпати грязюкою. Та коли спрямувала мотоцикл праворуч, колесо під коляскою ковзнуло аж по стінці калабані. Карга з диким неприродним криком відскочила у порослий травою окіп, але послизнулася — й зі всього розгону сіла просто у воду, щоправда, значно чистішу (бо відстояну), ніж у калюжах на дорозі, болото в яких місили кожен трактор і кожна машина, що проїжджали тут по кілька разів на день. Пам’ятаю, як тільки блиснули вчительчині ноги — та ще, прости Господи, сліпучо засвітилися діряві труси з рясними зборками мало не коло самих колін.

Першу частину свого задуму я виконала блискуче! Але того, що сталося далі, я й очікувати не могла, бо, ковзнувши стінкою ями, колесо з коляскою піднялося над дорогою. Хитка рівновага втратилася, мотоцикл перекинувся — і ми з мамою опинилися на самому дні ями з водою. На щастя, маму ніде навіть не дряпнуло, зате мені добряче потовкло ребра, й вони десь із півроку неприємно боліли, навіть уночі нили, а дихати було боляче ввесь час. Це стало для мене доброю наукою, що Бог не любить помсти і що мститися не можна навіть лютому ворогові.

Після аварії в калабані тато ще довго не дозволяв мені навіть наближатися до мотоцикла, але навесні мусив змиритися з тим, що кому, як не мені, доведеться возити насінну картоплю в поле. Я любила мотоцикл, але ненавиділа коляску, що не заважала їздити лише тоді, коли була повна. Порожня ж норовила піднятися над землею разом з колесом, а я вже добре знала, який акробатичний трюк відбувається після цього. Тож ні додати швидкості, ні фраєрнутися перед сільськими однолітками проклятуща коляска мені не давала.

Врешті-решт, мотоцикл визначив мою долю й з одруженням. Худий-худющий Святослав, так собі й розумом, і вродою, купив голубенький «Іж-Юпітер». І коли запропонував мені на ньому поганяти, я закохалася не у власника диво-мотоцикла, а в чудову, легку в управлінні, красиву двоколісну машину. Це був не мотоцикл, а орел! Саме за нього, а не за цибатого сільського хлопця, я й заміж вийшла, тільки то сталося ще не скоро…

Та й тоді, у восьмому класі, татів мотоцикл мені був потрібен не лише для городу. Я вперше закохалася, хоч сама собі в цьому не призналася б навіть під загрозою смерті. Зрештою, хіба то була любов? Справжнє кохання приходить після тридцяти, а то й сорока літ. А в ранній юності — лише захоплення, раптовий гормональний сплеск. Моя подруга-сексопатолог каже, що в юних особин гормони в сотню разів перевищують норму дорослих людей. Та мені мало в це віриться. Ми ж у пору своєї романтичної юності не накидалися одне на одного, як саранча чи колорадські жуки! А те, що нині підлітки вступають у статеве життя дуже рано, спричинилося не гормонами, а телевізором: на екрані двоє тільки-но познайомилися — й одразу в ліжко! Таж навіть бродячі пси кілька днів один до одного придивляються, потому граються, принюхуються, й аж тоді злягаються.

Зрештою, я ж про себе, а не про сучасних підлітків і нічийних псів. Об’єктом мого зачарування став Місько — отой самий колишній пастушок, що мав густі й довгі вії, як і в його теляти.

Місько добре вчився, тож ми з ним час від часу зустрічалися на районних шкільних олімпіадах, навіть пробували переписуватися, — але що можна писати в листі, який запросто розпечатає і прочитає якщо не його, то вже точно моя мама? До нашого нового й великого клубу родичі Міська не пускали, хоч сюди частенько приходили парубки з його села. Не пускали й у місцевий клуб — маленький, старенький, дерев’яний, збудований після війни із реквізованих радянською владою в заможних селян та розібраних на будівельний матеріал стодол і стаєнь. Місько дуже комплексував, що нікуди вечорами не ходить, навіть жалівся мені, але якось змінити ситуацію йому бракувало мужності.

Та несамовито запахли буйні черемхи, вкрилися білопінним цвітом сливки, вишні й черешні, забіліли, як молоко, садки. Дочекавшись, коли тато сказав мамі, що везе Генерала у Львів, тому буде ночувати у військовій частині, я цілий вечір відкручувала коляску від мотоцикла. Ця робота мені давалася надзвичайно тяжко. Ох, бачила б це мама!.. Та вдома була лише спаралізована бабуся. Мама ополудні взяла муку, яйця, бідончик молока та й пішла до хресної пекти паску, а брат із сестрою тут же шмигнули в лісопосадку пускати «ковбочки» — так називалися сигнальні ракети, які сільські дітлахи вимінювали в аеродромної обслуги за вкрадені в батьків, дядьків та старших братів цигарки.

І ось у густих сутінках я гордо виїжджаю на трасу, додаю швидкості й легко долаю п’ять кілометрів до сусіднього села. Зупиняюся біля Міськової брами й починаю свистіти. У хаті світиться, але Місько, напевно, не тільки глухий, але ще й дурний на всю голову: свищи-не-свищи — не чує, сигналь-не-сигналь — не розуміє! Нарешті на ґанок виходить Міськова мама. Нібито до криниці, хоч виливає добрих пів відра води на грядку — і вже аж тоді починає крутити корбу.

— Вуйно Маланко! — кричу я до неї. — Місько дома?

— Дома, лиха бідо, дома!

— Скажіть, що я його чекаю, нехай вийде!

— Місько спить!

— Аякже, він у вас лягає разом із курми! Ще лиш сонце зайшло, а Місько вже спить!

— Ми нині город посадили, наробилися до розпуки!

— Ми теж город садили й паску пекли, але в нас ще ніхто не ліг спати, — і знову зачинаю відчайдушно свистіти.

Як добре, що я цієї «премудрості» навчилася від сусідських хлопців ще в дошкільному віці. Тепер свистом можна й когось налякати, і подати знак про свою присутність.

— Що ти робиш, заразо, усіх псів розтривожила! — кричить вуйна Маланка.

— Буду свистіти, поки ваш Місько не вийде!

— А холера ясна на твою голову! Я зараз пса спущу!

— А я його переїду! Будете мати каліку! Міську! — вже не свистом, а криком гукаю свого обранця.

Хлопець з’являється на ґанку, але далі не йде. Він у новенькому, ще ні разу не вдяганому костюмі, бо на груди Міськові звисає білий прямокутний цінник. Це одяг для випускного вечора у восьмому класі. Мама подбала про любого синочка; а я буду ще в бабиній спідниці-плісе із кнопками-затрасками від верху до низу — мама так і сказала. Та ще й Ліля підсобила: заявила, що в цій же спідниці й сама через п’ять років піде на випускний. Аякже! Сестрі пошиють таке вечірнє кремове плаття з букетиками троянд, що вся школа ахне.

— Ти чого з ліжка встав? — накидається на сина вуйна Маланка. — І з якого це дива ти в новий костюм убрався? Таж іще треба холоші в ньому підрізати й підрубити!

Але Місько прямує до хвіртки.

— Ти куди? — перехоплює його мати. — Міську, не підходи до неї! Це страшна дівка! Не сідай на той мотоцикл, синочку!

Я все прекрасно розумію. І те, що хлопцеві теж дуже подобаюся, адже лиш тому він і нацупив на себе досі не вбираний і ще не підігнаний випускний костюм. І що не буде Місько до мене приходити вечорами, як це роблять інші сільські хлопці, котрі вже мають коханих дівчат, — теж розумію. Таж без маминого дозволу він і кроку сам не ступить. І що вуйна Маланка ще довго не випускатиме сина з-під свого крила, надто довго!.. Й досі не випускає. І торгує Місько на базарі жіночою білизною, жартівливо припрошуючи молодичок: «Панталони від Сталлоне! Купуйте, остання пара!».

— Міську, ти дурний! А ще, Міську, ти маминою цицькою пахнеш! Аж сюди чути! Попшикайся одеколоном! А дівчата кажуть, що ти нездалий, чуєш, Міську! — з розпачу вигукую я найобразливіші для хлопця слова.

Вуйна Маланка хапає в руки якусь ломаку. Тисну на газ і на всій можливій швидкості зриваюся з місця, виїжджаю на трасу й лечу додому. З обох боків гостинця — густі лісопосадки, а далі поля й поля. Наді мною — нічне, блискуче від тисячі тисяч зірок небо. На ньому ані хмаринки. Нема ні крила, ні ангела. Онде якась зірка покотилася й полетіла через усе небо довжелезною дугою. Цвіркуни в траві несамовитіють: отже, надовго настане гарна погода! Десь поблизу з хащів несміливо озивається соловейко, на той щебіт із села відгукується ще один, мабуть, старший за віком, бо його тьохкання — вже віртуозніше, з багатьма «колінцями». Зустрічні машини перемикають далеке світло на ближнє. Я їм несамовито сигналю. Сльози двома потоками течуть по моїх щоках. Ну чому я така нещаслива? Чому мене ніхто не любить? Чому досі не маю хлопця, навіть такого нікудишнього, як оцей дурний Місько? Чому?!

Так не повинно бути! Але так є.

XI

На випускний вечір у восьмому класі мої батьки йти відмовилися. А щоб не виглядати серед однокласників сиротою, я не пішла також. Добре, що цю справу вдалося залагодити ще до того, як у класі почали збирати гроші, бо я знову мала би ті ж проблеми, що й колись зі смородиною. Спочатку мама заявила, що на мій випускний піде лиш тато, бо вона не хоче. Я стала канючити, щоб мені купили якесь пристойне плаття, адже міські однокласниці вже позамовляли собі довгі вечірні сукні, — але мої аргументи розізлили маму не на жарт:

— Пани! Замість того, щоби грошенята на купочку скласти, финдоряться! На їжі економлять, а убйори скуповують — сиплють грішми направо й наліво! Запам’ятай: скаче сите черево, а не писані рукави!

— Мамо, я між однокласниками в бабиній плісованій спідниці буду подібна на жебрачку!

— То й не йди на той випускний! Хіба це обов’язково? У мене от колись ніякого випускного не було — і нічого, не вмерла!

Рішення не йти на випускний вечір мене й справді більше влаштовувало, аніж з’являтися на ньому, щоб лишень осоромитися. Коли ж про це довідалася наша Аліна Веніамінівна, то чомусь тільки полегшено зітхнула:

— Слава Богу! Без одного Василя обійдеться весілля! Характеристику я тобі напишу скоріше, ще до випускного, як і тим хлопцям, що вирішили йти вчитися в ПТУ.

— Коли можна прийти за документами? — спитала я.

— Та не бійся, нікуди не пропаде твій атестат! Ти ж учитимешся в дев’ятому класі, тож усе одно доведеться повертати документи в школу. Чи, може, ти кудись зібралася вступати після восьмого?

— Ще не знаю. Мама наполягає, щоб я подавала документи в медучилище або в педагогічне…

— То хоч визначся остаточно, куди саме підеш, а тоді й говори про атестат! А паспорт, до речі, у тебе є? Без нього документи в жодне училище не приймуть!

Почувши, що мені терміново потрібен паспорт, мої домашні впали духом. Головою сільради уже став Бугай, через якого плакала не одна дівчина в селі. Тато поніс мої документи в сільраду, проте незабаром повернувся дуже зажурений. Мамі не сказав нічого, а мені признався, що за паспортом нам доведеться йти разом (бо мене одну він не пустить!). А ще мусимо дати Бугаєві двадцять п’ять карбованців: виявляється, без цієї мзди голова паспорти взагалі не видає. І нести гроші я мушу сама, бо в тата Бугай їх навряд чи візьме, — а паспорт же треба виробляти чимшвидше: в обидвох училищах — і педагогічному, й медичному документи від тих випускників, які мають похвальну грамоту і вступатимуть за співбесідою, приймають лише два дні: першого й другого липня.

Ми двічі ходили в сільраду, і щоразу Бугай довго, єхидно та з превеликою для себе насолодою відверто насміхався з тата, чому він дорослу доньку водить у сільраду за руку. Коли ж прийшли втретє, розізлився й заявив, що ніякого паспорта до першого липня я не отримаю, бо цей документ у паспортному столі виготовляють не менше місяця — а нині вже маємо п’ятнадцяте червня. До того ж Бугай почав вимагати від нас уже не двадцять п’ять, а цілих п’ятдесят карбованців — і спершу принести гроші, а тоді вже «морочити йому голову».

Зрозумівши, що з училищем нічого не вийде, я змирилася з долею і сказала татові, що йду в дев’ятий клас. Але раптом з’ясувалося, що мій атестат кудись безслідно щез! Чи то я його загубила, чи його в мене вкрали… Так, я носила цей документ із собою у приймальні комісії обох училищ, але там від мене жодних паперів не приймали, бо не було паспорта. Носила й до сільради — але ж у руки Бугаєві не давала! Моя характеристика зі школи незмінно лежала на етажерці, похвальна грамота теж, — але атестат як у воду впав!

Коли наприкінці літа я отримала листа зі школи з вимогою або принести довідку про свій вступ до якогось закладу та подальше навчання (чи довідку з місця роботи про своє працевлаштування), або негайно повернути свій атестат для зарахування мене у дев’ятий клас, — мене охопив справжній жах. Чесно кажучи, я до останнього моменту таки «грішила» на Лілю з Андрієм, що це вони мені на збитки сховали, а чи й знищили мій документ. Та коли мама взяла замашну лозину й віддухопелила обох, а вони так і не призналися до гріха, то вже тією самою лозиною добряче дісталося й мені, аби пильнувала свої папери.

В останніх числах серпня я таки зібралася з духом і переступила поріг кабінету директора школи, якого за вічно похмурий вигляд і постійно чимось невдоволену фізіономію учні прозвали Змієм-Гориничем. Почувши про мою згубу, директор кричав на мене так, наче я десь запропастила щонайменше величезну культурну, історичну й археологічну цінність: скажімо, шапку Мономаха, оригінал «Слова о полку Ігоревім» чи золоту скіфську пектораль із Товстої могили, — а тоді замкнув у своєму кабінеті й зник на півдня. Я вже була впевнена, що тут мені й заночувати доведеться (добре, що в кабінеті стояв шкіряний диван), але Змій-Горинич як раптово щез, так само несподівано й з’явився в компанії дільничого міліціонера та начальника міськвно. Гуртом вони влаштували мені перехресний допит — і нарешті, після трьох годин звинувачень та погроз, змилосердилися й дозволили написати заяву про втрату свідоцтва про восьмирічну освіту.

У вересні мої документи школа відновила, і я знов опинилася в нашому класі, який недолічувався лише двох чи трьох найслабших учнів — вони дійсно пішли вчитися в ПТУ. Їх відсутності фактично ніхто й не помітив. Та що там казати: наша класна керівничка ще на урочистій Першовересневій лінійці зневажливо пожартувала про цих дітей: «Ляп на стінку, ляп на мур: я — веселий штукатур!». Катруся ж не покинула школу — її мама наполягла, щоби донька здобувала середню освіту, хоча вчитися в нашому класі усі ці роки цій дівчинці було дуже й дуже непросто. Насмішки, які постійно лунали на її адресу через непрестижну материну професію, тепер стали ще жорстокішими. Той же Ігорко-Боксер ледь не на кожній перерві виспівував услід Катрусі:

  • Кружитса-вєртітса шар ґалубой,
  • Кружитса-вєртітса дворнік с мєтлой!
  • Кружитса-вєртітса, хочєт узнать:
  • Чья ета лошадь успєла наср…ть?

Та сьогодні дівчина не звертала на його кпини жодної уваги. Відчувалося, що в неї сталися якісь приємні зміни у житті. Так воно й було. Уже на першій перерві в перший день нового навчального року Катруся похвалилася мені, що вони з мамою отримали нову квартиру. Я щиро зраділа за неї, а подруга ще й запросила мене після уроків у гості.

У порожній двокімнатній квартирі пахло вапном і свіжою фарбою, а через те, що в ній узагалі не було меблів, стандартне міське помешкання-хрущовка здавалося не те що просторим, а просто величезним.

— Оце моя власна кімната! — розвела широко руки Катруся. — Вона трохи менша від тієї, де будуть жити мама й дід, — а може, для дідуся ми поставимо тапчан на кухні. Побачимо! Кухня в нас теж велика — аж шість квадратних метрів! Мама ледве прописала діда ще в ту нашу двірницьку комірчину, але мусила, — інакше ми б отримали лише однокімнатну «малосімейку». Та хто знає, чи дід ще захоче покинути свою хату в селі! Він там звик сам собі давати раду, а міста й на дух не переносить! — Катруся кружляла порожніми кімнатами, голосно підспівувала і час від часу сміялася від щастя. — Ти не уявляєш, Олю, як нам було тісно в тій напівпідвальній халупі! Я навіть стола не мала, щоб на ньому уроки робити: домашні завдання виконувала на тумбочці… А тут — хоч п’ять столів можна поставити! А ще нам телефон підключать: мама вже три роки на черзі стоїть! А яка у нас ванна, а у ванній кімнаті — плитка з квіточками! І туалет окремо від ванної! А балкон виходить на вулицю, просто на автобусну зупинку! Мама буде мене з вікна виглядати, якщо я повертатимуся пізно!

У цей час різко пролунав дзвінок, і дівчина побігла відчиняти двері.

— Це моя мамуська! — представила мені свою неньку. — Вона заробила цю квартиру! То й що, як мітлою, коли іншим способом не вдавалося?! Зате у нас тепер усе, як у людей!

Катрусина мама тим часом викладала із сумки на підвіконня хліб, кильку в грубому паперовому згортку, який промок з усіх боків наскрізь, насипала в миску вареної в лушпинні картоплі.

— Боже, коли ми вже наїмося чорного хліба й тюльки з головками! — сказала із сумною іронією, а далі жестом покликала нас до імпровізованого столу: — Ходіть, дівчата, відсвяткуємо входини. Скромненько, бо на щось пристойніше грошей нема.

Дещо ніяковіючи, жінка витягла із сумки ще й товсту темно-зелену пляшку вина і гранчасту склянку.

— Пити буду сама — ви ще малі!

— Мамо! — кинулася, щоб відібрати вино, Катруся, але спинилася, а відтак і засміялася сама із себе. — Добре, сьогодні вже пий. Але тільки сьогодні! Й лише півпляшки!..

— Та гаразд уже, гаразд! Боїшся, щоб я алкоголічкою не стала? Тепер уже не стану, ні! Дах над головою є? Є! Донька-розумниця є? Є! Діда із села заберу? Заберу! Уже все погане скінчилося, Катрусю! — вона налила повну склянку червоної рідини, випила, занюхала вино скоринкою хліба й звернулася вже до мене: — Зараз я тобі щось таке покажу, що тільки ахнеш!

І двірничка вийняла із кишені свій паспорт та й розгорнула його на сторінці «Прописка».

— Бачиш? Печатка! Усе! Уже все — як кажуть, поїзд пішов, ту-ту-у! Уже не відберуть! Бо черга ще нічого не значить. І рішення міськради ще нічого не значить. Навіть ордер — іще не гарантія. А прописка — оце вже все! Квартира наша! Наша!

Катруся теж зірвалася з місця й за мить прибігла зі своїм паспортом:

— І в мене — нова прописка! А я ж — неповнолітня! Тому нас тепер звідси ніхто не виселить! Із неповнолітніми дітьми не виселяють! Не мають права.

Я взяла до рук подружчин паспорт.

— Заздриш? — тихо спитала Катруся, пильно дивлячись на мене.

— Що ти таку гарну квартиру маєш — ні! Я теж колись зароблю собі квартиру в місті. Обов’язково! Але в мене ще навіть паспорта нема.

— Як так — нема паспорта? — здивувалась Катрусина ненька.

Довелося розповісти їм про Бугая, до котрого самій небезпечно в сільраду ходити, і про те, що голова вимагає від тата за мій паспорт аж п’ятдесят карбованців.

— Ми тобі паспорт зробимо, не переживай! — несподівано втішила мене Катрусина мама. — Це не так складно, як ти собі думаєш! У паспортному столі працює Емілія Федорівна — я її собаку доглядаю, як вона у відрядження або на курорт їде. Вона допоможе!

— Але ж Ваша знайома, напевно, працює в міському паспортному столі? А я живу в селі — мені треба в районний.

— Районний паспортний стіл, Олю, розташований через стінку від міського — вхід з одного коридору. Не може бути, щоб Емілія Федорівна із працівниками того відділу не зналася! Буде в тебе паспорт, не журися! — господиня знову налила собі вина.

— Мамо, досить! — ухопила її за руку Катруся. — Досить, я тебе прошу!

— Таж я на радощах, доню!

— Раніше — з горя, а тепер — на радощах!

— Не буду більше, не буду! Лише нині! Ти що, рідній матері не віриш? А я ж тебе народила, через тебе життя собі змарнувала! — схлипнула жінка, але, вловивши на доньчиному обличчі тінь образи, вмить затнулася, а далі вже примирливо продовжила: — Та я що? Я хіба маю щось проти? Я рада, що ти в мене є! Що я без тебе взагалі варта? Ти мене на світі й тримаєш! Думаєш, собі квартиру вибивала? Тобі, доню! Мене так життя і вижмакало[56], й виполоскало, й викрутило, що вже давно би в землі гнила, якби не ти. Лише дитина жінку на світі й тримає! Не чоловік і навіть не старі батьки, а дитина. Не сердься, Катрусенько, на свою маму! Я ж, як могла, так і боролася, так й опиралася, так і рятувалася… Думаєш, у сімнадцять років — такий самий розум, як у тридцять п’ять? Чи такі сили? Чи така опірність несправедливості й кривді?.. Таж я найкращою ученицею серед випускників нашої школи була! Медалісткою! А нас у травні, в кінці навчального року, зібрали — дурних колгоспних дітей, і в присутності секретаря райкому комсомолу змусили одностайно проголосувати, що ми всім класом підемо працювати на ферму. Ми й проголосували… Закінчили школу: хлопці — в армію, дівчата — хто й справді до колгоспу, а хто заміж. Одній мені вдалося вступити! Та ще й куди — у медінститут!.. — Катрусина мама вилила залишки вина у склянку і рвучко її перехилила. — Мало вина для такого дня, як сьогодні! Мушу ще раз бігти в магазин!

— Ти ж обіцяла, мамочко! — забриніли сльози в голосі доньки. — Знову все, як завжди, починається!

— Не плач, не плач, дурненька, не піду я вже нікуди! Принесеш мені зі старої квартири подушку й ковдру або ліжник — ляжу тут просто на підлозі. Не бійся, донечко, більше нині пити не буду! Чесне слово! Дозволь, я ліпше твоїй найкращій подрузі своє життя-буття переповім, щоб не осуджувала, що я пляшку вина випила, як склянку газованої води у спеку, й навіть не скривилася! Так от, провчилася я у своєму медінституті аж два місяці. Наука тяжка, суцільне зубріння, особливо з фармакології й рецептури, — але й тут серед студентів я була перша! І раптом — скликають комсомольські збори! Я собі ані гадки — тоді це вважалося нормою: збори раз на місяць. Але чомусь читають рішення нашого випускного класу про те, що ми всі йдемо працювати на ферму! — і з очей Катрусиної мами рясно покотилися сльози.

— А далі?.. — здавленим голосом ледве прошепотіла я.

— Далі — теж рішення. Одноголосне. Наших студентських комсомольських зборів… Щоб мене виключити з інституту!..

— І виключили?!

— Ще й як! І з гуртожитка викинули того ж таки дня, коли вивісили наказ, підписаний самим ректором, — хоч за «койкомісце» я заплатила наперед за цілий рік! Декан так і сказав: «Повертайся в село, працюй у колгоспі! Сама винна: навіщо голосувала за ферму?». Вийшла я з гуртожитку — а йти нікуди! Добре, що хоч паспорт при мені: виробила, коли до медінституту вступала. Хоч це зробити встигла!.. Щоби той паспорт отримати, ми, найздібніші сільські діти, і в школі училися, аж зі шкіри вилазили; і в технікуми та інститути вступали не так заради майбутнього диплома про вищу освіту, як заради того ж паспорта!.. Але вже моя міська гуртожитська прописка ліквідована, а із сільською хто на роботу в місті візьме? Тож поїхала я додому. А наступного тижня тягнуть мене силоміць у колгосп на роботу. Вибір — пречудовий: або в телятник, або на свиноферму. А значить, уже довіку — куфайка, ґумаки, брудні відра і гноївка!.. Уперлася я таки, не пішла. Сиджу вдома місяць, другий, третій, — аж викликають мене в районну міліцію. Ну все, думаю: вліплять мені тепер статтю за тунеядство! Зайшла до начальника в кабінет. Він на мене поглянув, а я на нього — і щось між нами таке скоїлося, що не став він на мене ні кричати, ні тюрмою погрожувати, лише пообіцяв знайти якусь роботу в місті. І згодом запропонував мені піти працювати в Райцентрі двірничкою. Погодилася, бо житло гарантоване, — хоч, чесно кажучи, то й не житло, а убога комірка; але ж пообіцяли, що згодом дадуть квартиру. Та й гроші — які би вже не були, а таки гроші, а не ті колгоспні трудодні на папері, а насправді — дуля в кишені! Моїх тата й маму, щоправда, колгоспне начальство довго ще шарпало: де ваша донька та й де ваша донька? Проте як я привезла в сільраду надруковану на машинці довідку з печаткою, що вже працюю, мусили відчепитися!

— Мамо, ти нарешті скажеш мені, хто мій тато? — втрутилася в розмову Катруся. — Ну признайся врешті-решт!

— Та скажу я тобі, дурненька, скажу — але не сьогодні! Йди за подушкою! Досить мене нині сповідати!

Коли ми з Катрусею принесли із їхнього попереднього помешкання постіль, господиня вже спала на голій підлозі, а поруч валялися дві порожні пляшки з-під вина.

— Таки бігала в магазин! Таки купила ще одну пляшку вина, щоб напитися до безпам’ятства! — заплакала дівчина. — Що мені з нею робити, Господи?! Щоранку обіцяє, що вже більше на спиртне й не подивиться, — і щовечора п’яна, як чіп! Якраз тому й дід не хоче до нас із села перебиратися. А не переселиться — буде тюремна тяганина: ця квартира за законом завелика для нас двох із мамою! Прошу тебе: нікому не розповідай, що тут побачила, що почула! Я тобі допоможу паспорт виробити, лише мовчи! Емілія Федорівна мене любить. Якщо чесно, то це не мама, а я її собаку доглядаю і вигулюю, і в квартирі прибираю, і вікна мию. Вона нам за це з отриманням житла дуже допомогла. Якби не паспортистка — бачили би ми цю квартиру, як свої вуха без люстерка! І хто мій тато, я також знаю. Тільки він до мене не признається, навіть на мої вітання не відповідає: у нього висока посада, ревнива жінка і троє здоровенних законних синочків. Та нічого: тато постаріється, а я виросту, — може, аж тоді порозуміємося, як йому не буде біля кого свою голову в похилому віці притулити… На синів і розраховувати нічого! Старший он у вересні мало в цюпу[57] не загримів!

— У в’язницю?! Що ж він такого витворив?

— Із ватагою п’яних друзяк продавчиню з «Дитячого світу» зґвалтували. Перша красуня в місті, але на побачення з ним відмовилася прийти. І перший раз відмовила, і вдруге — то він і помстився!

Лялька — вже не красуня… У Районному Центрі її всі називають Страшилищем. Ходить розпатлана, волосся фарбує у якісь неймовірні кольори — яскраві, аж ядучі, та ще й різні. Вдягається дико: начепить на себе кілька сукенок чи спідню білизну поверх плаття вбере. Ходить містом і чіпляється до перехожих: розпитує, чи вони, часом, не бачили, як її побіля озера затягали в машину, чи не чули, як вона гукала на допомогу.

— Катрусю, але ж вона божевільна!

— То вона після психіатричної лікарні такою зробилася.

— Як таке може бути?!

— Може. Адвокат головного призвідці того ґвалту (себто «братика» мого) під час процесу весь час добивав бідну дівчину в’їдливими запитаннями на кшталт, чи отримувала вона задоволення, коли із хлопцями у статевий акт вступала, — а всі присутні в залі реготали до упаду. Після двох чи трьох отаких засідань всі обзивали Ляльку першою к…рвою в місті. Вона із сорому вени собі порізала — і її тоді й запхали у психушку, зробили божевільною, а всі її претензії до тих лобурів визнали маренням хворої на голову людини… Отакий у мого татка синочок! Та й молодші не кращі!.. На старість йому ніхто й ложки води не подасть — це ясно, як день біленький. Отоді я й візьму його до себе!

Я не знаю, просто не уявляю, що на це сказати Катрусі. Чомусь думаю, що все станеться не так, як вона собі вимріяла. А чому не так і як саме буде — не знаю…

— Може, поговоримо про це іншим разом, — кажу подрузі, — бо зараз я кваплюся на останній автобус. Ти де будеш ночувати — тут?

— Мушу, а то ще мама вночі лиха накоїть: крани на плиті порозкручує, а вогонь не запалить, чи воду залишить відкритою! Вона вже таке робила.

— Ти ж навіть нічого собі укритися не взяла!

— Переб’юся! Я вже звикла. Мені би лишень маму порятувати — але як це зробити, й гадки не маю! Може, ти погодишся жити в нас, аби не їздити щодня туди й назад, — і вона зі встиду перед чужою людиною менше питиме?.. Ти не думай нічого такого: моя мама добра, чуйна, розумна! Ось тільки горілка, як кажуть, — злодійка!.. Правда, горілку вона вже не п’є: таки послухалася мене! Але й літр вина — не ліпше від чвертки горілки…

Коли я прибігла на автостанцію, то з’ясувалося, що мій автобус чомусь запізнюється. На нього чекало багато односельців, тож я заспокоїлася: навіть якщо транспорту й не буде, і доведеться йти в село пішки, — то таки ж не самій! Знічев’я стала читати оголошення на паркані — і мій погляд упав на найяскравіше з них: медучилище оголошувало додатковий набір на спеціальність «Медсестра», але тільки на вечірню форму навчання. Внизу червоним чорнилом від руки хтось зробив приписку: термін навчання — півтора року; середньої освіти вечірнє відділення медучилища не дає; документи для вступу за співбесідою треба подати до 15 жовтня.

* * *

А вдома мене вже чекав розбір польотів за мій же атестат! Виявляється, він несподівано знайшовся. І не в якомусь там глухому закапелку, а на тій самій верхній поличці етажерки, де лежали і раніше, й навіть зараз моя характеристика зі школи та похвальна грамота! На тому самому місці, де кожен з нас: я, тато, мама, брат, сестра — сто разів усе перевертали, але ніякого атестата не бачили! І ось тепер він після свого таємничого зникнення так же несподівано й таємниче матеріалізувався на тому місці, де йому й належало бути. Це була справжня містика!

До речі, ця містика тоді проявилася вперше — але не востаннє. Пам’ятаю, як напередодні захисту кандидатської дисертації я з жахом побачила у її тексті порожні квадратні дужки, в яких мали стояти дві цифри: перша — порядковий номер джерела, а друга — сторінка, з якої в цьому джерелі списано цитату. Я чітко пам’ятала, у якій саме книжці ту цитату знайшла, навіть виразно бачила її перед собою — на лівій сторінці, у третьому згори абзаці. Проте насправді у згаданій праці потрібної мені цитати не виявилося! Не змогла я її знайти і в інших джерелах, хоч розшукувала до посиніння! Наступного дня дисертацію вже треба було нести зшивати — а тут така халепа! Зайве й казати, що кандидатська дисертація — це аж ніяк не студентський реферат, і подібні огріхи в ній просто недопустимі. Десь коло дванадцятої години ночі, настільки знервована безплідними пошуками, що нерви вже не витримували, я щосили луснула дверцятами книжкової шафи. І тоді з її верхньої полиці, на якій книги стояли у три ряди і настільки тісно, що між ними не вдалося би пропхати й тонесенький аркуш паперу, на підлогу впала книжка! Не лише впала, а ще й розкрилася на тому самому місці, де й була надрукована так потрібна мені цитата! Виявляється: зовсім не в тій книжці, що я була переконана! І не на лівій, а на правій сторінці! Й не у третьому абзаці згори, а в першому знизу! Але ця книга також значилася в «Бібліографії», тож уже не існувало жодних проблем, щоб заповнити порожні квадратні дужки!

А коли я завершувала монографію докторської, мені виявилася вкрай потрібною рідкісна книга теолога й літературознавця Гавриїла Костельника. Та її не вдавалося знайти ні у відділі стародруків у бібліотеках Києва і Львова, ні у приватних колекціях найвідоміших книголюбів. Півроку безуспішно розшукувала, аж поки не вирішила махнути на ті пошуки рукою і у своїй монографії послатися на цитату Костельника, використану в роботі іншого науковця. Та якось бреду з університету додому, на околицю міста, через п'яний базар, де продають уживані запчастини до автомобілів, мотоциклів та велосипедів, стару сантехніку, поношене взуття, дверні ручки й замки, понищені дитячі іграшки та інший мотлох, який може для когось виявитися дуже потрібним і корисним. Січе дрібний холодний дощ, дме пронизливий вітер. Треба було ще коло університету сісти в автобус, а не блукати собачими стежками, але вже не я керую своїми ногами, а ноги — мною. І раптом — на розстеленій клейонці, під благеньким навісом, якийсь дідок продає п’ять або шість старих пошарпаних книг: радянські детективи, шкільний підручник у чорнильних кляксах, посібник із плетіння спицями й гачком, книгу про смачну та корисну їжу — і наукову працю Гавриїла Костельника! Вона геть обдерта, поплямлена, лише з однією третиною титульної обкладинки, — але ж це та сама безцінна річ, яку я ніде й ніяк не можу знайти! Мої руки тремтять. Я відкриваю гаманець. Знаю, що там залишився тільки дріб’язок. Сьогодні нам мали давати зарплатню, але десь по обіді сказали, що гроші в касу надійдуть лише завтра. Тремтячим голосом питаю дідуся, скільки коштує книжка. Він, хвильку подумавши, каже, що за гривню п’ятдесят віддасть. Ледве набираю потрібну суму: в гаманці залишається — сміх і гріх! — копійка. Додому, щонайменше кілометрів п’ять, мені доведеться тюпати пішки, але це вже не має для мене жодного значення. Звідки й сили раптом беруться — і я лечу додому, мов на крилах!

Що вражає: потрібна книга як у неймовірний спосіб знайшлася, так згодом дивовижно і щезла! Коли я вже вкотре перечитала придбану таким фантастичним чином працю, виписала потрібні цитати і сховала раритет на ту полицю, з якої книги принципово нікому читати не даю: там тільки найцінніші твори, — то через кілька років, захотівши відновити в пам’яті думки Костельника, я його праці там не знайшла! Перерила всю домашню бібліотеку — та марно. Через місяць перешукала все іще раз, а через півроку, дуже прискіпливо й старанно, — втретє. Усе даремно. Праця Гавриїла Котельника, надрукована при житті автора, із моєї квартири зникла безслідно, наче її ніколи в мене й не було!

* * *

Увечері я похвалилася татові про додатковий набір до медучилища, та він заборонив навіть і думати про те, щоб кинути школу й залишитися без середньої освіти. Проте назавтра я таки пішла в медучилище — й довідалася, що на вечірню форму навчання приймають лише тих, котрі вже працюють молодшими медичними працівниками, тобто санітарками чи нянями біля важкохворих. Через відсутність саме такої категорії охочих навчатися даний заклад і не добрав необхідної норми влітку, через що й оголосив додатковий набір. Міркую собі: таж я можу вчитися в медучилищі, не покидаючи школи! У мене на руках є всі необхідні документи: атестат за восьмий клас, грамота й шкільна характеристика! Заквапилася у військову частину до тата і застала його авто при виїзді із зеленої брами з великими п’ятикутними червоними зірками. Поруч із татом сидів Пал-Палич, якого мої слова чомусь дуже зацікавили.

— А пачєму би дєвушкє нє палучіть діплом медсестри, нє брасая школу? — раптом запитав він тата. — Прафєссия очєнь і очєнь даже харошая для женщіни — ну, хатя би для дамашнєва абіхода. Сама в будущєм і укольчік сможет сдєлать, і балєзнь апрєдєліть на раннєй стадіі. Да іщьо і, ґаваріт, у падружкі жить будєт, — а значіт, начєвать єсть ґдє, даєзжать нє нада, а то каждую зіму адні праблєми.

— Але ж треба довідки з місця роботи в лікарні, — зітхнув тато.

— Сдєлаєм! Ваєнний Госпіталь на работу санітаркай прімєт. Шестнадцать ґадков уже єсть?

— Є! — ствердно хитнула я головою.

— Паспорта нема! — відрубав тато.

— Буде паспорт, — пообіцяла я. — Навіть до Бугая ходити не треба: Катрусина мама знайома з паспортисткою.

— Ну і як же ти думаєш і в школі вчитися, і в медучилищі, та ще й у госпіталі працювати? — все одно не погоджувався на мою авантюру тато.

— В Госпіталь дастатачьна толька аформітса і палучіть справку па трєбаванію, а после і расчітатса. Нікто правєрять нє станєт: наша бюракратічєская сістєма — самая лучшая в мірє! — поплескав тата по плечі Генерал. — Патянєт ана і школу сваю, і учіліщє, толька дамашнєй работай єйо нє заґружайтє!

Наступного дня ми з Катрусею пішли до паспортистки. Емілія Федорівна відвела нас у кабінет, де розміщувався районний паспортний стіл, сказала працівниці, що голова сільради забрав моє свідоцтво про народження, а документи на паспорт уже третій місяць не подає і папери мені також не повертав. Потім вони, підсміюючись, ще про щось пошепотілися, після чого та працівниця набрала телефонний номер нашої сільради. Холодним, аж металевим голосом повідомила Бугаєві, що моєю особою зацікавилися органи, тому нехай негайно передасть усі мої документи батькам, бо завтра їх викликають у прокуратуру. Коли я почула слово «прокуратура», в мене затремтіли коліна, але паспортистка розсміялася:

— Злякалася? Голова сільради злякався ще більше! Поки приїдеш додому, документи вже на тебе чекатимуть. Принесеш їх мені, заповниш бланк — і через тиждень отримаєш свій паспорт!

Емілія Федорівна як у воду дивилася. Ще біля хвіртки мене зустріла стривожена мама й почала розпитувати, що я такого накоїла, що тата з моїми документами викликають до самого прокурора.

— Не тата, а мене, й не до прокурора, а в паспортний стіл, — пояснила я.

— Ти вже десь на Бугая нажалілася комусь, заразо! Ой дивися, відберуть у нас через тебе, каро небесна, бабину присадибу, а ми вже кілька років той город гноїмо, — тоді я тобою не натішуся! У кого ти така вдалася, й без росинки страху? Попам’ятаєш мої слова: твій навіжений характер ще приведе тебе під дурного хату!

Тато ж сміявся щиро і з моїх походеньок у паспортний стіл, і з Бугаєвого переляку:

— Ти, що, призналася паспортистці, що голова вимагав п’ятдесят карбованців?

— Ні. А треба було сказати?

Але мама, заламавши руки, стала приповідати, що бракує лиш того, аби нас разом із Бугаєм міліція тягала за ті гроші. Не дали — то краще й не згадувати!

XII

У дев’ятому класі в нас помінялися деякі вчителі. Українську мову й літературу почав викладати Володимир Романович Пецький, сухенький, невисокий чоловічок, дивовижно обізнаний з українським красним письменством, дуже вимогливий, але завжди справедливий. Уже через тиждень я стала його улюбленою ученицею, а геометрія й алгебра для мене відійшли на другий план, набагато поступившись рідній літературі.

Старшими класами в ті часи вважалися тільки два останні, то й хронологічний курс літератури від Шевченка до повоєнного періоду XX століття вивчався тільки в дев’ятому і десятому класах. На уроках ми глибоко опрацювали й «Катерину», й «Наймичку». Правда, дівчата червоніли при одному тільки слові «покритка» й уникали біля дошки його вимовляти, а хлопці (та що там хлопці — навіть учитель!) помітно нітилися, коли розповідали про моральне падіння Шевченкових безталанних героїнь. Така була цнотлива доба, такі закомплексовані покоління.

Проте на уроці вчитель постійно намагався зав’язувати дискусії, ставив відмінні оцінки не лише тим, хто вважав, що Катерина і Ганна — жертви суспільного ладу, бо так було написано в підручнику, а й тим, хто обстоював думку, що, наприклад, Катерина сама винна у своїй недолі, бо «не слухала ні батька, ні неньки» ще дівчиною; а пізніше — з байстрям на руках із дурної голови пішла шукати зрадливого офіцера; ну й насамкінець учинила аж ніяк не мудро, утопившись в ополонці, бо покинула напризволяще малого сина. А Лукія, про яку йшлося в написаній російською мовою повісті Т. Шевченка, хоча теж народила дитину від «копитана», але коли її підкинула бездітним батькам, а офіцер почав підмовляти колись покинуту красуню мандрувати з ним за військом, відмовилася від такої пропозиції й, отримавши від коханого з усієї сили батогом по плечах, аж тріснула домоткана сорочка, зробила правильний висновок для себе: «Оце тобі, дурна, плата за твою любов!». Тож і про героїню поеми «Наймичка» — Ганну, хоч у тексті цього твору й не було ніяких даних про гріховного призвідцю до життєвої драми дівчини-зведениці, ми домислювали подібну ситуацію до Лукіїної. Подібних диспутів не дозволяла на уроках російської літератури навіть Світлана Яківна, хоч дехто з нас самовільно й пробував у подібному дусі трактувати драму О. Островського «Гроза».

Хіба ми, комсомольці-старшокласники, розуміли, що живемо в найстрашніші 70-і роки деспотичного панування тоталітарної системи, що за гарячі дискусії на своїх уроках Володимир Романович міг поплатитися не тільки учительським дипломом, але й власною волею? Нам було цікаво — й цей фактор вирішував усе: ми читали художні тексти повністю й опрацьовували всю додаткову літературу, яку лише могли знайти в кількох міських та районній бібліотеці, любили й поважали свого вчителя й готові були перед усім світом заявляти, що він — найкращий. Численні перемоги вихованців Володимира Романовича на обласній та республіканській олімпіадах спонукали так само вважати й дирекцію школи, тож нашому педагогові-словеснику за високим дозволом облвно вирішили присвоїти звання Заслуженого вчителя. Звісно, задля цього із трепетом мусили прийняти комісію з Києва, тому заздалегідь уся школа стояла на вухах: готувалися виставки шкільних творів, дитячої літературної творчості, натхненно працювали драматичний і літературний гуртки, якими керував наш улюблений учитель. Та вирішальним моментом мав стати урок української літератури за поемою «Гайдамаки» Тараса Шевченка. Натреновані на попередніх заняттях, ми уважно прочитали усі виноски до тексту, сумлінно опрацювали коментарі в «Кобзарі», познаходили в бібліотеках додаткову літературу. Ніщо не віщувало біди.

Вперше прогриміло, коли учні взялися за аналіз уривка, де розповідалося про те, як п’яні конфедерати по-звірячому замордували титаря у Вільшаній і забрали його дочку Оксану, щойно вона повернулася додому з побачення-прощання з Яремою. Хтось із хлопців мовив, що іншої причини, щоб неволити дівчину в польових умовах воєнного протистояння, ніж з метою розпусних дій, в озброєних поляків не було, й зробив висновок, що Ярема, якого й сам Залізняк, і Гонта, й інші гайдамаки відмовляли визволяти обезчещену дівчину й поєднувати з нею свою долю, зробив справжній подвиг, адже не тільки не прислухався до висновків тих, для кого народна мораль стала вищою від пам’яті серця й голосу совісті, а навіть, навперекір осуду свого оточення, в монастирі взяв церковний шлюб з коханою дівчиною після всього, що їй довелося перетерпіти в лядському полоні. Перевіряючі, які сиділи поміж рядами наших парт, демонстративно перезирнулися між собою й поквапно взялися щось занотовувати у записники.

Вдруге вдарила блискавка, коли клас приступив до аналізу образу Гонти і його жорстокої розправи над власними дітьми. Староста класу Вірка-Шкірка глибокодумно заявила, що коли йдеться про класові переконання, то жаліти навіть близьких родичів не можна, й навела, як взірець, загальновідому історію Павлика Морозова. А от Вовочка зауважив, що у випадку з Гонтою йшлося про ні в чому не винних маленьких синів, тому Іван, який досі вірою й правдою служив польському магнатові сотником надвірних козаків і за вірну службу отримав від свого пана у власність два села разом з усіма кріпаками, які в цих селах проживали, про що написано в «Коментарях» до «Гайдамаків», не мав права за свої минулі гріхи перед народом жертвувати життям ні в чому не винних дітей, виставляючи страшним убивством напоказ, який він вірний гайдамацькій присязі, якщо насправді досі ніколи не був зі своїм народом на одному боці барикад. Володимир Романович побілів — робота над образом Івана Гонти на уроці розгорталася всупереч трактуванню Шевченкового героя в підручнику-критиці. Але я не зрозуміла зумовленого нашими репліками небезпідставного хвилювання вчителя, підняла руку й теж заявила, що вбивати один одного тільки тому, що одні хрестяться двома пальцями, а інші — трьома, одні моляться українською мовою, а інші — польською чи латинською — дико, а ще дикіше — різати власних дітей, які перейшли в католицизм, аби таким чином підтвердити й піднести свою православну віру; і так само дико — проклинати власну дружину-католичку, з якою Гонта одружився якщо не з любові, то за розрахунком, а отже, теж не міг вважати себе людиною настільки безгрішною, щоби брати на себе відповідальність вирішувати питання людського життя і смерті.

— Ти що, співчуваєш полякам? — спитав учитель, підказуючи потрібну відповідь, ще й квапливо додав. — Тобі не шкода Ярему? Нещасного, з понівеченою долею, підло вкраденим у нього поляками особистим щастям?

І тут блиснуло та загриміло втретє.

— Я особисто насамперед співчуваю простим полякам, на долю яких випала страшна розправа повсталих. Яреми Галайди я таки боюся. Прочитайте, що він робить: «Мертвих ріже, живих віша!»! Це не герой, а запеклий кримінальний злочинець, якого треба ізолювати від інших людей, бо такого страшно бачити на волі після його жахливих убивств! І тут уже не має значення навіть те, що він пересилив себе, одружився з оскверненою дівчиною! Гонти мені також не шкода! Це пристосуванець: то полякам служив, коли було вигідно, то, як тільки стало небезпечно бути з ляхами, перейшов на бік повсталих. Без жодних докорів совісті прокляв дружину, холоднокровно зарізав рідних синів — де гарантія, що не робитиме кривавих злочинів у майбутньому, що не зрадить і свій народ?

Перевіряючі посхоплювалися з місць, почали розмахувати руками, гуртом цитькати нас і криком кричати на Володимира Романовича, обзивати його націоналістом й буржуазним рупором, ворогом народу. Бліда, як смерть, Урюк, яка також сиділа на відкритому уроці, взялася виганяти нас із класу на коридор, а вигнавши, замкнула двері зсередини. З класу доносилися окремі голосні фрази, проте й з них усім ставало зрозумілим, що з нашої ласки заварилася недобра каша. Наполохані й ошелешені, ми не могли до кінця збагнути, що такого й чому скоїлося, з якої причини добре підготовлений нами урок зірвано, що такого неправильного ми обстоювали, якщо в тексті про це йдеться виразно й ясно?

На другий день Урюк почала нас викликати по одному в свій кабінет і строго допитувати, чи й на інших уроках української літератури Володимир Романович також підтримує крайні опортуністичні погляди. Що це таке, ми погано уявляли, хоча працю Леніна, в якій слово «опортунізм» звучало кілька разів, директор школи нас колись таки змушував конспектувати, зате дружно вигороджували улюбленого вчителя, гаряче доводили, що самі також послуговувалися тільки тим, що надруковано в книжках або про що можна прочитати в коментарях до «Кобзаря». Урюк вимагала негайних підтверджень. Ми розгортали позичені в бібліотеках книжки й водили пальцем під промовистими рядками, чим злили її ще більше. Коли всі вже були опитані, і я також, Урюк викликала мене вдруге:

— А ти знаєш, що Володимир Романович до 1939 року вчився в бурсі?

— Не знаю.

— І що хотів стати священиком, також не знаєш?

— Ні.

— Він, напевно, проповідував вам на уроках української літератури віру в Бога!

— Не проповідував!

— А звідки ж ти знаєш, що українці молилися по-українськи, а поляки по-польськи?

— А як же вони мали молитися? Кожен народ молиться своєю мовою.

— Радянський народ, мушу тобі нагадати, якщо маєш коротку пам’ять, принципово не молиться. Радянський народ — войовничий атеїст! Він не вірить в Бога! Хто тобі сказав, що поляки хрестилися двома пальцями, а українці — трьома, що в костелах ксьондзи правили службу латинською мовою, а в Мотронинському монастирі якийсь благочинний — українською?

— Про це написано в «Коментарях»! Гайдамаків підтримав ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек. Він відправив спеціальне Богослужіння і навіть ножі для повсталих освятив, як паски на Великдень, тому цією зброєю вбивати поляків не вважалося гріхом. Про це у «Примітках» до «Кобзаря» двічі згадано!

— Покажи, де!

— Ось тут і тут, читайте самі!

— Хто вас навчив такі дурниці визбирувати? Як у підручнику написано, так і треба всі образи літературних героїв характеризувати. Тільки так!

— А якщо там написано неправду?

— Шкільний підручник — книга перевірена, ким треба! Там усе написано правильно! Розумієш? А тепер дивися мені в очі й не пробуй брехати: про роман Олеся Гончара «Собор» Володимир Романович вам щось розповідав?

— Уперше про цей твір чую!

— Ой, буде ще ваш Володимир Романович у тюрмі сидіти, за те що посмів негативно впливати на підростаюче покоління, ой буде!..

На наступний урок української літератури прийшла інша вчителька й почала нас прискіпливо й упереджено опитувати. Ми піднімалися з місць, але заявляли одне й те ж: «Не знаю!», «Не буду відповідати!», «Ставте двійку!». Урюк зібрала наш клас у піонерській кімнаті, дорікала бунтом на палубі, обіцяла гамузом повиганяти зі школи. Після уроків я вблагала Вовочку-Генсека, аби розповів усе своєму дідусеві й щоби той захистив нашого вчителя. Як саме секретар райкому це мав зробити, уяви не мала, хоч із відстані часу вже добре розумію, що тоді захистити було значно важче, аніж зацькувати, — але Володимир Романович таки залишився на своїй посаді, хоч звання Заслуженого так і не отримав до самої смерті. Правда, надалі наш учитель став обережнішим, дискутувати нам уже не дозволяв, а на мене відверто ображався, навіть якийсь час звертався лише на «ви». Одного разу зупинив на шкільному подвір’ї й із невимовним болем у голосі мовив: «Що, зіграла польська кров? Живеш під українським небом, їси український хліб, а все одно почуваєшся полькою? Захищаєш своїх, що би вони не творили на нашій землі! Ти думаєш, що до різанини в Умані ні з того ні з сього дійшло? З доброго дива народ озвірів? Ні! Неправда! Століттями треба було українців мордувати, щоб вони вибухнули таким страшним гнівом. Століттями, пшепрашам[58] вельможну панянку Понятовську!» — і, згорбившись, пішов собі далі. Мені стало невимовно соромно й гірко. Я втекла в порожню гардеробну кімнату й наплакалася там досхочу.

Наступного дня Катруся повела мене в паспортний стіл. Її знайома простягла мені чистий бланк й сказала:

— Національність маєш право обирати сама. Твої батьки за паспортами — поляки, то, може, порадишся з ними і прийдеш до мене ще раз?

— Ні, я напишу, що українка.

— Батьки проти не будуть?

— Не знаю. Але я живу під українським небом, їм український хліб.

— Роби, що знаєш. Тобі видніше.

Паспорт мені виготовили дуже швидко, але показати його своїм рідним я панічно боялася. Звісно, через самовільно обрану мною національність. Зрештою, настав день, коли таємне зробилося явним. Тато тільки зітхнув, а мама засміялася:

— Що я тобі говорила? Вона — не наша!

Надалі варто було мені допустити якийсь промах, щось виконати невлад, ненароком зіпсувати якусь річ, — мама відразу холоднокровно підсумовувала:

— Що вдієш — українка, і цим усе сказано! Фертик!

Не сподобалася моя п’ята графа й цьоці Дозі:

— Чому ти росіянкою себе не записала? Бути росіянкою набагато вигідніше, ніж українкою! Тобі на це в паспортному столі хіба не натякали?

— Ні, мені нічого не казали. Я сама!

— Якби ти жила в нас у Львові, до такого ніколи б не дійшло. Добре подумай, що ти накоїла! Добре подумай!

З татом щиро поговорити не вдавалося: він просто уникав розмови. Проте вже не заперечував, щоб я занесла документи в медучилище:

— Якщо потягнеш і школу, й училище, я не бороню. Пал-Палич потрібну довідку виробив і заборонив мені сварити тебе за паспорт. Надалі чини, як вважаєш за краще, але пам’ятай, що мене болить те, що ти натворила. Дуже болить! Ніколи не забувай про це, але й не заводи розмови: пізно вже — що з воза впало, те пропало!

— Ви мене вже більше не любите?

— Та ні, люблю. Тільки не так.

— Не так сильно як раніше, татку?

— По-іншому тебе люблю.

— Не можете мені простити?

— Не знаю. Мені треба це ще пережити. Не плач. Кожен дуріє по-своєму.

Катрусина мама легко погодилася, щоб я жила в них, але коли тато привіз мій одяг і книжки з села, то зайшов у помешкання разом із Пал-Паличем. Генерал пильно оглянув порожні кімнати, відкликав Катрусину маму, яка, на щастя, була тверезою, тицьнув їй пальцем в груди й тихо запитав:

— Пйошь? Давно? Брасай нємєдлєнно, єслі єщьо можеш, а то нє астановішса! Мєбєль хоть какая-то в тєбя єсть?

Господиня мовчала, потупивши очі.

— Палучішь целую машину мєбєлі. Вибєрьошь сама. Но єслі начнєшь снова піть, пайдєшь пад суд. Скажу, што мєбєль наваравала с ваєннай часті. Панятна?

— Я кину пити. Чесне слово, — простогнала Катрусина мама. — Привозьте хоч якесь ліжко. І диван. І шафу. Й стіл.

— Чєрєз нєдєлю-двє палучішь. Но: угавор — дарожє дєнег! Я с тєбя взял чєстнає слова!

Коли вдома тато почав мене розпитувати, про що Генерал розмовляв з Катрусиною мамою, я призналася тільки, що про меблі. Сказала напівправду, остерігаючись, що коли мої домашні довідаються про те, що Катрусина ненька п’яна мало не щодня, то жити мені в подружчиній квартирі не дозволять, а це означає, що про училище також можна забути. Зрештою, я тоді ще сама вірила, що Катрусина мама кине пити. Досі я бачила лише пияків-чоловіків. Із жінок у нашому Селі ніхто не напивався до напівсмерті. Та й навіть відомих мені чоловіків-алкоголіків між моїми односельцями було мало. Менше, ніж пальців на одній руці: клишоногий Цьопочка, музиканти Іван Цьоньо та Василь Мареїн — на все п’ятитисячне Село.

Через кілька днів тато сказав мені, що військова квартирно-експлуатаційна частина поміняла меблі жителям військового містечка й післязавтра старі шафи, столи, крісла й дивани повезуть на смітник. Треба, що Катрусина мама замовила й собі бортову машину в тому ЖЕКу, де працює двірничкою, о другій годині приїхала вантажівкою на міське звалище й там дочекалася обіцяних меблів, які солдати їй тільки перевантажать з однієї машини на іншу.

До речі, меблі виявилися цілком пристойними й оббивка на них була значно чистішою, ніж навіть у комісійному магазині — тоді за новими люди стояли в чергах по кілька років, а в меблевому магазині красувалися тільки взірці, які навіть руками чіпати було заборонено. Вдома Катрусина мама розплакалася від щастя: не було в хаті й кульгавого табурета, а тут наче за помахом чарівної палички: раз — і три чудові дивани, двоспальне ліжко, тапчан, етажерка, дві тридверні шафи для одягу, два столи, шість тумбочок, рогата вішалка й цілий комплект на кухню! Ми з подругою тиждень натхненно поралися в квартирі, відпуцовуючи спочатку вологою, а опісля — й сухою ганчіркою мало не кожну дощечку в тих меблях, а Катрусина мама білою фарбою замальовувала інвентаризаційні номери з тильного боку спинок диванів, на задніх стінках шаф і тумбочок та на днищах стільців. З яскравого ситцю в ательє з ремонту одягу було пошито фіранки на вікна, в комісійному для нас із Катрусею запівдарма куплено настільну лампу, а також кремову скатертину на кухонний стіл — й спільному щастю не було меж.

Мене прийняли в медучилище, і щодня, крім суботи й неділі, на сьому вечора я бігла на заняття. Поверталася ж о десятій-одинадцятій. Простувати порожнім, хоч і яскраво освітленим, а тому просто фантастичним містом, було все-таки незвично й навіть трохи боязко, тому я брала з собою за компанію Катрусю, а викладачам пояснювала, що це моя молодша сестричка-школярка, яку нерозлучно тягаю з собою лише тому, що мені самій страшно пізно ввечері повертатися на передмістя, куди й автобуси після дев’ятої вечора не курсують. Моїй відчайдушній брехні вірили, тим більше що Катруся заявлялася у шкільній формі, бо ніяких інших пристойних лахів не мала. Зате я — в бежевому замшевому костюмчику, що його мені придбала у Львові цьоця Дозя, чим укотре наразилася на мамине невдоволення. Удвох з подругою ми поночі безстрашно й гордо дефілювали головною площею міста, бо й жили майже в центрі, а що Катруся завжди ловила навчальний матеріал прямо на льоту й часто вдома мені пояснювала те, що я не зовсім зрозуміла під час лекції, то користь від такої напарниці для мене була дійсно великою. Втім, і Катрусина мама, й сама Катруся теж не нарікали, бо на харчі майже не тратилися: тато привозив із села й картоплю, й моркву, й муку, й смалець, й сир, і сметану. А у військторзі купував нам лимони й відрізи вельвету на сарафани та спіднички — чорного, молочно-шоколадного і темно-зеленого кольору. Цей грубий матеріал у дуже вузенький або й широкий рубчик по-простонародному називався «штрукс» і тоді був неймовірним дефіцитом — як і дублянки, туалетний папір, оселедці, рафінована олія, майонез і консервований горошок, але в усьому цьому нагальної потреби ми не відчували, бо вдовольнялися найнеобхіднішим. Та й знання, що разом зі мною Катруся отримувала в медучилищі, мали їй дуже пригодитися згодом, бо моя подружка мріяла вступати саме до медінституту.

XIII

Наближалися жовтневі свята, а з ними — обов’язкова міська багатолюдна демонстрація трудящих, у якій добровільно-примусово — щоразу перевірялося за списком! — були задіяні не лише робітники з численних містечкових заводів і фабрик, не тільки працівники лікарень, бібліотек і закладів культури, а й старшокласники всіх шкіл міста. Діти завжди проходили двотижневу спеціальну підготовку до параду. Щодня після уроків, тобто від третьої аж до сьомої години вечора, — власне, до сутінків, нас муштрували на шкільному стадіоні інструктори з танців. Хлопці мали йти в колоні з червоними прапорами на довгих держалнах, розмахуючи ними то вправо, то вліво, дівчата — крокувати з кольоровими обручами. Ті обручі ми несли то над головою, то в одній руці, то в іншій, то крутили ними хула-хуп на талії, а всі рухи повинні були виконувати синхронно. Тож наприкінці останнього тижня тренувань ми вже уподібнилися до автоматів, які могли задану програму виконати й спросоння опівночі, досить було нас лише підняти й вишикувати в ряди. Кожна школа для параду під час святкування жовтневого перевороту (тьху, — жовтневої революції) та дня солідарності всіх трудящих 1 Травня мала свою форму. Для дівчат нашої школи було закуплено чорні полотняні туфельки-балетки, білі підколінки з чорними круглими кутасиками, чорні в широку складку короткі спіднички й білі футболки-безрукавки. Цей, власне, літній одяг часто не відповідав погоді. Дирекція шкіл, звісно, не могла не знати, що й на початку травня, й на початку листопада, а особливо о десятій годині ранку — а саме в цей час розпочинався парад, — надворі частенько стоїть навіть мінусова температура, і так само часто йде дощ або й сніг, — але жодних висновків із того не робила. Зрештою, якщо через кілька днів після вибуху на ЧАЕС — а це було майже на п’ятнадцять років пізніше від моїх шкільних літ — погнали столичну дітвору на парад, хоча рівень радіації аж зашкалював на всіх вимірювальних приладах, то чому би мали у 70-х роках систематично не випускати на холодригу практично роздягнене юнацтво?

Ми страшенно намерзлися ще до того часу, поки пройшли повз червоні трибуни біля універмагу, бо наш верхній одяг Амеба замкнула в гардеробі, а чекати, поки передні колони рушили, нам довелося під пронизливим вітром добрих півгодини. Та й після проходження головної дистанції Урюк і Амеба не дозволили нам відразу бігти до школи, щоб зігрітися в теплих класах, а примусили ще тричі промарширувати з усіма завченими рухами центральною площею, де посеред чотирикутника доріг на здоровенному постаменті височів пам’ятник Леніну. Як з’ясувалося пізніше — вже після проголошення Україною незалежності, коли цей пам’ятник демонтували, — його громіздкий постамент був вимуруваний із бетонних і мармурових плит, що колись були надгробками на старому єврейському кладовищі.

Перед пам’ятником Леніну із простягнутою в бік ратуші правицею на землі блищить новенький круглий каналізаційний люк, а на ньому лежить, відкинувши лапи й хвіст, собака, що таки чудом уцілів після облави гицлів, які щокварталу відловлювали бродячих псів у чорну машину: як здогадувалися в народі, на шапки й чоботи. Було, що псів спеціальна служба не тільки ловила величезними сачками, а й що гицлі звечора зумисно розкидали отруєну приманку, а вранці збирали агонізуючих тварин у брезентові міхи. Ніяких товариств захисників тварин тоді не існувало, а про жорстоку смерть нещасних дворняг у місті знали всі, навіть малята з дитсадків. І ось ми маршируємо периметром площі, а посередині обличчям до пам’ятника вишиковуються директор школи з онучкою, Амеба з малими небожатами, в яких у руках здоровенні паперові гвоздики, самотня Урюк з великим червоним бантом на лацкані пальта, Світлана Яківна з обома своїми хлопчиками, інші вчителі з дітьми та онуками, а собака й не думає бодай ворухнутися. Накривка люка тепла — під нею проходить теплотраса, пес розімлів, зігрівся і задрімав. Та й куди тікати бідній собаці, якщо наша колона розтягнулася так, що заповнила всі сторони чотирикутника? Й раптом в урочистій тиші, яку порушують лише наші кроки, звучить дзвінкий голос п’ятирічного малюка Світлани Яківни:

— Мамо, мамо, дивися, дядя Ленін песика вбив! Дядя Ленін — також гицель, мамо?

Наші голінасті й аж сині від холоду колони вибухають таким реготом, що перестаємо чути навіть даленіючу музику військового оркестру, який уже повів солдатів у зимовій парадній формі в казарми. Урюк верещить, щоб старшокласники негайно бігли до школи перевдягатися. Директор кидається на Світлану Яківну з кулаками, сміливіші вчителі заступаються за її дитину, а боязкі алярмом тягнуть власних нащадків від пам’ятника.

* * *

Жовтневі свята у селі мали свою специфіку. Переважно, ці червоні дні календаря заодно приурочували й до дня врожаю. У вестибюлі клубу, де щосуботи й щонеділі після кіно молодь танцювала до упаду, накривали столи, на яких у глибоких мисках парувала кров’янка, блищав, як лід у калюжах, холодець, прямо на підносах цвіли тонесенькі пелюстки копченого сала, височіли гори накраяних калачів. Горілку на загальний огляд ніколи не виставляли, але в підсобці стояло три відра сизої самогонки й кілька гранчаків, якими тамували спрагу всі бажаючі, котрі нюхом чули первачок і прямували на його бойовий клич краще, ніж туристи по азимуту. Поміж дорослими у вестибюлі сновигали діти, але до столів підходити соромилися: хіба що раптом добросердна колгоспна кухарка бралася направо й наліво роздавати малюкам по цукерці чи шматку завиванця з маком. Миски й тарелі на столах швидко порожніли, їх замінювали повними. Присутні веселішали, чоловіки пощипували буфетницю, яка за окремим столиком на розлив продавала вино й пиво, і всоте повторювали, що, мовляв, наша Насті хоче масті. Буфетниця також була «під мухою», й хоча била мокрою ганчіркою чоловіків по руках, але так стріляла на найбільш нахабних очима, що ті пускалися берега остаточно й уже не тільки щипали Настуню за лікоть або за стегно, але й навіть привселюдно лізли руками їй у пазуху.

Коли ні голодних, ні спраглих не залишилося, завідуючий клубом відчинив двері з фойє у кінозал, і колгоспники заквапилися займати місця, бо добре знали, що для всіх присутніх крісел не вистачить. На сцені засіла президія, яка нагороджувала, як було підкреслено, найпрацьовитіших і найчесніших. Лунав марш, до голови підходили парторг, зоотехнік, бригадири, ланкові й отримували свої премії в червоних конвертах, а разом із конвертами — по великому білому калачу, обв’язаному навхрест червоною атласною стрічкою. Звичайним колгоспникам нагороди не світили, навіть дуже працьовитим, таким, як Панько Буба. Він, бідачисько, все своє життя був жахливим невдахою. На війні під Кенігсбергом його мало не зарізав німецький офіцер, здоровенний бурмило, який загнав Панька в кінець траншеї й, будучи твердо впевненим у своїй перевазі, заздалегідь отримував неабияку насолоду від того, що низенький на зріст, зовсім юний і переляканий насмерть радянський солдатик не міг дати ради власному автоматові, поки безславно не впустив зброю собі під ноги й не забився в риданнях, як скривджене дитя. Фашист не взяв до уваги лише одного: загнаний у глухий кут слабосилий домашній котик стає тигром. Тож коли розмахнувся на Панька ножем, Буба, рятуючи свою душу, не тільки повис на його руці, а якимось чином той ніж ввіпхав фріцові в живіт по саму кістяну ручку, хоч німець під френчем ще й обмотав себе бойовим німецьким прапором. У шоковому стані Панько взявся витягати зброю з фашистського черева, та ще й з якогось дива вхопився за прапор, витяг криваве полотнище зі свастикою й поперся з цим трофеєм до командира, як дурний до суду, хоча бойові товариші навздогін йому гукали, щоб кинув фашистську ганчірку, а то ще за неї свої ж і розстріляють. Командир втішився Паньковим трофеєм, як дідько цвяшком, вихопив у солдата бойове полотнище й наказав телефоністові негайно сповіщати у штаб дуже важливу інформацію. За особисто здобутий у рукопашному бою німецький прапор Паньковому командирові дали Героя Радянського Союзу, а Буба залишився осміяним бойовими товаришами, які до останніх днів війни при кожній слушній нагоді кепкували з невдахи: «їм — ардєна і медалі, а нам ні хрєна не далі: нє за ніх же ми ваєвалі!». Коли ж Панько повернувся в Село, то одружився з лихою на вдачу вдовичкою Каською. На їхньому скороспілому весіллі вчорашні фронтовики поплескували молодого по плечах: «Паньку, ти не журися, ти лише живи! Жінку ми тобі вже знайшли, дитину зробили, ти лише живи!». П’ять місяців по весіллю, шість — після того, як закінчилася війна, Каська народила Бубі двійню, але коли Панько спробував заїкнутися дружині про її довесільні гріхи, так відлупцювала нещасного сапилном[59], що той тиждень відлежав. Надалі Панько усі роки уже чемно сидів у Каськи під п’ятою та працював і в колгоспі, й удома, як проклятий. Що був Буба безвідмовним, то начальство визискувало його гірше, ніж єгипетського раба. Переважно тільки він один затримувався у колгоспному полі до темної ночі. Коли ж такий утомлений, що ледве теплий, повертався додому, Каська репетувала на весь куток, що ніякої допомоги від Панька в господарстві не має: город заріс бур’янами до неба, картоплю треба підгортати, а вона ще й не просапана, — і Панько, не вечеряючи, покірно брав сапу, запалював ліхтарню, що її клав у міжрядді, аби присвічувала, де бур’яни, а де — картопля чи буряки, й до півночі порав свій город.

Коли вже всі премії було роздано й навіть закінчився самодіяльний концерт, завідувач клубу запросив присутніх на безплатні танці, тож на них гуртом повалила і молодь, і вже одружені, й навіть старі, тим більше що на столах по кутках вестибюля знову з’явилися миски з наїдками. Грали місцеві музики, ті ж самі, що й кожної суботи та неділі, — але тоді треба було платити по двадцять копійок, а в День урожаю вони авансом відпрацьовували премію, що її з трибуни пообіцяв їм Бугай.

Скрипка й бубон мали постійних виконавців, сорокарічних старих парубків Івана Цьоню й Василя Мареїного. Що ці два музики за вихідні у клубі заробляли, те за тиждень помаленьку пропивали. Обидва значилися сторожами в колгоспі: один повинен був чергувати вночі в сільраді біля телефону, другий — з нестріляючою двостволкою блукати біля колгоспних комор і току, але насправді обидва, поки не зморював сон, товклися на ґанку контори й не тільки не стерегли від злодіїв колгоспне майно, а й часто-густо самі норовили щось принагідно поцупити, тому голова з такими робтниками майовими мав одні клопоти й неабиякі збитки. Коли ж вирішив нероб покарати й зі злості перевів їх у конюхи — то довірені сільським музикам чотири коростяні шкапи мало взагалі з голоду не здохли, бо невиправні ледацюги після роботи в полі не приводили коней у конюшню, а прив’язували в себе на подвір’ях до парканів. Бідні коні з голоду гризли штахети, бо бур’янів у полі досяжності їм і на один вечір не вистачило. Жінки з ферми щодня в’їдливо дорікали музикантам їхнім ледарством, шанталавістю й убогістю, але у відповідь чули одне й те ж:

  • Що я маю? Що я знаю?
  • Два патички — та й вже граю!
  • Дідо грав — г…мно мав,
  • Тато грав — г…мно мав,
  • І я граю — г…мно маю!
<>На подвір’ї клубу в темній альтанці я віднайшла Лілю й Андрія, які при моєму наближенні поховали тліючі цигарки в рукави, і стала просити їх, щоби ми вже йшли додому, — бо скажу мамі, що вони курять! Але брат і сестра лиш реготали, добре знаючи, що без них я й так додому не піду, а вони будуть у клубі доти, доки їм забагнеться, хоч і змерзли, як цуцики. Мусіла я вертатися в фойє, де люди вже своїм диханням нагріли приміщення, бо у вестибюлі ніколи не топилося.

Страницы: «« 23456789 »»

Читать бесплатно другие книги:

В номере:. Абсолютно невозможно. Колдовское зелье. Лицо на фотографии. Семь дней ужаса. Кольцо с гол...
В номере:. Встреча. Рука закона. Золото и любовь. Пилат. Кольцо с голубым сапфиром. Кот Шрёдингера...
В номере:. Из-за моря привези. Почти разумны. Подарок для Пэт. Дезертир. Взаимность...
В номере:. Уснувшие небеса. Самый лучший в мире диван. Жажда смерти. Дело о пришибленном докторе...
В номере:. Сказка блошиного рынка. Лепреконы в Москве не водятся. Паровозик. Зеркало. Мира твари. На...
В номере:. Бабы-дуры. В коконе. The Pusher in the Rye (Толкач во ржи). Не уходи. Случайная подруга...