Дівчинка на кулі Слоньовська Ольга

— Ага, здуріла! Тільки скажи мені: на кого вона в нашій родині подібна? Ага!

Моя насмерть перелякана душа терпне: я — чужа дитина, це не мої батьки! Тато довго мовчить, аж поки зі сльозами в голосі не видушує:

— На мою маму подібна! Подивися сама на старі знимки — й переконаєшся.

— Аякже! Якраз на тих знимках дуже добре видно: там — доросла жінка, а тут — пуцьвірінок! Але назвав на мамину честь — тішся тепер! Я ніякої Ольги не хотіла! Я хотіла Ориськи. Казала тобі так у метриці записати, а ти що зробив?

— Усіх решту дітей я вже йменував так, як ти наповідала.

— То й знай: оті всі решта — то є мої рідні діти, а ця — не знаю, чия! Твоя — не твоя, але точно не моя!

— Ой, Ядзуню, як із тобою тяжко жити, якби ж ти знала!..

— Зате з тобою дуже легко! Скільки ти мені ще за життя дітей зробиш, га?! Зупинися, чоловіче, я більше цього клопоту не хочу! Мені вже набридло: то ходи черевата — то плекай, то ходи черевата — то плекай!..

— Спи вже, — зітхнув тато, — бо так настрій зіпсуєш, як навіть Дідичка не здатна!

О, сварливішої від Людвісі Дідички в Селі таки не було! Через свій гострий, як бритва, язик і шалену вдачу вона й заміж у молоді літа не вийшла. Сивіє вже, але з роками в її дурній голові розуму не додається. Минулого літа на власнім городі з доброго дива зрубала під корінь сортову рясну черешню. Взяла сокиру, півдня мудохалася, цюкаючи нею по грубому стовбурі, поки дерево таки не впало в молоду капусту, що ще й у головки не зав’язалася. Великі червоно-рожеві ягоди навіть здалеку блищали на сонці. Дідичка їх обривала з гілля цілий день — а на нас, дітей, що теж так хотіли тих черешень, аж слинка точилася, і заглядали через штахети на її город, гарчала, як собака, аж їй слина пирскала через рідкі зуби! Але минуло кілька днів — і висипала зогнилі ягоди на березі потічка. Їли їх і горобці, й шпаки, і кури, й гуси, і люті, як та Дідичка, оси. Ми теж підходили туди, але в ніс било таким перебродженим сопухом, що ніхто не наважувався бодай одну ягоду взяти до рук — не те що в рот покласти.

Жила молодша Дідичка разом зі своєю матір’ю. Тримали дві корови: окремо їх у неділю пасли й так само окремо обходили. Город поділили на дві частини й обробляли теж окремо, а в хаті Людвіся на підлозі провела крейдою кордон — і ні стара, ні молода його не переступали. Порушити границю могли хіба що нечасті гості, які з несподіванки такого розмежування в хаті одразу й не помічали: ні крейдяної межі, ні намальованих на підлозі стрілок, куди можна йти. Дітлахів на Дідиччиному обійсті цікавили хіба що три черемхи, та й то лише тоді, коли вони цвіли, а відтак укривалися дрібненькими, спочатку коричневими, а пізніше — й чорними ягідками. Наші наскоки на ці три черемхи здебільшого були одноразові,бо, помітивши діточе вторгнення, Людвіся ще днів зо два-три сиділа в кущах із грубелезною ломакою, щоб нею поламати нам ноги.

У колгоспі Дідички ніколи не виробляли встановленої норми трудоднів, але цим не надто журилися й що Божий день любили поспати до полудня. Деколи бригадир приганяв на бричці під самісіньку їхню хвіртку, залітав на подвір’я й гамселив пужалном від батога по вікнах, викрикуючи на всю вулицю:

— Котра година, к…рва мама ваша була?! Дванадцята?! Дванадцята, питаю? Жінки вже по чотири рядки буряків просапали, а ви, нероби, й досі вилежуєтеся? Ану негайно п…здуйте в поле!

Дідички вставали, йшли годувати й доїти худобу, снідали (чи то вже обідали) самі, брали сапки і, як любили услід за бригадиром повторювати, п…здували в колгосп. А пізно ввечері обов’язково вибиралися туди ж — красти як не колгоспну моркву, капусту, помідори чи картоплю, то зелену конюшину й молоді стебла кукурудзи, які вижинали серпами посеред лану цілими плесами. А що мали діяти: таж цілий день у стайні худоба мусила щось їсти!

За бригадирову «дванадцяту годину» молодшій Дідичці так і прозивалися — Дванадцята. Стару дражнили Вусатою Бабою, бо вона мала на лиці ріденьку довгу сиву борідку й такі ж вуса. Час від часу то одна, то друга Дідички приводили собі «хлопів» із чужих сіл, але ті в них довго не затримувалися, хоч кожен чимось-таки для їх занедбаного господарства прислужувався: один заново перекрив хату, інший збудував стодолу, а той посадив живопліт. Щоправда, все це чоловіки робили під недремним наглядом обох Дідичок та ще й із їхніми гучними вказівками, перемішаними із такою соковитою лайкою, яка не лунала навіть з уст колгоспного парторга, коли наймані бригади молдавських будівельників працювали на спорудженні ферми-«тисячника».

Кінець третьої чверті у третьому класі мені запам’ятався мало не ключовою подією в моєму житті. Та до неї ще треба було дожити, перебідувавши люту зиму. Відразу ж по Новорічних святах погода наче сказилася. Щоночі дерлася така буря, що незабаром мало не всі села в районі залишилися без світла. Порвало дроти, повалило електроопори, порозчімхувало яблуні й груші у садах, позривало дахи з будівель. У бабусиній хаті якась біда впала в комин: чи то сова, чи ворона, — але витягти її звідти ніяк не вдавалося, а дим із печі цілими густими клубами вертався назад до хати, дер у горлі, сльозив очі й не давав дихнути. Бабуся й так більше проживала коло моїх батьків, аніж у власній хаті, бо саме вона порала городи і худобу, прала, варила, прибирала. Мама ж цілими днями носилася з немовлятами, а коли ті підростали, то лише допомагала бабі в господарстві, але сама ніколи ніякої роботи не починала. Бабина хатина була дуже стара, маленька, десь учетверо менша від нашої, але також накрита дахівкою, а не соломою. Дідуся я пам’ятаю значно менше, аніж бабусю. Знаю, що він був контужений на війні, а після війни слабував на менінгіт і ледве видряпався з того світу. Коли я була ще маленька і взимку сиділа на печі, дід співав мені старовинних колядок та щедрівок, окремі рядки з яких озиваються в моїй пам’яті й досі: «У лужку, лужку росте деревце — струнке, високе, струнке, високе! Під тим деревцем — панна Олюська, панна Олюська, чільце золоте!..». А в іншій щедрівці до тієї ж панни Олюськи, яка виростила у своєму саду дивовижну білу лілею, приходили в гості тато, мама, брат, сестра — і всі просили квітку, а панна відповідала: «Не дам, не дам ні цвіточка, бо то моя лелійочка, красна лелія!». Мене завжди дивувало, чому ота красна панночка така скупа. Я б роздарувала кожному по квітці, якби в мене тієї лілії попросили!

Розбирати комин і перекладати піч дід із бабою вирішили тоді, коли вже потепліє, а добувати зиму перебралися до нас. У нашій хаті стало тісно, але для мене — набагато краще, бо добра й милосердна до всіх і до всього бабуся не давала мамі мене лупцювати на кожному кроці — і в її особі я мала справжню домашню берегиню. Але за бабиною хатою я дуже шкодувала. Мама не любила ходити в гості, не любила й сама гостей приймати, а в бабусі часто було гамірно — особливо коли колгосп нарешті давав раду з буряками й розраховувався за трудодні. Тоді вся бабина ланка збиралася, аби відзначити цю подію. На столі у високій сулії стояла мутна «самогойдалка», а на тарелях лежали гори голубців, книдлів, пампушок і вареників. Жінки їли, пили, реготали, аж дах підскакував, і так співали, що пісня, як той дим, виривалася через комин аж у небеса — і там нею заслуховувалися ангели. Ближче до ночі за своїми законними приходили їхні чоловіки, але не забирали благовірних додому, а залишалися всі разом у бабиній хаті мало не до світанку, — й тоді жіночі дзвінкі голоси спліталися з басовитими чоловічими в одну довгу косу, а крилаті небожителі потай від строгих архангелів спускалися по ній із небес на землю й товпилися під золотими знадвору шибками, слухаючи їхні співи.

Як я люблю, коли співають чоловіки! Жінки співають голосом, а чоловіки — душею! Такий собі, нібито непоказний, дядько, — а як поведе, то на тім світі всі його предки хапають капелюхи, щоб уже, сію мінуту, бігти помагати йому, — та святий Петро не пускає! Спочатку розспівувалися, тому починали з пісень серйозних і дуже пристойних. Але з кожною новою випитою чаркою гості ставали веселішими, а пісні — сміливішими. Пам’ятаю чимало з них тільки уривками:

А Ганя відповідала, що були, що гостила їх, укладала спати, й ніби усім догоджала однаковісінько, — але був ще й Михайло, малий попихайло, котрий і найсмачніші страви їв, і найкращу горілку пив, і спав не десь там, а в Ганиному ліжку в подушках!

Часто лунала за столом і пісня на воєнну тематику — але війна в ній була зовсім не така, як про неї писалося у книжках, що я їх брала у шкільній та сільській бібліотеках. Дивовижний наш народ! Кожен четвертий українець загинув у ту страшну пору — а не минуло й двадцяти літ, як нація у пісні зі злої війни вже сміялася, як із чогось дурного й негодящого:

Сиджу коло бабусі тихенько, як мишка, й лише тоді, коли гості наливають і закушують, пошепки питаюся, що таке цьонк. Бабуся теж пошепки відповідає, що «цьонк» — це по-польськи «танк», і додає, що в «совітів» танки спершу були фанерні, а німці мали залізні, тому вилами хрестаті німецькі танки пробити було неможливо.

Ближче до півночі жінки починають співати такі співанки, на які на тверезу голову не зважилися б нізащо: про колгоспне життя-буття, про страх, котрий уже в печінках сидить, про арешти, про те, що хочеш жити — мусиш красти, а впіймають — краще не казати, що буде! Одна з пісень особливо запала мені в пам’ять. Кожен її непарний рядок (перший, третій, п’ятий і т. д.) бабина ланка виспівувала печально і протяжно аж тричі, щоразу поглиблюючи експресію змісту, — й від цього нібито жартівлива пісня звучала дуже і дуже трагічно:

Коли бабуся з дідом перебралися до нас, то вже не співали всіх тих пісень, а лиш колядували й щедрували на Святий вечір, на Різдво, на Маланку, — та й то мама сварилася, щоб гасили світло й лягали спати, бо ще лиха година наднесе чужих колядників, а гостити їх нема жодної потреби. А на Новий рік бабуся наробила із соломи «павуків» — дивовижно красиві геометричні фігури, які почепила до сволока. Одного «павука» я навіть віднесла до школи. На жаль, ним прикрасили ту саму ялинку, яка й згоріла на сцені.

Буря наробила чимало біди й у колгоспному господарстві. Якимось дивом перекинула здоровенну, вже розпочату скирту за селом, із якої возили пашу на ферму, й рознесла сіно щонайменше метрів на триста навколо. Голова колгоспу вирішив рятувати фураж і послав бригадирів, щоби збирали жінок наново скиртувати розкидане сіно. Ті, що виробили свою норму трудоднів, виходити на роботу на саме Різдво — бо якраз у цей день буря втишилася — навідріз відмовилися. Бабуся ж мусила йти, бо торік одна з небагатьох у Селі за себе й за маму не виробила всіх трудоднів. Вона одягла все, що було теплішого: посірілу від негоди куфайку, шерстяну биту хустку, — але зі взуванки мала тільки Гумові чоботи, бо кирзові мама привласнила й віддавати не захотіла. Те скиртування нашій бабі обійшлося дуже дорого. Вона не то відморозила ноги, не то перестудила кров — і на литках у неї поробилися величезні виразки, з яких постійно текла сукровиця. Хвору треба було негайно везти в лікарню, але мама тільки дорікала бабусі проблемами, що наче звалилися з неба, та, як завжди, робила істерику з найменшої дрібниці:

— А що ти вдягнеш, аби в ту лікарню лягати? Мої мантелеси?[47] А я в чому піду дитину родити? Та й светра нового не маєш, та й рейтузи твої діряві, як сито! Потерпи, само загоїться! Як тебе пес покусав — півроку гнило, а потім таки затяглося. Та й то, знаєш, ти дуже мудра: будеш собі в лікарні, як пані, вилежуватися, а я тут із цілим сорочим виводком маю пропадати? Хоч їсти цим дідькам навариш, хоч обпереш їх — і то якась поміч! Обійдешся без лікарні — не велика «грабині»![48]

Та мокрі вавки гоїтися ніяк не хотіли. Бабу почали нестерпно боліти ноги, а потім відмовили зовсім, й останні п’ять років свого життя вона вже була повністю прикута до ліжка. Коли ж таки остаточно злягла, то на додачу до всього підхопив запалення легенів, від якого за тиждень і «згорів», наш дідусь. Він страшенно кашляв, температурив, марив про якусь гранату, про психічну атаку й голих німців на тому березі, — але мама навіть фельдшера жодного разу до нього не викликала. На всі татові умовляння рятувати старого з її уст лунало одне:

— Багато ті дохтори розуміють! Як має жити, то жити буде! І не мороч мені голову! Не буду я вести лікаря в білену ще тамтого року хату! Та й через тих дітисьок порядку нема в жоднім куті, та й постіль брудна, та й одяг на дідові, як на жебракові! Хочеш, аби все село говорило, що я не ґаздиня?

Боже, чому я все це пам’ятаю в таких мікроскопічних деталях? Таж я вже думала, що за багато літ усе з голови вивітрилося — зосталися лиш окремі події, та й ті притлумлені, стерті часом, бліді й невиразні! А почала писати — виринуло все: смішне і страшне, веселе й сумне, добре й погане, — та ще й виринуло таким свіжим, наче відбувалося не пізніше, ніж учора-позавчора. Що це за така память у мене? Навіщо мені цей тягар? Щоб я не могла й нині жити спокійно? Щоб мене щоразу пік жагучий сором за чужі вчинки? Таж я у дитинстві свою маму любила набагато більше, ніж тата, бо його любити було легко, а маму — важко, надривно важко!

Та й зараз, коли їду в село до батьків, моє серце щоразу заздалегідь недобре стискається від того, що маминих криків на весь куток гарантовано не минути:

— Який дідько мені має допомагати?! Навіщо я вас народжувала? Пощо тебе вчила? Якби була не пустила в ту науку, мала би нині помічницю в хаті й жила би, як пані! Тепер маю професора! А скажи, нащо мені професор? Людоньки добрі, нащо?! Людські діти — як діти, а ти була дідьком — дідьком і лишилася! Я би так, як ти робиш зі мною, безстиднице, своїй мамі вчинити не могла, я свою маму любила! Щоб лишитися коло старих батьків, нікуди й не вступала, хоч десять класів закінчила! Я також нині могла би бути професором!

Ця тирада триває в хаті, неминуче продовжується на сінокосі, де ми гребемо сіно, не закінчується й на городі, коли підв’язуємо помідори. Ціле село знає, що я приїхала в гості! Мовчу. Не признаюся, що добре пам’ятаю, як спаралізовану бабусю — свою матір! — моя мама била, як дорікала кожною ложкою каші, як щоденно поїдом їла, за те що утримує своїм коштом.

— Візьму тебе в тачку та й відвезу під сільраду! — кричала. — Ти на колгосп робила, найкраща робітниця була — най тебе колгосп на старість й утримує! Ади, вже й город у тебе забрали за твої великі заслуги, й колгоспну баню на твоїх грядках біля самої хати розчепірили! Бігме, відвезу під сільраду: добивайся пенсії!

Я — мала, тому не можу захистити безпомічну стареньку, але все одно накидаюся на маму, щосили шарпаю її за спідницю:

— Лишіть бабусю, лишіть! Вже краще бийте мене! Бийте, я не тікаю!

Дістаю свою порцію стусанів, і мама, гримнувши дверима, вискакує на подвір’я. Плачемо з бабусею обидві. Старенька скаржиться, що колись на свою одиначку дмухала, пилиночці не дозволяла на неї впасти, єдиній з усього Села дала середню освіту, яка тоді, починаючи з восьмого класу, була платною. Десятирічна школа — в чужому селі, тож мусіла й кутка в добрих господарів шукати, щоб Ядзунька мала де ночувати; вибирала помешкання, щоб до школи донечці близенько, харчі їй носила снігами й болотами в бесагах, за навчання державі платила, — а в колгоспі ж бабуся не заробляла й копійки: за трудодні восени давали гнилу капусту, кукурудзу в качанах, зіпріле зерно, а не гроші! Та й за ті дві копійки — а саме така була вартість трудодня! — деколи доводилося працювати цілий тиждень. Між мною і бабусею виникає тепла симпатія — скривджені завжди знаходять спільну мову. Я запитую, чому в мене нема дідуся й бабусі з батькового боку, де вони.

— Татового батька вбили в перший день війни під Радеховом, де новобранці совітам аеродром будували, — каже бабуся. — Налетіли німецькі літаки — і, як потому казали ті з нашого села, що тоді дивом уціліли, мало не цілий полк там поклали! Бабі прийшла похоронка, що її чоловік на фронті пропав безвісти.

— І ніхто не бачив його загибелі? Може, лишився живий…

— Та ні! Микола був такий, що й із того світу, якби міг, вернувся би до жінки й сина! Врятувалися під час нальоту німецьких літаків лише троє з нашого села, та чомусь після війни про той страшний день і про те, що сталося із твоїм дідом, розповісти його синові не схотіли. Може, й вони в чомусь вони були винні, хто знає… Як сирота, твій тато тільки пенсію отримував по вбитому.

— А де поділася бабуся?

— Вмерла.

— Чому ж я не пам’ятаю її похорону?

— Тебе ще й на світі не було.

— А до того часу, як умерла?

— Ой, ліпше не питай! — зітхає моя баба. — Ти ще мала, щоб таке знати. Виростеш — тато сам тобі все розкаже.

— Я хочу, щоб ви мені розповіли. Уже. Нині, — наполягаю я.

— У тюрмі твоя бабуся сиділа! В Сибіру! Більше нічого не питай — не скажу, бо ти ще десь язиком ляпнеш.

— Вона щось украла?! — питаю я, вражена такою несподіваною звісткою.

— Ні, ні! — заперечливо хитає баба головою.

— Когось убила?! — ще більше лякаюся я.

— Ні!

— За що ж тоді її в тюрму?

— А хіба треба, щоб було за що?.. Усе, досить! Ти ще мала й дурна, щоб таке слухати! Іди грайся. Та й за малими подивися, щоб мама тебе не била.

— Бабусю, а ви хочете мати пенсію?

— Дуже хочу!

— А що це таке й навіщо воно вам?

— Це гроші. Їх листоноша приносить щомісяця старим людям на прожиття.

— А чому вам не приносить?

— Бо сільрада мене на пенсію не подає. Голова каже, що мене є кому утримувати й без держави.

— То я завтра піду в сільраду і скажу, щоб вам давали пенсію! Або в газету напишу!

— Куди-куди ти збираєшся писати?

— В газету!

— А ти знаєш, що тобі за те буде?! Також хочеш на Сибір, як твоя баба?! У тюрму хочеш? Господи, вона шукати правди збирається!

Ні в тюрму, ні в Сибір я не хочу, але вже добре знаю, що туди не так легко людину запхати. Після того, як ми колгоспні вулики розкрили, Стара Карга й директор лякали, що нас уже в понеділок посадять у тюрму, але чомусь навіть міліція до школи не приїжджала. Заплатили батьки штраф, відлупцювали нас так, що й іншим дітям меду перехотілося, — й на тому все закінчилося. Якщо за колгоспні бджоли в тюрму не забрали, то й за газету не посадять. А написати треба — дуже допомагає. Я ж на власні вуха чула, як Дідичка кричала Павлюкові, що напише в газету, що він їй межу переорав, а бідний тракторист мало не на колінах благав не робити цього. Після їхньої сварки я уважно розглядала газету й мізкувала, де ж саме на ній можна щось написати. На білих полях? Може, їх для цього й залишають чистими? Але ж де саме? На першій сторінці? На останній? Зверху? Знизу? Збоку — точно ні, бо там може вміститися хіба що по одному-єдиному слову.

Наступного дня відразу ж після уроків нечиста сила понесла мене в сільраду. Секретарка сиділа якась дивна, розхристана. Очі в неї блищали, як скляні ґудзики, у приміщенні пахло чимось дивним. Вловивши коньячний запах, сьогодні з такої фіфочки я би легенько зіронізувала: «Дівчино, від вас так гарно пахне! Що ви сьогодні пили?». А тоді я лиш тихенько спитала, чи є голова. Секретарка здивувалася, навіщо він мені. Я відповіла, що хочу поговорити.

— Що Іван Іванович має з тобою до бесіди, г…мнючко мала?

— Я хочу поговорити про пенсію для моєї бабусі.

— Не дасть він твоїй бабі пенсію!

— Чому не дасть?

— Бо так йому хочеться!

— Значить, доведеться в газету писати!

Почувши про газету, секретарка завернула мене від дверей і стала гукати голову сільради:

— Іванович, ходіть сюди швидше: тут зі школи прийшла одна з тих, що колгоспний мед крали, й каже, що буде на вас скаржитися в газету!

З’ясувалося, що слово «газета» — не менш чарівне, аніж «дякую», «будь ласка», «вибачте» й усі ті інші, яких нас навчили ще в першому класі. Хоч голова ледве тримався на ногах, він усе-таки став на порозі свого кабінету і зробив широкий жест рукою:

— Заходь, мала! По мед прийшла?

— Ні, хочу пенсії!

П’яний Іван Іванович зареготав на все горло.

— Та вона не собі хоче, а своїй бабі! — втрутилася в нашу розмову секретарка. — Каже, що в газету напише.

При слові «газета» голова побагровів, як бабин докипаючий борщ, після того як до нього влити ложку оцту, схопив мене однією рукою за комір і підняв у повітря:

— Ану кажи правду: будеш на мене в газету писати?

— Буду, — видавила я із себе зі сльозами на очах. — А ще напишу, що ви напилися горілки!.. І що мене… хотіли бити!

— Я тебе хотів бити?

— Мало не набили!

— Ах ти ж моя перелякана! А знаєш, що я з тобою зроблю?

— Як щось зі мною зробите, то вас у тюрму посадять! — випалила я і, згадавши нове незнайоме слово, лише вчора почуте з уст бабусі, несподівано для себе самої додала: — На Сибір заберуть!

Іван Іванович миттю протверезів:

— Чекай-чекай, мала, ти щось таке мелеш, що тебе саму треба в тюрму саджати! За бджоли вже забула?

— Тато вам за них заплатив! Два рази не можете мене карати! На уроці навіть одиницю за те, що учень щось не вивчив, двічі не ставлять!

— Ого, а ми ще й дуже розумні! — перейшов у розмові зі мною на форму множини голова. — Запам’ятай: твоїй бабі бракує півроку стажу, тому пенсія їй НЕ ПО-ЛО-ЖЕ-НА!

— ПО-ЛО-ЖЕ-НА! — повторила я його останнє слово. — Баба на Різдво вам сіно скиртувала? Скиртувала! Намерзлася й заслабла? Заслабла! Тепер лежить, не встає, з-під неї треба виносити, — а пенсії нема.

— Добре, скажи, хай мама завтра прийде в сільраду.

— Мама не прийде!

— Чому?

— Бо не хоче!

Я говорила цілковиту правду, але Іван Іванович фразу не хоче зрозумів із якимось небезпечним для нього підтекстом.

— А в газету писати, значить, хоче?

— У газету я сама напишу.

— І що ж ти будеш писати?

— Баба мені продиктує. У мене найкращий почерк у класі! — чомусь ще й похвалила я сама себе на додачу.

Голова буркнув, що народ дійшов до ручки, бо вже дітей у сільраду посилає вирішувати дорослі справи. Гукнув секретарку і звелів знайти у паперах, скільки моїй бабі років. Коли ж почув: «Шістдесят п’ять!» — пробурмотів, що можна вже дати пенсію по старості. Секретарка ствердно кивнула головою:

— Сім карбованців на місяць.

— Та ні, вже дванадцять!

— По старості — сім!

— Знаєш що, мала? — примирливо звернувся голова до мене. — Не пиши нічого в газету, добре? Я вже нині одну догану заробив! Знаєш, що таке догана? Не знаєш? Будеш знати, як виростеш. Твоїй бабі треба пройти комісію, щоб лікарі засвідчили, що вона каліка. Повезе мама бабу на комісію?

— Напевно, не повезе, — похитала головою я. — У баби нових мантелесів нема.

— Чого-чого нема? — перепитав Іван Іванович.

— Майтків, — пояснила йому секретарка. — Ну, панталонів баба не має! Що тут такого незрозумілого?

— Купить собі з пенсії аж дві пари і ще одну для мами, так і скажеш дома.

На третій день від мами вдома дісталося і мені, й бабусі, бо з сільради приходив посильний і передавав від голови звістку, що пенсію старенькій, може, і вдасться витребувати, але треба принести купу довідок. Мама ж була твердо переконана, що нічого із нашої з бабою дурної затії не вийде, а ось клопотів уже й зараз — по самі вуха: вези каліку в місто, трать на неї цілий день або й два у поліклініці!

Та ходу назад не було, і мої батьки таки повезли бабусю в поліклініку на комісію.

VI

Папери на пенсію блукали якимись державними коридорами десь зо півроку або й більше, але гроші нашій бабі держава таки почала платити. Ще й за той час, що ніякої звістки не було, дадуть ту пенсію чи ні, листоноша принесла сорок два карбованці. Пенсія нашій родині дуже знадобилася, бо тоді вже народився мій найменший братик. При пологах пуповину чомусь перерізали нестерильним інструментом. Мама на власні вуха чула, як акушерка сказала медсестрі:

— Що ж ти наробила! Таж онде стерильні ножиці лежать! Тепер сепсис гарантований!

Очевидно, від природи у братика здоров’я було міцне: він дуже хотів жити, цілий рік протримався. Тато то відвозив маму в лікарню, то вона самовільно із хворою дитиною на руках звідти тікала. Після цього до нас приїжджала «швидка» із цілою групою лікарів. Вони сварилися з мамою, погрожували, що дитина помре. Мама у відповідь на їхні докори кричала, що в лікарні ніякої надії на краще все одно нема. Лікарі тицяли їй скерування до Києва в «ОХМАТДИТ», умовляли їхати туди якнайшвидше, поки дитину ще можна врятувати. Мама наполягала, щоб немовля рятували в районній лікарні. Медики пояснювали, що навіть в області таким маленьким діткам повне переливання крові ніхто не ризикне робити — не тому, що боїться, бо відповідальність дуже велика, а тому, що нема відповідних спеціалістів й апаратури. А втомившись сперечатися, примушували маму підписуватися під відмовою від стаціонарного лікування. На прощання завжди совістили:

— Пожалійте своє дитя! Ви й не уявляєте, як воно від зараження крові мучиться!

— А я з ним не мучуся? Я, напевно, скачу від радості!

— Умре ваша дитина через вашу черствість! Будете мати на совісті все життя.

— На вашій совісті мертвих іще більше!

— У вас камінне серце!

— Аякже, камінне! Я поїду в Київ, а ці троє з ким залишаться? Скажіть, якщо такі розумні: що краще — рятувати цього одного чи залишити на Божу волю аж трьох?

Свої сімейні проблеми мама явно перебільшувала. Бабуся, навіть прикута до ліжка, пропасти нам, звісно, не дала б: казала би мені, що класти в баняк, — і якийсь борщ або кашу спільними зусиллями були би зварили. Та й тато з нами вже якось би справився. Врешті-решт, коли бабуся померла, ми взагалі перейшли на «підніжний харч»: мама тижнями нічого не варила. Пам’ятаю, як ми всі троє ревма ревіли, що голодні, а мама нас била і кричала:

— Пийте молоко, якщо хочете їсти! Я його п’ю — й ви також пити можете!

Якби до молока в хаті був хліб, то ми якось би втамували голод, але саме молоко не затримувалося в шлунку, й кишки нам марша грали. Тато приїхав пізно та ще й, як на зло, хліба не купив. У відповідь на наші плачі й мамині крики він із порога розвернувся та й знову поїхав у місто — в залізничну цілодобову їдальню, де лишалася єдина надія купити буханець. Та коло їдальні казилася підпила компанія. Коли тато вже купив хліб і навіть сів на ровер, хтось із молодиків кинув у нього залізякою — й розбив батькові голову, та так сильно, що робітники, котрі йшли із другої зміни, знайшли тата у калюжі крові.

— Мамо, невже не було чим нас, голодних дітей, нагодувати, що аж мусів тато вночі вертатися в місто по хліб?

— А що, ви хіба лише мої діти, а татові — ні? Що, він не знав, що хліба треба купити?

— Я вам про образи, а ви мені — про гарбузи. Я питаю: ви не могли нам якусь страву зварити, а не чекати до темної ночі, поки тато з роботи із хлібом приїде?

— Ти чого до мене вчепилася? Дивися краще на себе! Хіба твій чоловік не варить їсти? Ти сама коли останній раз голубці крутила?

— Мамо, на моїх плечах набагато важча робота, аніж варити їсти!

— На моїх була також!

Та тоді, зі смертельно хворим дитям на руках, мама панічно боялася кудись їхати, бо ніколи далі райцентру не була. Її жахало, що доведеться в Києві самій усе вирішувати, а будь-яке рішення ніколи раніше не ставало її одноосібною справою. Тож знову в нашій хаті ховали дитину, був велелюдний похорон, а після нього — великі поминки. Андрій та Ліля напоїли горілкою, що її по краплинах зібрали зі склянок після трапези, нашого півня — і той накидався на Дідичку, на Чаляпка й Павлюка, як розлючений пес, щосили біг, наздоганяючи, далі — летів за своєю жертвою, сідав їй на голову й дзьобав у тім’я. Похорон наймолодшого братика я чомусь запам’ятала дуже розпливчасто. Пригадую тільки, що вже перші жайворонки прилетіли й співали з холодного піднебесся над цвинтарем. Але п’яного півня пам’ятаю добре. Й Андрієву та Лілину нестримну втіху зі своєї дурної витівки — теж.

У скільки ж літ я ходила в сільраду домагатися бабиної пенсії? Щось я плутаю! Але точно — ще до того часу, як надіслала свої вірші в районну газету, а це означає — до закінчення третього класу.

Напередодні восьмого березня Марія Степанівна запропонувала нам самостійно написати два-три речення про свою маму. Я ж написала віршик. Учителька мене дуже хвалила, і вдома я показала його мамі.

— Ади, яке дурне! — почула від неї.

Але ж я бачила, що мамі було приємно! Та й учителька мало не кожного уроку питала, чи я не створила ще якихось поезій. І я писала їх, як божевільна. Про літо і зиму, про синичку, про вербову гілочку з брунькою, про калюжі, які, коли світить сонце і в них відбивається небо, здаються бездонно глибокими — і я боюся в них ступити ногою, щоб не булькнути в ту прірву з ручками й ніжками і не потонути. Та найбільше мені вдався вірш, який починався словами: «У березні зима настала, замерзли річки й потічки…». Але чи був він написаний у березні? Може, у квітні, а то й у травні? Та моя нестерпна сверблячка побачити його надрукованим у газеті сягнула апогею. Я ж читала в суботніх номерах вірші, котрі, як мені тоді здавалося, були нічим не кращі від мого: про Леніна, про партію, про мир, про п’ятирічку — і під кожним із них жирним чорним шрифтом аж сяяло прізвище автора! Що, не міг чорний колір сяяти? Ви так вважаєте? Помиляєтесь! Ще й як міг, якщо мені до розпуки хотілося бачити на останній сторінці «Червоних знамен» і свої поезії, й своє прізвище!

Я витягла з поштової скриньки свіжий номер газети і вгорі, на полях останньої сторінки, дрібно, у дві колонки переписала власну заримовану писанину. А тоді спитала вчительку, куди газету з моїм віршиком нести. Добра Марія Степанівна не стала насміхатися, а дала мені чистий листочок паперу, перевірила, чи я переписала вірш без помилок, вийняла з шухляди конверт із маркою й пояснила, як його правильно заадресувати. Вчителька наполягала, що треба вказати, що я учениця третього класу, часто читаю чужі поезії в районній газеті й дуже хочу, щоб надрукували й мого віршика. Усе це ми з Марією Степанівною виклали на окремому листочку паперу, бо під самим віршем місця не залишилося, — але коли я принесла конверт на пошту, то витягла із нього листок з інформацією про себе. Чому? Тому що в газеті нічого про авторів ніколи не друкували. Що, інші люди чужих віршів у газетах не читають? Що, побачити свої також надрукованими не мріють? Усі автори — скромні, виховані, мовчать про те, що й так само собою зрозуміле, а я ні з того ні з сього буду розписувати тут про себе? Надрукують той мій лист у газеті — й мама буде з мене сміятися! Хіба не досить під віршем імені й прізвища?

Відтоді кожну газету «Червоні знамена» — а листоноша приносила її тричі на тиждень — я розгортала, тамуючи подих. Звісно, спочатку переглядала останню сторінку, але ж деколи вірші публікували й на інших, навіть на першій! Минув тиждень, два, три місяці — а мене взагалі не друкували! З’явилася навіть ціла газетна сторінка з поезіями багатьох авторів, але мого вірша між ними не було!

І враз — грім із ясного неба! Я того дня лише повернулася зі школи, ще не встигла роздягтися, як мама вхопила зі стола газету й тицьнула нею мені під ніс:

— Догралася? Дописалася? Наробила нам сорому? Тебе, дурепу, роз-кри-ти-ку-ва-ли!

Я не знала значення слова «розкритикували», але з маминих уст воно звучало ще страшніше, аніж «заарештували», «вбили», «розстріляли». Тремтячими пальцями я схопила газету і втупила очі в підвальну статтю. Власне, це був огляд літературних здобутків початківців. Когось хвалили, когось ґанили. Про мене ж написали у стилі монологу з фільму «Операція „И“ та інші пригоди Шурика». Пригадуєте: «У той час, як космічні кораблі борознять простори Всесвіту…». У газеті ж ішла мова про те, що коли радянські люди виконують соціалістичні зобов’язання, достроково здійснюють плани п’ятирічки, ось така-то авторка з такого-то населеного пункту — людина, звісно ж, молода й фізично здорова, потенційно здатна до суспільно-корисних діянь, — замість того, щоб показати себе активісткою у праці на благо Батьківщини, цікавиться нікому не потрібними дурницями: бо, як самі бачите, її найбільше хвилює, що у березні зима настала й позамерзали всі водойми!

Мені здалося, що на мене впало небо! Коли стемніло, я наважилася повитягати газети зі скриньок навіть у сусідів: преса ж там деколи лежала по місяцю, поки листоноша не починала сваритися з господарями, що нові газети вже нікуди класти, або запихала їх у паркан поміж штахети. Підписувалися селяни на періодику примусово, використовували її здебільшого, щоб загорнути оселедець чи кусень хліба. Або й рвали і цілими клаптями настромлювали на цвях для потреб виходку. Цілу ніч я не спала, боялася йти до школи, адже знала, що хтось-таки бодай один та, на моє лихо, знайдеться, що прочитає ту статтю, здогадається, про кого мова (бо ж наше прізвище — одне на все село), — і з мене буде реготати уся школа!

Уже дорослою, опрацьовуючи в обласному архіві потрібну мені для документальної книги місцеву пресу, я вирішила знайти злощасну критичну статтю. Нічого страшного в ній не було! Стаття як стаття: типові газетні штампи, відповідне ідеологічне скерування. Але почала листати пожовклу підшивку — і наткнулася ще й на знимку, де на тлі засніженого поля веселі трактористи, про щось буйно жестикулюючи, розмовляли біля новенького гусеничного трактора з плугами. У підписі під фотографією хтось витер до дірки одну літеру, тож мені згадалася одіозна історія, яку пошепки, проте з неодмінним гучним реготом, згадували в журналістських колах щонайменше років десять.

Починали тоді й оранку, і посівну кампанію переважно за вказівкою згори. Деколи голови прикарпатських колгоспів, почувши, що на Одещині вже сіють, гнали й своїх колгоспників у поле, щоб і самим якнайшвидше відзвітувати. Тож про одну таку алярмову оранку написали хвалебну статтю й у місцевій пресі, та ще й знимку вліпили із підписом: «Трактористи такого-то колгоспу вже вийшли в поле орати». Та у слові «орати» у друкарський набір замість букви «о» потрапила літера «с». Помилки не помітили ні коректор, ні літредактор, ні черговий, ні головний, що підписував номер. Коли ж газета вийшла друком із такою фривольною[49] фразою, головного редактора викликали в райком партії «на килим» і всипали добрячого перцю. Тож бідолаха вирішив подати в наступному номері вибачення такого змісту: «Шановні читачі! У такому-то номері нашої газети на такій-то сторінці під фотографією вкралася прикра помилка. Просимо вибачення за недогляд». Друкарський чортик — а такий потаємно мешкає у кожній топографії! — потер руки і ще раз підло пожартував: замість букви «к» у слово «вкралася» якимось чином знову влізла та сама злощасна літера «с»! І цього разу теж ніхто помилки вчасно не побачив — і ще один номер газети із таким «пікантним» словечком успішно дійшов до читачів. Головного редактора, звісно, не розстріляли й навіть не посадили: часи вже були не ті, — але з посади таки зняли.

Коли ж я припленталася вранці до школи, на порозі нашого класу мене зустріла Стара Карга, яка знову вийшла на заміну, бо Марія Степанівна поїхала на відкритий урок до колеги. Із нашим класом Карга вже провела «розвідувальну роботу», й ровесники здали мене з бебехами.

— Діти, встаньте й зустріньте бурхливими оплесками нашу принцесу-поетесу! — урочисто мовила Карга.

Я почервоніла, напевно, від тім’ячка до п’ят. Звідки я тоді могла знати, що обмовка, за Фройдом, завжди підтверджує дійсний стан справ? Хіба могла подумати, що я ще стану справжньою поетесою? Хіба сміла припустити, що в моїй ДНК таки є гени блакитної крові польських вінценосців?

На перерві однокласники навперебій дражнили мене Принцесою-Поетесою. Лише товстенька Марійка мовчки сиділа за партою, понура і, здається, навіть заплакана.

— Тобі ще добре! — чомусь дуже оптимістично оцінила вона моє незавидне становище.

— Мені — добре?!

— Добре, бо ти будеш жити! А я скоро помру! — і з Марійчиних круглих очей, обрамлених прозоро-білими віями, потекли два потічки. — Мені лишилося жити день-два, не більше, — і всім класом прийдете до мене на похорон!..

— Що з тобою? — я перелякалася не на жарт.

— Мовчи, Карга йде до нашої парти! Я тобі покажу на перерві…

Коли ж задзвонив дзвінок, Марійка вхопила мене за руку й потягла до шкільного саду. Ми запхалися в густі кущі, сполохавши хмари комарів.

— А що, у класі не можна було показати? — дивувалася я.

— Не можна, — тихенько відповіла Марійка тремтячими губами й навіщось почала знімати свої трусики.

Я глянула — і сполотніла: на Марійчиній білизні розпливлася велика червона пляма.

— Що це? — зойкнула я з несподіванки.

— Кров! Учора була маленька плямка, а сьогодні — бачиш, скільки? З мене зійде вся кров, і я помру!..

— Може, ти порізалася чи ногу дряпнула? Може, тебе пес укусив?

— Ні, то тече зсередини!

— Ти мамі казала?

— Моя мама після операції, її не можна хвилювати.

— Що будеш робити?

Марійка знизала плечима.

— Може, кров ще зупиниться? — припустила я невпевнено.

— Навряд! Коли мамі в січкарні руку відрубало, то навіть у лікарні не скоро кровотечу вгамували.

— Ходімо у медпункт!

— Ні, не піду! Ти що? Це ж так встидно! Ти нікому-нікому не кажи, бо з мене будуть сміятися ще більше, ніж із твоїх віршів! Не скажеш?

— Добре, не скажу, — пообіцяла я.

На наступному уроці моя голова відключилася зовсім. Я дивилася в книжку — й не могла в ній нічого прочитати, слухала, що розповідає вчителька, — й не розуміла ані слова. Та раптом Стара Карга викликала Марійку до дошки. Я глянула на те місце, де вона щойно сиділа, — й посіріла більше, аніж наша лавка: на сидінні шкільної парти блищала велика й аж масна червона пляма!

Криваву пляму водночас зі мною помітила й Стара Карга.

— Що ти наробила? — накинулася вона на Марійку. — Що це таке, я тебе питаю?

І вона вхопила дівчинку за її довгу й грубу косу, намотала волосся собі на руку, нагнула школярку над лавкою і — Господи Боже! — наказала злизувати ту пляму язиком.

У цей момент я відчула, що крики вчительки чомусь віддаляються, що в мої вуха наче хтось напихає вати — і я стрімко лечу згори вниз, падаю глибоко-глибоко в якийсь мох, чи сіно, чи пісок, чи в бабину перину…

Отямилася, коли шкільна медсестра бризкала мені в обличчя водою:

— Ти чого, дурненька? Чого злякалася? У Марійки просто місячка! У тебе таке теж колись буде.

Почувши ці слова, я знепритомніла вдруге.

З того нещасливого дня мою сусідку у класі ніяк по-іншому й не звали, як лиш Місячка. Те кляте прізвисько приклеїлося до неї намертво. Марійкою-Місячкою вона й померла від раку грудей у сорок один рік.

Господи, та що це в мене за асоціації такі? Навіщо, для чого — оце перестрибування, забігання наперед? Хіба не можна розповідати у хронологічному порядку, зрозуміло, без нікому не потрібних відступів?..

… А Марійчина донька — викапана мама. Невже і в неї статеве дозрівання почалося так рано? Мені стає страшно, коли подумаю: що ж має відчувати десятирічна дитина, фізіологічний годинник якої поспішає щонайменше на п’ять-шість років?

Але краще вже про наш третій клас! Марія Степанівна попрощалася з нами, попередивши, що наступного року нас учитимуть різні вчителі — й маємо бути дуже сумлінними учнями, щоб її не осоромити. Але надворі стояло літо, і про навчання ніхто з нас не думав. Худоба, молодші брати й сестри, городи, кролі, кури, гуси, качки існували і в часі, й у просторі значно ближче від першого вересня. У бабиному саду того року рясно вродила смородина.

Вона була велика-велика, як вишні-шпанки, але відколи бабуся жила в нас, сад заріс кропивою, яка чомусь особливо любила розкошувати якраз посередині смородинових кущів і тепер нас із мамою жалила, як навіжена. Мої руки аж до ліктів і ноги від п’ят до колін від тієї кропиви стали червоні, як варені раки, — але я тішилася, що працюю разом з мамою, що вона мене зовсім не лає, а навпаки, дуже приязно говорить, розповідає, чому після школи нікуди не пішла вчитися. Щоб бабуся її не сварила, що даремно закінчила десятирічку, пішла на усний екзамен, але здала його за свою шкільну подругу, котра вчилася абияк. Вступне випробування пройшла успішно, але з’являтися вдруге перед вимогливі очі тієї ж самої приймальної комісії, щоб відповідати вже за себе, злякалася. Тепер колишня подруга — велике цабе в Районному Центрі, а вона з нами й з городами та худобою мучиться, як проклята.

— Ти рахувати добре вмієш, тебе ніхто не обдурить, — несподівано починає хвалити мене мама — і рішуче заявляє: — Поїдеш завтра на базар продавати смородину!

— Мамо, ні! — і кричу, й плачу я. — Там мене вчителі побачать! Вони живуть у місті й на базар ходять часто. Що вони мені скажуть?

— Нічого не скажуть. Нові вчителі тебе ще не знають, а Марія Степанівна що тобі може зробити? Вона вже й так буде вчити інший клас.

Мій відчайдушний протест закінчився поразкою. Із двома величезними відрами наступного ранку ми сіли в рейсовий автобус і привезли свою смородину на базар, коли покупців ще взагалі не було, а за прилавками розкладали власні скарби троє вже далеко не молодих жінок. Одна мала на продаж яйця і курку, друга — домашній сир, а третя — вишні у старому, аж сірому, величезному плетеному кошику. Мама купила талончик на вагу, яка була прикручена до прилавка, віддала мені гирі, пояснила, як треба користуватися вагою, наказала ні в якому разі не знижувати ціну, хто би і як би не торгувався, й залишила мене саму, обіцяючи повернутися через дві-три години.

— Якщо встигнеш швидше продати, нікуди звідси не йди! — наказувала. — Гирі треба здати — не загуби! І добре дивися, щоби відра в тебе не покрали. Та й гроші теж пильнуй!

Мені хотілося заховатися під прилавок і звідти взагалі не вилазити. Який сором! Я торгую разом із базарними бабами!

Покупці налетіли цілими зграями. Не було, не було — і раптом увесь ринок завирував, обізвався грубими басами й тоненькими голосочками. Хоч продавала смородину не я одна, найчастіше купували таки в мене, адже мої ягоди були сухі, великі, без гілочок, листочків та іншого сміття, що завжди потрапляє в тару під час збору. У першому відрі на дні вже залишилося десь так півтора кілограма — як раптом перед моїм прилавком виринула Стара Карга.

— Торгуєш, Понятовська? — єхидно прискалила вона каправе око. — Свої ягоди чи тато у військовій частині купив за копійки, а ти перепродуєш?

— Свої, — буркнула я. — Он як руки пожалила, коли обривала!

Ірина Володимирівна скуштувала кілька ягід і прицмокнула:

— Вони в тебе найстигліші на весь базар. Не в тіні, а на сонці, напевно, достигали? Скільки хочеш за кілограм?

Я прошепотіла ціну, за яку мою смородину інші покупці брали, не торгуючись.

— Дорого! — прицмокнула язиком Карга. — Але що вдієш? Висипай усе!

І вона розчепірила велику полотняну сумку.

— Краще йдіть по якийсь кошик чи відро, бо ягоди помнуться, — порадила я.

— Нічого! Все одно треба перетирати з цукром.

— Навіщо вам так багато?

— Сип, кажу!

— Ціле відро візьмете?

— А то! Зима ж довга!

Страницы: «« « 12345678 » ... »»